Висоцький О.Ю. Технології легітимації політичної влади: теорія та практика (анонс книги)
Подождите немного. Документ загружается.
О.Ю. Висоцький
10
Практичне значення вивчення цієї проблеми полягає у відкритті нових
перспектив гуманізації, демократизації й оптимізації суспільно-політичних
відносин, виявленні ефективних практик здобуття, утримання та реалізації
політичної влади, мобілізації громадської участі, збереження політичної
стабільності, організації взаємодії між суспільством та владою на принципах
ненасильства та мінімізації примусу.
Метою даного дослідження є розкриття сутності
та змісту технологій
легітимації політичної влади як ефективних практик забезпечення суспільного
визнання суб’єктів політики у боротьбі за завоювання, утримання та реалізацію
політичної влади. Для досягнення цієї мети вирішуються такі завдання:
визначити зміст поняття «легітимація політичної влади», узагальнити
основні теоретико-методологічні підходи та принципи щодо розв’язання
проблеми легітимації
політичної влади, розкрити сутність та переваги
технологічного підходу як методологічної основи аналізу легітимації політичної
влади;
з'ясувати місце та роль технологій легітимації політичної влади у
процесах її завоювання, утримання та реалізації, визначити основні суб’єкти
здійснення технологій легітимації, висвітлити особливості їх впливу на
громадську думку;
розкрити вплив культурно-історичних
чинників на формування
технологій легітимації політичної влади;
виокремити та проаналізувати основні аспекти здійснення та
детермінанти ефективності легітимаційних технологій;
висвітлити роль легітимаційних технологій у становленні та
міжнародному визнанні сучасної Української держави;
дослідити особливості застосування технологій легітимації політичної
влади суб’єктами політичного процесу в Україні.
Ці завдання обумовили структуру
монографії, яка складається з п’яти
розділів. Список використаної літератури містить 743 позиції.
Технології легітимації політичної влади: теорія та практика
11
РОЗДІЛ 1
ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ
ЛЕГІТИМАЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ
1.1.Легітимація політичної влади: поняття та сутність
Одним із головних питань будь-якого дослідження є концептуалізація
понять. Усі поняття, які використовуються в процесі постановки та осмислення
наукової проблеми, потребують пояснення. Особливо тому, що вони виконують
роль не
лише засобів опису, а й інструментів отримання наукових результатів.
«Значущість будь-якого соціального поняття обумовлена його здатністю
виражати певні аспекти соціальної реальності» [189, с. 12], – зазначає В.Г.Ледяєв.
При цьому слід зауважити, що скільки б не пояснювався зміст та значення того чи
іншого поняття, завжди буде залишатися проблема адекватності відображення
об’
єктивної реальності. Разом з тим, некоректно сформоване поняття може
серйозно загрожувати плідному осмисленню досліджуваних процесів.
Оскільки ключовим у нашій роботі є поняття легітимації, безпосередньо
розпочнемо з його аналізу. Термін «легітимація» пов’язаний зі словами
«легітимний», «легітимність» та досить широко використовується в сучасному
науковому та практичному політичному дискурсі. Для ілюстрації згадаємо
невелику кількість тих науковців, лише у назвах робіт яких зустрічається термін
«легітимація». Це С.Г.Рябов [294], Ю.Габермас [542; 543], С.О.Макеєв [199],
А.А.Левандовський [188], О.В.Білий, Є.К.Бистрицький [27; 28], О.М.Дроздова [134],
В.О.Ачкасов, С.М.Єлисєєв, С.О.Ланцов [13], Н.І.Чернобровкіна [382],
І.М.Валлерстайн [720], Р.Паріс
[652], Ф.Нонет [638], А.М.Єрмоленко [139],
Р.Бендікс [426], М.-К.Смаутс [700], Дж.А.Федеріко [514], Ф.Херн [552], С.Гінер [530],
К.В.Фрідман [526], Р.Н.Беллах [425], Дж.Д.Джансен [573], Дж.Саймонс [697],
Р.Баркер [415], К.Т.Літфін [605], Р.Розен [674], К.M.Кейсбір [459], Е.Гелнер [527],
О.Ю. Висоцький
12
Р.Майер [619], Р.Маквей, Д.Сіккінк [623], Г.Волкер, Дж.М.Томас, М.Зелдітч-мол. [718],
Л.Р.Делла Фейв [492; 493], Ф.Д.Вейл [728] та багато інших.
Одними з перших, хто дав чітке та переконливе тлумачення легітимації, на
нашу думку, були П.Л.Бергер та Т.Лукман. У своїй книзі «Соціальне
конструювання реальності
», яка вперше побачила світ у 1966 році, вони довели
важливість та необхідність легітимації для будь-якої соціальної діяльності,
соціальних відносин, суспільства у цілому та, відповідно, політичної практики як
складової суспільної взаємодії. Легітимація, в їхньому розумінні, виступає як
способи пояснення і виправдання суспільних і політичних інститутів, як їхня
когнітивна та нормативна інтерпретації.
Будучи певним регулятором суспільних
відносин, легітимація як пояснення й оцінювання соціально-політичної реальності
є основою здійснення ефективних перетворень політичними силами й
стабільності в суспільстві [59, с. 27]. Як зазначають П.Л.Бергер та Т.Лукман,
«легітимація говорить індивіду не тільки чому він повинен чинити ту або іншу
дію, але і те, чому
речі є такими, якими вони є» [20, с. 153].
Оскільки термін «легітимація» є похідним від поняття «легітимність», а їхні
денотати співвідносяться як процес та його результат, також доцільним у
контексті осмислення легітимації влади уявляється тлумачення поняття
«легітимність». У науковий обіг політичних та соціологічних наук його ввів
німецький соціолог М.Вебер, запозичивши у
німецького теоретика права
Г.Єллінека [90, с. 111] та, можливо, у Г.В.Ф.Гегеля. Як відомо, Г.В.Ф.Гегель в
«Основах філософії права» (1820 р.) застосовує термін «легітимність» щодо
держави та її правителя, розуміючи під цим терміном визнання їх з боку народу та
інших держав [98, с. 287-288].
У Г.Єллінека «легітимність» означала
правомірність у природно-правовому
сенсі, тобто відповідність соціальної практики уявленням більшості її суб’єктів
про справедливість або розумність такої практики [138, с. 230-232; 90, с. 112]. На
відміну від Г.Єллінека, М.Вебер інакше та, у цілому, ширше інтерпретує
легітимність, пов’язуючи її з уявленням про значущість порядку (як системи
соціальних відносин) або панування у
свідомості індивідів. Сама значущість при
цьому розумілась ним і як можливість орієнтації індивідів на неї, і як умова, яка
детермінує реальну соціальну поведінку [45, с. 636-639]. Поняття «легітимність» у
М.Вебера є близьким за значенням поняттю «престиж». «Порядок, що має
престиж, у силу якого він диктує непорушні вимоги та встановлює зразок
поведінки,
має легітимність», – зазначає німецький соціолог. Радянський
дослідник творчості М.Вебера Е.М.Ожиганов пропонує дещо іншу інтерпретацію
поняття «легітимність», визначаючи його як спосіб панування чи як дієздатність
політичних режимів. «Значущість і стабільність політичного режиму, на думку
М.Вебера, – пише Е.М.Ожиганов, – залежать від здатності пануючих груп
формувати в масах переконання
, що саме даний «порядок» є найкращим з усіх
можливих. Здатність забезпечення політичного панування у такий спосіб була
Технології легітимації політичної влади: теорія та практика
13
названа ним «легітимністю»» [235, с. 71]. Як бачимо, Е.М.Ожиганов редукує
поняття легітимності, фактично зводячи його обсяг до успішної реалізації функції
утримання політичної влади пануючими групами.
Слід додати, що крім «престижу», поняття «легітимність» у М.Вебера
виступає також близьким за значенням до поняття «визнання». Такої думки
дотримуються сучасні філософи В.М
.Фурс та П.П.Гайденко [361, с. 153; 96, с. 25].
Згідно з П.П.Гайденко, М.Вебер перетворив поняття «визнання» в категорію
«орієнтації на іншого», в результаті чого «визнання» виявилось конститутивним
моментом усілякої соціальної дії [96, с. 19]. У цьому зв’язку цікаво, що у
сучасного німецького філософа Ю.Габермаса поняття «легітимний» і
«конститутивний»
у деяких випадках використовуються як рівнозначні [541, р. 179].
Отже, можна констатувати, що «легітимність» за М.Вебером є визнанням
значущості певних соціальних відносин, яке детермінує орієнтації індивідів на ці
соціальні відносини та, тим самим, визначає їхню соціальну поведінку [90, с. 113].
Для того щоб глибше зрозуміти значення «легітимності», слід звернутись до
його етимології. Деякі дослідники
вважають, що слово «легітимність» з’явилося
не раніше епохи Середньовіччя [627, р. 2-3]. Проте відомо, що вже у І ст. до н.е.
термін «легітимний» зустрічається у Давньому Римі в юридичному та
політичному дискурсах. Так, у трактатах римського політичного діяча та
філософа Марка Туллія Цицерона поняття «легітимний» використовується для
позначення відповідності встановленої
влади (potestas, imperium) закону у таких
виразах, як «potestas legitima», «legitimum imperium» [473, р. 19].
Слова «легітимність», «легітимний», «легітимація» походять від групи
однокореневих латинських слів lex, legis (закон, юридична норма, правило,
принцип, порядок, право управління, влада), legitimus, legitima, legitimum
(згідний з законами, законний, правомірний, юридичний, правовий, належний,
пристойний, неабиякий, правильний, дійсний), legitime (законно, згідно з
законами, правомірно, належним
чином), legitima, legitimorum (узаконені
правила, формальності, розпорядження, статути) [119, с. 584, 588], legitimare
(узаконювати), legitimatus (узаконений) [727, р. 1035]. Показово, що як синонім
прислівника legitime (законно, правомірно) словник І.Х.Дворецького наводить
слово juste (справедливо, законно, по праву, по справедливості), а як близьке за
значенням слову legitimus (законний, правомірний) вказується на potestas
(панування, влада, можливість
, дозвіл, владика, владар, пан, значення, смисл)
[119, с. 584, 789]. В обох випадках міститься посилання на Цицерона як на автора,
в роботах якого зустрічається вживання згаданих слів як близьких за значенням.
Отже, ще до початку нашої ери латинські слова, на основі яких утворились
модерні поняття «легітимність», «легітимний», «легітимація», мали значення
«законність», «влада», «
справедливість», «право управління», «належний»,
«правомірний» та «правильний». Вони мають відношення, як мінімум, до
чотирьох дискурсів: правового, політичного, етичного та логічного.
О.Ю. Висоцький
14
У низці європейських мов слово «легітимність» та однокореневі з ним
лексичні одиниці починають вживатись із ХІІІ століття, спочатку у французькій
мові [496, р. 394], а згодом (з ХV ст.) – у англійській [711, р. 189-190] та інших. Їх
використовували такі англійські класики, як Даніель Дефо («Робінзон Крузо»),
Томас Гоббс («Левіафан, або Матерія, форма і влада
держави церковної і
цивільної»), Джон Локк («Два трактати про державне правління») [711, р. 189-
190].
У ході історії розвитку мов, відповідно до авторитетніших західних
словників, значення слів «легітимність» та споріднених з ним дещо розширилось.
Так, відповідно до «The Oxford English Dictionary», під словом «легітимний»
розуміється: «той, що проголошується законним», «відповідний закону чи
правилу», «санкціонований, уповноважений чи дозволений
законом»,
«правильний», «обов'язковий», «належний», «доречний», «нормальний»,
«звичайний», «систематичний», «відповідний визнаному стандартному типу»,
«санкціонований законами умовиводу, аргументації», «логічно прийнятний,
припустимий як висновок» [711, р. 189]. За «Webster's New Universal Unabridged
Dictionary» «легітимний» означає також санкціонований або звичаєм, або
законом, справедливий, обґрунтований [727, р. 1035]. Цікаво відзначити, що
«Longman Dictionary of Contemporary English» долає тенденцію бачити у поняттях
«легітимність» та «легітимувати» у
цілому лише позитивні конотації. Так, за цим
словником в одному із значень слово «легітимувати» означає «подавати щось
несправедливе або морально недостойне прийнятним і правильним» [606, р. 807].
В основному ж, як бачимо, традиція вживання слів «легітимність», «легітимація»,
«легітимувати» закріпляє за ними позитивне значення.
Можна також стверджувати, що семантичне поле «легітимності» не
обмежується
рамками лише юридичної термінології. Ця теза протистоїть
поширеній традиції радянських та російських словників подавати «легітимність»
як поняття виключно правової лексики [168, с. 203; 309, с. 168; 364, с. 199]. Також
некоректним вважається віднесення терміна «легітимність» лише до сфери
державного права та політичної науки, як це робить сучасна багатотомна німецька
енциклопедія Брокгауза, в якій «легітимність» (Legitimitаt) визначається як
«виправдання держави, сили її панування та її дій уявленнями про цінності і
принципи, на відміну від формальної законності (легальності) або чистого
фактичного здійснення влади» [445, S. 210]. У цьому зв’язку слід знову пригадати
М.Вебера, який не обмежує застосування терміна «легітимність» лише політичною
практикою, а поширює його на всю сферу соціальних відносин
[88, с. 17],
вбачаючи в феномені легітимності важливу умову існування певного соціального
порядку. Так, він відмічає, що значимість, тобто легітимність порядку соціальних
відносин надає цьому порядку можливість диктувати непорушні вимоги та
встановлювати зразок поведінки для індивіда [45, с. 636-639]. На розумінні
легітимності як явища соціального, яке не обмежується лише рамками політичної
Технології легітимації політичної влади: теорія та практика
15
сфери, наполягає й українська дослідниця І.М.Попова [264, с. 21]. Отже, можемо
стверджувати, що поняття «легітимність» характеризує не лише світ політики, а й
усю палітру соціальних явищ і процесів, і як таке є поняттям соціальним [90, с. 111].
Звертаючись до аналізу природи легітимності як соціального явища,
М.Вебер, по суті, вказує на те
, що вихідним моментом легітимності є смисл. Він
зазначає, що легітимність тої чи іншої соціальної системи (порядку)
безпосередньо пов’язана зі смислом системи, втрата якого руйнує її легітимність,
у результаті чого соціальна поведінка припиняє орієнтуватись на таку соціальну
систему і вона знищується. М.Вебер вказує, що можуть паралельно існувати різні
розуміння
смислу певної соціальної системи. Іншими словами, будь-яка соціальна
система має різні способи своєї легітимації. Крім того, як смисли, так і
легітимності різних соціальних порядків (систем) конкурують між собою. Це
означає, що соціальні суб’єкти можуть вважати свої дії легітимними або
переконливо надавати їм вигляду легітимності, виходячи з різного розуміння
смислу
соціального порядку (системи) або орієнтуючись на смисл конкуруючого
соціального порядку, іншої ціннісно-нормативної системи [45, с. 638]. Такою
системою може бути кодекс честі, прийнятий серед певної соціальної групи,
констеляція власних економічних інтересів та очікуваної поведінки інших,
законодавство та санкції, які можуть застосовуватись проти його порушників, а
також та чи інша етика. З
точки зору М.Вебера, не існує єдиної етики, що має
легітимуючу силу для усіх видів соціальних відносин [91, с. 135]. Так, наприклад,
він відзначає, що справжня адекватна етична легітимація політики можлива лише
на основі її власних політичних цінностей, максима ж політичної етики говорить:
«ти повинен насильно протистояти злу, інакше за те, що
зло візьме гору,
відповідальний ти» [46, с. 696].
Наслідуючи М.Вебера, П.Л.Бергер та Т.Лукман легітимацію пов’язують
зі смислом та надають їх взаємодії велике значення як умові існування
соціального порядку. Легітимація, на їхню думку, формує смисловий
універсум, який, у свою чергу, легітимує індивідуальну біографію й
інституційний порядок, що уможливлює соціальну
взаємодію на рівні усього
суспільства. Легітимація як смислова об’єктивація «другого порядку»
«створює нові значення, слугуючи для інтеграції тих значень, які вже властиві
різним інституційним процесам» [20, с. 138, 150, 159]. Отже, легітимація своїм
результатом повинна мати смисловий порядок, інтегруючий соціальні відносини у
певній групі або у суспільстві в цілому. П.Л.Бергер та
Т.Лукман справедливо
зазначають, що для свого існування будь-які соціальні смислові системи повинні
підтримуватись певною спільнотою, групою, яка відає легітимацією [20, с. 140].
Згадані вчені прямо або опосередковано стверджують, що легітимація – це, по-перше,
процес, яким управляють, по-друге, соціально необхідний механізм, який забезпечує
інтеграцію суспільства, по-третє, технологія, яка використовує
всі засоби переконання
та пропаганди – від створення міфів до раціонального наукового доказу.
О.Ю. Висоцький
16
П.Л.Бергер та Т.Лукман досить близько підходять до розуміння того, що
легітимація є сукупністю засобів управління громадською думкою з метою
отримання суспільного визнання та підтримки політичною владою. Звернемо
увагу на різницю розуміння легітимації М.Вебером, з одного боку, та
П.Л.Бергером і Т.Лукманом, з іншого. За
веберівською концепцією, легітимація –
це внутрішні виправдання суб’єктів соціального визнання значущості порядку
владних відносин, а за бергеро-лукманською теорією, легітимація – це зовнішні
щодо суб’єктів визнання існуючої системи влади пояснення та обґрунтування.
Фактично, йдеться про різні речі, хоча й пов’язані між собою. Одна справа –
пояснювати та обґрунтовувати справедливість влади,
інша – підпорядковуватись
владі, вірячи в її законність, святість або виключну особистість її носія. Іншими
словами, М.Вебер справжніми суб’єктами легітимації вважав індивідів та
соціальні групи, що підпорядковуються владі, а П.Л.Бергер та Т.Лукман як
суб’єктів легітимації розглядали тих, хто забезпечує підпорядкування владі через
здійснення пояснень та обґрунтування
. Виходячи з веберівської концепції, під
легітимацією слід розуміти суспільне визнання влади, а за П.Л.Бергером та
Т.Лукманом легітимацію слід розглядати як пояснення та обґрунтування. Тут
виникає питання, наскільки є релевантним використання поняття «легітимація»
для позначення, по суті, різних явищ.
Отже, застосовуючи термін «легітимація» без уточнення його значення,
можна
не стільки прояснити процеси, що розглядаються, скільки затемнити їхню
сутність. Очевидно, тому політики, державні діячі чи політологи досить часто
намагаються уточнювати терміни «легітимація» та «легітимність», коли їх
застосовують, хоча можуть цим і зневажати. Так, лідерка політичного блоку свого
імені Ю.В.Тимошенко якось зазначила, що чинна Конституція України не має
легітимності
, оскільки не здобула всенародного схвалення [332]. Академік НАН
України, колишній міністр освіти В.Г.Кремінь легітимність політичної влади
визначив як її добровільне прийняття народом, виправдання дій влади «з боку
переважаючих соціальних груп суспільства» [179]. Проте, на його думку, таке
«добровільне прийняття народом влади» має бути наслідком активної діяльності
владної еліти з формування
громадської думки: «еліта, найбільш свідома частина
суспільства, повинна активно формувати громадську думку» [179]. Тут, як
бачимо, вже йдеться про пояснення та обґрунтування. Відомий політичний
експерт М.Б.Погребинський під легітимацією розуміє «забезпечення опертя» на
потужність владних інститутів [256]. Відомий політик, представник Партії
регіонів С.В.Льовочкін використовує термін «легітимація» у значенні
«обґрунтування
» [197]. У такому ж значенні, як можна зрозуміти з контексту, це
поняття вживає і український політик А.С.Гриценко, коли пише: «Конституційно
визначені демократичні процедури, насамперед вибори і референдуми, дедалі
більше перетворюються на засіб легітимації потрібних владі результатів» [114].
Хоча тут вже йдеться про обґрунтування не лише словами, а й за допомогою
Технології легітимації політичної влади: теорія та практика
17
процедур. Крім виборів та референдумів, як демократично-процедурних засобів
легітимації, українські політики особливе значення надають юридично-
процедурним способам легітимації. Для цього, наприклад, українські політики
можуть використовувати авторитет Верховного чи Конституційного суду, навіть
районних судів, а також рішення Центральної виборчої комісії. Тут слід уточнити,
що йдеться не про правомірність, а саме
про легітимність як обґрунтованість за
допомогою юридичних процедур – легітимність як вирішальний аргумент у
політичній боротьбі. Наприклад, осмислюючи ситуацію з Конституційним судом
України, голова Українського юридичного товариства О.В.Березюк зазначив:
«Абсолютна більшість суддів є представниками тієї чи іншої політичної сили, а
отже, залежними від неї. Зрозуміло, що за таких обставин
розраховувати на
неупередженість суддів і ухвалення ними виваженого, юридично обґрунтованого
рішення сподіватися не доводиться» [23]. Зазначимо, що, дійсно, з точки зору
юриста, політично заангажований суд не може приймати юридично обґрунтовані
рішення, а з точки зору українських політиків саме такий суд і є важливим
інструментом правової легітимації через свою доступність для впливу
та, одночасно,
символічної ролі в суспільстві бути незалежним арбітром. Саме назва –
Конституційний суд чи Верховний суд – це вже достатній самостійний
легітимаційний аргумент незалежно від логіки вербально-юридичного
обґрунтування. Деякі політичні аналітики дотепер вважають недостатнім юридичне
обґрунтування рішення Верховного суду України від 3 грудня 2004 року, яким
обраний у другому турі президент В.Ф
.Янукович був усунутий на тій підставі, що
«на виборах відбулись масові порушення і визначити переможця не представляється
можливим» (про «фальсифікації» у рішенні суду не згадувалось) [324, с. 111].
Як бачимо, в українському практично-політичному дискурсі поняття
«легітимація» застосовується і у веберівському, і у бергеро-лукманівському
значеннях. Очевидно, це є зручним у
політичній боротьбі, але не зовсім
адекватним у науковому дослідженні. Якщо застосування термінів «легітимація»
та «легітимність» у публічній політиці іноді призводить до заплутування масової
свідомості, до видавання обґрунтованих заходів влади за їх суспільне визнання, то
в політико-науковому дискурсі таке заплутування не є прийнятним. Воно
призводить до перекручування наукової істини, легковажності результатів
дослідження.
Ось чому в межах дослідження легітимації політичної влади, з нашої точки
зору, уявляється доцільним розмежовувати поняття, по-перше, легітимації як
застосування технологій переконання у значущості політичної влади суб’єктами
політики, та, по-друге, легітимації як визнання соціальними суб’єктами
значущості політичної влади. У першому випадку йдеться про легітимацію у
бергеро-лукманівському сенсі, у другому – у веберівському.
Для позначення легітимації у бергеро-лукманівському значенні у західній
політико-науковій літературі іноді застосовують поняття «політика легітимації»
О.Ю. Висоцький
18
(«politics of legitimation») [468; 591] або «легітимаційна політика» («legitimising
politics»). Словосполучення «легітимаційна політика» («legitimising politics»)
зустрічаємо вперше 1998 року у Х.Абромейта, який вживає його, характеризуючи
функціонування Європейського союзу (ЄС). Під «легітимаційною політикою» він
розуміє боротьбу за визнання інституційних нововведень та усієї системи
політичного управління ЄС країнами-учасниками та їх громадянами [406, р. 53].
Проте це дещо вузьке розуміння
цього терміна, що, на нашу думку, не відображає
обсягу того явища, на яке він вказує.
Використання понять «легітимаційна політика» або «політика легітимації»
виправдано необхідністю позначення активності політичних суб’єктів, яка
спрямована на переконання суб’єктів визнання в обґрунтованості та прийнятності
тих чи інших претензій на політичну владу, способів її отримання
та реалізації.
Застосовуючи ці поняття, ми виходимо з того, що процес легітимації
здійснюється як взаємодія суб’єктів обґрунтування й переконання та суб’єктів
визнання й підтримки політичної влади у тих чи інших формах персональної чи
інституційної її репрезентації [59, с. 28]. Отже, легітимаційний процес
відбувається завдяки перетинанню двох взаємодоповнюючих векторів соціально-
політичної активності
– з одного боку, діяльності, спрямованої на пояснення та
виправдання способів отримання, форм відправлення, специфіки персонального
чи інституційного наповнення політичної влади, а з іншого – суспільного
визнання політичної влади, яке є результатом переконання в її значущості.
Підкреслимо, що застосування терміна «легітимаційна політика»
виправдане тим, що він виконує методологічну роль – дозволяє виокремити та
специфікувати практики суб’єктів політики, що спрямовані на отримання
суспільного визнання, у межах більш широкого явища – процесу легітимації. Для
уточнення змісту терміна «легітимаційна політика» наведемо одне з можливих
його визначень. Легітимаційна політика є сукупністю технологій впливу на
процеси суспільного визнання в інтересах пануючих чи опозиційних сил через
зв’язування колективних та
індивідуальних смислів, структурування знаків,
символів, значень, образів, правил гри, комунікацій та досвіду в інтерпретаційно-
мотиваційну систему сприйняття та взаємодії зі світом. Іншими словами,
легітимаційна політика спрямована на забезпечення визнання (легітимності) для
владарюючих суб’єктів чи тих, хто претендує на владарювання, з боку держателів
соціальних, організаційних, фінансових, символічних та інших ресурсів,
які
можуть бути конвертовані у владний потенціал [82, с. 11].
Крім західних вчених, термін «легітимаційна політика» останнім часом
використовується російськими дослідниками. Наприклад, російський вчений
О.Ю.Согомонов пише про університет як інструмент «легітимаційної політики
сучасних національних держав» [310]. Зазначимо також, що застосування терміна
«легітимаційна політика» багато в чому дозволило нам осмислити легітимаційно-
владні
практики у політиці в технологічному вимірі [54; 55; 57; 59-62; 64-74; 76;
77; 80-82; 87; 94].
Технології легітимації політичної влади: теорія та практика
19
Повертаючись до розгляду поняття «легітимація» зазначимо, що його
розуміння не лише в практично-політичному, але й у науковому дискурсі не є
однозначним та усталеним. Слід наголосити, що різне визначення дослідниками
сутності поняття легітимації багато в чому обумовлюється нетотожним
розумінням того, хто, на їхню думку, здійснює легітимацію, виступаючи її
суб'єктом
, активним, спрямовуючим початком, легітіматором. Одні автори
(П.Л.Бергер, Т.Лукман [20, с. 191-193, 202, 204, 206-208], П.Селзнік [686, р. 242],
Д.Істон [503, р. 278-310], Дж.Ротшильд [677, р. 51], Дж.Саймонс [697, р. 696],
І.В.Сікора [303], М.Фуко [358, с. 154], Р.Баркер [415], П.Бурд’є [39, с. 142, 146,
156-157] та ін.), визначаючи легітимацію як процес пояснення, обґрунтування,
виправдання (зокрема, політики, влади, політичних
інститутів, явищ та рішень),
ініціювання та залучення підтримки, роль суб'єктів легітимації надавали
ініціаторам обґрунтування та виправдання, політичним теоретикам, генераторам
соціальних ідей, технологам зі створення іміджів, носіям політичної влади,
правлячим групам, тим самим зводячи легітимацію політичної влади певною
мірою до самолегітимації. Інші вчені (М.Вебер [726, р. 130-132], Ю.Рот,
Г.Кюпперс [675, р
. 308-309], Р.Мерелмен [625, р. 548], C.М.Ліпсет [604, р. 64-79],
М.Доган [132, с. 147], Л.Саністебан [296], Р.Циппеліус [375, с. 81-82], Г.Вокер,
Дж.Томас, М.Зелдітч-мол. [718] та ін.) визнавали легітиматорами (суб’єктами
легітимації) політичної влади окремих представників суспільства, соціальні групи
та організації, суспільство в цілому, редукуючи легітимацію лише до суспільного
визнання та надаючи політикам, владарюючим
особам роль виконавців
легітимаційного замовлення суспільства, заложників ціннісних орієнтацій, вимог,
надій та очікувань суспільних сил. Третя група дослідників (Р.Коен [471, р. 2],
В.П.Ейвері [412, р. 112], А.С.Фетісов [350, с. 103-112], Ш.Ейзенштадт [399, с. 78,
100-101] та ін.) фактично ототожнювала процес обґрунтування та виправдання і
процес визнання, вважаючи їх єдиним нерозривним цілим. Можна також
виділити
четверту групу дослідників (Т.Парсонс [245, с. 21-22], Н.Луман [194, с. 76-79, 93;
608, S. 34-35], Дж.Х.Шаар [680, р. 20-44], Дж.С.Фішкін [519, р. 117-129],
А.-Н.Дібіров, Л.М.Пронський [128, с. 58-60] та ін.), які, по суті, виключають
суб’єкта з легітимаційного процесу, вважаючи, що легітимність – це певне
володіння або якість урядів, владарюючих еліт, які набувають її
в процесі
легітимації, якщо дотримуються певних принципів, процедур, норм, ідей,
«колективних уявлень», ціннісних зразків. Отже, можна принаймні окреслити
чотири різних підходи до розуміння терміна «легітимація політичної влади» –
елітистський (в основі – уявлення про легітимність як результат діяльності еліти
з виправдання влади), демократичний (розуміння легітимності як визнання з боку
суспільства), тоталітаристський (легітимність
як єдність обґрунтування та
визнання, коли обґрунтування просто не може бути не визнано, оскільки виходить
від влади, а влада орієнтується на цінності, символи та прагнення суспільства, на
підставі яких має здійснюватись беззастережне визнання), об’єктивістський