Тронько П.Т. (ред.) Краєзнавство. 2008

Подождите немного. Документ загружается.

121

товариства та краєзнавчі музеї. М. Ф.

біляшівський з цього приводу зазначав, що

“... фундація місцевих товариств і музеїв... з

одного боку об’єднали б наукові сили, надали

б спільний напрямок справі, зайнялися б зби-

ранням та збереженням пам’яток старовини,

з іншої — збудили б інтерес до них у суспільс-

тві...”

першим в україні приватним краєзнавчим

музеєм світського спрямування став городо-

цький музей волинської губернії, заснований

25 листопада 1896 р., експозиція якого висвіт-

лювала історію літописного регіону і була

розрахована на масового відвідувача, до того

ж, завдяки багатогранній діяльності Микола

Федотовича він став справжньою науковою

установою.

Фундатором, власником, а згодом і керів-

ником музею був барон Ф. р. штейнгель. він

походив з німецьких баронів остзейського

краю (балтія), але виріс на волині й щиро по-

любив цей край. зацікавлення старовиною

рідного краю привело барона до думки про

потребу облаштування окремої установи з її

вивчення. зі своїми ідеями він звернувся до

М. Ф. біляшівського за порадою. власне під

його впливом Ф. р. штейнгель утвердився в

думці про організацію спеціальної інституції

з вивчення старовини волині — краєзнавчого

музею — і запросив Миколу Федотовича до

участі у цій справі.

зазначимо принагідно, що зазвичай міс-

цеві музеї росії, які спеціалізувалися здебіль-

шого на широкому колі першоджерел, котрі

відображали різні сторони історичного життя

в історико-краєзнавчому аспекті, створюва-

лись без розгорнутих і обґрунтованих прог-

рам

. городоцький музей барона Ф. р. штейн-

геля став винятком із цього правила.

М. Ф. біляшівський зацікавився старови-

ною і, відповідно, музейною роботою ще з

юних років, коли допомагав професору

М. і. петрову облаштовувати експозиції в

церковно-археологічному музеї при київсь-

кому церковно-історичному та археологічно-

му товаристві

. втім, більш серйозно почав

знайомитись з цією справою, певно, вже жи-

вучи в Москві (1892–1894 рр.), коли з головою

занурився в науково-культурне життя столи-

ці: участь в археологічних з’їздах, співпраця з

Московським археологічним товариством та

іншими столичними науковими товариства-

ми, робота з облаштування антропологічного

і географічного музеїв під проводом відомого

російського вченого д. М. анучіна тощо. та-

ким чином, наукова діяльність М. Ф. біля-

шівського здебільшого була пов’язана з до-

слідженнями старожитностей, і помітне місце

в ній посідали студії над історичною старови-

ною волині. спираючись на особисті спостере-

ження під час археологічних розкопок, чис-

ленних пошукових експедицій, роботи в архі-

вах, зокрема у варшаві, М. Ф. біляшівський

відзначив, що серед всіх губерній південно-

західного краю волинська займає одне з пер-

ших місць за кількістю пам’яток старовини,

які необхідно вивчати й охороняти: “... Нам

здається, що... городоцький музей волинсь-

кої губернії, маючи чітку програму та во-

лодіючи достатніми матеріальними засоба-

ми..., відіграє значну роль у справі вивчення

волині”

Микола Федотович, враховуючи специфіку

конкретного регіону, а також призначення

саме цього музею, склав програму його обла-

штування і організації, детально розробив

план поточної роботи в цілому й за допомогою

співробітників в. а. Мошкова та а. М. бико-

ва — програму роботи окремих відділів. під

час серйозної і кропіткої роботи над програ-

мою закладу було вирішено “поставити її яко-

мога ширше, що відкриє більший простір для

діяльності, вести справу... систематично, го-

ловно звертаючи увагу на те, що може слугу-

вати для загальної характеристики краю,

виключаючи все випадкове, що має назву “ра-

ритет”, і чим часто бувають заповнені приват-

ні, ба навіть громадські, збірки. район, який

охоплює музей, — волинська губернія...”

відповідно до програми городоцький музей

повинен був мати такі відділи: природознав-

чий, який включав колекції з геології, мінера-

логії, палеонтології, флори і фауни волинсь-

кої губернії; географічний — зібрання карт,

планів, видів місцевостей, збірки історико-

статистичних матеріалів (т. зв. історико-ста-

тистичний архів), які передбачали накопичен-

ня і розробку історико-географічних даних

щодо кожного населеного пункту волині, дав-

ні акти, літописи, етнографічні спостережен-

ня, нотатки про місцезнаходження різних

пам’яток старовини, газетні статті, негативи,

фотографії; антропологічний, що містив ма-

теріали про фізичні особливості розвитку на-

селення волині; археологічний — колекції

предметів доісторичної та історичної археоло-

гії, предмети народного побуту, зразки буді-

вельних матеріалів різних епох, сфрагістики,

122

Краєзнавство, 1–4, 2008

нумізматики волинської губернії; етногра-

фічний — присвячений головним чином ма-

теріальній і духовній культурі народного жит-

тя, до якого входили особливо цікаві зразки

місцевого одягу, взуття, жіночих прикрас, до-

машнього інвентарю, вироби народних про-

мислів, музичний інструментарій тощо; біб-

ліотека, яка містила збірки історичних,

краєзнавчих книжок, журналів, газет, ста-

родруків, рукописів і спогадів, які висвітлю-

вали різні боки життя волині, а також листу-

вання осіб, які працювали на волині і для во-

лині, тут же зберігалися фольклорні збірки,

анкети, оголошення, афіші, листи, які надси-

лалися, зокрема, російською академією наук,

російським географічним товариством, пізні-

ше — товариством дослідників волині. в му-

зеї запроваджувалась наукова каталогізація

експонатів, для чого було заведено “інвентар”,

для запису витрат — “витратна книга”. був

також заведений “літопис городоцького му-

зею”, своєрідна пам’ятна книга і книга від-

гуків, куди вписувались найбільш вагомі події

з історії цього закладу та думки і враження

співробітників музею та відвідувачів. плану-

валося щорічно друкувати “звіт” про поточну

діяльність установи, а з часом укласти систе-

матичний каталог колекцій і бібліотеки. та-

ким чином, музей мав працювати виключно

на наукових засадах, і як писав Микола Федо-

тович, було вирішено у його колекції “роз-

міщувати тільки ті предмети, походження

яких точно відоме”

, що виключало випадкове

потрапляння предметів, згрупованих у “таб-

лиці” і “вітрини” без якихось логічних під-

став, також музей надавав можливість нау-

ковцям вільно користуватися матеріалами ко-

лекцій і зібрань для їхнього вивчення. барон

штейнгель планував надавати щорічно на ут-

римання музею і збирання колекцій 600 крб.

отже, хоча городоцький музей і мав характер

приватної власності, втім, його робота велася

за прикладом музеїв громадських. структура

і побудова експозиції музею на кінець хіх ст.

були сміливими і новими. М. Ф. біляшівсько-

му вдалося розробити власну науково обґрун-

товану програму-концепцію побудови музею,

проводити опис, систематизацію і наукову

класифікацію музейних колекцій і експонатів

за всіма найсучаснішими методами, що дало

змогу цьому закладу повноцінно виконувати

поставлену перед ним задачу — всебічне вив-

чення волинського краю. адже переважна

більшість тодішніх провінційних музейних

інституцій російської імперії не ставила за

мету комплексне, всебічне висвітлення життя

тих регіонів, де вони локалізувалися.

справою облаштування городоцького му-

зею М. Ф. біляшівський безпосередньо зай-

мався до переїзду в київ у 1898 р. але і тоді,

вже працюючи в київському міському музеї,

він був у курсі всіх подій, до 1916 р. час від

часу відвідував городок, а також вів інтенсив-

не листування з працівниками музею, дізнаю-

чись про поточні справи і даючи їм цінні пора-

ди щодо більш плідної організації музейної

роботи.

90-ті роки хіх ст. для києва стали часом

значного поступу вітчизняної науки та бурх-

ливого розвитку культурного життя, зокрема,

в. в. хвойко зробив свої перші відкриття

пам’яток незнаної тоді ще трипільської куль-

тури, проходила ретельна підготовка до хі

київського археологічного з’їзду 1899 р., а та-

кож розпочалося будівництво міського музею.

На той час у місті — центрі науково-культур-

ного життя Наддніпрянської україни функ-

ціонували музеї при київському університеті

св. володимира (Музей старожитностей,

Нумізматичний музей, Музей образотворчих

мистецтв і зоологічний музей). але вони мали

відомчий характер, і тому були напівзакрито-

го типу. справою спорудження та організації

громадського музею стало займатися товарис-

тво старожитностей та мистецтв, основною за-

дачею діяльності якого було служіння “науко-

вому вивченню пам’яток старовини, а також

розвитку естетичного смаку і художньої осві-

ченості. для здійснення поставленої задачі то-

вариство, перш за все, приступило до споруд-

ження в місті києві музею...”

М. Ф. біляшівський активно долучився до

організації музейного закладу. варто заува-

жити, що саме в його особі вітчизняні науко-

во-культурні кола вбачали найактивнішого

поборника цієї справи. у 1895 р. у своєму

листі Миколі Федотовичу в. п. Науменко на-

писав: “справа музею рухається уперед, а

тому і ви повинні стати... українським ад-

міністратором на чолі — комбінація скажу я

вам!”

. у 1899 р. його було обрано членом

правління товариства, яке безпосередньо зай-

малося створенням музею у києві

. На своєму

засіданні правління доручило Миколі Федо-

товичу “... виробити положення для музею і

подати його на розгляд...”

. у 1900 р.

М. Ф. біляшівський склав та опублікував про-

граму київського музею старожитностей і

123

мистецтв (згодом — київський художньо-про-

мисловий і науковий музей). згідно з нею, в

музеї передбачалося організувати відділи ант-

ропології, археології, історії, етнографії, ху-

дожній і художньо-промисловий, а також біб-

ліотеку та археологічний архів

. всі відділи

музею мали бути між собою тематично

пов’язані, а матеріали висвітлювали історію і

культуру україни від найдавніших часів до

кінця хіх ст. ця програма музею, заснована

лише на наукових принципах, передбачала,

зокрема, і експозиційне розміщення матеріа-

лу проводити лише за науковою системою.

такі експозиції отримали назву систематич-

них

. вони давали змогу прослідкувати певні

генетичні зв’язки між групами предметів,

спільність їх походження тощо. також перед-

бачалося ведення суворого обліку експонатів

за допомогою “інвентарних книг” та створен-

ня у найближчій перспективі каталогів від-

ділів. загалом же Микола Федотович, вико-

ристовуючи практику музейного будівництва,

запроваджену раніше в с. городок на волині,

розглядав роботу новоствореного музею (зви-

чайно ж у рамках усталених програм для

будь-яких провінційних обласних музеїв, ос-

новними завданням яких він вважав просвіт-

ництво та наукову діяльність

) доволі широ-

ко, прагнувши охопити територію майже

всього південно-західного краю російської

імперії, таким чином заклавши в концепцію

музею його не містечковий, а загальноук-

раїнський характер.

ще 1899 р. голова графиня п. с. уварова у

своєму листі до голови товариства старожит-

ностей і мистецтв б. і. ханенка рекомендува-

ла М. Ф. біляшівського на посаду директора

музею: “думаю про музей і, надто цікавля-

чись його майбутнім поступом і улаштуван-

ням, мені спадає на думку рекомендувати вам

у директори музею Миколу Федотовича

біляшівського... людину молоду, активну, тя-

мущу... На мою думку, він би вам згодив-

ся...”

. 19 лютого 1902 р. правління обрало

Миколу Федотовича директором музею

На початок хх ст. київський музей пере-

творився, як того і прагнув його директор, на

справжній “монумент української культури,

монумент монолітний, неподільний і грандіоз-

ний”. він підрозділявся на такі відділи: ху-

дожньо-промисловий, художній, археологіч-

ний, історичний, нумізматичний, етнографіч-

ний, бібліотеку з підрозділами стародруків,

рукописів та автографів, окрім того, мав ще

відділ “старий київ” і фотографічний архів.

таким чином, музей, за словами самого М. Ф.

біляшівського, “вилився... тепер у форму ти-

пового провінційного музею, се б то, складено-

го з різних відділів культурно-історичного та

художнього характеру. при заснуванні від-

ділів, при послідуючій роботі по збільшенню

збірок кожного з них, з самого початку, не

вважаючи на назви, які приймав музей, керу-

вала одна думка, одна ідея: зв’язати музей з

краєм, надати йому національні риси”

Микола Федотович не обмежувався інтере-

сами лише свого музею. він дбав про розвиток

музейної справив україни в цілому: часто

виїжджав в інші музеї, куди його запрошува-

ли для різних консультацій, листувався з му-

зеями Москви, петербурга, харкова, херсо-

на, катеринослава, брав безпосередню участь

у організації полтавського природничо-істо-

ричного музею і чернігівського музею ук-

раїнських старожитностей ім. в. в. тарновсь-

кого, надавав вагому допомогу в комплекту-

ванні збірок етнографічними пам’ятками

Музею старинностей при Науковому товарис-

тві імені шевченка у львові тощо

. тому про-

блеми, з якими стикалися провінційні музеї,

були добре відомі Миколі Федотовичу, який,

аналізуючи стан музейництва загалом, спро-

бував визначити у його системі роль цих му-

зеїв, про що свідчать неодноразові виступи

вченого на попередньому з’їзді музейників у

Москві 1912 р., а також робота у підготовчому

комітеті з облаштування і всеросійського

з’їзду музейних діячів.

На початок хх ст. україна мала розгалу-

жену мережу музеїв у порівнянні з іншими

регіонами російської імперії — 36 музейних

установ, а разом з музеями навчальних за-

кладів їх чисельність сягала 100

. проте, на-

явність великої кількості музейних закладів,

що зазвичай розвивалися доволі стихійно,

створювала плутанину при будь-якій спробі

складання списку музеїв. та й саме поняття

“музею” в російській історичній науці не було

розтлумачено. одним із шляхів покращення

організації музейної справи музейники бачи-

ли в скликанні професійних з’їздів, основна

мета яких полягала в упорядкуванні розрізне-

них і різнопідпорядкованих музеїв росії, ви-

роблені спільних принципів музейної діяль-

ності і об’єднанні зусиль музейних діячів

27–30 грудня 1912 р. в Москві за ініціати-

ви заступника голови російського історичного

музею М. с. щербатова відбувся попередній

12

Краєзнавство, 1–4, 2008

з’їзд із облаштування I всеросійського з’їзду

музейних діячів. протоколи першого засідан-

ня цього попереднього з’їзду зафіксували при-

сутність 90 чол. від 60 різних закладів. у групі

провінційних музеїв (які складали окрему

секцію) найбільше виділялись херсонський

археологічний музей, що прислав відомого

музеєзнавця в. і. гошкевича, і київський ху-

дожньо-промисловий і науковий музей, пред-

ставником якого був його директор М. Ф. бі-

ляшівський.

На спільних засіданнях попереднього з’їзду

неодноразово поставало питання теоретичного

осмислення основних категорій музеєзнавс-

тва, зокрема, визначення поняття музею.

М. Ф. біляшівський, говорячи про сутність

музею, формулював цю проблему через визна-

чення його функцій. він запропонував обгово-

рити на майбутньому з’їзді питання про те “...

чи повинні музеї бути облаштовані тільки для

вчених, чи ж вони повинні мати і національ-

но-культурні задачі для виховання широких

верств населення”

. сам Микола Федотович

вважав, що обидві ці функції — наукова і ви-

ховна — безперечно притаманні музеям, а ха-

рактеру місцевих музеїв надавав культурно-

просвітницького значення. ще готуючи про-

граму київського музею, він написав, що

місцеві музеї “... повинні збирати все, що так

чи інакше характеризує край у його минуло-

му і теперішньому, не забуваючи при цьому і

загальноосвітніх цілей. ці останні... трохи

розширюють програму музеїв, розсуваючи

рамки за межі даної області...”

одна з основних проблем, яка постала пе-

ред місцевими музеями і розглядалась в секції

провінційних і приватних музеїв, була легалі-

зація їхньої діяльності та врегулювання керів-

ництва. М. Ф. біляшівський висловив поба-

жання, щоб для провінційних музеїв було ви-

роблено “нормальний статут”

і взагалі

“надалі не відкривались безстатутні музеї,

якими є деякі з нині існуючих”

. говорячи

про так званий профіль провінційних музеїв,

він зазначив, що “у провінції життям виро-

бився вже тип провінційного музею, який має

культурно-історичний характер, якщо цент-

ральні музеї намагаються розмежувати свої

інтереси, то провінційні прагнуть об’єднати в

собі все”

. таким чином, завдяки чіткій пос-

тановці питання М. Ф. біляшівським про ха-

рактер місцевого музею секція провінційних

музеїв, яка представляла доволі різнопланові

музейні заклади, змогла сформулювати своє

розуміння характеру-профілю місцевих му-

зеїв, що дало поштовх до вирішення питань

класифікації музеїв

. було визначено за ба-

жане, щоб місцеві музеї мали культурно-істо-

ричний та природничо-історичний профіль із

історично-археологічним, етнографічним, ху-

дожнім, художньо-промисловим і природни-

чо-історичним відділами з підвідділами: доіс-

торичної та історичної археології, церковних

старожитностей, нумізматичних пам’яток,

військових старожитностей, побутових пред-

метів та загальним з “цілями показово педаго-

гічними”

. крім того, представники місцевих

музеїв підняли питання про скасування поло-

ження про те, що найбільш цінні пам’ятки

старовини, які знаходили на місцях, доправ-

лялися в імператорську археологічну комісію.

така централізація найкращих предметів у

петербурзі та взагалі у столичних музеях не-

гативно відбивалася на колекціях місцевих

музейних установ

загальним підсумком роботи попереднього

з’їзду стало рішення про скликання I все-

російського з’їзду діячів музею, що мав відбу-

тися у січні 1915 р. для цього на заключному

засіданні було створено попередній комітет із

облаштування з’їзду, до складу якого увійшов

і М. Ф. біляшівський

. секретар підготовчого

комітету помічник хранителя російського іс-

торичного музею п. о. Незнамов надіслав Ми-

колі Федотовичу список питань, що стосува-

лись провінційних музеїв і повинні були обго-

ворюватись на з’їзді, з проханням “безжально

покреслити та відкоригувати їх”

М. Ф. біляшівський подав обґрунтований пе-

релік насущних проблем, які, насамперед,

були висловлені на секції місцевих музеїв,

спираючись на обговорення її протоколів на

загальних зборах попереднього з’їзду, а також

виходячи із власного досвіду, — “про види

провінційних музеїв: обласні, губернські та

повітові”

. перш за все, М. Ф. біляшівський

поставив питання про організацію в росії на-

ціональних “племінних” музеїв. потім визнав

необхідне виробити статути для провінційних

музеїв, встановити порядок легалізації музей-

них закладів, що створюються, а також вирі-

шити проблему завідування музеями (коміте-

ти, хранителі тощо). далі він звернув увагу на

необхідність обговорення на майбутньому

з’їзді характеру місцевих музеїв та їхніх від-

ділів (чи обов’язково, щоб вони мали культур-

но-історичний характер) та питання про роз-

поділ археологічних, побутових й церковних

12

старожитностей між музеями кожного типу,

таким чином координуючи роботу однотипних

музеїв; про взаємний обмін виданнями, описа-

ми, каталогами, а також інформацією про ро-

боту музеїв одного округу; про вироблення

єдиних правил класифікації й каталогізації

предметів та про необхідність розробки біб-

ліографії і покажчиків літератури з питань

музейної справи. Нарешті, музеєзнавець за-

уважив на необхідність вироблення єдиної

системи “постановки музейної справи від-

повідно до місцевих умов”, а також наполягав

на проведенні обласних з’їздів музейних

діячів для обміну досвідом. для остаточного

встановлення редакції питань, намічених для

обговорення на з’їзді, М. Ф. біляшівського

було запрошено в Москву на засідання попе-

реднього комітету

. але, на жаль, проведення

всеросійського з’їзду музейних діячів було

відкладено на невизначений період у зв’язку з

початком першої світової війни. проте прове-

дення попереднього з’їзду стало певним під-

сумком розвитку музейної справи в російській

імперії. питання, що ставилися на ньому, про-

демонстрували досягнутий теоретичний рі-

вень, визначили основні напрямки роботи в

галузях теорії і практики музейної діяльності.

Новий етап становлення вітчизняного му-

зейництва був органічно пов’язаний із відрод-

женням української національної держав-

ності у 1917 р., коли на цій хвилі розгорнувся

потужний національно-патріотичний рух за

збереження культурної спадщини.

очоливши у 1917 р. відділ охорони пам’я-

ток старовини і музейної справи генерального

секретаріату центральної ради, М. Ф. біля-

шівський розробив ґрунтовну програму реор-

ганізації музейної справи й утворення єдиної

музейної мережі україни

. ця методична

програма стала вдалою спробою наукового

підходу до музейного будівництва загалом і

великим кроком вперед до створення спе-

ціальної наукової дисципліни — музеології,

та обґрунтування її перспективи у власне ук-

раїнському просторі. втім, Микола Федотович

усвідомлював, що плани широкомасштабної

музейної розбудови можна реалізувати лише

із вирішенням необхідних науково-теоретич-

них питань та належним державно-організа-

ційним забезпеченням.

важливе значення в програмі надавалося

створенню місцевих музеїв. власне М. Ф.

біляшівському належить пріоритет у розроб-

ці статуту і принципів функціонування та схе-

ми побудови місцевих (повітових, районних),

т. зв. комплексних (краєзнавчих) музеїв.

“досвід більш культурних країн показав,

що в ділі освіти й науки, в ділі вироблення на-

ціональної свідомості серед інших засобів у

великій допомозі можуть стати музеї взагалі,

а особливо, для поширення знання серед шир-

ших верств, — так звані місцеві музеї,” — за-

значав у передмові програми Микола Федото-

вич

. схема передбачала організацію в музе-

ях природничо-господарського (з відповідними

підрозділами: географія, геологія і мінерало-

гія, ґрунтознавство, кліматологія, рослинний

і тваринний світи, охорона пам’яток природи,

сільське господарство, фабрично-заводська та

сільська промисловості) та культурно-істо-

ричного відділів (з розділами: антропологія,

культурна історія, народний побут) і бібліоте-

ки. вона містила також методичні поради

щодо практичної організації і етапність реалі-

зації розробленої програми

. популяризуючи

основні положення програми, у вересні

1917 р. М. Ф. біляшівський виступив на пер-

шому всеукраїнському з’їзді “просвіт” з до-

повіддю “Місцеві музеї — національно-куль-

турні вогнища”

до речі, у перші роки радянської влади в

україні музейним відділам місцевих комі-

тетів всеукраїнського комітету охорони

пам’яток мистецтва і старовини — спеціаль-

ного органу, що мав керувати роботою із охо-

рони пам’яток старовини і, зокрема, займати-

ся розбудовою музейної справи, — було реко-

мендовано проводити організацію місцевих

музеїв за “програмою місцевого (повітового,

районного) музею”, якій розробили М. Ф. бі-

ляшівський та п. а. тутківський 1917 р.

у 1921 р. на прохання а. а. таращенка,

колекціонера, краєзнавця, збирача одних з

перших народознавчих збірок, що надійшли

до київського міського музею, Микола Федо-

тович склав короткі рекомендації щодо обла-

штування волосних музейних закладів. вони

є своєрідним рекомендованим проспектом те-

матико-експозиційного плану (з елементами

концепції) для організації сільських громад-

ських музеїв, зроблений на основі “програми

місцевого музеїв”, але з урахуванням особли-

востей цього різновиду місцевого музею. На-

полягаючи на просвітницькій меті, що була

головною для таких закладів, він закликав

збирати типовий для даної місцевості матеріал

лише за виробленою заздалегідь програмою,

“не допускати до музею нічого зайвого — нія-

12

Краєзнавство, 1–4, 2008

ких “раритетів”, “курйозів” і т.і., щоб не за-

смічувати музей, не обтяжувати глядача дріб-

ницями, а дати йому можливість за короткий

час оглядин музею винести з нього щось ціль-

не, що поширило б його світогляд, що приго-

дилося б йому навіть і в практичному житті”

волосний музей, за програмою М. Ф. біля-

шівського, мав складатися з таких відділів:

географічного, природничого, етнографічно-

го, сільськогосподарського, народних про-

мислів, культурно-історичного, мистецтва та

бібліотеки. Микола Федотович навів також і

перелік тих матеріалів та основних експо-

натів, які повинні були включати ці відділи.

зазначену програму, на думку її автора, мож-

на також використовувати і для інших місце-

вих музеїв — повітових, містечкових, сільсь-

ких — лише треба скоротити або розширити її

обсяг. варто підкреслити, що цими настанова-

ми М. Ф. біляшівського керувались чимало

завідуючих повітових та сільських музеїв у

1920-х рр., не забували програму і укладачі

примірних тематико-експозиційних планів

для громадського музейного будівництва

1960-х рр., але з об’єктивно-ідеологічних при-

чин не вказуючи джерел запозичень

Невпинний поступ музейницького руху в

україні в кінці хіх — на початку хх ст. доз-

воляє говорити про зародження і розвиток са-

мобутньої української школи музеєтворення,

безперечним лідером якої став М. Ф. біля-

шівський. долучившись до складанням про-

грами I всеросійського з’їзду музейних діячів,

М. Ф. біляшівський склав перелік тих пи-

тань, які необхідно було вирішити для подаль-

шого активного розвиту мережі місцевих му-

зеїв російської імперії на початку хх ст. у

контексті цієї проблематики він спробував те-

оретично осмислити основні категорій му-

зеєзнавства, зокрема, визначити сутність му-

зею через його функції та сформулювати ро-

зуміння культурно-історичного профілю, що

був загалом притаманний місцевим музеям.

вітчизняне музейництво в період націо-

нально-визвольних змагань українського на-

роду та часів радянської влади розглядалося

як невідкладна справа в системі національно-

культурного відродження і зрештою набуло

державного статусу. протягом 1917–1920-х

рр. Микола Федотович активно працював над

реалізацією основних засад державного му-

зейного будівництва, зокрема, розширенням

мережі місцевих музеїв. він склав ґрунтовні

програму і план їхньої організації й облашту-

вання, за якими зазначені музеї мали стати

науково-дослідницькими, пам’яткоохоронни-

ми та просвітницькими інституціями і сприя-

ти культурному поступу на місцях. ці його

наукові розробки стали вагомим внеском у

становлення теоретичних засад вітчизняної

музеології, що не втратили свого значення і

для сьогодення.

1 фролов А. И. Музееведческая мысль в рос

сии хіх — первой трети хх вв.: авторефе-

рат диссертации … канд. ист. наук / россий-

ский государственный гуманитарный уни-

верситет. — М., 1995. — с. 9–18; Равикович

Д. А. Музейные деятели и коллекционеры в

россии (хVIII — нач. хх в.) // Музееведе-

ние. концептуальные проблемы музейной

энциклопедии. — М., 1990. — с. 15–25.

2 історико-культурна спадщина україни

(хіх ст. — поч. хх ст.). збірник докумен-

тів і матеріалів / автор-упорядник т. Ф.

григор’єва. — к., 1995. — с. 105.

3 Златоустова В. И., Каспаринская С. А.,

Кузина Г. А. Музейное дело в россии //

российская музейная энциклопедия. —

М., 2001. — т. 1. — с. 401–404.

4 Беляшевский Н. волынский историко-ар-

хеологический сборник. вып.1. издание

распорядительного комитета волынского

церковно-археологического общества.

почаев — житомир. 1896г. // киевская

старина. — № 11. — с. 52–53.

5 Разгон А. М. исторические музеи в россии

1861–1917: автореферат диссертации …

доктора ист. наук / саратовский государс

твенный университет им. Н. г. чернышев-

ского. — саратов, 1973. — с. 37–38.

6 Національна бібліотека україни ім. в. і.

вернадського. інститут рукопису (далі —

Нбув ір). — Ф. 31. — спр. 8. — арк. 33;

Крайній К. К. київське церковно-історич-

не та археологічне товариство, 1872–1920

// лаврський альманах. — к., 2001. —

вип. 4. — спецвип. 1. — с. 49.

7 отчет городецкого музея волынской гу-

бернии барона Ф. р. штейнгеля за первый

год с 25 ноября 1896 г. по 25 ноября 1897 г.

/ сост. Н. беляшевский. — варшава,

1898. — с. іV.

8 там само.

9 там само. — с. Vі.

джерела та література

12

10 археологическая летопись южной россии

(дал — алюр). — 1899. — т. 1. — № 1–

12. — с. 16.

11 Нбув ір. — Ф. 31. — спр. 1487. — арк. 2.

12 там само. — Ф. 241. — спр. 1–12.

13 там само. — Ф. 241. — спр. 1. — арк. 77.

14 Беляшевский Н. к вопросу о программе

киевского музея древностей и искусств //

алюр. — 1900. — № 3. — с. 31 — 38.

15 Маньковська Р. В. Музейництво в ук-

раїні. — к., 2000. — с. 77.

16 Біляшівський М., Тутківський П. прог-

рам місцевого (повітового, районного) му-

зею // порадник діячам позашкільної ос-

віти і дошкільного виховання. — к.,

1918. — вип. 1. — с. 28.

17 Винницький А. Микола теодорович

біляшівський. його життя і музейна робо-

та // записки історично-філологічного від-

ділу вуаН. — 1926. — кн. 9. — с. 16.

18 Нбув ір. — Ф. 241. — спр. 2. — арк. 58

зв.-59.

19 Біляшівський М. Наші національні скар-

би. — к.: шлях, 1918. — с. 14.

20 Нбув ір. — Ф. 31. — спр. 301–304; Не-

стуля С. І. співпраця корифеїв музейниц-

тва М. біляшівського та к. Мощенка по

влаштуванню музею полтавського гу-

бернського земства // археологічний літо-

пис лівобережної україни. — 2000. —

№ 1–2. — с. 96–100; Половникова С. Му-

зей українських старожитностей ім. в. в.

тарновського // родовід. — 1996. —

№ 14. — с. 34–38; Гонтар Т. етнографічні

колекції музею Нтш // записки Нтш. —

1992. — т. 223. — с. 421.

21 історико-культурна спадщина україни:

проблеми дослідження та збереження /

ред. кол.: в. о. горбак та ін. — к., 1998. —

с. 23.

22 Кузина Г. А. предварительный съезд музей-

ных деятелей // российская музейная эн-

циклопедия. — М., 2001. — т. 2. — с. 110.

23 предварительный съезд по устройству

первого всероссийского съезда деятелей

музеев. [протоколы]. — М., 1913. — с. 18.

24 Беляшевский Н. к вопросу о программе

киевского музея древностей и искусств. —

с. 31.

25 предварительный съезд… — с. 17.

26 там само. — с. 30.

27 там само. — с. 17.

28 Разгон А. М. предварительный музейный

съезд — итоги развития музейного дела в

россии // Музей и власть. из жизни музе-

ев. — М., 1991. — с. 17–18.

29 предварительный съезд… — с. 56.

30 съезд в Москве деятелей музеев // русское

слово. — 1912. — № 299. — 29 декабря. —

с. 4.

31 предварительный съезд… — с. 37.

32 Винницький А. вказ. праця. — с. 19.

33 Нбув ір. — Ф. 31. — спр. 65. — арк. 1–1

зв.

34 Нбув ір. — Ф. 31. — спр. 281 — арк. 1.

35 центральний державний архів вищих ор-

ганів влади і управління україни. — Ф.

2581. — оп. 1. — спр. 210. — арк. 17–18.

36 Біляшівський М., Тутківський П. прог-

рам місцевого (повітового, районного) му-

зею // порадник діячам позашкільної ос-

віти і дошкільного виховання. — к.,

1918. — вип. 1. — с. 27.

37 там само. — с. 30–36; інститут мистецт-

вознавства, фольклористики та етнології

ім. М. т. рильського НаН україни. Нау-

ковий архів. — Ф. 13–5-292. — арк. 6.

38 Маньковська Р. В. Музейництво в ук-

раїні. — с. 22.

39 Національний художній музей. Науковий

архів. — оп. 1. — од. зб. 7. — арк. 1 зв.

40 Біляшівський М. волосні музеї // доку-

менти з історії центрального проле-

тарського музею полтавщини: збірник до-

кументів / упор. о. б. супруненко — пол-

тава. — 1993. — с. 77.

41 Супруненко О. Б. рукопис М. Ф. біляшівсь-

кого в архіві полтавського музею // На-

ціональний музей історії україни: його

фундатори та колекціонери / редкол.:

Н. г. ковтанюк та ін. — к., — 1999. —

с. 34.

Lyudmyla Didukh

Mykola Bilyashivsky and the development of the local museums in Ukraine.

The article deals with M. F. Bilyashivsky’s cultural and organization work at the management

and the enlargement of the local museum net in Ukraine. It is also focuses on important role played

by M. F. Bilyashivsky in the formation of the native museum management studies as a special branch

of science.

Key words: M. F. Bilyashivsky, etnography, museum management studies.

12

Краєзнавство, 1–4, 2008

удк 069(091) (477) “195/198”

Олександр Крук (м. Чернігів)

участь громадськості у роЗвитку українського

муЗейництва 10-х — 10-х роках

Автор досліджує роль української інтелігенції, громадських організацій і об’єднань в роз-

витку українського музейництва 1960х — 1980х рр. Висловлює думку, що в умовах панування

тоталітарної системи, розширення процесу русифікації, діяльність музеїв залишалася одним

з небагатьох чинників, які сприяли збереженню національної самосвідомості, пробуджували у

народу інтерес до власної історії та культури.

Ключові слова: творча спілка, громадська організація, літературний музей, художній му-

зей, літературно-меморіальний музей, меморіальний музей, національна свідомість, культу-

ра.

“початок ххі століття відкрив нові мож

ливості й перспективи у діяльності та розвит-

ку українського краєзнавства й підвищенню

його ролі в розбудові національної освіти, на-

уки і культури…

загалом бурхливий розвиток краєзнавчого

руху спричинив до його подальшої демокра-

тизації та появи нових організаційних засад і

форм діяльності, консолідації, координації і

вдосконалення, увібрав в себе набутий до-

свід…наукової, пошукової і популяризаторс-

кої роботи”

важливими осередками краєзнавчої робо-

ти в наш час, як і раніше, продовжують зали-

шатися музеї. “На сьогодні музей розглядаєть-

ся як активна галузь вітчизняної культури і

науки, володіє багатим науковим, естетич-

ним, виховним потенціалом, однім із основ-

них завдань вбачає збереження і пропаганду

національної спадщини, інтеграції нашого ду-

ховного надбання в світовий культурний про-

стір”

більш повному і ефективному використан-

ню величезного потенціалу вітчизняного му-

зейництва сприяє збереження і детальне вив-

чення кращих здобутків попереднього періо-

ду, зокрема 1960-х — 1980-х рр., коли в

україні сформувалася широка мережа музей-

них закладів, яка охопила, без виключення,

всі її регіони.

тема розвитку українського музейництва в

післявоєнні роки набула досить широкого ви-

світлення в науковій літературі

поряд з цим

участь громадськості в реалізації музейних

програм, її вплив на розвиток музейної справи

висвітлені ще недостатньо.

виходячи з цього, автор в даній статті пос-

тавив собі за мету проаналізувати діяльність

громадських організацій, окремих громадсь-

ких діячів, краєзнавців, аматорів, ентузіастів

своєї справи, які в 1960-х — 1980-х рр., в

складних і непростих умовах тоталітарної сис-

теми ініціювали відкриття нових музейних

експозицій, проводили велику науково-до-

слідну і пошукову роботу, перетворювали му-

зейні заклади в осередки української духов-

ності і культури.

одну з провідних ролей у становленні і роз-

витку українського музейництва 1960 —

1980-х рр. відіграли творчі спілки, громадські

організації, які не просто ініціювали створен-

ня нових державних музеїв, а й надавали

практичну допомогу в організації їх роботи,

доборі експонатів, популяризували музейні

колекції серед населення. завдяки їх зусил-

лям вдалося зберегти численні унікальні

пам’ятки, які розкривають основні етапи в іс-

торії української літератури, мистецтва, ма-

ловідомі сторінки життя та діяльності видат-

них діячів вітчизняної культури.

важливе місце займали питання музейниц-

тва в діяльності спілки письменників украї-

ни. йшлося, перш за все, про музеї, які мають

загальнонаціональне значення.

вже в першій половині 1960-х років в сере-

довищі українських літераторів, художників,

архітекторів виникла і знайшла своє поши-

рення ідея організації центрального держав-

ного архіву-музею літератури і мистецтва,

який би взяв на себе збереження документів

творчих організацій, особові фонди діячів

культури, їх особисті речі.

пропозиції творчої інтелігенції остаточно

сформулювали у своєму листі на ім’я заступ-

ника голови ради Міністрів україни п. т.

тронька від 5 березня 1965 р. голова правлін-

12

ня спілки письменників україни о. т. гончар

та відповідальний секретар правління спу

п. а. загребельний. звертаючись до заступни-

ка голови уряду, вони відзначали: “... зараз у

києві існує кілька напівприватних музеїв (ю.

яновського, о. вишні, М. рильського, в. ва-

силевської, о. білецького, о. копиленко). ба-

гато корифеїв української літератури, по суті

не репрезентовані будь-де в столичних куль-

турних закладах. цінні пам’ятні речі класи-

ків української літератури, особливо ж їхні

рукописи, зберігаються вкрай незадовільно,

здебільшого у приватних осіб або в непристо-

сованих до цього приміщеннях (йдеться про

юрія Федьковича, леся Мартовича, Марка

черемшину, панаса Мирного, Михайла ко-

цюбинського, івана Нечуя-левицького та ін.).

Необхідно збудувати в центральному

районі києва державний республіканський

літературний музей-сховище, передбачивши в

ньому читальні зали, приміщення-сейфи для

зберігання класичної рукописної спадщини,

найсучасніші книгосховища.”

спілкою письменників україни за участю

інших творчих спілок, українського теат-

рального товариства, українського товарист-

ва охорони пам’яток історії та культури, за

допомогою головархіву україни, академії

наук республіки було розроблено докладне

“положення про центральний державний ар-

хів-музей літератури та мистецтва україни”.

у відповідності з ним, до його складу мали

входити документи і матеріали з історії ук-

раїнської літератури та мистецтва, які утво-

рилися в процесі діяльності:

а) державних і наукових установ, громад-

ських і творчих організацій, учбових за-

кладів, театрів, видавництв, редакцій жур-

налів і газет дореволюційного періоду, які

займалися питаннями художньої літератури і

мистецтва;

б) державних і наукових установ, громад-

ських і творчих організацій, учбових за-

кладів, що займаються питаннями літератури

і мистецтва, незалежно від їх тимчасового або

постійного відомчого підпорядкування;

в) діячів української літератури і мистец-

тва дорадянського і радянського періодів, не-

залежно від місця їх мешкання: письменни-

ків-прозаїків, поетів, драматургів, публіцис-

тів, критиків, літературознавців; режисерів і

акторів театрів, естради, цирку, кіно; компо-

зиторів, музикантів-виконавців, музикознав-

ців; кінооператорів, кінознавців; художників,

скульпторів, архітекторів, мистецтвознавців;

видавців, редакторів, бібліографів, фолькло-

ристів, філологів, етнографів та ін.;

г) письмові пам’ятки української літерату-

ри і мистецтва.

до складу центрального державного ар-

хіву-музею літератури і мистецтва україни

мали входити:

а) мікрофотокопії, фотокопії та інші копії

документальних матеріалів, що стосуються до

профілю архіву-музею, але які зберігаються в

інших архівах, музеях, бібліотеках срср і за

кордоном;

б) книги з автографами, а також всі видан-

ня української художньої літератури і науко-

вих праць з історії української літератури і

мистецтва, які доповнюють документальні

матеріали архіву-музею або необхідні для на-

укової, інформаційної, довідкової та іншої ро-

боти архіву-музею;

в) художні, літературознавчі та мистецт-

вознавчі газети і журнали;

г) листівки, звернення, плакати, афіші, за-

прошення тощо;

д) науково-довідкові посібники, які роз-

кривають склад і зміст фондів архіву (описи,

каталоги, путівники, огляди), а також облі-

кові документи до них.

в “положенні...” також порушувались

важливі питання комплектації музейної час-

тини центрального державного архіву-музею

літератури і мистецтва україни, яка передба-

чала створення меморіальних кабінетів, окре-

мих стаціонарних і пересувних виставок.

характерно, що період 1960 — 80-х рр.

став періодом найбільш інтенсивного форму-

вання як архівних фондів, так і експозиції ар-

хіву-музею, коли тут були відкриті меморіаль-

ні кабінети ю. смолича, і. Микитенка, ю.

яновського, Н. рибака, меморіальна майстер-

ня художника М. глущенка та інших.

творчі спілки україни постійно дбали про

поповнення архіву-музею. так, у листопаді

1980 р. перший секретар правління спілки

письменників україни п. а. загребельний на-

стійно ставив перед урядом україни питання

про виділення державних асигнувань на при-

дбання художніх полотен і скульптурних

творів для меморіального кабінету відомого

українського письменника п. й. панча

зважаючи на прохання письменницької

організації україни, рада Міністрів своїм роз-

порядженням від 26 листопада 1980 р. виді-

лила на ці цілі 9550 крб. за рахунок асигну-

130

Краєзнавство, 1–4, 2008

вань, що виділялися головархіву республіки

на утримання центральних державних ар-

хівів

поетапно формувався особовий фонд іншо-

го відомого літератора леоніда первомайсько-

го. в 1968 р. літератор особисто передав на де-

ржавне зберігання до архіву-музею ряд твор-

чих документів — автографи віршів, балад,

нарисів, статей, листів, телеграм.

у 1978 році дочка письменника — сусанна

передала архіву-музею ще низку документів,

в числі яких багато перекладів з російської,

білоруської, азербайджанської, грузинської,

вірменської, латиської, німецької, польської,

болгарської, французької, корейської, китай-

ської та інших мов, численні фото. На кінець

80-х років фонд л. с. первомайського налічу-

вав 807 справ.

у 1978 році за погодженням з родиною

письменника, спілкою письменників україни

до 70-річчя з дня народження майстра слова

відкрито його меморіальний кабінет, в якому

зосереджено прижиттєві меблі, бібліотеку пись-

менника, письмове приладдя, особисті речі

цілком очевидно, що створення архіву-му-

зею літератури і мистецтва не вирішували всіх

необхідних завдань популяризації українсь-

кої культури. тому вже в першій половині 60-

х років на порядок денний постало питання

про створення загальнореспубліканського му-

зею літератури і мистецтва, який вже на той

час існував в російській Федерації, білорусії,

вірменії, грузії, інших союзних республіках.

прагнучи привернути увагу до вирішення

цього питання голови ради Міністрів урср

в. в. щербицького, о. т. гончар та п. а. за-

гребельний у своєму листі від 2 січня 1966 р.

на його ім’я писали: “збереженню, вивченню

та використанню культурної спадщини ук-

раїнського народу завдає непоправної шкоди

розпорошеність численних документальних

матеріалів з історії української літератури та

мистецтва. ці матеріали розкидані по різних

архівах, музеях, бібліотеках, наукових закла-

дах україни та поза її межами у союзних рес-

публіках, в зарубіжних країнах, а також у

приватних осіб. рукописи літературних творів

та інші літературно-мистецькі матеріали, зок-

рема епістолярія, часто не взяті на облік, не

впорядковані, зберігаються в поганих умовах

і нерідко гинуть”

. спілка письменників ук-

раїни вважала, що науково-методичне керів-

ництво музеєм повинна взяти академія наук

україни, яка б залучила до цієї великої та ба-

гатопланової роботи фахівців секції суспіль-

них наук.

у 1977 р. перший секретар правління спіл-

ки письменників україни в. п. козаченко у

своєму листі на ім’я голови ради Міністрів

о. п. ляшка пропонував створити республі-

канський музей літератури за рахунок іс-

тотної реорганізації центрального державно-

го архіву-музею літератури

. На думку фахів-

ців, запропонований в. п. козаченком шлях

виявився не ефективним.

На жаль, вирішення справи створення та-

кого музею розтягнулося на довгі роки. лише

на початку 80-х років це питання зрушило з

місця. 5 серпня 1981 р. уряд україни прийняв

постанову про створення державного музею

літератури україни в м. києві.

рада Міністрів доручила:

- головному архівному управлінню при

раді Міністрів україни передати Міністерству

культури республіки з центрального держав-

ного архіву-музею літератури і мистецтва му-

зейні експонати для створення експозиції де-

ржавного музею літератури;

- Міністерству культури разом з академією

наук та спілкою письменників розробити і за-

твердити тематико-експозиційний план му-

зею

характерно, що створення державного му-

зею літератури стало справою честі усієї твор-

чої інтелігенції республіки. Наприклад, член

спілки архітекторів україни, доцент архітек-

тури о. п. силін надіслав до секретаріату

спілки письменників україни свої пропозиції

про переобладнання приміщення широко ві-

домого колегіуму галагана для розміщення

експозиції зазначеного музейного закладу

одночасно з цим в областях республіки під

керівництвом місцевих письменницьких ор-

ганізацій здійснювався збір матеріалів з іс-

торії української літератури.

робота по створенню державного музею лі-

тератури значною мірою активізувала діяль-

ність по організації літературних музеїв без-

посередньо на місцях. в досліджуваний період

такі музеї відкрили свої двері в одесі, пол-

таві, хмельницькому, інших обласних цент-

рах україни.

керівництво творчих спілок намагалося

тримати в полі свого зору кожний конкретний

прояв ініціатив по створенню експозицій з іс-

торії української літератури. причому в ряді

випадків йому доводилося долати серйозний

опір з боку місцевих владних структур.