Шпори з етики (на укр. мові)

Подождите немного. Документ загружается.

тих, хто значущий для неї. Коло дорогих і важливих для неї людей дуже вузьке, вона

схиляється перед думкою тих, кого поважає, їхнє слово є для неї і похвалою, і вироком, а

стосовно інших вона відчуває просту байдужість, і їхні докори не зачіпають її душі. В яких

ситуаціях людина починав соромитися?

1. Людина соромиться, коли переживає й усвідомлює свою невідповідність пануючим

у суспільстві нормам і цінностям. Коло Цих норм і цінностей виходить далеко за межі

власне моральних відносин.

Типовою ситуацією сорому в цьому розумінні є переживання своєї бідності, убогості,

неграмотності перед багатством, заможністю і високою освітою. Зарозумілість на одному

ступені соціальної ієрархії обертається соромом на іншому.У той самий час, якщо людина не

приймає цінність багатства або соціального статусу як аксіому, вона не стане соромитися

власного становища. «Хто чесної бідності своєї боїться . той най-жалюгідніший з людей,

боягузливий раб», - писав Роберт Берн.

2. Людина соромиться не тільки тоді, коли вона не відповідає усталеним цінностям,

але й коли вона не в змозі відтворити належним чином наявні в суспільстві стандарти. У

колишніх культурах, а також почасти і в нинішній, треба строго дотримуватися звичаю, а

інакше оточуючі тебе не зрозуміють. У наші дні, коли звичаї послабшали, а відносини між

людьми У великих містах стали набагато більш анонімними й вільними, загальноприйняті

стандарти диктує мода. Якщо модно носити широкі штани, то усі носять широкі, і людина у

вузьких немодних штанях буде відчувати на вулиці незручність і сором, тому що перехожі

оглядаються на неї, і не сприймають як «свою». І звичай, і мода диктують нам, що соромно

бути не як усі, білою вороною. Соромно виділятися, випадати, не вписуватися. У вітчизняної

молоді в 60-ті роки XX ст. вважалося соромітним не знати Хемінгуея, а в 70-ті - Маркеса.

Тепер же соромно нічого не розуміти в Інтернеті й не знати, з якого боку підійти до

комп'ютера.

3. Людина соромиться своєї невідповідності власне моральним орієнтирам, які

сповідуються в певній культурі. Це насамперед сором за свої засуджувані вади, такі як

пияцтво, похіть, невтримна агресивність, схильність до неправди. Людина, у житті якої

вади є постійною складовою, потурає їм, тому що немає сили відмовитися від них, а потім

соромиться власної поведінки.

Західна культура виросла на уявленнях, відповідно до яких соромно оголюватися,

демонструвати свою тілесність, виявляти фізичні бажання, особливо пов'язані зі статтю.

Сексуальність протягом цілих сторіч була під моральною забороною. Не гріховні

задоволення, а тільки продовження роду повинно бути причиною для єднання. Усе, що

стосується фізичної близькості, було оточене щільним ореолом сорому.

Зиґмунд Фрейд, створюючи свою концепцію психоаналізу, показав, що заборонні,

соромітні, не визнані суспільством бажання і потяги витісняються в людини в сферу

несвідомого, котру він називав «воно». Свідомість просто не витримує їх, відкидає.

Зіткнення між бажаним і забороненим заганяє соромітне в підпілля свідомості, але

заборонні пристрасті продовжують жити там, ніколи не вмираючи і не втрачаючи своєї

енергії. Саме вони і знаходять прояв у невротичних симптомах, нав'язливих діях, паралічах,

з якими Фрейду доводилося мати справу як лікарю. Фрейд доказав, що тільки усвідомлення

соромітного бажання виліковує пацієнта від різних розладів. Щоб повернути собі повноту

буття, потрібно психологічно пройти через усвідомлений сором. Фрейд вважав, що

джерелом багатьох неврозів є жорстка заборона суспільства на прояв сексуальності,

ототожнення її із соромітним.

4. Людина відчуває сором, коли її внутрішній світ розкривається перед іншими, а

вона не готова до цього і не бажає цього. Вона почуває себе в такому випадку душевно

голою, незахищеною, вразливою і соромиться своєї відкритості й незахищеності. Так буває,

коли читають вголос особистий лист чи інтимний щоденник. Сором - це не тільки острах

осуду і глузування, це ще і душевний механізм, який захищає інтимність і встановлює стіну

між мною і чужими, яким зовсім не треба знати, який я всередині. Утрата сорому означає

втрату інтимності - особливої дорогоцінної риси особистого спілкування.

5. Людина може відчувати сором не за себе (свою невідповідність соціальним нормам

і цінностям), а за іншого, коли чиясь поведінка на наших очах йде врозріз з прийнятими

стандартами і викликає жалість чи глузування. В усіх подібних випадках ми вільно чи

мимоволі ідентифікуємо себе з тим, хто помилився, переживаємо його становище як своє

власне і соромимося так, ніби в незручне становище потрапили ми самі. Ідентифікація при

цьому припускає деяку спільність «ми», але не залежить від ступеня реальної близькості

до людини: можна соромитися не тільки за сина чи товариша, але і за вчителя, і за керів-

ника держави, якщо їхні вчинки і дії належать до розряду соромітних.

6. Людина може випробувати помилковий сором. Він пов'язаний насамперед з тим,

що ми можемо почувати свою невідповідність найрізноманітнішим вимогам, у тому числі й

вимогам свідомо аморальним. Так, наприклад, у підліткових колективах нерідко процвітає

культ сили, жорстокості, показного цинізму, і той, хто не в змозі вдарити іншого,

познущатися над ним чи обдурити його, сам піддається знущанню й осміянню. Він відчуває

в цьому випадку помилковий сором - сором за свою м"якість і відсутність агресії, тобто

цінності перевертаються. Інший варіант помилкового сорому - сором виявити назовні

прекрасні за своєю суттю емоції. Наприклад, любов. Як правило, проявів любові

соромляться зовсім не тому, що вона як переживання і стосунки соромна сама по собі

(наприклад, як соромна брехливість). Форму сорому приймає тут страх бути знехтуваним.

Узагалі, відносини між соромом і страхом дуже суперечливі. Так, сором - це

своєрідний, інколи сильний страх перед оцінкою зовнішнього спостерігача. Але страх за

своє життя, який люди відчувають при реальній фізичній небезпеці, може зовсім витісняти і

виганяти сором. Коли людині дуже страшно, вона не соромиться. Сором приходить потім,

при згадці про те, що трапилося, коли реальна загроза залишилася в минулому. Усе

питання в тому, що перемагає в конкретній ситуації: острах смерті чи жах перед

нехтуванням з боку інших.

Останній момент, який треба відзначити, говорячи про сором, Це психологічний

захист, який люди застосовують, щоб врятувати себе від руйнівної дії сорому. Сильний

сором неможливо пережити.

Так, індивід може відкидати сором. Психоаналітик Е.Еріксон описує ситуацію, при

якій убивця, якого мали повісити на очах у громади, замість того щоб соромитися, почав

сварити тих, хто спостерігав за стратою, закінчуючи кожну тираду фразою: «Бог проклинає

ваші очі». Він переносив сором із себе на інших - на глядачів страти.

Людина, яка пройшла через осоромлення і продовжує жити, може придушити в собі

пережитий сором і просто забути неприємну ситуацію, це теж психологічний захист.

Ще один вид психологічного захисту - самоствердження в тій сфері, де людина не

вправилася і втратила себе, або в іншій, яка виявилася доступною для самоствердження,

Так, невдалий актор, бажаючи позбутися від ганьби своїх провалів, може зайнятися

бізнесом і успішно стверджувати себе в наживанні грошей. Звичайно, це приклад не зі

сфери моралі. Але якщо говорити тільки про моральну сферу, то людина, яка пережила

сором із приводу свого боягузтва, може намагатися бути як хороброю, так і намагатися

знову заслужити людську повагу іншими достоїнствами: добротою, щедрістю, активним

милосердям.

29. Честь та гідність як проекція моральної цінності особи

Категорією «гідність» в етиці прийнято позначати об'єктивну цінність особистості, її

соціальну значимість як відповідну, адекватну з людською сутністю, тобто ту якість, за якої

людина чинить так, як належність її сутності і призначенню, як повинна чинити саме

людина. У широкому сенсі слово «гідність» означає цінність людини для інших людей, для

суспільства незалежно від її соціального стану, професії, національності. Гідність у

вузькому сенсі — це оцінка людиною себе як моральної особистості, що значима для

оточення, для суспільства. У даному випадку ми маємо справу з позитивним оціночно-

емоційним ставленням до себе у формі свідомості і почуття власної гідності. Повага до

самого себе, чи почуття власної гідності — це те, що більш за все підносить людину.

Почуття гідності успішно розвивається і функціонує на основі усвідомленого

ставлення до себе як до суб'єкта моральної діяльності, розуміння своїх обов'язків і прав

людини і громадянина. Це почуття укріплюється, якщо індивід усвідомлює і переживає те,

що вільно і повно може виявити свої здібності і можливості, реалізувати свою активність і

творчість. Тобто почуття власної гідності виступає у вигляді синтетичної самооцінки

моральних якостей в їх системній єдності.

Отже, гідність як етичну категорію слід визначити таким чином: це об'єктивна,

суспільно-моральна цінність особистості, а також потреба, і власне оцінка людиною своєї

моральної цінності. Це потреба позитивної самооцінки своїх вчинків, самоповага, осмислена

гордість за себе.

Поняття гідності настільки тісно взаємопов'язане з поняттям честі, що іноді досить

складно чітко визначити відмінності в їх змісті. Честь і гідність — показники моральної

цінності людини. За допомогою них визначається моральність і окремої людини, і

колективу, і навіть суспільства. Але між цими поняттями існує різниця, яка полягає в тому,

що гідність — це моральне ставлення до самого себе, внутрішнє визнання, самоповага, а

честь означає зовнішнє визнання, оцінку дій, діяльності особистості з боку інших.

Уявлення про честь у своєму класичному вигляді сформувалось у феодальній моралі,

де дотримання кодексу честі було і зовнішньою ознакою приналежності до стану, і

способом усвідомлення свого місця в ньому.

У подальшому розуміння честі особистості пов'язується з її залежністю від

соціального стану, але до уваги беруться, перш за все, особисті заслуги людини, її праця,

міра людяності, що і визначає міру пошани і поваги.

Формування і реалізація моральних чеснот є свого роду утвердженням власної

гідності. А коли цю гідність оцінюють інші люди, — приходять визнання, повага. Феномен

визнання і поваги називається честю.

Визнання цінності особистості багато в чому залежить від її репутації у суспільстві, у

колективі. Репутація — це цілісне уявлення про людину, про її духовне багатство чи

убозтво, про її практичні здібності, досягнення й недоліки. Репутація може бути позитивною

і негативною і виявляється в думці більшості колективу про переважні чесноти чи вади

індивіда. Позитивна репутація викликає суспільну повагу, що робить честь людині.

Іноді в цілях завоювання певної репутації, людина може створювати свій певний

образ в очах оточуючих, або імідж (імідж «рубахи-хлопця», інтелектуала, модниці,

радикально мислячої людини тощо), що пов'язане з проявом продуманого відповідного

стилю поведінки і стосунків. Ставлення колективу, групи до іміджу конкретного індивіда,

його сприйняття, ухвалення поведінки можуть впливати на міру поваги, на честь

особистості.

Отже, категорія честі в етиці пов'язується із суспільною оцінкою і визнанням

моральних заслуг і достоїнств людини як представника певної спільноти (нації, держави,

міста, трудового колективу тощо) і як виконавця конкретної соціальної ролі, діяльності

(батьків, професіонала, громадського працівника, військового, спортсмена тощо).

Насамкінець процитуємо Д. І. Писарєва: «Треба, можливо, пройти цілий курс

моральної гігієни, який скінчиться не тим, що людина наблизиться до ідеалу, а тим, що

вона зробиться особистістю»1. Моральні цінності, можливо, і складають той смисловий

простір, у межах якого можливі моральне очищення, моральна гігієна, які дозволяють

людині здійснитись як особистості.

30. Сенс життя як фундаментальна особливість людського існування

Поняття «сенс життя» та «щастя» органічно пов’язані між собою і належать до

етичних категорій, що відображають моральну самосвідомість особи. В них синтезується

увесь духовний досвід особистості у його смисложиттєвому вимірі. Моральною

результативністю його є або чисте сумління або, навпаки, відчуження від світу, відчуття

самостійності і випадковості існування.

Кожна людина зокрема і людство загалом бачить щастя остаточною метою людських

зусиль. Правда, розуміння сенсу життя не завжди повязується із щастям. Релігійне, зокрема

християнське його розуміння, не передбачає щастя в цьому світі, а переносить його

можливість у «потойбічне» життя. Земне життя лише ставить перед людиною певні

моральні зобов’язання: збереження душі для вічного блаженства в іншому «житті». Щастя,

згідно з прийнятим визначенням, - це «переживання повноти буття, пов’язане, із

самоутвердженням».

Сенс життя набувається та усвідомлюється як його наявність у вільному розгортанні

здібностей особи довкола особистісно визначеної постели. Причому сповнити життя сенсом

не може щось другорядне, несуттєве, обмежене і буденне. В кращому випадку воно здатне

на певний час зосередити на собі увагу. Але, раніше чи пізніше, особа неминуче доходить

усвідомлення обмеженості та ілюзорності цінностей, що колись вабили її. Коли мова йде

про смисложиттєві цінності, то треба наголосити, що це цонності, здатні організувати

духовну енергетику людини в гармонійне ціле з тим, щоб опредметнитися в суттєвому: в

науковому пошуку, в предметно-естетичному формуванні середовища, в творчих

моральнісних стосунках тощо. Це знайденість себе в справі, до якої людина призначена

природою, знайденість себе в коханні і в сім’ї, в справжній щирій дружбі, в повазі з боку

інших тощо.

Духовна потреба самоутвердження стимулюється творчою природою людини. Це

вона вимагає органічно влитися в буття людства за життя, створюючи атмосферу

людяності, а після смерті залишатися в ньому в образі своїх умінь, здібностей, талантів

тощо. Духовне самоутвердження завжди потребує зусиль розуму, глибини почуттів і,

звичайно ж, волі, сили характеру, фізичних зусиль. Лише у такий спосіб – шляхом

опредметнення себе в діяльності, в моральних стосунках людина здобуває відчуття

справжності буття. Людське існування вимірюється правами, що і визначають відлік часу.

Цей закон дійсний як для людства загалом, так і для кожної особистості. Отже, сенс життя

не покладений десь ззовні, поза людиною. Сенс життя здобувається у свідомому творенні

життя, а саме: творення себе згідно з людським образом та творенні людяності стосунків в

навколишньому середовищі. Реалізуючі своє призначення бути людиною, особа здобуває

справжню повноту буття, тобто сповнює його сенсом.

Сенс буття не є щось стале, раз і на завжди здобуте й незмінне. Йому властива

процесуальність, що є атрибутивною характеристикою духовності: зупинка в русі до само

пошуку, до творчої взаємодії зі світом – це початок духовної смерті.

Відчуття повноти буття дається не лише власними творчими досягненнями.

Повнотою сповнює здатність радіти і захоплюватися талантом інших людей, досягненням

творчого генія минулого та сучасності. Насолоджуючись умінням інших, ми відкриваємо

серце для щирого та шанобливого становлення до них і тим самим духовно споріднюємося

з людством. У той же час ми применшуємо власний егоїзм, заздрість та інші вади людської

природи. За цією ж ознакою творче самоутвердження. В якій би сфері життя воно не

відбувалося, є явищем моральнісним, адже у такий спосіб своїм буттям ми примножуємо

чесноти людства.