Шпори з етики (на укр. мові)

Подождите немного. Документ загружается.

свідчать не про докорінну зміну моралі, а, швидше, про те, що вихідні принципи

реалізуються сьогодні дещо інакше.

Соціологічний підхід до моралі не враховує в повній мірі глибинні витоки моралі,

найтісніший зв’язок суспільного життя з природою, Космосом. Стосунки між людьми,

живими істотами взагалі в певному смислі виводяться з особливостей нашого Всесвіту.

Якщо врахувати, що мораль являє собою принципи, які впорядковують поведінку, духовні

пошуки людини, то є сенс припустити, спираючись на теорію самоорганізації (виникнення

Порядку з Хаосу), що в самій природі відбуваються процеси, образно кажучи, “наведення

порядку”. Але потрібно мати на увазі, що ні фізика, ні біологія не розкривають сутності

моралі. Втім, не потрібно заперечувати, що людське суспільство, окрема людська

особистість включені в фантастичний по масштабам космічний процес, є частинками

Всесвіту, який не може не здійснювати вплив на їхнє буття.

Таким чином, існують декілька концепцій, що пояснюють походження моралі. В

певній мірі вони доповнюють одна одну, створюють в культурі об’ємне, багатогранне

бачення моралі. Так, релігійні та біологічні трактування фактично підкреслюють

обмеженості чисто соціологічного аналізу різноманітних явищ моралі. В той же час

соціологічні вчення підкреслюють, що здійснення ідей добра, “…розвиток людської моралі

можливий для особи тільки в суспільному середовищі через взаємодію з ним” (В. Соловйов).

Не можна не зауважити, що філософські системи суб’єктивно ідеалістського

направлення практично відмовляються від вирішення проблеми виникнення моралі. Так,

Ж.-П. Сартр пише, що “немає ніякої всезагальної моралі, котра показала б нам, що потрібно

робити”. За його думкою, індивід кожен раз сам вибирає свої моральні цінності, є єдиним

законодавцем своїх вчинків.

22. Структура моралі: моральна свідомість

Моральна свідомість — складний, суперечливий феномен духовної культури, що має

свої рівні, форми, структуру. Вона функціонує на двох рівнях — емоційно-почуттєвому та

раціонально-теоретичному, які існують у взаємодії, єдності, доповнюючи один одного.

За походженням і змістом моральні почуття є соціальними, вони формуються і

розвиваються тільки в суспільстві у процесі взаємодії соціальних індивідів за допомогою

виховання і самовиховання. Культура моральних почуттів є вираженням міри моральної

розвинутості особистості, її здатності до морального резонансу (милосердя, співчуття,

співпереживання) і виявляється у вчинках, культурі поведінки. Почуття, переживання є

основою мотивів, ідеалів, оціночних уявлень, ціннісних орієнтацій. Цей рівень пов'язаний з

реакціями особистості на стосунки між людьми. Реакції виявляються у почуттях симпатії,

антипатії; любові, ненависті; довіри, недовір'я; обов'язку, відповідальності; національної

гордості, космополітизму; гідності, вимогливості; егоїзму, альтруїзму тощо.

Раціонально-теоретичний рівень моральної свідомості виражається у системі

моральних знань, перш за все, етичних, про норми, принципи, ідеали, оціночні судження,

поняття, у яких теоретично обґрунтовується моральність та її елементи. Своїм змістом цей

рівень моральної свідомості дає уявлення про те, якою має бути дійсність відповідно до

потреб суб'єкта. Це ідеальна проекція того, що бажається, вимагається, необхідно бути,

тобто загально-історичні абсолютні потреби суспільного розвитку, що складають одночасно

і мету, і засіб такого розвитку.

Залежно від носія моральна свідомість поділяється на індивідуальну і суспільну.

Головними компонентами індивідуальної моральної свідомості є моральні почуття

обов'язку, совісті, гідності, справедливості тощо — що у сукупності складають емоційно-

почуттєвий рівень. Раціонально-теоретичний пов'язується з системними знаннями,

уявленнями про поняття, їх зміст, взаємозв'язок, наприклад, про добро, зло, щастя, сенс

життя, справедливість, відповідальність, що дають уявлення про моральні цінності взагалі і

вищі зокрема. Почуттєвий і раціональний рівні індивідуальної моральної свідомості є

основою моральних переконань. Важливою її складовою є воля, що концентрує зусилля

особистості, перетворює індивіда на активного суб'єкта і переводить переконання, ба-

жання, цілі у конкретні дії, вчинки. Індивідуальна моральна свідомість у єдності

почуттєвого, раціонального і вольового складників формується у взаємодії з суспільною

моральною свідомістю у повсякденній моральній творчості.

Суспільна моральна свідомість, носієм якої є суспільство, акумулює не тільки і не

стільки моральну практику сучасників, а значною мірою використовує досвід минулих по-

колінь та історичних епох, їх пошуки і досягнення. Суспільна моральна свідомість також

структурується за двома рівнями. Основою емоційно-почуттєвого її рівня є моральні

почуття, невідрефлектовані моральні судження й відповідні оціночні уявлення, судження.

Такий рівень свідомості та її компоненти відрізняються нечіткістю, суперечливістю і

пов'язані з безпосередніми потребами людини, носять більш конкретний, поєднаний з

інтересами соціальних груп, спільнот, прагматичний, утилітарний характер. Раціонально-

теоретичний рівень суспільної моральної свідомості спрямований на вирішення головних

питань сенсу життя, має чіткий, послідовний, раціональний і системний характер. Це за

своєю сутністю — моральна філософія, або етика. У моральній діяльності (аспектах) і

моральних відносинах реалізуються моральні почуття, знання, переконання, уявлення

людей про моральні цінності.

Моральна свідомість характеризується універсальністю, здатністю все зробити

об'єктом свого судження і оцінки з позицій абстрактних принципів дійсної людяності.

Суспільна моральна свідомість — цілісний феномен, де теоретичний рівень

відбивається у системі понять. Поняття моральної свідомості відіграють важливу роль у

духовно-практичному освоєнні світу. Вони, з одного боку, — інструмент пізнання моральної

сфери життя, з іншого — ступені пізнання, які доповнюють і закріплюють отримані знання.

Зміст понять моральної свідомості наповнюється й змінюється з історичним розвитком

людства (етносів, націй), світової (національної) духовної культури. Специфіка понять

моральної свідомості у тому, що вони своєрідно відбивають моральне життя суспільства,

спільнот і людини, використовуються для оцінки різних дій, вчинків як людини, так і інших

соціальних суб'єктів.

Найбільш чітко, всебічно поняття моральної свідомості опрацьовуються моральною

філософією (етикою, що оприлюднює вищий професійний рівень теоретичної моральної

свідомості), а найбільш складні, суттєві з них, що відбивають вузлові сфери морального

життя, отримують категоріальний статус (добро і зло, сенс життя і щастя, обов'язок і

совість, моральний вибір і відповідальність, любов тощо). Становлення й змістовна

своєрідність більшості понять і категорій етики знайшли своє відображення в історії етичної

думки. Ускладнення морального життя, розвиток духовної культури, постановка і

опрацювання теоретичних проблем моралі, зокрема, вели до того, що категоріальний

апарат етики, поняття моральної свідомості стали більш змістовними.

23.Структура моралі: моральна діяльність

Моральної діяльності у чистому виглядів не існує, оскільки мораль присутня,

пронизує усі сфери життя, усі види діяльності людини. Тому варто і точніше говорити про

моральні аспекти будь-якої діяльності (професійно-трудової, суспільно-політичної, науково-

пізнавальної, сімейно-побутової, художньої тощо). Будь-яка дія чи відсутність її — це

вчинок, що вбирає у себе роботу свідомості (почуттєві, мисленні, вольові компоненти) й

об'єктивацію її у результаті. Нерідко з моральною діяльністю пов'язують філантропічні дії,

гуманітарну допомогу, моральне просвітництво, моральне виховання тощо. Але моральний

бік цих й інших видів діяльності, різних заходів може тільки зовні бути схожим на морально

зацікавлене, справедливе ставлення до людей, наповнене суспільним сенсом, чи

видаватись за гуманістичне ставлення, а дійсні мотиви, внутрішні збуджувальні сили

можуть бути позамораль-ними, а то й аморальними (користь, винагорода, страх покарання,

бажання видавати себе за доброго та справедливого, тобто за іншого тощо). Діяльність,

лінія поведінки людини складається з окремих вчинків, які характеризуються наявністю

мотивів і мети, заради яких вони здійснюються. Тому моральна складова (аспект) вчинку

може бути зрозумілою при аналізі його структури, що має вигляд своєрідного ланцюжка:

потреба—інтерес—ціннісна орієнтація—ідеал— мета—мотив—вибір засобів досягнення мети

—реалізація мотиву, або дія (акт)—результат—оцінка результату—наслідки—оцінка

наслідків і знову повторення ланцюжка у новому вчинку.

Залежно від потреб, інтересів формуються: ідеали — як бажаний досконалий зразок,

еталон; мета — як практичне завдання; ціннісні орієнтації, що спрямовують діяльні акти;

мотиви — як внутрішні збуджувальні до дій сили; вибір варіантів, засоби виконання дій.

Завершується це вольовим актом (дією), що дає бажаний чи протилежний результат, а

потім громадська думка або (і) сама особистість оцінюють і мотиви, і результат, а якщо

бувають наслідки, спричинені такими діями, результатами, то дається оцінка й наслідків.

Отже, моральний аспект будь-якого вчинку визначається, виражається у системі мотивів і

оцінок. Людина як істота оточуючого середовища (природного і соціального) без внутрішніх

джерел життєзабезпечення не може не діяти, не здійснювати вчинків. Але ціннісне

значення, сенс кожен вкладає свій, виходячи з власного досвіду, власного, групового чи

суспільного інтересу, потреби. Вчинок, з такого погляду, є цілісним явищем, що містить у

собі нерозривну єдність суб'єктивного (мотив) і об'єктивного (результат), а також зовнішні

умови його здійснення. Отже, вчинок може визначатись як об'єктивно-реалізований мотив,

або суб'єктивно-мотивований результат.

24. Моральна свідомість: моральні відносини

Сукупність вчинків, моральних аспектів діяльності соціальних суб'єктів складає

своєрідну тканину, сітку моральних відношень суспільства, спільнот. Моральні відносини є

одним із видів суспільних відносин. їх специфіка у тому, що: 1) вони виникають і

реалізуються не стихійно, а свідомо, цілеспрямовано, вільно стосовно вищих моральних

цінностей; 2) у процесі моральних відносин реалізуються моральні цінності; 3) моральні

відносини не існують у стерильному, чистому вигляді, вони пронизують економічні,

політичні, етнічні, релігійні та інші відносини. Тому у них відбиваються особливості

культури етносів, націй, релігій, політики держав. Стійкість, повторюваність окремих

складових моральних відносин знаходить відображення у звичаях, традиціях, ритуалах

тощо. Таким чином, моральні відносини — це ті зв'язки і залежності, у які включаються

люди у процесі життєдіяльності на основі вироблених суспільством вимог і особистих

переконань. Тому моральні відносини — це система цінностей, що реалізується у

суспільстві. їх зміст визначається системою моральних норм, принципів, оціночних уявлень,

що реально панують у відповідній сфері життєдіяльності чи суспільстві взагалі.

Як особливий тип суспільних відносин моральні відносини можна класифікувати за

основними видами (сферами) життєдіяльності людей: у економічній чи професійно-

трудовій, суспільно-політичній, науково-пізнавальній, сімейно-побутовій та інших сферах.

Моральні відносини можуть відрізнятися залежно від об'єкту: ставлення до дітей, жінок,

людей похилого віку, до праці, до держави, її інституцій тощо. У моральних відносинах

людина є і суб'єктом їх, оскільки реалізує свої ціннісні орієнтації, цілі, вчинки, і об'єктом,

тому що вони існують незалежно від неї, і накладають на неї певні обов'язки.

Отже, моральні аспекти діяльності і моральні відносини складають об'єктивовану,

виражену у поведінці, соціальних зв'язках сторону моралі. Моральна практика

закріплюється у суспільних норовах, звичаях, традиціях. Вона складає ціннісний каркас

суспільних відносин у кожній сфері життєдіяльності зокрема, надаючи їм людського виміру.

25. Головні соціальні функції моралі: соціалізація індивідів (гуманізуюча),

гармонізація суспільних відносин, регулятивна, оцінювальна, світоглядна (ціннісно-

орієнтаційна), пізнавальна, виховна тощо.

Сутність, специфіка моралі, її місце і призначення у суспільстві визначаються її

соціальними функціями. Головними серед них є такі: соціалізація індивідів (гуманізуюча),

гармонізація суспільних відносин, регулятивна, оцінювальна, світоглядна (ціннісно-

орієнтаційна), пізнавальна, виховна тощо.

Функція моральної соціалізації (чи гуманізуюча функція моралі) передбачає, перш за

все, олюднення індивідів через моральну практику: і стихійну, і свідомо організовану, спря-

мовану. У цій функції відбивається моральна детермінація людського розвитку, що стає

чинником, засадою свободи морального вибору й відповідальності людини, єдності мораль-

них цілей і засобів. У цьому вбачається гуманістична роль моралі. Мораль створює орієнтир

людяності, повертає людині цілісність, повнокровність існування. Ця функція тісно

пов'язана з іншими, насамперед, світоглядною, виховною, пізнавальною.

Більшість дослідників вважає головною, ведучою функцією моралі саме регулятивну,

оскільки вона дозволяє їй виступати як особливий спосіб впливу на поведінку людини.

Мораль регулює поведінку як окремої людини у всіх сферах її життєдіяльності (на відміну

від права, політики, релігії тощо), так і різних соціальних суб'єктів, суспільства в цілому.

Вона ставить перед людиною, іншими соціальними суб'єктами максимальні вимоги, що

йдуть від морального ідеалу. Кожен будує свою позицію, орієнтуючись на моральні цінності.

Моральні цінності виступають центром духовного світу людини, спільнот й здебільшого

впливають на їх політичні, правові, релігійні, етичні погляди, оцінки, позиції. Це й

спричинює саморегулювання соціальної поведінки, діяльності людей. Автономність

моральної свідомості дозволяє людині обирати лінію поведінки, не посилаючись на

авторитет або закон. У критичних, екстремальних ситуаціях моральність залишається

єдиною опорою людини. Регулятивна функція моралі пов'язана із світоглядною,

оцінювальною, іншими, спирається на них й забезпечує погодження поведінки індивідів й

інших соціальних суб'єктів.

Світоглядна (або ціннісно-орієнтаційна) функція моралі визначає мораль як складову

часину узагальнених та певним чином субординованих поглядів особистості, спільноти, су-

спільства на зміст та характер моральних відносин. Мораль вміщує у собі життєво важливі

для людини орієнтири. Вона не тільки є зведенням правил поведінки, а ще й обґрунтовує

моральні вимоги. Моральна свідомість виводить людину на вищі моральні цінності, перш за

все, на поняття сенсу життя. Це уявлення про призначення людини, мету життя, щастя,

гідність тощо, що орієнтують на втілення цих цінностей у лінії поведінки, діяльності

людини. Для цього моральна філософія має з'ясувати і картину світу, і місце людини у

ньому, і ставлення людини до світу і до себе. У моральній філософії (теоретичному рівні

свідомості) світоглядні позиції базуються на етичних поняттях (добра, зла, справедливості

тощо). Реалізуючи свої основні властивості (імперативність, нормативність, оцінювальність),

мораль допомагає у формуванні суспільного ідеалу, вирішенні завдань суспільного життя,

розумінні процесів, що відбуваються. Таким чином, мораль існує як певна і цілісна система

моральності, що має власні засоби впливу на суспільні процеси.

Оцінювальна функція моралі реалізується через моральну оцінку (самооцінку), яка є

виразом морального переконання особистості та громадської думки. Моральна оцінка

здійснюється за допомогою понять моральної свідомості: добро, зло, благо, справедливість,

совість, гідність, честь тощо. У моральній свідомості реальне, суще зіставляється із належ-

ним, ідеальним. Моральні оцінки носять універсальний характер, поширюються на всі дії,

вчинки людини, соціальних суб'єктів. Мораль оцінює соціальні явища і процеси зі своїх

критеріїв.

Пізнавальна функція. Моральна свідомість бачить світ через призму добра і зла,

обов'язку та відповідальності. Це є осмислення сенсу явищ за допомогою критерію

людиномір-ності. Людина завжди шукає свою дорогу (шлях) у житті. Пізнання життя, вибір

свого шляху здійснюється з позицій моральних критеріїв власними зусиллями. Щоб

зрозуміти моральний сенс того, що існує і здійснюється у житті, необхідно до нього якось

морально ставитись, для чого важливим є пізнання історичної й моральної необхідності.

Зацікавлений погляд на світ, людей, самого себе дає можливість оцінити перспективи,

отримати цілісне уявлення про сенс людського буття і власного. Так, за допомогою моралі

людина пізнає світ морального життя, свій внутрішній світ, внутрішній світ інших людей,

власні та людські моральні якості. Пізнання здійснюється з позицій загальнолюдських

моральних цінностей, морального ідеалу, розуміння соціального та морального прогресу.

Моральні якості людини як складники її загальної культури є важливою умовою будь-якого

пізнання, у тому числі, наукового і художнього. У моральному пізнанні відіграють значну

роль моральні почуття, інтуїція, а також віра. У процесі пізнавальної діяльності особистості

формуються уявлення про зміст моральних відносин на почуттєвому та раціональному

(теоретичному) рівнях, що дозволяє розуміти моральну сутність існуючого і прогнозувати

розвиток подій. Зрозуміло, що пізнавальна функція моралі тісно взаємодіє із світоглядною,

оцінювальною, виховною та є продовженням функції соціалізації.

Конкретизацією функції соціалізації індивідів або гуманізуючої функції моралі є

виховна, де простежується свідоме, цілеспрямоване виховання людини на

загальнолюдських та конкретно-історичних моральних цінностях. Виховна функція моралі

здійснюється через формування особистості, розвитку її самосвідомості, механізмів

соціальної, зокрема, моральної саморегуляції, самовдосконалення. Без виховного процесу

неможливо передати моральні цінності, досвід одного покоління іншому, вистраждані

народами світу загальнолюдські цінності, надбання сучасників. Неможливі й становлення

та розвиток моральної особистості. У центрі виховного процесу — моральне виховання,

зусиллями якого й формується духовний стрижень особистості, механізми її саморозвитку,

морального самовдосконалення. Мораль привчає людину дотримуватись правил поведінки,

виховує здатність керуватися ідеалами добра, істини, прекрасного, вічного, обирати

відповідну лінію поведінки, самовдосконалюватися, тобто формує певний тип особистості з

її загальною й моральною культурою. Моральні погляди на мету, сенс життя, розуміння

людиною обов'язку, відповідальності перед іншими людьми, оволодіння моральною

культурою спілкування, почуттями гідності, честі формуються й викристалізовуються у

процесі виховання та діяльності, тобто соціалізації. Разом із світоглядною та іншими

виховна функція моралі (або мораль) допомагає виробити нормативний код, що спрямовує

на певний алгоритм поведінки.

У суспільстві, тим паче диференційованому, сучасному у різних соціальних груп

(спільнот демографічних, етнічних, професійних, територіальних тощо), політичних

угруповань, різних громадських об'єднань, особистостей що до них належать, існують

власні інтереси, які не тільки не сходяться чи розходяться, а й нерідко бувають

протилежними, непримиримими, що призводить до суперечностей у соціальній практиці,

аж до антагоністичних. Мораль разом з іншими формами духовного життя і соціальними

інститутами через свої цінності, механізми знаходить шляхи примирення, залагодження,

зняття суперечностей заради єдності, цілісності суспільства відповідно до ідеалів добра,

справедливості, гуманізму. Це і є функція гармонізації людських і суспільних відносин. На

наш погляд, функції соціалізації індивідів та гармонізації суспільних відносин є ведучими, а

інші — похідними від них, хоч така точка зору ще не панує серед філософів моралі.

Виокремлення соціальних функцій моралі є дещо умовним. У реальному житті вони

злиті, нерозривні, взаємодоповнюють одна одну, діють у єдності. Мораль одночасно і

орієнтує, і регулює, і оцінює, і виховує людину. У цілісності функціонування виявляється

унікальність її впливу на життя людини, спільноти, суспільства. За допомогою своїх функцій

мораль здійснює об'єднання, гармонізацію суспільних, групових та індивідуальних

інтересів.

26. Добро і зло як висхідні поняття моральної свідомості.

«Добро» є одним із найзагальніших понять моралі й категорією етики. Розуміння,

спосіб тлумачення, аргументації природи й сутності добра і зла істотно впливають на

визначення інших категорій етики і на всю етичну концепцію, оскільки ці категорії основні

фундаментальні. У них найповніше виявляється специфіка моралі, бо саме за допомогою

категорій «добро» і «зло» виділяється, окреслюється моральний феномен, тобто моральний

аспект діяльності, людської свідомості, поведінки, взаємин людей, їх ставлення до природи.

Зміст категорії «добро» іноді ототожнюють із сутністю моралі взагалі, хоча більшість

учених розглядали добро як морально-позитивне начало, зло — як морально-негативне, а

саму етику — як учення про добро і зло. Добро — найвища, абсолютна вселюдська цінність,

причетність до якої наповнює життя людини сенсом, воно стає самоцінним, а не служить

засобом для досягнення інших цілей; уявлення про добро перебуває в органічному

взаємозв'язку з ідеалом суспільства і особистості.

Людині постійно доводиться вдаватися до категорій „добро” і „зло”, оскільки без

співвіднесення з ними джерелом і критерієм моральних вимог не може бути ні її свідомість,

ні громадська думка. Щоб спромогтися на здійснення добра, необхідно знати, чим воно є

насправді. В іншому разі будь-які намагання зробити це , будуть лише механічною дією. В

історії уявлення про добро і зло призводили до трагічних наслідків (хрестові походи,

інквизиція, фашизм).

Тому з’ясування природи та сутності добра і зла є надзвичайно важливою і

відповідальною справою. З розвитку етики сформувалися численні точки зору на проблему

сутності добра і зла. Найчастіше їх поділяють на дві групи: моральний абсолютизм і

моральний релятивізм.

Абсолютистські концепції добра і зла.

Їх представники онтоголізують (надають статусу буття) добро і тлумачать зло як

щось негативне, що протистоїть буттю, спотворює його. Добро і зло протиставляють,

стверджують, ніби добро за будь-яких умов не може переходити у зло, і навпаки. Категорії

"добро" і "зло" розглядають як незмінні, абсолютно істинні, вони не піддаються сумніву.

Подібні уявлення побутували ще у міфології Давнього світу, божества якої чітко

поділяють на добрі і злі. Наприклад, згідно із релігією Давньої Персії вся світова історія

становить собою боротьбу доброго бога, бога-творця, абсолютного добра Ахурамазди і

злого бога, бога-руйнівника, абсолютного зла Ангро-Манью (Арімана). Всі добрі справи

приписувались Ахурамазді, а все зло (смерть, злі чаклуни, хижі звірі, зима тощо) — Ангро-

Маньї.

Добро часто ототожнювали з духовним началом, а зло — з матеріальним, тілесним.

Душа має божественне джерело, а тіло обтяжує душу різноманітними пристрастями. Тіло

як матеріальне, речовинне має потяг до подібного собі — до матеріальних предметів

(багатства, їжі, напоїв тощо), а душа — до нематеріальних явищ (ідей, істини). Пізнання

розглядають при цьому як шлях до чеснот і протиставляють наживі й насолоді, хибному,

порочному шляху (послідовним втіленням такого погляду на природу добра і зла є

аскетизм.

Антична етика вбачала перевагу душі над тілом у її здатності до пізнання. Наслідком

цього було ототожнення добра зі знанням, а зла — з незнанням, хибністю, неуцтвом.

Давньогрецький філософ Сократ (прибл. 470/469 — 399 до н. є.), наприклад, розумів добро і

зло як результат діяльності людини. Дотримуючись принципу єдності добра і знання, він

вважав, що люди чинять зло під викликом їх пороків — неуцтва, безрозсудності,

нечестивості, боягузтва тощо.

Головною доброчесністю, за Сократом, є мудрість, а головним моральним недоліком

— неуцтво, невігластво. Мудрість і зло несумісні. Проте моральність людини залежить і від

ступеня її залученості до системи соціальних зв'язків. Тому недооцінка, а ще більшою мірою

ігнорування емоційного аспекту моралі, є істотним недоліком раціоналістичних концепцій.

Основним недоліком абсолютистських концепцій є канонізація і догматизація

існуючої моралі, що нерідко призводить до ригоризму (непохитного втілення якогось

принципу в життя), а іноді й до фанатизму, тобто до удаваної набожності, доброчесності,

лицемірства.

Релятивістські концепції добра і зла. У цій системі поглядів поняттям моралі

надається умовне, відносне значення, що призводить до суб'єктивізму в тлумаченні

моральних понять і суджень, до заперечення в них об'єктивного змісту, нерідко — до

нігілізму (лат. nihil — ніщо, нічого) та імморалізму (лат. іm . — префікс, що означає

заперечення і moralis — моральний) вселюдських моральних цінностей.

Релятивісти бачать лише те, що моральні поняття й уявлення різних народів,

соціальних груп, людей, перебуваючи у зв'язку з їх потребами, інтересами, переконаннями

й уподобаннями, мають суттєві відмінності, а також залежать від часу, місця, конкретних

життєвих ситуацій.

Оскільки зла, на їх думку, не існує, потрібно просто остерігатися за тим, що

вважають злом, і зберігати завдяки цьому душевну незворушність.

Основна помилка релятивізму полягає в нездатності чи небажанні виявити

абсолютне вселюдське в моралі (властиве всім історичним епохам у різних народів), її

загальні тенденції розвитку.

Питання про природу добра і зла перебуває в нерозривному зв'язку з проблемою

природи і сутності моралі. Якщо добро вважати продуктом суб'єктивної точки зору

(індивідуальної, групової), то можна зробити висновок, що мораль є фікцією (лат. yctio —

вигадка), яка не має об'єктивного змісту і значення.

Певною мірою резонно добро відносити до сфери ідей, оскільки уявлення про нього

формується громадською думкою, в якій воно набуває ідеальної (нематеріальної) форми

буття; протиставляється сущому, практичній діяльності й безпосередній доцільності;

перебуває у зв'язку з ідеалом; є незавершеним, відкритим. До того ж добро як ідея не є

суто раціональним утворенням. Не вважають його і суб'єктивним станом людини, бо його

об'єктивною основою є потреба людини в інших людях, у взаємному спілкуванні й

узгодженні своїх дій, у дбайливому ставленні до природи. Звичайно, якби добро існувало

лише в ідеальній формі (у формі ідеї), то воно нагадувало б міраж. Ідея добра постійно

об'єктивується, опредметнюється в діяльності й поведінці людей, набуваючи матеріальних

форм буття. Тобто добро не вичерпується ідеєю.

Добро слід розглядати, як процес, якому властиві такі стадії розвитку: ідея добра

(добро в собі); добро як стан самосвідомості людини; добро як спосіб буття людини

(високоморальна діяльність і поведінка та відповідні моральні якості особистості, тобто

доброчесність); матеріальна і духовна культура людства, в якій акумулюється і

нагромаджується потенціал добра (власне культура, культура у вузькому розумінні,

оскільки до культури в її найзагальнішому розумінні належить усе створене людством,

тобто неприродне, зокрема і те, що називають дикістю, варварством).

Оскільки мораль всепроникна, добро не є чітко окресленим в просторі й часі. Проте

його можна виявити. Добро як ідею можна пізнати завдяки громадській думці. Однак тільки

за умови, що вона буде почутою, прийнятою і реалізованою індивідом, який водночас не

може беззастережно довіряти громадській думці, хоч і змушений до неї прислухатися.

«Людина, — за словами французького мислителя Жана-Поля Сартра (1905— 1980), —

спочатку існує, зустрічається, з'являється у світі і тільки опісля визначається», тобто

набуває сутності. Вона «є лише тим, що сама з себе робить». Створюючи свою сутність,

людина орієнтується на світ людської культури, зокрема й на ідею добра. Однак ця ідея

адресується їй в неадекватній формі (як моральні вимоги), а тому є для неї логічно і

психологічно недостовірною, непереконливою. Це спричинено тим, що моральні вимоги

адресують людині у формі суджень («Говори правду, бо правда — добро», «Не будь

егоїстом, бо егоїзм - зло»), а отже, апелюють до її розуму, логіки. Та оскільки поняття

«добро» і «зло» в системі буденної свідомості не визначені, то моральні судження не можна

вважати психологічно достовірними, тим більше для людини, яка виходить з того, що буде

«тим, що сама із себе зробить».

Чи не найпереконливіше психологічно ідею добра виражає образ Прометея. Однак

найголовніша умова її осягнення полягає в тому, що силу добра можна по-справжньому

відчути і пережити, лише творячи добро. Ще Демокріт писав, що якби дітей не змушували

працювати, то вони не навчилися б ні грамоти, ні музики, ні того, що найбільше зміцнює

доброчесності, сорому. Людина повинна виробляти в собі звичку робити добро, в іншому

разі таємниця ідеї добра залишиться незбагненною. Тому необхідною передумовою

осягнення таємниці добра вважають практичне залучення до процесу добротворення.

Крім того, важливим є питання про те, конструктивну чи деструктивну роль відіграє

зло; має воно субстанціональний характер чи ні; про діалектичний характер добра і зла.

Існує думка, ніби зло не має субстанціонального характеру, оскільки „Немає нікого, хто

робив би зло заради його самого, але всі творять його заради вигоди або задоволення, або

честі, або чогось подібного .” (Ф. Бекон).

Життя людини і суспільства загалом є суперечливою єдністю прогресу і регресу,

конкретні прояви яких моральна свідомість сприймає та оцінює як добро чи зло.

27) Щастя та шляхи його осмислення в етиці

Проблема щастя постійно фігурує в буденному спілкуванні людей. Актуальна вона у

філософії, мистецтві. Деякі мислителі вважали її найголовнішою, а всі інші проблеми —

похідними щодо неї. Вона насправді досить актуальна, оскільки уявлення про щастя,

розуміння його сутності істотно впливають (принаймні можуть впливати) на

життєдіяльність особистості.

Усі хочуть бути щасливими, проте уявляють щастя по-різному. Навіть фахівці не

можуть однозначно витлумачити це поняття. Часто це пов'язано з ототожненням трьох

феноменів: щастя; уявлення про щастя, тобто щастя, яким його знає буденна свідомість

(мораль є формою суспільної свідомості буденного рівня); «щастя» як поняття етики. Все це

породжує непереборні труднощі, оскільки втрачається предмет теоретичного аналізу.

Поняття «щастя», як і будь-яке інше наукове поняття, є не об'єктом, а результатом

пізнання. Етика досліджує не поняття «щастя», а власне щастя, феномен щастя.

Аналіз феномену щастя можна розпочати з робочого визначення, згідно з яким воно

тлумачиться як особливий психічний стан, складний комплекс переживань людиною

найвищої вдоволеності своїм життям. «Щастя, — на думку Дж. Локка, — у своєму повному

обсязі є найвище задоволення, на яке ми здатні, а нещастя - найвище страждання». Можна

жити змістовним, творчим життям і не переживати такого інтенсивного почуття, яким є

почуття щастя. Проте бути щасливим без нього не можна. Це свідчить про істотність

суб'єктивного начала в щасті.

Щастя — стан найвищого внутрішнього вдоволення людини умовами свого буття,

повнотою і осмисленістю життя, реалізацією свого людського призначення.

Об'єктивною основою щастя є міра доброчесності людини, сукупність факторів, які

визначають її життєве благополуччя (здоров’я, матеріальний добробут, везінні тощо). Ілюзії

вдоволення життям можна досягти й штучними засобами (алкоголем, наркотиками тощо).

Проте після цього неодмінно настає тяжкий стан (похмілля, ломки тощо) і прозріння,

розуміння того, що ілюзія щастя принципово відрізняється від справжнього щастя. А щастя,

за словами рос. письменника Льва Толстого (1828-1910), є задоволення без каяття.

Визначаючи суб’єктивне начало істотним моментом щастя, необхідно з"ясувати

об'єктивні основи щастя.Певний матеріал щодо цього дає буденна свідомість, зокрема

громадська думка, народна мудрість. Щасливими вважають людей здорових («Здоровий

жебрак, — як вважав німецький філософ Артур Шопенгауер (1788— 1860), — щасливіший

від хворого короля»); красивих; багатих, хоча б тому, що багатство забезпечує людині

свободу дій (німецький мислитель Фрідріх Енгельс (1820—1895) стверджував, що

прагненню до щастя найменше потрібні ідеальні права. Воно потребує передусім

матеріальних засобів); закоханих, яким відповідають взаємністю («Найвище щастя в житті

— це впевненість у тому, що вас люблять, — писав французький прозаїк Віктор Гюго (1802

—1885), — люблять заради вас самих, точніше сказати — люблять всупереч вам»); тих, хто

має близьких друзів (« .яке щастя — дружба, подібна до тієї, яка існує між нами, — писав К.

Маркс Ф. Енгельсу. — Ти-то знаєш, що жодні стосунки я не ціную так високо»); тих, хто

досягнув високого соціального статусу; хто максимально себе само-реалізував і заслужив

повагу співвітчизників («Ми буваємо щасливими, — писав французький філософ Блез

Паскаль (1623—1662), — тільки почуваючи, що нас поважають») та ін.

Зрозуміло, що одного здоров'я чи багатства замало для того, щоб бути щасливим, а

володіти всіма благами майже неможливо. Без деяких із них людина може бути щасливою,

без інших (здоров'я, повноцінне спілкування, реалізація творчих потенцій) — ні. Очевидно,

ідеально щасливих людей не буває.

Щастю людини можуть загрожувати і природні катаклізми (землетруси, вулкани,

повені, інші лиха), а також несприятливі стани суспільства (війни, нестабільність,

беззаконня тощо). До того ж, як зауважив французький письменник Жан Лабрюйер (1645—

1696), «перед обличчям деяких нещасть якось соромно бути щасливим».

Іноді щасливе життя розуміють як об'єктивний, наперед запрограмований процес, як

«щасливу долю». У Давній Греції долю було персоніфіковано. У Давньому Римі долю

називали Фортуною. Перелічені персонажі тогочасної міфології нерідко вважалися

богинями не лише долі, а й щастя. Згідно з цією точкою зору окремі люди просто повинні

бути щасливими. Це чи не єдина концепція, в якій поняття «щастя» характеризує увесь

життєвий шлях людини. Більшість концепцій використовують це поняття для

характеристики окремих його ланок, епізодів, фактів життя особистості. Згідно з ними

життя рідко дарує щастя. До того ж воно є надто короткочасним, епізодичним, торкається

людини лише окремими гранями (щасливий у коханні, але не реалізував себе в науковій чи

художній творчості; досяг високих творчих успіхів, але почувається самотнім у цьому світі

тощо). У зв'язку з цим ведуть мову про кількісні характеристики щастя.

Іноді щастя розуміють як удачу, тобто випадкове, часто незаслужене одержання

благ (виграш у лотерею, одержання спадку, знайдення скарбу). Та якщо в справжньому

почутті щастя людина переживає вдоволення своїм життям, то в такому разі радість

приносять предмети зовнішнього світу, які змінюють її життя на краще. Тому мав рацію

римський філософ Сенека стверджуючи, що не можна вважати щасливим того, хто

залежить від щасливої випадковості. Бо головне, «щоб щастя прийшло, як заслуга».

Здатність людини переживати почуття щастя і характер цього переживання

залежать як від її світогляду (ідеалів, розуміння смислу життя, призначення людини), так і

від багатьох інших суб'єктивних чинників (темпераменту, характеру, життєвого досвіду,

здібностей, які вона може реалізувати). Люди веселої вдачі інакше сприймають своє життя,

ніж похмурі. Це стосується вразливих і незворушних натур. Завищені амбіції і нездатність їх

реалізувати породжують незадоволеність собою. Не є корисною і занижена самооцінка.

Пізнання сутності щастя пов'язують із з'ясуванням того, чим воно є для людини —

метою чи результатом. Як правило, це наслідок невиправданого ототожнення реального

щастя (результату) з уявленням про щастя, яке пов'язують з досягненням певної мети. Таке

уявлення може супроводжуватися інтенсивними переживаннями передчуття щастя, що

істотно впливає на досягнення життєвих цілей, активізує діяльність людини. А власне

щастя, щастя як результат успішної діяльності нерідко робить людину пасивною, принаймні

на якийсь час.

Про неможливість однозначного тлумачення щастя писало багато мислителів. Так, за

словами німецького філософа І.Канта, стосовно щастя неможливий ніякий імператив, який

приписував би чинити те, що робить щасливим. Часто в таких міркуваннях ідеться не про

щастя як вияв моральної свідомості, а про об'єктивну його основу, тобто про те, що робить

людину щасливою. При цьому у полі зору перебувають не види людської діяльності, не

звершення, які приносять людині щастя, а те, що об'єднує всі звершення. Найповніше це

втілено у словах Л. Толстого: «Щастя є відчуття повноти фізичних і духовних сил в їх сус-

пільному застосуванні». Справді, щасливою може бути людина, поведінка і життєдіяльність

якої орієнтовані на вселюдські цінності. Неодмінною умовою щастя є і самореалізація

особистості. Оскільки життєві плани людей істотно відрізняються, кожен прагне

самореалізуватися у сфері своєї життєдіяльності, то щастя кожної людини індивідуально

неповторне.

28) Совість і сором як контрольно-імперативні механізми моральної

свідомості особистості.

Совість - внутрішній сторож

Совість — особливий морально-психологічний механізм, що діє зсередини нашої

власної душі, причепливо перевіряючи, чи виконується обов'язок. Головна функція совісті -

самоконтроль. Совість нагадує людині про її моральні обов'язки, про відповідальність, яку

вона несе перед іншими і перед самою собою. Совісна людина — це людина з гострим

почуттям морального обов'язку, що пред'являє до себе високі моральні вимоги. Совісний

ніколи не ставиться до себе поблажливо, запитує із самого себе зі всією строгістю, не

шукаючи виправдань. Тихий, але наполегливий голос совісті - наймогутніше знаряддя

моральності, він звучить у людині тоді, коли ніякого зовнішнього контролю немає, і суб'єкт,

наданий самому собі, здавалося б, міг діяти без усяких обмежень. Однак обмежником

безкрайньої свободи виступає саме совість, яка є застереженням і докором з боку власного

"я". Совість тривожить особистість, не дає їй морально заснути, змушує її коректувати свої

вчинки відповідно до цінностей і встановлень, які існують у суспільстві.

Безсовісною називають людину, в якої відсутня совість як могутній внутрішній

контролер. Така людина, по суті, аморальна, тому ще нею не засвоєні, не прийняті душею

найважливіші моральні орієнтири. Безсовісного стримує тільки зовнішній контроль, його

потрібно стримувати, щоб він не наносив шкоди оточуючим. Як тільки істота безсовісна

одержує свободу, вона відразу виявляє свого крайню шкідливість: бреше, краде,

знущається з інших. Цікаво те, що психологи звернули увагу на такий факт: у сім'ях, де

існує жорсткий зовнішній контроль і жорстокі покарання, є більше шансів виростити

безсовісну людину, яка не розуміє нічого, крім батога. Вона буде йти до своєї мети,

прагнучи уникати зовнішнього покарання й анітрохи не звертаючи уваги на страждання

оточуючих. Люди, які виростають в атмосфері уваги і ласки, глибоко засвоюють моральні

норми й ідеали, вони співчувають оточуючим, сприймають їх страждання як свої і прагнуть

не робити зла.

Совість - феномен емоційний, вона виявляє себе через глибокі негативні

переживання, самодокори, через тривожність і заклопотаність людини моральністю і

гуманністю своєї поведінки. Про неї говорять «муки совісті», «каяття совісті». Будучи за

своєю природою емоційною, совість виступає в якомусь розумінні як надрозумна. Звичайно,

совість включається тільки тоді, коли людина знає моральні норми. Якщо вона не знає їх і

«морально безневинна», то і совість у ній не може заговорити. Щоб переживати з приводу

власного відступу від цінностей, потрібно їх знати і приймати душею. У цьому розумінні

совість пов'язана з розумом. Однак розум — великий хитрун стосовно того, як знайти

виправдання для нашої неморальної поведінки. Коли людина відступає від велінь моралі,

вона звичайно говорить собі: «я не міг», «я не встигав», «мої старання все рівно не дали би

результату», тобто шукає раціональні практичні аргументи, які обґрунтовують власну

недосконалість Ось тут і набирає сили надрозумна природа совісті. Совість ігнорує

раціональні аргументи, багатослівні міркування і неправдиві докази. Вона приходить до

людини почуттям, яке без слів говорить: «Ти брешеш собі, ти міг повестися по-іншому».

Совість дорікає мовчки, але невідступно. Вона змушує людей говорити самим собі правду і,

зрештою, починати реальні зусилля для виправлення ситуації, якщо це, звичайно, можливо.

Совість - це внутрішній самозвіт за виконання певних моральних обов'язків, які

далеко не завжди збігаються з обов'язками абстрактного морального суб'єкта і можуть

значно від них ухилятися. Людина може вважати своїм обов'язком здійснення кровної

помсти і мучитися докорами совісті за те, що не змогла її здійснити. Або хтось зобов'язаний

доповідати начальству про благонадійність оточуючих, і його мучить совість, що він

пожалів свого сусіда і приховав від влади його критичні розмови. У подібних випадках

завжди постають питання: чи є справжнім те добро, яке ми усвідомлюємо? Чи тим ідеалам

ми служимо? Виникає проблема ієрархії цінностей, рефлексії з приводу самих установок

нашої совісті. І тут совість неминуче знову повертається до розуму, без якого людина не

може зробити правильний вибір у складній ситуації.

Філософи, зайняті етичними проблемами, нерідко звертаються до питання: чи.

можлива чиста совість? На цю тему існують два протилежних погляди. Один погляд, який

висловлює, зокрема, видатний етик XX ст. Альберт Швейцер, полягає в тому, що чиста

совість як така неможлива. Це все одно, що круглий квадрат. Якщо совість — отже,

неодмінно хвора.

У подібному випадку наводиться той аргумент, що людина совісна мірою свого

самовдосконалення, пред'являє до себе усе більш високі вимоги. Вона стає суперчуттєвою

до найменшого свого відступу від моральних зразків і починає переживати такі тонкості,

яких звичайний індивід і зовсім не помітить. Вона увесь час страждає від своєї

недосконалості, її совість, як відкрита рана. Той, хто говорить, що його совість чиста,

просто не має совісті, тому що совість саме і є інструментом, який вказує на відхилення від

обов'язку. Адже ми не ангели! Ми постійно грішимо, потураємо своїм слабостям, і,

виходить, чиста совість - не більше ніж ілюзія чи самообман.

Інший погляд полягає в тому, що визнавати свою совість чистою можливо і потрібно.

Чиста совість - це свідомість того, що ти загалом справляєшся зі своїми моральними

обов'язками, що за тобою немає істотних порушень обов'язку і великих відступів від

моральних орієнтирів. Навіщо треба мучитися, якщо ти, дійсно, виконуєш те, що потрібно, і

робиш це чесно й охоче? Відчуття чистої совісті дає людині спокій, здатність оптимістично і

бадьоро дивитися в майбутнє. Якщо в морального індивіда виникнуть реальні підстави для

сумнівів у правильності того чи іншого свого вчинку, індикатор-совість моментально

запрацює. Це відбудеться навіть раніше, ніж виникне рефлексія, ніж з'явиться думка -

«щось не так». Але там, де таких реальних підстав немає, винаходити собі муки і посипати

голову попелом зовсім непотрібно. Совісність не повинна ставати хворобою, мазохістською

пристрастю, самознищенням. У цьому випадку людина може так захопитися муками совісті,

що забуде про реальне життя, яке продовжується. Чиста совість - нормальний стан

людини, яка виконує моральний обов'язок нагорода за моральні зусилля.

Цікаве розуміння совісті подане в роботах психоаналітика Е.Фромма. Він вважає, що

совість буває двох видів — авторитарна і гуманістична. Авторитарна совість виражає нашу

підпорядкованість зовнішньому авторитету. При авторитарній совісті ми некритично

засвоюємо веління деякої зовнішньої сили, релігійної чи соціальної, і виконуємо її волю,

тому що боїмося. Підкоряючись авторитарній совісті зі страху покарання людина виконує

веління, які далекі від її власних інтересів. Влада переслідує свої корисливі цілі й

використовує індивідів лише як засіб, примушуючи їх до підпорядкування за допомогою

формування механізмів авторитарної совісті. Якщо людина відступає від велінь влади, вона

почуває себе винуватою перед нею і страждає, боячись наступного покарання. Але як

тільки люди розуміють, що влада втратила силу і нічим не може їм зашкодити, вони

негайно втрачають свою авторитарну совість і більше не підкоряються тому, перед чим ще

вчора боялися і схилялися.

Гуманістична совість - це голос самої людини, кращого начала в ній, здатної на

саморозвиток. Гуманістична совість не дає людям бути рабами, безмовно підкорятися

чужим інтересам, витрачати даремно життя. Вона закликає до самореалізації, до втілення в

життя кращих своїх сил і можливостей. Совість - це заклик. Совість – те саме, що істина.

Вона змушує людину згадати про свій кінець, смертність і зринути зі знеособленого

повсякденного світу, обернувшись до питання про буття і до теми власної неповторної

індивідуальності. Заклик совісті приходить у мовчанні.

Завершуючи розмову про совість, можна сказати, що вона завжди виступає як

особлива уважність, як обережне уповільнення розгляду морального.

Сором як страх осуду

Совість наполегливо нагадує людині про її відповідальність перед собою і перед

іншими за виконання моральних обов'язків, говорить про необхідність відповідності їм.

Двома найважливішими високоемоційними формами переживання моральної відпо-

відальності, а також своєї невідповідності велінням обов'язку є сором і провина.

Багато авторів розглядають сором як страх перед осудженням ззовні. Сором

виступає як переживання своєї невідповідності моральним вимогам перед обличчям інших.

Інші люди, з якими нас поєднують загальні уявлення про добро і зло, про належне і

неналежне, можуть засуджувати й осміювати нас, якщо ми поводимо себе невідповідно до

прийнятих моральних норм і зразків. Коли людина боїться, зраджує або виявляє непотрібну

агресію, вона зустрічає несхвалення, презирство або глузування оточуючих і соромиться

власних учинків, сердиться на саму себе. За висловом К.Маркса, сором - це гнів,

повернений усередину.

У соромі ми безпосередньо розуміємо, як глибоко пов'язані з оточуючими, як важко

нам почувати себе хоча б тимчасово невизнаними. І якщо «на людях смерть чорна», то

сором на людях жахливий. Коли людині соромно перед людьми за себе чи за своїх

близьких, її не рятує від страждань ні багатство, ні високе становище. Упасти в чиїхось очах

- це значить утратити висоту, цінність, скотитися на нижчий рівень, де місце тільки

негідним. Ось чому люди бояться сорому, ганьби, побоюються виявитися невідповідними

деякому комплексу вимог, пропонованих співтовариством і оточуючими. Сором підсилює

самокритику і тимчасово викликає почуття безсилля.

У соромі домінують інші, навіть якщо в момент здійснення небажаного вчинку

людина одна і ніхто безпосередньо за нею не спостерігає. Їй може бути соромно перед

собою, а це почуття - не що інше, як спроектований усередину нашої душі погляд інших.

Інші спостерігають за нами з глибини нашого «я», судять нас нашим власним внутрішнім

голосом, пред'являють моральний еталон, владно вказують на нього.

Коли людина соромиться, інший з'являється перед нею як істота більш висока —

могутня, здорова і здібна. Він може зневажити того, хто соромиться, і залишити його на

самоті. Людина, яка соромиться, почуває себе об'єктом оцінки, її власні суб'єктивні сили і

потенції сковані соромом, паралізовані. Ж.-П. Сартр пов'язує феномен сорому із самою

нашою об'єктністю, яка виникає під поглядом іншого, зверненим до нас ззовні. Саме під

цим поглядом ми розгублюємося і червоніємо: ми не знаємо, що робить з нас погляд іншого,

яким він нас бачить. А якщо цей погляд із глузуванням, то він безпосередньо приписує нам

приниженість і недосконалість.

Особливо соромляться чужих, старших і вищестоячих. Це відбувається, напевно,

тому, що всі три названі категорії людей, по-перше, виявляються високо значущими, а по-

друге, між мною і ними існує дистанція, яку я не можу перебороти з власної волі. При такій

дистанції неможлива ідентифікація: чужі, старші і вищестоячі не можуть подивитися на

мене ніби зсередини мого «я», зрозуміти мене і простити. Вони цілком зовнішні, вони су-

дять за всією строгістю моральних норм, не відступаючи від них. Вони бачать мене ззовні —

як закінчену річ, яка вже не зміниться, не покращиться, і змушують мене костеніти в моєму

соромі, у свідомості моєї недосконалості.

У той самий час близькі люди, ровесники і ті, хто рівний за соціальним статусом,

набагато більше здатні зважити на наше становище, побачити ситуацію зсередини,

поспівчувати, можливо, навіть знайти виправдання помилкам і похибкам. Вони не так

сильно об'єктивують нас, не так суворо і нещадно докоряють, тому і соромитися їх

доводиться менше. Але, звичайно, якщо вони багато значать для нас, то і тут ми відчуваємо

сором - гнів на себе за те, що впали в очах настільки дорогих людей.

Цікаво те, що сором людина може відчувати не тільки від докорів, але і від

надлишкових похвал, від дифірамбів, які, здавалося б, повинні тільки радувати. Зрозуміло,

це відбувається лише з дуже совісними людьми, які відчувають незручність, думаючи, що

насправді в них немає тих достоїнств, які їм приписують, їм соромно і за тих, хто надто

щедро хвалить, і за себе, оскільки вони змушені слухати завищену оцінку. Втім, людині

самозакоханій такий вид сорому не загрожує.

Пробудження в людей почуття сорому завжди було формою суспільного впливу.

Культурологи відзначають, що більшість відомих культур можна розділити на два види,

культури провини і культури сорому. До культур провини звичайно відносять західне

суспільство, де акцент морального контролю перенесений усередину людської сутності, а

до культур сорому - східне суспільство, особливо давньосхідні цивілізації, наприклад, ки-

тайську. Там публічна ганьба була провідною моральною формою регуляції поведінки.

Однак не варто недооцінювати різні форми викликання сорому й у європейському

суспільстві. Ганьба і тут завжди була страшним покаранням, нітрохи не меншим, ніж

фізичний біль. Іноді люди сприймали знеславлення як кару гіршу, ніж смерть, і воліли

скоріше погодитися на страту, ніж пожертвувати добрим ім'ям і піддатися публічному

презирству. Офіційна влада завжди застосовувала сполучення тілесних покарань і ганьби.

Так, якщо людину шмагали, то після здійснення екзекуції її прив'язували до ганебного

стовпа, щоб усякий, хто проходив повз, міг засуджувати її, насміхатися і знущатися з неї.

Словосполучення «ганебний стовп» стало символічним, що означало вищу міру відчуття

презирства від оточуючих і власного сорому.

Утім, завжди існувало чимало тих, хто відчував почуття сорому дуже рідко або зовсім

його не відчував. Про таких людей говорять як про безсоромних. Вони, як правило,

переслідують свої прагматичні цілі й задовольняють свої різноманітні бажання незважаючи

на оточуючих, їхню думку і обурення: «Сором дим, очі не виїсть». Такі люди, як правило, не

тільки безсоромні але і безсовісні, тобто аморальні. Вони бояться тільки власного

дискомфорту.

Варто відзначити, що зовнішня безсоромність не завжди є свідченням загальної

аморальності особистості. Часом людина не соромиться усього світу, але соромиться своїх,