Брижко В.,Цимбалюк В., Швець М., Коваль М., Базанов Ю. е-майбутнє та інформаційне право

Подождите немного. Документ загружается.

171

• вічну категорію, що утримується в усіх без винятку елементах і системах матеріального

світу, що проникає в усі сфери життя людей і суспільства;

• властивості матерії, її атрибут, якусь реалію, що існує поряд з матеріальними речами або

в самих речах тощо.

Множинність підходів до визначень інформації надає, зокрема, на своїх сторінках журнал

“Міжнародний форум з інформації і документації”: “інформація – негативна ентропія”, “те,

що змінює наші знання”, “відбита розмаїтість”, “метаенергія”.

Для Н.Вінера інформація – це форма організації живої істоти, що не залежить від матерії й

енергії. Як би у продовження, Герой Соціалістичної Праці І.Кочових, заступник Голови Ради

Міністрів УРСР із науково-технічного прогресу в 1977 р., що “фіксована інформація є пам’ять

про минуле для використання в майбутньому, і нею володіють усі системи світобудови.

…Інформація є така ж субстанція, як Матерія й Енергія. Вони триєдині і складають разом

усю світобудову. …Інформація є відношення Матерії до Енергії. …тобто Інформація є Час

(але не календарний), а Час є Інформація. …Усі системи, живі і неживі, утворюють навколо

собі енергетичні й інформаційні полюси, причому, інформаційні полюси є засобом зв'язку всіх

систем у єдиному інформаційному полі Всесвіту. Ці полюси, що зараз називають аурою і ноно-

сферою, насправді є інформаційним полем”.

Математично це може виглядати так:

Якщо з енергією, що, як відомо, не може бути знищена і нікуди не зникає, тільки перехо-

дить чи трансформується то в речовину, то в інші види енергії, начебто усе ясно, з інформацією

відбуваються дивні речі. Незрозумілим, наприклад, є властивість інформації не зменшуватися

від її споживання, а навпаки – збільшуватися, “розмножуватися”.

Слово “інформація” було відоме ще в часи Аристотеля. “Інформація як наукова категорія

введена як первинне поняття, що поряд з поняттями матерії (речовини) і енергії не підлягає

визначенню”, – заявив на 6-му Міжнародному форумі інформатизації російський академік Є.В.

Євреїнов. Доктор технічних наук, професор Г.Н. Дульнєв у статті “Інформація – фундаменталь-

на сутність природи” наводить розширене визначення інформації, запропоноване англійським

ученим Ешбі – “інформація є мірою зміни в часі і просторі структурної розмаїтості сис-

тем...”.

Наприкінці минулого віку академік АН СРСР В.М. Глушков зазначив: “Інформація в на-

йширшому її розумінні є міра неоднорідності розподілу матерії та енергії в просторі і часі, мі-

ра змін, які супроводжують всі процеси, що протікають у світі… Інформацію несуть у собі не

тільки наповнені буквами сторінки книг чи людська мова, але й сонячне світло, складки хребта

гір, шум водоспаду, шелест листя і т.д.”.

В наш час доктор технічних наук, професор, президент Міжнародної академії інформати-

зації І.Юзвішина немов продовжує: “Інформація – це фундаментальний генералізаційно єдиний

безпочатково-безкінцевий законопроцес резонансно-стільникового, частотно-квантового і

хвильового відношення, взаємодії, взаємопроникнення і взаємозбереження (у просторі і часі)

енергії, руху, маси і антимаси на основі матеріалізації і дематеріалізації в мікро- і макро-

структурах Всесвіту.

...У третьому тисячолітті інформація як абсолютна істина пізнання явищ і процесів

Природи стане глобальним ресурсом науково-технічного прогресу, володіючи яким можна обі-

йтися без тонн вугілля, цистерн нафти, вагонів залізної руди, інших матеріальних, трудових і

фінансових ресурсів. Розшифрувавши інформаційно-кодові структури інформації, люди нав-

чаться управляти процесами термоядерного синтезу, гравітації, електромагнітних явищ, са-

моосвіти і саморозпаду в глибинних надрах Землі…”.

шлях (S) простір матерія

час (t) = ------------------ = ---------------- = ------------- = інформація

швидкість (V) рух енергія

172

Врешті-решт, як випливає із наведеного, універсального визначення інформації не існує.

Кожне з визначень вірно для деякої галузі застосування, і кожне стає не конструктивним, якщо

воно застосовується не за призначенням або не сприймається людиною. Дефініції у законах та

їх проектах використовують семантичний аспект інформації, тобто змістовний опис об’єкта,

предмета та ін., наприклад:

– проект Федерального Закону Російської Федерації “Про інформацію, інформатизацію і

захист інформації” від 2000 р.: “Інформація – відомості про осіб, предмети, факти, події, яви-

ща і процеси, виражені в будь-якій об'єктивній формі, що забезпечує можливість їх збережен-

ня і розповсюдження”;

– проект Міждержавного стандарту ІСО/МЕК (1999 р.): “Інформація – знання (відомості)

про такі об’єкти, як факти, події, явища, предмети, процеси, уявлення, що включають понят-

тя, які у визначеному контексті мають конкретний сенс” (http://www.duma.gov.ru).

У діючій нормативно-правовій базі “інформація” інтерпретується як знання, відомості,

змістовний опис об’єкта або явища і т.п. Подібне трактування орієнтоване на застосуванні до-

кумента в реальному (аналоговому) середовищі існування, що утворене мислячими суб’єктами,

людьми. Лише людина може мати знання, і тільки для неї різноманітні сукупності графічних

символів можуть бути “відомостями”. Сьогодні тільки для людини деяка сукупність символів,

знаків, сигналів може інтерпретуватися як “відомості про будь-що”, а сам суб’єкт обов’язково

має володіти деякою вихідною системою знань, наприклад, вміти читати. Для технічного

об’єкта “інформація” не “відомості” і, тим більше, не “знання”. У неживій природі об’єкти вза-

ємодіють з інформаційним кодом, але не зі “знанням” і “відомостями”.

Варто розрізняти знання і відомості. Знання – це відображення дійсності у свідомості лю-

дей, що є продуктом їх духовної, матеріальної і суспільної діяльності на основі ідей, досвіду і

достовірних фактів. Образно кажучи, знання = ідеї + факти + закони логічного мислення. Лю-

ди мають різні знання, які накопичуються та можуть змінюватися у обсязі інформації, залежно

від природних якостей суб’єкта. Якщо знання не сприймаються, то це проблема конкретного

суб’єкта, але не інформації. Текст іноземною мовою має сенс для тих, хто знає відповідну мову,

але не має значення для інших.

Структура знань може бути описана як тезаурус (від грец. “thesaurus” – скарбниця, комора,

склад) одержувача, фактично його запас ключових слів – дескрипторів, зумовлений попереднім

досвідом накопичення, осмислення фактів та їх взаємовідносин. По суті, тезаурус – це словник

ключових слів, в якому вказані зв’язки слів за їх змістом. Він усуває синонімію, багатозначність

слів, вказує базисні відношення між дескрипторами, які існують між ними незалежно від кон-

тексту, визначає здатність витягати з відомостей нові знання. Його застосовують при автомати-

зованому перекладі, інформаційному пошуку та інших видах автоматизованої обробки даних.

Відомості відносно об’єктивні. Вони цінні для одержувача тоді, коли змінюють його попе-

редні знання про об’єкти і їх співвідношення, зв’язки з іншими об’єктами. Це положення не за-

лежить від того, у чому ці попередні знання закладені – в апріорних ймовірностях, у деяких фа-

ктах, у конкретній формі змістовного опису і т.п.

Цитовані вище юридичні визначення характеризують інформацію з позицій сприйняття її

людиною. Їх визначення у відомій мірі умовні, суб’єктивні, а конструктивне використання в

сфері електронної взаємодії досить проблематично. Навіть є можливість отримати парадок-

сальний висновок. Наприклад, комп’ютер не може сприймати відомості, тим більше знання,

отже – комп’ютер не може обробляти інформацію. Парадокс означає, що в такому вигляді ви-

значення інформації відображають незначні її властивості з позицій електронної взаємодії . Тут

треба виходити з інваріантних властивостей інформаційного сигналу, але не інваріантості сема-

нтичних характеристик інформації.

Машина не вміє мислити (“усвідомлювати”, “уявляти”, “роз’яснювати”) як людина. Вона

вміє тільки перетворювати виділену тим або іншим засобом множину кодів (сигналів, структур)

на основі однозначно заданої послідовності фіксованих операцій. Приміром, оцінимо два доку-

менти зі зміненою послідовністю слів: “двічі по два – чотири” і “чотири є двічі по два”. Якщо це

173

традиційні документи, то вони містять ті самі відомості (інформацію). Але якщо це е-документи,

то машина розцінить їх як різні. Для традиційного документа захист інформації є захист відомос-

тей, для е-документа захист інформації є захист даних, тобто кодів (сигналів, структур). Самі ві-

домості не мають значення, нехай це навіть безглуздий з позицій людини їх набір. Для машини

важливе чергування кодів, до яких “прикріплені” відомості, і захист даних є збереження порядку

їх черги. У неживій природі об’єкти взаємодіють із кодами (сигналами, структурами – тобто фо-

рмами), але не зі “знанням” і “відомостями” (тобто – змістом повідомлень).

В якості окремих висновків зазначимо наступне.

• Оскільки сучасні визначення законів характеризують інформацію з позицій сприйняття її

людиною, то їх конструктивне використання в сфері електронної взаємодії апріорно проблема-

тично. Якщо комп’ютер не може сприймати знання, то можна зробити висновок, що він не мо-

же обробляти інформацію. Навіть з цієї суперечливій реальності випливає, що зазначені у робо-

ті юридичні визначення інформації відбивають незначні її властивості з позицій е-середовища,

що є складовою частиною майбутнього інформаційного суспільства.

Неможливість застосувати відомі визначення не означає їх невірність. У силу системної

відмінності реального світу від е-середовища потрібні більш прийнятні для останнього вихідні

поняття. При їх розробці і формуванні є необхідність виходити з вимоги ефективності визна-

чень саме для сфери електронної взаємодії, у якій здійснюється формування, обробка, збере-

ження, передача сигналів і е-структур. В е-середовищі поняття інформації має спиратися на

властивості кодів (сигналів, структур), але не на семантичні характеристики. Машина не вміє

мислити, вона вміє тільки перетворювати виділену тим або іншим чином множину кодів на ос-

нові однозначно заданої детермінованої послідовності логічних операцій.

• В е-середовищі функціонує не “інформація” як така, а “дані”, до яких вона “пристосова-

на”, “прикріплена” і т.д. Дані можна розглядати як формалізовані знаково-кодові комбінації,

що представляють інформацію та призначені для їх автоматичної обробки; цифрові дані – це

закодовані електричні сигнали й електронні структури. Коли торкнутися до дроту, по якому

йде електричний струм, то отримаємо електричний удар “даних” – інформаційно-фізичне пові-

домлення яке не має інтелектуального змісту. Але якщо цей удар розшифрувати, то переконає-

мося, що в мережі мають місце синусоїдальні коливання електроенергії частотою ~50 гц.

Останнє, у нашому випадку, і є “інформація”. Тому, з точки зору обсягу понять та пракселогіч-

ного аспекту ототожнювати поняття “дані” та “інформація” щодо е-середовища нераціонально

та неправомірно.

По суті “дані” – це закодовані та зафіксовані явища та події, вони статичні й в цьому їх

важливий суттєвій атрибут (признак). “Інформація” – це уявлення, відомості та факти, вона ди-

намічна й це її суттєвий признак відмінності від поняття “дані”. Але визначення інформації, що

дається у Законі України “Про інформацію” від 02.10.92 р., має статичний зміст. Проте закон

тотожності вимагає щоб поняття та судження мали однозначний зміст, що виключає двознач-

ність і невизначеність. Звідси можна зробити висновок про наявність семантичного протиріччя

та логічної помилки – підміну понять, що у юриспруденції неприпустимо, бо може провокувати

термінологічні конфлікти.

• В якості об’єктів інформаційних відносин реального світу виступають предмети, явища

та процеси щодо різних форм існування та руху матерії, оскільки вони задіяні повсякденному

житті, уявляються та використовуються людиною та суспільством.

Взагалі об’єктом інформаційних прав є інформація, яка “пристосована”, “прикріплена” до

будь якого її носія. Наприклад, документована інформація чи документ, де вона зафіксована на

матеріальному носії (звичайно – паперовому) з реквізитами, що дозволяють її ідентифікувати.

Якщо ж говорити про упорядкування суспільних інформаційних відносин у віртуальному

світі (е-середовищі), то об’єктом інформаційних прав є дані, бази даних, інформаційні ресурси,

засоби забезпечення автоматизованих систем даних, у яких інформація “пристосована”, “прик-

ріплена” до електромагнітного (цифрового, світлового тощо носія) завдяки техніці та технологіям

слабких струмів (електроніки, зв’язку та радіотехніки).

174

• Прагнучи до термінологічної чистоти щодо правотворчості для е-середовища коректні-

ше вживати термін “дані” як родове поняття. Його видовим поняттям, у цьому випадку, буде

термін “інформація”. Це може визначати необхідність відповідних змін у нормативно-правовій

базі щодо інформаційного права та правової інформатики.

6.3. Право власності на інформацію

Найважливішим напрямом інформаційної політики будь-якої держави зараз визнана необ-

хідність активного формування інформаційного ринку – ринку інформаційних об'єктів-товарів

(ресурсів, продуктів, технологій) і інформаційних послуг. Ринок – це товар і товарно-грошові

відносини продавця і покупця. В основі функціонування, зокрема, інформаційного ринку ле-

жать суспільні відносини права власності на інформаційні ресурси, інформаційні продукти, ін-

формаційні технології й інформаційні послуги.

Начебто з цим питанням усе ясно. Закон України “Про інформацію” в 1992 році визначив,

що інформація є об'єктом права власності як у повному обсязі, так і об'єктом володіння, кори-

стування або розпорядження. Іншими словами, на інформацію поширюється режим інституту

майнових прав власності.

На жаль, з радянських часів не тільки в “простих людей”, не обтяжених правовою освітою,

але й у керівників усіх рівнів, не зжите уявлення про інформацію як субстанцію, що у принципі

не є чиєюсь власністю. Це уявлення, з одного боку, до кінця не переосмислено, а з іншого –

одержало “підтримку” у зв'язку з виникненням е-середовища. І якщо для того, щоб усі дотри-

мувалися принципу: інформація – це товар, потрібен час, то з власністю на інформацію в е-

середовищі справа значно складніше – веб-сторінку в руках не потримаєш.

Матеріальні об'єкти (речі), які є предметом права власності, поділяють на нерухоме (зе-

мельні ділянки, будинки і будівлі, квартири і нежилі приміщення і т. п.) і рухоме (все інше)

майно. Якщо тут поставити крапку, це буде не зовсім правильно. Інтелектуальна власність є

об'єктом так званих виключних прав використання, які не належать до об’єктів матеріальної

власності. Але це не все. Є ще так звані об'єкти обмеженої оборотоздатності, наприклад, радіо-

частотний спектр, природні ресурси, а також об'єкти, “вилучені” з обороту, – повітря, небесні

тіла, що взагалі не є предметами правовідносин (http://www.computra.ru/offline/2001/

400/10524/).

Таким чином, об'єктний склад відносин власності між суб'єктами права досить складний і

включає найрізноманітніші види. До них законодавство України відносить власне речі, резуль-

тати інтелектуальної діяльності, роботи і послуги, інформацію та ін. Частина об'єктів матеріа-

льного світу до об'єктів цивільних прав не належить. Звернемо увагу на те, що “інформація” за

визначенням законодавця не належить до об'єктів інтелектуальної власності. Тут наочно є від-

мінність між змістовною, “об'єктивною” інформацією і формами її представлення (у творах лі-

тератури і мистецтва, програмах для ЕОМ, базах даних і т. д.).

Цікаво тут і те, що інформація може бути об'єктом інтелектуальної власності (тобто одер-

жати відповідну юридичну форму охорони), якщо вона почне відповідати критеріям патен-

тоспроможності (за патентним правом) або входити до кола об'єктів, що охороняються за авто-

рськім правом. Патент охороняє зміст інформації, а авторське право – тільки форму її представ-

лення. Звідси і виникло право “копірайту”, тобто право на тиражування (копіювання).

А от тепер спробуємо розглянути питання, до якого з видів об'єктів цивільного права від-

носиться, скажімо, веб-сайт в Інтернет.

Це комплексний об'єкт, у якому зібрана сукупність об'єктів, що регулюються авторським

правом (наявність тексту, дизайнерського оформлення, способу представлення відомостей і т.

д.), так само як і різного роду інформаційні об'єкти, для яких найважливішим компонентом є їх

зміст. Не можна забувати і про те, що сайт не може існувати “сам по собі”, без участі осіб, що

підтримують його (провайдери доступу, хостінга і т. п.). Тут же виникає і питання адресації

сайта, що дозволяє однозначно одержати доступ до нього й ідентифікувати його власника через

відповідні персональні дані – доменні імена. Можуть виникнути і додаткові питання.

175

По-перше, чи відноситься унікальна адреса мережного об'єкта до інтелектуальної власнос-

ті, яка охороняється цивільним правом? Якщо ні, то хіба (за аналогією з “не мережним” світом)

не повинне бути забезпечене право користувача певного доменного імені на недоторканність

для того, щоб ним не міг користуватися хтось інший? Якщо так, то до якого встановленого за-

коном виду об'єктів виключних прав доменне ім'я відноситься – товарний знак, фірмове на-

йменування, об'єкт авторського права або щось інше?

По-друге, а чому, власне, ми говоримо про “господаря” веб-сайта, іноді навіть про його

власника? Хіба сайти й інші інформаційні структури належать до матеріальних об'єктів (“ре-

чей”, “майна”) і можуть бути чиєюсь власністю, тобто знаходитися в чиємусь володінні? На це

можна відповісти позитивно, і от чому.

Ми звикли до поняття “інформація” як до відомостей. Згідно зі ст.1 Закону України “Про

інформацію” 1992 р.: “Під інформацією цей Закон розуміє документовані або публічно оголо-

шені відомості про події та явища, що відбуваються в суспільстві, державі та навколишньому

природному середовищі”.

Що таке “документовані відомості” – Закон визначення не дає. Виходячи з подальшого

змісту Закону можна вважати, що термін має пряме відношення тільки до поняття “офіційний

документ” – папір, на якому розміщені відомості.

Відомості як такі вимовляються, доводяться і т.д., тому як би виходить, чиєюсь власністю

бути не можуть. Якщо я поміняюся з колегою ручками, у кожного з нас залишиться по одній руч-

ці. Якщо ми обміняємося з ним анекдотами – у кожного в пам'яті буде два анекдоти, хоча звичай-

но ненадовго. Інформація – відомості, таким чином, цілком не відчужувана: авторучку продають,

і вона в продавця відчужується, передається покупцеві. З відомостями такого не буває.

Однак, думка в голові людини ще не відомості і тим більше не інформація – це прояв на-

читаності й інтелектуальності (творчості), що для відповідного суб'єкта у цей час є його моно-

полією. Те, що розуміється під інформацією тільки починає виступати як предмет передбачува-

ної власності: – ідеальний початок (мабуть саме це Великий Платон вважав «ейдосом» – “іде-

єю”).

Вимовляючи слова (користуючись папером, хвилями звуку, комп’ютером, радіохвилями

тощо) людина висловлює “ідею”, трансформуючи її у відомості. І тільки тоді, коли відомості

передаються будь-кому народжується інформація. При цьому, людина вимовляє, доводить не

думку як таку, а її копію, яка виражена у відповідній формі. Виникає матеріалізація думки. Ця

матеріалізація, строго говорячи, у е-пространстве є вже не “інформацією”, а “даними” (див. –

[8]), до яких інформація прикріплена, пристосована. Тільки при по'єднанні ідеального і матеріа-

льного з'являються “дані”. При відсутності одного із зазначених елементів “дані” та разом й ін-

формація – зникають.

Визначимо тут ще, що з часів Римського права (точніше, після введення в дію Кодексу

Наполеона) право власності – це тріада повноважень щодо володіння, користування і розпоря-

дження майном. Спроби застосувати цю тріаду до “чистої” інформації, тобто як до відомостей,

безуспішні. Власник ставиться до речі як до своєї і вправі зажадати того ж від інших осіб. Воло-

діти відомостями без забезпечення доступу до них інших осіб за юридичними канонами немо-

жливо, інакше (у випадках типу – знаю, але нікому не скажу) практично можливо, але юридич-

но губиться зміст володіння. Користуватися відомостями знову-таки може не тільки умовний

власник (скажімо, автор твору), але й будь-яка особа, що одержала доступ до них. Причому на

рівних з іншими умовами. Розпорядження відомостями також має, на відміну від матеріальних

об'єктів, трохи інший зміст. Тому, що зробити відчуження відомостей (або, приміром, віддати їх

в оренду або в заставу) неможливо, мова може йти про розпорядження у вигляді визначення

порядку доступу до них.

Таким чином, для того, щоб відомості стали власністю, потрібний носій. І це стосується не

тільки папера-носія. Це стосується будь-якого носія, де відомості можуть бути розміщені або

пристосовані, наприклад, дискета, диск, електричний сигнал, електронна структура та ін.

З появою і широким поширенням понять “веб-сайт”, “веб-документ”, “веб-сторінка” “до-

кументована інформація” стала розглядатися як поняття, засноване на двоєдності відомостей і

176

матеріального носія, на який вони заносяться у вигляді символів, знаків, літер, е-сигналів, е-

структур та ін.

У результаті трансформації зазначеного розуміння “документування” відбувається ніби

матеріалізація й упредметнення інформації. Відомості розміщають (пристосовують) на матері-

альному носії і, тим самим, відокремлюють від свого творця. У підсумку виникає об'єкт права

власності – “документована інформація”, або інформаційний продукт. Цей інформаційний про-

дукт є об'єктом правовідносин як для матеріального середовища: книжка, журнал, стаття та ін.,

так і для віртуального середовища: банк даних, веб-сайт, веб-сторінка, доменне ім'я та ін. Таким

чином, документована інформація (інформаційний продукт) стає по суті справи матеріальним

об'єктом, що дає підставу відносити його до категорії речей. А це означає, що на документовану

інформацію поширюється право матеріальної (“речової”) власності.

Отже, власник інформаційного продукту, наприклад, веб-сайта, володіючи авторськими й

іншими правами на компоненти, що складають об'єкт права (а в тому, що такі об'єкти існують,

сумнівів немає, вони можуть реально продаватися і купуватися), забезпечує іншим особам (ко-

ристувачам) доступ до них і визначає порядок доступу (платний або безкоштовний). Зазначена

юридична конструкція, на жаль, у термінах сучасного правового акта чітко не прописана. Від-

значене, треба думати, варто юридично закріпити в інформаційному законодавстві.

Між власністю на річ і інтелектуальною власністю є істотні відмінності. Вони випливають

з розходжень між матеріальністю об'єктів (“речей”) і нематеріальністю відомостей результатів

інтелектуальної творчості людини. При розміщенні зазначеної інформації на носій, також вини-

кає об'єкт документованої інформації. Він містить у собі права щодо його використання і права

власності. Варто пам'ятати, що поняття “інтелектуальна власність” – це не власність у матері-

альному (“речовому”) змісті. Згідно зі ст.2 (VIII) Конвенції, що заснувала Всесвітню організа-

цію інтелектуальної власності (1967 р.): “інтелектуальна власність це усі права, що виникають

у зв'язку з результатами конкретної творчої діяльності людини”, а “обсяг правової охорони –

конкретні результати цієї діяльності”. Обсяг відзначених прав (виключних або не виключних)

визначає лише сферу і час використання об'єкта творчості, що отримали від держави охоронний

документ (патент, свідоцтво).

Підведемо деякий підсумок.

Новації в сфері використання інформаційних продуктів обов'язково повинні супровод-

жуватися зміною законодавчого оформлення прав власності на них. Інформаційні продукти по-

винні охоронятися так само, як і об'єкти матеріального права. Повинна ширше застосовуватися

й аналогія права, і аналогія закону до такого роду цивільних правовідносин. Адже стосовно об'-

єктів е-середовища: доменних імен, веб-сторінок, веб-сайтів і адрес порталів, е-пошти та ін. –

вони цілком застосовні через можливість використання принципів (підходів) регулювання від-

носин права власності на матеріальні об'єкти і регулювання відносин на об'єкти інтелектуальної

власності. Причому, можливе і спільне використання принципів, підходів у регулюванні відо-

мих інститутів власності і формування нового юридичного інституту, що знаходиться ніби на їх

стику, тобто інституту власності на об'єкти інформаційних відносин.

З історії відомо, що нові наукові дисципліни саме й утворюються на стику наук, що визна-

чилися: астрофізика, радіоастрономія, біохімія та ін. Приклад подібного підходу, але вже в

юриспруденції, є – проект Закону України “Про захист персональних даних”, який у травні

2003 р. розглянутий Верховною Радою України та прийнятий за основу.

Відповідно до законопроекту персональні дані можуть складати предмет “виключного

права власності” людини на свої персональні дані, якщо ця інформація використовується для

задоволення економічних інтересів, якщо витрачено працю по акумулюванню її в базах персо-

нальних даних та ін. При цьому, “виключне право” уособлює можливість законодавчого обме-

ження прав особистості на персональні дані з погляду інтересів інших осіб – фізичних і юриди-

чних, а також – держави; “право власності” людини на свої персональні дані додає його правам

монопольний характер володіння, користування і розпорядження ними.

177

Що стосується питання відповідності обсягу правового поля нового юридичного інституту

обсягові правового поля чинної в країні законодавчої бази, то запропонований у законопроекті но-

вий юридичний інструмент – інститут права власності на персональні дані цілком відповідає обся-

гові положень ст.32 Конституції України і ст. ст. 23, 30, 54 Закону України “Про інформацію”.

Крім цього, інститут права власності на персональні дані відповідає вимогам Конвенції №

108 Ради Європи від 28.01.81 р. “Про захист фізичних осіб у зв’язку з автоматизованою обро-

бкою персональних даних”. Конвенція є головним і єдиним міжнародним документом, що ви-

значає зобов'язання держав із забезпечення умов гармонізації національного законодавства з

загальноєвропейськими стандартами. У статті 11 Конвенції говориться: “Жодне з положень цієї

глави не тлумачиться як таке, що обмежує або іншим чином перешкоджає можливості Сто-

рони забезпечувати суб’єктам даних більший ступінь захисту, ніж передбачений цією Конвен-

цією” (офіційний переклад засвідчений МЗС України від 01.07 2002 р.).

І якщо подібний підхід посилення захисту прав людини ще не знаходить повного розумін-

ня в юристів, не говорячи вже про простих людей, то, треба думати, потрібен час, щоб кожна

людина зрозуміла: її персональні дані це її власність, нарівні з матеріальною власністю. Ніхто

не вправі вимагати від людини і використовувати її персональні дані, якщо вона не дала на це

згоду або якщо вимога про право на одержання і використання персональних даних чітко не

прописана в законодавстві. Російський юрист О.Степанов відзначає: “Саме зростаючий у даний

час попит на комерційне використання е-баз персональних даних, з одного боку, і необхідність

ефективного і максимально можливого захисту людини від цілого ряду небезпек, пов'язаних із

упровадженням нових інформаційно-електронних технологій, визначають необхідність форму-

вання нової галузі – інформаційного права”.

Ділянка е-середовища, закріплена за певним власником за певною адресою (яку не можна

довільно змінювати), тим більше, якщо на ній вже побудований з комерційними цілями веб-

сайт, повинна так само охоронятися, як і земельна ділянка з будівлями, що знаходяться на ній.

Якщо цього не відбудеться в якійсь одній країні, користувачі Інтернет “перебіжать” під таку

юрисдикцію, де їх права (і вкладені ними кошти і праця) будуть більш надійно захищені.

Суспільство майбутнього – це суспільство, у якому інтереси власників юридично узгод-

жені з інтересами користувачів інформаційними товарами і послугами. Тим більше що і влас-

ники, і користувачі у е-середовищі все частіше є тими самими особами.

Світовий досвід свідчить про те, що в тих країнах, де право приватного власника захищене

в максимальній мірі, і економіка розвивається, і громадянське суспільство існує, і демократичні

принципи під сумнів не ставляться. А от у країнах, де системи захисту приватних прав власни-

ків не існують або вони існують декоративно (зокрема, стосовно інформації), поки що не все

благополучно і в економіці, і в політиці. Більше того, серед закордонних юристів дістала поши-

рення теорія про те, що капітал (“багатство”) – усього лише інформація про закріплені (оформ-

лені) права власності на нерухомість, на гроші (у банках), на матеріальні активи. Ця інформація

повинна бути добре захищена. Якщо в якійсь країні належного захисту прав власності на коме-

рційну інформацію немає (наприклад, банківська система, яка не захищає вкладені в банк гроші

не може бути надійною), то з такої країни капітали “витікають”, а гроші, що залишаються в ній,

не працюють на національну економіку. От чому права на інформаційні продукти, інформаційні

ресурси й інформаційні технології повинні захищатися так само, як і права на інші об'єкти, що

мають матеріальний, майновий зміст.

6.3.1. До питання про конфіденційну інформацію, що є власністю держави

Розглядаючи питання права на інформацію не можна обійти мовчанням проблеми конфі-

денційної інформації, що є власністю держави. Тут, на жаль, продовжує позначатися наша мен-

тальність та підозрілість у суспільному і державному устрої. Усупереч конституційному прин-

ципу верховенства права та необхідним умовам функціонування громадянського суспільства

має місце практика надання документам органів державної влади не встановлених законом

грифів “Для службового використання” або “Не для друку”. З-під громадського контролю ви-

178

водяться певні напрями діяльності державної влади, що безумовно, породжує недовіру грома-

дян до влади та збільшує напругу у суспільстві.

У 1982 році Комітет Міністрів Ради Європи затвердив Європейську декларацію про сво-

боду слова й інформації, що містить зобов'язання урядів держав-членів РЄ дотримувати свобо-

ди слова й інформації і розвивати її.

З 1996 р. ст. 34 Конституція України гарантує усім: “...право на свободу думки і слова, на

вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожний має право вільно збирати, зберігати, ви-

користовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір.

Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, терито-

ріальної цілісності або громадського порядку...”. Відповідно до цієї ж статті “обмеження сво-

боди інформації встановлюється тільки законом”, а згідно зі ст. 8 Конституції в Україні

“встановлений і діє принцип верховенства права”.

Ще з 1992 р., коли був прийнятий Закон України “Про інформацію”, органи державної

влади і місцевого самоврядування як власники, розпорядниками або користувачами конфіден-

ційної інформації не згадуються. Ст. 28 Закону визначила, що інформація за режимом доступу

поділяється на відкриту і з обмеженим доступом, остання – на конфіденційну і таємну (ст. 30).

Конфіденційна інформація – це інформація, на яку право власності належить лише фізичним

або юридичним особам (не державі). Таємна інформація містить відомості, що становлять дер-

жавну або іншу, передбачену законом, таємницю. Зі сказаного однозначно випливає, що такі

поняття як “конфіденційна інформація, що є власністю держави”, а також згадані вище грифи

“ДСК” і “Не для друку” сьогодні законодавством України не встановлені. Іншими словами, ви-

користання цих грифів нормами права не передбачені і не забезпечуються.

Однак постановою Кабінету Міністрів України від 27.11.98 р. № 1893 затверджена “Ін-

струкція про порядок обліку справ, видань і інших матеріальних носіїв інформації, що містять

конфіденційну інформацію, яка є власністю держави”, де запропоновано центральним і місце-

вим органам виконавчої влади й органам місцевого самоврядування в термін 6 місяців розроби-

ти і ввести в дію перелік конфіденційної інформації, що є власністю держави. Цій інформації

присвоюють гриф “ДСК”. Виходячи з п.1 названої Інструкції до переліку може ввійти не тільки

інформація, що створюється органом влади, але й інформація, що знаходиться в його розпоря-

дженні і користуванні. Тобто інформація, що потрапила до державного органу, може бути ого-

лошена його власністю. Більше того, про повідомлення власника інформації, про зміну її стату-

су в Інструкції нічого не сказано.

Таким чином, має місце пряма невідповідність реалій практики – конституційним принци-

пам правового регулювання суспільних інформаційних відносин, пов'язаних з інформацією.

Висновок щодо вирішення проблеми один з двох: або норми зазначеної постанови легалізувати

у відповідному (спеціальному) законі, або постанову скасувати як таку, що не відповідає вимо-

гам чинного законодавства України.

6.4. Право на захист від інформації

Інформаційна епоха створює реальні передумови для перегляду традиційних уявлень про

багато речей і явищ, у тому числі і про право. Зростання питомої ваги інформаційних відносин

серед усіх існуючих суспільних відносин змушує задуматися про місце і значення інформації в

нашому житті, оскільки вона, до певних обставин, здатна приносити не тільки користь, але й

шкоду, причому не тільки окремо взятій особі, але й установам, організаціям, суспільству і

державі в цілому.

Велика кількість публікацій у вітчизняній і закордонній науково-практичній літературі, що

ілюструють небезпеку того або іншого небажаного інформаційного впливу, свідчить про актуа-

льність проблеми належного правового захисту інтересів особи, суспільства і держави в даній

сфері. Одним із перших на необхідність загальносистемного упорядкування інформаційних

відносин звернув увагу В.А. Копилов у своєму навчальному посібнику “Інформаційне право”

(1997 р.).

179

Разом з тим, питання про право на захист від зловживання інформацією в даний час недо-

статньо вивчене і висвітлене у науковій літературі.

Крім випадків, коли держава повинна створювати умови для вільного доступу до інфор-

мації і захисту інформації з обмеженим доступом, вона також повинна створювати умови для

захисту самої людини і суспільства від шкідливого впливу певного роду інформації. До такого

впливу, зокрема, відносяться: протиправне застосування спеціальних засобів інформаційного

впливу на індивідуальну, групову і суспільну свідомість; девальвація духовних цінностей, про-

паганда зразків аморальної масової “культури”, заснованої на культі насильства і бездуховнос-

ті; свідоме маніпулювання інформацією (дезінформація, приховування або перекручування ін-

формації) та ін.

Забезпечення захисту від такої інформації ускладнюється низкою факторів. Щоб захисти-

ти своє право, треба розуміти, що воно порушене, а психологічний вплив, здійснюваний за до-

помогою інформаційних потоків, часто не усвідомлюється тими, на кого він спрямовується. Це

пов'язано, зокрема, з тим, що вплив на поведінку людини здійснюється головним чином через

емоції і підсвідомість, а не на раціональному рівні. Навіть коли інформація сприймається розу-

мом, існує дуже багато можливостей для впливу на поведінку людини. Число інформаційних

потоків, що проникають у свідомість і підсвідомість людини, настільки велике, що вкрай важко

їх аналізувати і виділяти ті, котрі порушують права і свободи людини.

Суспільні відносини, пов'язані з негативним інформаційним впливом, поділяють на дві

групи. До першої відносять ті, у яких інформаційний потік спрямований на самого суб'єкта, що

піддається впливу, наприклад, нанесення образи суб’єкту, ведення пропаганди або агітації, по-

ширення шкідливих комп'ютерних програм (вірусів, “троянських коней” і ін.). До цієї ж групи

належить і “спам” (від англ. spam – реклама “ковбасного фаршу”) – масове розсилання е-

кореспонденції або е-реклами без запитів одержувачів.

До другої групи відносять ті інформаційні впливи, у яких інформаційний потік спрямова-

ний на третіх осіб, без виключення, звичайно, можливе одержання цієї інформації й іншими

особами. Тут шкода задається правам і законним інтересам усіх суб'єктів, наприклад, поширен-

ня відомостей, що ганьблять честь, гідність або ділову репутацію, що може бути як цивільно-

правовим деліктом, так і злочином – наклепом, свідомо недостовірним доносом, розголошен-

ням конфіденційної інформації.

Класифікація значною мірою умовна, і в ряді випадків здійснювати її досить важко. На-

приклад, розголошення відомостей, що становлять особисту таємницю кандидата в депутати,

завдає шкоди його правам і, у той же час, має на меті вплинути на поведінку виборців. У цьому

випадку звертають увагу на основну мету поширення інформації. У зазначеному прикладі голо-

вне – це вплинути на виборця, тому дану ситуацію можна віднести до першої групи.

У сучасному українському і міжнародному праві застосовуюся велика кількість норм, що

обмежують або забороняють поширення тієї або іншої інформації.

Конституція України проголошує свободу й особисту недоторканість, недоторканість жи-

тла, гарантує таємницю листування, телефонних переговорів, кореспонденції (ст. ст. 29, 30). Ні-

хто не може втручатися в особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією.

Не допускається збір, збереження, використання і поширення персональних даних людини,

крім випадків, визначених законом, і тільки в інтересах національної безпеки, економічного

благополуччя і прав людини (ст. 32).

Разом з тим, у ст. 34 Конституції зазначено, що кожний має право вільно збирати, зберіга-

ти, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або іншим способом, який вва-

жає за потрібний. Здійснення цих прав може бути обмежено законом.

Значне коло питань пов'язане з рекламою.

Закон України “Про рекламу” (1996 р.) установлює заборони на поширення певної інфор-

мації, у тому числі дискримінаційної, такої, що закликає до дій, які порушують законодавство,

загрожують життю людей, є недостовірною, що вводить в оману та ін. (ст. ст. 8 – 10). Однак

механізм реалізації названих обмежень не встановлений. Притягнення до відповідальності

180

“постфактум” у даному випадку не є адекватною мірою захисту прав людини, оскільки свою

шкідливу дію реклама вже зробила, причому вплив було здійснено на необмежене коло осіб.

Звідси, необхідне створення механізму контролю над рекламою ще до її поширення.

Має місце і поширення “інформації, яка нав'язується”, що у принципі рекламою не на-

звеш, і яка під дію законодавства не підпадає. Це так звані документальні повідомлення, “що

радують” одержувача тим, що, наприклад, він “виграв” у лотерею велику суму грошей. Але

перш, ніж їх одержати, необхідно у відправника зареєструвати свої персональні дані і викупити

товар, який нав'язується, на пристойну суму. Потім одержувача, який один раз наївно надав свої

персональні дані, починає кидати в тремтіння від кількості “радісних” повідомлень – листи усе

йдуть і йдуть, із різними інтерпретаціями, наприклад, від ТОВ “Пост-Шопінг” (м. Київ), що ро-

ками змінює “ясновидців” та видурює гроші у довірливих громадян, що є по суті своїм шахрай-

ством. Чи не час нормативно врегулювати і забезпечити діючий захист людини від впливу по-

дібного “підприємництва”?

Варто сказати, що чинне законодавство містить певні норми, які забороняють такий вплив,

але тільки стосовно реклами. У відповідності зі ст. 31 Закону України “Про телебачення і ра-

діомовлення” (1995 р.) забороняється реклама, що діє на підсвідомість людей. Вважаємо, що

простої декларації тут недостатньо. Необхідно прийняти комплекс норм, що регулюють поши-

рення інформації, яка чинить на людину неусвідомлюваний нею вплив або просто дурить його.

Заборони такого роду повинні висвітлюватися в законодавстві про вибори (передвиборна агіта-

ція), рекламу, охорону здоров'я громадян, захист споживачів.

Бурхливий розвиток інформаційно-комп'ютерних технологій і телекомунікаційних мереж

виводить на перший план забезпечення захисту громадян і організацій від шкідливої інфор-

мації, котра поширюється в мережах. Це самостійна сфера інформаційних відносин, що харак-

теризується в даний час відсутністю регулювання. Тим часом, уже зараз необхідно ввести об-

меження на поширення певної інформації. Це стосується, наприклад, згаданого вище “спама”.

Лихо в тому, що захист від поширення такої інформації в мережах є досить об'ємною і мало

дослідженою темою.

Підбиваючи підсумки викладеному, можна зробити наступні висновки. Чинне законодавст-

во містить ряд норм, спрямованих на захист людини від шкідливої інформації. Однак ці норми

носять безсистемний характер, регулюють лише окремі вузькі групи суспільних відносин і в бі-

льшості випадків не мають механізму реалізації. Разом з тим, право на захист від шкідливої інфо-

рмації, як і право на інформацію належить до основних інформаційних прав. Тому необхідно за-

кріпити в Конституції право громадян на захист від шкідливої інформації, а також розробити ме-

ханізм його реалізації в інформаційному законодавстві. Тільки тоді можна буде говорити про від-

повідність правової системи швидкоплинним умовам життя тому, що право – один із головних

регуляторів суспільного розвитку.

6.5. Інформація як вираження правовідносин інтелектуальної власності

6.5.1. Що таке інтелектуальна власність

Згідно зі ст.2 (VIII) Конвенції, що заснувала Всесвітню організацію інтелектуальної влас-

ності (Стокгольмська дипломатична конференція держав-членів Паризької і Бернської Конвен-

цій, 1967 р.): “інтелектуальна власність – це усі права, що виникають у зв'язку з результатами

конкретної творчої діяльності людини”. Обсяг зазначених прав (виключних або не виключних)

визначає сферу і час використання об'єкта творчості, що отримав від держави охоронний доку-

мент (патент, свідоцтво). Для контролю господарського обігу результатів творчості застосову-

ють територіальні юридичні норми, що звичайно закріплюються національним і міжнародним

законодавством за видами правового регулювання.

Об'єктами правової охорони є конкретні результати інтелектуальної праці в сфері літера-

тури, мистецтва і науки, міжнародне визнання яких уперше було визначено Паризькою Конве-

нцією із промислової власності 1893 року (права творців винаходів, промислових зразків, това-

рних знаків, знаків обслуговування, фірмових найменувань і комерційних позначень) і Бернсь-