КИЇВ 1997
Українське лiтературне життя останнiх рокiв стало набагато цiкавiшим, але не менш трагiчним вiд попереднього часу. Трагедiї стали iншими – якщо ранiше письменник не мiг опублiкувати свiй твiр через невiдповiднiсть до вимог тоталiтарної системи, то тепер вiн не може це зробити через власну матерiальну неспроможнiсть. Видавнича спритнiсть окремих лiтераторiв не рятує загальної ситуацiї. Вiдмiннiсть причин не змiнює наслiдкiв – навiть ненадрукованi твори подекуди можуть ставати явищами лiтературного процесу, проте не переходячи в якiсть загальнонацiональних подiй. Це дозволяє нам не виключати iз сучасного полiтологiчного словника означення тоталiтаризм: i в першому, i в другому випадках лiтературний твiр не виходить на широку аудиторiю.
Тому можна вести мову про певну загерметизованiсть лiтературного процесу, замкненiсть його самим на собi – у вузькому колi людей пишучих i спецiально зацiкавлених читачiв. Нам кажуть, що так i повинно бути в цивiлiзованому свiтi, де лiтература давно стала звичайною професiєю iз своїми вузькопрофесiйними проблемами, а до письменникiв там прислухаються як до визнаних особистостей, i це є ознакою здорової духовної атмосфери в суспiльствi. Справдi, величезним досягненням найновiшої української лiтератури можна вважати вiдмову вiд давньої народницької традицiї вiдмiрювання естетичних параметрiв вiд уподобань самого таки безликого народу (плебсу). Українськi письменники також вiдмовилися вiд пониження естетики за рахунок такої неправди, що зветься реалiями життя.
Однак таким чином ми знову повертаємося до розгляду наслiдкiв, не беручи до уваги причин. Наша фейлетонна (за Германом Гессе) доба, а точнiше час антологiй i довiдникiв, втiлюється у свої ознаки в нас i на Заходi, маючи протилежнi джерела. Там вже звикли жити не художнiми творами, а лишень назвами та iменами авторiв, тому iснує потреба вибрати найпосутнiше (чи iдеологiчно витримане); тут виходять з вимушеної доцiльностi представити у стисненому виглядi те, що нi в який iнший спосiб представлене бути не може. Тому подiбна загерметизованiсть радше нагадує примусову iзоляцiю письменника вiд читачiв, нiж його бажання усамiтнитися з музами.
Відмінна риса нашого літературного сьогодення – явище естетичної демократизації, коли людина, яка вміє писати, одночасно одержує право називатися письменником. Критика помітно лібералізувалася, безмірно роздаючи аванси й організовуючи неперебірливі обговорення друкованої продукції таким чином, що літературний простір не формується, а ще більше затуманюється. Через відсутність правдивого називання сучасних лiтературних явищ, досi не вiдбувається належне осмислення української класики. Вiдтак лiтература не може вiдiграти у суспiльствi роль глобальної рефлексiї нової дiйсностi, яка вже оформилася в грандiозну самопародiю i починає шукати iдеологiчного опертя в гуманiтарних галузях. Мова йде про народництво iншого ґатунку – лiтература завершує будь-яку фiлософiю так само, як остання дає шанс людинi врятуватися вiд зашморгу iдеологiї.
Питання новiтнього українського iнтелектуалiзму, якщо його розумiти як певну естетику зiсковзування з прямої лiнiї мiркування, виразно поставлено, проте не вирiшено в нашому часi органiчно. Коли iнтелектуалiзм входить у конфлiкт з расовiстю думання, постає проблема якiсного спiввiдношення українськостi та україномовностi висловлювання, а, отже, його джерела, змiсту i спрямування. Тодi iз самого в собi (художнього, фiлософiчного) воно переходить до катеґорiї iдеологiчного, а його внутрiшнє наповнення перестає бути самоцiнним, самовiдповiдальним i повнiстю перекладається на авторське сумлiння в сенсi пiдмiни понять i точок вiдлiку.
Водночас стан власне лiтератури суттєво вiдрiзняється вiд тiєї атмосфери, в якiй вона твориться. Та й хто може знати, якi умови потрiбнi справжнiй лiтературi? Оформлення нових лiтературних середовищ, поступове здобування суспiльних позицiй в умовах вiдсутностi пресу тоталiтарної обов’язковостi мистецького споживання, моди, дискусiї, навiть скандали свiдчать про бурхливiсть i нестримнiсть тих процесiв, якi не завжди стають загальновiдомими i значимими. Своїм високим рiвнем сучасна українська, як i будь-яка iнша лiтература, завдячує насамперед наявностi самодостатнiх текстiв i живих письменникiв. Метою цiєї своєрiдної антологiї iмен є представити не якийсь один напрямок чи угруповання, а саме продукуючих лiтераторiв, якi безпосередньо беруть участь у твореннi лiтературного процесу. Звичайно, не всiх, не бiльшiсть, а тiльки деяких. Що з їхньої працi збереже iсторiя – також привiд для дискусiй.
Юрій Андрухович
Тарас Возняк
Василь Врублевський
Василь Герасим'юк
Юрій Гудзь
Тамара Гундорова
Микола Закусило
Ніла Зборовська
Сергій Квіт
Сергій Лавренюк
В'ячеслав Медвідь
Віктор Неборак
Євген Пашковський
Василь Портяк
Володимир Цибулько
Українське лiтературне життя останнiх рокiв стало набагато цiкавiшим, але не менш трагiчним вiд попереднього часу. Трагедiї стали iншими – якщо ранiше письменник не мiг опублiкувати свiй твiр через невiдповiднiсть до вимог тоталiтарної системи, то тепер вiн не може це зробити через власну матерiальну неспроможнiсть. Видавнича спритнiсть окремих лiтераторiв не рятує загальної ситуацiї. Вiдмiннiсть причин не змiнює наслiдкiв – навiть ненадрукованi твори подекуди можуть ставати явищами лiтературного процесу, проте не переходячи в якiсть загальнонацiональних подiй. Це дозволяє нам не виключати iз сучасного полiтологiчного словника означення тоталiтаризм: i в першому, i в другому випадках лiтературний твiр не виходить на широку аудиторiю.
Тому можна вести мову про певну загерметизованiсть лiтературного процесу, замкненiсть його самим на собi – у вузькому колi людей пишучих i спецiально зацiкавлених читачiв. Нам кажуть, що так i повинно бути в цивiлiзованому свiтi, де лiтература давно стала звичайною професiєю iз своїми вузькопрофесiйними проблемами, а до письменникiв там прислухаються як до визнаних особистостей, i це є ознакою здорової духовної атмосфери в суспiльствi. Справдi, величезним досягненням найновiшої української лiтератури можна вважати вiдмову вiд давньої народницької традицiї вiдмiрювання естетичних параметрiв вiд уподобань самого таки безликого народу (плебсу). Українськi письменники також вiдмовилися вiд пониження естетики за рахунок такої неправди, що зветься реалiями життя.
Однак таким чином ми знову повертаємося до розгляду наслiдкiв, не беручи до уваги причин. Наша фейлетонна (за Германом Гессе) доба, а точнiше час антологiй i довiдникiв, втiлюється у свої ознаки в нас i на Заходi, маючи протилежнi джерела. Там вже звикли жити не художнiми творами, а лишень назвами та iменами авторiв, тому iснує потреба вибрати найпосутнiше (чи iдеологiчно витримане); тут виходять з вимушеної доцiльностi представити у стисненому виглядi те, що нi в який iнший спосiб представлене бути не може. Тому подiбна загерметизованiсть радше нагадує примусову iзоляцiю письменника вiд читачiв, нiж його бажання усамiтнитися з музами.
Відмінна риса нашого літературного сьогодення – явище естетичної демократизації, коли людина, яка вміє писати, одночасно одержує право називатися письменником. Критика помітно лібералізувалася, безмірно роздаючи аванси й організовуючи неперебірливі обговорення друкованої продукції таким чином, що літературний простір не формується, а ще більше затуманюється. Через відсутність правдивого називання сучасних лiтературних явищ, досi не вiдбувається належне осмислення української класики. Вiдтак лiтература не може вiдiграти у суспiльствi роль глобальної рефлексiї нової дiйсностi, яка вже оформилася в грандiозну самопародiю i починає шукати iдеологiчного опертя в гуманiтарних галузях. Мова йде про народництво iншого ґатунку – лiтература завершує будь-яку фiлософiю так само, як остання дає шанс людинi врятуватися вiд зашморгу iдеологiї.
Питання новiтнього українського iнтелектуалiзму, якщо його розумiти як певну естетику зiсковзування з прямої лiнiї мiркування, виразно поставлено, проте не вирiшено в нашому часi органiчно. Коли iнтелектуалiзм входить у конфлiкт з расовiстю думання, постає проблема якiсного спiввiдношення українськостi та україномовностi висловлювання, а, отже, його джерела, змiсту i спрямування. Тодi iз самого в собi (художнього, фiлософiчного) воно переходить до катеґорiї iдеологiчного, а його внутрiшнє наповнення перестає бути самоцiнним, самовiдповiдальним i повнiстю перекладається на авторське сумлiння в сенсi пiдмiни понять i точок вiдлiку.
Водночас стан власне лiтератури суттєво вiдрiзняється вiд тiєї атмосфери, в якiй вона твориться. Та й хто може знати, якi умови потрiбнi справжнiй лiтературi? Оформлення нових лiтературних середовищ, поступове здобування суспiльних позицiй в умовах вiдсутностi пресу тоталiтарної обов’язковостi мистецького споживання, моди, дискусiї, навiть скандали свiдчать про бурхливiсть i нестримнiсть тих процесiв, якi не завжди стають загальновiдомими i значимими. Своїм високим рiвнем сучасна українська, як i будь-яка iнша лiтература, завдячує насамперед наявностi самодостатнiх текстiв i живих письменникiв. Метою цiєї своєрiдної антологiї iмен є представити не якийсь один напрямок чи угруповання, а саме продукуючих лiтераторiв, якi безпосередньо беруть участь у твореннi лiтературного процесу. Звичайно, не всiх, не бiльшiсть, а тiльки деяких. Що з їхньої працi збереже iсторiя – також привiд для дискусiй.
Юрій Андрухович
Тарас Возняк
Василь Врублевський
Василь Герасим'юк
Юрій Гудзь
Тамара Гундорова
Микола Закусило
Ніла Зборовська
Сергій Квіт
Сергій Лавренюк
В'ячеслав Медвідь
Віктор Неборак
Євген Пашковський
Василь Портяк
Володимир Цибулько