Стельмах В.С. Монетарна політика Національного банку України: сучасний стан та перспективи змін

Подождите немного. Документ загружается.

економічної активності. Якби гроші не мали значення або спричиняли

другорядний вплив на зміну потоку витрат, доходів і цін, стабільність

грошей не приковувала б такої пильної уваги» [219, 118].

Існують точки зору, що монетаризм є лише політичною концепцією, а

не економічною теорією. Так, відомий англійський економіст Пітер Брау-

нінг пише: «Дивно, що теорія, яка хоча й має надзвичайну політичну при-

вабливість, але водночас має й чітко виражені недоліки, змогла посісти

ключове місце в урядовій програмі» (Великої Британії. – Авт.) [15].

В.М. Усоскін у книзі «Грошовий світ» Мілтона Фрідмана» зазначає:

«Основні зміни, що відбулися за останні 10–15 років, пов’язані в основно-

му зі розростанням і ускладненням правоконсервативних течій, до яких

разом з монетаризмом включають «сеплай-сайд економікс» (економіка

пропозиції) та школу нових класиків. Названі школи мають спільну ідей-

но-філософську платформу, між ними немає чіткого водорозділу.

Невипадково деякі автори, наприклад С. Руссіс, вважають монетаризм

грошовою фракцією «сеплай-сайд економікс», інші трактують вчення но-

вих класиків як відгалуження монетаризму (А. Лейонхувуд)» [219].

З нашого погляду, заслуговує на увагу думка Тіма Конгдона, вислов-

лена в книзі «Монетаризм»: «Монетаризм не є політично нейтральним.

Його можна розглядати як економічне обґрунтування ідей ліберального

консерватизму. Неможливо уявити, що монетаристи можуть бути прибіч-

никами якоїсь іншої політичної лінії, окрім тієї, що здійснюється відповід-

но до найбільш правих поглядів» [15].

На сьогодні монетаристська течія не є однорідною, а, за класифіка-

цією П. Браунінга, поділяється на три відгалуження: неокласики, градуа-

лісти, прагматики [15, c. 150–153].

Монетаристи-неокласики – це найрадикальніша група послідовників

М. Фрідмана, які стоять на позиціях абсолютної гнучкості цінового меха-

нізму та відповідної ефективності монетарної політики.

Монетаристи-градуалісти вважають, що еластичність цінової складо-

вої недостатня, тому висувають завдання ступінчастого зниження темпів

інфляції. Мова йде про реалізацію політики грошового градуалізму

(monetary gradualism), яка передбачає поступове й стабільне уповільнення

темпів зростання грошової маси в період розвитку інфляційних процесів.

Монетаристи-прагматики помірковано ставляться до жорсткого регу-

лювання грошової маси в обігу, рекомендуючи з метою стримування

інфляції використовувати додатково ще й фінансові важелі стримування

доходів. І в цьому концепція прагматиків збігається з поглядами кейнсіан-

ської школи.

З нашого погляду, в Україні в останні кілька років протягом різних

проміжків часу реалізуються саме концепції градуалістів і прагматиків.

Однак, до цього ми розглядали переважно політекономічні аспекти

теорії монетаризму. З практичного погляду питання стоїть в іншій площи-

ні: що контролювати – попит чи пропозицію грошей, а відтак – депозити

чи кредити (активи чи пасиви)? Наприклад, у Великій Британії протягом

70-х років основну увагу практиків було зосереджено на контролі та

управлінні активами, і тільки з 1979 р. акценти змістилися в бік контролю

за борговими зобов’язаннями банків. Треба зазначити, що основні поло-

ження монетаризму запроваджувалися не беззастережно. М. Фрідману

знадобилося багато часу для популяризації своїх ідей як у наукових, так і

в політичних колах, а ефективний механізм управління грошовою масою в

обігу формувався повільно й обережно.

У 70–80-х роках центральні банки переважної більшості країн світу

основну увагу приділяли стабілізації темпів приросту грошової маси в

обігу, запроваджуючи так зване таргетування грошової маси – встанов-

лення верхньої та нижньої меж зміни грошових агрегатів на певний період

часу. В США та Німеччині таргетування було запроваджено на початку

70-х років XX ст., в Канаді – у 1975 р., у Франції та Великій Британії – у

1977 р., в Японії – у 1978 р. В Україні грошові агрегати вперше було роз-

раховано в 1995 р.

У США використовуються чотири грошові агрегати: М1 (готівка і до-

рожні чеки, депозити до запитання, рахунки НАУ та подібні чекові рахун-

ки, що приносять процентний дохід); М2 (М1 плюс ощадні вклади та депо-

зитні рахунки грошового ринку, невеликі строкові депозити (до 100 000 до-

ларів США) та залишки на рахунках фондів у взаємному користуванні роз-

дрібного грошового ринку за виключенням індивідуальних пенсійних рахун-

ків та залишків на пенсійних рахунках самозайнятих осіб); М3 (М2 плюс

великі строкові депозити (100 000 доларів США і більше), залишки на ра-

хунках інституційних фондів грошового ринку, репо угоди, євродолари) до

1998 р. розраховувався агрегат L (М3 плюс короткострокові векселі казна-

чейства, комерційні векселі, ощадні облігації та банківські акцепти).

Національний банк України у своїй практичній роботі розраховує чо-

тири грошові агрегати:

М0 – готівкові кошти в обігу поза депозитними корпораціями;

М1 – агрегат М0 та переказні депозити в національній валюті;

М2 – агрегат М1 та переказні депозити в іноземній валюті й інші

депозити;

М3 – агрегат М2 та цінні папери, крім акцій.

Окрім того, довідково розраховується показник «грошова база», який

включає готівку в обігу і касах комерційних банків, обов’язкові резерви та

кошти на кореспондентських рахунках банків.

За станом на 01.06.2008 р. наявна готівка в обігу (М0) становила

118,8 млрд. грн. і зросла порівняно з 1997 р. майже у 20 разів. Грошова маса

(М3) дорівнювала 429,7 млрд. грн. і збільшилася за той же період у 34 рази.

У вітчизняній науковій літературі окремі аспекти сучасних підходів до

теорії грошей висвітлено у працях А.С. Гальчинського, А.А. Гриценка,

Б.С. Івасіва, О.І. Лаврушина, А.М. Мороза, С.В. Науменкової, М.І. Савлука,

М.І. Туган-Барановського, А.А. Чухно та інших відомих економістів.

Однак, огляд теорії грошей був би недостатньо повним, якби ми за-

лишили поза увагою досить своєрідні, а інколи й суперечливі погляди

англійського економіста й філософа, лауреата Нобелівської премії з еко-

номіки 1974 р. Фрідріха Августа фон Хайєка (1899–1992).

У вітчизняній літературі його спадщина ще мало досліджена. І хоча

Хайєка вважають прибічником відкритого суспільства, його наукові праці

критикувалися на Заході та замовчувалися на Сході. У російських пере-

кладах перші його філософські й економічні праці з’явилися лише в 90-х

роках XX ст. Це, зокрема, «Дорога до рабства» та «Приватні гроші» [258].

Найбільший інтерес для теми нашого дослідження має праця «При-

ватні гроші» [221], в якій чітко висловлено головну ідею Ф.А. Хайєка, на-

звану ним своїм власним відкриттям, – денаціоналізацію грошей.

Однак розгляд грошової теорії Хайєка неможливо розпочати, не ска-

завши про його концепцію ринку, яка побудована за принципом laissez

faire, тобто повного невтручання держави в економічні процеси

, і є сис-

темою обміну знаннями. Найбільших успіхів, на його думку, може досяг-

ти лише та економічна система, яка зможе виявити, концентрувати й ви-

користати розпорошені в суспільстві знання. Координацію дій господа-

рюючих суб’єктів можна здійснити на основі ринкових цін, які повідом-

ляють учасникам ринку необхідну для прийняття рішень інформацію, та

конкуренції, яка для суспільства є «процедурою відкриття нового» і голов-

ним елементом концепції «філософії свободи» Хайєка: чим відкритішою і

вільнішою від втручання держави є економіка, тим більше економічних

відкриттів може зробити вільна творчість людей. Це настільки радикаль-

ний підхід, що він практично не обговорюється ні в колах економістів, ні

політиків і межує з економічним анархізмом. Причину цього сформулю-

вав сам автор: «Дві запропоновані мною різні реформи економічного й

політичного устрою насправді взаємодоповнюють одна одну: тип грошо-

вої системи, яку я пропоную, можливий лише за умови обмеженого прав-

ління, а обмеження влади уряду може вимагати, щоб він був позбавлений і

монополії на емісію грошей» [221].

Принципу laissez faire дотримуються значна кількість сучасних економістів та фінансистів,

зокрема Дж. Сорос.

Таким чином, виступаючи за вільний ринок зі стабільними цінами, де

немає безробіття й інфляції, а також усвідомлюючи недоліки концепції

монетаристів (особливо відоме «правило К-відсотків»), Хайєк визнавав

себе прибічником кількісної теорії грошей і намагався створити багатова-

лютну грошову систему, в якій конкуренція грошових одиниць дасть

змогу одній або кільком валютам стати стабільними та створити такі умо-

ви, за яких будуть неможливими ні інфляція, ні дефляція [221, c. 160].

Нагадаємо, що становлення концепції денаціоналізації грошей (при-

ватних грошей) відбувалося на тлі краху Бреттон-Вудської валютної сис-

теми та пошуку нової, якою стала Ямайська система. Згодом була запро-

ваджена розрахункова грошова одиниця СПЗ (спеціальні права запози-

чення), створена Європейська валютна система й запроваджено євро.

Значно посилюються позиції монетаристів, за висловом Хайєка: «...школи

теоретиків, яка шляхом професійного зрадництва або з невігластва купила

собі тимчасову популярність», а тому запропонований ними «...політич-

ний контроль за грошовою масою затаїв у собі занадто велику небезпеку

для всього ринкового устрою» [221, c. 158–159]. Ще свіжими були спога-

ди про еру «золотого стандарту», панування якої, за Хайєком, було єди-

ним стабільним періодом розвитку промисловості.

Ф.А. Хайєк, як прибічник вільного ринку та послідовник представників

неокласичної теорії грошей К. Менгера, Л. Вальраса, А. Маршалла, висту-

пав за відміну валютного контролю та свободу вибору валют, за вільну бан-

ківську діяльність (спираючись на банківські системи Франції та Німеччини

середини XIX ст., в яких комерційні банки мали право емісії банкнот, а в

США – аж до 1914 р.), а також проти запровадження грошових агрегатів,

використання облікової ставки центрального банку та будь-яких інших

форм грошово-кредитного регулювання, вважаючи, що «...монополія урядів

на випуск грошей не є ні необхідною, ні корисною» [221].

Таке переконання логічно випливало з тези: «коли досліджуєш істо-

рію, не перестаєш дивуватися тому, як довго люди мирилися з урядами,

які протягом 2000 років користувалися виключною владою для того, щоб

постійно експлуатувати й обманювати їх» [221].

Виходячи з концепції ринку як системи обміну інформацією, Хайєк

вважав: «Гроші не є інструментом політики, яка може досягти точних пе-

редбачуваних результатів шляхом контролю за кількістю їх. Вони мають

бути частиною саморегульованого механізму, що спонукає людей постій-

но пристосовувати свою діяльність до обставин, інформацію про які вони

одержують тільки через абстрактні цінові сигнали» [221, c. 166].

Пропонуючи багатовалютну грошову систему на основі надання бага-

тьом комерційним банкам права випуску грошей, на що його надихав

приклад британського уряду, який у 1694 р. продав Банку Англії обмеже-

ну монополію на емісію банкнот, Хайєк по-своєму трактував поняття

грошей: «Гроші цінуються настільки, наскільки їх вважають рідкісним ре-

сурсом. З цієї причини вони, ймовірно, будуть прийматися за оголошеною

вартістю. І будь-які гроші, якими користуються люди добровільно тільки

завдяки переконанню, що емітент буде зберігати кількість їх обмеженою, і

які прийматимуть лише доти, доки емітент виправдовує цю довіру, будуть

чим далі, тим більше підтверджувати, що їх можна приймати за встанов-

леною вартістю. Люди знатимуть, що ризик, на який вони наражаються,

тримаючи ці гроші, менший, ніж ризик створення запасу будь-якого іншо-

го ресурсу, про який вони не мають спеціальної інформації» [221, c. 180].

Визначаючи гроші як звичайний товар, Хайєк вважав, що вони мають

випускатися в обіг, як й інші товари, на конкурентній основі. При цьому

на основі конкуренції валют відбудеться відбір їх і залишиться одна валю-

та, яка найкраще буде виконувати функцію грошей. «Я не здивуюсь, якщо

на значному просторі для звичайних угод буде використовуватися лише

одна валюта, доки потенційна конкуренція змушуватиме емітента зберіга-

ти її стабільність» [221, c. 187]. «Згадаймо про мільярди неврахованих до-

ларових банкнот, що, безперечно, перебувають у приватних руках по

всьому світу» [221, c. 139].

За такого підходу можна провести аналогію з первісними часами, коли

золото і срібло, виділившись серед інших товарів, почали виконувати функ-

ції грошей. Взагалі, в історії розвитку грошових відносин можна знайти ба-

гато прикладів, що підтверджують певні положення Хайєкової теорії. Це,

зокрема, рішення уряду Еквадору запровадити замість сукре як національну

грошову одиницю долар США, дозвіл вільного паралельного обігу інозем-

них валют в Аргентині, паралельне використання кількох валют у прикор-

донних областях, туристичних центрах тощо. Згадаймо власний досвід ви-

користання іноземних валют і множинності валютних курсів.

Але ідея Хайєка полягає не в тому, щоб запровадити в обіг якомога

більше «приватних грошей». Головне – забезпечити стабільність грошової

одиниці, стабільні ціни та стабільне функціонування грошово-кредитного

ринку й банківської системи. Актуальність цих проблем постає дуже гост-

ро, про що пише і Дж. Сорос у своїй книзі «Криза світового капіталізму»

(1998), теж висловлюючи стурбованість з приводу розладу фінансової

системи, переживання за «долю вільної цивілізації» [206, c. 213].

Як прихильник кількісної теорії грошей, хоча й у своєрідній формі,

Хайєк, виступаючи за стабільність цін, вважав, що швидкість обігу гро-

шей для тривалих проміжків часу є величиною стабільною, а тому пропо-

нував забезпечувати такі умови, «...щоб кількість грошей... утримувалася

на такому рівні, за якого люди намагалися б скоротити або збільшити свої

витрати з метою пристосування розмірів залишків готівки до мінливих

переваг ліквідності» [221, c. 133].

Якщо цю тезу виразити через рівняння обміну, то одержимо М=Q, тобто

кількість грошей в обігу буде пропорційною фізичним обсягам виробництва.

Це логічно підтверджується тим, що в запропонованій багатовалютній сис-

темі поняття попиту на гроші немає; попит і пропозиція окремих валют бу-

дуть збігатися, а також не буде єдиної кількості грошей, яку можна було б

вважати вирішальним фактором при визначенні їхньої вартості» [221, c. 129].

Хайєк переконаний, що з часом «...ми зможемо розраховувати на пропози-

цію надійних грошей не завдяки добрим намірам урядів, а внаслідок дотри-

мання банками своїх власних інтересів» [221, c. 213].

Ми намагалися, хоча й коротко, але якомога повніше викласти конце-

пцію «приватних грошей». Слід було б сказати й про те, що Ф.А. Хайєк у

1970-х роках відновив теорію «нейтральних грошей» відомого шведського

економіста Кнута Вікселля (1851–1926), яка набула поширення в еконо-

мічній теорії й практиці останніх років, чітко розмежував грошову та фіс-

кальну політику, різко негативно ставився до запровадження єдиної євро-

пейської валюти, називаючи її утопією [221, c. 143]. 3 погляду сучасного

економіста, в «приватних грошах» є певні протиріччя, незрозумілі з пози-

цій сьогоднішнього дня, але сам пошук стабільних грошей в умовах віль-

ного ринку ставить Ф.А. Хайєка в один ряд з найвидатнішими економіс-

тами XX ст. Разом з ним будемо сподіватися, що його «...радикальна по-

зиція стосовно грошей, імовірно, буде реалізована як частина більш суттє-

вих змін нашої політичної системи» [221, c. 137].

Розвиток теорії грошей започаткував у першій третині XX ст. новий

напрямок економічних досліджень – розробку грошово-кредитних теорій

циклу, головною тезою яких є визнання грошово-кредитних чинників ос-

новною причиною циклічних коливань господарської кон’юнктури. Роз-

робку цих теорій, які практично стали основою політики грошово-

кредитного регулювання, що здійснюється сьогодні центральними банка-

ми багатьох країн світу відповідно до положень монетаризму, розпочав

англійський економіст, представник кембриджської школи Ралф Джордж

Хоутрі (1879–1975), який паралельно з Дж.М. Кейнсом, а частково інакше,

ніж він, обґрунтував теорію циклів і криз та методи грошово-кредитного

регулювання як інструмент антициклічного управління. Зміну відсоткової

ставки та розміру кредиту Р.Дж. Хоутрі розглядав як інструмент управ-

ління інвестиційними процесами, стабілізації економічного циклу та до-

сягнення збалансованого економічного зростання.

Представники грошово-кредитних теорій циклу розглядали економіч-

ні цикли як суто монетарне явище, ототожнюючи зміну кон’юнктури з ко-

ливаннями грошового попиту на товари: циклічний підйом пов’язаний з

посиленням інфляційних процесів, а спад – з дефляційними. У зв’язку з

цим сподівання на економічний підйом були пов’язані з розширенням

кредитної експансії, а спад відповідав умовам згортання кредитування

банками підприємців.

Передумовою неминучого спаду І. Фішер вважав подальше розширен-

ня банківського кредитування у фазі підйому, Ф.А. Хайєк – надлишкові ін-

вестиції за рахунок кредитів, оскільки вони, крім усього, призводять ще й

до примусових заощаджень, а Йозеф Шумпетер (1883–1950), хоча й визна-

вав кредит чинником криз, однак покладав на нього великі надії, оскільки

вважав його головним джерелом фінансування науково-технічних новацій

та стимулювання розвитку науково-технічного прогресу.

Одним із напрямків грошово-кредитних теорій циклу є монетарні тео-

рії перенакопичення капіталу, представниками яких були К. Вікселль,

Л. Мізес, Ф. Хайєк. Наприклад, останній рекомендував з метою протидії

економічним кризам скорочення заробітної плати робітників та збільшен-

ня заощаджень багатих верств населення.

М. Фрідман взагалі вважав кризи випадковим явищем. Уряди, дотри-

муючись його правила К-відсотків, тобто щорічного збільшення грошової

маси на 3–4%, можуть повністю уникнути не тільки циклічних коливань

економічного розвитку, а й самих криз.

Однак найбільш повно сучасні погляди на циклічні коливання висло-

вив Дж. Сорос, який, ґрунтуючись на досвіді останніх двох десятиліть

ХХ ст., пов’язує кризові явища з глобалізацією фінансових ринків, наслід-

ком чого є недоліки в розвитку світової банківської системи, загострення

проблем як в окремих країнах, так і між ними (особливо між «перифе-

рією» та «центром»), нестабільність міжнародних кредитних і валютних

ринків, а також нездатність міжнародних монетарних органів забезпечити

організацію єдиної політики на міжнародних фінансових ринках. Хоча

Дж. Сорос і є прибічником відкритого суспільства, його рецепти подолан-

ня криз носять суто адміністративний характер і стосуються посилення

грошово-кредитного регулювання фінансового ринку з боку міжнародних

фінансових інституцій, зокрема, Міжнародного валютного фонду, який

після реформування міг би функціонувати як міжнародний центральний

банк, виконуючи всі регулятивні та контрольні функції, притаманні цент-

ральному банку.

Аналізуючи теорії грошей (порівняльну схему наведено в додатку 1),

можна зробити висновок, що різні економічні школи намагалися

розв’язати одну й ту ж проблему: забезпечити стабільність грошей. Спо-

чатку це була боротьба з псуванням монет, потім – дискусії про переваги

золотих і паперових грошей, далі – про стабільні ціни, а потім – намагання

захистити гроші від інфляції. На сьогодні розв’язання проблеми стабіль-

них національних грошей, окрім інфляції, пов’язане ще й з нестабільністю

валютних курсів та міжнародної фінансової системи. У зв’язку з цим ви-

нятково важливого значення набувають проблеми визначення вартості

грошей, формування попиту на них та їх пропозиції, а також розробки та

реалізації надійної національної системи грошово-кредитного регулюван-

ня, яка б забезпечувала стабільний і динамічний розвиток економіки на-

шої країни.

1.3. Проблеми оцінки вартості грошей

у сучасній економічній теорії

Одним із найважливіших і найскладніших питань сучасної концепції

грошей є визначення їх вартості або, як трактує сучасна теорія, – їх цін-

ності. На вирішення цього питання були спрямовані зусилля визначних

економістів усього світу, починаючи з ХІХ ст. і до теперішнього часу: від

представників «державної теорії грошей», марксистів, кейнсіанців до нео-

монетаристів.

Основні підходи до визначення цінності грошей були закладені ще в

кінці ХІХ – на початку ХХ ст. у працях відомих представників «державної

теорії грошей» Г. Кнаппа, Ф. Бендіксена, К. Ельстера та ін., які розглядали

гроші як «продукт правопорядку», цінність якого встановлюється держа-

вою незалежно від вартості інших товарів чи їх співвідношень. Такий підхід

був достатньо логічним і певною мірою доцільним в умовах тісного зв’язку

паперових грошей із золотом. За таких умов втручання держави у сферу

грошового регулювання було очевидним, а вартість грошей залишалася

відносно стабільною, що й сприяло значному поширенню зазначеної теорії

та її тривалому практичному застосуванню майже до початку 1950-х років.

Однак, починаючи з середини 1970-х років, після демонетизації золо-

та та переходу до концепції монетаризму, світова економіка зіткнулася з

проблемою інфляції, яка набула загрозливого характеру, знецінюючи пов-

ноцінні гроші та знижуючи їх вартість. За таких умов пряме державне ре-

гулювання грошового обігу стало неможливим, а «державна теорія гро-

шей» втратила свою актуальність.

Найбільш продуктивною для свого часу та довготривалою у викорис-

танні виявилася марксистська теорія грошей, яка базувалася на їх товарній

природі та абсолютизувала її. Виходячи з позицій теорії трудової вартості,

К. Маркс визначав гроші як «кристалізацію мінової вартості», а їх вартість –

вартістю абстрактної суспільної праці. «Складність, – писав К. Маркс, –

полягає не в тому, щоб зрозуміти, що гроші є товаром, а в тому, щоб

з’ясувати як і чому товар стає грошима».

Поняття грошей у К. Маркса та його послідовників, які з різним сту-

пенем деталізації та модифікації підтримують цю теорію й сьогодні, ото-

тожнюється з золотом як товаром, оскільки відповідно до теорії трудової

вартості золото має споживчу вартість і вартість. Причому, перша якість –

вартість – подвоюється: з одного боку, золото – це звичайний товар, вико-

ристовуваний у техніці та побуті, з іншого, – воно має загальну, додаткову

формальну споживчу вартість, яка полягає у здатності перетворюватися в

будь-який необхідний людям товар. Тобто як вартість гроші виражають

вартість всіх інших товарів і є загальним еквівалентом, а їх сутність зна-

ходить свій прояв у функціях грошей.

Після демонетизації золота, коли остаточно було втрачено зв’язок між

цінами на золото та цінами інших товарів, концепція трудового походження

вартості грошей повністю вичерпала себе, хоча останнім часом, особливо у

зв’язку зі світовими фінансовими кризами, все частіше чутно голоси деяких

науковців щодо необхідності повернення до золотого стандарту чи якихось

його аналогів. Однак зазначимо, що практично таке повернення, навіть на

якійсь новій якісній основі вже неможливе через трансформацію природи

самих грошей та втрату ними свого товарного походження.

Як зазначає академік Чухно А.А., «…у процесі тривалої історичної

взаємодії золота і банкнот, кредитних грошей перемогли останні, стався

перехід від грошей-товару до кредитних грошей, грошей-капіталу. Золото

через свою природну обмеженість за темпами приросту його видобутку не

відповідало темпам і масштабам зростання економіки і товарообігу у

ХХ столітті. Позиковий капітал як органічний елемент суспільного капі-

талу, будучи тісно пов’язаний з виробничим і торговим капіталом, зростає

разом із суспільним капіталом. Тому кредитні гроші як форма руху пози-

кового капіталу перебувають у відповідності з потребами економіки в пла-

тіжних і розрахункових засобах. Усе це свідчить, що перехід від грошей-

товару до грошей-капіталу, будучи глибокою, революційною зміною в

грошах, відкрив нові можливості для зростання економіки, піднесення її

ефективності» [228, c. 7].

Марксистська теорія грошей не змогла подолати протиріччя між то-

варною природою і нематеріальною формою грошей, а тому, не дивлячись

на загальну привабливість теорії трудової вартості, яка ще продовжує ви-

користовуватися в багатьох сферах економічної діяльності, слід визнати,

що по відношенню до теорії грошей вона себе вичерпала.

Сучасна концепція грошей базується на визнанні того факту, що па-

перові гроші перестали бути представником монетарного товару і уособ-

люють у собі лише представницьку вартість загальної маси товарів, що

обслуговуються відповідною масою грошей. На думку багатьох вітчизня-

них науковців, поняття вартості грошей стає умовним, оскільки йдеться

лише про її представницький характер, який визначається в процесі обмі-

ну товарів, а грошовий вираз вартості товару – ціна стає лише відносною

формою вартості. Тому, як вважає більшість сучасних науковців, гроші не

мають вартості і, відповідно, не мають ціни, а їх цінність теж є відносною

і визначається кількістю товарів, які можна придбати за певну грошову

одиницю [44, 194, 38, 57, 193].

Таким чином, у сучасній економіці гроші мають не товарну природу, а

кредитну і є носіями не вартості, а мінової вартості, оскільки завдяки їх

обміну на інші товари можна виміряти вартість. Це означає, що і вартість,

і мінова вартість можуть суттєво змінюватися як в часі, так і в просторі,

а тому проблема вартості грошей у сучасній економіці набуває все більшої

ваги та значення.

Сучасні вітчизняні концепції не використовують поняття вартості

грошей, а базуються на визнанні категорії цінності грошей, яка має по-

двійний характер: 1) гроші мають цінність як власне гроші і 2) гроші

мають цінність як капітал. При цьому науковці зазначають, що цінність

грошей як грошей формується у процесі їх обміну на реальні блага, набу-

ваючи характеру купівельної спроможності, тобто тієї кількості товарів і

послуг, які можна придбати за грошову одиницю. За такого підходу купі-

вельна спроможність грошей безпосередньо пов’язана з їх попитом і про-

позицією та формує такі характерні для монетаристської економіки про-

цеси як інфляція та дефляція.

На відміну від цінності грошей власне як грошей, гроші, як носій ка-

піталу, набувають свою цінність на грошовому ринку та ринку капіталів

під впливом попиту та пропозиції, а показником, що дозволяє визначити

цю цінність, є рівень процента.

Таким чином, для сучасної вітчизняної наукової думки найбільш ха-

рактерними положеннями стосовно цінності грошей є:

– відмова від визнання грошей товаром;

– заперечення ідеального характеру грошей і визнання їх матеріальної

природи;

– визнання кредитної природи грошей, які не мають власної вартості;

– визнання сучасних грошей носіями мінової вартості;

– визнання купівельної спроможності грошей та відсотка як паралель-

них показників цінності грошей у двох їх статусах.

Визначаючи цінність грошей через їх купівельну силу, Савлук М.І. за-

значає: «… Купівельна спроможність грошей як грошей формується пере-

важно через ринок товарів народного споживання і виражається через ін-

декс споживчих цін. Купівельна спроможність грошей як капіталу форму-

ється переважно на ринку засобів виробництва і виражається через індекс

оптових цін» [194, с. 35].

Окрім того, Савлук М.І. вважає, що гроші, як власне гроші, на корот-

котерміновому грошовому ринку також можуть набувати статусу процен-

та (міжбанківські позички, вклади до запитання). «Але і в тих випадках,

коли гроші як гроші не виходять на ринок грошей, вони не залишаються

повністю вільними від впливу процента. У цих випадках на запаси гро-

шей, які не приносять доходу, формується так звана альтернативна вар-

тість, що виражає втрачений дохід. Зміни альтернативної вартості є дієвим