Бойко Л.Г. Економіка та організація виробництва (конспект лекцій)

Подождите немного. Документ загружается.

РП

об

= --------, оборотів/рік, (31)

ноз

Середньорічний залишок нормованих оборотних коштів (S

ноз

) можна

знайти із залежності

+ S

.... S

ноз

= -------------------, грн, (32)

де S

+ S

.... S

- середньомісячні залишки нормованих оборотних коштів,

грн.

Середньомісячний залишок нормованих оборотних засобів (S

ноз

.міс)

обчислюється так

+ S

ноз

міс

= ---------------, грн, (33)

Тривалість обороту (Т

об

) показує тривалість одного обороту оборотних

коштів, у днях, і визначається за формулою

об

= 360 : К

об

, дні, (34)

Чим меншою є тривалість обороту оборотних коштів або більшим число

здійснюваних ними кругообігів за одного і того ж обсягу реалізованої

продукції, тим менше потрібно оборотних коштів. Чим швидше оборотні кошти

здійснюють кругообіг, тим ефективніше вони використовуються.

Економічна ефективність використання оборотних коштів підприємств

характеризується прискоренням їх оборотності.

Ефект прискорення оборотності виражається у вивільненні, зменшенні

потреби в оборотних коштах у зв'язку з поліпшенням їх використання.

Суму вивільнених у результаті прискорення оборотності оборотних

засобів (∆S

ноз

) можна обчислити за формулою

РП

зв

∆S

ноз

= --------- (Т

об баз

– Т

об зв

), грн., (35)

360

де РП

зв

- обсяг реалізації у звітному році, гри.;

оббаз

, Т

обзв

- середня тривалість одного обороту оборотних засобів,

відповідно, в базовому і звітному роках, днів.

Оборотність оборотних засобів безпосередньо впливає на кінцеві

результати роботи підприємства, зокрема приріст прибутку, на рівень

рентабельності.

3.4. Шляхи поліпшення використання оборотних коштів

підприємства

Ефективне використання оборотних коштів є важливим завданням

підприємства і повинно забезпечуватися прискоренням їх оборотності на всіх

стадіях кругообігу.

На стадії створення виробничих запасів - це раціональне використання

матеріальних ресурсів, удосконалення нормування, ліквідація наднормативних

запасів, налагодження роботи транспорту, оптимальний вибір постачальників

та ін.

На стадії незавершеного виробництва – це скорочення тривалості

виробничого циклу, впровадження прогресивної техніки і технологій, розвиток

стандартизації та уніфікації, вдосконалення системи економічного

стимулювання тощо.

На стадії обігу – це раціональна організація збуту продукції,

прискорення документообороту, дотримання договірної платіжної дисципліни,

використання маркетингових важелів активізації продажу (реклама) та ін.

У конкретних умовах виробництва і збуту кожне підприємство

самостійно обирає найбільш прийнятні шляхи прискорення оборотності

оборотних коштів, що дає змогу зекономити значні суми і збільшити обсяги

виробництва та реалізації продукції без залучення додаткових фінансових

ресурсів.

Тести для самоконтролю

1. На виробничо-технологічну структуру оборотних фондів не

впливають такі чинники:

а) номенклатура продукції;

б) характер виробництва;

в) рівень фондовіддачі.

2. Норма витрат матеріальних ресурсів визначається як:

а) середня норма витрат на одиницю продукції у попередньому

періоді;

б) гранично допустима кількість спожитих сировини і матеріалів при

виробництві одиниці продукції;

в) величина споживання сировини і матеріалів, яка коливається в

межах встановленого кількісного інтервалу

3. Матеріаломісткість продукції можна обчислити за формулою:

а) М

= ------- ; в) М

= ---------;

Q N

б) М

= -------- ;

4. Основними шляхами економії матеріальних ресурсів є:

а) виробничо-технічні;

б) організаційно-технічні;

в) ринково-економічні.

5. До фондів обігу підприємства не належать:

а) продукція, виробництво якої ще не завершене;

б) готова продукція на складах підприємства і та, що перебуває в

дорозі;

в) готівкові й безготівкові грошові кошти підприємства;

6. Оборотні кошти підприємства складаються із:

а) різниці між оборотними фондами і фондами обігу;

б) суми оборотних фондів і готової продукції на складах

підприємства;

в) суми оборотних фондів і фондів обігу підприємства;

7. Власні оборотні кошти підприємства — це ті, що формуються за

рахунок:

а) виділених підприємству при його створенні грошових коштів та

поповнені за рахунок прибутку;

б) дебіторської заборгованості;

в) банківських кредитів.

8. Основними шляхами економи матеріальних ресурсів є:

а) виробничо-технічні;

б) організаційно-технічні;

в) статистичні;

г) ринково-економічні.

9. До фондів обігу підприємства не належать:

а) продукція, виробництво якої ще не завершене;

б) готова продукція на складах підприємства і та, що перебуває в

дорозі;

в) готівкові й безготівкові грошові кошти підприємства;

г) дебіторська заборгованість.

10. Оборотні кошти підприємства складаються із:

а) різниці між оборотними фондами і фондами обігу;

б) суми оборотних фондів і готової продукції на складах

підприємства;

в) суми оборотних фондів і фондів обігу підприємства;

г) суми оборотних фондів і готівкових грошових коштів підприємства.

11. Власні оборотні кошти підприємства - це ті, що формуються

за рахунок:

а) виділених підприємству при його створенні грошових коштів та

поповнені за рахунок прибутку;

б) дебіторської заборгованості;

в) державних дотацій;

г) банківських кредитів.

12. Норматив оборотних коштів — це грошове вираження вартості:

а) мінімальних запасів товарно-матеріальних цінностей;

б) максимально допустимих запасів сировини і матеріалів;

в) оборотних фондів підприємства;

г) готової продукції підприємства;

д) оборотних фондів і фондів обігу підприємства.

13. Основним методом нормування оборотних коштів є:

а)аналітичний; в) коефіцієнтний;

б)прямого рахунку; г) статистичний.

14. Нормуванню не підлягають такі елементи оборотних коштів

підприємства:

а) виробничі запаси й готова продукція підприємства;

б) готівкові й безготівкові кошти;

в) незавершене виробництво;

г) витрати майбутніх періодів.

15. За формулою Н = Д • З

дн

обчислюється норматив оборотних

коштів у:

а) запасах готової продукції;

б) виробничих запасах;

в) незавершеному виробництві;

г) витратах майбутніх періодів.

Тема 4. Мотивація і оплата праці на підприємстві.

Основні питання теми.

4.1. Мотивація як процес стимулювання до високопродуктивної праці, її

моделі й методи

4.2. Поняття, види і шляхи зростання заробітної плати

4.3. Тарифна система як основа організації оплати праці і ії елементи

4.4. Організація, продуктивність і оплата праці на підприємствах

4.5. Основні фактори резерву зростання продуктивності праці

1. Мотивація як процес стимулювання до високопродуктивної праці,

її моделі й методи

Керівникові підприємства – для ефективного управління поведінкою

персоналу та організації стимулювання праці - необхідно володіти основами

теорії мотивації.

Мотив - це внутрішній стимул людини до діяльності, пов'язаний із

задоволенням певних потреб.

Забезпечити ефективність використання праці на підприємстві можна

завдяки використанню відповідної системи мотивації.

Мотивація - це сукупність взаємозв'язаних заходів, які стимулюють

працівника або колектив працівників до досягнення індивідуальних і спільних

цілей діяльності підприємства.

Система мотивації повинна формувати свідоме ставлення до праці, яка є

джерелом не тільки матеріальних виплат, а й самовдосконалення та

професійного і службового зростання.

Визначаючи моделі й методи мотивації, потрібно враховувати той факт,

що мотиваційний аспект щодо конкретного працівника в конкретній ситуації не

впливатиме на нього в іншій ситуації, або не впливатиме на іншого працівника

в аналогічній ситуації.

Тому моделі мотивації слід будувати за багатофакторним принципом.

Ці моделі можуть бути такими:

1) що ґрунтуються на теорії потреб:

• фізіологічні;

• безпеки й захищеності;

• соціальні;

• поваги;

• самовиявлення;

2) що ґрунтуються па теорії очікування:

• щодо співвідношення витрат праці і результатів;

• щодо співвідношення результатів праці та винагороди;

• ступінь відносного задоволення отриманою винагородою;

3) що ґрунтуються на теорії справедливості:

• суб'єктивне визначення співвідношення винагороди та затрат праці;

• порівняння особистої винагороди із заохоченням інших працівників, які

виконують аналогічну роботу;

• зняття соціального напруження на основі дотримання принципу

справедливості.

Система мотивації на рівні підприємства повинна базуватись на певних

вимогах, а саме:

- надання однакових можливостей щодо зайнятості й посадового

просування за критерієм результативності праці;

- узгодження рівня оплати праці з її результатами та визнання особистого

внеску в загальний успіх;

- створення належних умов для захисту здоров'я, безпеки праці та

добробуту всіх працівників;

- забезпечення можливостей для зростання професійної майстерності,

реалізації здібностей працівників;

- підтримування в колективі атмосфери довіри, заінтересованості в

реалізації спільної мети, можливості двосторонньої комунікації між

керівниками і працівниками.

Методи мотивації:

1. Прямі економічні:

- відрядна оплата праці;

- погодинна оплата;

- оплата навчання;

- премії за раціоналізацію;

- участь у прибутках.

2. Непрямі економічні:

- пільгове харчування;

- пільгове користування житлом, транспортом;

- доплати за стаж роботи.

3. Негрошові:

- гнучкі робочі графіки;

- охорона праці;

- просування по службі;

- участь у прийнятті рішень на більш високому рівні.

Ці методи можна також поділити на індивідуальні й групові.

У системі мотивації особливого значення набуває термін винагорода. Він

має ширше значення, ніж просто гроші або задоволення. Це все те, що людина

вважає для себе цінним. Але розуміння цінностей в людей неоднакове, тому

різною є оцінка винагороди та її відносного рівня.

Персоналізація форм і методів винагороди е фундаментом ефективності

будь-якої моделі мотивації, хоча матеріальні потреби працівників є, як правило,

домінуючими.

Ефективність роботи і конкурентоздатність підприємства багато в чому

визначаються складом найманої робочої сили.

1.Найманий робітник - це особа, яка уклало письмову чи усну угоду з

керівником підприємства про виконання визначеної роботи і виплату заробітної

плати конкретного розміру.

В умовах ринку підприємець (роботодавець) самостійно визначає, яких

працівників і скільки йому необхідно прийняти на роботу, яка в них буде

заробітна плата. При вирішенні цих питань враховуються сфера діяльності й

рівень підготовки працівників. Кадри являють собою основний (штатний) склад

працівників підприємства. Усі працівники залежно від ступеня участі у

виробничій діяльності підрозділяються на промислово-виробничий і

непромисловий (невиробничий) персонал.

До промислово-виробничого персоналу (ПВП) відносяться працівники

основних і допоміжних цехів, відділів, служб, науково-дослідних організацій,

КБ, ТБ, тобто всі ті, хто безпосередньо позв'язаний з основною виробничою

діяльністю підприємств.

До непромислового (невиробничому) персоналу відносяться: працівники

житлово-комунального господарства, культурно-побутових, медичних установ;

працівники підсобних сільськогосподарських структур; працівники не

заводського транспорту і т.п., тобто всі ті, хто обслуговує непромислові

організації галузей і підприємств. Питома вага непромислового персоналу 6 -

8%. Промислово-виробничих персонал (ПВП) підрозділяється на різні

категорії. Класифікація ПВП ведеться за основними ознаками поділу праці.

2.Професіонали

Цей розділ включає професії, що передбачають високий рівень знань в

області фізичних, математичних, технічних, біологічних, агрономічних,

медичних і гуманітарних наук. До них відносяться наукові співробітники,

інженери, конструктори, технологи, архітектори та ін. професіонали високого

рівня (як правило, вони мають наукові ступені і звання або значний досвід

роботи).

Відповідно до постанови КМ України № 134 від 7 лютого 2001р.

професіонали згідно з їхньої кваліфікації поділяються на чотири категорії:

вищу, першу, другу і професіонали даної області знань (наприклад, фізики,

астрономії, архітектора, конструктор, економіст і т.д.). Для ряду галузей

можуть використовуватися й інші види кваліфікаційних категорій. Зокрема, у

науковій сфері є такий розподіл: головний науковий співробітник, провідний

науковий співробітник, старший науковий співробітник, науковий

співробітник, молодший науковий співробітник.

3.Фахівці

Цей розділ включає професії, що передбачають знання в одній чи більше

областях природних, технічних чи гуманітарних наук. Професійні знання

полягають у використанні методів відповідних наук. Професії даної категорії

відповідають рівню молодшого фахівця, бакалавра, фахівця.

Фахівці поділяються на наступні кваліфікаційні категорії: першу, другу,

третю (без категорії).

4.Технічні службовці

Цей розділ включає професії, що передбачають знання, необхідні для

підготовки, збереження і відновлення інформації, а також проведення

розрахунків. Дані професії вимагають повної загальної і/чи професійної

середньої освіти або середньої освіти і професійної підготовки на виробництві.

Технічні службовці можуть мати наступні категорії: першу, другу, третю

(без категорій).

5. Робітники сфери торгівлі й побутових послуг

Професійні знання охоплюють забезпечення послуг, позв'язаних з

поїздками, побутом, харчуванням, обслуговуванням, торгівлею, охороною,

підтримкою правопорядку і т.д.. Частина професій вимагає загальної середньої

і/чи професійної освіти або середньої освіти і професійної підготовки.

6. Кваліфіковані робітники з інструментом

Цей розділ включає професії, що передбачають знання, необхідні для

вибору способів використання матеріалів і інструментів, визначення стадій

виробничого процесу, характеристик і призначення готової продукції.

Необхідний освітній рівень - середня і професійна освіта та

профпідготовка на виробництві (у ряді випадків - кваліфікація молодшого

фахівця).

Робітники за тарифними розрядами поділяються на такі кваліфікаційні

групи (при 6-розрядній сітці): висококваліфіковані робітники - 5-й і 6-й

розряди, кваліфіковані - 3-й і 4-й розряди, низькокваліфіковані - 1-й і 2-й

розряди, некваліфіковані робітники, які не мають розрядів.