Зарудний Є.О. Філософія

Подождите немного. Документ загружается.

Розділ 3. Постреволюційний період: час переворотів

171

людського буття треба героїчно прийняти. Цим Сартр і Камю

близькі до древніх стоїків. Як і для Епіктета, засадниче питання

для Камю – чи варте життя того, щоб жити, або воно того не

варте? «Решті – чи має світ три виміри, чи володіє наше

мислення дев’ятьма або дванадцятьма категоріями – черга

настає пізніше. Це іграшки: насамперед треба дати відповідь»

на головне питання

198

Крім того, Сартр і Камю радикальніші й послідовніші в

проведенні основного принципу екзистенціалізму (є лише мить між

минулим і майбутнім – тут(буття, саме вона й називається життям)

не тільки в порівнянні з Гайдегером та Ясперсом, а й у порівнянні з

Кіркегором: адже вони відкидають усяку трансценденцію, і

насамперед Бога, який може дати сенс людському існуванню.

Головна робота Сартра називається “Буття і ніщо”.

“Ніщо” притягує і Гайдегера (услід за Шеллінгом він формулює

основне питання філософії як питання про те, чому взагалі є

суще, а не ніщо). Нігілізм, – каже він, виявляє таку глибину,

що його розгортання може мати як наслідок тільки світову

катастрофу». Констатацією або ж, на худий кінець, про(

рокуванням загального й остаточного кінця усього і вся

заклопотані більшість сучасних філософів. Про занепад Європи

повідомляє в однойменному творі Освальд Шпенглер (а

“літературна деструкція філософії” – «її плутають із про(

повіддю, агітацією, фейлетоном або спеціальною наукою» – є

явною ознакою кризи європейської культури). Суцільну

соціальну дезорієнтацію унаслідок повстання мас знаходить

Хосе Ортега(і(Гасет (“Повстання мас”). Настає кінець свободі,

бо людину вже не неволять, а вона сама біжить від неї (Еріх

Фром – “Втеча від свободи”), і кінець історії (так називається

гучна стаття, а згодом і книга Френсіса Фукуями). Нарешті,

настає кінець самому кінцю: у найсучаснішій філософії

(постмодернізмі) «немає навіть нудьги – цього останнього

сплеску людського чуття перед лицем тотального ніщо»

199

198

«Или знать, для чего живешь, или же все пустяки, трын(трава… Пройдет

время, и мы уйдем навеки, нас забудут, забудут наши лица, голоса и сколько

нас было, но страдания наши перейдут в радость для тех, кто будет жить после

нас, счастье и мир настанут на земле, и помянут добрым словом и благословят

тех, кто живет теперь… Будем жить! Музыка играет так весело, так радостно,

и, кажется, еще немного, и мы узнаем, зачем мы живем, зачем страдаем…

Если бы знать, если бы знать!». (А.П.Чехов. “Три сестры”. Собр.соч. в 8(ми

томах.– М.,1970.– С.272, 310).

199

Краткая история философии.– М.,1996.– С.565.

Зарудний Є.О. Філософія

172

Сьогодні філософія хвора. Хвороба перебігає настільки

гостро, що навіть наукових філософів – оптимістів за

натурою, бо наука, націлена у височінь істини, a priori

оптимістична – відвідують апокаліптичні видіння: «якщо це

хвороба сучасної культури, то, як і усяка хвороба, вона може

скінчитися видужанням. А може, навпаки, настати смерть

культури і загибель людства. Перше, звичайно, визнається

за краще»

200

. Втім кому що подобається; переваги – штука

суб’єктивна. («Свету ли провалиться или вот мне чаю не пить?

Я скажу, что свету провалиться, а чтобы мне чай всегда

пить»

201

.) Тому життєво важливою видається продемонстро(

вана уроком історії філософії об’єктивна закономірність:

філософія здатна виліковуватися. І якщо (зусиллями Канта)

вона зуміла позбутися найтяжчої спадкової недуги, то певно

що знайде в собі сили обороти й “богемну” хворобу. Леталь(

ний результат я виключаю категорично. Мій прогноз –

оптимістичний.

200

С.Мареев, Е.Мареева. Философия ХХ века. – М., 1997.– С.73.

201

Достоевский Ф.М. Записки из подполья. Собр. соч. в десяти томах.– М.,

1956.–Т.4.– С.237. Але якщо все ж таки світ не провалиться, і чаю не буде?

«Что ж? Если не дают чаю, то давайте хоть пофилософствуем». (А.П.Чехов.

“Три сестры”. Собр.соч. в восьми томах.– М.,1970.– С.271).

Розділ 4. Українська філософія: історичний екскурс

173

Розділ 4. Українська філософія:

історичний екскурс*

4.1. Ранній період існування української

філософії

Дохристиянські часи. Еллінська спадщина. На Чорно

мор’ї було засновано десятки еллінських колоній, головні з яких

Синоп, Трапезунд, Ольвія, Аполлонія, Пантикапей, Гераклес,

Херсонес, Тіра, Теодосія, Фанагорія. Ця колонізація розпо

чинається з VII ст. до н. е. та охоплює не тільки торговельну

діяльність, а й сприяє поширенню еллінської культури,

зокрема, і філософії. Культи Діоніса, Артеміди, пізніше культи

Гомера та Александра Македонського були поширені на

території Причорномор’я. Деякі з еллінів зараховували

Анахарсиса Скіфського (638–559 рр. до н. е.) до одного з

легендарних “семи мудреців”, якого згадують як прибічника

філософської істини Аристотель, Секст Емпірик, Сенека,

Діоген Лаертський. Подібного скіфського походження були

Біон Борисфеніт, Смикр Боспоренин, Стратонік та інші, що

займалися філософською діяльністю, належали до різних

угруповань філософського спрямування (софістів, платоніків,

перипатетиків). VII ст. до н. е. характеризуються створенням

та розквітом Скіфського царства, яке підтримувало тісні

взаємозв’язки з еллінськими центрами.

Вплив еллінської культури, як і культуримедіатора –

скіфів, мав велике значення для формування етносів на

території України. У ІІ ст. н. е. у Східній Європі завершується

нове переоформлення, як наслідок цього з’являється черня

хівська культура (археологічна класифікація культур), з середини

І тисячоліття (VVI ст.) ця культура у письмових джерелах

виступає під назвою антів та склавів, але у формуванні черня

хівського масиву також брали участь зарубинецькі та пшеворські

племена (археологічна класифікація).

Русь створювалась злиттям кількох етнічних масивів,

частина з яких була носіями діалектів слов’ янських мов, а

частина (менша) – мов інших систем – іранської (сармати,

*Автор розділу О. Титар.

Зарудний Є.О. Філософія

174

алани), фракійської (гетодаки), кельтської (бої, галати,

певкини, бастарди), тюркської (болгари, авари, печеніги,

торки), балтської (литва, голядь), угрофінської (мадяри, чудь,

мордва). Скіфів і сарматів також, безперечно, зараховують до

одних з етнічних предків слов’ян.

4.2. Філософська думка часів Київської Русі

Обрядоворитуальна, міфологічна культура прасло

в’янської доби розвинулась та трансформувалась у культурі

Київської Русі. На новому етапі під впливом еллінської

культури вже візантійського зразку виділяється філософія як

специфічний тип світопізнання, ще тісно пов’язаний на

ранній стадії з міфологічним та релігійним світоглядом.

Величезне значення мав грекослов’янський (еллінський),

християнський тип культури з акцентом на проблематику

влади (князівської), Бога (християнського) та києворуського

суспільства (формування місцевого самовизначення та

патріотизму).

З цієї точки зору філософія є складовою у багато

манітному комплексі ствердження християнської князівської

держави русичів. “Повість минулих літ” включає “Промову

філософа”, що викладає християнське віровчення про

створення світу і виділяє місце Русі у світовій історії.

“Слово про Закон і Благодать” митрополита Іларіона

Київського розкриває всесвітню історію народів як поступове

та рівне залучення їх до християнської культури. Князь

Володимир розуміється як каганпокровитель власного типу

християнства і християнської держави.

Становлення княжедружинного типу культури було

пов’язано із соціальним виділенням з народної культури, та з

релігійним виокремленням з язичницьких практик та запе

реченням існуючого двовір’я: «Вже в хрест уведений народ

лишався таким, як був, з усім своїм хіба тільки надщербленим

трохи світоглядом; нові християнські форми наповнив він

старим змістом, з яким з дідапрадіда звикся і зжився народний

розум. Натурально, що з уламків старого й нового постало так

зване “двовір’я”, своєрідна релігійна “черезполосиця” як

результат творчої праці коло органічного сприйняття народ

ним розумом основ народної віри. Аскетична візантійщина,

Розділ 4. Українська філософія: історичний екскурс

175

що сахалась усього “мирського”, як поганого та бісовського,

як тяжкого гріха перед Богом, могла тільки додавати новий

матеріал отій народній творчості… проти волі письменників

народна стихія пробивається повсякчас у їхні книжні розу

мування і в деяких менш абстрактних, до життя ближчих

творах, рішуче починає брати гору»

202

Книжна культура підтримувалась численними перекла

дами релігійної та енциклопедичносвітоглядної літератури:

Біблії, патристики (Василь Великий, Григорій Назіанзин, Григорій

Нисський, Іван Златоуст, Іван Дамаскін), повчальних енцик

лопедій з прикладами з різних галузей знання (“Шестиднів”

Василя Великого, Івана'екзарха Болгарського, Григорія Писида –

про створення світу, “Фізіологи” – про тварин та їх символику,

“Хроніки” Івана Малали, “Християнська топографія” Кузьми

Індикоплова – християнська космографія та географія),

філолософськоповчальних творів (“Діалектика” Івана

Дамаскіна, “Житіє” Костянтина (Кирила) Філософа, “Хро

ніки” Георгія Амартола), збірників афоризмів та притч (збірники

“Ізмарагд”, “Златоуст”, особливо “Бджола” Максима Сповідника

VII ст. та його пізніші переробки).

Можна приєднатись до думки С.Єфремова, що «на

староруському ґрунті зійшлися вічнавіч два несхожих

світогляди – поганський культ наших прадідів і рафінований

християнський аскетизм»

203

, лише з часом вдалося створити

синтетичний світогляд, що поєднав ці два напрями, наповнити

християнську культуру власним її національним розумінням.

Саме у християнському смисловому колі УкраїнаРусь

виробляла філософські поняття та категорії. Поширене було

богословське тлумачення філософії. Іван Дамаскін у “Діалектиці”

різні визначення філософії зводить до любові до Бога та Божої

мудрості: «Філософія є…пізнанням природи сутнього…

пізнанням речей Божих та людських, тобто видимих і

невидимих,… роздум про смерть…є мистецтвом мистецтв і

наукою наук… є любов’ю до мудрості й істинна ж мудрість є

Богом. А тому любов до Бога є істинною філософією». Тобто

філософія – форма помічного знання, а також форма прак

тичної християнської поведінки (середньовічне розуміння

філософії). Популярним стає прославлення саме книжної

202

Єфремов С. О. Історія українського письменства. – К., 1995.– С.7273.

203

Там само.– С.71

Зарудний Є.О. Філософія

176

мудрості як шляху до гідного людини щастя та Божественного

(“Шестиднів”), “книжне почитання”: «бых падая по книгам, аки

пчела по различным цвітом» (“Моління” Данила Заточника).

З’являються також оригінальні пам’ятки, що містять

філософські ідеї, розкривають зміст та стиль староруського

філософствування, основні з яких “Слово про Закон і

Благодать” Іларіона, митрополита Київського, “Слово про

Ігорів похід”, “Слово” Кирила Туровського, “Повчання

Володимира Мономаха”, “Моління” Данила Заточника,

“Послання” Климента Смолятича, “Ходіння ігумена Данила”,

“КиєвоПечерський патерик”.

Автори цих творів відстоювали гармонійне поєднання

віри з розумом, необхідність осягнення законів світу, що задані

Богом.

Головна філософська проблематика цього періоду така:

 онтологічне протиставлення на світ земний/небесний

(божественний, трансцендентний щодо людської та природної

реальності), яке може вирішитися лише завдяки “кеносису”

Христа, тобто християнство може виправдати “тварний”,

природний світ лише повсякчасно звертаючись до його

Творця;

 онтологізація категорій добра та зла як космогонічних

чинників (“Повість минулих літ”, “Моління” Данила Заточ

ника, “КиєвоПечерський патерик”);

 протиставлення зовнішнього та внутрішнього в людині

(плоті та душі, тіла – плоті, поєднаної з душею та духу);

 сотеріологічна проблема (звільнення плоті від гріхов

ності, очищення плоті, зіпсованої гріхопадінням) (“Слово”

Іларіона, “Слово” Кирила Туровського, “КиєвоПечерський

патерик”);

 гносеологічна проблематика – розкриття божественного

задуму, осягнення абсолютної божественної істини, що

приступне тільки християнському мислителю. Климент Смо

лятич у “Посланні” розрізняє два види пізнання транс

цендентного – благодатний, властивий лише святим та апос

толам, яким відкриті вищі таємниці, та приточний, доступний

усім, що намагаються за допомогою символів отримати розумне

тлумачення “знамень” та “чудотворень”. Символи та алегорії

допомагають зрозуміти як реальність, так і зміст релігійних

догматів. Ця інтелектуальна традиція поєднання розумового та

книжного принципу започатковується в “Слові” Іларіона,

Розділ 4. Українська філософія: історичний екскурс

177

продовжується Кирилом Туровським, Володимиром Моно

махом, Данилом Заточником;

 медіативна роль святих як ланки між небесним та

земним, між зовнішнім (тілом), внутрішнім (душею) та

глибиннотрансцендентним (духом, серцем). Це ствердження

агіографічного ідеального сценарію людського життя з

кінцевою метою християнського спасіння та обожнення, поява

збірного образу морального ідеалу, що розкривається в окремих

агіографіях (“Слово” Іларіона, “Повчання” Володимира

Мономаха, “КиєвоПечерський патерик”). В образі святого

індивідуальні риси поглинаються християнською місією.

Індивідуалізовані риси також повинні мати схвалення

християнською громадою, найчастіше це феодальнохрис

тиянські поняття “честі”, “слави”, що мають також зв’язок з

давнішими військовими чеснотами (“Повчання” Мономаха,

“Слово о полку Ігоревім”, “Моління” Данила Заточника).

 проблематика серцямедіатора між духомдушею та

тілом у кожній людині, між вольовим початком людини та

загальною Божою істиною, сферою трансцендентного

(“Слово” Іларіона, “Повчання” Мономаха).

Язичницькі уявлення були тісно пов’язані з буденною

свідомістю, звичаями, традиційним світоглядом. Проте

християнство надало універсальні категорії, більший ступінь

абстрактності думки, наближеної до поєднання християнських

ідей та філософії, запропонувало нові духовні цінності, ідеали

святого та воїна (житійна література, патерики, проповіді).

“Слово про Закон і Благодать” Іларіона, митрополита

Київського мало обґрунтувати нову світоглядну парадигму та

традиційні християнські уявлення. Перша частина – проти

ставлення старозаповітного закону та благодаті, яку надає

Христос людству, друга частина – похвала каганові – князеві

Володимирові, який приєднав Русь до народів благодаті

Божої, бо лише під владою благодаті Божої можливе

синівство, а не рабство влади старозаповітного закону. «Як

кожна країна шанує та вихваляє свого апостола, так треба

вихваляти русичам нашого вчителя та наставника, великого

кагана нашої землі, Володимира, онука старого Ігоря, сина

ж славного Святослава». Третя, заключна частина – молитва,

де головним проханням виступає “не передай нас в руки

чужі”, тобто прохання незалежного релігійнополітичного

життя Русі.

Зарудний Є.О. Філософія

178

Історіософська концепція “Слова…” представляє

історію як процес поступової християнізації всього світу, всіх

народів, нове, яке виникає, як Новий Заповіт, придбає вищої

цінності порівняно з попереднім, новохрещена Русь має

пріоритет. Хрещення Русі вже надає їй спасіння, ця хрис

тиянська ідея “усиновлення” Богом цілого народу поєднується

з патріотизмом землі Руської як нової величі та єдності

християнських сил. Коли закон був досягненням лише іудеїв,

то “благодать дарована усьому світу”. Саме Божій Благодаті

зобов’язана Русь своїм хрещенням, а не милості інших країн.

Моральна проблематика об’єднує твори як духовних

(Іларіон, Климент Смолятич, Кирило Туровський), так і

світських авторів (Володимир Мономах).

“Повчання дітям” Володимира Мономаха побудовано як

світські поради в дусі християнського гуманізму та милосердя,

милостивого ставлення до ближнього: «звільни покривдженого,

суди (справедливо) сироту, виправдай вдовицю», «якщо тебе

чогось позбавляють – не мстися», дотримуйся трьох малих дій

– каяття, сліз, милостині та постійної молитви. Перша частина

“Повчання” звертається до Св. Письма з метою підкреслення

спасіння праведних. Друга частина подає світські моральні

поради – опікуватись всіма князівськими та домашніми

справами, працювати, вчитись, дисциплінувати себе. Третя

частина пояснює попередні поради на прикладі власного життя

Володимира Мономаха.

Християнство виступило у ролі відкривача багатьох світових

культурних досягнень, стимулювало освіту , книжне пошанування

та перенесення книжкових алегорій та символіки на тлумачення

та пізнання світу. Пізнання тлумачиться як мудрість, буттєве

входження у світ Софії, вищих цінностей. Книжна мудрість також

надає шлях до щастя, вищих цінностей (“Шестиднів”). Вищим

цінностям, трансцендентному належить лише святий, тому такі

важливі численні патерики, житія, проповіді, а етична

проблематика сприймалася як ключова у вирішенні онтологічних

проблем: праведна людина надає істинне знання про абсолютну

Божественну реальність. Історіософська проблематика торкається

проблеми влади – наскільки вона має Божественне походження,

наскільки історія втілює волю Бога, розробляє питання

яфетичного походження слов’янства, а отже, його, священного

генезису (етноцентризм “Повісті минулих літ”).

Розділ 4. Українська філософія: історичний екскурс

179

4.3. Філософська думка в Україні часів Відродження

та бароко

Після розпаду Київської Русі культурну традицію успад

ковує ГалицькоВолинське князівство, потім ці землі входять

до Литовської держави (1321) та до складу Польщі (1386). Союз

з Польщею мав ту перевагу, що відкрив шлях новим західно

європейським ідеям в Україну (від гуманізму, реформації, освіти

нового зразка до социніанства та лицарських романів), цей

процес заторкнув також і філософське життя. З XV ст. Русь

входить до Великого князівства Литовського, і старі традиції

української культури були підтримані друкарством, новими

церковними письменством та організаціями (братства). За

допомогою князя Костянтина Острозького німець Швайтпольт

Фіоль в Краківській друкарні друкує “Осмогласник”, “Часо

словець”, “Псалтир” та “Тріодь” (14911493), ця справа

продовжується у Празі Франциском Скориною, у Заблудові та

Осторозі Іваном Федоровим (“Євангеліє учительне” (1569),

“Псалтир” (1570), “Біблія Острозька” (1581)), стає поширеною

в Україні (міста Острог, Луцьк, Львів, Київ, Чернігів). Появу

таких друкарень П. Куліш пов’язував зі своєрідними науковими

гуртками.

Поширення ідей західноєвропейських Ренесансу та

Реформації стимулювало вивчення філософії і професійну

працю на її терені. Найпоширенішими були різні різновиди

платонізму, арістотелізму (наприклад, енциклопедія арабського

походження “Арістотелеві врата”), неоплатонізму (перш за все,

“Ареопагітики” Псевдо'Діонісія Ареопагіта, присвячені

проблемам пізнання Божественного світу та його ієрархії

шляхом внутрішнього поступового осягнення).

В європейській культурі взагалі бароко (від італ. –

химерний, вибагливий; буквально: – “перлина неправильної

форми”) виступає як окремий стиль, окрема епоха, що

з’являється після духовної кризи Реформації і намагається

повернутися до середньовічної культурної традиції (так званий

бароковий мідієвізм). Бароко переймає від Ренесансу відкрит

тя античності, але поруч із індивідом починають цінуватись

церковні та суспільні авторитети.

Бароко формувалось у складних соціокультурних умовах.

Про що свідчить розвиток природознавства, котре як наука

Зарудний Є.О. Філософія

180

з’являється у XVII ст., і з моменту появи класичної механіки

посідає значне місце в інтелектуальній сфері, на яке раніше

мали право лише теологія і філософія.

Бароко для країн слов’янського світу і Балкан стає

засобом сприйняття і філософського осмислення основних

надбань Відродження, завдяки чому найбільше, порівняно з

іншими часами, поширюється знання про античний кла

сичний світ й ідея свободи як ідея людської гідності, гро

мадських прав та майнової свободи.

В українському бароко, як і в європейському, можна

розрізняти дві стадії: реформаційну, протестантську, де

переважають експериментування із стилем, панування

антитези, та контрреформістську, для якої характерні процеси

гармонізації, підкреслення барокової чуттєвості, синтез із

регіональними стилями. Якраз у період бароко відбуваються

перші значні комунікативні революції, однією з яких була

Реформація. Х. МакЛюєн говорить, що разом із Гутенбергом

приходить нова епоха – виникає індустрія, масове вироб

ництво, друкарня і друк, що надає зразкимоделі поєднання

людей. На основі цього можлива нова групова спільність –

нація, що орієнтується на друковану репрезентацію мови.

Реформація надає можливість сповідувати християнську віру

своє рідною мовою, долаючи існуючу тотальність істини

католицької церкви і висуваючи ідею множинних інтерпре

тацій, що на релігійному ґрунті має таке саме значення, як

перехід від геоцентричної до геліоцентричної картини світу.

Українське бароко мало самобутній національний

характер. Але до характерних рис бароко в Україні треба

віднести те, що творцями барокових творів стає переважно

духівництво, оскільки відчувається брак суто наукових

центрів. Тому розвивається проповідництво, створюються

духовні вірші й панегірики, значне місце посідає тема тлінності

та театральності цього світу.

Розвиток гуманістичних ідей на українському ґрунті

сприяв розгортанню та поширенню освіти в Україні. Створю

ються культурноосвітні центри, одним із перших та най

впливовіших стає Острозький, заснований 1576 р. у м. Острог

на Волині князем Костянтином Острозьким (15261608). У

своїй структурі центр мав грекослов’янолатинскький

колегіум, друкарню, де друкував Іван Федоров, та літературний

гурток.