Шпоры по Истории Украины

Подождите немного. Документ загружается.

1.Предмет і завдання курсу «Історія

України». Його роль у підготовці

фахівців екон. і юридичного профілю.

Історія України – одна із складових

історичної науки, що досліджує генезис і

закономірності розвитку українського

народу, його боротьбу за нац.-державну

незалежність та пов’язані з нею подвиги,

тріумфи, драми, трагедії.

Предметом вивчення вузівського курсу

«Історії України» є складний і

багатогранний процес формування

багатомільйонного українського

народу, його діяльності в соц.-

економічній, духовній, політичній і

державній сферах діяльності з давніх-

давен до сьогодення.

Завдання історії – говорити людям не

лише про «сухі» факти минулого, а й про

вплив цих подій на наше сьогодення;

формувати історичну свідомість народу,

в якій органічно поєднуються знання,

погляди, уявлення про суспільний

розвиток, закріплених в обрядах,

традиціях, художніх образах та теоріях,

що дає змогу людству узагальнити

історичний досвід.

Історичне мислення є важливою

складовою соц.-філософського освоєння

дійсності. Історія допомагає зрозуміти

сучасність за допомогою аналізу

минулого. За допомогою цих знань вчені

і державні діячі пояснюють джерела

багатьох етнічно-національних

конфліктів, прогнозують перспективи

розвитку культури, нововведення,

прийняття соц.-економічних реформ,

мають змогу організувати ефективну

систему керування соціальними

процесами та створити певні умови, що є

необхідними для виховання нового

покоління відповідно до звичаїв і

традицій цього етносу. Водночас

історичне мислення є важливим

чинником соц.ї активності, виховання

патріотизму, консолідації народних мас,

інтеграції та їх мобілізації задля

вирішення певних соціальних завдань.

Знання історії є необхідною умовою

ефективної участі людини в суспільному

житті. Історія вчить кожну людину,

спираючись на загальнолюдські цінності,

творчо опрацьовувати і критично

переосмислювати багатство світового

історичного досвіду та засвоювати його

уроки, формувати на цій основі власні

переконання, громадську позицію,

здобути навички та вміння, необхідні для

практичної діяльності.

2.Методологічні засади, джерела

вивчення курсу «Історія України»

Правдиве пізнання минулого можливе

лише зі справді наукових методологічних

засад. Історична наука спирається на

наступні методологічні засади:

1)Об’єктивність – це, перш за все,

матеріалістичний погляд на історію,

об’єктивність суджень про історичний

процес. Зобов’язує історика та й

кожного, хто вивчає історію, знаходити

історичну закономірність суспільного

розвитку, вплив на цей розвиток

матеріальних і духовних чинників.

Водночас це вимагає спиратися на факти

у їхньому правдивому вигляді, без

перекручувань, підгонок під наперед

задані схеми.

2)Історизм – погляд на явище з точки

зору його виникнення, та основних

етапів, які це явище пройшло в процесі

свого розвитку; розгляд явища у

нерозривному зв’язку його з іншими,

визначення його місця у системі

суспільних відносин, для відстеження

більш чіткого взаємовпливу та

взаємозумовленості даних явищ; розгляд

явища крізь призму конкретного досвіду

історії за умови збереження причинних

зв’язків між явищами. Історизм дає

можливість увійти в історію, зрозуміти її

оцінити мотиви вчинків і самі вчинки

історичних діячів, з’ясувати їх значення.

3)Соц. підхід – одночасне дотримання

принципів історизму, що в сукупності

визначає науковість історичного

дослідження.

Джерелами історії України є матеріальні

носії історичної інформації, що

безпосередньо виражають той чи інший

бік діяльності людей.

3.Історичні і

етнічно-

національні корені

східних слов’ян

В історичній науці однією з центральних

є проблема походження народу

(етногенез). Її вирішення дає змогу

з'ясувати ареал зародження етносу,

джерела його культури, мови,

особливості свідомості. Визначення

місця історичної прабатьківщини слов'ян

— перша ланка в процесі відновлення

родоводу української нації. Одну з

перших спроб вирішити питання

етногенезу слов'ян зробив Нестор. Він

започаткував дунайську теорію

походження слов'ян, яка протягом ХІ—

XV ст. була домінуючою в працях

польських і чеських хроністів.

Прихильниками цієї теорії стали також

відомі російські історики XIX ст.

С.Соловйов, М.Погодін, В.Ключевський.A

У добу Середньовіччя з'явилася ще одна

версія слов'янського етногенезу —

скіфсько-сарматська або азіатська

теорія, яку було викладено на сторінках

Баварської хроніки (IX ст.). Ця теорія

базується на визнанні предками слов'ян

скіфів і сарматів, які, пройшовши

маршем з Передньої Азії узбережжям

Чорного моря, осіли в південній частині

Сх.ї Європи. Саме тут і сформувався той

центр, з якого згодом вони розселилися

на північ і захід.A

Новий етап у вирішенні проблеми

етногенезу слов'ян розпочинається на

початку XIX ст. З цього часу вчені

помітно розширюють базу своїх

досліджень, починають комплексно

використовувати письмові, археологічні,

лінгвістичні, етнографічні,

антропологічні та інші джерела.

Поступово фахівцями було локалізовано

місцезнаходження давніх слов'ян: вони

розташовувалися десь між балтами,

германцями та іранцями. Праця відомого

чеського славіста Л.Нідерле «Слов'янські

старожитності» (1902) започаткувала

вісло-дністровську теорію походження

слов'ян. Відповідно до цієї теорії ще у II

тис. до н. є. існувала балто-слов'янська

спільність. Саме після її розпаду в ході

розселення виникли слов'яни,

прабатьківщиною яких Л.Нідерле вважав

широкий ареал між Віслою і Дніпром, а

центром правічних слов'янських земель

— Волинь. Прихильниками,

модифікаторами та розробниками цієї

теорії в різні часи були М.Фасмер,

Н.Шахматов, В.Петров та ін. Ще одним

варіантом вирішення проблеми

слов'янського етногенезу стала вісло-

одерська концепція, обґрунтована

польськими вченими Ю.Косташевським,

Я.Чекановським у ЗО—40-х роках XX ст.

Ця теорія пов'язує слов'янські

старожитності з лужицькою культурою,

що була поширена у період пізньої

бронзи та раннього заліза, і локалізує

слов'янську прабатьківщину природними

кордонами — річками Віслою й

Одрою.AУ 50—60-х роках польський

археолог В.Гензель та російські

П.Третяков, М.Артамонов, Б.Рибаков на

основі аналізу нових археологічних та

лінгвістичних матеріалів дійшли

висновку про необхідність значного

розширення ареалу зародження

слов'янського етносу. Так виникла

дніпро-одерська теорія, що органічно

увібрала в себе ідеї та висновки багатьох

попередніх теорій (насамперед вісло-

одерської) і помістила слов'янську

прабатьківщину між Дніпром і Одрою.

Сучасні українські археологи В.Баран,

Д.Козак, Р.Терпиловський суттєво

збагатили і розвинули дніпро-одерську

теорію, точно визначивши етнічну

основу сх.го слов'янства та ареал його

формування.

4.Слов’янські племена V-VIII ст., їх

господарство, суспільний лад, релігійні

вірування

Сх.слов’янські племена, що з них повстав

укр. народ: деревляни, що жили поміж

Горинню, Прип’яттю, Дніпром і

Тетеревом, поляни, на правому березі

Дніпра, поміж Ірпінню й Россю, з

головним городом Києвом, сіверяни на

лівому березі Дніпра, по р. Десні, Сеймі й

Сулі, на нинішній Чернігівщині й

Полтавщині. Дуліби, бужани або

волиняни, жили за Случчю, в нин.

Волині, Холмщині й Підляшші, а може й

у нин. Галичині, тиверці — поміж Бугом

і Дністром, та уличі — над морем, поміж

Дніпром і Бугом. У нинішній Галичині

жили хорвати.

Природно-кліматичні умови сприяли

формуванню розвинутого господарства

слов'ян. Такі умови відіграли помітну

роль в розвитку економіки стародавніх

слов'ян. Археологічні розвідки поселень

говорять про те, що основним заняттям

східних слов'ян в II-V ст. було

землеробство. Вони сіяли просо, жито,

пшеницю, льон і інші культури. Для

обробітку землі застосовувалось рало,

мотика, серп, коса. Пізніше з'явився плуг

із залізним лемішем. Культура

землеробства знала перелогову і підсічну

форми обробітку землі. Перелогова

система існувала в основному в степових

і лісостепових районах. Підсічна система

застосовувалась частіше всього в

північних лісових районах, де спочатку

підрубували (підсікали) дерева, а коли

вони висихали, їх спалювали. Але така

система вимагала великих затрат

фізичної праці людей. Це було під силу

тільки родовій общині.

Родова община розміщувалась зазвичай у

формі поселення, яке називалось двір

(дворище, городище, печище). Це була

окрема господарська одиниця з

колективною власністю на землю,

знаряддями і продуктом праці.

Виробництво і споживання всередині

родової общини було спільним. Розмір

земельних ділянок визначався тим, яку

територію міг освоїти кожний член роду.

Повсюдне використання плугу і перехід

до орного землеробства помітно

підвищили культуру землеробства і його

продуктивність. Спочатку з'явилось

двопілля, а потім і трьохпілля. Коней

розводили не тільки з військовою метою,

але і як робочу тяглову силу, нарівні з

волами. Такі чинники розвитку зумовили

розклад родової общини і перехід її в VI

— VII ст. до сусідської, сільської

общини.

У V—VI ст. суспільний лад слов'ян

перебував на стадії становлення,

відбувався перехід від первісно-родового

до класового суспільства. Це була доба

військової демократії, суть якої полягала

в тому, що реальна влада належала

племінним зборам, а не концентрувалася

в руках знаті (старійшин та князів).

Проте з часом глибокі зміни в

суспільному житті, що відбулися в VII—

IX ст., підштовхнули процес

державотворення.

Ранні релігії стародавніх слов'ян були

анімістичними. Людина вірила, що все

навколо неї живе. Тому до природи

стародавні слов'яни ставились як до

живої істоти. Культ природи лежав в

основі первісного релігійного світогляду.

Ранні релігійні вірування майже всіх

народів Землі у своєму розвитку, крім

анімізму, пройшли такі стадії: фетишизм

(віра в надприродні властивості різних

предметів або об'єктів), магія(віра в

існування надприродних засобів впливу

на природу і людину), тотемізм(віра в те,

що людина має родинні зв'язки з певним

видом тварин), землеробські культи(це

поклоніння богам-покровителям

землеробства, тваринництва та інших

господарських занять), шаманство(віра в

методи екстатичного спілкування з

надприродними силами спеціально

визначених для цього осіб).

З давніх часів кожне плем'я стародавніх

слов'ян поклонялося своєму богові, але з

часом склався пантеон слов'янських

богів. На перше місце було поставлено

Перуна — бога-громовержця, місяця

(Хорс), сонця (Дажбог), вітру (Стрибог),

охорони посівів (Симаргл) і єдине

божество жіночої статі (Мокош) —

покровителька домашнього вогнища,

любові і розмноження.

5.Процес формування держави

Київська Русь. Норманська теорія та її

сучасні критики

Передумови:

1)підвищення продуктивності праці, яке

спричинило виникнення додаткового

продукту, привело до різких змін у

соціальній сфері. Передусім зменшилася

необхідність спільного обробітку землі.

Земля стала переходити у власність

окремих сімей. За соціальним

розшаруванням іде кастова

диференціація: землевласники

перетворюються на феодалів, а вільні

общинники - на феодально-залежне

населення.

2)необхідність захисту від зовнішніх

ворогів

3)уже існували державотворчі традиції

(еволюція родоплемінної організації,

збільшення об'єднаних територій,

постійна воєнна активність зумовили

необхідність переходу до нових методів і

форм управління). Роль народних зборів

поступово занепадає. На передній план у

політичному житті дедалі впевненіше

виходить князівська влада (спочатку

виборна, пізніше — спадкова).

Посилення соц.-політичної ролі

князівської влади сприяли виділенню

дружини на чолі з князем у відособлену

привілейовану корпорацію професійних

воїнів, що стояла поза общиною і над

нею. Будучи спочатку лише силовою

опорою для князів і племінної

аристократії, дружина з часом

перетворилася на своєрідний

самостійний орган публічної влади.

4)територіальна спільність

5)економічні зв’язки (розвиток ремесла

зумовив поглиблення суспільного

розподілу праці, розширення обміну

всередині та між общинами, що в свою

чергу викликало активізацію торгівлі та

виникнення постійних поселень.

Пожвавилася й зовн. торгівля. Особливо

розвивались торгові зв'язки з Великою

Моравією, Хазарією, Візантією)

6)розташування Києва

Таким чином, у VIIІ - IX ст. в

слов'янському світі склалися передумови

для формуванні державності.

Норманська теорія — наукова теорія,

що заклала підвалини норманізму -

прихильники якого вважають норманів

засновниками сх.слов'янської

державності, в т.ч. й Київської Русі.

Творцями Н.т. були німецькі історики

Г.3.Байєр, Г.Ф.Міллер і А.Л.Шлецер. Н.т.

заснована на літописній легенді, згідно з

якою варяги були запрошені на Русь.

Окрім цього, в якості аргументів

висувалося давньонорманське

походження деяких руських назв, імен

тощо. А сама назва “Русь” походить, на

думку прихильників цієї теорії, від

фінської назви шведів - “руотсі ”.

Наукову критику Н.т. (антинорманізм)

започаткував у другій пол. 18 ст. М.

Ломоносов. На противагу норманістам

було висунуто ряд теорій (балтійсько-

слов'янська, литовська, готська), що

спричинило розгортання дискусії на

новому рівні. .Антинорманська теорія

наполягає на тому, що назва “Русь”

походить від назви річок у Центральній

Україні - Рось, Роставиця.

Сучасна укр. історична наука

доводить, що Н.т. як проблема

походження Київської Русі втратила

наукове значення. Доведеним фактом

вважається існування протодержавних

утворень у Подніпров'ї, Галичині і

Волині задовго до літописного

повідомлення про покликання варягів.

Ряд сучасних російських істориків

(Д.Мачінський, Г.Лебедев,

0.Мельникова) поділяють погляди

норманізму і доводять північне

походження Русі.

Радянська історіографія рішуче

заперечувала норманську теорію,

вважаючи її за антинаукову і

«буржуазну». Але в різних модифікаціях

вона й досі знаходить у зх.му науковому

світі поважних прихильників. Найбільш

прийнятною, на наш погляд, є теорія

взаємовпливу багатьох факторів,

включаючи варязький і хозарський, у

процесі становлення ранньофеодальної

держави - Київської Русі.

6.Етапи розвитку держави Київська

Русь, їх специфіка та особливості

І етап - виникнення і становлення

(перша пол. IX - кінець X ст.) правління

останніх представників династії

давньоруських князів Діра та Аскольда, і

початком князювання у Києві династії

Рюриковичів - Олега, Ігоря, Святослава

та регентством княгині Ольги. Основні

тенденції та суспільні процеси:

1. Перша спроба хрещення Русі. Під час

одного з вдалих походів на Візантію у

860 р. за князювання Аскольда Русь

прийняла хрещення на державному рівні.

Однак на цей час ще не визріли умови

для активного масового поширення

християнства. В результаті опір новій

релігії не тільки низів, а й верхів став

однією з причин усунення від влади

Аскольда та його загибелі.

2. Об'єднання Новгородського і

Київського князівств. Утворення

Київської Русі. Вбивство Аскольда і

захоплення Олегом влади у 882 р.: з

одного боку, фактичне об'єднання

Північної та Південної Русі стало

основою виникнення загальноруської

держави, з іншого, - державний

переворот став початком

антихристиянської, язичницької реакції.

3. Активне розширення державних

кордонів та централізація держави. В

рамках процесу державної консолідації

можна чітко виділити два аспекти:

- завоювання нових території;

- жорстока боротьба проти

автономістських настроїв підкорених

народів, політиці централізації сприяв

ряд державних реформ. Княгиня Ольга

впорядкувала збирання данини,

розділивши князівства між своїми

синами. Святослав поклав початок

адміністративній реформі, в результаті

якої Русь опинилась у володінні однієї

князівської династії.

4. Формування системи васально-

ієрархічних відносин. В цей період

водночас зі зростаючою владою князя

поступово зростає і роль верхівки княжої

дружини, яка, фактично склала основу

своєрідного адміністративного апарату,

що збирав данину і займався

судочинством на місцях. З'являються

нові форми феодальної експлуатації -

поряд з продуктовою даниною дедалі

більшого поширення набувають

відробітки та грошова рента.

Утворюються різні групи феодально

залежних селян: смерди, закупи,

рядовичі. холопи, челядь.

5. Протистояння Візантії:походи на

Візантію (Аскольд - 860, 863, 866, 874;

Олег - 907, 911; Ігор - 941, 944; Святослав

- 969-971 рр.). Навіть княгиня Ольга

побувала у Константинополі у 955 р.

6. Наростання печенізької небезпеки.

Намагаючись сприяти об'єднанню

сх.слов'янських земель, Святослав у 965 і

968 рр. здійснив два переможних походи

проти Хозарського каганату, який здавна

перекривав русичам торговельні шляхи

та претендував на землі в'ятичів і

сіверян.Однак ослаблення Хозарського

каганату мало і негативні наслідки воно

відкрило шлях на Русь кочовим народам,

зокрема печенігам.

II етап - розквіт і піднесення (кінець X

- середина XI ст.)

Він припадає на час князювання

Володимира та Ярослава Мудрого.

Основні тенденції та суспільні процеси:

1.завершення процесу формування

території Київської Русі.

2.прийняття у 988 р. християнства.

3.формування руського кодексу правових

норм:"Закон земляний" (Володимир);

"Руська правда" (Ярослав Мудрий).

4.реформ, спрямований на зміцнення

державного управління (адміністративна,

військова, судова та ін.).

5.активізація міжнародних контактів,

характерною рисою яких стало

домінування дипломатії над зброєю

6.піднесення розвитку культури.

III етап - політичні роздрібненість

(кінець XI - сер. XIII ст.)

1.Зародження індивідуальної земельної

власності .

2.Посилення чвар та міжусобиць. Після

смерті Ярослава Мудрого протистояння

та суперечки між претендентами на

київський стіл набувають загрозливого

характеру.

3.Спроба відновлення державної єдності

відбулася за князювання Володимира

Мономаха (1113-1125 рр.). Вдалі походи

на половців, активна законодавча

діяльність, подолання сепаративних

тенденцій, об'єднання 75% території Русі

тимчасово стабілізували внутрішнє

становище Давньоруської держави і

повернули її в ряди наймогутніших

держав Європи. Після смерті

В.Мономаха його синові Мстиславу

(1125-1132 рр.) лише на короткий час

вдається підтримати єдність руських

земель.

4.Прогресуюче наростання зовнішньої

загрози. Спочатку в посиленні натиску

половецьких ханів у другій половині XI

ст. що врешті-решт призвело до

катастрофи-встановлення монголо-

татарського іга.

7.Перші Київські князі: Олег, Ігор,

Ольга, Святослав. Їх внутр. і зовн.

політика

Влада перших київських князів у різних

частинах їхніх володінь була обмеженою

й неоднакової сили. Примітивна

політична організація, надто великі

відстані, значна відокремленість стояли

на перешкоді встановлення якогось

об'єднаного політичного цілого. Якщо не

брати до уваги періодичні походи за

даниною, перші київські князі мали дуже

обмежені контакти і вплив на підвладні

їм племена. Що ж до княжих прав

збирати данину, то вони забезпечувалися

виключно грубою силою, на яку була

спроможна княжа дружина(спочатку –

варяги)

ОЛЕГ (882 – 912) Встановивши владу в

Києві князь Олег у 883 р.Aпідкорив

древлян, а 2 роки по тому — уличів. Він

відновив язичницьку релігію,Aза що

волхви прозвали його віщим. Олег

укріпив кордони Русі. 907р. здійснив

похід проти Візантії,змусив її підписати з

РуссюAвигідний для останньої договір,

який відкривав широкі можливості для

торгівлі руських купцівA(безмитна

торгівля, їх проживання поблизу

Константинополя протягом 6 місяців з

забезпеченням харчами і всім необхідним

для переходу через Чорне море). 911 р.

було складено новий договір,Aякий також

був свідченням воєнних та

дипломатичних успіхів Київської

держави. Вдало воював з Хазарією.AЙого

дружина захопила хазарські гавані на

Каспійському морі. До кінця правління

Олега його державаAзаймала велику

територію: від причорноморських степів

до Балтійського моря.

ІГОР (912 – 945) 912 р. після смерті

Олега, київським князем став Ігор

Рюрикович. політика, спрямована на

посилення князівської влади та

об'єднання всіх сх.слов'янських земель.

913—914 рр. Ігор воював з древлянами,

що не бажали визнавати його зверхності.

915 й 920 рр. він виступив проти

печенігів, що чинили набіги на Русь,

воював з уличами, прагнучи зміцнити

позиції Русі на торгових шляхах. Ігор

здійснював походи на Закавказзя. 941 р.

проти Візантії похід закінчився

поразкою, більш вдалий, він здійснив 944

р. Тоді греки запропонували викуп і

уклали з Руссю новий договір,не такий

вигідний, як попередні угоди. Русь

втратила володіння на узбережжі

Чорного моря та біля гирла Дніпра, а

також зобов'язувалась надавати Візантії

військову допомогу, а руські купці

мусили сплачувати мито торгуючи з

Візантією. 945 р. князь Ігор під час

збирання данини спровокував повстання

древлян.

ОЛЬГА (945 – 964) Коли загинув князь

Ігор, його синові Святославу було три

роки, влада перейшла до вдови Ігоря —

княгині Ольги. Ставши правителькою

Київської Русі, вона покарала древлян.

Княгиня Ольга відмовилася від воєн і

зміцнювала державу мирним шляхом.

Вона сама об'їздила всі свої володіння,

закладала нові міста, наставляла в них

урядників. Ольга вперше навела лад у

збиранні данини та її розмірах,

визначивши норми податків та місце їх

збирання. Сама вона прийняла

християнство і доклала багато зусиль до

поширення нової релігії. Прагнула

зміцнити і міжнародне становище своєї

держави. 957 р. вона відвідала столицю

Візантії — Константинополь та уклала

новий договір з Візантією.

СВЯТОСЛАВ (964 – 972) Син княгині

Ольги і князя Ігоря увійшов в історію як

князь-завойовник. Головною метою

походів Святослава було зміцнення

Київської держави, забезпечення вільної

торгівлі з країнами Сходу і Візантією,

ліквідація зовнішньої загрози на

кордонах з боку кочівників. Святослав

підкорив в'ятичів і тим самим завершив

об'єднання сх.слов'янських племен

довкола Києва, здійснивши похід на

Північний Кавказ, розгромив ясів

(осетин) іAкасогів (черкесів) і приєднав до

своєї держави Прикубання.

Переправившись на Керченський

півострів, захопив м. Тмутаракань.

Святослав здійснив вдалі походи проти

волзьких булгар. 965 р. він розгромив

Хозарський каганат і оволодів важливим

шляхом по Волзі. Досягши перемоги на

Сході, Святослав переніс воєнні дії на

Балкани. Візантійці запросили

Святослава завоювати для них Болгарію,

здобривши своє прохання щедрими

дарами князеві. 967 р. він розгромив

болгарське військо і оволодів сх.ю

Болгарією, але не передав її візантійцям.

Напад підкуплених ними печенігів

змусив його перервати похід і спішно

повертатись на батьківщину, щоб

відігнати ворогів, що облягли Київ.

Наступного р. Святослав повернувся на

Балкани, мислячи навіть перенести свою

столицю в Подунав'я до заснованого ним

міста Переяславець. Та другий похід

виявився невдалим. Після тримісячної

оборони в Доростолі Святослав

змушений був підписати мир з Візантією,

зрікшись своїх володінь на Балканах. 972

р., повертаючись на батьківщину, на

острові Хортиця князівське військо

потрапило у печенізьку засідку і цілком

загинуло. Загинув і сам князь.

8.Політичний устрій Київської Русі за

князів Володимира і Ярослава. Роль

князя, дружини. Боярська рада

Київська Русь — ранньофеодальна

держава з монархічною формою

правління. Протягом IX—XIII ст. влада

пережила складну трансформацію. На

етапі становлення Давньоруської

держави утворилася дружинна форма

державності: на ґрунті княжої дружини

утворився примітивний апарат

управління, судочинства та збирання

данини. У цей час дружина виконує не

тільки роль війська, а й радників.

Центральною фігурою цієї форми

державності є князь, який більше виявляє

себе як воєначальник, а не як державний

діяч. У добу піднесення Київської

Русі(правління Ярослава і Володимира)

формується централізована монархія: вся

повнота влади дедалі більше

зосереджується в руках князя, дружина

відходить від державних справ, а на

рішення князя впливає лише частина

старших дружинників та вихідців зі

старої племінної аристократії — бояри.

Основними елементами механізму

політичної влади в Давньоруській

державі були князь, боярська рада та віче

(збори міського населення). Великий

київський князь був головним носієм

державної влади, гарантом

функціонування всіх органів управління,

репрезентантом країни на міжнародній

арені, символом державної стабільності.

У його руках було зосереджено всю

повноту законодавчої, виконавчої,

судової та військової влади. У своїй

діяльності князь спирався на військову

підтримку дружини та ідеологічну —

церкви. Дружина являла собою постійне

військо, що виконувало роль апарату

примусу. Вона формувалася на засадах

васалітету і складалася зі старшої (бояри,

великі феодали) та молодшої («отроки»,

«діти боярські», «пасинки») дружин. За

свою службу старші дружинники

одержували землі, а молодші — частину

військової здобичі або плату.

Певною мірою на політичні рішення

князя впливали поради та підтримка

боярської ради. Цей дорадчий орган

походить від давньослов'янської ради

старійшин. За часів Київської Русі до

боярської ради входили старші

дружинники, міська еліта та

представники вищого духовенства, з

якими князь обговорював питання

оголошення війни та миру, укладення

угод, видання законів, вирішував важливі

адміністративні, фінансові та судові

справи. У разі відсутності князя або після

його смерті рада ставала основним

органом влади, у компетенції якої були

не тільки питання внутр. та зовнішньої

політики, а й обрання та встановлення

влади наступного князя. Володіючи

правом «вето», боярська рада

неодноразово змінювала плани великих

князів, чим підтверджувала на практиці

реальність прав та автономію князівських

васалів, з яких вона утворювалася. Проте

залежність цього дорадчого органу від

князя призвела до того, що він не був

юридично оформлений і не став

повноцінним державним інститутом з

чітко визначеними функціями. Віче — це

народні збори дорослого чоловічого

населення, що вирішували важливі

громадські та державні справи. Цей орган

влади логічно продовжує слов'янську

традицію племінних зборів. У добу

посилення монархії та централізму віча

занепали, а в період ослаблення

князівської влади знову відродилися.

Віче мало досить широкі права:

оголошувало війну і укладало мир,

виганяло або ж запрошувало князя,

розпоряджалося фінансовими та

земельними ресурсами, усувало

адміністрацію, чинило вічовий суд.

Князь, боярська рада, віче — це носії

різних форм державності; основні

елементи трьох моделей управління —

монархічної, аристократичної та

демократичної. Домінувала переважно

князівська влада, але в періоди її

ослаблення на перші ролі висувалися

боярська рада і віче. Механізм політичної

влади Давньоруської держави

характеризується не тільки співпрацею, а

й суперництвом і протистоянням його

елементів, що, безумовно, надавало

динаміки суспільному розвитку. Проте на

відміну від князя боярська рада і віче не

стали постійними органами влади з чітко

окресленими функціями.

9.Екон. життя Київської Русі в ХІ -

першій половині ХІІ ст.

Політична могутність і військова потуга

Давньоруської держави трималися на

міцному фундаменті: розвинутій і багатій

економіці. Землеробство і скотарство не

тільки були спроможні прогодувати

населення країни, а й виробляли продук-

ти харчування й сировину на експорт.

Промисли забезпечували потреби

держави, їх продукція користувалась

постійним попитом у країнах Півдня і

Заходу. Міста були заселені переважно

ремісниками, вироби яких користувалися

попитом на Русі й за рубежем.

Спустошливі вторгнення кочовиків

причорноморських степів, виснажливі,

майже безперервні громадянські війни

між князями хоч і завдавали шкоди, але

не могли підірвати екон. життя Русі.

Надто розвиненими були продуктивні

сили держави, а її люди відзначались

працьовитістю, витривалістю й були

здатні до прогресивних змін у

виробництві. Землеробство. Основними

зерновими культурами в Київській Русі

були жито, просо, ячмінь, пшениця й

овес. Ліс вирубувався і спалювався,

таким чином звільнялися посівні площі й

одночасно удобрювався ґрунт. У

лісостепових і степових районах

найпоширенішою системою

землеробства була перелогова, за якої ро-

дючість землі відновлювалася природним

шляхом. У Київській Русі був великий

набір ручних землеробських знарядь —

заступи, мотики, серпи, коси, їх досить

часто знаходять під час археологічних

розкопок. Для обмолоту зерна

використовувався ціп. Землеробство на

Русі було на такому агротехнічному

рівні, який давав можливість забезпечити

високі для свого часу врожайність і

продуктивність праці.

Скотарство. У літописах та інших

пам'ятках писемності постійно

згадуються різні свійські тварини і

продукція тваринництва. Великими

стадами корів і кіз, табунами коней,

отарами овець володіли князі й багаті

бояри. Худобу випасали з весни до осені

на луках, заплавах, у лісах, на

перелогових землях і в степах. На зиму

для годівлі тварин запасали сіно, зерно.

Мисливство й рибальство. Полювання на

лісових і степових тварин і птахів

забезпечувало м'ясом, а продаж шкурок

куниць, лисиць, бобрів, білок давав добрі

доходи. Цінне хутро було однією з

головних статей давньоруського

експорту до багатьох країн Європи і

Сходу. Чималу роль серед промислів

відігравали бортництво та бджільництво.

Мед і віск мали попит на Русі та за її

межами. Князі й бояри були особливо

зацікавлені в підтриманні сталого рівня

виробництва меду й воску, як і у

добуванні хутра. Ці товари продавалися

на ринках Візантії, країн Близького

Сходу й Зх.ї Європи. Натомість вони

одержували можливість купувати там

прикраси, дорогі тканини й одяг, вино,

фрукти, зброю тощо.

Ремесло. Значного поширення й високого

рівня розвитку досягло на Русі ремісниче

виробництво. Основною його галуззю

була металургія, що поряд із

землеробством заклала фундамент

господарського прогресу Давньоруської

держави. Обробка заліза, що добувалося

з болотяної руди, велася як у сільських

так і в міських кузнях. Ковалі

користувалися великим набором

інструментів і володіли значною

кількістю технічних прийомів обробки

металу, продукуючи речі високої якості й

досконалі функціонально, а в кращих

зразках — і художньо довершені.

Надзвичайно високого рівня

майстерності досягли руські ювеліри.

Наймасовішими видами ремесла були

виготовлення керамічного посуду,

обробка шкіри, дерева й кістки.

Розвинена обробка дерева й каменю,

виготовлення цегли давали можливість

руським людям будувати різноманітні

житла, зводити церкви й палаци.

10.Соц.-класова структура суспільства

Київської Русі в ХІ – першій половині

ХІІ ст.

Найвище місце в суспільній ієрархії, що

народжувалася, посідали численні члени

різних відгалужень династії

Рюриковичів. Княжі воїни, старші й

молодші дружинники і місцева знать

утворювали клас бояр, яких ще називали

мужами. На щабель нижче від бояр

стояла міська знать, або, як її ще

називали,— люди, що часто вважались

«середнім класом» Києва. Найвизначніші

його представники були великими

купцями, що займалися міжнародною

торгівлею, вступали в родинні зв'язки з

боярами й домінували у міській політиці.

о менш впливових і бідніших городян,

яких ще називали «молодшими людьми»,

належали дрібні торгівці, крамарі,

високомайстерні ремісники, зокрема

зброярі, каменярі, гончарі, ювеліри, що

гуртувалися в ремісничі корпорації

(цехи). Найнижчу сходинку соц.ї

драбини міста займала «чернь» — ті, хто

нічого не мали й наймалися на «чорну

роботу». Величезну більшість населення

становили селяни, або смерди. Вільний

селянин мав право звертатися до суду,

переїжджати з місця на місце, передавати

землю у спадщину синам (якщо ж він мав

тільки дочок, то князь мав право

претендувати на його землю). Основним

обов'язком смердів була сплата данини та

відбування військової повинності (як

правило, допоміжного характеру) під час

війни. Коли селянин чи представник

іншої соц.ї верстви потрапляв у кабалу ,

або коли просто брав гроші у позичку,

він міг укласти угоду з кредитором, за

якою зобов'язувався за отримані гроші

відпрацювати певний час. Ці закабалені

або напіввільні робітники називалися

закупами. На самому низу суспільної

піраміди перебували раби, або холопи.

Оскільки головним товаром в обміні між

Києвом і Константинополем виступали

раби, неважко зрозуміти, що рабство на

Русі було явищем звичайним, особливо

до прийняття християнства. Серед рабів,

багато з яких працювали у княжих

маєтках, були військовополонені,

невільничі діти, закупи, що намагалися

втекти від виконання повинності, та інші

невдахи. Проте вони могли самі

викупити себе на свободу або бути

звільненими у винагороду за вірну

службу своєму панові. Окрему значну за

розмірами соціальну групу становили

служителі церкви. Виключно церкві

підлягали парафіяльні священики,

диякони з сім'ями, ченці та черниці. Крім

того, під захистом церкви перебували

ізгої. Так спочатку називали князів, що

втратили свою вотчину, а пізніше й усіх,

хто не вписувався в рамки даної соц.ї

верстви. До них належали недавно

звільнені раби, збанкрутілі купці, сини

священиків, яких через неписьменність

не допускали до сану.

11.Юридично-правові засади

функціонування суспільства Київської

Русі. «Руська правда», «Правда

Ярославичів»

У Давньоруській державі домінуючим

джерелом права було звичаєве право. Це

були норми, які виникали на основі

звичаю, санкціонувались державою і

ставали обов’язковими для виконання.

Аналіз документів княжої доби засвідчує,

що в Київській Русі поняття “закон” мало

швидше моральний, релігійний зміст, ніж

правовий.

Право і правові відносини в Київській

Русі виходили з моральних норм, були

пов’язані з родообщинними традиціями,

звичаями та моральними вимогами, в

яких належно і негативно оцінювалися як

“правда”, так і “неправда” (не випадково

перша збірка світських законів дістала

назву “Руська Правда”).

Основними джерелами давньоруського

права були звичаєве неписане право, в

основі якого лежав правовий звичай,

міжнародні договори із греками,

договори князів між собою, з народом і

дружиною, княжі устави та уроки,

церковні устави. “Руська Правда” –

перший кодифікований збірник

звичаєвих правових норм Київської Русі,

який знаменував появу законодавства.

Законодавча діяльність князів не

виходила за межі звичаєвого права.

Перші акти князівського законодавства в

галузі публічного права (уроки, устави,

договори) часто фіксували звичаєві

норми, тлумачили їх, але нових не

створювали. У галузі приватного і

кримінального права теж панував звичай.

Рецепція візантійського права

здійснювалась шляхом пристосування до

місцевого звичаєвого права.

Руська ПравдаA— найвизначніший

збірник стародавнього руського права,

важливе джерело для дослідження

середньовічної історії права та

суспільних відносин Русі-України і

суміжних слов'янських народів.

Оригіналу Руської Правди не знайдено,

натомість збереглася значна кількість її

списків. Історія постання Руської Правди

та її списків, що їх поділяють на три

редакції (коротку, шир. і середню), ще

досі не є повністю досліджена. Коротка

Руська Правда поділяється на 4

частини:

1)Правда ЯрославаA— найстарішу, як її

називають дослідники, що не

погоджуються з поглядом, що Руську

Правду проголосив князь Ярослав

Мудрий (В. Сергеєвич, А. Пресняков, М.

Тихоміров); вона охоплює статті від 1 до

18;

2)Правда ЯрославичівA— звана також

Уставом Ярославичів (статті 19A— 41);

3)Покон вірнийA— встановлює оплати

вирникам (ст. 42)

4)Урок мостникам (ст. 43).

Норми Правди Ярославичів з особливою

увагою охороняють інтереси князя, його

домінуюче господарство, урядовців і

майно. Різні грошові кари за вбивство,

залежно від суспільного становища

вбитого, вказують на розшарування

суспільства. Найбільше норм коротка

Руська Правда присвячує охороні життя,

здоров'я і майна; вона складається з норм

карного й карно-процесуального права.

Зміст широкої Руської Правди у ділянці

карного права характеризується заміною

норм кривавої помстиA— грошовими

викупами та державними карамиA—

вирами. До середньої Руської Правди

стосується все, що сказано про шир..

Руська Правда є важливим історичним

джерелом, яке допомагає дослідникам

відтворювати діяльність

адміністративного княжого апарату,

виявляти нюанси суспільного

розшарування, досліджувати вияви

фінансових операцій, стежити за

технікою управи ріллі, господарським

знаряддям та врожаєм. Руська Правда

становить важливе джерело для пізнання

найдавніших норм українського

звичаєвого права, а згодом княжого

законодавства і судових вироків.

12.Міжнародні зв’язки Київської Русі

за часів Володимира і Ярослава

Дипломатичні традиції на українських

землях сягають глибини віків і пов’язані

зі становленням та розвитком Київської

Русі. Як свідчать історичні джерела,

значення Київської Русі у світовій історії

було велике. Вона відіграла значну роль

у формуванні політичної мапи

середньовікової Європи.

Київська Русь належала, поряд з

імперією Карла Великого, до

найзначніших та історично

найпродуктивніших державних утворень

раннього європейського середньовіччя,

була першорядним за значенням центром

цивілізації в східній частині континенту.

Визначившись у ХІ-ХІІAст. як

європейська держава, вона розвивала

різнобічні зв’язки не тільки з Візантією

та південними слов’янами, а й з країнами

Зх.ї Європи. Як констатують дослідники,

в тому числі й західні, Русь, розташована

на найважливіших торговельних шляхах

того часу, включала низку нових

вузлових торговельно-економічних

центрів, які виникли після занепаду тих,

що склалися в пізній античності. В новій

системі торговельних шляхів важливе

місце належало Балтійському й Чорному

морям, а також шляхові «з варяг у

греки», шляху, що проходив по руських

землях. Із сухопутних торговельних

шляхів один із найважливіших ішов тоді

від Києва на Захід, через Краків і Прагу в

південну Німеччину, до міста Регенбурга,

важливого в ті часи торгового центру на

Дунаї. Неабияке значення мала на той час

і Волга, якою пролягав торговельний

шлях до Центральної Азії. Таким чином,

Русь, перебуваючи на перехресті

важливих торговельних шляхів, була

пов’язана « з усіма сторонами світу».

Значний вплив на Київську Русь мало

сусідство з Візантією, яка намагалась

залучити могутню Київську Русь до своєї

політичної системи і тим самим, по-

перше, послабити небезпеку, що

загрожувала Імперії з її боку, а по-друге,

- використати русів у власних інтересах.

З іншого боку, візантійські політики

розглядали хрещення Київської Русі як

опосередковане визнання васальної

залежності від Імперії, але така політика

Візантії по відношенню до Київської Русі

не досягла успіху. Київські князі зуміли

зберегти свободу і, більш того, Ярослав

Мудрий в 1043Aр. здійснює морський

похід на столицю Імперії, а в 1051Aр.

розриває і церковні зв’язки з

константинопольським патріархом,

обравши на соборі руських єпископів

руського митрополита Іларіона.

Після хрещення міжнародні зв’язки

Київської Русі значно розширилися і

зміцніли. Київ встановив відносини з

багатьма країнами Середньої Європи як

рівний і повноправний член

християнського товариства. Русь

наприкінці ХІІ ст. не мала жодного

грізного ворога, який становив би для неї

серйозну воєнно-політичну загрозу чи

небезпеку. Як зазначається в одному з

літописів Володимир Святославович

«жив з князями окольними в мирі - з

Болеславом польським і з Стефаном

Угорським, і з Андріхом (Ідальріхом)

чеським, і були між ними мир та любов».

Міжнародні відносини Київської держави

знаходили своє відображення в

договорах, що укладались київськими

князями з сусідніми державами.

Збереглось три договори з греками князів

Олега (911Aр.), Ігоря (945 р.), та

Святослава (971 р.), але в джерелах

згадується і про інші договори з

Візантією та волзькими болгарами.

Окремо слід зазначити про такий

компонент тогочасної дипломатії як

міждинастичні шлюби. Так, хоча наші

предки знали політику сили, політику

меча, вони намагалися досягати миру,

укладати угоди, домагатися порозуміння

з іншими народами, - зокрема будувати

свою «міжнародну політику» і на таких

засадах як шлюбна.

Політичні відносини скріплювались

шлюбними союзами. Вважається, що

першим руським князем, який поріднився

з правителями інших держав, був

великий київський князь Володимир

Святославович. Однак, за твердженням

деяких дослідників, дружина київського

князя Ігоря, княгиня Ольга, була

болгарською царівною. Але найбільших

успіхів на цьому терені досягнув Ярослав

Мудрий, якого називали «тестем

Європи».

Все це свідчить про те, що Русь у своєму

політичному житті значною мірою була

пов’язана із Зх.ю Європою. В усякому

разі ці династичні зв’язки, разом з участю

Київської Русі в європейських

дипломатичних комбінаціях, коаліціях і

війнах свідчать, що на той період вона

входила в європейську державно-

політичну систему і усвідомлювала себе

частиною цієї системи. Київська Русь

жила напруженим міжнародним життям,

а її зовн. політика ХІ-ХІІAст. - це

передусім, «рух великої європейської

держави на Захід».

13.Формування феодальних соц.-

класових відносин,їх вплив на

тенденції розвитку Київської Русі

Поглиблюється майнове і соціальне

розшарування в межах сільської громади,

формується велике землеволодіння як

спадщина землеволодіння племінної

знаті. В доісторичні часи землі, захоплені

різним способом належали переважно

вождю племені і його оточенню. В межах

сільської громади виникають нові

власники великих земельних ділянок:

князі, лучші мужі (князівське оточення),

воїни-дружинники. Земля поступово за

цих умов перетворюється на головне

багатство.

В перший період (9-12 століття) дещо

видозмінюється землеволодіння як

основа розвитку продуктивних сил і

умова формування феодальних відносин

нового типу, утверджується князівське,

боярське і церковне землеволодіння.

В період політичного роздроблення

формується зріле феодальне

господарювання. Розвиток феодальних

відносин відбувається в межах

відокремлених невеликих князівств:

Київського, Переяславського,

Чернігівського, Новгород-Сіверського,

Галицького тощо. З одного боку

політичне роздроблення Київської Русі

значно послаблювало її могутність як

єдиної централізованої європейської

держави, в межах окремих князівств

розвиток феодалізму відбувався

прискореними темпами. Знову

змінюється характер землеволодінь. В

цей період утверджується ієрархічна

структура землеволодіння: оскільки Київ

все ще мав певну силу, виникає

землеволодіння Великого Князя

(Київського), землеволодіння місцевих

князів, боярське землеволодіння і

землеволодіння боярських слуг.

Селянське подвір ' я в цей період

утверджується як основа феодального

господарювання.

14.Централізація Київської Русі за

часи Володимира Мономаха

У 1054 р. помер Ярослав Мудрий. З цього

моменту починається зміна форми

правління в Давньоруській державі:

одноосібна монархія поступово

переростає в монархію федеративну, а

згодом це спричиняє роздробленість.

Наприкінці XI ст. посилилися відцентрові

тенденції в державі, було втрачено

політичну єдність, спалахнули численні

міжусобні війни, зросла зовн. загроза. Всі

спроби княжих з'їздів заблокувати

негативні тенденції та припинити

міжусобиці закінчилися невдачею.

Останнє намагання відновити колишню

велич та могутність Київської Русі

припадає на князювання Володимира

Мономаха (1113—1125). Численні вдалі

походи на половців, активна законодавча

діяльність (розробка знаменитого

«Уставу» — своєрідного доповнення до

«Руської правди»), подолання

сепаратистських тенденцій, об'єднання

3/4 території Русі тимчасово

стабілізували становище держави і

повернули її в ряди наймогутніших країн

Європи.

За час свого владарювання на київському

великокнязівському престолі Володимир

Мономах утвердив централізовану

монархічну владу по всій давньоруській

землі й на деякий час зупинив процес

роздроблення Київської держави, що

почала занепадати після смерті Ярослава

Мудрого. Йому не підкорилися тільки

Галицька, Чернігівсько-Сіверська землі,

що належали відповідно Ростиславичам і

Святополковичам, та Полоцьк, де

правили Всеславичі. Час князювання

Володимира Мономаха на великому

київському престолі характеризується

розквітом світського та церковного

будівництва, літ., малярства. Під впливом

князя було написано славнозвісну

пам’ятку давньоруської літ. «Повість

минулих літ». Помер Володимир

Мономах 1125 р. поблизу Переяслава.

Поховано його у Києві, в соборі святої

Софії. Того ж р. кияни обрали князем

старшого сина Володимирового —

Мстислава. Зі смертю Мономаха

закінчився період стабільної єдності

Київської держави й почався період

поступового її занепаду.

15.Причини та наслідки феодальної

роздробленості Київської Русі

Феодальну роздрібненість спричинили

такі чинники:

1. Великі простори держави та етнічна

неоднорідність населення. Русь

простягалася на значну територію, що,

залежно від обставин, могло бути або

свідченням державної могутності, або ж

джерелом слабкості. Великий князь ще

не володів достатньо міцним,

структурованим і розгалуженим

апаратом влади, не мав розвинутої

інфраструктури для ефективного

здійснення своїх владних повноважень на

такій величезній території. Посиленню

відцентрових тенденцій сприяла

поліетнічність Київської Русі.

2. Зростання великого феодального

землеволодіння. Розвиток продуктивних

сил, утвердження феодальних відносин

сприяли появі та зміцненню великого

землеволодіння. Базуючись на

натуральному господарстві, в основі

якого лежала замкнутість, велике

землеволодіння посилило владу місцевих

князів і бояр, створило передумови для

розгортання процесів формування

економічної самостійності та політичної

відокремленості давньоруських земель.

3. Відсутність чіткого незмінного

механізму спадкоємності князівської

влади. Спочатку на Русі домінував

«горизонтальний» принцип

спадкоємності князівської влади (від

старшого брата до молодшого, а після

смерті представників старшого покоління

— від сина старшого брата до наступного

за віком). Помітне збільшення

чисельності нащадків Володимира

Святославича та Ярослава Мудрого

зумовило той факт, що вже наприкінці XI

ст. деякі з них, виходячи з власних

інтересів, енергійно почали виступати за

«отчинний», або «вертикальний»,

принцип (від батька до сина). Паралельне

існування, зміщення та накладання цих

двох принципів, на думку вчених, були

причиною феодальної роздрібненості

Давньоруської держави.

4. Зміна торговельної кон'юнктури,

частковий занепад Києва як торгового

центру, поява поліцентрїї в зовнішній

торгівлі. Наприкінці XI ст. половецькі

кочовища перерізали торговельні шляхи

до Чорного та Каспійського морів. Крім

того, серйозного удару транзитній

торгівлі Київської Русі було нанесено

двома подіями світового значення: по-

перше, слабіюча Візантія 1082 р. за поміч

у війні з Сицилією дала дозвіл Венеції

торгувати без мита і мати свої порти на

території Візантійської імперії; по-друге,

хрестові походи відкрили для

італійських, французьких та німецьких

міст морський шлях на схід,

безпосередньо зв'язали Західну Європу з

Малою Азією, Візантією. Внаслідок

цього Київ залишився поза основними

торговими шляхами. Це не тільки

зумовило частковий занепад Києва, а й

спричинило поліцентрію в зовнішній

торгівлі. Дедалі серйозніше про себе

заявляють Чернігів, Галич, Володимир-

на-Клязьмі, Новгород, Смоленськ,

Полоцьк. Завдяки торгівлі зростали

міста, які ставали для місцевих князів

засобом зміцнення їхньої самостійності,

джерелом фінансових доходів, опорою

політичного впливу.

5. Посилення експансії степових

кочівників. Лише половці, як свідчать

літописи, у період від 1055 до 1236 p.

здійснили 12 великих нападів на Русь.

Майже стільки ж широкомасштабних

походів у відповідь організували руські

князі. До того ж за цей час половці понад

30 разів брали участь у міжусобних

князівських війнах.

Наслідки: Феодальна роздробленість як

нова ступінь розвитку феодалізму на

перших порах сприяла прогресивному

розвитку Русі. Проте вона мала також

негативні наслідки в умовах, коли над

Руссю нависла загроза зовнішньої

небезпеки. На початку XIII ст. посилився

процес роздроблення Русі. Із складу

великих князівств виділилися нові уділи,

з'явилося близько 50 окремих князівств

та земель. Як зовн. форма цього процесу

виступає заздалегідь розроблений

порядок розподілу феодалами володінь

поміж усіма спадкоємцями-сина. Настає

дійсна роздробленість. Неодмінним

супутником роздробленості стали

нескінченні кровопролитні феодальні

війни ("усобиці") за землю, робочі руки,

політичний вплив. Руйнувалися

продуктивні сили, йшло масове

знищення господарств трудівників,

військові сили все більше

розпорошувались. Вторгнення орд Батия

поставило під питання не тільки єдність

Русі, а й саме її існування.

16.Зародження передумов формування

української народності

Більшість сучасних вчених, які вивчають

питання етногенезу слов'ян, вважає, що

початок формування окремих

слов'янських народів і, зокрема,

праукраїнського етносу було покладено

розселенням антів та склавинів.

Великий укр. історик М.С.Грушевський

вважав порогом історичних часів для

українського народу IV ст. Схожої думки

щодо часу формування українського

народу дотримується авторитетний

історик-публіцист І.Лисяк-Рудницький

Велике значення у формуванні

українського народу мало поширення

християнства, яке стало за князя

Володимира державною релігією (988 р.).

Поступово проникаючи впродовж століть

в побут і свідомість народу,

християнство стало справді народною

релігією українців, посприявши

поширенню освіти і культури.

За даними сучасної археології, процес

утворення праукраїнського етносу

відбувався за такою схемою: в V—VII ст.

носії пеньківської культури (анти) та

празької (склавини) вирушили в

південному напрямку. Антська хвиля

покотилася на Балкани, а згодом на

Ельбу, поступово інтегруючись із

західними слов'янами. Склавини ж не

пішли так далеко. їхні нащадки утворили

в VIII—X ст. між Дніпром, Дністром і

Західним Бугом нові етнічні

угруповання, підґрунтям яких була

культура Луки Райковецької (нині відомо

понад 200 пам'яток). Ця культура

сформувалася на базі празької (склавини)

із залученням певних елементів

пеньківської (анти) культури. З

культурою Луки Райковецької фахівці

пов'язують племена древлян, бужан,

волинян, уличів, тиверців, які й були

безпосередніми пращурами українців.

Отже, вирішальну роль у формуванні

українського етносу відіграли міграційні

процеси II—VII ст. Під час Великого

переселення народів у горнилі історії

було переплавлено та інтегровано чимало

етнічних утворень, які лягли в основу

багатьох сучасних народів. Українці —

не виняток у цьому процесі. Вони прямі

етнокультурні спадкоємці склавинів і

частково антів.

17.Укр. та зарубіжна політична думка

щодо проблем походження українців

Існують 3 основні історіософські

концепції щодо походження та часу

виникнення українського народу.

1) Великодержавна шовіністична

концепція. Вважають, що її основи

заклав автор Київського літопису

Інокентій Гізель. Він доводив, що

українського народу взагалі не існувало,

його історія подається як складова

частина історії російського народу. Він, а

також інші представники цієї концепції:

Карамзін, Погодін, Соловйов виводили

походження Російської держави від

Київської Русі, потім Велике князівство

Володимира Суздальського, Московська

держава. Мавродін та Третяков

стверджують, що росіяни, українці та

білоруси походять від єдиного кореня.

Погодін вважав що до середини XIII ст.

на території України проживало

великоросійське населення, які після

навалу відійшли на Наддніпрянщину.

Українці з'явилися тільки у XV ст. з

появою козаків. Ця концепція існувала до

1917 р..

2) Радянська концепція (1917-1991 рр.).

ця концепція стверджувала спільне

походження трьох слов'янських народів -

українського, російського та

білоруського, що розвивалися в часи

Київської Русі на її території.

Історія українського народу ділилася на 2

етапи: > початок ХІІІ ст. - перша

половина XVII ст. - становлення та

формування української мови та народу;

> кінець XVII ст. - XIX ст. - закінчення

становлення.

3) Автохтонно-автономістична

концепція. Представники: Костомаров,

Грушевський. Укр. народ е автохтоном

на своїй території, тобто такий, що з

самого початку виник, проживає на цій

території, що і зараз. Корені його треба

починати шукати з трипільської

культури. Маркевич наприкінці XVIII ст.

написав працю "Історія Малоросів", в

якій показав відрив українського народу

від інших великоруських народів і довів,

що українці старші за роком виникнення

ніж російський народ. Також працю по

історії України написав Грушевський.

Він вважає, що Київська Русь лише

частина Української держава та, що

руської історії ніколи не існувало, не

існує і зараз. Він вперше в історіографії

бачив цілковито сформований укр. народ.

За Грушевським предками українців були

анти, міграційна концепція ґрунтується

на визнанні руху як керівної засади

етногенетичного процесу. Згідно з цією

теорією, слов'янство виникло в

Прибалтиці, яка мала би бути першою

батьківщиною слов'ян. Потім вони

вирушили на південь у басейн Вісли, а

пізніше — на схід у басейн середнього

Дніпра. Внаслідок слов'яни поділилися

на західних і південно-східних.

Грушевський та інші історики виводили

походження українського народу від

слов'ян. Анти -> східні слов'яни ->

Київська Русь, нащадками якої я вважаю

укр. народ.

А як на походження укр. нар. дивиться

історична наука сучасної незалежної

України? З цього приводу думки

розділилися. Частина старшої генерації

українських медієвістів лишається на

старих позиціях радянської концепції

існування на Русі окремого

сх.слов’янського етносу – давньоруської

народності. Дехто з дослідників

середнього покоління не заперечує

існування цієї теорії, але розуміє під цим

терміном не окремий етнос, а культурно-

політичну єдність, яка реалізувалася в

державі Русь

Німецькі історики так у минулому, як і

тепер уважали, що російський народ мас

свій початок в Київській Русі, а білоруси

й українці сходять до другорядної ролі,

або уважаються частиною російського

народу, історія Білої Русі й України ще й

сьогодні вважається частиною історії

Росії, як це наглядно можна переконатися

з праць таких видатних німецьких

істориків.

18.Культура, освіта Київської Русі

Високий злет культури КР був

зумовлений суттєвими зрушеннями в

різних сферах сусп. життя — розвитком

феодальних відносин; становленням

давньоруської державності;

відокремленням ремесла від с/г;

виникненням міст; пожвавленням

торгівлі; активізацією та розшир.

міжнародних контактів; запровадженням

християнства та ін. Нові явища та

процеси в давньоруській культурі — це

активний самостійний фактор впливу на

різні сфери життя, тобто культура

водночас виступає і як об'єкт, і як суб'єкт

історичного розвитку.Феномен культури

КР мав такі характерні ознаки та

особливості:

1. Домінуючий вплив християнства на

розвиток матеріальної та духовної

культури. Церква стала своєрідним

центром, у якому органічно

синтезувалися витвори майстрів різних

культурних сфер — архітектури,

живопису, музики, скульптури, літ.. У

княжу добу саме церква стає одним із

найдоступніших місць задоволення

естетичних потреб народу.

2.Запозичення та творче

переосмислення візантійських

традицій, знань і канонів.

Християнство, надавши імпульсу

державотворчим та культурним процесам

на Русі, сприяло поширенню

візантійського впливу в різних сферах

сусп. життя і в культурі зокрема, що було

особливо відчутно на початку

християнізації. У цей період

давньоруська літ. розвивається в межах

візантійських канонів, які визначали

жанри та стриману стильову манеру

викладу. В архітектурі поширюється

візантійський стиль зодчества,

запозичується техніка цегляної та

кам'яної кладки, переймається досвід

створення фресок і мозаїк.

З часом почали виявлятися глибинні

давньоруські основи. У літ. з'являється

емоційне і пристрасне «Слово про Ігорів

похід» (1187), що не мало аналогів ні у

візантійській, ні у європейській літ.. З XI

ст. у церковному живописі

започатковується процес розмивання

візантійських канонів: все частіше

трапляються світські сюжети, релігійні

композиції наповнюються образами

реальних людей, побутовими сценами,

набувають національних рис. Яскравим

прикладом цього є фрески Софії

Київської. Саме Софійський собор є

матеріальним уособленням поєднання

візантійського стилю і місцевих

традицій.

3. Існування на Русі дохристиянського

культурного середовища — підґрунтя

для створення місцевої самобутньої

культури. Роль візантійського впливу на

розвиток культури Русі була значною,

але не вирішальною, оскільки все

візантійське в процесі «ослов'янення»

творчо переосмислювалося, якісно

видозмінювалося під впливом місцевих

традицій.Феномен давньоруської

культури є своєрідним синтезом місцевих

традицій і досягнень сусідніх народів

Заходу та Сходу. Так, відомий скіфський

«звіриний стиль» прикладного

мистецтва, що сформувався під впливом

культур Греції і Переднього Сходу. Деякі

елементи черняхівської та зарубинецької

слов'янських культур, на яких помітно

позначився вплив римської цивілізації,

відродилися і розвинулися за часів

Давньоруської держави.

4. Форсоване піднесення культури,

поява нових культурних явищ.

Виникнення і становлення Давньоруської

держави сприяло помітному культурному

поступу східних слов'ян, збагаченню

новими здобутками. Існування власної

писемності та освіти — основна ознака

цивілізованості народу. Засвідчене

археологами значне поширення

грамотності на Русі є безпосереднім

наслідком розвитку давньоруської освіти.

Вже за часів Володимира та Ярослава

Мудрого шкільна освіта була важливою

сферою загальнодержавної та церковної

політики. Про високий рівень розвитку

освіти свідчить існуюча в той період

диференціація навчальних закладів:

палацова школа підвищеного типу;

школа «книжного вчення»; світська

школа домашнього навчання.

Накопиченню знань, обміну

інформацією, розвитку шкільництва

сприяло заснування при храмах,

монастирях та князівських дворах

бібліотек. Найвідомішими були

книгозбірні Ярослава Мудрого. Книги

активно переписувалися і поширювалися

на Русі незважаючи на їх надзвичайно

високу ціну. Книгописні майстерні та

бібліотеки стали тим фундаментом, на

якому виросла вітчизняна оригінальна

літ.. Самобутнім літ. жанром з моменту

виникнення було літописання.

Вершиною істор. думки в межах

літописної традиції вважається «Повість

минулих літ», створена ченцем Києво-

Печерського монастиря Нестором у 1113

р. Під впливом християнства нові

тенденції з'явилися у сфері матеріальної

культури. Зокрема, у княжу добу

значного поширення набуває на Русі

монументальна культова архітектура.

Християнство дало поштовх розвиткові

давньоруського іконопису. Спочатку

ікони завозилися із Візантії та Болгарії,

але невдовзі формуються місцеві традиції

іконописання.

Отже, характерними ознаками та

особливостями розвитку культури

Київської Русі були: домінуючий вплив

християнської релігії; запозичення та

творче переосмислення візантійських

традицій, знань та канонів; існування на

Русі дохристиянського культурного

середовища — підґрунтя для створення

місцевої культури; піднесення культури,

поява нових культурних явищ.

19.Історичний вплив держави

Київська Русь на формування

європейської цивілізації

КР була могутньою державою

середньовічної Європи, яка відіграла

велику роль як в історії сх.слов'янських

народів, так і в світовій історії. Великою

була роль Давньоруської держави в

міжнар. житті. Успішно відбиваючи

напади степових кочівників, які

вторгалися зі сходу в приазовські і

причорноморські степи і мали намір

рухатися далі на захід, цим самим

рятувала й захищала Візантію і зх.-

європейські країни.

Широко розвивалися зовн.-торговельні

зв'язки Русі з багатьма країнами Заходу і

Сходу. В центрі торгівлі між Заходом і

Сходом був Київ. Різноманітні

торговельні, політичні, культурні

відносини мала Русь з слов'янськими

країнами — Болгарією, Чехією,

Польщею, а також з Угорщиною,

Візантією, Німеччиною, Норвегією,

Швецією, Францією, Англією.

Підтримувалися зв'язки з країнами

Кавказу і Закавказзя, особливо з Грузією

і Вірменією, а також з арабським Сходом.

З міжнародним становищем КР пов'язані

й широкі династичні зв'язки руських

князів з візантійським та європейськими

дворами, які прагнули поріднитися з

великими князями могутньої Русі. Дочка

Ярослава Мудрого — Анна — стала

дружиною французького короля Генріха

І, а після його смерті як регентша

управляла Францією до повноліття свого

сина, короля Філіпа. Друга дочка

Ярослава була одружена з норвезьким

королем Гаральдом Сміливим, а третя —

з королем угорським Андрієм.

Стародавня Русь як одна з найбільших і

наймогутніших держав

ранньосередньовічної Європи мала

великий авторитет і вплив на

міжнародній арені. Народ Київської Русі

створив багату, самобутню і на той час

високу матеріальну й духовну культуру,

що розвинулась на основі попередніх

здобутків східних слов'ян. Позитивний

вплив на неї справили також культурні

зв'язки південно-східних слов'ян з

південними і західними слов'янами, наро-

дами Зх.ї Європи, Візантії, Кавказу, Азії.

Культура Русі зайняла визначне місце у

розвитку світової культури епохи

середньовіччя.

20.Історичні та політичні обставину

утворення Галицько-Волинської

держави. Князь Роман Мстиславич.

Наприкінці XII — у першій половині

XIII ст. князівства Середнього

Подніпров'я — Київське, Чернігов-

Сіверське та Переяславське через низку

обставин (нескінченні князівські

міжусобиці, певну зміну світових

торговельних шляхів, активізацію

нападів кочівників, відтік населення з

південних районів тощо) економічно та

політично занепадають. Монгольська

навала посилила та поглибила руйнівні

процеси в цьому регіоні.

Іншою була ситуація в південно-західній

частині Русі, де 1199 р. з'явилося нове

державне об'єднання — Галицько-

Волинське князівство. Майже впродовж

півтора сторіччя воно відігравало

надзвичайно важливу роль у житті

східних слов'ян.

Виникненню та піднесенню Галицько-

Волинської держави сприяла низка

чинників:

1) вдале географічне положення

(віддаленість від Києва послаблювала

вплив центральної влади, природні умови

робили ці землі важкодоступними для

степових кочівників, крім того,

князівство розташовувалося на

перехресті стратегічно важливих

торгових шляхів);

2) необхідність спільної боротьби двох

князівств проти агресії з боку Польщі

та Угорщини, а згодом проти

монгольського нашестя та іга;

3) енергійна об'єднавча політика

князів Романа Мстилавича (1199—

1205) та Данила Романовича

Галицького (1238-1264);

4) існування на території князівства

багатих родовищ, що сприяло

економічному зростанню та

інтенсифікації торгівлі.

Спираючись на середнє і дрібне боярство

та міщан, волинський князь Роман у 1199

р. придушує опір великих бояр і об'єднує

Галичину й Волинь. Сміливий воїн,

талановитий політик, жорстокий володар,

князь веде активну зовнішню політику.

Переможні походи проти Литви та

Польщі помітно підняли його авторитет

та посилили вплив на Русі. Вже 1202 р.

Роман оволодіває Києвом і стає великим

князем.

Оволодівши значною частиною київської

спадщини, Галицько-Волинське

князівство на зламі XII—XIII ст. за

розмірами своїх володінь не поступалося

Священній Римській імперії. Його

зміцнення на тлі прогресуючого занепаду

князівств Середнього Подніпров'я

свідчило про те, що центр політичного та

екон. життя поступово пересувається в

зх.му напрямку. Центром своєї держави

Роман обрав не орієнтований на Візантію

Київ, а близький до кордонів західних

держав Галич. Потужна торговельна

артерія Буг — Дністер витісняє

занепадаючий шлях «із варяг у греки».

Роман стає помітною фігурою на

європейській історичній сцені, про що

свідчить пропозиція Папи Римського

1204 р. в обмін на прийняття князем

католицизму коронувати його. Проте гал-

вол князю не вдалося об'єднати Русь. У

1205 р. він трагічно загинув поблизу

польського містечка Завихоста під час

сутички з вояками краківського князя

Лешка Білого. Зі смертю Романа

розпочинається майже 30-річний період

боротьби за галицький стіл.

21.Характер політичної боротьби за

владу в Галицько-Волинському

князівстві на початку ХІІ ст. Боярська

опозиція. Князь Данило Галицький

Зі смертю Романа розпочинається майже

30-річний період боротьби за галицький

стіл. Характерними ознаками державного

життя у цей час були:

— прогресуюче свавілля бояр, які дійшли

до безпрецедентного порушення норм

феодального права — оголошення князем

боярина Владислава Кормильчича (1213

— 1214);

— безперервне втручання у внутрішні

справи зх.-руських земель сусідніх

держав (Угорщини та Польщі)

— зростаюча монгольська загроза, що

вперше заявила про себе 1223 р. на березі

ріки Калки (галицькі та волинські

формування входили до коаліції руських

князів);

— енергійна боротьба за відновлення

державної єдності Данила Галицького,

яка успішно закінчилася 1238 р.

Ці три вічних нещастя, які врешті-решт

розвалили державу, що він так невтомно

її будував. Його синам Данилу було

всього чотири, а Василькові — два роки,

й галицькі бояри прогнали їх разом із

їхньою вольовою матір'ю, княгинею

Анною. Натомість вони покликали трьох

Ігоревичів. Для багатьох бояр це стало

фатальною помилкою. Не бажаючи

ділитися владою з олігархією, Ігоревичі

знищили близько 500 бояр, поки й їх

нарешті не вигнали, а згодом і повісили.

Потім бояри оголосили новим князем

боярині і спровокували захоплення

Галичини й розділили її між угорськими

та польськими князями. За таких

обставин молоді Данило та Василько

почали «збирати докупи» землі, якими

колись володів їхній батько. Насамперед

Данило утвердився на Волині (1221), де

його династія й далі користувалася

прихильністю як у знаті, так і у простого

люду. Лише у 1238 р. він зміг повернути

собі Галич і частину Галичини.

Наступного р. Данило здобув Київ і

послав свого тисяцького Дмитра

захищати місто від монголо-татар. Тільки

у 1245 р., після рішучої перемоги у битві

під Ярославом, він остаточно підкорив

собі всю Галичину. Таким чином 40 років

знадобилося князеві Данилу, щоб

повернути володіння батька.

Узявши собі Галичину, Данило віддав

Василькові Волинь. Попри такий поділ

обидва князівства продовжували існувати

як одне ціле під зверхністю старшого й

діяльнішого князя Данила. У внутрішній

політиці Данило, як і його батько, для

противаги боярам прагнув забезпечити

собі підтримку серед селян та міщанства.

Він укріпив багато існуючих міст, а

також заснував нові, в тому числі в 1256

р. Львів, названий так на честь його сина

Лева.

У 1264 р. після майже 60 років

політичної діяльності Данило помер. В

українській історіографії його вважають

найвидатнішим з усіх правителів

західних князівств. На тлі тих складних

обставин, в яких йому доводилося діяти,

його досягнення були справді видатними.

Водночас із відновленням і розширенням

володінь батька Данило Галицький

стримував польську та угорську

експансію. Подолавши могутність бояр,

він добився піднесення соц.-екон. і

культурного рівня своїх володінь до

одного з найвищих у Східній Європі.

Проте не всі його плани вінчалися

успіхом. Данилові не вдалося утримати

Київ, як і не вдалося йому здійснити

свою найважливішу мету — позбутися

монголо-татарського іга. І все ж він

спромігся звести тиск монголо-татар до

мінімуму. Намагаючись відгородитися

від впливів зі Сходу, Данило звернувся

на Захід, тим самим подавши західним

українцям приклад, який вони

наслідуватимуть в усі наступні століття.

22.Внутр. і зовн. політика Данила

Галицького

Внутр. політика

Данило вів боротьбу з феодальною

міжусобицею, викликаною прагненнями

галицької боярской верхівки, а також

чернігово-северського і київського князів

не допустити зміцнення влади Данила і

його брата Василька Романовича в

Галицько-Волинському князівстві.

Опирався на підтримку дрібних і

середніх служивих феодалів та міщан,

зацікавлених у зміцненні княжої влади.

Винятково здібний правитель, Данило

Галицький об'єднав на певний час

зх.українські землі. Реформував військо,

створивши важко озброєну піхоту з

селян, приборкав боярство. Данило

Галицький проводив активну західну

політику. Під його владою

поширювалися західні культурні впливи,

прищеплювалися західні державні

адміністративні форми, зокрема в житті

міст. Він побудував ряд нових міст,

переніс столицю Галицько-Волинського

князівства з Галича — міста боярських

заколотів — до Холму, де й був

похований після смерті у 1264.

Проте зміцнення великокняжої влади в

Галицько-Волинському князівстві за

Данилі було тимчасовим явищем. За

правління його наступників відновилися

тенденції до феодальної роздробленості,

які провокувала боярська верхівка.

Зовн. політика

у 1238 р. Данило зміг оволодіти Галичем,

перемігши об’єднані сили тамтешнього

боярства, угорських і польських

феодалів. Волинські землі отримав

Василько, хоч обидва князівства існували

як єдине ціле. У 1239 р. до князівства

було приєднано Київ. Проте діяльність

Данила Галицького була перервана

татаро-монгольською навалою. Ще у

1223 р. галицькі війська брали участь у

битві з Чингізханом на р.Калці. Однак

зашкодити навалі Батия в Данила

Галицького вже не було сили. Зокрема

втрачено великі міста – Галич,

Володимир, Кам’янець. Згодом Данило

Галицький здійснює успішні походи на

Литву і Польщу. В 1243 р. він захоплює

Люблін і Люблінську землю. У 1246 р.

Данило їде у м.Сарай – столицю Золотої

Орди, де дістає з рук Батия ярлик на

княжіння. Але, повернувшись додому,

він починає готуватися до боротьби з

Ордою, уклавши військові угоди з

польськими князями та угорським

королем. Активну підтримку в

антитатарській політиці Данилові

Галицькому надавав папа римський

Інокентій IV. У 1253 р. в м.Дорогожині

Данило був коронований папським

легатом.

Але головним спільником Данила

Романовича у 1251 р. став володимиро-

суздальський князь Андрій Ярославич.

Ординці вирішили розбити русичів

поодинці та наслали на Андрія величезне

військо. А у 1258 р. ординці на чолі з

Бурундаєм змусили Данила Галицького

зруйнувати власні великі фортеці – Львів,

Володимир, Лучеськ.

У 1264 р. Данило Романович помирає.

Починається поступовий занепад

Галицько-Волинського князівства.

23. Боротьба князя Данила Галицького

з іноземними загарбниками

Відновивши єдність Галицько-Волинське

князівство набирає сили та відвойовує

втрачені позиції. Навесні 1238 р. Данило

розгромив тевтонських лицарів під

Дорогочином. Незабаром він знову

поширює свій вплив на Київ, у якому

залишає управляти свого воєводу

Дмитра.

На початку монгольського нашестя

Данила Галицького не було в князівстві:

він перебував в Угорщині та Польщі, де

намагався схилити феодальну верхівку

цих держав до утворення

антимонгольського воєнного союзу.

Коли полчища Батия рушили в

Угорщину, Данило повернувся на рідні

землі. Тут його чекали не тільки значні

демографічні втрати, руїни та згарища, а

й чергове зіткнення зі свавіллям

галицьких бояр, які запросили

Ростислава. Одержавши 1245 р. у битві

під галицьким містом Ярославом

перемогу над військами Ростислава,

Данило знову відновлює єдність

Галицько-Волинського князівства. У

тому ж 1245 р. князь змушений їхати до

Золотої Орди, щоб держати ярлик на

управління землями. Формально

визнавши залежність від хана, Данило

намагався тим самим виграти час для

збирання сил та підготовки вирішального

удару по золотоординцях. Географічна

віддаленість від Орди створювала для

цього сприятливі умови: сюди майже не

навідувалися ханські баскаки, тут не

проводилися тотальні переписи

населення з метою обкладення даниною;

головний обов'язок князя полягав лише в

наданні хану допоміжних збройних

формувань під час його походів на

Польщу та Литву.

За цих обставин Данило сконцентрував

увагу на посиленні боєздатності,

внутрішньому зміцненні та централізації

князівства. Активно укріплювалися старі

міста та зводилися фортеці нового типу,

розташовані на горбах і з кам'яними

стінами; відбулася реорганізація війська:

було сформовано піхоту, переозброєно

кінноту (особливу увагу зосереджено на

важко озброєній кінноті, ударів якої, як

правило, не витримували татари).

Водночас з політикою внутрішнього

зміцнення князівства Данило Галицький

у зовнішньополітичній сфері намагається

створити антиординську коаліцію. Князь

налагоджує союзницькі відносини зі

своїми колишніми ворогами —

Польщею, Угорщиною та Литвою. Шлюб

дочки Данила та володимиро-

суздальського князя Андрія Ярославича,

молодшого брата Олександра Невського,

скріпив воєнний союз двох

найвпливовіших руських князів. Проте ці

зовнішньополітичні кроки галицько-

волинського князя не привели до

утворення антиординської коаліції.

Скориставшись скрутним становищем

Данила Галицького, римський папа

Інокентій IV пообіцяв галицько-

волинському князю реальну допомогу в

боротьбі з золотоординцями та

королівську корону за умови укладення

унії Руської православної церкви з

католицькою під покровительством папи.

Данило погоджується на ці умови, але не

відчувши реальної допомоги з боку папи,

розриває угоду з Ватиканом і вступає у

відкриту збройну боротьбу із Золотою

Ордою.

Наприкінці 1254 р. Данило Галицький

перейшов у наступ проти військ, що

намагалися окупувати Галицьке пониззя.

Внаслідок вдалих та рішучих дій князю

вдалося відвоювати в кочівників землі

вздовж Південного Бугу, Случі та

Тетерева. До його планів входило

визволення Києва, але саме в цей час

литовський князь розриває укладений

1254 р. військовий союз, це різко змінює

ситуацію — протягом 1255— 1256 p.

безперервно триває протистояння з

Литвою.

Орда розпочинає в 1258 р. новий

масований наступ. Не маючи сил для

протидії, Данило Галицький під тиском

вимог Бурундая був змушений віддати

наказ про знищення укріплень

Володимира, Луцька, Львова, Кремінця,

Данилова та інших міст. Збереглися лише

оборонні споруди неприступного Холму.

24.Політичний розвиток Галицько-

Волинської держави за нащадків князя

Данила. Причини занепаду держави

Після смерті Данила Галицького

князівство знову втрачає свою єдність:

його землі поділено між трьома

нащадками князя — Левом, Мстиславом і

Шварно. Прагнучи стабільності, Шварно

укладає союз Галицького князівства з

Литвою, але це об'єднання не було

тривалим. Найпослідовніше продовжував

державницьку політику батька Лев

Данилович (1264—1301). Хоча він і був

змушений визнати залежність від улусу

Ногая, все ж саме цей князь приєднав до

своїх володінь Закарпаття та Люблінську

землю. Завдяки цьому територія

Галицько-Волинської держави стала

найбільшою за всю свою історію.

На зламі XIII—XIV ст. відновилася

єдність Галицько-Волинської держави

під владою наступника Лева — князя

Юрія І (1301—1315). Це був період, коли

Золота Орда, яку роздирали внутрішні

міжусобиці та чвари, поступово втрачала

владу над підкореними територіями.

Юрію вдалося скористатися цією

сприятливою обставиною для зміцнення

власних позицій. За період правління

Юрія І стабілізувався суспільний

розвиток, розквітли міста, піднеслася

торгівля, зріс екон. добробут. І хоча

миролюбний, схильний до компромісів

князь змушений був повернути зміцнілій

Польській державі люблінську землю,

його міжнародний авторитет і вплив

зростали. Про це свідчить встановлення

1303 р. окремої Галицької митрополії,

яка безпосередньо підпорядковувалася

Вселенському патріархові в

Константинополі.

Наступниками Юрія І стали його сини —

Андрій та Лев II (1315—1323). Вони

поділили територію князівства на сфери

впливу, але правили спільно,

дуумвіратом, і тому розпаду єдиної

держави не відбулося. Романовичі

проводили активну зовнішню політику:

налагодили союзницькі відносини з

Польською державою та Тевтонським

орденом. Ці союзи мали антилитовську

та антиординську спрямованість. Однак

братам не вдалося ефективно протидіяти

експансії Литви — Дорогочинську та

Берестейську землі було втрачено.

Трагічно для них закінчилася і боротьба з

Ордою: 1323 р. у битві з військами хана

Узбека молоді князі загинули.

Загибель Андрія та Лева II, які не мали

дітей, увірвала пряму лінію династії

Романовичів, що призвело до посилення

політичного впливу галицького боярства,

зростання чвар та міжусобиць у

феодальній верхівці, втручання

іноземних держав у внутрішні справи

галицько-волинських земель. Майже два

роки галицько-волинський трон

залишався без правителя. Лише 1325 p

главою держави було обрано 14-річного

князя Болеслава, сина Марії, дочки Юрія

І Львовича. Юний князь, який прийняв

православ'я та ім'я Юрія II Болеслава, не

став маріонеткою в руках бояр, а

проводив самостійну внутрішню і

зовнішню політику. Проте апогей свого

розвитку Галицько-Волинська Держава

вже пройшла. Період правління Юрія II

став поступовим занепадом Галицько-

Волинського князівства: посилився

ординський вплив, безуспішною була

боротьба з Польщею за Люблінську

землю, міста дедалі більше

контролювалися іноземними купцями та

ремісниками, національна знать відійшла

від адміністративної влади, місцеве

населення наверталося до католицизму.

Масове невдоволення народу політикою

Юрія II дало підставу боярам не тільки

для анти князівської агітації, а й для

активних насильницьких дій. Внаслідок

боярської змови у квітні 1340 р. Юрія II

Болеслава було отруєно. Після цієї події

зберегти єдність колись могутнього

Галицько-Волинського князівства вже не

вдалося. Протягом короткого часу

держава занепала та розчленувалася, її

землі опинилися під владою чужоземців:

Галичина — під Польщею, Волинь — під

Литвою, Буковина — у складі

Молдавського князівства.

25. Культура Галицько-Волинської

держави

Галицько-Волинське князівство в силу

свого географічного положення та

історичної долі знаходилося під

постійним впливом різних культурA—

європейської та азіатської культури. Це

спричинило постання нової галицько-

волинської культури, яка успадкувала

традиції Київської Русі й увібрала у себе

багато інновацій сусідніх держав. На

сьогодні більшість відомостей про цю

культуру маємо з писемних і

археологічних джерел.

Головними культурними центрами

князівства були великі міста і

православні монастирі, які водночас

відігравали роль основних освітніх

центрів держави. Провідну роль у

культурному житті країни займала

Волинь, а саме місто Володимир,

давнішня цитадель Романовичів. Місто

прославилося завдяки діяльності князя

Василька, якого літописець згадував як

«книжника великого і філософа, якого не

було у всій землі і після нього не буде».

Цей князь розбудував фортеці, створив

власну бібліотеку, спорудив чимало

церков по всій Волині, яким дарував

ікони і книги. Другим за значенням

культурним центром був Галич, відомий

своїм митрополичим собором, церквою

св. Пантелеймона, а також пам'ятками

письменстваA— Галицько-Волинським

літописом та Галицьким Євангелієм.

Про архітектуру князівства відомо

небагато. Писемні джерела описують

переважно церкви, не торкаючись

світських будівель князів чи бояр. Даних

археологічних розкопок також не

вистачає для точної реконструкції

тогочасних споруд. Залишки храмів

Галицько-Волинського князівства в

поєднанні з записами літопису дають

змогу стверджувати, що на

зх.українських землях залишалися

міцними традиції руської архітектури

Київської доби, але відчувалися нові

віяння зх.європейських архітектурних

стилів.

Образотворче мистецтво князівства

знаходилось під сильним впливом

візантійського. Галицько-Волинські

ікони особливо цінувалися у Західній

Європі. Чимало з них потрапило до

польських храмів після завоювання

князівства. Мистецтво іконопису

галицько-волинських земель мало спільні

риси з московською іконописною

школою 14A— 15 століть. Хоча

православні традиції не заохочували

розвиток скульптури через її зв'язок з

ідолопоклонством, на сторінках

Галицько-Волинського літопису

згадуються скульптурні шедеври у

Галичі, Перемишлі та інших містах, що

ймовірно свідчить про католицькі впливи

на майстрів зх.українських земель. Моду

у декоративному мистецтві, особливо у

обробці зброї і військових знарядь,

диктували азійські країни.

Починаючи з 13 століття на території

князівства поширилася нова для Русі

культура зх.європейського лицарства.

Відомо, що галицько-волинські князі і

бояри неодноразово проводили лицарські

турніри, які називалися «іграми». Разом з

різними запозиченнями у військовій

справі, розвитком міждержавної торгівлі

та проведенням активної зовнішньої

політики, на руських землях поширились

латина, універсальна мова

зх.європейського цивілізаційного

простору.

Розвиток культури в Галицько-

Волинському князівстві сприяв

закріпленню історичних традицій

Київської Русі. Протягом багатьох сторіч

ці традиції зберігались в архітектурі,

образотворчому мистецтві, літературі, у

літописах та історичних творах. Проте

водночас зх.-руські землі потрапили під

культурний вплив Зх.ї Європи, де

галицько-волинські князі і знать шукали

протидію агресії зі Сходу.

26. Роль Галицько-Волинської

держави в історії Європи ХІІ – першій

половині ХІV ст.

Галицько-волинське князівство мало

тісні культурні взаємозв'язки з країнами

Зх.ї Європи, що виявлялися в активній

торгівлі, дипломатичних стосунках,

різних політичних переговорах та

взаємних візитах. Західні князі

неодноразово відвідували Володимир,

Холм, Галич, а галицькі та волинські

князі в свою чергу не раз бували в

столицях західних держав. Літопис

розповідає про візит Данила до

угорського князівства. Між державами

відбувався обмін мистецькими

цінностями. Для церкви Богородиці в

Холмі Данило привіз із угорської землі

чашу з багряного мармуру, а Мстислав

Данилович подарував Конраду

Мазовецькому дорогий одяг та гарних

коней з майстерно виготовленою збруєю.

Події культурного і політичного життя у

Галицько-волинському князівстві

знаходили широкий відгук у хроніках

західних держав.

У той же час в Галицько-волинському

літописі розповідається про події в

країнах Зх.ї Європи. Взаємовпливи

культур формували атмосферу

міжнародної довіри та мирних

взаємовідносин у жорстоку феодальну

епоху воєн і розбою.

На заході Галицько-волинська Русь була

представником сх.слов'янської

духовності. Різні сфери її культури,

зокрема такі як освіта, мистецтво,

філософія, літ., розвивалися під впливом

зх.ї та сх.ї культур.

Через такі культурні центри, як

Володимир, Холм, Галич і Львів

відбувався своєрідний впив на держави

Зх.ї Європи. У той же час Галицько-

Волинські землі зазнавали істотних

культурних виливів своїх західних

сусідів; засвоювали духовні і матеріальні

цінності, передавали їх іншим землям

Стародавньої Русі. Але основа культури

Галицько-волинського князівства була

укр., спільна з іншими князівствами

Стародавньої Русі.

27.Початок, основні етапи та наслідки

захоплення Литвою територій

давньоруських удільних князівств

В процесі приєднання українських земель

до Великого князівства Литовського

можна виділити кілька періодів. Кожний

з яких мав певні особливості.

Перший етап (1340-1362 рр.) -

проникнення литовців на українські

землі. Для боротьби з Тевтонським

орденом розрізнені язичницькі литовські

племена в середині XIII ст. під

керівництвом князя Міндовга

об'єдналися у єдину державу - Велике

князівство Литовське. За часів правління

Міндовга (1230-1263 рр.) головним

об'єктом литовської експансії стали

зх.руські (білоруські) землі. У часи його

наступника до складу Литовської

держави почалося приєднання (у 30-ті

роки ХІV ст.) українських земель:

Берестейської, Турово-Пінської,

Прип’ятської та інших. Внаслідок

польсько-угорсько-литовської боротьби

за галицько-волинські землі Польща

отримує Галичину, Литва - Волинь.

Пізніше, у 50-ті роки ХІV ст.

скориставшись слабкістю Золотої Орди,

литовці починають активно наступати на

Придніпров'я. Цей наступ очолив

великий князь литовський Ольгерд (1345-

1377 рр.), який проголосив, що «вся Русь

просто повинна належати литовцям». У

1355-1356 рр. він завоював Чернігово-

Сіверщину, а у 1362 р. захопив Київ і всю

Київщину. Після того, як влітку 1362 р.

військо Ольгерда на р.Сині Води

розгромило татарські війська, -

Київщина, Поділля і Переяславщина

остаточно відійшли до Литви. Велике

князівство Литовське стало найбільшою

державою в Європі. Майже 90%

населення становили русини, тобто

українці та білоруси.

Другий етап (1362-1385 рр.) -

утвердження литовського правління. В

історичній науці існують різні погляди

щодо характеру литовської експансії,

природи та сутності самої держави.

Радянська історіографія розглядала

литовську присутність на українських

землях як поневолення українського

народу. Частина українських істориків

вважають литовців визволителями

колишніх земель з-під Золотої Орди.

Утвердження литовського правління на

українських землях відбувалося

практично без опору з боку місцевого

населення. Литовське було своєрідною

федерацією земель-князівств,

повноцінними, рівноправними суб'єктами

якої виступали землі Київщини,

Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля.

Тут збереглася стара система управління,

в якій лише руська династія Рюриковичів

поступилася місцем литовській.

Ураховуючи те, що власне литовські

землі становили лише приблизно 10%

Великого князівства Литовського, а

литовці перебували на значно нижчому

рівні суспільно-політичного і

культурного розвитку порівняно з

приєднаними територіями, литовські

правителі проводили досить ліберальну

політику. Діяли за принципом «старого

не змінювати, а нового не

впроваджувати». Про це свідчать,

зокрема наступні процеси:

- литовці за браком людей для управління

своїми величезними завоюваннями

дозволяли місцевій українській знаті

займати адміністративні посади. При

цьому укр. знать, зберігаючи свої

володіння й обіймаючи посади відчувала

себе співгосподарями у державі.

- руська (укр. й білоруська) мова стала

офіційною державною мовою литовської

держави, руською мовою велося все

діловодство, складалися офіційні

документи і писалися літературні твори;

- в основі державної правової системи

лежали звичаєві писані норми

українського права, тобто «Руської

правди» та ті норми, які побутували у

традиціях українського народу ще за

доби Київської Русі;

- зберігалися міцні позиції руського

православ'я у Литовській державі.

Зокрема, князь Ольгерд та майже всі (10

із 12) його сини були православними;

- литовці запозичили у русинів досвід

військової організації, будування і

укріплення фортець, налагодження

податкової системи формування

структури князівської адміністрації тощо.

Таку ситуацію можна назвати

«ослов'янення» литовських правителів.

Однак, на практиці самоуправління

українських земель обмежувалося

господарськими справами, судочинством,

опікою над церквою та іншими дрібними

місцевими питаннями і не підривало

компетенції центральної влади. В той же

час, Литва внесла суттєві зміни в устрій

українських земель: вона відібрала владу

українських князів і передала її своїм

намісникам, а невдовзі, починаючи з

правління Ягайла (1377-1392 рр.), у

литовській державі дедалі більше

набирають сили тенденції до

централізації влади.

Третій етап (1385-1480 рр.) - посилення

централізму у Литовській державі і

ліквідація залишків автономії

українських земель. Подією, яка

докорінно змінила становище південно-

західних руських земель, стала Кревська

унія (1385 р.).

28.Велике князівство Литовське –

прототип феодальної держави

Велике князівство Литовське - держава,

що існувала у Східній Європі в 13-18 ст.

В 30-40-х рр. 13 ст. князь Міндовґ

об'єднав частину литовських племен в

державу - Велике князівство Литовське.

За Гедиміна (1316-41) відбулося

зміцнення територіальної єдності

князівства, утвердження спадковості

князівської влади. В 14 ст. до складу

князівства, увійшли білоруські землі,

Волинь, Поділля, Брацлавщина,

Київщина, Чернігівщина. В.к.Л. стало

однією з найбільших держав Європи. Це

була федерація великої кількості земель,

влада в яких знаходилася в руках

місцевої знаті під верховенством

великого князя. З 1398 р. держава

називалась Велике князівство Литовське,

Жемантійське і Руське, що відбивало

велику роль українських, білоруських і

російських земель у його розвитку в 14

ст. Ці землі становили 90% його

території, мали великий екон. потенціал.

Князівські литовські роди сприйняли їх

політичну культуру, закони, звичаї, мову,

релігію, зливалися з місцевою

аристократією руських земель. Руська

еліта в 14 ст. поділяла панівні позиції у

В.к.Л. з литовською знаттю.

Політичний та державний устрій В.к.Л.

формувався у 15-16 ст. як станово-

представницька монархія, влада в якій

сконцентрувалася в руках литовської

магнатсько-шляхетської верхівки.

Майже до кінця XIV ст. Велике

князівство Литовське було своєрідною

федерацією земель-князівств,

повноцінними, рівноправними суб'єктами

якої виступали землі Київщини,

Чернігово-Сіверщини, Волині та

Поділля. Збереглася стара система

управління, у якій лише руська

князівська династія поступилася місцем

литовській. Велике Князівство Литовське

трактують до кінця ХV ст. федерацією

окремих земель під верховенством

великого князя Литовського; до початку

ХVІ ст. ВКЛ конституційна монархія; з

1501 р. - парламентська шляхетська

республіка.

29.Польська експансія на українські

землі. Політичний, соц.-екон. та

правовий статус українських земель у

складі Речі Посполитої

Боярська змова, через яку загинув у

квітні 1340 р. галицько-волинський князь

Юрій II Болеслав, стала своєрідним

сигналом до нового вторгнення Польщі в

українські землі. Експансія

здійснювалася під прикриттям гасла

захисту католиків Галичини. Захопивши

Львів та пограбувавши княжий палац на

Високому Замку, польський король

Казимир III готував розширення агресії з

метою оволодіння землями краю. У

відповідь на такі зухвалі дії поляків

місцеве населення підняло повстання, на

чолі якого став боярин Дмитро Дедько.

Повстанці не тільки визволили власні

землі, а й, запросивши на допомогу татар,

спустошили територію Польщі аж до

Вісли. Протистояння закінчилося

компромісом: Казимир III був змушений

визнати Дедька правителем Галичини, а

той — формальне верховенство

польського короля. На деякий час на

теренах колишнього Галицько-

Волинського князівства виникли два

державних утворення: Волинське

князівство і олігархічна боярська

автономна республіка у Галичині.

Польське проникнення в українські землі

кардинально відрізнялося від

литовського: польський уряд з самого

початку утвердження в цьому регіоні

намагався зробити його своєю

провінцією, нав'язати польське право та

адміністративну систему, витіснити

православ'я шляхом утвердження

католицизму, що викликало опір та

протидію місцевого населення. Черговий

історичний поворот у долі Галичини

стався 1370 p., коли після смерті

Казимира внаслідок династичної угоди

цей край перейшов під владу Угорщини.

Однак після укладення Кревської унії

(1385) Польща знову набирає силу і 1387

р. остаточно приєднує Галичину до своїх

володінь. Розпочинаються ополячення та

окатоличення. На галицьких землях

утворюється Руське воєводство, яке

згодом перетворилося на провінцію

Польського королівства. Латина стає

офіційною мовою, всі привілеї та права

надаються винятково польській шляхті та

католицькому населенню. Ці обставини

підштовхнули частину галицьких бояр до

прийняття католицизму, який давав

змогу отримати рівний з поляками

правовий статус. Кревська унія стала

першою спробою Польщі поглинути

Велике князівство Литовське, проте

активний опір литовської, української та

білоруської знаті зашкодив втіленню

цього задуму.

30.Процес остаточної інкорпорації

українських земель до складу Речі

Посполитої. Передумови та наслідки

Люблінської унії

Чергове польсько-литовське

протистояння закінчилося перемир'ям,

відповідно до умов якого західне Поділля

відходило до Польщі, а східне —

залишалося під контролем Литви.

Завоювання супроводжувалося активною

полонізацією. З 1434 р. в руських

провінціях було запроваджено польське

право, нав'язано польський

адміністративний апарат, створено

шляхетське самоврядування.

У другій половині XV — на початку XVI

ст. розгортаються процеси централізації,

посилюється вплив Польщі та прогресує

занепад Литви. Тривале протистояння з

Московським царством, спустошливі

напади татар, постійна боротьба за

великокнязівський престол поставили

В.к.Л. на межу катастрофи. Намагаючись

її уникнути, литовці звернулися по

допомогу до Польщі. Драматичні й гострі

польсько-литовські переговори

закінчилися 1569 р. компромісом —

укладенням Люблінської унії, яка

об'єднала Польську державу і Велике

князівство Литовське в єдине ціле — Річ

Посполиту.

Люблінська унія.

Ґрунт для останньої унії між Польщею та

В.к.Л. визрівав від початку ХVI ст.

Польща не залишала своїх планів про

приєднання українських земель і про

прилучення Литви взагалі. З цією метою

вона постійно наполягала на заключенні

більш тісного союзу та створила партію,

яка протистояла самостійницьким

прагненням Литви. Литовські магнати

ладні були вступити в унію з Польщею за

умови збереження державної

самостійності своєї держави. Але

тодішню литовську еліту стримували

страх повного злиття з Польщею та

втрата зверхності політичного становища

в суспільстві. Такі самі міркування

стримували українських та білоруських

магнатів, які до того ж найбільше

турбувалися загрозою окатоличення.

Провідною суспільною силою

суспільства була шляхта – дрібна знать,

подібна до зх.європейських рицарів. В

Литві ж шляхта лише формувалася,

перебуваючи в боротьбі проти панування

магнатів. Литовська шляхта прагнула

домогтися тих прав, які мали польські

шляхтичі. Магнати мусили поступатися.

Перший Литовський статут 1529 р.

законодавчим шляхом оформив права і

вольності шляхетства, проте після нього

литовська шляхта ще не досягла рівності

з магнатами та з польською шляхтою.

Повна унія з Польщею обнадіювала їх

щодо зрівняння у правах з польськими

шляхтичами. Ситуацію в Литві

ускладнила Лівонська війна (1558-1583)

між Московією та Лівонським орденом.

Литва взяла участь у бойових діях на

боці ордену. Внаслідок цього московське

військо здобуло 1563 р. Полоцьк, що

належав до того часу Литві. Литва

опинилася у критичному становищі. Для

продовження війни вона потребувала

величезних коштів та війська. Тому

шляхта в Литві вимагали унії з Польщею.

Для України Люблінська унія мала вкрай

негативні наслідки: переважна більшість

українських земель зіткнулися з загрозою

для самого існування українців як

окремої народності. Внаслідок унії

польські магнати і шляхта здобули великі

можливості для привласнення

українських земель, нещадного визиску

селян і міщан та для духовного

поневолення народу. Українському

народові доводилося докладати

величезних зусиль, щоб не дати себе

знищити чужій силі. Ці зусилля

виявилися в зародженні та діяльності

українського козацтва, братств тощо.

Люблінська унія спричинила зміни в

адміністративному управлінні

українських земель. Вища державна

влада в Речі Посполитій належала

королеві й вільному сеймові. Територія

держави поділялась на 6 воєводств. На

чолі кожного з них був воєвода.

Представниками адміністративної влади

були також каштеляни. Під впливом унії

змінилася й судова система. У кожному

повіті впроваджувалися громадські та

земські суди. Українські феодали

полонізувалися та окатоличувалися.

Великими землевласниками в Україні

були як польські, так і українські

магнати. Ще одним наслідком унії можна

вважати процеси народної та

феодальної колонізації, що

розгорнулися в напрямку на схід та

південний схід. На нових землях

оселялися селяни-втікачі з районів

розвинутого фільваркового господарства,

де зростала панщина. Як зазначалося

вище Люблінська унія спричинила

привласнення українських земель

польськими магнатами й шляхтою,

представники якої засновували тут

фільварки та промисли. Таким чином,

Люблінська унія 1569 р. мала відчутні

негативні наслідки для українського

народу, визначивши подальші процеси

його суспільного розвитку: посилення

нац.го гніту та зростання нац.-

визвольного руху.

31. Господарське життя на

українських землях під владою

Польщі

Наприкінці XIV - першій половині XVI

ст. на українських землях розвивалися

землеробство, ремесла, торгівля,

розбудовувалися старі й виникали нові

села та міста. В землеробстві поряд з

перелогом і двопіллям поширюється

трипілля. З останнім пов'язане угноєння

ґрунту та використання плуга і сохи (із

залізними лемешами). Трипільна система

й плугова оранка здебільшого

застосовувалася в господарствах

феодалів. У різних місцевостях України

рівень розвитку землеробства не був

однаковим. У Східній Галичині, на

Поділлі, Волині, в центральних районах

Київщини застосовувалася трипільна, на

Поліссі, Півдні Київщини й

Переяславщині - вирубна та перелогова

системи.

Крім землеробства, розвивалися

тваринництво, городництво, садівництво,

бджільництво. Не втрачали важливого

значення в господарському житті

рибальство і мисливство.

Переробкою сировини займалися у

феодальних господарствах. Одним з

основних джерел прибутків феодалів

було млинарство. Млини переважно були

водяними. З XVI ст. поширюється

переробка деревини: в господарствах

панів вироблялася велика кількість

дьогтю, смоли, поташу. Розвинутими

промислами на Україні в XV — XVI ст.

були також солеваріння та видобування

руди на руднях.

Промисли відігравали значну роль і в

селянському господарстві: селяни

виготовляли сукно і полотно, гончарний

посуд, металеві, дерев'яні предмети для

господарського та побутового вжитку

тощо.

З розвитком внутрішнього й зовнішнього

ринків зростала потреба феодалів в

грошах, і частина натуральної данини

замінювалася на грошову. З середини XV

ст. всі витрати і штрафи вже стягалися

грішми.

Наприкінці XIV — у першій половині

XVI ст. поглиблювався суспільний поділ

праці, розвивалися міські ремесла.

Центрами ремісництва були Київ, Львів,

Луцьк, Кам'янець та інші міста.

Наприклад, у Києві у XV ст. працювали

кравці, кушніри, шевці, стригалі вовни,

ювеліри-золотарі, зброярі, сідлярі, ковалі,

теслярі, винники, пекарі, рибалки та ін.

32.Особливості суспільного та екон.

життя українських міст. Магдебурзьке

право

З розвитком ремесла, внутр. й зовнішньої

торгівлі зростала кількість міського

населення, розширювалися старі й

виникали нові міста. Якщо спочатку

багато міст були лише фортецями й

адміністративними центрами, то

поступово вони ставали й економічними

центрами, центрами ремесла і торгівлі.

Залежно від того, на чиїй землі стояло

місто — державній (великого князя

литовського або польського короля) чи

приватновласницькій — міста були

великокнязівські (королівські) або

приватновласницькі. Відповідно

населення міст сплачувало і різні

податки, виконувало натуральні

повинності, а іноді й панщину.

Як і в інших країнах Європи, міське

населення України намагалося позбутися

залежності від державних урядовців і

феодалів, уникнути їхнього свавілля,

добитися самоврядування і цим

забезпечити кращі умови для розвитку

ремесла й торгівлі. Держава, прагнучи

діставати собі більші прибутки від міст,

також була зацікавлена в розширенні

ремесла й торгівлі. З цією метою уряд

видавав окремим містам «хартії»

(грамоти) на так зване магдебурзьке

право (зразком була хартія німецького м.

Магдебурга). Населення міст, які

одержали магдебурзьке право,

звільнялося від управління й суду

королівських або великокнязівських

намісників — воєвод і старост — і

діставало право на самоврядування. За це

воно вносило в державну скарбницю

певну суму грошей, звільнялося від

більшості натуральних повинностей,

обкладалося грошовими платами з

торгівлі і промислів. Управління містом

переходило до виборного магістрату, на

чолі якого ставав війт.

Ще в XIV — XV ст. самоуправління за

магдебурзьким правом дістали українські

міста Санок, Львів, Кам'янець-

Подільський, Кам'янець, Берестя,

Дорогичин, Більськ, Луцьк, Кременець,

Житомир, Київ та ін. Порівняно із Зх.ю

Європою в Україні магдебурзьке право

мало обмежений характер.

Панівне становище у міському

самоврядуванні посідала найзаможніша

міська верхівка. У справи міст, хоч вони

й мали магдебурзьке право, часто

втручалися воєводи й старости. Війти

здебільшого не обирались, а

призначалися королем або великим

князем. До того ж в українських містах

магдебурзьке право сприяло посиленню

позицій іноземців — німців, поляків та

ін. Цьому сприяв і уряд, заохочуючи

переселення в українські міста іноземців,

переважно німців. Порівняно з

українцями вони діставали значно більші

привілеї.

З розвитком ремесла й торгівлі

посилювалось розшарування міського

населення. Дедалі більше виділялася

міська аристократія (патриціат), до якої

належали найбагатші купці, лихварі,

багаті цехові майстри. Друга, також

експлуататорська група міського

населення (бюргерство) складалася із

заможного міщанства: середніх купців,

дрібних торговців, цехових майстрів, які

були незадоволені пануванням

аристократії, але займали помірковану,

угодовську позицію. Третя група — це

експлуатована біднота — наймити,

підмайстри, позацехові ремісники,

обезземелені селяни, що втікали до міст.

Соціальне гноблення українських міщан

поєднувалося з національним гнітом,

який посилювався.

33.Соц.-класова структура

українського суспільства у складі Речі

Посполитої. Процес закріпачення

селянства. Литовські статути

Зрушення в економіці XIV—XVI ст. були

тісно пов'язані з соціальними процесами.

В соціальній сфері українських земель

активно формувалася станова організація

суспільства на підставі юридично

визнаних прав, привілеїв та обов'язків.

На вершині соц.ї ієрархії перебував

шляхта, до якого належали

представники з різних соціальних груп,

що служили в князя і могли утримувати

себе під час походів. Місце і роль в

соціальній структурі визначалися

знатністю походження та великою

земельною власністю. Наступною

ланкою шляхетської ієрархії були пани.

До цієї категорії шляхти належали члени

великокнязівської ради та найзаможніші

феодали, які у воєнні походи виїжджали

не в складі повітової шляхти, а окремо зі

своїми загонами під власними корогвами.

Князі та пани утворювали порівняно

нечисленну елітну, аристократичну

групу, яка була основою для формування

верхівки державного апарату і підлягала

тільки суду великого князя.

Найнижчий щабель займала дрібна

шляхта. Свій родовід ця верства, вела

від колишніх вихідців із селян чи міщан,

які за свою військову службу одержали

статус шляхти та земельні володіння.

Верхівка бояр володіла вотчинами, мала

права приватної власності на землю, а

решта володіла удільними землями,

тобто користувалася землею лише за

умови виконання військової повинності.

Важлива роль та особливе місце в

українському суспільстві належали

духовенству, яке становило окрему

суспільну верству населення. «Церковні

люди» не підлягали світському суду, в

разі потреби їх судив суд єпископа. У

польсько-литовську добу духовний стан

був численний. Третім станом, що в XIV

—XV ст. виділився в окрему верству

населення, стали міщани. Ця верства не

була однорідною. На вершині міської

піраміди перебував патриціат. Цей

аристократичний прошарок сформувався

з найбагатших і найвпливовіших купців

та промисловців. Середньою ланкою

міщанства було бюргерство — цехові

майстри й торгівці середньої заможності.

Основу соц.ї піраміди міста ремісники,

дрібні торгівці, селяни.Характерною

рисою міського життя була цехова

організація. Відповідно до

зх.європейських зразків населення

українських міст об'єднувалося в цехи:

зброярів, будівельників, шевців,

аптекарів.

Найнижчим прошарком соц.ї піраміди

було селянство, яке, так само як шляхта і

міщанство, було неоднорідним.

У процесі зростання феодального

землеволодіння, утвердження

фільваркової системи господарювання

(виробництво та переробка

сільськогосподарської продукції,

засновані на щотижневій панщині та

чітко орієнтовані на ринок) відбувалося

зближення між різними категоріями

селянства, а його феодальна залежність

поступово переросла та юридично

оформилася в залежність кріпосну. Суть

кріпацтва полягала в прикріпленні селян

до землі, запровадженні обов'язкових

селянських робіт на пана, остаточному

обмеженні громадянських прав і свобод

селянства. Його юридичне оформлення

вступило в завершальний етап у XVI ст.

Характерно, що в українських землях у

складі Польщі цей процес відбувався

трохи швидше, зокрема польські сейми

заборонили селянам залишати свій наділ

без згоди пана та узаконили дводенну

панщину. Литовські статути обмежили

право власності селян на землю. «Устава

на волоки» встановила дводенну

панщину в Литві, значно обмежила права

селян щодо зміни місця проживання,

тобто юридично закріплювала

належність селян феодалові. Останню

крапку в законодавчому оформленні

кріпосного права було поставлено

«артикулами» польського короля Генріха

Валуа та третім Литовським статутом.

Відповідно до цих документів тривалість

панщини визначалася волею пана; селян

позбавляли права розпоряджатися своїм

майном, заповідати або ж відчужувати

його без дозволу феодала; шляхтич

отримав право карати на смерть своїх

кріпаків; селян-утікачів розшукували

протягом 20 років.

Селяни реагували на процес закріпачення

як пасивною непокорою так і активною

протидією

Суспільні процеси XV—XVI ст.

зумовили виникнення в соціальній

структурі принципово нової верстви —

козацтва, яка, поступово набираючи

сили, згодом стала впливовим фактором

суспільного життя, активним чинником

історичного процесу.

34. Церковно-релігійна ситуація на

українських землях під владою

Польщі. Берестейська унія (1596р.) та

її вплив на подальший розвиток

українського суспільства

Католицька церква в ці часи намагалася

утвердити католицизм в українських

землях, її мета - приєднання православної

нац.ї церкви до католицької з

обов'язковим визнанням верховенства

римського папи і католицьких догматів

єдино істинними. Йшлося не про

об'єднання на рівних засадах, як нині

намагаються довести деякі історики, а

про приєднання сх.ї православної

християнської церкви до католицької зх.ї.

Ватикан вирішив створити нову,

уніатську церкву, за допомогою якої

можна було б православних навернути до

католицизму, зберігаючи обряди

православ'я, але визнаючи верховенство

Ватикану і приймаючи догмати

католицизму про непогрішимість і

божественність папи римського.

Вже 1590 р. відбулася нарада чотирьох

єпископів на якій було порушено питання

про прийняття унії. У 1591 р. єпископи

подали королю заяву про готовність

укласти унію. Сигізмунд III 18 травня

1592 р. таємно відповів згодою В 1594 р.

до них пристали митрополит і 3

єпископи.

У червні 1595 р. в Кракові відбулася

нарада, на якій було остаточно вироблено

умови унії, що їх схвалив папський

нунцій. Категорично проти був князь

В.Острозький, але король проігнорував

це.

23 грудня 1595 р. Терлецький і Потій у

присутності папи Клемента VIII

проголосили унію. Потім почалася

підготовка уніатського собору. Все це

викликало обурення серед значної

частини православних, особливо серед

козацтва. У жовтні 1596 р. у Бресті

зібрався церковний собор для обгово-

рення питання про унію. Від самого

початку він поділився на два собори. В

уніатському брали участь митрополит

М.Рогоза, 5 єпископів, 3 архімандрити, 3

католицькі єпископи й чимало шляхти. 8

жовтня 1596 р. під тиском представників

короля вони підписали угоду про унію,

що й було затверджено Сигізмундом III.

На православному соборі, який відкинув

унію, було 2 єпископи Г.Балабан і

З.Копистинський, белградський

митрополит Лука, 9 архімандритів, у т. ч.

й Києво-Печерський Н.Тур, 2

представники східних патріархів і понад

200 представників православного

духовенства.

Народ підтримав рішення православного

собору, піднявши кілька повстань проти

унії.

Після прийняття унії 1596 р. почалася

відкрита експансія католицизму проти

українського народу, його духовності,

історії та культури. Прибічники унії з

православного духовенства почали

впроваджувати її силою. Так, єпископ

Потій особисто очолив похід проти

Іллінського православного монастиря на

Волині, ченці якого виступили проти

рішень Брестського церковного собору.

Уніати силою захоплювали великі

монастирі та парафіяльні церкви, деякі

розоряли; ловили й мучили священиків,

розганяли народ, який збирався на

молитву за містом у наметах.

Все це привело до активізації виступів

українського населення проти унії. В

1620 р. спалахнуло повстання

православних міщан Луцька, яким мі-

сцеві власті заборонили будувати церкву

і школу, в 1625 р. селяни відмовилися

виконувати повинності на користь ченців

Дерманського монастиря, які прийняли

унію. Закінчився поразкою виступ міщан

Острога 1638 р. проти закриття

православних храмів.

Отже, форсований наступ католицизму

на українські землі, що посилився після

укладання Люблінської унії, мав своїм

наслідком ополячення та окатоличення

українського народу, вів до загальної

дезорганізації та занепаду православної

церкви, яка катастрофічно втрачала роль

осередку культурного життя, гаранта

збереження національних традицій.

Берестейська унія була для Польщі

зручною формою посилення своєї влади

в українських землях, розширення сфери

впливу католицизму, а для частини

православного духовенства — спробою

підняти його престиж, подолати

дискримінацію православних віруючих,

вивести православну церкву з кризи.

35. Церковне та релігійне життя в

Україні після Берестейської унії.

Утворення братств. Їх роль і місце у

збереженні нац.го етносу

Наслідки Берестейської церковної унії

1596 p. були дуже тяжкими для

української культури: створення з однієї

православної церкви двох —— уніатської

(укр. католицька церква, з'єднана з

Римом) і православної, яка у другій

половині XVII ст. потрапила в залежність

від Московського патріархат. У ході

боротьби українців проти католицького

впливу велику роль відігравали братства.

Діяльність братств активізувалась у XV

ст. Це зумовлювалося пожвавленням

релігійного життя, реформаторськими

рухами в Європі, економічним

збагаченням мешканців міст, яким

Магдебурзьке право дало можливість

створювати цехові організації. Останні

спочатку були суто світськими, а

невдовзі набули яскраво вираженого

релігійного забарвлення, їх головна мета

полягала в обороні своєї батьківської

віри. Найстарші з братств — Львівсько-

Успенське (1439р.) та Віленсько-

Кушнірське (1458р.).

Стан православної церкви на той час був

не найкращий. Духовенство, особливо

нижчих ланок, було малоосвічене, а його

вплив на прихожан — мізерний. Вища

церковна влада більше дбала про свої

статки. Приблизно таку ж картину

спостерігаємо і в католицькій церкві, але

завдяки реформаційним рухам, що з 1568

p. істотно впливають на католицтво в

Польщі, вона швидко впорядковується,

починають відкриватися школи, до яких

охоче йде вчитись і православна молодь.

Братства по-діловому перейняли досвід

єзуїтів, активізували діяльність, почали

надавати допомогу парафіяльній церкві в

оздобленні й організації урочистих

богослужінь, на яких роздавали старцям

щедру милостиню та пригощали всіх

братчиків медом і обідом.

Великого значення братства надавали

вихованню, формуванню моральних

засад. Братчики не допускали сварок та

пиятик, для всіх були обов'язкові

дотримання дисципліни, повага та

пошана до старших, чесність та

люб'язність як до братчиків, так і до всіх

людей.

Уже з перших своїх кроків братства

зрозуміли, що освіта — найкраща зброя

для захисту своєї віри, подальшої

діяльності та утвердження в суспільстві.

Тому при всіх братствах відкривалися й

активно працювали школи, вихованці

яких несли ідеї братства в народні маси.

При братствах працювали друкарні,

зокрема Львівська, Віленська, Київська

та ін. Вони залишили помітний слід у

культурі свого народу: випускали

різноманітну літературу, а що

найголовніше — підручники.

Братства заохочували самоосвіту серед

своїх членів, всіляко допомагаючи в

цьому. Вони були всестановими,

приймаючи до лав усіх, хто бажав і міг

щось зробити для розбудови української

держави, її освіти і культури.

36.Виникнення козацтва та утворення

Запорізької Січі

Вперше термін «козак» згадано у

Початковій монгольській хроніці (1240).

У перекладі з тюркських мов він означає

«одинокий», «схильний до завоювання».

У XVI ст. цей термін вміщено в словнику

половецької мови «Кодекс Куманікус»

(1303) та в додатку до грецького збірника

житій святих «Синаксаря». Цікаво, що

слово «козак» вживалося для позначення

полярних рольових функцій: «страж» і

«розбійник».

Проблема появи та формування козацької

верстви досі є дискусійною. Перші

спроби її розв'язання було зроблено ще

на початку XVII ст., коли польські

історики намагалися вивести козацький

родовід із самоназви, тобто зі слова

«козак». Зокрема, польсько-литовський

хроніст М. Стрийковський вважав, що

козаки походять від стародавнього

ватажка «Козака», який вдало боровся з

татарами. З часом викристалізувалися

інші версії, що намагаються пояснити

походження козацтва (хозарська,

черкаська, татарська, автохтонна,

захисна, соціальна і т.д.)

Жодна з цих теорій не може пояснити

всю складність виникнення та

формування козацтва, оскільки кожна з

них базується на якомусь одному

чиннику із економічної, етнічної, воєнної

чи соц.ї сфер. Водночас більшість із них

містить раціональні зерна, синтез яких

дає можливість наблизитися до

правильної відповіді.

Поява певного історичного явища

зумовлена, як правило, сумарною дією

чинників двох категорій: тих, що роблять

виникнення цього явища можливим, та

тих, які зумовлюють його необхідність.

Чинниками, що робили можливими

появу та формування козацтва, були:

1) існування великого масиву вільної

землі зі сприятливими для

життєдіяльності умовами в порубіжжі

між хліборобською та кочовою

цивілізаціями;

2) досвід освоєння південних територій;

3) природне прагнення людей до міграції

в пошуках кращого, до самозбереження,

самоствердження і самореалізації.

Необхідність виникнення козацтва

зумовлена:

1) зростанням великого феодального

землеволодіння, що розпочалося з XV ст.

і підштовхнуло процес господарського

освоєння та колонізації нових земель;

2) посиленням феодальної експлуатації,

прогресуючим закріпаченням,

наростанням релігійного та нац.го гніту;

3) зростанням зовнішньої загрози,

нагальною потребою захисту від нападів

турків і татар.

Козацтво сформувалося на стику

землеробської та кочової цивілізацій між

слов'янським та тюркським етнічними

масивами, між християнством та

магометанством. Показово, що турки

називали запорожців змішаним народом.

У козацький побут органічно ввійшли

тюркські слова, татарські озброєння, одяг

і звичаї. Тому термін «протистояння»,

поширений в історичній літературі, не

зовсім точно відображає характер тих

умов, за яких відбувалося формування

козацтва. Цей прошарок населення

зростав на ґрунті взаємодії, взаємовпливу

та пошуку компромісу між кочовою та

хліборобською цивілізаціями.

Перші згадки про козацтво датуються

XIII ст., проте як нова соціальна верства

суспільної ієрархії воно формується

водночас зі шляхтою протягом XV— XVI

ст. Перша писемна згадка про Запорозьку

Січ з'явилася 1551 р. у польського

історика Мартина Бєльського. У своїй

«Всесвітній хроніці» він повідомляв, що

у першій половині XVI ст. на Хортиці

збиралися козаки для нагляду за

переправами, промислом і для боротьби з

татарами. Того часу 12 порогів

перетинали Дніпро від берега до берега і

тяглися вздовж течії майже на 100 км.

Після цього ріка розливалася в шир.

заплаву — Великий Луг, де було багато

проток та островів. У різні часи Січ

розташовувалася на різних островах —

Малій Хортиці, Томаківці, та ін.

Складність питання про

місцезнаходження і час виникнення

першої Січі полягає в тому, що козаки

стихійно прибували на Запорожжя і

будували в різних місцях так звані

«городці» та засіки, або ж «січі», з

повалених дерев для захисту від ворожих

нападів. Проте такі імпровізовані

населені пункти були слабо укріпленими

і тому під натиском ворога досить

швидко припиняли своє існування, не

лишаючи після себе згадки, зафіксованої

в історичних джерелах. Заснування

першої Запорозької Січі історики, як

правило, пов'язують з ім'ям козацького

ватажка Д. Вишневецького.

Воїни за потребою, козаки залишались

невтомними трудівниками. Вони активно

освоювали нові землі, піднімаючи

цілину, прокладаючи шляхи,

споруджуючи мости тощо. Надзвичайна

працьовитість, господарська

винахідливість, кмітливість,

наполегливість, відраза до лінощів,

терплячість і загострене почуття

людської гідності - риси, притаманні

запорожцям. Характерною рисою усіх

запорожців були глибока релігійність,

ревний захист православної віри.

Достатньо лише зауважити, що вступ до

товариства починався з питання: "у Бога

віруєш?" Козаки були справжніми

патріотами. Усі вони мали добре почуття

гумору, відзначалися любов'ю до

народних пісень, нерідко самі їх

складали.

37.Життя і побут запорозьких козаків

Більшість козаків проживали й

хазяйнували «на волості»; на січі ж

проживала більшість козаків лише

влітку, займаючись риболовством,

мисливством, соляним промислом, вели

торгівлю з турками і татарами, в деяких

приграничних містах; взимку

розходилися по «волостям» і лише

декілька сотень козаків залишались

зимувати на Січі, щоб охороняти

артилерію і воєнні припаси. Основа

козацького самоврядування – можливість

обирати собі старшого. Гетьманів

обирали і знімали незалежно від чиєїсь

волі, найважливіші питання

обговорювалися на раді всіх старшин. На

Січі жили козаки і на Січ аж ніяк не

допускали жінок. Звичай запорозьких

козаків може бути пояснений перш за все

їх військовим станом. Постійно зайнятий

війною, постійно в погоні за ворогом

запорожець не міг і думати про мирне

сімейне життя. Отже у Січі жили

виключно неодружені козаки, що

називали себе на відміну від одружених

лицарями. Частина харчувалась за

військовим столом, а частина за власним.

Повсякденне життя козаків: Козаки

піднімалися на ноги зі сходом сонця,

одразу ж вмивалися холодною річковою

водою, потім молилися Богові і через

деякий час сідали за стіл до сніданку. Час

від сніданку до обіду козаки проводили

по-різному: хто об’їжджав коня, хто

оглядав зброю, хто вправлявся в стрільбі,

а хто просто лежав і курив люльку. Рівно

о 12 годині курінний кухар ударяв у

казан таким чином даючи знати, що

прийшов обід. Обід готувався в кожному

курені по особливому, з окремим

поваром і помічником. Обов’язки

помічника полягали в тому, щоб

принести воду в курінь, тримати в

чистоті весь посуд. Їжа готувалася у

великих мідних казанах. До стола

зазвичай подавалися пшоняна каша,

вареники, галушки, дичина, мамалига. Із

напоїв: горілка, мед, пиво, брага. Перш

ніж сісти за їжу козаки хрестилися перед

іконою і читали молитву і тільки потім

розсідалися уздовж стола. Пообідавши

козаки вставали з-за столу, хрестилися,

дякували отаману а потім кухарю.

Кидали кожен по монеті. На зібрані

гроші кухар купував необхідну провізію

на наступний день. Час від обіду до

вечері козаки проводили в тих же

заняттях. По заходу сонця козаки

збиралися у куренях, вечеряли, молилися

та лягали спати. Інші збиралися,

веселилися: грали на кобзах, скрипках,

лірах та танцювали. У свята, такі як

Різдво Христове чи Великдень козаки на

протязі цілого тижня ходили

поздоровляти зі святом кошового, суддів,

писаря й осавулу, приносили їм

подарунки.

38.Організація реєстрового козацтва.

Його роль у суспільно-політичному

житті українського народу

Реєстрове козацтво – частина

українського козацтва, яка перебувала на

державній військовій службі. Козаки

записувалися до спеціальних списків-

реєстрів, що було основою для

визначення державою їхніх прав і

привілеїв. Реєстрове козацтво не

вимагало великих видатків і відзначалося

високою боєздатністю.

Уперше проект створення реєстрового

козацтва був висунутий 1524Aр., за

правління великого князя литовського й

короля польського Сигізмунда, і

реалізовано його 1572Aр., за СигізмундаAII

Августа, коли Україна входила до складу

Речі Посполитої. До реєстру було

записано 300 козаків. Реєстрові козаки

були незалежними від місцевої

адміністрації, звільнялися від сплати

податків, отримували привілеї, й одним із

них було право на володіння містечком з

монастирем і землями до Чигирина для

зимових квартир, арсеналу, шпиталю.

Реєстровим козакам також були надані

клейноди.

Реєстрові козаки завжди були елітою

українського народу й відрізнялись

своєю освіченістю. Вони завжди були

рушійною силою в боротьбі за волю та

незалежність України. Реєстрові козаки

часто брали участь у козацько-

селянських повстаннях, нац.-визвольній

боротьбі українського народу. Видатні

козацькі полководці починали свій шлях

у реєстровому козацтві. Це – Петро

Сагайдачний, Богдан Хмельницький,

Северин Наливайко, Іван Виговський,

Іван Мазепа, Михайло Дорошенко й інші.

Реєстрові козаки не раз підтримували

визвольні виступи народних мас, брали

участь у антифеодальних селянсько-

козацьких повстаннях кінця 16 – 1-ї пол.

17 ст. під керівництвом К.Косинського,

С.Наливайка, І.Сулими, К.Скидана та

інших. Лише невелика частина

реєстрової старшини, захищаючи свої

особисті інтереси, проводила угодовську

політику.

Народно-визвольна війна1648-1654 рр.

скасувала реєстри як політичні

документи польсько-шляхетського уряду,

що обмежували чисельність українського

козацтва. Замість реєстрів почали

складати списки, на підставі яких

визначали приналежність до козацького

стану. Українське козацтво – складне і

багатогранне суспільне явище, яке

відіграло надзвичайно важливу роль в

історії України та її народу. Саме завдяки

козацтву в середині XVII століття була

створена суверенна укр. держава, яка

продовжила державотворчу традицію

українського народу. Унікальність

України полягає в тому, що це був

єдиний край, де козацтво створило свою

державу, організовану на козацьких

засадах. У другій половині XVII – першій

половині XVIII століть Українське

козацтво не лише виступало як

національні збройні сили, а й було

головним чинником збереження

української державності. Завдяки

впливові козацтва на українську

культуру, збереженню козацьких

традицій українці і в подальшому, у часи

бездержавності, зберегли прагнення до

волі і незалежності, а образ козака став

уособленням ідеалу чоловіка-воїна,

захисника вітчизни.

39.Роль українського козацтва у

збереженні етносу та відстоюванні його

прав і свобод.

Українське козацтво – складне і

багатогранне суспільне явище, яке

відіграло надзвичайно важливу роль в

історії України та її народу. Саме завдяки

козацтву в середині XVII століття була

створена на козацьких засадах укр.

держава, яка продовжила державотворчу

традицію укр. нар. У другій половині

XVII – першій половині XVIII століть

Українське козацтво не лише виступало

як національні збройні сили, а й було

головним чинником збереження

української державності. Завдяки

впливові козацтва на українську

культуру, збереженню козацьких

традицій українці і в подальшому, у часи

бездержавності, зберегли прагнення до

волі і незалежності, а образ козака став

уособленням ідеалу чоловіка-воїна,

захисника вітчизни. Це значною мірою

сприяло відновленню української

державності у XX столітті, під час

Української революції 1917 - 1921 років.

Впродовж усього часу, до здобуття

Україною незалежності у 1991 році, укр.

народ зберігав козацькі традиції. Після

проголошення незалежності України

козацький рух охопив широкі кола

громадян. Сьогодні козацькі організації

та їх об’єднання роблять вагомий внесок

у зміцнення державності, відродження та

розвиток історичних, патріотичних,

господарських і культурних традицій

Українського народу.

Сміливі походи козацтва проти турків та

татар, віртуозна військова майстерність

сприяли зростанню його авторитету та

популярності на міжнародній арені. В

Італії, Німеччині, Франції та Англії у цей

час виходить понад десяток творів,

присвячених військовому мистецтву

запорожців.

Отже, на зламі XVI—XVII ст. козацтво

стало впливовим чинником

міжнародного життя. Військо козаків не

тільки захищало українські землі від

турецько-татарської загрози, а й своїми

походами суттєво ослаблювало Турецьку

імперію та Кримське ханство. У критичні

періоди внутр. стабільність у Речі

Посполитій, а іноді навіть безпека

держави значною мірою залежали від

позиції козацтва. Запорожці брали

активну участь у боротьбі за престол у

Росії, Молдавії та інших країнах.

Водночас через недостатній політичний

досвід, слабкість економічної бази,

відсутність єдності та інші причини

козацтво, ставши впливовою силою, не

перетворилося на самостійний чинник

міжнародного життя: воно не

розв’язувало, а лише допомагало

розв’язувати певній державі її проблеми.

40.Визрівання кризових відносин між

укр. суспільством та польською

адміністрацією наприкінці ХVІ –

початку ХVІІ ст.

Люблінська унія призвела до значних

соц.-економічних та політичних наслідків

для України. В 1569 році було здійснено

перепис вільних земель в 3 укр.

воєводствах і король почав роздавати їх

польській шляхті. Відбувалася

інтенсивна полонізація південної

Київщини і Полтавщини. Шляхта

постійно запроваджувала тут панщину.

За Литовським статутом 1588 р. селяни

остаточно закріпачувались,

встановлювався 20р. термін розшуку

селянина-втікача. Серед української знаті

після Люблін. унії посилюється

полонізація. Примусово насаджується

польська культура, мова, освіта,

католицька релігія, яку особливо завзято

запроваджував орден єзуїтів. Любл.унія

значно загострила релігійні проблеми.

Широкі верстви українського населення -

селянство, міщанство, дрібні та середні

шляхтичі - противились покатоличенню і

відстоювали православну грецьку віру. В

цій боротьбі дедалі значнішу роль

відігравали братства. В II половині XVI

ст. їх діяльність набуває як культурно-

просвітницького та і політичного

характеру. Вони перетворилися у

могутню силу, що виступала за

оновлення православної церкви. Таким

чином, в результаті Брестської унії 1596

р. релігійні протиріччя ще більше

загострилися. Православна церква перед

небезпекою загибелі пішла на союз з

протестантами Речі Посполитої. Але цей

крок не приніс бажаного.

Співвідношення сил продовжувало

схилятися на користь уніатів. В II

половині XVI ст. у зв`язку з посиленням

соц.го та нац.-релігійного гніту укр. нар.

збільшився потік втікачів на Запоріжжя,

що докорінно змінило козацьке

середовище, зокрема посилення

антипольських настроїв козаків.

Зміцнення козацтва, як стану, участь

запорожців в війнах, які вела Польща,

їхня участь в захисті кордонів від нападів

татар, а також звернення урядів різних

держав за військовою допомогою до

козаків - все це мало наслідком

самоусвідомлення козацтвом своєї

окремішності від інших суспільних

станів і його роль в військово-політичних

справах. В кінці XVI ст. почали

формуватися основні причини, що

призвели до широкомасштабних

народних повстань:1)Посилення

феодального і нац.го гніту на українських

землях після Люблінської унії.

2)Загострення міжконфесійних

суперечностей після підписання

Берестейської церковної унії.

3)Наростання суспільної конфронтації в

українському суспільстві, що призвело до

загострення класової боротьби. 4)Засилля

польського права на українських землях

наприкінці XVI ст.5)Козацтво стало

формуватися, як окремий стан в Речі

Посполитій і заявило про себе, як окрема

військово-політична сила. 6)Прагнення

козацтва поширити свій вплив на якомога

більші території України.7) Загострення

протиріч і суперечностей між рядовими

козаками «голотою» і козацькою

старшиною.

У збройній боротьбі народу за своє

визволення, яке почалося у кінці XVI ст.

виявилося пробудження нац.ї свідомості

українського народу. Вирішальною

силою в цій боротьбі було українське

козацтво.

41.Повстання 1591-1596 р. під

проводом К.Косинського та

С.Наливайко

Перше велике антифеодальне селянсько-

козацьке повстання, очолюване К.

Косинським, відбулося в 1591-1593 рр.

У 1591 р. Косинський на чолі загону

козаків за підтримки селян і міської

бідноти захопив Білу Церкву. Згодом

спалахнула широка антифеодальна

боротьба на Київщині та Переяславщині.

Повстанці захопили Трипілля і

Переяслав, підійшли до Києва. Рух

перекинувся також на Волинське і

Брацлавське воєводства. Магнати,

злякавшись, створили ополчення шляхти

на чолі з київським воєводою князем

Острозьким і виступили проти

Косинського. У січні 1593 р. під

містечком П'яткою на Житомирщині

відбулася битва, що тривала тиждень, але

так і не виявила переможця. Повстанці

відійшли на Січ. У травні 1593 р.

двотисячний загін козаків на чолі з

Косинським знову вирушив із

Запорозької Січі й незабаром оточив

Черкаси. Черкаський староста, не

дочекавшись допомоги, розпочав

переговори з Косинським, запросив його

до замку і вбив. Восени того ж р.

повстання спалахнуло з новою силою.

Козацьке військо підійшло до Києва і

оточило його, але в цей час татари

напали на Січ і козаки змушені були

повернутися назад. Шляхта придушила

залишки селянських загонів на Київщині

та Брацлавщині, жорстоко розправилася з

непокірними, а потім почала самовільно

збільшувати у своїх маєтках панщину і

різні повинності. Усе це сприяло

визріванню інших повстань.

Повстання Наливайка 1594-96 рр. -

нац.-визвольне повстання в Україні під

проводом С. Наливайка проти польських

загарбників. В липні 1594 р.,

повернувшись з загоном козаків після

походу в Молдавію проти турків,

С.Наливайко закликав запорожців

виступити проти польського панування в

Україні. До повсталих приєднався загін

козаків, очолених гетьманом Г. Лободою.

В жовтні нац.-визвольний рух охопив

всю Брацлавщину, Київщину і Волинь.

Козацьке військо, яке нараховувало 12

тис. чол., здобуло Гусятин, Канів, Бар,

Луцьк та ін. міста. Навесні 1595 р.

повсталі рушили на Волинь, а згодом - у

Білорусію. В кінці 1595 р. і на початку

1596 р. повстанський рух розгорнувся на

Волині, Поділлі, Київщині, частково в

Галичині. В Білорусію на допомогу

повстанцям рушив козацький загін на

чолі з гетьманом Г.Шаулою.

В грудні 1595 р. польський уряд кинув на

придушення повстання військові сили під

командуванням С.Жолкевського. В кінці

січня 1596 р. С. Наливайко з невеликим

загоном (1500 чол.) відступив на Волинь,

а звідти через уманські ліси до Білої

Церкви.

1596 р. загони С.Наливайка, М. Шаули,

Г. Лободи об’єднались під Білою

Церквою, де розгромили передові

підрозділи шляхетських військ. В

урочищі Гострий Камінь біля Трипілля

відбулася вирішальна битва. Після

жорстокого бою повстанці були змушені

відступити на Лубенщину. Проте шлях

відступу далі був відрізаний новими

коронними хоругвами. Навесні 1596 на р.

Солониці під Лубнами повстанці були

оточені переважаючими силами

польського війська і знищені.

С.Наливайка та інших шістьох ватажків

повстання було відправлено до Варшави,

де 11.4.1597 р. після нелюдських тортур

їх стратили.

42.Нац.-визвольні повстання

українського народу 20-30 р. ХVІІ ст.

а) Повстання під приводом Марка

Жмайла Занепокоєний утворенням

козацької «окремої республіки», уряд

Речі Посполитої почав готувати влітку

1625 р. черговий каральний похід проти

козаків. В вересні 1625 р. коронний

гетьман С.Конецьпольський на чолі 30-

тисячного війська вирушив з м.Бара на

Подніпров‘я. Йому протистояло Військо

Запорізьке Марка Жмайла до якого

приєдналися повстанці з міщан і селян.

Перші сутички між карателями і

козаками відбулися під Каневом. Вдало

відбившись від ворогів, козаки

відступили до Курукового озера.

Головна битва відбулася 15 жовтня

1625р. біля села Таборище (м.Крилов).

Наслідки його можна було передбачити,

хоча полякам так і не вдалося здобути

укріплений козачий табір повстанців. 25

жовтня 1625 р. була підписана

Куруківська угода, козацький реєстр – 6

тис.; решта, 40 тис. козаків повинні були

повертатися до своїх панів. РК обирали

гетьмана, але затверджувати його мав

король, проживати вони мали право лише

на державних землях. Звичайно, така

угода не влаштовувала ні шляхту, ні

козацько-селянські маси. Новий вибух в

Україна був не за горами.

б)Повстання під приводом Тараса

Федоровича (Трясила) (1630 - 1631 рр.)

Уряд РП знову посилює тиск на козаків,

не кажучи вже про широкі маси селян та

міської бідноти, намагається обернути

козаків у підданих польської шляхти,

своє вірне знаряддя. У своїй політиці

уряд РП спирався на політику частини

козацької старшини, а також

використовував суперечності між

реєстровими козаками і запорожцями.

В 1629 році запорожці обрали гетьманом

досвідченого Тараса Федоровича

(Трясила). А в 1630 р. він очолив

козацько-селянське повстання. До

повстанців приєдналися і реєстрові

козаки. В 20-30 роках нац.-визвольн.рух

перемістився на Лівобережну Україну.

Це обумовлювалось тим, що там, де

відбувався колонізаційний процес,

завершився термін надання пільг

слобожанам, після чого їх примушували

відбувати панщину. Тому слобожани

втікали , поповнювали ряди запорозького

козацтва, а під час повстання ставали

його учасниками. Повстання охопило

Полтавщину, Київське Полісся і

Запоріжжя. Повсталі козаки нападали на

панські маєтки, вбивали власників,

управителів, орендарів, шинкарів.

Головні бої відбулися під Переяславом.

Найкровопролитнішим був бій 15 травня

1630 р., названий «Тарасовою ніччю»,

коли козаки вщент розгромили добірне

шляхетське військо С.Конецпольського.

Згодом переговори, наслідком яких -

підписання 8 червня 1630 р. мирної

угоди(реєстр - 8 тис. козаків).

в) Повстання під керівн. Івана Сулими

(1635 рік). Рос-пол. війна 1632-1634 рр.

закінчилася перемогою РП і підписанням

мирного договору. Після цього уряд РП

знову посилив тиск на козаків. Оскільки

Осман.Імпер. та Кримс.ханст.

безперервно скаржилися на козаків, які

постійно здійснювали напади на їх

володіння, погрожували війною РП. Було

вирішено приборкати козаків. З цією

метою сейм РП ухвалив побудувати на

берегах Дніпра фортецю. Вона мала

перепиняти втікачів на Низ, перекрити

головний шлях постачання запорожців

провіантом і боєприпасами. Незабаром

фр. інженер Боплан підшукав зручне

місце для фортеці: на правому березі

Дніпра, біля першого порогу

(Кодацького). В середині літа 1635 р.

фортеця була повністю готова. Для

козаків новозбудована фортеця була

значн. перепон., бо серйозно

перешкоджала їхнім діям і обмежувала

можливості боротьби проти РП. Вихід

був один – зруйнувати цю фортецю, піти

на нове повстання проти польської

шляхти. Цю операцію очолив гетьман

Військ. Запоріз. І.Сулима. Іван Сулима,

розробив план взяття Кодака. Він

вирішив скористатися відсутністю

коронного війська й частини реєстровців,

які воювали зі шведами в Прибалтиці. У

серпні 1635 р. козаки непомітно вдерлися

до фортеці і швидко оволоділи нею,

перебивши гарнізон. Після цього вони

зруйнували фортецю. Взяття фортеці

розпочало нове козацьке повстання, яке

тривало недовго, бо невдовзі

завершилась війна у Прибалтиці і

коронне військо рушило на Україну,

готуючись до боїв з повстанцями.

Злякавшись цього, частина старшини

вирішила видати Сулиму уряду РП і

захопила його разом із 5 сподвижниками

та відправила до Варшави, де вони були

страчені.

г) Повстання 1637-1638 рр.

Невдовзі після страти І.Сулими уряд РП

відбудував Кодак, а потім почав

«очищати» реєстр Війська Запорізького

від бунтівників. Це і стало приводом до

нового повстання, керівником якого був

спочатку полковник реєстр. козаків

П.Михнович. Це повстання охопило

Лівобережну та Правобережну Україну.

Незабаром загони повстанців оволоділи

Черкасами, Корсунем, Білою Церквою,

взяли під контроль велику територію на

Подніпров‘ї та Лівобережній Україні, і

скрізь до них приєднувалися селяни та

міська біднота. Першу битву біля

Сахнового мосту через Рось повстанці

виграли, але 16 грудня 1637 р. вони були

обложені карателями М.Потоцького під

Кумейками, 24 грудня 1637 р. повстанці

вирішили припинити опір. Настав період

«золотого спокою».

43. Розвиток культури, освіти,

книгодрукування в Україні в ХVІ –

першій половині ХVІІ ст.

Своєрідність української культури 16 – 1

пол 17 ст. зумовлювалась тим, що укр.

народ був позбавлений власної

державності. Українські землі

перебували у складі кількох іноземних

держав. Тож умови для культурного

поступу українців, що перебували у тих

державах, були неоднаковими.

Сприятливі умови склалися у Великому

князівстві Литовському. Збираючи

українсько-руські землі, литовські князі

прагнули прилучитися до великої

культури Київської Русі, надбання якої

не відкидалися, а підтримувалися й

відроджувалися разом з православною

вірою та руською мовою, що визнавалися

державними. Литовські можновладці

перебрали й традиційний для Русі -

України спосіб життя. Ситуація

змінилася, коли українські землі

потрапили під владу Польщі. Маючи

високорозвинену культуру, спрямовану

на зх.європейський католицький світ,

Польське королівство домагалося

підкорення українських земель задля

збільшення території та збагачення.

Відмінна культура українців

перешкоджала загарбницьким планам

корони. Тому ні про яку підтримку й

заохочення культурного поступу

українців за давніми традиціями не було

й мови. Водночас через Польщу в

Україну потрапляли ідеї Відродження,

Реформації й Контрреформації, набувала

поширення зх.європейська система

освіти. Укр. навчалися в європ.

Університетах,але досяжними вони були

для одиниць. Численні протестантські та

єзуїтські школи, колегіуми, що з'являлися

в українських землях під впливом

реформаційного руху, не могли зарадити

справі, бо головну мету виховної

діяльності такі навчальні заклади вбачали

в наверненні якомога більшої кількості

українців до католицької віри та

протестантизму. Розуміння великої

небезпеки від єзуїтів спонукало українців

подбати про оновлення власної освіти.

Відродження української школи

розпочалося з діяльності Острозького

культурно-освітнього осередку(1576 р.

к.Костянтина-Василя Острозького). В

Острозькій школі ґрунтовно вивчалися

мови - слов'янська, грецька й латина та "7

вільних наук". То була перша в Україні

"слов'яно-греко-латинська" школа – 1-ий

ВНЗ в Україні та серед православних.

Ідеї Острозької академії були підхоплені

братствами, зусиллями яких починали

створюватися братські школи. Перша

школа з'явилася у Львові 1585р., а

незабаром їх почали закладати скрізь в

Україні, їхнє головне призначення -

надавати добру освіту й виховувати

відданість давнім традиціям і

батьківській вірі. 1615р. постала братська

школа в Києві. Вона швидко здобула

слави найавторитетнішого навчального

закладу в Україні. До її заснування

докладали зусиль учені, письменники й

поети, провідні діячі православної

церкви. Восени 1631 р. в Києві виникла

ще одна школа - Лаврська.. Об'єднана

школа почала діяти у вересні 1632 р.

Називалася вона колегіум. Київський

колегіум був вищим навчальним

закладом. КМА тривалий час була

єдиним ВНЗ України, Сх.ї Європи й

усього православного світу, її вихованці

закладали школи, обдаровували

бібліотеки і в такий спосіб сприяли

розвиткові культури, малярського

мистецтва, літ., музики, театру.

Першими шкільними підручниками в

Україні була "Граматика словенская"..

Найважливішою подією XVI ст. був

початок книгодрукування в Україні. В

1491 р. надрукував перші видання

кирилівського шрифту - релігійні книги.

У 1573 р. в Україну прибуває з Москви

книгодрукар Іван Федоров. У Львові за

допомогою братства засновує

книгодрукарню і вже наступного 1574р.

видає перші в Україні друковані книги

"Апостол", "Буквар". Набуває поширення

полемічна літ., що виникає в умовах

боротьби проти католицького наступу на

права православ'я(Іван Вишенський,

Герасим та Мелетій Смотрицькі,Йов

Борецький,Петро Могила)

В Україні розповсюджувалася

перекладна літ.. В Україні широкого

розмаху набуло будівництво оборонних

споруд. Зводять нові монастирі та

церкви, палаци магнатів, розбудовують

міста. Архітектура і образотворче

мистецтво в Україні набували

національних рис і були невід'ємними

здобутками суспільного побуту

українців. Потреба нац.го

самозбереження спричинила надзвичайне

піднесення української культури. За

відсутності держави культура залишалася

єдиною цариною, де українці могли

боронити свою самобутність. Саме тому

культурне життя в Україні цього часу

після тривалого періоду занепаду,

визначають як нац.-культурне

відродження.

44.Гетьман Петро Конашевич-

Сагайдачний. Його політична,

військова та просвітницька діяльність

Петро Конашевич-Сагайдачний (бл.

1570-1622) був найвидатнішим

козацьким ватажком до Хмельницького й

одним з найталановитіших українських

дипломатів, полководців і державних

діячів усіх часів. Народився він у

с.Кульчиці на Львівщині, навчався в

Острозі, а потім подався на Запоріжжя,

де брав участь у походах на Молдавію і

Лівонію. Особливої слави здобув

морськими походами, зокрема на Кафу

1616 р. З 1616 р. й до кінця життя він був

гетьманом Війська Запорізького і під

його керівництвом козацтво

перетворилося на окремий стан, його

збройні сили були реформовані в

регулярну армію з суворою дисципліною.

Заслуги гетьмана Петра Конашевича-

Сагайдачного справді численні :він

впорядкував козацьке військо, вів

успішну дипломатичну діяльність, брав

активну участь у тогочасній європейській

політиці, підтримував православну

церкву, приділяв увагу освітнім справам

та стояв біля витоків Київської братської

школи. Й не дивно, що його -

талановитого і авторитетного керівника

козаки обирали на гетьманство кілька

разів.

Гетьман Сагайдачний до кінця своїх днів

творив благодійні справи. Збудував

козацьку церкву Св.Василія на території

Флорівського монастиря у Києві, а для

старих, хворих і покалічених козаків —

шпиталь. За кілька днів до смерті він

склав тестамент, підписаний

митрополитом Борецьким, і наказ про

призначення гетьманом Війська

Запорозького Олівера Голуба. Всі свої

кошти Сагайдачний заповів Київській,

Луцькій та Львівській братським школам.

До спорудженої ним церкви Богоявлення

передав срібний позолочений хрест,

інкрустований дев’ятьма дорогоцінними

каменями. Хрест довго зберігався в

Богоявленському храмі, а в подальшому

— в Церковно-археологічному музеї

історії коштовностей Києва.

На початку XVII століття Сагайдачний як

керманич козацького війська активно

діяв проти Османської імперії та

Московської держави. З його іменем

пов’язана слава козацьких морських

походів 1606, 1613–1616 та 1620 років

проти Туреччини і Кримського ханства.

Протягом 1607–1608 років під тиском

козацького війська, керованого

Сагайдачним, впали Ізмаїл, Очаків і

Перекоп. 1609 р. козаки спалили

передмістя Стамбула, у 1612-му

розгромили орду, яка дійшла аж до Білої

Церкви, й визволили п’ять тисяч бранців,

а в 1613-му виходили в море, атакували

кілька берегових фортець та звільнили

полонених. У 1614 році Сагайдачний

здійснив сміливий напад на Синоп та

звільнив тисячі невільників. Козацькі

чайки потопили значну частину

турецького флоту, а 1616 р. на чолі з

Конашевичем-Сагайдачним взяли

потужну фортецю Кафу, яка мала сумну

славу центру торгівлі невільниками.

Добре усвідомлюючи роль віри й

церкви, Конашевич-Сагайдачний,

спираючись на підтримку різних

станів тогочасного суспільства,

насамперед православної шляхти та

міщанства, взявся за відновлення

православної ієрархії, яка закінчила

своє існування після Берестейської

унії. Використавши перебування

Теофана в Києві, Сагайдачний

умовив його висвятити

православного митрополита та

єпископів.

45.Життя та діяльність Петра Могили

Могила Петро (1596-1647) — релігійний

і культурний діяч, богослов і мислитель.

Народився у Молдавії в родині

майбутнього господаря Валахії і

Молдови Симеона. Освіту здобув у школі

Львів. братства і в закордонних ун-тах

(можливо, Франції і Голландії). Недовгий

час служив у польському війську, брав

участь у Хотинській битві (1621). 1625 р.

прийняв чернецтво. З 1627 р. —

архімандрит Києво-Печерської лаври, з

1632 р. — митрополит Київ., Галицький і

всієї Русі. Толерантно ставлячись до

різних віросповідань, до ідеї зближення

всіх християнських церков,

підпорядковує свою діяльність

зміцненню православ’я, духовної єдності

укр. народу через такі інституції, як

церква, школи, колегії, друкарні,

бібліотеки, мистецькі заклади. Він значно

розширив сферу вживання укр. мови в

книгодрукуванні, богослужбах,

перекладах, готував укр. видання Біблії.

Реформи М., спрямовані на піднесення

освіти, моральності, дисципліни,

організації кліру, вивели православну

церкву з кризи та занепаду. Його твори

були спрямовані на уніфікацію,

систематизацію і розробку єдиних правил

церковного життя, догматичного вчення,

чину богослужб. 1632 p. заснував Києво-

Могилянську колегію — перший вищий

навчальний заклад на землях східних і

південних слов’ян, котрий відігравав

провідну роль у розвитку освіти, науки і

культури впродовж майже двох століть.

У колегії вперше в Україні почалось

викладання філософії і богослов’я як

певних розгалужених теоретичних

систем.

Могила доклав чимало зусиль до

відродження Софійського собору.

Водночас у Києві почалася відбудова й

ряду інших церков та монастирів.

Могилою була реконструйована церква

Св.Василія. З особливим почуттям

ставився він до руїн Десятинної церкви

— першого кам'яного храму Київської

Русі, зведеного за часів князювання

Володимира Святославича. Тут

відбудовчі роботи велися з великою

обережністю. А коли робітниками був

знайдений гроб святого Володимира,

Могила виставив голову святителя у

Печерському монастирі для загального

поклоніння. Почалася відбудова також

древньої церкви Спаса на Берестові,

Успенського собору в Печерському

монастирі та ін. Петро Могила

продовжує діяльність по упорядкуванню

й піднесенню культури православного

богослужіння. З цією метою у 1640 р. він

скликав у Києві собор. Наслідком цього

собору стало затвердження й нове

видання «Требника» (1646). Під

керівництвом Могили було складено й

православний катехізис.

Немало було зроблено Могилою і для

розвитку мистецтва в Україні. Для

розмалювання київських церков

запрошувались кращі художники з

Європи. Багато з них так і лишалися у

Києві, сприяючи розвитку місцевої

художньої школи. Між іншим, як вчені,

викладачі Київської колегії, так і її учні

мали змогу постійно користуватися

однією з найбагатших бібліотек -

бібліотекою Петра Могили. В ній були

твори Сенеки, Горація, Цезаря,

Цицерона, Макіавеллі, трактати

Авіценни та ін. Поряд з богословською

літературою сусідували польські хроніки,

російські літописи, документальні

збірники, хронографи. Свою бібліотеку

Петро Могила заповів Київському

колегіуму. Разом з нею туди перейшли й

книги Іова Борецького, який свого часу

заповів їх Могилі.

Помер Петро Могила 11 січня 1647 р.

46.Гетьманщина наприкінці ХVІІ-

ХVІІІ ст.: кордони, населення,

політичний і адміністративно-

політичний устрій

В склад Гетьманщини входило 10 полків:

Київський, Чернігівський, Ніжинський,

Лубенський, Полтавський, Гадячський,

Переяславський, Миргородський,

Стародубський.

До складу населення Гетьманщини

входили: козаки, сільське та міське

українське населення, зустрічалося

польське населення.

Гетьманщина наприкінці ХVІІ-ХVІІІ ст.

являла собою державне формування, що

маючи військовий устрій потроху

формувала адміністративно-

територіальний, долаючи утиски та різні

перепони, що створювалися Московією.

В центральному управлінні всією

Гетьманщиною спочатку сформувалося 2

вищих закладів управління:1-

Військова(генеральна) канцелярія, 2-

Генеральний суд. ВК завідувала

воєнними справами та загально

адміністративними. З часом від

козацького самоврядування не лишилось

майже нічого, а якщо й залишилося деяке

самоврядування, то воно вже не

відігравало тієї ролі, що колись. Тепер на

Гетьманщині всі і, майже, все залежало

від старшин.

47.Процес та наслідки інкорпорації

України до складу Російської імперії в

ХVІІІ ст.

Перебування Лівобережжя у складі

Російської імперії мало свої особливості.

Безперервно тривав наступ на права

України, метою якого було: ліквідувати

автономію та ввести укр. землі до складу

імперії. Сама політика Російської імперії

пройшла кілька етапів.

1 етап (1708-1728рр.) характеризується

форсованими наступами на українську

автономію. Процес наступу мав такі

характерні риси: обмеження влади

гетьмана, економічні утиски,

експлуатація демографічного потенціалу,

культурні обмеження.

2 етап (1728-1734рр.) характеризується

поверненням Україні прав та

вольностей. Характерними рисами є

також те, що гетьман не мав права

ведення дипломатичних переговорів; для

контролю над гетьманськими фінансами

вводилися посади аж двох підскарбіїв.

Особливістю цього етапу було лише

формальне поновлення української

автономії, фактично усе суспільне життя

перебувало під контролем Російської

імперії.

3 етап (1734-1750рр.) характеризується

посиленням імперського тиску.

Російські чиновники втручалися у всі

сфери суспільного життя; проводилася

русифікація укр. населення. Пізніше

ситуація ускладнилася російсько-

турецькою війною, яка мала

катастрофічні наслідки для України.

4 етап (1750-1764рр.) характеризується

тимчасовим уповільненням процесу

російської експансії. Був ліквідований

митний контроль між Гетьманщиною та

Росією; Київ перейшов під пряме

імператорське правління. Було проведено

судову реформу (Гетьманщина

поділилась на 20 повітів).

5 етап (1764-1783рр.) характеризується

остаточною ліквідацією української

автономії. Вся увага була зосереджена на

централізації та русифікації, було

знищено Запорозьку Січ, оформлено

кріпацтво. Колоніальна політика

Російської імперії характеризувалась

активними обмеженнями прав та

вольностей, посиленням централізації,

русифікації.

48. Централізаторська політика

Катерини ІІ до України. Причини та

обставини остаточної ліквідації Росією

Гетьманщини

Катерина ІІ прагнучи централізації

державного управління змусила

К.Розумовського подати рапорт про

відставку. Під час правління Катерини ІІ

землі колишнього кримського ханства

увійшли до складу російської імперії.

Таким чином зникла потреба в козацьких

військах, Запорізькій Січі і Гетьманщині.

У 1776р. Катерина ІІ ліквідувала

слобідське козацтво – більшість

заможних козаків перевела в гусари, а

частину – у селянський стан. Старшина

отримала офіцерські звання і статус

дворянства. На території слобідських

полків було створено слобідсько-

українську губернію з центром в Харкові.

У 1785р. видавши «Жалувану грамоту

дворянству» Катерина ІІ законодавчо

оформила права та привілеї російського

дворянства. Правління Катерини ІІ

позначилось подальшою русифікацією

України. У 1783р. в Києво-Могилянській

Академії було запроваджено російську

мову викладання. У 1786р. церква

перетворилась на частину

імператорського державного апарату.

Після включення до складу Російської

імперії Правобережної України уряд

Катерини ІІ проводила тут політику,

спрямовану на ліквідацію греко-

католицької церкви.

49.Державотворча діяльність І.Мазепи

І.Мазепа – укр. державний і політичний

діяч, гетьман Лівобережної України,

гетьман Війська Запорізького обох

берегів Дніпра, князь Священної

Римської імперії. Політика гетьмана

Мазепи була продовженням політики

Самойловича, але провадилася іншими

темпами та подекуди іншими методами.

Ця політика виразно сприяла зростові

козацької старшини, зміцненню її

економічної бази й соц.го становища й

перетворенню її на зверхній стан

Гетьманщини, а тим самим і на провідну

верству в Козацько-Гетьманській

державі. Політика українського уряду

щодо козацтва за часів гетьманування

Мазепи була цілком ясна і послідовна.

Козацтво на той час являло собою дуже

поважну силу і як заможна сільська

верхівка і як головний військовий резерв

держави. В руках козацтва були чимала

площа землеволодіння, млини, інші

промислові торговельні заклади, а

головне - права та вольності здобуті

Богданом Хмельницьким. Селянство в

часи І.Мазепи становило більшу частину

населення України. Закріпачення в часи

Мазепи не відбувалося. Селяни не

втратили юридичного права на землю.

Не менш важливий був вклад гетьмана

Мазепи в духовне життя. В часи Мазепи

відбувається розвиток образотворчого

мистецтва та архітектури. В добу Мазепи

відроджується Київ, як духовний центр

України.

Мазепа займав позицію відстоювання

інтересів власної держави, саме тому цар

як вогню боявся нац.-визвольного руху

під його керівництвом. Місце Мазепи у

цьому русі визначається його методами

боротьби. Мазепа сподівався здобути для

України волю за допомогою таємних

переговорів і угод з європейськими

монархами. Він розраховував підняти

народ на боротьбу спираючись на

власний авторитет правителя. Роль

Мазепи полягає в тому, що

усвідомлюючи загрозу політики Петра І

Українській державі, сміливо підняв

прапор нац.-визвольної боротьби за

свободу.

50.Діяльність української політичної

еміграції на початку ХVІІІ ст. Основні

положення Конституції Пилипа

Орлика

Пилип Орлик – гетьман України в 1710-

1742рр. У 1698-1700рр. Орлик служив

писарем в канцелярії київського

митрополита, а потім у полтавському

полку. З 1706 р. Орлик – генеральний

писар і найближчий помічник І. Мазепи.

У 1708 році брав участь у повстанні

проти російської імперії, а після

Полтавської битви емігрував в Османські

володіння. 5 квітня 1710р. після смерті І.

Мазепи П. Орлика Обирають гетьманом

України. Намагаючись завоювати собі

підтримку, в 1710р. П. Орлик складає

«Пакти і Конституції прав і вольностей

Війська Запорізького», укладає зі

старшиною та запорожцями угоду,

документ, який пізніше дістав назву

«Конституція Пилипа Орлика», що на

багато років випереджала аналоги

політичних документів у інших народів.

У тексті документа Україну називають

Україною, Малою Руссю, Військом

Запорізьким.

Законодавча влада надається Генеральній

Раді, що виконує роль парламенту, до

якої входять генеральні старшини,

цивільні полковники від міст, генеральні

радники , полкові старшини, сотники та

представники від Запорозької Січі.

Генеральній Раді належало працювати

тричі на рік — в січні, квітні і жовтні. На

своїх зборах Генеральна Рада розглядає

питання про безпеку держави, спільне

благо, інші громадські справи. Найвищу

виконавчу владу мали гетьман разом із

Радою генеральної старшини.

Можливості гетьмана і його владні

повноваження було значно обмежені.

Відповідно до цих положень гетьман не

мав права розпоряджатися державним

скарбом та землями, проводити власну

політику, вести самостійну зовнішню

політику. Йому також було заборонено

створювати якусь власну адміністрацію,

він не міг застосовувати покарання до

винних. Для задоволення матеріальних

потреб гетьманові виділялись певні

рангові маєтності з чітко визначеними

прибутками, проте лише на час його

перебування на посаді.

За підтримки Карла 12 Орлик вступає в

союз з кримськими татарами та оголошує

війну Російській імперії. На початку

1711р. Орлик розпочинає спільний похід

запорожців і татар проти росіян в

Україні. Пилип Орлик не припиняв

пошуків підтримки у різних

європейських держав (Франції, Англії,

Польщі та ін.). Він неодноразово

порушував питання про відновлення

української державності, продовжував

планувати кроки, спрямовані на

звільнення Вітчизни від «московського

ярма».

51.Поділ Речі Посполитої. Зміни у

політичному становищі

правобережних та зх.українських

земель.

Перший поділ:

5 червня 1772, повноважні представники

Прусії, Австрії та Росії підписали в

Петербурзі договір, за яким відбирали на

свою користь так звані санітарні смуги,

тобто території по периметру Речі

Посполитої. Згідно з цією угодою:

Пруссія забрала Помор’я, Куяви та

частину Великопольщі - загальною

площею 36 тис. км2 з населенням 580

тис. чол

Австрія – Малопольщу і Галичину з

Руським, Бєлзьким і західними

околицями Волинського та Подільського

воєводств обшаром 83 тис. км2 з 2.650

тис мешканців.

Росія – сх.білоруські землі з Полоцьком,

Вітебськом та Мстиславом, а, окрім

цього – частина Ліфляндії [Латвії], тобто

загалом 92 тис. км2 площі з 1.300 тис.

населення.

Другий поділ:Цього разу від Речі

Посполитої відрізали такі шматки:до

Прусії відійшли вся Великопольща та

частина Мазовії;до Росії – українські та

білоруські землі;Австрійських вимог до

уваги не взяли.

Третій поділ: Річ Посполита припинила

державне існування. Результат 3 поділу

Польщі призвів до наступного:до Австрії

було приєднано Краків, Холмщину,

Південне Підляшшя та частину

польських земель над Віслою – Нову

Галичину. До Росії відійшли Литва,

Курляндія, Західна Білорусь та Західна

Волинь. Прусія отримала частину

Підляшшя і Мазовецьких земель з

Варшавою.

Інкорпорація зх.українських земель до

складу Австрійської імперії збіглася у

часі з першою хвилею модернізаційних

реформ у цій державі. Ці реформи

запроваджувалися у життя в 70—80-х

роках XVIII ст. Марією-Терезою та

Йосифом II. Вони базувалися на ідеях

освіченого абсолютизму і мали на меті

шляхом посилення державної

централізації та встановлення контролю

правлячої династії за всіма сферами

суспільного життя залучити імперію до

нових історичних процесів та не

допустити її відставання від основного

суперника — сусідньої Пруссії. Серйозні

зрушення зумовили імперські реформи у

сфері релігії: церква підпорядковувалася

державі; змінився статус священиків,

1773 p. було ліквідовано орден єзуїтів,

який до цього мав значний вплив на

суспільне життя імперії.

52.Адміністративно-територіальний

устрій та регіональний поділ

українських земель у складі Російської

імперії

З кінця XVIII ст. українські землі

Наддніпрянщини були перетворені на

звичайну провінцію Російської імперії.

На них був поширений

загальноімперський адміністративний

порядок. Вона була поділена на 9

губерній. Такий адміністративно-

територіальний поділ був спрямований

на посилення контролю над українцями

та прискорення їх русифікації.

Національна політика царського уряду в

Україні ґрунтувалася на вимогах

перетворення українців на росіян. Вони

були позбавлені права на вільне

використання рідної мови; обмежувався

вільний розвиток української культури. У

першій половині XIX ст. ринкові

відносини продовжували поширюватись

у всіх сферах господарства

Наддніпрянської України. Найбільш

енергійно включались в них великі

землевласники, які вдосконалювали

ведення господарства у своїх маєтках за

рахунок впровадження нових досягнень

агрономії і агротехніки, намагались

використати сільгоспмашини. Найбільш

розвинутою галуззю промисловості було

цукроваріння: Відбувався розвиток

інших галузей переробки

сільгосппродукції, зароджувалось

машинобудування, виникла і швидко

розвивалася кам’яновугільна

промисловість у Донбасі. Політика

царизму в Україні була спрямована на те,

щоб перетворити Україну на ринок збуту

російських промислових товарів. Україна

ж була постачальником на ринок

сільськогосподарської продукції та

продуктів її переробки. Що ж до місця

України в зовнішній торгівлі Російської

імперії, то вона виступала як основний

постачальник зерна (зокрема пшениці),

що вирощувалось головним чином у

Степовій Україні і вивозилося в Європу

через чорноморські порти.

53.Соц.-екон. розвиток

Наддніпрянської України. Ліберальні

реформи 1860-70-х р.: особливості та

наслідки їх проведення в Україні

Головне місце у відновленні

господарського життя в регіоні належало

народній колонізації. Протягом кінця

XVII — першої половини XVIII ст. на

Центральному і Сх.му Поділлі та

Південно-Східній Київщині осіли

десятки тисяч переселенців з

Лівобережної України, Галичини,

Молдавського князівства та інших

регіонів. Процес відбудови економіки

краю розтягся на кілька десятиліть.

Частина земельного фонду

Правобережжя стала також здобутком

українського селянства та козацтва, в

тому числі на тій території понад

Дніпром, яка за умовами «Вічного миру»

мала залишатися незаселеною

нейтральною зоною. В економічному

житті Правобережжя землеробство

відігравало основну роль. Поряд з цим

досить розвинутим було і тваринництво.

Сіяли такі традиційні культури як жито,

пшениця, ячмінь, овес, гречка, просо,

льон, конопля та ін., розводили корів,

волів, коней, свиней, овець тощо. Міста

Правобережжя значною мірою залежали

від магнатів. Поступово зростала зовн. і

внутр. торгівля. Зокрема, транзитну

торгівлю через Правобережжя в країни

Зх.ї Європи та на Балкани вели купці

Росії, Лівобережної і Слобідської

України.

У кінці ХІХ ст.. в Україні почався

бурхливий розвиток та модернізація

капіталістичної економіки. В результаті

цих процесів в кінці XIX ст. Україна

перетворилася на один з найбільш

розвинутих районів Російської імперії. В

Україні також розгорталося будівництво

залізниць. Розвиток залізничного

транспорту вимагав великої кількості

паровозів, вагонів, залізничних рейок,

станційного обладнання. І це дало

сильний поштовх розвиткові в Україні

металургійної, вугільної і

машинобудівної промисловості.

Водночас з піднесенням важкої індустрії

швидкими темпами розвивалися харчова

та інші галузі промисловості.

Промисловий переворот в Україні

супроводжувався формуванням нових

соціальних верств: буржуазії і

пролетаріату. Зростали міста, особливо

старі промислові центри - Київ, Одеса,

Харків. З'явилося багато нових міст.

Особливості:

Наслідки: відбулися корінні зміни в

розподілі земельної власності, були

проведені земська, судова реформи, та

реформа освіти. Внаслідок земської

реформи була створена система міського

самоврядування, внаслідок судової –

почали вести незалежні відкриті суди,

внаслідок реформи освіти була

запроваджена єдина система початкової

освіти, були створені чоловічі та жіночі

гімназії.

Таким чином, не дивлячись на свою

обмеженість реформи є ключовим

моментом на шляху перетворення

України в капіталістичну країну.

54.Зародження і розвиток українського

нац.го руху в Російської імперії

Укр. нац. рух у Російській імперії до 1917

р. був представлений порівняно

нечисельною групою міських

інтелектуалів, які, за винятком

останнього передреволюційного

десятиліття, були цілковито відрізані від

свої потенційної соц.ї бази –

українського селянства.

55.Особливості російського

визвольного руху на сх.українських

землях у першій половині ХІХ ст.

Масонство. Рух декабристів

Укр. нац.-визвольний рух був органічно

пов’язаний з масонством. З того часу, як

масонство у 1731 р. занесли в Росію, воно

стає своєрідною школою для політиків і

політичною артерією, через яку певна

політика проникає в державний організм.

Після руйнації Польщі в Україні

розпочинається боротьба панів за

загальну свободу, що проводиться через

масонські організації, які тісно

співпрацюють з організаціями руху

декабристів і ставлять на меті підготовку

повстання проти Росії. Деякі дослідники

не виключають те, що рух декабристів

був багато в чому ініційований

українсько-польською змовою.

Важливим організаційним центром на

початку ХІХ ст. була Одеса. За участі

європейських та американських діячів

тут було створено декілька лож, але

найвпливовішою стала ложа, до якою

входили І.Котляревський, І.Орлай,

О.Ковалевський, М.Жада.

Вдивляючись в політичну роль і значення

масонства в Україні, ми маємо

розглядати загальні геополітичні цілі

його діяльності та місце в них

українського питання. Адже задачею

масонства була підтримка боротьби

народів за незалежність. Завдяки

діяльності цієї організації

поглиблювалося спілкування України з

ідеями тогочасної Європи, а Європа в

свою чергу дізналася про забутий

багатомільйонний народ.

Аналізуючи роль і значення масонства в

українському відроджені, не варто

недооцінювати його роль в розвитку

декабристського руху в Україні та й

взагалі місця в ньому українського

питання. Хоча б тому, що серед

змовників було чимало нащадків

козацької старшини і гетьманських родів,

які не втратили своїх національних

прагнень.

Декабристський рух – суспільне явище,

що виникло в результаті соц.-екон.,

політичного, культурного розвиту Росії

кінця ХVІІІ – першої чверті ХІХ ст. Він

знаменував початок глибокої кризи

старого феодально-кріпосницького

самодержавного ладу. В тяжкий час

довелось діяти декабристам. Вони були

першопрохідниками революції,

засновниками визвольного руху,

шукачами шляхів до свободи і оновлення

Росії, пригнобленої самодержавним

деспотизмом і придушеної кріпосним

правом. Повстання декабристів – перший

організований і цілеспрямований штурм

самодержавно-кріпосницького ладу

передовими силами суспільства.

Декабристи, започаткувавши перший

етап визвольного руху, спонукали до

активної революційної боротьби нове

покоління діячів, сприяли загальному

пробудженню народу. Декабристи

ставили великі і складні завдання –

здійснити буржуазно-демократичні

перетворення в країні. Вони готували

соціальну революцію, але без участі

народу, і цим прирікали її на невдачу.

Повстання декабристів, як і багато інших

військових виступів у країнах Європи,

зазнало поразки. Але справа декабристів

не загинула. Їх визвольні ідеї і традиції

сприйняло нове покоління, яке й надалі

розвивало програму боротьби за

оновлення держави.

56. Кирило-Мефодіївське братство.

Основні ідеї його програмних

документів. Історичне значення.

Кирило-Мефодіївське братство — укр..

таємна політична організація, що

виникла в грудні 1845 — січні 1846 у

Києві. Ініціаторами створення братства

виступили В.Білозерський, М.Гулак,

М.Костомаров, П.Куліш. Організація

була названа іменами відомих

слов'янських просвітителів Кирила і

Мефодія. К-М братство ставило своїм

головним завданням побудову

майбутнього суспільства на засадах

християнської моралі, шляхом

здійснення ряду реформ; створення

демократичної федерації слов'янських

народів, очолюваної Україною, на

принципах рівності і суверенності;

знищення царизму і скасування

кріпосного права і станів; встановлення

демократичних прав і свобод для

громадян; зрівняння у правах всіх

слов'янських народів щодо їх нац.ї мови,

культури і освіти. К-мефодіївці,

єднаючись на основі спільних політичних

поглядів, бачили різні шляхи проведення

їх у життя — від ліберально-

поміркованого реформізму — до

революційних методів боротьби. Члени

братства вели активну громадсько-

політичну діяльність: вони поширювали

ідеї братства через розповсюдження його

програмних документів, прокламацій,

твори Тараса Шевченка; займалися

науковою працею і виступали з лекціями

в навчальних закладах Києва, в яких

проповідували свої погляди; піклувалися

про розвиток народної освіти, збирали

кошти на відкриття народних шкіл,

написання і видання нових книг.

Програмні положення братства були

викладені у «Книзі буття українського

народу» і «Статуті Слов'янського

братства св. Кирила і Мефодія»,

основним автором яких був

М.Костомаров.В основу документів

лягли ідеї українського нац.го

відродження.

57.Русифікаторська політика царизму,

Валуєвський циркуляр і Емський указ

У характеристиці громадського руху в

середині ХІХ ст. немає чітко

усвідомлених політичних мотивів

«українофільства» і відповідно причин

боротьби з ним. Культурницька

спрямованість українського нац.го руху

була логічним кроком з огляду на те, що

переважно неписьменна народна

селянська маса є пасивним носієм

української ідеї. В той же час царські

чиновники добре розуміли, що духовне

просвітлення неодмінно веде до розвитку

політичної свідомості. Про це говорять

проблеми виникнення Валуєвського

циркуляру та Емського указу. Вже зміст

першого циркуляру свідчив, що заборона

української мови була пов’язана не з тим,

що її «немає і не може бути». А з тим, що

питання «малоросійської літ.» набуло

іншого характеру внаслідок певних

політичних обставин. Суть цього

циркуляру була в тому, що прихильники

укр. нар. звернули свою увагу на

неосвічене населення. Результатом цього

указу стало те, що вперше за декілька

сторіч культурний рух прямує зі сходу на

захід, адже в Галичині умови

українського руху були не такі тяжкі, як

на сході. Ємський указ діяв у тому ж

напрямку, та закріплював заборону ввозу

книжок з-за кордону, проведення

сценічних вистав та інших культурно-

масових заходів, вивчення української

мови та її використання в культурному

житті народу.

58. Ідейні витоки «хлопоманств»,

громадського руху в підросійській

Україні В.Антоновича та

М.Драгоманова

«Хлопомáнство»—народницько-

культурна течія української інтелігенції

на Правобережній Україні 1850-ті—60-ті

роки 19 століття, яка прагнула зближення

з народом. «Хлопоманство» під впливом

соц.-революційних ідей Заходу

народилося спочатку серед студентів

Київського університету, які походили зі

спольщених шляхетських родин.

«Хлопоманство» знайшло також відгук

серед молоді Лівобережжя, зокрема в

Харкові, Полтаві, Чернігові й інших

містах. Серед основоположників

«хлопоманства» були: Володимир

Антонович та Павло Чубинський.

Ідеологом «хлопоманства» був

Володимир Антонович. Володимир

Антонович закликав полюбити народ,

серед якого живеш, жити його

інтересами. Після скасування кріпацтва в

1861 році укр. народницька інтелігенція

дістала ширші можливості для

розгортання просвітницької роботи. В

Україні однією з перших з'явилася така

громада в Київському університеті на

основі таємного гуртка «хлопоманів».

59.Політизація українського нац.го

руху наприкінці ХІХ - початку ХХ ст.:

студентський рух і братство тарасівців

Початок XX ст. характеризувався новими

явищами у суспільно-політичному житті

українських земель. Початком

«відродження нації» називав цей час

відомий укр. письменник та громадський

діяч В.Винниченко. Новими рисами

цього періоду були: переростання

українського культурно-просвітницького

руху в рух політичний та посилення зем-

сько-ліберальної опозиції царизмові.

Укр. нац. рух на початку XX ст. набирає

політичного характеру. Перші політичні

партії виникли ще наприкінці XIX ст. Це

Русько-Укр. радикальна партія (1890 р. ),

заснована І. Франком, К. Трильовським,

М. Павликом в Західній Україні. Пізніше,

після розколу 1899 р.,Ю.Бачинський,

М.Ганкевич, С.Вітик заснували свою

Українську соціал-демократичну партію,

а І.Франко, В.Левицький, В.Охримович

засновують Нац.-демократичну партію.

Остання незабаром стала найбільшою

укр. партією Галичини.

Першою нац.ю партією в

Наддніпрянській Україні була

Революційна укр. партія (РУП),

заснована 1900 р. у Харкові. Вона в

основному складалась із студентів,

семінаристів, народних вчителів та

представників інших верств інтелігенції.

Програмою партії стала брошура,

написана харківським адвокатом М.

Міхновським і видана у Львові під

назвою «Самостійна Україна». Автор

ставив завдання: боротьбу за єдину,

самостійну, вільнуУкраїну. Згодом від

РУП відійшло найбільш радикальне

крило і утворило свою партію —

Народну Українську партію на чолі з М.

Міхновським. В 1904 р. після нового

розколу в РУП утворилась нова

політична організація — Укр. соціал-

демократична спілка («Спілка»).

Значно посилюється студентський рух з

вимогами академічних свобод. У

відповідь на виступи студентів

Київського університету в грудні 1900 р.

царський уряд вдався до репресивних

заходів. 183 студенти були віддані в

солдати. У 1902 р. українське

студентство взяло активну участь у

загальноросійському студентському

страйку.

У 1891 — 1897 pp. у нац.му русі України

з'явилося і діяло «Братство тарасівців» —

нелегальна політична організація, яку

заснували студенти Харківського

університету М. Міхновський, І. Липа та

інші. Вони висунули радикальну ідею

незалежності України, захисту

українства, поневоленого та пригніченого

царизмом. У 1902 р. з ініціативи М.

Міхновського — основоположника

українського націоналізму — була

створена Укр. народна партія (УНП), яка

висунула гасло «Україна для українців».

Таким чином, в Україні на початку XX

ст. виникають і розвиваються партії

різних спрямувань: радикального,

поміркованого і консервативного. І хоча

не всі з названих партій виступали за

самостійність України і по-різному

уявляли її майбутнє, в них було спільним

те, що кожна з них захищала інтереси

певної соц.ї верстви населення, а це

свідчило про формування демократичних

засад в політичному устрої Російської

імперії. На початок XX ст. укр. нац. рух

вийшов за межі культурно-освітні і набув

політичного спрямування та певної ор-

ганізованості. Боротьба проти царського

самодержавства, що посилилася на

початку XX ст., спричинила певні

позитивні зміни в українському нац.му

житті. Так, було скасовано Емський указ

1876 p., відкрито нові кафедри

українознавства в Одеському і

Харківському університетах. В

українських містах та містечках

розгортається мережа філій товариства

"Просвіта".

60.Реформи Марії-Терезії і Йосифа ІІ

кінця ХVІІІ ст. та їх вплив на

зх.українські землі

Інкорпорація зх.українських земель до

складу Австрійської імперії збіглася у

часі з першою хвилею модернізаційних

реформ у цій державі. Ці реформи

запроваджувалися у життя в 70—80-х

роках XVIII ст. Марією-Терезою та

Йосифом II. Вони базувалися на ідеях

освіченого абсолютизму і мали на меті

шляхом посилення державної

централізації та встановлення контролю

правлячої династії за всіма сферами

суспільного життя залучити імперію до

нових історичних процесів та не

допустити її відставання від основного

суперника — сусідньої Пруссії. Серйозні

зрушення зумовили імперські реформи у

сфері релігії:церква підпорядковувалася

державі; змінився статус священиків,

1773 p. було ліквідовано орден єзуїтів,

який до цього мав значний вплив на

суспільне життя імперії. У 1779 р. був

виданий патент (імператорський наказ),

який зобов’язував поміщиків поводитись

з селянами «по-людськи». Найбільше

значення для Галичини мали реформи

Йосифа II, який у 1781-1782 p.

проголосив особисте звільнення селян і

визначив невеликий розмір панщини —

30 днів на рік. Також було заборонено

збільшення поміщицьких землеволодінь

за рахунок «прирізки» селянських

земель. Суд над селянами мав

здійснюватися не поміщиком, а

спеціально призначеним чиновником.

Тепер всі конфлікти з поміщиками

селяни розв'язували через порівняно

незалежний суд. До середини XIX ст. у

Східній Галичині майже не було села, яке

б не судилося з поміщиком, переважно за

ліси, пасовища, які майже скрізь

записувалися за поміщиками. Поряд з

цим за сприяння імператора

пропагувалися нові способи ведення

землеробства, розповсюдження нових

сільськогосподарських культур та ін.

Також підтримувалися ремесла, торгівля,

вводилось нове управління містами.

Створювалася нова система освіти. У

Львові в 1784 р. був відкритий

університет.

Однак після смерті Йосифа II (1790 p.)

реформи припинилися, а значна частина

їх була скасована.

61.Соц.-екон. і політичний статус

українських земель у складі імперії

Габсбургів наприкінці ХVІІ – початку

ХІХ ст.

У 1867 р. Австрія перетворилась в

дуалістичну Австро-Угорську монархію.

Галичина і Буковина ввійшли до складу

австрійської частини імперії, а

Закарпаття – до угорської. Виникли

парламентарні форми політичного

розвитку. Розпочалася активна боротьба

за автономний статус Галичини у складі

монархії, що відбувалася в умовах

гострого українсько-польського

протистояння. Посилення польських

позицій супроводжують розкол в

українському таборі на прихильників

української ідеї та на орієнтованих на

Москву. Але це протистояння привело до

остаточної до перемоги прихильників

нац.ї ідеї. Сталось це завдяки активізації

громадського руху, створенню

товариства «Просвіта» та літературно-

наукового товариства, політичного

товариства.

62.Конституційні реформи 1860-х р. в

імперії Габсбургів, їх вплив на

українську суспільність

Нове пожвавлення українського

руху в Західній Україні було викликане

прийняттям нової Конституції 1860 р., за

якою краям було надано автономних

прав і дозволено мати свої законодавчі

органи — крайові сейми. У Галицькому

сеймові українцям вдалося зайняти 49

депутатських місць. «Народовці» які

відбивали інтереси української нац.ї

буржуазії та уніатського і православного

духовенства. У 1868 р. народовці

засновують громадське товариство

«Просвіта», що мало на меті поширення

освіти та пробудження нац.ї свідомості.

Першим головою товариства став

Анатоль Вахнянин. «Просвіта» стала

основою для виникнення нових

товариств, що займались певними

напрямками діяльності: економічним —

«Сільський господар, Маслосоюз»,

«Крайовий Кредитовий Союз»; освітнім

— «Руське Педагогічне Товариство»;

молодіжним — «Січ», «Сокіл». При

допомозі меценатів Василя Симиренка та

Єлизавети Скоропадської-Милорадович

народовці засновують у Львові

Літературне товариство імені Тараса

Шевченка, яке в 1892 р. було перетворене

на Наукове товариство і стало центром

української науки. Друкованим органом

народовців з 1880 р. стала газета «Діло».

Лідером народовців був Д.Танякевич.

Представниками лівого, радикального

крила нац.-визвольного руху Сх.ї

Галичини, Північної Буковини,

Закарпаття, яке формується в 70-і рр. XIX

ст. були українські революціонери-

демократи І.Франко, М.Павлик,

О.Терлецький, які пов'язували вирішення

українського нац.го питання із

соціальним визволенням українського

народу, а також возз’єднання усіх

українських земель. Під впливом М.

Драгоманова вони 4 жовтня 1890 р.

засновують Першу Українську Політичну

Партію — «Русько-Українську ради-

кальну партію». Політична програма якої

базувалась на основі етичного і

наукового соціалізму, демократії,

соборності України. Партія мала

представників у Віденському парламенті.

63. Нац.-політичний рух українців у

Галичині і Буковині під час революції

1848-1849р

Європейська революція знайшла сильний

відгук в австрійських землях,

спровокував певні важливі рухи; на

протидію полякам та їх ідеї відновлення

Польщі австрійський уряд підтримує

«забутих» галицьких українців і ставить

у чергу вирішення таких питань, як

розділ Галичини на польську та

українську, введення в українській

Галичині української мови, звільнення

українського селянства з-під влади

польських панів. Укр. інтелігенція почала

підіймати населення на захист своїх прав,

створює політичне товариство «Головна

Рада», що мало донести до відома уряду

Австрії політичні і національні потреби

населення. Восени 1848 р. відбувся

конгрес прихильників культурного і

нац.го розвитку галицької Укр., для

визначення культур. І націонал. Потреб

населення та створення відповідного

плану дій. Рішення цього конгресу:1)

відділення української мови від

польської та російської; 2)створення

єдиних граматичних норм; 3)укр. мова

повинна бути введена в школах. Хоч

австрійський уряд і йшов на зустріч всім

побажанням укр., але Галичину на

національні території він так і не

розділив, зате прийняв рішення про

відміну кріпацтва(1848р.)

Що ж до Буковини, ці події по-іншому

вплинули на життя укр., адже румунське

місцеве населення виступало за

відділення Буковини від Галичина та

об’єднання її з румунськими

територіями, а українці виступили проти

цієї вимоги і запропонували розділити

Буковину на етнічні території. Але рух на

Буковині був слабий, адже серед укр.

було мало свідомих громадян.

64.Розвиток культурно-освітнього і

нац.-політичного руху у зх.українських

землях в др. половині ХІХ ст.

Вияви нац.го відродження на

зх.українських землях чітко

окреслюються в ХІХ ст., тобто тоді, коли

Галичина разом із Буковиною перебували

в складі Австрії, і розпочалася активна

боротьба за автономність Галичини у

складі імперії. Найбільш яскравими з них

були: створення товариства «Просвіта»,

що прагнула відродити українську

народність та українську мову-літературу

у Галичині, діяльність літературно-

наукового Товариства ім. Т.Шевченка,

створення політичного товариства

«Народна Рада». Формувалися різні

політичні гуртки як на території заході,

так і на сході. Основна ідея, проголошена

того часу – це «одна, єдина, нероздільна,

вільна, самостійна Україна»

(Ю.Бачинський, М.Міхновський). На

заході України утворилась перша

політична Русько-укр. радикальна партія

(1890 р.), на базі діяльності якої висунуто

постулат політичної самостійності

України; далі з’являється Укр. націонал-

демократична партія, що представляла

більш широкий політичний рух;далі

Русько-укр. християнська партія та Укр.

соціал-демократична партія. Всі ці партії

проголошували політичну самостійність

України. Досягнення цих партій – це

представництво у Галицькому сеймі і

різних його комісіях, а також прийняття

рішення про використання можливого

воєнного конфлікту для здобуття

незалежності України.

65.Революція 1905-1907 р. і Україна

Початком революції стали події 9 січня

1905 р. в Петербурзі. Саме цього дня

була розстріляна за наказом уряду 150-

тисячна мирна робітнича демонстрація,

учасники якої намагалися передати

цареві петицію про свої потреби. В

Україні у жовтні-грудні 1905 селянські

виступи відбулися в 64 повітах (із 94). В

Україні було зареєстровано близько 300

випадків розгрому поміщицьких маєтків,

з них на Лівобережжі — понад 150, на

Півдні — понад 100. На придушення

селянських заворушень уряд кинув

регулярні військові частини і численні

підрозділи поліції. Під час російської

революції активізувалась діяльність

українських політичних партій. У січні

1905, відколовшись від Революційної

української партії, до складу Російської

соціал-демократичної робітничої партії

на основі окремого статусу, як

національна організація, увійшла Укр.

соціал-демократична спілка. В процесі

розгортання революційних подій

виникли нові суспільно-політичні явища

та тенденції, які надалі суттєво вплинули

на історичну долю України:

переплетення та взаємовплив

робітничого, селянського та нац.-

визвольного рухів; виникнення

широкомасштабних народних виступів;

усвідомлення народними масами

ефективності та результативності

спільного натиску на самодержавство;

посилення настроїв нестабільності та

вагань селянства й армії.

66.Українські громади у І та ІІ

російських Думах

Негайного розв’язання потребували

українські питання, а саме скасування

мовних заборон через ліквідацію

Ємського указу 1876 р., право автономії

України, аграрна реформа, надання

загальних демократичних свобод тощо.

Законодавче вирішення цих питань у

Державних думах Російської імперії

відображене на шпальтах

російськомовної української преси кінця

ХІХ – початку ХХ ст., а саме в часописах

“Киевская старина”, “Украинский

вестник” та “Украинская жизнь”, які

були своєрідним феноменом політичного

життя українців. Питання земельної

реформи І Державній Думі вирішити не

вдалося у зв’язку з її швидким

розпуском. Дума була розпущена через

тиск на уряд у питанні швидкої передачі

державних, поміщицьких та

монастирських земель народу. В ІІ Думі

завдяки членам Петербурзької громади

партії УДРП українцям вдалося дуже

швидко організувати українську фракцію

– «Українську Думську Громаду» у

складі 47 чоловік. Але, боротьба

українського свідомого громадянства за

вирішення українських питань не

принесла будь-яких зафіксованих на

законодавчому рівні позитивних

наслідків, не вирішила національне

питання, і навіть на йоту не зрушила

імперський уряд з його русифікаторських

позицій.

67.Геополітичні плани

імперіалістичних держав щодо

України напередодні та під час І

світової війни

Серед загарбницьких планів, плеканих

державами-учасницями війни, не останнє

місце відводилося Україні. Росія

прагнула захопити землі Галичини,

Буковини, Закарпаття під прикриттям

ідеї «об'єднання всіх руських земель».

Австро-Угорщина претендувала на

Поділля та Волинь. Найбільш

далекосяжні плани щодо України мала

кайзерівська Німеччина, котра прагнула

реалізувати свою давню мету —

створення під її зверхністю

Пангерманського союзу, в якому Україна

мала стати частиною майбутнього

німецького протекторату. З початком

війни серед українських політиків стався

розкол. Більшість західних українців

вирішили взяти бік Австро-Угорщини.

Розпочалося формування українських

військових підрозділів. 2,5 тис.

добровольців склали Укр. легіон січових

стрільців. Він брав участь у воєнних діях.

На початку вересня 1914 р. російська

армія окупувала значну частину Сх.ї

Галичини. Це був важкий удар по

українцях цього краю. Чим далі йшла

війна, тим більшими були її жертви — як

військові, так і цивільні. Трагедія

українців полягала в тому, що вони, не

маючи власної держави, вимушені були

перебувати по різні боки театру воєнних

дій і вбивати одне одного. Чи не єдиним

позитивним моментом було те, що війна

виснажувала сили воюючих імперій,

створюючи таким чином у перспективі

нові політичні можливості для

поневолених Росією народів. Кривава

виснажлива війна викликала повсюдне

зростання масового невдоволення.

Чимало страйків і заворушень в

Російській імперії, де наслідки війни

були особливо тяжкими, проходили під

гаслом «Геть війну». Особливо багато їх

було у промислових районах України.

Керували цими виступами переважно

соціалістичні організації. Ці настрої не

обминули й фронт, де цілі полки

відмовлялися воювати. Посилилася

глибока економічна криза, занепадало

сільське господарство, падав життєвий

рівень населення, насамперед робітників

і селян. Війна, прорахунки уряду,

корумпованість і неефективність влади,

зростаюче зубожіння — все це до краю

посилювало кризу всього суспільства.

Країна опинилася напередодні тотальної

катастрофи.

68.Укр. центральна рада та

Генеральний секретаріат – перші

державні структури відродженої

України

Укр. Центральна Рада (УЦР) - заснована

у Києві як міська громадсько-політична

організація, яка під впливом

революційних подій перетворилася у

лідера українського нац.-визвольного

руху. Після проголошення Української

Народної Республіки виконувала роль

вищого законодавчого державного

органу. Ідея створення українського

керівного центру виникла на поч. березня

1917 у середовищі київської української

інтелігенції. М.Грушевський

сформулював головне стратегічне

завдання Центральної Ради - досягнення

нац.-територіальної автономії України у

складі реформованої федеративної,

демократичної Російської держави.

М.Грушевський провів значну роботу з

реорганізації складу УЦР, перетворення

її в загальноукр. представницький

громадсько-політичний орган.

Генеральний секретаріат — виконавчий

орган Ради

69.Склад і політична програма ЦР, І і

ІІ Універсали

Демократизація суспільства, що

відбулася під впливом революційних

змін, не могла не позначитися на

українському русі. Його потенційна

енергія, накопичена у народній гущі

протягом десятиліть, ще шукала виходу,

тоді як провідники інтелігенції не

залишалися бездіяльними в калейдоскопі

політичних змін початку березня 1917 р.

Українці мали кілька своїх представників

у Київській раді об'єднаних громадських

організацій, а також у раді робітничих

депутатів. Але цього було не досить для

відродження нац.-визвольного руху. З бе-

резня в клубі «Родина» Товариства

українських поступовців (ТУП) зібралося

понад 100 представників київських і

деяких провінційних українських

організацій. Якраз на цих зборах

народилася ідея заснування Центральної

Ради. Однак принципи її творення,

завдання і програмні гасла викликали

гостру полеміку. За соціал-

демократичними поглядами відбулися

вибори керівного ядра Центральної Ради.

Головою УЦР обрали М.Грушевського,

який на той час ще не повернувся до

Києва з заслання. Заступниками голови

стали: Ф.Крижановський, Д.Дорошенко,

Д.Антонович. Крім того, було обрано

секретаря та скарбника Ради. 7 березня -

дата створення Української Центральної

Ради.

І Універсал 10 червня (23 - за новим

стилем) 1917 — проголосив автономію

України, джерелом влади в Україні є

укр. народ, управління України має

здійснювати всенародні українські збори

(сейми або парламент) . Це була

відповідь УЦР Тимчасовому уряду на

його негативне ставлення до автономної

України. Згідно з І Універсалом закони

повинні бути ухвалені Всенародними

Укр.и Зборами. Автором І Універсалу

був В. Винниченко. По проголошенні

автономії 28 червня 1917 створено

Генеральний Секретаріат.

ІІ Універсал 3 липня (16 - за новим

стилем) 1917 — зафіксував наслідки

домовленостей між УЦР і Тимчасовим

урядом: останній визнавав УЦР і

Генеральний Секретаріат як крайовий

орган України і водночас Генеральний

Секретаріат ставав органом центрального

уряду. Зі свого боку, УЦР визнавала

Всеросійські установчі збори, а до їх

скликання зобов'язувалася не робити

самовільних кроків до здійснення

автономії України. Умови ІІ Універсалу:

Центральна Рада має поповнитися

представниками від інших народів, які

живуть на Україні, Поповнена

Центральна Рада утворює Генеральний

Секретаріат, склад якого затверджує

Тимчасовий Уряд, Формування

українського війська здійснюється під

контролем Тимчасового Уряду. II

Універсал був неоднозначне зустрінутий

українцями. Чимало з них розцінили його

як зраду, назвавши «другим Пере-

яславом». Гострій, почасти справедливій,

критиці піддав його лідер українських

націоналістів М. Міхновський.Більше

користі з українсько-російського

договору (а саме таким були II Універсал

у поєднанні з Декларацією ТУ) отримали

росіяни. Визнаючи право українців на

автономію, ТУ не давав їм нічого зверх

того, що вони вже і без його

благословення здобули. Більше того,

УЦР навіть відмовилася від певної

свободи дій. До того ж, УЦР добровільно

віддавала Тимчасовому урядові право

затвердження членів українського

Генерального секретаріату, яке раніше

належало їй.Отже, у політичному

розумінні це був крок назад у розвитку

української революції. Водночас це був

компроміс.

70.ІІІ Універсал. Проголошення УНР

Вперше ідею проголошення УНР було

висунуто М. Грушевським у вступній

промові у день відкриття з'їзду. Майже

тиждень після збройної перемоги

українців над Тимчасовим урядом та

більшовиками УНР працювала над

текстом III Універсалу, який мав

оповістити світ про народження нової

держави — УНР. Де-факто Україна вже

відійшла від Росії, зберігаючи з нею

лише формальн. Федеративн. зв'язок, і

завдання полягало лише в тому, щоб

юридичне оформити цей факт. III

Універсал було прийнято 7 листопада.

М.Грушевський відкрив урочисте

засідання УЦР і після вступного слова

зачитав текст Універсалу:

1. Заявлялося, що Україна не

відокремлюється від Росії, але вся влада в

Україні відтепер належить лише УЦР та

Генеральному Секретаріату;

2. Україна стає Укр. Народною

Республікою;

3. До її території належать землі,

населені здебільшого українцями:

Київщина, Поділля, Волинь,

Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина,

Катеринославщина, Херсонщина, Таврія

(без Криму). Остаточно питання про

приєднання до України Курщини,

Холмщини, Вороніжчини та інших

суміжних з Україною територій з

переважаючим укр. населенням мало

вирішуватися шляхом переговорів;

4. На території УНР поміщицьке

землеволодіння, право власності на

удільні, монастирські, кабінетські та

церковні землі скасовувалося.

Генеральний Секретаріат зобов'язувався

негайно прийняти закон про

розпорядження цими землями

земельними комітетами до Українських

Установчих Зборів;

5. В Україні проголошувався 8-годинний

робочий день;

6. Запроваджувався державний контроль

над виробництвом;

7. Україна виступає за негайне укладення

миру між воюючими сторонами;

8. Скасовувалася смертна кара й

оголошувалася амністія;

9. В Україні повинен бути створений

дійсно незалежний суд;

10. Україна визнає нац.-персональну

автономію для меншин;

11. На 27 грудня (9 січня за новим

стилем) призначалися вибори до

Всеукраїнських Установчих Зборів, які

планувалося скликати 9 (22) січня 1918 р.

Після зачитання тексту після невеликої

перерви на пропозицію фракції

українських есерів III Універсал було

поставлено на поіменне голосування в

Центральній раді. Це було вперше. З 50

членів Малої Ради (Комітет Центральної

Ради) у залі були присутні 46. З них за

Універсал проголосували 42, проти —

жоден, утрималися — 4 члени Ради: 2

російські есери, 1 — меншовик, 1 —

представник польського Централу.

Після голосування було виголошено

привітальні промови та заяви

представників фракцій з мотивів

голосування. Першим взяв слово

заступник голови утвореної на З'їзді

народів (вересень 1917 р.) Ради Народів

грузин Берташвілі, який від імені

грузинів привітав українців зі знаменною

подією. Далі зробили заяви з приводу

голосування представники неукраїнських

фракцій. Закриваючи далеко за північ

засідання, М. Грушевський сповістив, що

у четвер 9 листопада о 12-й годині дня на

Софійському майдані має бутм

проголошено III Універсал УНР всьому

народові. У цей святковий день

відмінялися заняття у школах та

гімназіях, а також робота в державних

установах. Близько 2-і години дня на

Софійському майдані вдарили у дзвони.

На майдан вийшло духовенство з

хоругвами на чолі з преподобним

Олексієм та чотирма архієреями. З

трибуни біля пам'ятника Б.

Хмельницькому М. Грушевський

виголосив промову, в якій сказав, що ЦР

у повному порозумінні з меншинами

вирішила проголосити УНР і зачитав III

Універсал (у різних частинах мітингу

текст читали й інші промовці). Після

хвилі схвалення духовенство почало

правити молебень (укр. мовою) і

виголосило многоліття «христолюбивому

війську», Республіці Українські,

Центральній раді та Генеральному Сек-

ретаріатові. На закінчення відбувся

військовий парад. Його приймали В.

Винниченко і С. Петлюра. Оцінки III

Універсалу: М. Грушевський: «Це була

грандіозна програма».В. Винниченко:

«Третій Універсал уже не зробив такого

сильного враження на населення, як

перший, хоча здобутки, зазначені в

ньому, були без порівняння більші. Це

через те, що Третій Універсал явився не

результатом безпосередньої боротьби,

великого напруження сил, що дає при

успіху вибух радості». Американський

історик українець Т. Гунчак:

«Проголошення ІІІ Універсалу Центр.

ради було, безперечно, актом великої

історичної ваги: уперше за 250 років укр.

народ рішуче задекларував свою волю,

свій потяг до свободи, своє право

розпоряджатися всіма справами власної

держави. ...Разом з тим, документ усе ж

не вдалося витримати в єдиному дусі

(заяви про «рятування Росії», про

федерацію з Росією тощо). Чому так

сталося?.. Я схильний думати, що такі

заяви можна пояснити непрактичністю

провідних членів Центральної ради, для

яких федерація продовжувала

залишатися романтичною мрією. Вони не

розуміли, що більшовицький переворот у

Росії фунтовно змінив політичні

обставини, коли сама думка про

федерацію ставала зайвою і треба було

всіляко сконцентруватися на будівництві

незалежної держави».

71. Війна Росії проти УНР. ІV

Універсал

Українсько-радянська війна 1917–1921 —

війна за незалежність України у формі

УНР від Радянської Росії. Різними

фазами тривала від кінця 1917 до кінця

листопада 1921. Закінчилася поразкою

українських військ та приєднанням

України (крім Галичини, Закарпаття,

Волині і Буковини) у формі УРСР у 1922

р. до Радянського Союзу. Брестський

мирний договір - мирний договір між

Укр. Народною Республікою з одного

боку, Німеччиною, Австро-Угорщиною,

Туреччиною і Болгарією з другого,

підписаний 27.1(9.2).1918 у Бресті

(Бересті, Брест-Литовську). За умовами

договору, укладеного з Росією 3.3.1918,

Раднарком зобов'язувався визнати

законність уряду УЦР на тер. України і

укладений ним договір із країнами

Четверного союзу, Росія повинна була

негайно вивести свої війська з УНР,

припинити будь-яку агітацію і

пропаганду проти уряду і громад,

установ УНР, укласти з нею мирний

договір. Договір від 9.2.1918 врятував

Україну від поглинення рад. Росією.

Неспроможність УЦР виконувати в

повному обсязі господарські статті

договору призвели до наростання

суперечностей між УЦР і австро-

німецьким командуванням в Україні,

відтак до падіння УНР і появи

гетьманського уряду П.Скоропадського.

Отже, Брестський договір для

Центральної Ради був останньою надією

зберегти свої надбання.

IV Універсал проголошував незалежну

Україну і мав не тільки політичне

значення. Для підписання миру з

Німеччиною Україні слід було, за

Універсалом, стати незалежною

державою. IV Універсал 22 січня 1917р.

закликав увесь народ очистити Україну

від більшовиків та інших напасників.

72.Здобутки і прорахунки ЦР у

державотворчому процесі, внутр. і

зовн.

Центральна Рада спершу вважала

головною метою відродити національну

державність у формі автономії України у

складі Росії. Перші вагомі кроки на

шляху до відродження української

державності були зроблені у травні 1917

р., коли Центральна Рада скликала І

Всеукр. військовий з’їзд, який зажадав

від Тимчасового уряду надання Україні

автономії і створення української нац.ї

армії. Разом з тим, уже на з’їзді

найвпливовіші політичні партії

Центральної Ради припустились

величезної помилки, виступивши проти

створення постійної нац.ї армії.

Здобутки ЦР: по-перше, вона домоглася

визнання прав українського народу на

свою державу, культуру, мову. 1 це,

мабуть, найголовніше. По-друге, її

незалежність дипломатично визнали

європейські країни. Центральна Рада

зуміла перемогти більшовиків України.

Діяльність Центральної ради можна

умовно поділити на два періоди-до

проголошення ІІІ Універсалу і після його

проголошення. До проголошення

Універсалу ЦР переживала період

розквіту, а після нього почалися

прорахунки та занепад. Взаємовідносини

з Радою народних комісарів Росії швидко

переросли у стан відкритої війни.

Більшовицька Росія не хотіла визнавати

УЦР. Рада ж у відповідь не визнавала

Раднарком центральною владою.

73.Укр. держава гетьманської доби:

зовн. і внутр. політика

П.Скоропадського

Центральна рада, яка після

Берестейського миру повернулася в

Україну разом з німецькими військами,

невдовзі вступила в конфлікт зі своїм

союзником. До цього було дві головні

причини:

1) вона протестувала проти безсоромного

пограбування німцями України всупереч

статтям угоди у Бресті та проти втру-

чання німецької адміністрації у

внутрішні справи країни;

2) німецькому військовому

командуванню не подобалася

соціалістична риторика керівництва УЦР.

Врешті-решт, було вирішено замінити

неугодну Центральну раду на лояльну до

Берліна політичну фігуру. Нею було

обрано російського генерала, нащадка

славного українського гетьманського

роду Скоропадських Павла

Скоропадського. 29 квітня 1918р. в

Україні відбувся державний переворот —

на з'їзді Хліборобського Конгресу П.

Скоропадського було проголошено

Гетьманом України. Центральну раду,

яка ще встигла прийняти Конституцію

УНР й обрати Президентом України М.

Грушевського, було розпущено. По суті,

в Україні відбулася зміна

республіканської форми правління на

монархічну.

Першими кроками гетьмана були:

— ліквідація УНР та проголошення

Української держави;

— перебрання гетьманом до своїх рук

усіх трьох гілок влади: законодавчої,

виконавчої та судової;

— проголошення недоторканності

приватної власності;

— формування нового уряду — Ради

міністрів, який послідовно очолили М.

Василенко та ф. Лизогуб (українські

партії не прийняли пропозиції П.

Скоропадського делегувати до уряду

своїх представників).

У галузі внутр. політики основні заходи

гетьманату зводилися до такого:

1. Аграрна політика гетьмана

базувалася на відновленні приватної

власності на землю, що передбачало

повернення II, а також майна, колишнім

власникам. На основі аграрного за-

конопроекту передбачалося наділити

частину селян («справжніх хліборобів»)

землею з державних фондів та тією, що її

було викуплено у крупних приватних

власників землі. Така політика

спричинила цілком природне

невдоволення селянства, яке на законних

підставах набуло землю за

законодавством УНР. У відповідь П.

Скоропадський направив у село каральні

експедиції, які жорстоко розправилися з

незадоволеними.

2. Політика у військовій галузі була

спрямована на розбудову збройних сил

України. Передбачалося переформувати

військові частини, створені за часів УНР,

довівши їх чисельність до 300 тис., а

також створити укр. військово-морський

флот. Також було здійснено спробу

відродити як окремий стан українське

козацтво та ополчення на випадок

воєнних дій (Універсал від 16 жовтня

1918р.).

3. За короткий час П. Скоропадський

створив умови для нац.-культурного

відродження в Україні. Зокрема, було

здійснено українізацію державного

апарату (вимоги вести діловодство укр.

мовою, яка визнавалася за державну, та

послуговуватися нею при виконанні

службових обов'язків), засновано укр.

університет у Кам'янці-Подільському та

Києві, Національну Академію наук, яку

очолив В. Вернадський, Національну

бібліотеку, Нац. архів, Національну гале-

рею мистецтв, Укр. історичний музей,

Укр. нац. театр та «Молодий театр» Л.

Курбаса тощо. Було відкрито близько 150

українських гімназій, видано кілька

мільйонів українських підручників.

4. Докладалися зусилля для створення

банківсько-фінансової системи.

5. Було впорядковано судочинство,

упорядковано залізничний рух.

6. У галузі промисловості проводилася

денаціоналізація, обмежувалась

діяльність профспілок, страйки

заборонялися. Ігноруючи закони,

тривалість робочого дня та розміри

зарплати визначали власники

підприємств.

На міжнародній арені гетьман докладав

зусиль для урегулювання прикордонної

проблеми з Росією та Румунією, проте на

завершення цих справ у нього не

вистачило часу. Було значно розширено

міжнародні зв'язки України, яка вже мала

дипломатичні відносини на рівні

посольств з 12 державами. Політика

гетьмана не знайшла підтримки в

широких верствах суспільства, а тим

більше — з боку політичних партій.

Проти П. Скоропадського сформувалась

опозиція, яка після проголошення ним 14

листопада 1918р. «Грамоти» про федера-

цію України з Росією, за якою

скасовувалась незалежність України,

того ж дня утворила Директорію й

повела наступ проти гетьмана. 14 грудня

1918р. П.Скоропадський зрікся влади й

залишив межі України, що й поклало

кінець періоду гетьманату.

74.Листопадова (1918 р.) націонал-

демократична революція й утворення

ЗУНР

Оскільки поляки намагалися ввести

владу польської адміністрації в краї, то

укр. сторона мала якось протидіяти

цьому, щоб в остаточному підсумку

знову не опинитися під владою поляків.

Укр. офіцери в ніч з 31 жовтня на 1

листопада оволоділи основними

позиціями Львова, взяли під контроль

ратушу та інші держ. установи і

встановили свою владу у місті. Згодом

укр. нац. рада поширила свій вплив на

інші території. 11.11 1918р. створено

Держ. Секретаріат, а 13.11.1918р.

затверджено конституцію ЗУНР.

75.Акт Злуки УНР і ЗУНР 22 січня

1919р.

Оскільки після утворення ЗУНР поляки,

оговтавшись, намагалися повернути собі

владу, а світове товариство не поспішало

визнавати ЗУНР незалежною держ., то

ЗУНР та Директорія, намагаючись

взаємно зміцнити свої позиції та

реалізувати на практиці одвічну мету

укр. нар., 1 грудня 1918р. у Фастові

уклали попередню угоду про об’єднання

ЗУНР та УНР. Урочисте проголошення

акта з’єднання відбулося в 22 січня в

Києві. Нажаль фактичне об’єднання цих

територій не відбулося, бо УНР та ЗУНР

в цей час втрачали свої позиції і, на жаль,

не могли підкріпити цей акт і відстояти

інтереси свого народу.

76. Польсько-укр. війна 1918-1919 р.

Бої за Львів, Чортківська офензива

Українсько-польська війна 1918-1919 р. –

збройний конфлікт між Зх.укр. Народною

Республікою та Польською державою у

1918-1919 р. Внаслідок Листопадового

повстання1918 влада у Львові, а згодом і

в усій Галичині перейшла до Української

Нац.ї Ради ЗУНР 1918-1919 р.

Українсько-польська війна пройшла 4

етапи: 1 етап - збройна боротьба за

Львів 1-22 листопада 1918 р.; 2 етап -

утворення і стабілізація фронту у

грудні 1918 - січні 1919 рр.; 3 етап -

боротьба за ініціативу у лютому - квітні

1919 р.; 4 етап - відступ УГА за Збруч у

травні - липні 1919 р. Причиною війни

було намагання польських політичних

кіл розширити територіальні межі

новоутвореної Другої Речі Посполитої

за рахунок українських земель і тим

самим заперечити право українців на

державне самовизначення. Українсько-

польська війна від самого початку

розгорталася у несприятливих для ЗУНР

зовнішньополітичних і внутрішніх

обставинах. Країни Заходу, насамперед

Франція, не підтримали державотворчих

зусиль українців. Вони вбачали у Польщі

надійного союзника у боротьбі проти

більшовицької експансії та відновлення

німецького реваншизму і тому

підтримали територіальні домагання

Польщі на сході. Зх.українські землі були

окуповані Польщею, на них створена

Польська адміністрація. Партизанський

рух проти окупаційної адміністрації

продовжувався ще тривалий час.

Рішенням Найвищої Ради Паризької

мирної конференції від 21.11.1919

затверджено статут для Сх.ї Галичини, за

яким Польщі передано мандат Ліги Націй

на управління нею протягом 25 років з

обов'язковим забезпеченням галицьким

землям автономного статусу. 14.3.1923

Рада послів держав Антанти прийняла

остаточне рішення про приєднання Сх.

Галичини і Зх. Волині до Польщі.

Чортківська офензива була проведена

УГА під командуванням О.Грекова (7-28

червня 1919р.). Це широкомасштабна

наступальна операція, що мала на меті

стабілізувати ситуацію та знов

перехопити стратегічну ініціативу із рук

ворога. Спочатку для укр. ця операція

розвивалась досить успішно: за 2 тижні

було відвойовано значну частину

Галичини, відкривався шлях до

визволення Львова. Проте цей хід

поглинув останні силу УГА, а хронічна

нестача боєприпасів та зброї,посилення

міжнародного тиску, та перегрупування

польських, добре навчених, сил стали

причинами поразок, що розпочалися з 27

червня, а 16-18 липня УГА перейшли р.

Збруч і Східна Галичина опинилися під

владою Польщі.

77.Причини та наслідки падіння ЗУНР

Як і УНР, ЗУНР формувалася в

надзвичайно складній ситуації, адже різні

точки зору укр. нар. та складна політика

інших держав щодо території ЗУНР. З

перших днів свого існування вона

опинилася в стані війни з Польщею, яка

прагнула встановити контроль над Зх.ю

Україною.21 листопада, після

тритижневих боїв, українські війська

залишили Львів. Столицю ЗУНР

перенесли до Тернополя, а потім до

Станіслава. Одночасно йшла організація

регулярного війська ЗУНР, яке дістало

назву Укр. Галицька Армія (УГА).

Деякий час УГА стримувала наступ

поляків. Але сили були нерівні. ЗУНР

опинилася в міжнародній ізоляції.

Антанта погоджувалася на передачу

Галичини Польщі, щедро допомагаючи їй

озброєнням і спорядженням,

перекидаючи в Західну Україну

найбоєздатніші польські війська. В 1919

р. УГА була проведена блискуча

наступальна операція, що ввійшла до

історії як Чортківська офензива. 25 тис.

українських солдатів і офіцерів при-

мусили відступати 100-тисячну польську

армію. Проте наприкінці червня

українські війська відступили до Збруча,

де з'єдналися з частинами армії УНР.

ЗУНР увійшла до історії як героїчний

епізод у боротьбі українського народу за

незалежність, вільний, демократичний

розвиток.

78. Утворення Директорії УНР, її

реформи і зовнішньополітична

орієнтація

Непослідовна політика гетьмана П.

Скоропадського прискорила падіння його

влади. 14 листопада 1918 р. Укр. нац.

союз утворив для керівництва

антигетьманським повстанням

тимчасовий верховний орган під назвою

Директорія у складі п'яти осіб:

В.Винниченко (голова), С.Петлюра,

А.Андрієвський, А.Макаренко та

Ф.Швець. Обраного заочно С. Петлюру

було затверджено Головним Отаманом

Армії УНР. Проголошення

П.Скоропадським 14 листопада 1918 р.

федерації з не більшовицькою Росією

прискорило початок повстання. 14

листопада С. Петлюра, а днем пізніше

решта членів Директорії прибули до

Білої Церкви, очоливши виступ

дислокованих там Січових Стрільців під

орудою полковника Є.Коновальця.

Розбивши 18 листопада на станції

Мотовилівка під Фастовом віддані

гетьману війська, армія УНР (понад 100,

а за деякими даними — близько 300 тис.

чол.) за умов угоди Директорії з

командуванням німецьких військ у ре-

зультаті запеклих дводенних боїв здобула

Київ. 19 грудня 1918р.

І до української столиці урочисто

прибула Директорія. Вже 26 грудня було

проголошено відновлення УНР й

призначено її новий уряд (Раду Народних

Міністрів) на чолі з В.Чехівським.

Вступивши до Києва, Директорія

прийняла Декларацію, у якій

проголошувалося про повалення

поміщицько-монархічного

гетьманського панування та

ліквідацію органів влади Гетьманату.

Було відновлено дію законів УНР й

ухвалено нові: усі дрібні й трудові

селянські господарства залишалися їхнім

власникам, а решта земель переходила у

власність малоземельних і безземельних

селян без викупу, відновлювався 8-

годинний робочий день, права на

колективні договори, страйки, права

профспілок, закон про автокефалію

Української Православної Церкви та ін.

Соціалістичні гасла й розподільницька

діяльність Директорії були негативно

сприйняті заможною частиною

українського суспільства. Директорія

декларувала себе тимчасовою верховною

владою революційної доби до скликання

Трудового конгресу України. Обраний у

січні 1919 р., Трудовий конгрес

уповноважив Директорію на подальше

верховне управління Україною.Та у

цьому їй перешкоджали складні зовнішні

умови й розкол, що намітився у її рядах.

Найбільшу зовнішню небезпеку стано-

вили більшовики, які наприкінці

листопада — на початку грудня 1918 р.

без оголошення війни розпочали

інтервенцію в Україну, денікінці та

війська Антанти. 16 січня 1919р.

Директорія оголосила РСФРР війну, але

вже на початку лютого змушена була

залишити Київ більшовикам. Невдачею

закінчилися і спроби порозумітися з

командуванням військ Антанти, які зай-

няли майже увесь Південь України. На

знак протесту проти ведення з ними

переговорів 10 лютого В.Винниченко

вийшов зі складу Директорії, залишивши

свої повноваження С.Петлюрі. Зберігався

й уряд УНР — Рада Народних Міністрів,

склад якого призначала Директорія. Зі

складу Директорії, крім В.Винниченка,

також вийшли А.Андрієвський, Ф.Швець

та А.Макаренко й одноособова влада

зосередилася в руках С.Петлюри.

Правовий статус Директорії регулювався

спеціальним законом, за яким Директорія

в особі її Голови (тобто С. Петлюри) мала

затверджувати прийняті Державною

Народною Радою закони, а також угоди з

іноземними державами. Проте сам закон

про Державну Народну Раду було

схвалено лише 12 листопада 1920 р. —

напередодні формального розпуску

Директорії.

Останню спробу зберегти УНР С.

Петлюра здійснив, уклавши Варшавську

угоду з Ю. Пілсудським про спільний

похід у зайняту більшовиками Україну,

яка, по суті, прирікала на загибель ЗУНР.

Після короткочасного успіху польсько-

українських військ у війні проти

радянської Росії, яка закінчилася Ризьким

мирним договором 1921 р., Директорія

остаточно втратила контроль над

Україною. У листопаді 1920 р.

Директорія припинила своє існування, а

С.Петлюра змушений був емігрувати за

кордон. Туди відбув і уряд УНР. Після

загибелі в Парижі С.Петлюри (1926 р.)

формально влада в неіснуючій вже на

тоді УНР перейшла до голови уряду УНР

за кордоном А. Лівицького.

79.Причини поразки та історичні

уроки української нац.-демократичної

революції 1917-1920 р.

Укр. національна революція 1917-1920рр.

має дуже велике історичне значення.

Після тривалого історичного періоду

русифікації, нац.го та соц.го гноблення

уперше в XX ст. укр. народ створив свою

незалежну державу і, кілька років

підтримуючи її існування,

продемонстрував своє тверде прагнення

до самостійного розвитку. Національна

свідомість, раніше притаманна

обмеженій частині інтелігенції,

поширилась на всі верстви українського

суспільства. Створення та діяльність

національних урядів привчала жителів

міст і сіл України відчувати себе

українцями. Це стосувалося як західних,

так і східних регіонів. Тому за якихось 4

роки процес нац.го будівництва зробив

величезний крок уперед. У цьому

розумінні укр. народ йшов тим

магістральним шляхом історичного

прогресу, яким йшли інші народи, що

здобули державну незалежність в XX ст.

Проте на шляху українського

державотворення постали могутні

зовнішні сили. Несприятливі міжнародні

умови, в яких розвивалася укр.

національна революція, мали під собою

об'єктивну основу. До 1917 р. України як

геополітичноі реальності не існувало, і

тільки загибель Російської імперії

привела до появи УНР. Однак утворення

нац.ї української держави було

зустрінуто вороже. У світовій війні, яка

тривала, країни Атланти були

союзниками білогвардійців. Позбавлені

вибору в ті дні, коли здійснювалося

зайняття території УНР радянськими

військами, її лідери змушені були шукати

підтримку у ворогів Атланти —

центральних держав. Цей союзник

витіснив радянські війська, але сам став

окупантом.

Поразка Німеччини і розпад Австро-

Угорщини дали українській революції

новий історичний шанс. УНР відродила-

ся, виникла ЗУНР, і обидві українські

держави формально об'єдналися. Однак

країни-переможниці беззастережно під-

тримували Польщу, яка претендувала на

основну частину зх.українських земель, і

не виступала проти головного гасла

білогвардійців — відновлення єдиної й

неподільної Росії. В умовах, що склалися,

лідери УНР потрапили у міжнародну

ізоляцію і були безсилі перед збройними

силами радянської Росії, яка перемогла

білогвардійців і уклала мир з Польщею.

Багаторічна боротьба УНР за виживання

закінчилася поразкою. Але вона — і

тільки вона! — поклала до життя УРСР.

Без цієї боротьби з неминучістю виникав

інший варіант організації радянської

влади в Україні — механічне злиття з

радянською Росією.

Хоча радянська форма української

державності виявилася фіктивною, на

географічній карті світу все-таки

з'явилася країна з чітко окресленими

кордонами. Це був найважливіший

наслідок нац.-визвольної боротьби

українського народу.

Ще одним важливим наслідком цієї

боротьби було те, що вона стала

прикладом для наступних поколінь

українців. Без героїчних подій 1917-1920

рр. було б неможливе проголошення

державної незалежності у 1991 р.

Разом з тим поразка нац.ї революції у

1917-1920 рр. змушує зробити певні

висновки і винести історичні уроки цієї

боротьби.

Головний урок полягає в необхідності

єдності всіх нац.-патріотичних сил для

досягнення спільної мети — не-

залежності. Саме відсутність такої

єдності була основною внутрішньою

причиною поразки.

Другий урок, що випливає з першого,

полягає в необхідності взаємних

поступок, компромісів різних нац.-пат-

ріотичних сил, без чого єдність їхніх дій

неможлива.

Третій урок полягає в тому, що

досягнення незалежності неможливе без

глибоких соц.-економічних реформ, які

відкриють перспективу покращення

життя основної маси населення.

Четвертий урок полягає в необхідності

враховувати зовнішньополітичну

ситуацію, добиватися підтримки

незалежності України основними

зарубіжними країнами.

80.Соц.-економічна та політична криза

в радянському суспільстві на початку

1920-х р. Ознаки та шляхи подолання

кризи

У перші після жовтневого

перевороту роки більшовики свідомо не

приділяли серйозної уваги розвитку

господарства. Спочатку вони сподівалися

на блискавичне розгортання «всесвітньої

революції», у результаті якої пролетаріат

індустріально розвинених країн Заходу в

обмін на «братерську інтернаціональну

допомогу» мав постачати їм промислові

товари й устаткування, а коли революція

так і не розпочалася — на конфіскаційні

методи «воєнного комунізму».

Наприкінці 1920 р. ця грабіжницька

політика цілком збанкрутувала. Голод

1921-1922 рр., повстання флоту в

Кронштадті, масовий селянський

повстанський рух в Україні та в самій

Росії поставили на порядок денний

питання про те, що або більшовики змі-

нять свою політику, або їх змете хвиля

всенародного повстань. На Х з'їзді

РКП(б) у березні 1921 р. під тиском В.

Леніна було прийнято рішення про

«тимчасовий відступ» і запровадження

нової політики — НЕПу. Лише з серпня

1921 р. він поступово став проникати у

промисловість. Було, зокрема, передано в

оренду приватним особам й організаціям

понад 5 тис. дрібних і середніх

підприємств, екон. потенціал яких був

незначним. В Україні було ліквідовано

затратні главки й створено 78 трестів: 3

союзні, 21 республіканський і 54

губернських. Оскільки більшість під-

приємств були нерентабельними, то їх

законсервували, а їхнім устаткуванням

обладнали потужніші заводи і фабрики.

Це дозволило збільшити обсяги

промислового виробництва. Держава не

кредитувала й не відповідала за наслідки

господарської діяльності трестів, що

спонукало їх керівництво виявляти

ініціативу й підприємливість у

виробництві й збуті продукції. У

результаті приріст валової продукції у

трестах склав до середини 20-х років 40-

100 %. Для України особливу вагу мало

відродження сільського господарства.

Систему кооперації, яка була достатньо

розвиненою, за більшовиків було вщент

зруйновано. До 1923 р. у селянських

господарствах України було зосереджено

понад 9 % земельного фонду республіки

(31 млн десятин). Цього ж р. було

запроваджено єдиний сільського-

сподарський податок: заможні

господарства сплачували 5,6 % прибутку,

середні — 3,5 %, бідняцькі — 1,2 % або

ж зовсім не сплачували його. Останнє

обумовлювалося не економічною

доцільністю, а політичними

розрахунками — створити на укра-

їнському селі прошарок населення,

підданого більшовикам.

81.Процес утворення СРСР: політичне

значення, наслідки для України

Ще влітку 1919 р. під приводом

"зміцнення воєнно-політичного союзу"

добилися злиття найголовніших

народних комісаріатів Росії і

національних республік. Після

закінчення війни працівники

центрального партійно-державного

апарату посилили намагання включити

формально незалежні республіки до

складу РФ. В грудні 1920 р. між Росією

та Україною було підписано договір про

воєнний і господарський союз, що

передбачай об'єднання сил нар. комісар.

обох держав і входження їх до складу

уряду РФ. На V-му Всеукраїнському

з'їзді Рад (лютий-березень 1921 р.) проти

цього договору виступили представники

опозиційних партій, проте з'їзд

ратифікував договір.

Деякий час українському радянському

урядові на чолі з X.Раковським вдавалося

зберігати певну автономність. Контроль

центру над національними республіками

забезпечувався двома централізованими

силами: Червоною Армією і РКП(б),

складовою частиною якої була КП(б)У.

В 1922 р. під приводом необхідності

спільної боротьби проти "внутр. контрре-

волюції та міжнародного імперіалізму"

об'єднання сил в "соціалістичному

будівництві", лінія на централізацію

управління всіма республіками

активізувалась. Комісія ЦК РКП(б) на

чолі зі Сталіним розробила проект

договору про взаємовідносини РСФРР з

незалежними республіками.

Передбачалось, що Україна, Білорусія і

Закавказька Федерація увійдуть до

складу РФ на правах автономних

республік. Серед керівництва УСРР не

було одностайності щодо цього. Так,

Д.Мануільський підтримував сталінський

план "автономізації", а М.Скрипник,

X.Раковський були проти.

Проти "автономізації" виступив Ленін. З

його ініціативи на жовтневому пленумі

ЦК РКП(б) в 1922 р. було вирішено, що

РСФРР, ЗСФРР, Україна та Білорусія

утворять на рівних правах нову

федерацію.

10 грудня на VІ-му Всеукраїнському

з'їзді Рад схвалено Декларацію про

утворення Союзу Радянських

Соціалістичних Республік і проект основ

Конституції СРСР. З'їзд звернувся до

з'їздів Рад інших республік негайно

оформити створення СРСР.

30 грудня 1922 р. у Москві відкрився 1

з'їзд Рад СРСР, який затвердив

Декларацію про утворення СРСР і

Союзний Договір. Було створено ЦВК

СРСР і обрано 4-х голів ЦВК (від

України — Г. Петровський). Процес

конституційного оформлення СРСР

продовжувався в 1923 році. В січні 1924

р. на II з'їзді Рад СРСР остаточно

затверджено Конституцію СРСР. В

травні 1925 р. прийнято новий текст

Конституції УСРР.

В процесі створення СРСР, Республіка

фактично втратила свою незалежність і

поступово перетворилися у звичайні

адміністративні одиниці унітарної

держави. На багато десятиріч доля

українського народу була поставлена в

залежність від політики центру, який

ототожнювався з ЦК ВКП(б), союзним

урядом та союзними відомствами.