Скоков Б.Г., Краївська І. А. Гроші і кредит

Подождите немного. Документ загружается.

їх ідей. Серйозних втрат репутації монетаризму завдала спроба реалізувати

окремі її положення на практиці. Глибокий економічний спад 1981-1982 pp.,

що набув особливо гострих форм в країнах, які проводили обмеження

грошової маси за монетаристською схемою, показав недостатню пристосова-

ність цієї теорії до практики. Багато оглядачів, і в першу чергу прихильники

кейнсіанського напряму, передбачали близький кінець монетарної ери.

Виникла потреба у новій концепції політики, якою видавалося відновлення

вчення Кейнса.

З посиленням потягу до теорії Кейнса, англійський економіст

Дж. Бротуелл писав: “Іронія полягає в тому, що, в той час, як наше

господарство, рівно як і економіка інших капіталістичних країн Заходу,

кровно потребують кейнсіанських ліків, головні “ліки”, що застосовуються

сьогодні — це монетарні п'явки, які, безперечно, посилили хворобу. Питання,

яке задала Джоан Робінзон в 1972 p.: “Що стало з кейнсіанською революці-

єю?” — зараз більше актуальне, ніж будь-коли”. Багато економістів виразили

впевненість, що монетаристи себе скомпрометували і що підготовлена

основа для відродження кейнсіанського аналізу і політики.

2.5. Кейнсіансько-неокласичний синтез як новий етап у розвитку

монетарної теорії

Історичний розвиток теорії грошей характеризується двома основними

напрямами:

— кейнсіанським, пов'язаним з подоланням безробіття та економічного

спаду;

— монетарним — спробою вирішення проблеми виходу з інфляційної

кризи.

Для кейнсіанського напрямку характерним було подолання безробіття.

Проблеми інфляції їх мало цікавили. Більше того, вони навіть пропонували

використовувати інфляцію для подолання безробіття. Основною метою

сучасного монетаризму було подолання інфляції, а проблема безробіття для

них була менш хвилюючою.

Кожен з цих напрямків теорії грошей сам по собі обмежувався локаль-

ними проблемами, що не відповідало потребам успішного розвитку

економіки. Це особливо гостро проявилося у 70—80-х роках, коли розпиток

економіки західних країн характеризувався рівномірним зростанням з

невисоким рівнем інфляції і безробіття. В цих умовах локальні проблеми для

кейнсіанців і монетаристів не зникли. Вони стали хронічними і одночасними,

загрожуючи порушити ринковий механізм то безробіттям, то інфляцією, то їх

сукупним впливом. Щоб не допустити порушень ринкового механізму,

необхідно було здійснювати комплексний вплив на економіку, обмежуючи

розкручування інфляції, надмірне безробіття і стагнацію. Ні кейнсіанці, ні

монетаристи не мали готових рекомендацій щодо впливу на забезпечення

динамічного розвитку економіки. Тому виникла потреба в об'єднанні

кейнсіанського і монетарного напрямів теорії грошей з метою здійснення

регулюючого впливу на розвиток економіки.

З огляду інфляції більшість економістів надають перевагу попереджу-

вальним заходам її виникнення порівняно з її подоланням. При цьому

вважається за необхідне кожній країні самостійно розробити стратегічну

монетарну політику, щоб не допустити виходу інфляції з-під державного

контролю. Для цього пропонується надати центральним банкам більшу

відносну самостійність у реалізації монетарної політики, а головним

орієнтиром в їх діяльності має бути перевага вирішення довгострокових

стратегічних завдань перед короткостроковими. Водночас їхні позиції

розходяться щодо змісту стратегічних цілей. Кожна група економістів

висуває свої стратегічні цілі. Такими вважаються:

— стабілізація цін;

— стабілізація грошової маси;

— стабілізація попиту;

— стабілізація номінального ВНП.

Названі розбіжності поглядів не впливають на методологічні основи

розробки стратегічних цілей. Наявність розбіжностей в поглядах вважається

нормальним підходом до вирішення складних економічних проблем.

Більшість економістів надають перевагу впливу кількісного фактора

(М — кількість грошей в обігу) на розвиток реальної економіки в коротких

інтервалах та на рівень цін і інфляції у довготермінових періодах. Визнається

провідна роль держави в регулюючій діяльності економічних процесів та

допустимість помірного рівня інфляції. Водночас одні економісти надають

перевагу фіскально-бюджетній політиці, а другі — монетарному механізму в

економічному регулюванні.

Визнання переваги довгострокових цілей у монетарній політиці перед

короткостроковими вимагає розробки загальних правил економічної

поведінки органів монетарного управління у своїй оперативній роботі.

Оскільки монетаристи керуються у грошовій сфері довготерміновими

періодами, а кейнсіанці — короткостроковими, то такі правила мають

сприяти проблемі регулювання розвитку економіки обох періодів:

короткотермінового і довготермінового. Водночас вони мають обмежувати

довільні дії монетарної влади під впливом поточної ситуації, щоб не

зашкодити реалізації стратегічних цілей в монетарній політиці. Монетаристи

погоджуються збільшити гнучкість і розширити межі для оперативного

регулювання органами монетарної влади непередбачених економічних подій.

Сучасна монетарна політика базується на найбільш прийнятних реко-

мендаціях кейнсіанців і монетаристів. Зокрема, операції на відкритому

ринку, що найбільше впливають на пропозицію грошей, базуються на

рекомендаціях монетаристів щодо проведення грошово-кредитної політики.

А відсоткова політика, що пов'язана з інвестиціями, ґрунтується на

рекомендаціях кейнсіанців.

Поєднання ідей монетаристів та кейнсіанців і застосування їх у прак-

тиці регулювання розвитку економіки дає позитивні результати. Запрова-

дження довгострокових цілей економічного розвитку за ідеями монетаристів

спільно з обережним застосуванням регулятивних заходів держави у

короткотермінових періодах в межах економічного циклу за пропозиціями

кейнсіанців сприяли уникненню значних негативних економічних наслідків у

80-х роках минулого століття.

Подальший успіх кейнсіансько-монетаристського синтезу значною

мірою буде залежати від наближеності поглядів та їх відображення у

методологічних підходах регулятивного процесу економіки.

2.6. Грошово-кредитна політика України в перехідний період

з позиції монетарної теорії

Політика — узагальнююче поняття, що охоплює всі напрями діяльнос-

ті держави. Залежно від об'єкта впливу, політика відображає сферу

суспільних відносин, у яких виокремлюється економічна, цінова, бюджетна,

грошово-кредитна, соціальна, культурна та інші. Відносно самостійною є

грошово-кредитна політика. Як фактор впливу на економічний розвиток

суспільства, грошово-кредитна політика націлює організаційну діяльність

суб'єктів господарювання на вибір пріоритетних напрямів розвитку, які

забезпечують зростання виробництва продукції, що користується попитом у

споживачів, та створюють передумови для обмеження випуску продукції, що

не відповідають вимогам споживачів. Вона орієнтує фінансово-господарську

діяльність економічних суб'єктів на задоволення суспільних потреб.

Під грошово-кредитною політикою розуміється система стратегічних і

тактичних заходів держави у сфері грошового обігу і кредиту, спрямованих

на досягнення певного рівня соціально-економічного розвитку суспільства. її

основними напрямами є політика грошово-кредитної рестрикції (політика

“дорогих” грошей) і політика грошово-кредитної експансії (політика

“дешевих” грошей). Грошово-кредитна політика може реалізуватися такими

методами, як дисконтування, операції на відкритому ринку, зміна норм

обов'язкових резервів комерційних банків, державне регулювання окремих

видів кредитів та кредитування окремих економічних суб'єктів тощо.

Носіями формування грошово-кредитної політики є суб'єкти, чиї пов-

новаження визначені законом. Вони мають право законодавчої ініціативи,

беруть безпосередню участь у розробці грошово-кредитної політики.

Узагальнюючим суб'єктом — носієм грошово-кредитної політики виступає

держава в особі найвищих органів влади — Верховна Рада України,

Президент України, Кабінет Міністрів України.

Носіями впливу на грошово-кредитну політику є партії, профспілки,

громадські організації, великі корпорації, релігійні інституції, засоби масової

інформації, народ. Вони не беруть безпосередньої участі у розробці грошово-

кредитної політики, але мають значний вплив на її формування.

Розвиток грошово-кредитної політики України досить умовно можна

поділити на два етапи:

— перший етап (1991 — 1994 pp.) характеризується перевагою кейнсі-

анського регулятивного підходу;

— другий етап (з 1994 р.) характеризується кейнсіансько-монетарним

підходом.

На першому етапі грошово-кредитна політика мала на меті вирішення

переважно поточних, короткострокових завдань, які були зумовлені

політичними і соціальними заходами. Розв'язання довгострокових завдань з

проблем стабілізації цін, забезпечення економічного зростання, підвищення

зайнятості тощо відкладалися на майбутнє. В таких умовах проявлялося

надмірне втручання органів державного управління в процес господарської

діяльності. Ринковий механізм саморегулювання економічного розвитку ще

не був створений. Тому конкретні економічні завдання вирішувалися

переважно “ручним” керуванням. Це зумовило досить повільне проведення

ринкової реформи в Україні і сприяло поглибленню економічної кризи.

Відсутність механізму ринкового саморегулювання і здійснення пря-

мого втручання державних органів в економічні процеси призвели до

перебільшення регулюючої ролі і можливостей державних органів шляхом

застосування фіскально-бюджетного механізму у розв'язанні соціально-

економічних проблем. Але такий метод управління виявився нездатним

забезпечити належне регулювання в економіці суспільства. Економічне

життя вийшло з-під контрою і опинилося у досить складному становищі:

державні фінанси виявилася підірваними, державний бюджет став непомірно

дефіцитним, зростав рівень інфляції, скорочувався обсяг виробництва. Для

фінансування поточних потреб, які не були передбачені державним

бюджетом, і для покриття бюджетного дефіциту використовувалася емісія

грошей. В 1993 р. інфляція в Україні досягла найвищого рівня — 10256,0%.

За мирних умов такої високої інфляції не знала жодна з країн світу. Лише в

1993—1994 pp. запроваджувалися такі обмежувальні заходи в монетарній

політиці, як тверда фіксація валютного курсу, висока норма обов'язкового

резервування та часті її зміни, пряме обмеження обсягу кредиту комерційних

банків шляхом встановлення “кредитних стель”, обмеження доступу банків

до централізованих кредитних ресурсів тощо. Проведення таких заходів

позитивно вплинуло на відносну стабілізацію і зниження темпів інфляції в

країні.

З 1994 р. в економічній політиці України відбулися зміни за такими

напрямами:

а) в політиці загальноекономічного характеру проголошено макроеко-

номічну стабілізацію, прискорення економічної реформи та формування

ринкового механізму функціонування економіки;

б) фіскально-бюджетна політика набула переорієнтування на подолан-

ня дефіциту бюджету, послаблення фінансування дефіциту економіки,

зменшення податкового тиску на суб'єкти господарювання та переведення їх

на самофінансування;

в) грошово-кредитна політика отримала спрямування на подолання

гіперінфляції, лібералізації валютного і кредитного ринків, формування

ринку цінних паперів, відмежування емісійного механізму НБУ від

бюджетного і скорочення фінансування дефіциту бюджету за рахунок емісії.

В процесі реалізації накреслених напрямів економічної політики,

останні зазнали значних змін. Зокрема, загальноекономічна та фіскально-

бюджетна політика за своєю сутністю залишилися на старих позиціях

кейнсіанського підходу. Лише грошово-кредитна політика дотримувалася

передбаченого напряму за монетарним підходом.

Отже, другий етап перехідного періоду проходив за кейнсіанським та

монетарним підходами. Але враховуючи, що до того часу в Україні ще не

було створено ринкового механізму саморегуляції, то така економічна

політика негативно впливала на макроекономічну стабілізацію й оздоровлен-

ня державних фінансів, поглиблювала розрив між сферами реальної

економіки і грошово-кредитним регулюванням. Це значною мірою

гальмувало антиінфляційні заходи, обмежувало відповідний позитивний

вплив грошово-кредитного регулювання.

Монетарні підходи грошово-кредитної політики в Україні щодо еконо-

мічного регулювання проявлялися насамперед в орієнтованому регулюванні

кількості грошей в обігу відповідно до динаміки обсягу ВВП, утвердження

НБУ своєї самостійності в проведенні монетарної політики, лібералізації

кредитного і валютного ринків, запровадження плаваючого валютного курсу,

розвитку ринку цінних паперів, посилення ролі економічних інструментів

грошово-кредитного регулювання тощо. Реалізація досягнень у грошово-

кредитній сфері і виведення України з економічної кризи вимагали створення

умов для функціонування ринкового механізму саморегулювання. З його

допомогою посилювався регулюючий вплив грошово-кредитного механізму

на розвиток економіки України.

Позитивний вплив грошово-кредитної політики виявив такі результати:

— поступове зниження інфляції (з 10260% в 1993 р. до 106,1% в

2001 р.);

— стабілізувався валютний курс національної грошової одиниці —

гривні;

— утвердження самостійності статусу НБУ серед органів державного

управляння економікою та формування його авторитету, як органу

монетарного управління.

Стабілізація макроекономічної ситуації в країні розширювала інвести-

ційний попит. Але резерв незадіяних потужностей у більшості галузей майже

вичерпано. Тому перспективи економічного зростання необхідно поєднувати

з динамічним і масштабним оновленням незавантаженої частини потужнос-

тей, модернізацією діючих і створенням нових робочих місць. Це сприятиме

зростанню ВВП і економіки України загалом.

Запитання для самоконтролю

1. Основні положення монетарної теорії грошей.

2. Суть основних постулатів класичної кількісної теорії грошей.

3. Неокласичний варіант кількісної теорії грошей.

4. Погляди американського економіста І. Фішера щодо кількісної

теорії.

5. Основні напрями у монетарній теорії, започатковані Туган-

Барановським.

6. Доробки кембриджської версії у розвиток кількісної теорії грошей.

7. Основні положення поглядів Д.Кейнса та їх вплив на розвиток

кількісної теорії грошей.

8. Сучасний монетаризм як альтернативний напрям кількісної теорії

грошей.

9. Кейнсіансько-неокласичний синтез.

10. Суть грошово-кредитної політики України в перехідний період з

позиції монетарної теорії.

ТЕМА 3. ГРОШОВИЙ ОБІГ І ГРОШОВА МАСА,

ЩО ЙОГО ОБСЛУГОВУЄ

3.1. Суть та економічна основа грошового обігу

Грошовий обіг — це безперервні потоки руху грошей між суб'єктами

економічних відносин в процесі суспільного відтворення з метою

забезпечення розвитку економіки. Таке визначення грошового обігу трактує

його з кількісної і якісної сторін.

Кількісна сторона характеризується обсягом усіх грошових платежів у

народному господарстві. При цьому грошовий обіг охоплює і готівковий, і

безготівковий рух грошей. Це зумовлюється тим, що в процесі реалізації

цінностей однаково здійснюється рух грошей як готівкою, так і безготівко-

вими грошима. Гроші однаково переміщуються від одного учасника сфери

обігу до іншого. Відмінність їх полягає лише в тому, що готівкові гроші

переміщуються з рук платника в руки одержувача. Безготівкові грошові

кошти переміщуються з рахунку платника на рахунок одержувача. Ця

відмінність не змінює суті явища грошового обігу. В обох випадках він

обслуговує реалізацію реальних цінностей.

Якісна сторона визначення суті грошового обігу полягає в тому, що рух

грошей обслуговує переміщення реальної вартості. Це переміщення має

реальний зміст. Воно зумовлене тим, що у ринковій економіці результати

виробництва мають товарну форму. Рух ВВП має двоякий вираз: натураль-

ний (натурально-речовинний) і грошовий. У процесі відтворення рух вартості

у цих двох виразах проявляється, як самостійні процеси. Тобто окремо

відбувається рух цінностей і окремо — рух грошових коштів. Водночас вони

нерозривно пов'язані між собою. У них спільна основа — вартість або

цінність сукупного продукту.

Грошовий обіг, який функціонує на макроекономічному рівні, відрізня-

ється від грошового обігу, що функціонує на мікроекономічному рівні, за

двома напрямами.

1. За характером функціонування і вираження вартості. На мікроеко-

номічному рівні, тобто в межах окремого суб'єкта господарювання, гроші

служать однією з функціональних форм капіталу. Вони виступають

складовою частиною капіталу і елементом багатства, яким володіє власник

цього індивідуального капіталу. У цьому випадку гроші виступають в ролі

капіталу і тому вимагають до себе відповідної норми прибутку (доходу),

подібно як до інших форм капіталу. Чим більшою масою грошових коштів

володіє індивідуальний власник, тим він багатший, тим більші його

можливості “заробити” прибуток чи доход.

На макрорівні грошовий обіг обслуговує кругообіг суспільного капіта-

лу на всіх стадіях суспільного відтворення: у виробництві, розподілі, обміні,

споживанні. Тому його називають суспільним грошовим обігом. Гроші тут не

виступають функціональною формою і їх масу в обігу не можна вважати

частиною багатства країни. Зростання маси грошей в обігу не збільшує

сукупного капіталу суспільства. Так, якщо б маса грошей, що перебуває в

обігу, раптово збільшилася вдвічі, то загальний обсяг багатства країни не

тільки б не збільшився, а, навпаки, міг би зменшитися у зв'язку із зростанням

витрат на додаткове виготовлення грошей і їх випуском в обіг та з

провокуванням інфляційних процесів.

2. За механізмом формування грошової маси, необхідної для обслуго-

вування обігу на мікроекономічному і макроекономічному рівнях.

Грошові кошти, необхідні для обслуговування кругообігу індивідуаль-

ного капіталу, тобто суб'єктів господарювання, значною мірою є у

розпорядженні відповідного власника. Тобто, це його власні грошові кошти.

Якщо їх недостатньо, то вони мобілізуються на грошовому ринку.

Сукупний грошовий обіг обслуговується переважно також за рахунок

наявної в обігу грошової маси, тобто тих грошей, які є в розпорядженні

окремих економічних суб'єктів. Із зростанням обсягу діяльності, тобто із

збільшенням виробництва продукції, виникає потреба у збільшенні маси