Шпори - Історія середніх віків. викладач Рудь М. О

Подождите немного. Документ загружается.

1.Термін ,,Середні Віки”. Періодизація середніх віків.

Термін С.В.-зявився на прик.15ст.ввів Клавіо Вьондо ,,Історія від падіння Риму”-

період лежить між епохою Відродження і античності. Келєр Йоган-жив на

прик.15ст.,ввів в термін в періодизацію всес.історії.Також ставився негативно до

С.В.С.В.-період виникнення розквіту і занепаду феодальних відносин на терит.країн

Зх.Є.і Візантії.

Середні віки розпочались на прикінці 5ст. після падіння Західної Римської імперії в

476р. і закінчується падінням в 1453р. Константинополя( Візантійська імперія). З

1337-1453р.- закінчилася 100 літня війна між Францією і Англією. Американці вв., що

середні віки існували до 1492. Деякі історики вв, що початок середніх віків в 395,

коли був поділ Риму на Західну і Східну.С.В.: 1.Раннє середньовіччя-кін.5-сер.11ст.2.

Розвинуте середньовіччя:др..пол.11-13ст.3. Пізнє: 14-15. Раннє Середньовіччя:

економіка: руйнування рабовласницьких відносин. Сформувалось феодальне

помістя.Верства феодалів і верства залежних залежного

селянства.варвар.сформолювалося перші держави-короліства. Європа стала

християнською.К-ра: темні віки ЗХ.Європи.2.Розвинуте Середньовіч-розквіт

феодалізму. Виникає середньовічне місто, замість античного полісу. Зявляється

міська економіка і к-ра. Період феодальної роздробленості. В кін.почали формуватися

цент. держави. Епоха Хрестових походів. Розквіт к-ри, зявляються школи і перші

університети, романи, поезії. Романська, готична к-ра.3. Пізнє Середньовіччя: осінь

середньовіччя. Розклад феодального, формується мануфактура, виникає станово

представницька монархія. В кінці виникає абсолютна монархія-абсолютизм. Період

ренесансу.

2.Джерела з історії середніх віків 5-11ст.

Візантійський імператор Юстиніан І звелів у VI ст. кодифікувати римські закони. Так

з'явилися на світ "Кодекс Юстиніана" (закони римських імператорів I I — VI ст.),

"Нові закони" (новели) — пізніші едикти самого Юстиніана І, Дігести (чи Пандекти —

систематизовані висловлювання найавторитетніших римських юристів у 50-ти книгах),

Інституції . У Західній Європі до XI—XII ст. користувалися "Кодексом імператора

Феодосія II" — більш раннім зведенням римських законів. Кельти, германці та

слов'яни з появами у них держав, а також тісні контакти з романізованим населенням,

яке вже мало писані закони, посприяли писемній фіксації норм звичаєвого права і в

них. Так з'явилися наприкінціV — на початку IX ст. їхні судебники, які в медієвістиці

називаються "правдами"(Бургундська, Вестготська, Салічна,Рипуарська, Саксонська та

інші "правди'). На Британських островах "правди" з'явилися в VII—XI ст..Із

варварських "правд" найціннішою для дослідника германського світу є "Салічна

правда", яка виникла вVI ст. у салічних (приморських) франків і відображала

найдавніші норми звичаєвого праваТекст "правд" доповнювався і правився. Так

поступово склалося королівське законодавство, найціннішим пам'ятником якого є

капітулярії франкських королів VIII—IX ст., особливо "Капітулярій про маєтки" Карла

Великого. Капітулярії поєднували в собі норми державного і вотчинного права й

містили цінну інформацію про господарство, соціальний устрій, політичні інститути,

військову організацію тощо. Серед документів ранньосередньовічного

діловодства виділяються своєю інформативністю так звані формули — грамоти,

складені за певним зразком. У формулах зафіксовані випадки дарування землі,

звільнення рабів тощо, одним словом — епізоди соціально-економічної та політичної

історії.

Цінним джерелом для вивчення соціально-економічних процесів у ранньому

Середньовіччі є інвентарні описи маєтків, складені в VI—XI ст..- поліптики.

Історіографічні пам'ятки: історії — великі описи важливих політичних подій, до нас

дійшли "Історія війн Юстиніана", написана в VI ст. Прокопієм Кесарійським,

"Хроніка" монаха Ісидора Севільського (кінець VI — 30-ті роки VII ст.),

присвячена історії вестготів, "Історія франків", написана її VI ст. Григорієм Турським.

Біографії:("Життя Карла Великого" Ейнгарда, IX ст.) та аннали — фіксацією най-

важливіших історичних подій за той чи інший рік. Розквіт західноєвропейської

анналістики , припав на V I I I — X ст.Житія святих, з'явилася за доби християнізації

(IV—VIII ст.) та іконо-борського руху у Візантії (VIII—IX ст.). Ці джерела особливо

цінні для дослідження духовної культури народних мас. До цього типу джерел

відносять також церковні проповіді.Публіцистичні матеріали, що містяться в

посланнях й, особливо, у трактатах, Вони цінні як пам'ятки громадської думки,

містять важливі повідомлення про державний устрій, зовнішню політику, про сусідні

народи, суспільні зв'язки тощо. Найвідоміші— трактати "Про двірцеве та державне

управління" (написаний наприкінці IX ст. для короля Карла Простуватого реймським

архієпископом Гінкмаром), "Про управління імперією" (його в середині X ст.

адресував своєму синові Роману візантійський імператор Константан VII Багряно-

родний), "Християнська топографія" (його автором був візантійський купець Козьма

Індікоплав (VI ст.)). Вадою цих джерел є те, що вони нерідко побудовані на

свідченнях, почерпнутих із третіх рук. Дуже цінним

джерелом слугують пам'ятки народного епосу.Епічні твори складені не латиною, а

живими народними мовами. Серед них виділяються німецька "Пісня про

Хільдебранта" (I X ст.) та англійський "Бео-вульф" (близько 1000 р.), германська

"Пісня про Нібе-лунгів" (близько 1200 р.), блискучий французький епос "Пісня про

Роланда" (записаний у XIII—XIV ст.), присвячений військовим походам Карла

Великого, іспанська "Пісня про Сіда" (XIV ст.).

3. Джерела з історії середніх віків 11-15ст.

Медієвісти використовують акти дипломатики — публічні й приватні. До перших

відносять грамоти й дипломи королів, суверенних феодалів, міських комун та

сеньйорій, а також князів церкви — римських пап, православних патріархів,

єпископів, документи, що виходили з папської канцелярії, називалися буллами (пап-

ські звернення, постанови чи розпорядження), бреве (папські послання), енцикліками

(папські заяви чи циркуляри до єпископів, духовенства та віруючих). "Апостольські

послання" називали буллами тому, що їх скріплювали у папській канцелярії свинцеви-

ми печатками — буллами. У Візантії жалувані грамоти імператора з золотою печаткою

називалися хрисовулами — "золотопечатковим Словом". До приватних актів належать

документи, складені нотаріями — особами, які мали спеціальну юридичну освіту.

Ними оформлялися купівля-продаж майна, боргові зобов'язання, орендні відносини,

комерційні угоди, дарування, тощо. Нотаріальні акти дійшли, здебільшого, в копіях чи

стислих записах у складі капітуляріїв. З кінця XIV ст. дорогі нотаріальні акти почали

замінювати приватними записами, що не мали юридичної сили. Компанії та банки для

обліку капіталообігу заводили спеціальні бухгалтерські книги. Своєрідними

путівниками у комерційному житті стали спеціальні посібники з організації торгівлі.

Найпоширенішим із них був "Практикум торгівлі"флорентійця Фран-ческо Балдуччі

Пеголотті (перша половина XIV ст.). Важливим джерелом з історії господарства є

земельні описи та кадастри (переписи податного населення), зокрема, англійська

"Книга Страшного Суду" (1086 р.).— це матеріали загального поземельного перепису

королівства, покликаного визначити потенційні можливості поповнення державної

скарбниці за рахунок податків з населення. "Сотенні сувої" — описи земельних

володінь Англії наприкінці XIII ст. Земельні описи дійшли також і від Візантії, де вони

називалися практиками. Доба XI—XV ст. багата на різноманітні юридичні пам'ятки,

незамінні для вивчення соціально-економічної історії. Тоді ж на базі договорів міст з

сеньйорами, місцевих звичаїв та запозичених норм римського права склалося міське

право, відображене в міських хартіях і статутах. Існували окремо статути цехів,

торгових гільдій, університетів, чернечі устави. Першим європейським цеховим

статутом була візантійська "Книга єпарха"(X ст.), покликана забезпечити урядове

регламентування діяльності торговельно-ремісничих колегій. Цехові статути

західноєвропейських міст оформляли створення і функціонування самостійної цехової

общини. До таких джерел належать, зокрема, "Книга ремесел міста Парижа" (XIII

ст.), численні цехові статути німецьких міст.

У XIII—XV ст. складалися записи феодального звичаєвого права, зокрема, французькі

кутюми, німецькі зерца-ла, іспанські фуерос. Вони проливають світло на особливості

феодальної власності, структуру панівного класу, місцеві особливості системи

адміністрації та судочинства. (Кутюми Бовезі"(кінець XIII ст.), "Саксонське зерцало"

(початок XIII ст.) тощо.)

У 13-15ст.розвивалося також королівське законодавство: у Франції та Англії —

ордонанси, у Священній Римській імперії — привілеї, патенти та мандати. Імпера-

торські закони у Візантії називалися новелами, в XI— XV ст. їх найчастіше видавали у

вигляді жалуваних грамот.У період формування станової монархії з'явилися нові

документи: в Англії — парламентські акти і статути, у Франції — протоколи засідань

Генеральних та провінційних штатів, у Священній Римській імперії — акти

імперських зборів, в Іспанії — ухвали кастільських та арагонських кортесів

тощо.Цінним джерелом є акти спеціальних судових комісій (інквізиції тощо)

У XI—XV ст. збільшилася кількість трактатів: візантійський агрономічний трактат

"Геопоніка" (X ст.),трактат візантійського імператора Константина VII

Багрянородного "Про управління імперією" (X ст.) та ін. Серед наративних джерел XI

—XV ст. — аннали, хроніки та історії. У XII—XV ст. аннали витісняються

хронікамиРяд хронік було присвячено Хрестовим походам. твір учасника четвертого

Хрестового походу, французького маршала Жоффруа Віллардуена "Взяття Конс-

тантинополя". Починаючи з XIII ст. в Англії, Франції, Іспанії складаються зведені

хроніки, історії країни в цілому, а в Італії та Німеччині — хроніки окремих областей

та міст ("Діяння римлян" чи "Вся історія Франції", "Саксонська універсальна хроніка"

та ін.). У країнах Європи в XIII ст. з'являється мемуаристика (Філіпп де Комнін) —

гуманістична історіографія зі спробами наукової критики джерела.Риторичні твори,

екфраси (описи) візантійських міст та енкомії імператорам та іншим політичним і

церковним діячам.Церковні джерела. Це акти церковних соборів, папські та патріарші

послання і постанови.

Літературні пам'ятки: рицарський роман, поезія трубадурів,міннезінгерів .

7.Соціоекологія західноєвропейського середньовіччя.

У С.В. екологічний чинник відігравав дуже важливу роль у госп.діяльності л-ни. Від

нього залежали тип житла та поселення, одяг і їжа, засоби комунікації, і знаряддя праці.

Впливав на появу, розвиток міст і торгівлі, на політичне та дух.життя., на побут нас-ня,

на темпи суспільного процесу. На поч..С.доби людство ще не споганило екологію

Зх.Євр. Флора і фауна ще зберігало всоє одвічне багатство. Основна територія

континенту була помірною та субтропічною смугою, сприятливою для розвитку

хліборобства, тваринництва, багатьох промислів. Дещо вологіший ніж в античні часи,

клімат південних областей Зх.Є. і трохи сухіший-її північних районів забезпечував

поширення нових к-р і розширення випасів. Виходи до морів та океанів, уможливлював

розвиток мореплавства, водного транспорту, рибальства. Особливо велике значення

мали Серед земної та Балтійське моря-центри торговельних зон, а також

р.Луара(Франція),Рейн(Нім),По(Італія),Темза (Англії) та ін. Зх.Єв.вкривали дрімучі

ліси, що займали 2/3 її території. Ліси були постачальниками деревмнм-основного

багатства серед.цивілізації. Вона була основним будівельним матеріалом. З неї

виготовляли знаряддя праці ,меблі,вози та ін. Кора використовувалась для дубління

шкур,з смоли робили клей,свічки,факели. Їстівні дари лісу становили основу харчового

раціону. Мисливство, рибальство, збиральництво,лісові промисли, були також

поширеними як рільництво, розведення худоби та птиці. Ліс та очищенні від лісових

хащів поля використовувались як пасовиська, шкура та хутра зігрівали тіло селянина,

дичина була основним джерелом білків і жирів. Ще більшу територію займали

ланди(пустища)-необроблені землі. Ділянки залишені під пар або призначені для

переходів людей і худоби. Важливу роль відігравав ландшафт. Рівнинний ландшафт

спонукав людей будувати села, а порізаний рельєф-селитися хуторами. Пагорби

використовувалися для фортифікаційного будівництва. Дедалі безцеремонніше

освоюючи дику природу-люди створювали штучний ландшафт: зявлялися нові

поселення, міста, фортеці; люди рили канали, насипали дамби, осушували болота,

викорчували ліс під ріллю. Завдяки дренажним роботам і осушенню у приморських

територія зявилися польдери-оточені греблями і порізанні каналами ділянки суші,

розташовані нижче ріня моря. Природу безоглядно нищили,у Візантії,Англії,Франції,

Іспанії-вирубка лісів призвела до інтенсивної ерозії та вивітрювання грунтів, а до

кін.13ст-й до зменшення їхньої родючості, обміління річок,збідніння флори і фауни. У

15ст. було вичерпано й непоодинокі поклади металевих руд. Клімат у Зх.Є. впродовж

середньовіч змінювався. До 9 ст. на північ від Альп стало холоднішати, зростала

кількість опадів. Однак у 9-10ст.знову потемнішало, зменшилася вологість. Близько

1200р.клімат удруге похолоднішав,в 13-поч.14ст.назвали малим льодовиковим

періодом. В Англії знову задощило. Це позначилось на врожайність. Населення

полишало гірські території, бо врожай там до поч..14ст. не встигав дозрівати. Долинами

сходили альпійські й скандинавські льодовики, а арктичний льодовик поволі рухався

між Ісландією і Гренландією на південь, через що купецьким суднам довелося

прокладати новий курс, південніший.

5.Демографічні процеси у країнах Західної Європи.

1545-63рр.-почали вестися, за рішенням Триденського собору, парафіяльні книги,

фіксують: народження, смерть парафіян, одруження. На думку дослідників до того не

можна дослідити раніше демографію ніж за цей час. Цезар говорив що плем’я севів

складає 100 округів. Описи феодальних помість –поліптики. Сержанмерський поліптик

складений абатом Ірміноном, в ньому йдеться про склад сімї і про густоту на-ння.

+Додаткові джерела-переписи, Книга страшного суду в Англії-

1перепис.Повідомляється про глав сімей, які оподатковуються податками.1377р.Річард

2 –перепис.1328-фр.перепис.1477-англійський кадастр. З Сержерменського поліптика-

ми знаємо як ділиться н-ння на чол.і жін.4,2-народж;3,6-смертність. В період

демограф.занепаду: 3,9-народж.4,1-смертність. Тривалість життя роду Вельхіпів=30р. З

13ст.церква вирішила хрестити дитину відразу від народж. Ставлення до дитини

змінюється, почали цінувати їхнє життя. Зявляються перші лікарні. Зростає трив.життя

до 40-45. Зявляються поняття як внуки,дідусь і бабуся. У період роз-ку Рим.імперії(1-

2ст.не.) в європейській частині проживало 20 млн.чол. З них 7 млн. проживало на

апеннінському п-ві. По 5,5 млн.чол.у Галлії і в Іспанії. У 3ст.-криза, скорочення кі-сті н-

ня. Ф Італії 4 млн., в Галлії 3,5і в Ісп.3млн. В Сер.в. прийшла з Лівану на поч. 6ст.

епідемія чуми. В 8-9ст, припиняється спад н-ння, наступає стабілізація. В Галії бл.5

млн. З 10-13ст. на терит.країн ЗХ.Є.відбувається демографічний бум. Населення зростає

в 2.5-3 рази. У 1200р. Іт. Досягає роз-ку античності. Фр. Нараховувала 13,5 млн. В Нім.у

12ст. проживало 7 млн., у 13-11млн. Скандинавії демогр.бум торкнувся лише по

кін.13ст. Наступного ст.. привезли з Криму епідемію чуми. 1448-1351рр.- найбільша

епідемія чуми. На 40% скоротилося н-ння Зх.Є. З 30р. 15ст. демогр. піднесення .

Відновити н-ння вдалося лише під кін.15ст. Оптимальним шлюбним віком для юнака

вв. 14р., для дівч.-12. Дітей народжували часто , матері яким виповнювалося 22-23р,

іноді мали їх 5. Але більшість пар через жахливо високу дитячу смертність і часте

безпліддя жінок-не більше 3 дітей. На демог. Ситуацію впливала ще та обставина, що

майже половина чоловіків відмовлялися від сімейного щастя. Не жонатими залишалися,

як правило, воїни, монахи,робітники,науковці, а з 11ст-католицькі священники.

8. Правові норми у країнах Зх.Є. у С.В.

У ран.Серед.користувалися окремими нормами рим.права, а також звичаєвим правом

германських народів та едиктами монархів варварських королівств. Поєднання рим.і

варварського права став , на поч..6ст Римський закон вестготів ( Звіт Аларіха). Поряд

із писаним правом широко використовувалася також усна традиція. Багато важили

свідчення очевидців. Екон. піднесення Зх.Є. стимулювало розвиток правової думки,

оскільки воно потребувало відповідного правового забезпечення. Закони доводилося

постійно удосконалювати, виникали нові правові звичаї. Осередком правових знань

стала Італія, яка входила до складу Візантійської імп. Вчені Булонської школи-

першого європ.університету-розробляли саме право, писали юридичні трактати. В

Італії склалася школа глоса торів, яку заснував юрист Ірне рій(11-12ст.). Глоса тори

коментували знамениті Дігести імпер.Юстиніана, залишаючи на полях рукопису свої

помітки-глоси. Схоласти-глосатори схилялися перед державно-правовим устроєм

Рим.ім., вв.Дігести та Звід рим. Цивільного права вершиною правничої думки.

Вершиною діяльності глосарів стала знаменита праця Аккурсія Глоса Омарія,

досконаліша навіть за дігести. Глоса торам надавали найвищі посади при

корол.дворах, західноєв.система юридичної освіти мала величезний вплив на освіту. У

Пдн. Італ. Склалася ще одна правнича школа-пізніх глосаторів ( чи консиліаторів-

радників), найвидатнішим представником якої був Бартоло де Сассоферрато (14ст)-

автор фундаментальної праці Опера омніа. Консиліатори надавали послуги

дер.установам та приватним особам як юрид.консультати і третейські судді. Вони

першими ввели в ужиток поняття,,юридична особа”. У Сер.Єв. не менш бурхливо

розвивалося право канонічне (церковне), яке спиралося на рим. юриспруденцію.

Духовенство керувалося ухвалами хрест.зібрань і церковних соборів, які вважалися

чинними в суд.практиці. Утворилася школа декретистів. У сер.12ст. вихованець

Болонського у-ту Гра ціан склав Узгодження суперечливих канонів ,, Декрети

Граційна”. Його колега Петро Ломбардець написав працю Чотири книги

висловлювань, яка служила типовим підручником із теології в середньовіч.унівєрах. У

13-14ст. церковні юристи підготували 4 компіляції які склали Звід церковного

права( Корпус юріс каноніцес). Рим.цивільне право не мало всеосяжного впливу на

правосуддя, як право канонічне, котре стало ,, могутнім знаряддям зміцнення й роз-ку

церк.влади та перебудови соц.структури суспільства в потрібному для церкви руслі”.

За понтифікату Геласія (на прик.5ст) церква розробила доктрину Двох мечі

( духовного і цивільного), згідно з якого Хрестос володів обома мечами-абсолютною

судовою владою. Христос поділив цю владу між імператором ( мирський меч-право

бути суддею в усіх без винятку мирських питаннях), і папою( вручив йому меч

церковний-абсолютну владу над церковною організацією). Ця політико-правова

доктрина стала теоретичним підґрунтям для не менш амбіційних претензій папства на

вселенське панування, сприяла посиленню авторитету і значення канонічного права в

пізньому Середньовіччі. Церква відшліфувала до блиску право заповідання майна

церкві. Канонічне право контролювало норму моралі та сімейно-шлюбні стосунки.

Підтягались справи про лихварство та ренту.Існували певні відмінності між міським і

сільським правом. Сільська юрисдикція зосереджувалась на захисті прав власності і

володіння, міська ж- на інтересах торгівлі. Міське право репрезентували рішення

міських рад( магістратів), обов’язкові для городян. Ці рішення з першу заносилися до

протоколів( міських книг), а згодом були оформлені офіційно виданні міські закони. У

пізньому серед.утворилися обєднання міст, де вищою судовою інстанцією вважалася

Рада міста-метрополії. Зокрема, у Ганзі цю місію виконувала Рада міста Любека,

юридичну прерогативу якої визнавали близько 100 дочірніх міст. Набуло поширення в

Є.також міське право Магдебурга. Карне право керувалося

принципом ,,еквівалентного покарання”,спираючись на окремі принципи Святого

письма(око за око ).Отже Серед.Є.не розробила настільки якісного законодавства,

щоб його можна було вважати гуманним і спроможним забезпечити суп.мир і злагоду.

9. Ментальність н-ня середньовічної Зх.Є.

Народне підґрунтя культури соціальної еліти найвиразніше простежується у

притаманній тодішній суспільній свідомості картині світу — системі середньовічного

світосприйняття. Мирян точність часу не цікавила, вони жили за зміною дня і ночі, літа

і зими. "їхній час — це час природи, позначений сільськогосподарськими роботами,

строками виплат і оброків". Навіть хроністів тоді задовольняли такі дати, як "за часів

правління такого-то короля. Світський календар базувався на літургійних святах і

пам'ятних подіях, дні називали за євангельським сюжетом: "дурний багатій" (четвер

другого тижня Великого посту). Уявлення про людину склалося під впливом

християнства: людина є образом і подобою Бога, й водночас істотою гріховною.

Спершу християнство вважало людину нікчемною. У XII—XIII ст. сформувався

образ людини, здатної "спастись". Праця вже уявлялася як засіб спокутування гріхів.

У XIII ст. Бога стали зображувати зовні людиноподібним. З'явилося дві концепції

людини: 1-людині вічний мандрівник, який прямує до спасіння й безсмертя, або ж,до

забуття й пекельних мук, 2- людина щиро кається й замолюванні гріхів — заради

спасіння.За серед.уявленнями, життя людини поділялося на 6 періодів: вік немовляти,

дитинство, отроцтво, юність, зрілість і старість. Вв., що юність триває до 25 років,

зрілість — до 45, після чого настає старість. Людину Сер.Зх. постійно діймав страх,

гнітило почуття невпевненості. Боялася вона темряви, привидів, вовкулаків, хвороб,

кінця світу і т.д. Перші страхи зявилися коли люди чекали кінця світу у 1000р., які

нагнічувалися темними проповідниками. Дошкуляв страх перед Люцифером, якого

вже в 11-12ст.сприймали як спокусника й мучителя, а з 13ст., як володаря пекла.

Побоювались усього нового та його носіїв. Боялися паперів бо не вміли їх читати.

Диявол, чужинці,жінка страхали, але найбільший жах уособлює смерть і потойбічний

світ. На світанку Сер. Смерть викликала почуття огиди. Цвинтарі виносили за місто,

чи село щоб вони не оскверняли святинь. Проте віра Христова змінила думку:

християни вірили в те, що Ісус своїм воскресінням здолав смерть, яку стали

сприймати новим народженням, переходом у вічне життя. Десь у 8ст. небіжчиків

стали ховати у ,,церкві святих”, у церкві-базиліці. У 14-15ст. ( ймовірно, внаслідок

Чорної смерті ) смерть стала гниттям і розкладом трупа, смертю фізичною. Людина не

розмежувала природне і надприродне, реальне і уявне. Всі вірили у воскресіння

небіжчиків та у вихідців з того світу. Людина вірила у віщі сни. Сон був для неї

замінником знань. Церква негативно ставилася до тлумачення снів мирянами, вважала

що це повинні робити королі, святі, єпископи. Чистилище-проміжна інстанція між

пеклом і раєм. Віра в можливість визволитися з чистилища породила паломництво до

святих місць і практику заповітів. Характерною рисою ментальності було очікування

чуда. Покладалися на заступництво Богородиці та святих. У 12ст. склалося уявлення

про 7 смертних гріхів: пиха, жадібність, обжерливість,розкіш,гнів,заздрощі та лінощі.

Надійним засобом проти гріхів вважалася сповідь. Світ сприймали в символах. Для

неї мислити означало осягати сутність символів.

6. Загальні закономірності відтворення населення країн Зх.Є. у С.В.

В епоху антич.діяли закони простого відтворення, а в С.В. діяло розширене

відтворення н-ння. Відрізняється тим, що народженість перевищує смертність. У

С.В.суспільство було зацікавлене, щоб самовітворюватись. В основному були

зацікавлені селяни. Були багатодітні сімї , тому що діти –це помічники. Діти не

оподатковувалися. Ремісники і торговці які проживали в місті також були в цьому

зацікавлені. В кожному цеху жили майстри і учні. В кожного майстра повинні бути

діти щоб передавати свої знання, щоб було кому прати, варити. За допом.дітей млжна

було укладати династичні союзи. Держава також була зацікавлена, щоб рівень н-ння

був більшим. Розвиток зброї, знаряддя праці. З високою смертністю держава

справитись не могла. Вона заохочує народженість. Приймаються закони проти

холостяків. Чоловіки повинні сумувати за померлими жінками 3 міс. А жін.-9міс.

Церква закривала очі на позашлюбних дітей. К-сть бастардів зростає.Іноді заважав

звичай целібату(6ст), заборона священникам одружуватися. Фактори сприяння

високої смертності:-голодівки ( бургундський хроніст Рауль Глабер 1333р. описує

голод Нормандії, який перекинувся на Фр.). Кожних 2,3р. у Бельгії, Фр.Нім.наступав

голод.-антисанітарія і відсутність елементів гігієни. Ім..Константин вирішив звкрити

лазні, установу яка порушує мораль. Св. Агнесу канонізували за те що вона не милася.

Їжу брали руками. Спалахували численні епідемії. Особливо характерно виступало

місто. До 13ст.була установа, що лікуватись не потрібно.1258р.-зявляється госпіталь.

Вони були приєднані до церкви.Священники лікували молитвами. Перші лікарі були

цирульниками. В основному працювали в лазнях, які відкрилися в 13ст.-відсутність

елементарної медицини.-Війни (міжусобні)1455-1485-війна червоної і білої троянди,

загинуло 10% н-ння Англії. В христових походах 11-13ст.загинуло 3млн.-Гинули і від

рук реквізиції.Боротьба з єретиками 1483-1498, було відправлено на вогнище

бл.10000 єретиків. На прик.15ст в Іспанії було вигнано 800тис.євреїві 1

млн.мусульман які прийняли християнство.

11.Військова система серед.Зх.Є.

Варварські королівства не мали регулярних армій. В них кожна соціальна група сама

дбала про свою безпеку. Король закликав до війська усіх спроможних носити зброю,

причому упродовж усієї воєнної кампанії вони мали самі себе утримувати. За

ухиляння від військової служби страчували. У франків військову повинність

виконували не лише вільні, а й літи (напівраби) та раби. У вестготів із невільників

складалося ядро війська. За Каролінгів військові сили складалися з дружинників,

підпорядкованих монархові, пов'язаних із ним особливою клятвою, та загонів із

адміністративних округів. У X—XIII ст. у Франції, яка на той час була роздроблена

на десятки й сотні майже самостійних герцогств, маркграфств, графств, баронет,

ледь не кожна з цих "держав у державі" мала свої військові сили й могла оголошувати

війну й укладати мир. Значну роль віді гравали замки.Ядром французького війська

стало рицарство. Селяни, мобілізовані до війська, не лише виконували ремонтно-

будівельні і транспортні роботи, а й брали безпосередню участь у боях.Англосакси

спершу створили низку королівств, які невдовзі утворили єдине королівство з армією,

що підлягала монархові. Вирішальну військову роль в Англії відігравало королівські

дружинники. Однак напередодні нормандського завоювання Англії в ній відродилося

народне ополчення: велике (оголошувалася загальна мобілізація вільних людей) і мале

(від кожної сім'ї, згідно з датським правом, призивавсяодин чоловік, а п'ять портових

міст виставляли від кожних 60 сімей озброєний екіпаж військового судна та 60 воїнів-

веслярівУ Німеччині кожне королівство мало свої війська. Ані король, ані магнати не

мали права вимагати від своїх васалів безоплатної чи безстрокової військової служби.

Монарх міг доручити військове командування відразу двом особам: світській і

духовній (герцогу та єпископові. Норманські загони, які здебільшого складалися з

кількох сотень воїнів, здійснювали несподівані набіги одночасно на суші й на морі,

використовуючи свої судна та захоплених у ворога коней. Іспанія практикувала кілька

типів воєн. Це міжусобні конфлікти магнатів, війни з арабами-мусульманами, великі

походи під проводом короля чи його намісника, локальні кампанії, організовані

здебільшого містами. В разі ворожого нашестя створювалося народне ополчення.

Воєнна перевага угрів (мадярів), поля-гала у їхній мобільності та несподіваності

нападу. Вочевидь, грабіжницькі напади влаштовувала аристократична меншість, тоді

як народні маси швидко стали осілими мирними землеробами. Облогових пристроїв

угри не мали, тому на замки і захищені міста вони нападали рідко.

У XII—ХІІІ ст.стати рицарем для багатьох було непосильним тягарем. Рицарська

зброя та спорядження коштували дуже дорого; навіть звичайний рицар мав привести з

собою коня і двохпомічників. Тому власники римарських ф'єфів почали ухилятися

від посвяти в рицарство. Як і раніше, важливу роль у війську відігравали лучники й

арбалетники,з'явилися також кінні арбалетники (легка кавалерія).У др. пол. XII ст.

увійшли в практику щитові гроші — відкупні від військової служби. Нерідко король

призивав до війська лише частину своїх васалів, іншим же дозволяв споряджати на

власні кошти певну кількість воїнів.До початку XIV ст. у Франції система

обов'язкової військової служби по суті розвалилася. Це стало наслідком передусім

територіальних обмежень В Англії принцип загальної військової повинності, навпаки,

працював ефективно. Англійський король Генріх II Плантагенет зобов'язав кожного

власники рицарського ф'єфу мати зброю і військове спорядження.Дедалі ширше

практикувався військовий найм —через заробіток. В XIV—XV ст. в Англії війська, що

складалися з рицарів, зобов'язаних нести феодальну службу, а залишилися, набрані

військовими комісарами, національні підрозділи та звичайні добровольці. У Франції,

як і раніше,долю воєнних операцій вирішували важкоозброєні вершники за підтримки

лучників і арбалетників. В Італії ядром війська були найманці— кондотьєри. Там

існували цілі родини, які постачали суспільству таких вояків.Наприкінці Середньовіччя

почали формуватися постійні армії. Одну з перших спроб сформувати постійну піхоту

здійснив французький король Людовік XI, йому наслідувала іспанська монархія.

Проте окремі держави (скажімо, Англія) не квапилися запроваджувати нові військові

структури.Армії залишалися невеликими, налічували щонайбільше кілька десятків

тисяч вояків.. Так, у роки Столітньої війни м. Руан, тодішній оплот англійського

панування у Франції, захищали двоє важкоозброєних вершників, 12 піхотинців і 38

лучників.

Склад армій :крім рицарських загонів, до них входили допоміжні війська, що

складалися з абияк озброєних селян, жебраків і т.д. Нерідко до війська потрапляли

навіть монахи та клірики.

12. Зброя і військове спорядження у середні віки.

На світанку Середн. франкські воїни були озброєні мечем і щитом, вікінги — мечем і

грізною дворучною датською бойовою сокирою.У X — 1 пол. XII ст. основну роль у

боях уже відігравали озброєні довгим списом і мечем вершники рицарі, захищені

шоломом і гнучкою кольчугою та іншими обладунками.

У др. пол. XII й упродовж XIII ст.зросла роль у бою піших лучників і

арбалетників. Перевагою лука була скорострільність (із нього за хвилину випускали

десяток стріл, із арбалета — лише дві), зате убивча сила стріли, ви пущеної з арбалета,

була більшою. II Латеранський собор (1139) заборонив застосування лука й арбалета у

війнах між християнами, проте наприк. XII ст. за англ. короля Річарда І Левове Серце

тогочасні армії знову вдалися до цієї зброї. Коли арбалетник перезаряджав свою

зброю, інший піхотинець прикривав його великим щитом.На озброєнні піхотинців

були довгий спис чи загострений кілок, алебарда, меч. Заможніші піхотинці захищали

своє тіло залізним шишаком, нашийником, щитом, малою кольчугою.

Під час облоги використовувалися громіздкі пристрої та споруди. Одні допомагали

штурмовим загонам піднятися на захисну стіну міста чи фортеці, інші, балісти,

жбурляли в захисників 100— 150-кілограмові камені, запалювальні снаряди, трупи

тварин і людей (щоб викликати спалах епідемії). Для штурму укріплень

використовувалися також пересувні щити, решітки, перекидні містки, розбірні

драбини тощо.В період пізн. Середн. метальні машини поступово витіснила

вогнепальна зброя, передусім артилерія*. Але переворот в ар-тилерійській справі

відбувся лише в сер. XV ст., після вдосконалення виробництва пороху*, коли кам'яні

ядра поступилися місцем металевим. У середині XIV ст. артилерію мали всі армії країн

Заходу. Спершу гармати встановлювали на козли чи спеціальну станину, а з середини

XV ст. — на лафет із цапфами. Згодом з'явилася також легка вогнепальна зброя — ручні

кулевріни, аркебузи.Гармати були переважно облоговими, в польових боях вони

використовувалися лише зрідка. Та й рідко коли вдавалося оволодіти містом чи

фортецею за допомогою артобстрілу, тому їх здебільшого брали не штурмом, а

тривалою облогою. Та оскільки вояків для щільної облоги завжди не вистачало,

шукали серед захисників зрадника, який би за винагороду відкрив міські ворота.З

появою вогнепальної зброї почали більше дбати про захист тіла. На зміну металевим

пластинкам й відносно легкій кольчузі у другій половині XIV ст. майже все тіло

(кінцівки, голову, тулуб) одягли в "білий обладунок" — металевий панцир. Він був

таким важким, що іноді рицаря доводилось підсаджувати на бойового коня (також

закованого у броню) за допомогою горизонтального коловороту. Щоб перемогти

вершника в обладунку, досить було вибити його з сідла: на землі він не міг вільно

пересуватися і ставав немічним.Основною ударною силою війська в XIV—XV ст.

залишалася важка кіннота, проте вже з'явилася й легка кавалерія: кінні лучники й

арбалетники.

13. Причини великого переселення народів. Міграція германських племен у 2-4ст.

-різке похолодання клімату в II—V ст. змусило населення євразійських степів

переселитися в нижчі широти;

-міграційний тиск одних племен на інші викликав ланцюгову реакцію. Монах

Амвросій повідомляв у IV ст.: "Гунни кинулися на аланів, алани — на готів, готи —

на тайфалів і сарматів; готи, яких прогнали з їхньої батьківщини, захопили в нас

Іллірію. І це ще не кінець!" Історик Жак Ле Гофф назвав це раптове масове

переселення "втечею уперед";

-досяг критичної межі демографічний тиск на природу, спостерігалося аграрне

перенаселення окремих територій, що також спонукало людей до міграції;

-очевидним стало послаблення Римської імперії, що породило в багатьох сусідів

спокусу доконати її;

-варварські суспільства на стадії військової демократії виявили схильність до воєнної

експансії.

Велике переселення народів, яке здалося середньо-нічним монахам-хроністам ледь не

вселенською катастрофою, започаткували ще у II—IV ст. германські племена,

батьківщиною яких були Південна Скандинавія та півострів Ютландія. Просуваючись

на південь, вони зіткнулися з кельтами, причому в одних випадках це призвело до

збройних сутичок, а в інших — до етно-культурного взаємовпливу. Цей перший

("германський") етап Великого переселення народів охопив Європу, Азію та Північну

Африку.Германським племенам не вдалося етнічно консоліду-натися на території

Римської імперії, вони розчинилися в романському середовищі. Кінцевим наслідком

етнічних процесів, викликаних міграцією германців, стала "перемога латинської мови

й латино-іберійського етносу в одних районах і германо-кельтського — в інших" (Я П.

Буданова).Історики зазначають, що германці на території Римської імперії не

відчували комплексу меншовартості. Вони ииводили свій родовід від божественних

предків чи стародавніх героїв: "Бургунди називали своїми прабатьками римлян,

франки — троянців, сакси — македонців, а готи — і римлян, і троянців, і

македонців..." (В. П. Буданова). І хоча ці мігранти ставилися до корінного населення

загалом толерантно, усе ж їх непрошении прихід сприймався вороже, адже, він

неминуче супроводжувався руйнуваннями, які змушували місцеву людність шукати

новий притулок. Середньовічний монах, свідок захоплення франками провінції

Овернь, повідомляв, що завойовники пощадили хіба що тільки землю, та й то лише

тому, що не змогли прихопити її з собою. Франки гнали в полон багатьох людей, не

зважаючи на вік і стать, причому дітей, юнаків та жінок принагідно продавали.

Неважко уявити собі демографічні наслідки їхнього візиту.

15.Утворення англосаксонських королівств в Британії та їх сусп.устрій у 5-8ст.

Близько 449 почалися вторгнення на острів різних північно-західних германських

плен-англів,саксів,ютів. Завоювання тривало ціле століття-до др..пол.6ст. Внаслідок

англосаксонсько завоювання на території колишньої Британії утворилося понад 10

дрібних нім.варварських королівств, розташованих на території всього острова, крім

Уельсу і Корнуеллу, Шотландії де збереглися кельтські королівства. В

кін.7ст.англосаксонські королівства дещо укрупнилися, стало 7 (гептархія). На півдні

утворилось 3 короліства саксів-Уессекс, Сессекс, Ессекс, у центрі і на північному

сході, де оселилися головним чином англи, оформилися королівства Мерсія,

Нортумбрія і Східна Англія. На крайньому південному сході юти ще в 5-6ст.утворили

королівство Кент. Для суспільного ладу ранніх англосаксонських королівств

характерними є яскраві риси родових відносин, що довго зберігалися. На основі

численних ,,правд”, 7-8ст.можна відновити картину суспільних порядків англосаксів,

які багато в чому нагадують суп.лад франків. Основну масу н-ння становили вільні

люди-керли. Це були самостійні селяни, які володіли великими ділянками землі, що

мали назву-гайди. Вергельд керла становив 200 шилінгів. Вергельд знатної людини –

ерла, спочатку = тільки 400 шилінгам. Крім керла, ,,правди” називають ще летів або

уїлей. Це – напіввільні люди, які своїм становищем нагадують франк.літів. Вони не

мали власної, а обробляли землю ерлів за певні повинності. Їхній вергельд становив

бл.80 шилінгів. У знатних англосаксів-ерлів були також і раби, які частково

використовували на двірських роботах. Характерні були органи самоврядування.

Основним серед них було село-тун. Воно являло собою сільську общину з общинними

угіддями, сільськім сходом-галімотом. Представники сільських общин збиралися

щомісяця на сотенні збори. Над зборами стояли народні збори грастф. Королівський

представник- офіційний начальник графства-шериф у свої діяльності повинний був

зважати на цю раду графства. При королі збирався уїтенагемот-рада знаті всього

об’єднаного королівства. Затверджував закони і був верховним судилищем країни.

Належало право обирати право королів і скидати їх.

14. Заснування варварських королівств на території ЗХ.Є.

Першими випробували на міцність рим.ім. у 2-1ст до не.германські племена кімврів,

тевтонів,свевів, батьківщиною яких були північні області Є.проте римляни ще

спромоглися поставити заслін їхній експансії. Варвари до середини 2ст.не. Дали

римлянам спокій. У 2пол.2ст.напади варварів на рим.ім.відновилися. Римлянам

довелося поселити на свої терит.окремі варварські племена, доручивши їм охорону

свої кордонів. У сер.3 ст.германці прорвали оборону на кількох ділянках. Вторглися

алемани і франки у Галлію та Іспанію, готи- на північ Балкан. Ціною неймовірних

зусиль римляни витіснили нападників- варварів. Римляни на зх.-до 406р, а на сх.-до

останьої третини 6ст. сяк-так утримували реунсько-дунайський вал. До сер.4ст.із

сонму готських племен утворилися союзи зх.готів (вестготів) і сх..годів(остготів).

Вестготи проживали між Дунаєм і Дніпром, остготи- між Дніпром і Доном,

включаючи Крим. До складу цих племінних союзів входили також фракійські,

сарматські племена. У 375р. остготський племінний союз розгромили гунни. Вестготи

звернулися по допомогу до Сх..рим.ім. Римляни необачно оселили бл.70тис. вестготів

як федератів на правому березі Нижнього Дунаю-в Мезії. У 378р. вони буквально

розшматували рим.армію при Адріанополі. В 410р.вестготи під проводом Аларіха

оволоділи Римом і пограб.його. З вестготами було укладено договір, і вони вже на

правах федератів заснували в ім. у 418р.перше варварське королівство ( у

півд.зх.Галії). В 406р.вандали,алани,іквади прорвали в районі Майна оборону франків

і вторгнулися в Галію. 2-а хвиля ціх племен накрила Італію, а в 409р.і Іспанію. У 435р.

вандали захопили Карфаген. У 442р. вони утворили незалежне варварське

королівство. Гуни в 379р. слідом за вестготами вторглися в Мезії, у 436р. почали

рухатися. Очолював їх вождь Аттіла. Гуни розгомили в галії перше королівство

бургундів зі столицей у Ворсі. Пізніше частина бургундів увійшла до складу

гунського союзи, інші римляни переселили в район Женевського озера, де в сер.5ст.

виникло так зване 2-е Бургундське королівство. В 451р. Аттіла вторгнувся в Галлію,

на Каталаунських полях зазнав поразки від полководця Аеція. В 453р. Аттіла в ніч

після свого одруження з Ільдекою раптово помер. У 454р.ім.Валентиніан 3 стратив

Аеція. Проте імператор загинув не вдові від руки відданого Аецію воєначальника. На

весні 455р.у гирлі Тібру зявився флот вандалів. Вандали без особливих зусиль

оволоділи Римом. Вони захопили Болеарські острови, Корсіку. Вгамували вандалів

Візантія, яка в 534р. завоювала їхнє королівство. Рим.уряд роступився владою

місцевій адміністрації. Коли в 476р.римляни вирішили не надавати варварам нових

територій для поселення, ті здійснили держ.переворот. Командир герм.найманців

Одоакр повалив ост.Зх.рим. ім.. Ромула Августула і став конунгом Італії. У 476р.

ЗХ.рим.імперія припинила своє існування. У 6 ст. баски захопили галльські землі на

південь і зх.від Гаронни. У Британії поселилися сакси, англи, юти та фризи. Півн.-

Зх.окраїна Галлії де оселилася частина кельтських племен бритів, дістала назву

Бретань. До кін.5ст. на руїнах Зх.-рим.ім.склалася низка варварських держав:

Вандальська,Вест готська,Свейська, Бургундська,Франкська та Остготська держава

Одоакра в Італії.

10. Судоустрій та судочинство у країнах Зх.Є. у С.В.

Кожний феодал прагнув урвати собі шмат судової влади. Судова влада давала

можливість феодала тримати в послугу селян, збагачуватися за рахунок судових

штрафів і конфіскації майна, перетвоюючи традиційні підношення феодалам на

обов’язкові побори. Справляти судові ф-ї в С.В.було не складно. Суддям цілком

вистачало,, трішки памяті і практики”. Якщо справа видавалася наддто заплутаною,

вирішення її можна було передоручити Господу Богу, тобто призначити Божий суд.

Судді задовольнялися найпростішими доказами вини, свідків заслуховували вряди-

годи, до того ж свідчення просто фіксували на папері, але не аналізували. Суддю,

через помилку якого страчували невиного, змушували публічно покаятися.

Суспільство визнавало за суддею право на помилку та її виправлення. З появою міт а

від так і пожвавлення торгівлі, практичне купецтво обзавилося власним

судочинством. Теж саме зробили і інші сусп.стани. Суд перетворився на станові:

феодали мали свій суд, духовенство свій, городяни свій. Свого суду не мали тільки

селяни: вони підлягали суд.владі своїх панів.У державі Меровінгів судові функції

виконували корол.чиновники-графи. На скликаних судових асамблеях обирали

юристів, які ухвалювали вироки. Графи лише забезпечували виконання цих вироків.

Карл Великий реформував суд.систему. Відтоді загальні асамблеї скликалися рідше,

графи розглядали лише великі справи, дрібними ж позовами займалися їхні

помічники-сотники чи наглядачі. У Фр. Та півн.Італії домінувала сенйоріальна

юстиція. Колишні сотенні та окружні суди там швидко зникли, одначе графський суд

зберігся. Графський суд опікувався власними справами і втручався в судові процеси

лише тоді, коли нижча судова інстанція виявляла свою безпорадність. В анг.судовій

системі не існувало відмінностей між вищим і нижчим правосуддям. В Є.вищою

судовою інстанцією був монарх. Фр.король судив лише найбільших феодалів та осіб,

безпосередньо залежних від нього. Сеньйоніальний суд як правило було лише імітація

справедливості. Королівська юстиція краще захищала права простого люду. З

12ст.сеньйоріальні суди поч..втрачати своє значення. Королівські судді розїзджали по

країні обмежуючи сферу впливу сенйоріальної юриспруденції. Судові вироки з часом

ставали дедалі жорсткішими. Бл.10ст.церква виступила за введення-тілесних

покарань. Середньовіччя не створило досконалої судово правової системи, яка б

функціонувала по справжньому послідовно і об’єктивно.

33 Виникнення Француз ь кого корол і вства . Королівська влада за перших Капетингів

. Под властью последних Каролингов во Франции остались Нейстрия и северо-

западная часть бывшей Бургундии — герцогство Бургундия..В X в. междоусобные

войны между немецкими и французскими Каролингами велись почти непрерывно.

Много бедствий принесли постоянные набеги норманнов. В ожесточенной борьбе с

ними на первый план — в противовес ослабевшим и потерявшим почти все свои

поместья Каролингам — выдвинулись богатые и влиятельные графы Парижские. Они

успешно защитили от страшного врага свои города — Париж и Орлеан — и отстояли

Центральную и Южную Нейст-рию, но область на северо-западе, примыкавшую к

устью Сены, пришлось в начале X в. уступить норманнам, основавшим здесь

герцогство Нормандию. В течение X в. шла борьба за корону между графами

Парижскими (Робертинами) и последними Каролингами. Наконец в 987 г.

крупнейшие светские и духовные феодалы избрали королем Робертина Гуго Капета, и

с тех пор до конца XVIII в. французская корона оставалась за потомками

Капетингов.В X в. страна обрела свое теперешнее имя. Она стала называться не

Галлией или Западно-Франкским королевством, а Францией (по наименованию

области вокруг Парижа — Иль-де-Франс).На территории, занятой северофранцузской

народностью, образовалось несколько крупных феодальных владений. Почти все

побережье Ла-Манша занимало герцогство Нормандское. Основавшие его норманны

быстро восприняли язык северофранцузской народности и французские феодальные

учреждения. В течение X и начала XI в. нормандские герцоги расширили свои

владения по побережью Ла-Манша до Бретани на западе и почти до Соммы на

востоке, подчинив себе также графство Мэн.Крупнейшие феодалы — герцоги и

графы — были почти независимы, хотя и считались вассалами короля, стоявшего во

главе феодальной иерархии.Наличие во Франции двух хотя и родственных по языку

народностей усугубляло феодальную раздробленность. Южные области вплоть до

XIII в. лишь номинально числились в составе государства. Король был верховным

сюзереном (главой феодальной иерархии) главным образом на территории

северофранцузской народности.Первые короли из дома Капетингов мало чем

отличались от крупных феодалов. Они не имели постоянного местопребывания,

переезжали со своей свитой из одного поместья в другое. Даже в своем домене

королям приходилось бороться с вассалами, которые, опираясь на свои замки,

разбойничали на дорогах. В XI в. Капетинги медленно накапливали земельные

владения, извлекая доходы главным образом из собственных поместий, т. е. от

непосредственной эксплуатации зависимых и крепостных крестьян

34. Возникновение единого немецкого раннефеодального государства

Однако, несмотря на сепаратизм герцогов, в Германии в это время существовали уже

объективные предпосылки для усиления королевской власти. В первую очередь, они

коренились в незавершенности процесса феодализации. В укреплении королевской

власти были заинтересованы многочисленные средние и крупные аллодисты,

нуждавшиеся в помощи сильной королевской власти для захвата общинных земель и

подчинения свободных общинников. В поддержке со стороны королевской власти

нуждались также монастыри и епископства, заинтересованные в расширении

церковного землевладения. С другой стороны, политическое объединение Германии в

это время было необходимо перед лицом внешней опасности; с конца IX в. Германия

стала ареной набегов норманнов, а с начала X в. — и венгров, обосновавшихся в

Паннонии. Их конные отряды неожиданно вторгались в Германию, опустошая все на

своем пути, и так же внезапно исчезали. Попытки организовать действенный отпор

венграм силами пешего ополчения отдельных герцогств оказывались

неэффективными.

35 . Внутрішня політика королів Саксонської династії.

Объективные предпосылки для усиления королевской власти в Германии были

использованы королями Саксонской династии (919— 1024), при первых

представителях которой — Генрихе I и Оттоне I — фактически сложилось

Германское раннефеодальное государство. Генрих I (919—936) искусной политикой

добился признания своей власти всеми племенными герцогами, в том числе и

Арнульфом Баварским. Используя феодальные распри во Франции и опираясь на

поддержку части лотарингских феодалов, он присоединил Лотарингию. Успешно

велась борьба против набегов венгров. Большое значение имело строительство замков

и создание тяжеловооруженной рыцарской конницы, способной успешно бороться с

подвижными венгерскими отрядами. Первая крупная победа над венграми была

одержана в 933 г. на саксоно-тюрингской границе, а в 955 г. в решающей битве на

реке Лех, близ Аугсбурга, венграм было нанесено сокрушительное поражение, после

чего их набеги на Германию прекратились. Несмотря на успехи в борьбе с внешними

врагами, положение королевской власти в стране по-прежнему оставалось

неустойчивым. Централи-заторской политике королевской власти оказывали упорное

противодействие племенные герцоги. Они признали за Генрихом I королевский титул

только после того, как он отказался от всякого вмешательства во внутренние дела

герцогств. Но когда сын и преемник Генриха I, Оттон I (936—973), сделал попытку

подавить самостоятельность герцогов, это вызвало восстание.Чтобы обуздать эти

сепаратистские устремления и укрепить авторитет центральной власти, необходимо

было создать действенные органы управления, способные проводить на местах

политику королевской власти, быть ее надежной опорой. Эту задачу Оттон I пытался

решить при помощи союза с церковью, которую он стремился поставить на службу

государству. Материальной базой этого союза явились обильные земельные

пожалования короля церковным учреждениям. Подавляющее большинство подобных

раздач падает на правление Отгона I и его сына Отгона II.Земельные пожалования

церкви сопровождались предоставлением ей широких политических прав в

отношении всех, кто сидел на этих землях. Церковь превращалась в крупнейшего

феодала-иммуниста. На территории церковного иммунитетного округа запрещался

всякий суд, кроме церковного. Церковные учреждения получили права высшей

(уголовной) юрисдикции над зависимым населением.Оттоновские иммунитетные

привилегии, предосгавляя церковным учреждениям широкие государственные

полномочия, превращали их фактически в важнейшие исполнительные органы

государства. Епи-скопствам и имперским или королевским аббатствам,

непосредственно подчиненным императору или королю, предоставлялся так

называемый королевский банн над территорией, далеко выходящей за пределы их

земельной собственности. Под королевским банном понимались совокупность

государственных функций и полномочий (судебных, военных, административных и

др.), принадлежавших королю и его должностным лицам.Щедро одаряя церковь

земельными владениями и политическими правами, Огтон I вместе с тем стремился

прочными узами привязать ее к престолу, превратигь в послушное орудие своей

власги. Все епископские и аббагские должносги находились в фактическом

распоряжении короля. Духовенсгво лишь выдвигало кандидатов на эти должности, но

утверждал их и вводил в должность король. Когда должность епископа или

имперского (королевского) аббата оставалась вакангной, все доходы с их земли шли

королю, который поэтому не спешил замещать их.

36. Начало агрессии немецких феодалов против полабских славян

С середины X в. началась активная захватническая политика немецких феодалов на

Востоке, направленная против славян. Эта политика была обусловлена стремлением

немецких феодалов к расширению своих земельных владений и увеличению

количества подчиненных им зависимых людей. Католическая церковь поддерживала

эту политику, рассчитывая обратить в свою веру население славянских областей.

Первой жертвой немецкой агрессии стали соседи саксов — полабские славяне. Генрих

I обложил данью всю сербо-лужицкую группу славян, а также некоторые другие

славянские племена (лютичей, ободритов). Но в остальном эти племена сохраняли

самостоятельность: подчинялись своим князьям и жили по своим обычаям; немецкие

феодалы не вмешивались в их внутреннюю жизнь. Новый этап немецкой феодальной

агрессии против славян начинается в правление Оттона I, когда немецким феодалам

после длительной борьбы удалось подчинить славянские племена, жившие между

Эльбой (Лабой) и Одером (Одрой), и включить их в состав Германской империи. Для

укрепления господства над покоренными славянами проводилась их насильственная

христианизация. Завоевания славянских земель, осуществлявшиеся с большой

жестокостью, в X в. не всегда были связаны с попытками феодального освоения

36.захваченных территорий; часто они приводили к установлению особо тяжелой

формы даннических отношений.Славяне неоднократно восставали, уничтожали

немецкие гарнизоны и немецких колонистов, отказывались от христианства. В конце

X в. в результате восстаний полабских славян немецкие феодалы утратили занятые

ими славянские земли за исключением Сербо-Лужицкой области.

39. Політична криза у Німеччині другої пол.11ст. Боротьба імператорів за

інвеституру.

Политический кризис вылился в 70-х годах XI в. в открытую и ожесточенную борьбу

императора с папой из-за вопроса об инвеституре. Инвеститурой вообще, как

указывалось выше, назывался акт ввода во владение землей — передача сеньором

феода своему вассалу. В применении к епископам и аббатам инвеститура включала не

только ввод нового епископа или аббата в управление землями и зависимыми людьми

соответствующего церковного учреждения (епископства или аббатства), но и

утверждение в духовном сане, в знак чего вручались кольцо и посох. Право

инвеституры означало, в сущности, право назначать и утверждать в должности

выбранных духовенством епископов и аббатов.Императоры, начиная с Оттона I,

осуществляли инвеституру епископов и аббатов и видели в этом одну из важнейших

опор своей власти. Папы, мирившиеся ранее с таким порядком, во второй половине XI

в. стали оспаривать право императора на инвеституру высших духовных лиц —

епископов и аббатов. В этой борьбе, охватившей все части империи, решался целый

комплекс социально-политических вопросов, имевших важное значение для

различных классов и социальных групп феодального общества: о верховенстве в

церковных делах императора или папы, о судьбах раннефеодальной монархии в

Германии, об основах дальнейшего политического развития немецкого феодального

общества, о взаимоотношении Германии и итальянских областей империи, о

дальнейшем развитии городов Северной и Средней Италии. В борьбу были вовлечены

как верхи, так и низы феодального общества.

Саксонское восстание 1070—1075 гг.

Готовясь к схватке с папством и своими противниками — крупными феодалами в

Германии, Генрих IV стремился превратить Саксонию в королевский домен, чтобы

усилить материальную базу королевской власти. Здесь строились королевские

крепости. Королевская политика вызвала в 1070 г. восстание в Саксонии. Сначала

против Генриха IV выступила верхушка саксонской феодальной знати. Одновременно

в восстании приняли участие свободные и зависимые крестьяне, выступавшие не

столько в поддержку феодальных верхов Саксонии, сколько за сохранение остатков

свободной общины, против превращения их в крепостных.

Второй этап борьбы (1073—1075) характеризуется массовыми выступлениями

крестьян, разрушавших королевские крепости и хозяйственно-административные

центры королевских вотчин. Однако размах антифеодального движения крестьян,

перекинувшегося в Тюрингию, вызвал страх у местных феодалов. В переговорах с

королем (в 1074 г.) вожаки их пошли на уступки за счет крестьян.

В решающей битве при Лангензальце (1075) феодальная саксонская конница бежала с

поля боя, оставив на гибель пешее крестьянское ополчение. Генрих IV беспощадно

расправился с восставшими крестьянами.

40. Образование единого англосаксонского государства — Англии

Между отдельными англосаксонскими королевствами шла постоянная борьба. Это

объединение было обусловлено как внутренними, так и внешнеполитическими

причинами. Феодализирующейся верхушке англосаксонского общества необходимо

было преодолеть сопротивление крестьян закрепощению, что требовало сплочения

всех сил господствующего класса и объединения отдельных королевств в одно

государство. С другой стороны, с конца VIII в. начались опустошительные набеги

норманнов, преимущественно датчан, на Англию. Потребности обороны в тяжелой

борьбе с датчанами обусловили неотложность политического объединения страны.

Уэссекс на юго-западе Англии, менее, чем другие области, доступный набегам датчан,

стал центром сопротивления завоевателям. Датчане захватили весь северо-восток

страны и ввели там датские обычаи и порядки.Важным этапом в развитии

англосаксонского феодального государства было время правления короля Альфреда

(871—899 или 900). Альфред начал собирать военные силы, среди которых важную

роль играло старинное народное ополчение из свободных крестьян («фирд»),

составлявшее первоначальную основу всей военной организации англосаксов. Наряду

с ним было создано конное тяжеловооруженное феодальное войско, основанное на

военной службе, по преимуществу, мелкопоместных землевладельцев. Был построен

также боеспособный флот. Остановив натиск датчан, Альфред заключил с ними

договор, по которому страна была поделена на две части: юго-западную, где

сохранялась власть английских королей, и северо-восточную (область «датского

права» — «Денло»), остававшуюся еще некоторое время в руках датчан.Во второй

половине X в., при короле Эдгаре (959—975), англосаксы подчинили себе датчан,

населявших «Денло», и все английские земли вновь объединились в одно государство.

В результате датчане и другие скандинавы, поселившиеся в Англии, слились с

близкими им по языку и общественному строю англосаксами.Процесс феодализации

англосаксонского общества продолжался я в период борьбы с датчанами. Разорение

значительных масс крестьянства, усиленное датскими набегами, насилия со стороны

знати, поддерживаемой государством, — все это вело к переходу значительной части

крестьянской земли в руки крупных землевладельцев, к дальнейшему росту крупного

землевладения. Церковь и светские землевладельцы все чаще получали в качестве

бокленда земли крестьянских общин. Жившие на них свободные крестьяне теперь

превращались из собственников земли в держателей наделов, обязанных выполнять

различные повинности в пользу своих господ.

41. Завоювання мусульманами Іспанії. Мусульманська Іспанія. Завоевание арабами

Испании в начале VIII в. привело к созданию на Пиренейском полуострове

могущественного Кордовского эмирата (с X в. — халифата). Арабы и

североафриканские племена — берберы, получившие впоследствии общее название

— мавры, овладели почти всей Испанией, за исключением горных районов на севере

полуострова. В руки мусульман попали области, наиболее богатые естественными

ресурсами и экономически развитые еще с римских времен.Арабы захватили земли

вестготской и испано-римской знати, церкви и королевского фиска. Но крестьяне

остались в личной и поземельной зависимости и платили феодальную ренту. Кроме

того, они платили налоги завоевателям. Гнет феодальных повинностей и

государственных налогов с течением времени становился все тяжелее. Его тяжесть

впоследствии усугублялась вспышками религиозного фанатизма мусульман по

отношению к покоренному христианскому населению.Большой подъем в Арабской

Испании переживали города. Уже в X в. их насчитывалось до 400. Столица Арабского

государства — Кордова — стала в X в. одним из крупнейших ремесленных, торговых

и культурных центров Европы. Арабская Испания обладала сильным флотом, что

способствовало оживленной торговле городов с Африкой, Италией, Византией и

Левантом; сухопутная торговля велась с Южной Францией и Ломбардией. Испанские

товары достигали Индии и Средней Азии. Главными предметами вывоза были

продукты сельского хозяйства, горнодобывающих промыслов и ремесленные изделия.

Большое значение имела работорговля. Развивалась и внутренняя

торговля.Экономические успехи арабской Испании сопровождались ее культурным

подъемом. В Кордове находились огромная библиотека и университет. Библиотеками

славились многие другие города страны. Высшие школы в арабской Испании были

одними из первых в Европе. Значительный подъем переживают науки: медицина,

математика, география. Арабская Испания — родина виднейших прогрессивных

философов своего времени: Ибн-Рошда (Аверроэса) и Маймонида. Расцвет искусства

и литературы, особенно поэзии, в Испании приходится на то время, когда уровень

культуры в остальной Западной Европе был еще очень низким; некоторые европейцы

приезжали учиться в университетах Кордовы, Севильи, Малаги, Гранады.Арабская

культура в Испании оказала влияние не только на Европу; она занимает важное место

в истории мировой культуры. Через Кбрдовский халифат европейские страны

познакомились (в переводах) с трудами арабских ученых по математике, астрономии,

географии, физике, алхимии, медицине, анатомии, зоологии, философии. Запад узнал

(преимущественно в латинских переводах с арабского) многие произведения

древнегреческих мыслителей и ученых. Высокого уровня в Испании достигло

строительное дело. До нашего времени сохранились великолепные памятники

арабско-испанской архитектуры: знаменитая мечеть в Кордове, построенная в VIII—

X в., а в XIII в. превращенная в христианский храм, дворец властителей Гранады

Альгамбра (XIII—XV вв.), дворец-крепость Алькасар в Севилье (XII в.) и др.

42 .Вин-ня Іспано-християнських держав. Початок Реконкісти.

На севере Пиренейского полуострова сохранялись независимые от арабов территории

— Астурия, Галисия и Баскония. Из этих христианских государств началось

отвоевание (по-испански — реконкиста) захваченных арабами земель. Началом

реконкисты считается битва при Ковадонге в 718 г., когда войско вестготов под

предводительством Пелайо разгромило отряд арабов. Астурия в начале X в.,

раздвинув в ходе реконкисты свои границы, превратилась в королевство Леон. В X в.

из него выделилось новое государство—Кастилия, ставшая в 1037 г. королевством.

Несколько позже эти два королевства объединились. В конце VIII — начале IX в. в

результате походов франков на северо-востоке Пиренейского полуострова

образовалась Испанская марка со столицей в Барселоне; в IX в. из Испанской марки

выделилась Наварра, а несколько позднее — государства Каталония и Арагон. В 1137

г. Каталония и Арагон соединились в одно королевство — Арагонское. В конце XI в.

на западе Пиренейского полуострова возникло графство Португальское, также

ставшее в XII в. королевством.

Несмотря на непрекращавшуюся борьбу между христианскими государствами,

особенно между Кастилией и Арагоном, несмотря на постоянную вражду феодалов

друг с другом, в решающие моменты испанцы выступали сплоченно против общего

врага. Реконкиста с самого начала приняла характер массового военно-

колонизационного движения, в котором активно участвовали все слои населения.

Крестьянство, составлявшее основную массу войск христианских государств и

потому имевшее в своих руках оружие, на вновь отвоеванных территориях получало

не только землю, но и личную свободу, оформленную в «фуэрос» (зафиксированные в

грамотах обычаи) и поселенных хартиях. Поэтому оно было заинтересовано в

реконкисте и выступало в пей вместе с феодалами, с которыми их объединяла также

общность народности и религии. Кроме испанцев, в реконкисте в разные периоды

принимали участие также французские и итальянские рыцари. Папство не раз

объявляло походы реконкисты «крестовыми» и приглашало буйных европейских

рыцарей проявить свою удаль в «священной» войне против «полумесяца».

47. Объединение Кастилии и Арагона

В 1479 г. Арагон,и. Кастилия объединились в единое государство под властью

супружеской пары — Фердинанда Арагонского и Изабеллы Кастильской. Это

событие явилось одним из важных этапов в усилении королевской власти в Испании.

В деле сокрушения могущества крупных феодалов королевской власти оказывали

поддержку города. В 1480 г. города Кастилии заключили между собой союз —

«святую эрмандаду», которая организовала собственную милицию для борьбы с

феодалами. Но, использовав военные силы городов для обуздания феодалов,

королевская власть исподволь урезывала самостоятельность самих городов.

Огромную поддержку королевской власти оказывала также церковь, особенно

инквизиция, введенная в Испании в 1480 г.Укрепив позиции внутри страны,

испанские короли направили удар на Гранадский эмират — последнее владение

арабов в Испании. После длительной осады в 1492 г. Гранада капитулировала. С ее

падением весь Пиренейский полуостров, за исключением Португалии, оказался в

руках испанских королей. Мавры сдали Гранаду при условии сохранения за ними и

евреями собственности и свободы вероисповедания. Но эти обещания не

соблюдались. Преследуемые мусульмане подняли ряд восстаний. Перед ними встала

дилемма: либо креститься, либо покинуть Испанию. Значительная часть мусульман и

евреев, живших на юге страны, переселилась в Африку. Таким образом из Испании

ушла большая часть торгово-ремесленного населения, игравшая важную роль в

экономическом развитии страны. Оставшиеся в Испании и перешедшие в

христианство мавры (мориски) подвергались постоянной травле со стороны церкви.

При Фердинанде и Изабелле в Испании устанавливается абсолютная монархия.

Крупные феодалы утратили политическую самостоятельность, превратились в

придворную аристократию. Кортесы теряют свое прежнее значение и созываются все

реже. Управление принимает бюрократический характер, сосредоточиваясь в центре в

руках королевских советов, а на местах — в руках королевских чиновников

(коррехидоров). Однако сложившаяся веками провинциальная и сословная

разобщенность Испании нашла свое отражение в крайней громоздкости и

неслаженности аппарата управления.

45. Королевская власть и кортесы

Во всех королевствах Пиренейского полуострова в XII—XIII вв. складываются

сословные монархии. Королевская власть была ограничена собраниями

представителей сословий — кортесами. Сословия в них заседали по отдельности. В

кастильских кортесах было три палаты: духовенства, дворянства и городов. До начала

XV в. представители городов иногда заседали вместе с представителями крестьянских

общин. Это было особенностью кастильских кортесов. Особенностью арагонских

кортесов было то, что мелкое и среднее дворянство заседало отдельно от крупных

феодалов. Там кортесы состояли из четырех палат: высшей знати, мелкого и среднего

дворянства, духовенства и городов. Кортесы были также в Португалии, Каталонии и

Валенсии. Они ограничивали действия монархической власти, вотировали налоги,

решали спорные вопросы престолонаследия, оказывали влияние на внутреннюю и

внешнюю политику.

37. Італійська політика німецьких королів і утв. Св. Римської імп.

Фрідріх 1 Барбаросса ств. план підкорення Італії і перетворення її в провінцію. Він

прийшов в італію із 100 тис. військом. Намагався поставити у містх своїх намісників.

Коли ті відмовились, обклав їх великою контрибуцією. 11 листопада 1158р в

Ронкальській долині скликав сейм, на якому були присутні представники найбільших

міст Італії. Влада імператора стала необмеженою в Італії. До нього пейшов

кримінальний суд, право карбування монети, розподіл земель, призначеня консулів.

Міста повстали. Центром став Мілан. У 1162 р. Барбаросса покарав Мілан. Зруйнував

мури, міщани мали розселитися по селах за 8 днів. Площу в місті зорав і засипав

сіллю. На противагу цьому було утв. Ломбардійську Лігу. До неї входило 15 міст, а

також Папа Римський. 1167 Барбаросса знову втік в Італію, але війська постраждали

на чуму, а Ліга утв. своє військо. 1174 він знову повернувся і зазнав поразки біля

м.Леньяно. Барбаросса пішов на поступки. Містам повернули колишній статус і

права.

48. Проблема генезису середньовічного західноєвропейського міста …У ранньому

середньовіччі у Європі ще існували окремі античні міста. У 7 ст.подекуди з явилися

нові поселення міського типу, проте напади норманів призвели до припинення

процесу урбанізації. Він знову відродився 10 ст. Деякі міста засновували самі вікінги.

Міста виникали на перехресті торгових шляхів. Іколи в місцях скупчення певних

товарів. Дехто вважає, що міста виникали внаслідок потреби селян в об єднанні з

метою захисту проти спільного ворога. Урбанізація міст сприяла потреба селян у збуті

продуктів ремесла,що служила причиною утв. міста як торгово-ремісничого центру.

Не рідко міста виникали на основі старих військово-адміністративних центрів.

49. Виникнення середньовічних міст у країнах Західної Європи.

Місто – населений пункт, який має не менше 500 осіб населення, б-ть населення

займається торгово – ремісничою діяльністю, слугує адміністративно – політичним,

ідеологічним центром, має право (Едіт Еннен). Бург та посад – 2 складові

середньовічного міста в Зх. Європі.

Умови створення міст :

- прогрес с/г.

- демографічний бум, піднесення.

5 типів міст :

- карликові (бл. 500 жителів).

- дрібні (500-2000 ).

- середні (2000-10000).

- великі (понад 10000).

- провідні (понад 20000).

2 райони урбанізаційних процесів:

- середземноморський (Італія, Пд. Франція, Каталонія – античні попередники).

- північноєвропейський (північні Альпи).

Причини виникнення міст :

- економічні (розвиток с/г, відокремлення ремесла від

с/г).

- соціальні (феодалізація).

- політичні (виникнення держави).

- ідеологічні (християнізація).

Друга пол. X ст. – міста виникають в Пн. Франції, Фландрії, XI ст. – Прирейнська

Німеччина, XII ст.. – внутрішні райони Німеччини.

Міста в Європі були й до XI ст. Велику кількість їх середньовіччя успадкувало від

римської епохи. В Італії, Франції, Англії, Західній і Південній Німеччині, а також в

Іспанії було чимало таких міст: Рим, Флоренція, Мілан, Неаполь — у Італії; Париж,

Ліон, Марсель, Бордо —у Франції, Лондон, Вінчестер і Йорк —у Англії; Аахен, Трір,

Майнц, Аугсбург, Регенсбург — у Німеччині, Барселона і Сарагоса — в Іспанії та ін.

Проте ці міста в раннє середньовіччя не були центрами промислового виробництва і

торгівлі. Це були резиденції світських і духовних феодалів або фортеці. Населення

міст, якщо воно не обслуговувало феодалів як їхній почет або слуги, займалось

звичайно землеробством, як і селяни.

Розвиткові міста великою мірою сприяв зрослий опір села феодальній експлуатації.

Кріпаки, що повтікали з помість, становили перше трудяще населення виникаючих

міст.

Нові міста виникали в найрізноманітніших місцях: навколо замків феодалів (про це,

зокрема, свідчить закінчення «бург» у назвах багатьох міст сучасної Західної Європи

— Страсбург, Аугсбург, Фрейбург, Гамбург, Бранденбург та ін.), навколо монастирів

(назви таких міст звичайно починаються словами «санкт», «сан», «сен» — «святий»,

наприклад: Сен-Жермен, Сент-Албанс, Санкт-Галлен, Сант-Яго та ін.), інколи на

зручних місцях при переправах через ріки (Оксфорд і Кембрідж в Англії, Франкфурт-

на-Майні, Франкфурт-на-Одері у Німеччині, Брюгге («міст») в Нідерландах та ін.).

Значення міста як економічного центру для навколишнього району з часом дедалі

зростало. Міські ремісники постачали свої промислові вироби селянам, які регулярно

приїжджали на міський ринок. Місто купувало в селян сільськогосподарську сирови-

ну. Таким чином, поділ праці між містом і селом набував більш постійного і

органічного характеру. Місто як центр ремесла і торгівлі втягувало в торговий оборот

село, сприяючи розвиткові і в ньому товарно-грошових відносин.

50. Боротьба міст з феодальними сеньйорами.

У ранній період свого існування міста, як правило, залежали від сусідніх феодалів.

Ними звичайно управляли прикажчики, призначені сеньйорами. Часто-густо місто

належало навіть не одному, а кільком феодалам відразу. Наприклад, місто Ам'єн на

півночі Франції належало одночасно чотирьом сеньйорам. Також відразу чотирьом

феодалам належало на півдні Франції старе римське місто Арль. Проте, коли міста

розвинули своє виробництво, зміцніли економічно й організувались у цехи та гільдії,

вони почали боротьбу за звільнення від влади сеньйора. Іноді городянам вдавалось

відкуплятися від сеньйорів великими сумами грошей. Та це було під силу тільки

найбагатшим містам. Так, наприклад, відбувалось звільнення міст на півдні Франції.

Не дуже багатому місту з численним згуртованим ремісничим населенням найчастіше

доводилося здобувати свободу силою. Щодо цього якнайяскравішими зразками упертої

боротьби з феодалами були північносхідні французькі міста. Тут з кінця XI і протягом

XII ст. в результаті повстань звільнилося від сеньйорів близько 40 міст, які здобули

права вільних міст, або міст-комун. Французькі королі спочатку ще вагалися, кого їм

підтримувати — феодалів чи міста, і незабаром зрозуміли, що міста є для них

важливою опорою у боротьбі з великими феодалами. З середини XII ст. між коро-

лівською владою і комунами встановився міцний союз. Міста - комуни сплачували

королю певну річну суму грошей і висилали для його воєн невеликий загін військ.

Цим і обмежувалася вся їх залежні сть від нього. Комуни були ніби колективними

васалами короля. У внутрішньому управлінні вони користувались повною автономією.

У комунах була своя виборна міська рада і виборні суди, своє міське військо, свій

прапор. Пізніше, в XIV ст., королівська влада поступово обмежила права комун. Але в

інших країнах комуни і далі посилювали свою незалежність. Так, в Італії комуни

внаслідок занепаду імператорської влади в XIII ст. пере-творились у справжні міста-

республіки. Те саме було і в Німеччині, де вільні імперські міста зберегли протягом

всього середньовіччя становище фактичних незалежних міських республік. Досить

довго зберігали свої вольності іспансько-кастільські міста-комуни, втративши їх

остаточно тільки в XVI ст.

Французькі та англійські королі особливо часто «за значну плату» видавали містам

жалувані грамоти, за якими городяни набували

право також мати свої виборні ради; проте поряд з ними діяв і королівський

чиновник. Городяни могли виплачувати"королю повну суму податків, яку самі ж і

розподіляли між населенням міста (в Англії такі платежі називались «фірмою»). Усі

кріпаки, якщо вони прожили у місті один рік і один день, ставали вільними. На цьому

грунті склалося відоме прислів'я: «Міське повітря робить людину вільною».

Городянам надавалась свобода торгівлі, право влаштовувати ринки, організовувати

цехи та гільдії.

51. Причини виникнення ремісничих цехів.

Цехове ремесло було головною формою толового виробництва у середні віки. Цехи

являли собою об'єднання ремісників певної професії в даному місті, які ставили

своєю метою насамперед збереження монопольного становища у виробництві товарів

і збуті їх на місцевому ринку. Про перші цехові організації згадують джерела ще

наприкінці XI — на початку

XII ст., XIII- XIV ст.- отримують цехові статути. Найбільше

цехів виникло ще у другій половині XII, в XIII ст. і навіть на початку XIV ст.,

Спочатку цехів у тому чи іншому місті було порівняно небагато. З часом цехи

дрібнились, і їх у великих містах виникало десятки, а то й сотні. Наприклад, у Парижі

в середині XIV ст. було 350 цехів, у Лондоні — 60, Кельні — 50 і т. ін. Кожен цех

монополізував яку-небудь одну галузь виробництва. Так, у текстильній промисловості

були цехи прядильників, ткачів, фарбувальників, чесальників вовни, шаповалів та ін.

Цех ковалів згодом поділився на цехи зброярів, котельників, ножівників і т. ін. Таким

чином, цехи були своєрідним виявом поділу праці у середньовічному виробництві.

Поява нової ремісничої спеціальності викликала появу нового ремісничого цеху.

Основною фігурою цеху був майстер. Це був дрібний виробник, що мав власну

майстерню і власні знаряддя, одного або двох підмайстрів і одного або кілька учнів.

Майстер, підмайстер, учень являли своєрідну цехову ієрархію. Щоб стати

майстром, спершу треба було пройти два перші (нижчі) ступені; в XIV ст. майстром

можна було стати лише у випадку, коли підмайстер пройде тест на благонадійність,

виготовить шедевр і зробить банкети. Тому підмайстри створюють свої організації –

компаньйожи. Цехи виробили докладну регламентацію виробництва. Функції цеху :

- економічна (слідкувати за якістю виробленої продукції).

- релігійна (була каплиця, був свій покровитель).

- військова (мали військове спорядження).

- функція взаємодопомоги (каса взаємодопомоги).

Цехи відіграли позитивну роль у перший період свого існування, оберігаючи слабке

ще міське ремесло від зовнішньої конкуренції (кріпосного помісного ремесла, а

також сільських вільних ремісників та ін.). Вони були охоронцями технічного

досвіду і своєрідною школою виробництва. Велике значення мали цехи як політичні

організації, що об'єднували городян у боротьбі з сусідніми феодалами і місцевим

патриціатом.

52. Початок розкладу цехового ладу.

Приблизно з половини XIV ст. у найголовніших західних країнах — Франції, Англії,

Німеччині, Італії — цеховий устрій поступово почав розкладатись. Із зростанням

виробництва і розширенням ринку рівність між ремісниками зникала. Зникала

рівність і між окремими цехами. Багатші («старші») цехи підпорядковували собі бідні

(«молодші») цехи. Часто цілі цехи підпадали під вплив скупника, який збував товари

на віддаленому ринку. Іноді встановлювалася залежність цеху від купця — власника

сировини (вовна, льон і т. ін.), який перетворював цех ніби на свого колективного

робітника.

Водночас різко змінилося становище підмайстрів. Якщо в ранній період

підмайстер міг ще сподіватися через якийсь час стати майстром (хоч і тоді це було не

завжди практично можливим), то в пізній період доступ у майстри був для нього

майже зовсім закритий. Звання майстра, як правило, стало спадковим. Ним міг стати

тільки син або зять майстра і вже аж ніяк не стороння особа. Підмайстри

перетворювалися на звичайних найманих робітників, або, як тоді казали, у «вічних

підмайстрів». Водночас цех став гальмом для технічного прогресу, оскільки він

забороняв впровадження технічних удосконалень і вимагав від усіх ремісників до-

держання традиційних, застарілих способів і знарядь виробництва.

Експлуатовані підмайстри вели проти цехових майстрів класову боротьбу. Вони

створювали особливі організації підмайстрів — «братства» і «товариства», що

ставили собі за мету почасти економічну взаємодопомогу один одному, почасти

організацію боротьби з хазяями. «Братства» вдавались до страйків і бойкотів, а іноді й

до більш насильницьких форм боротьби.

53. Передумови хрестових походів та їх характер. Перший хрестовий похід.

Причини хрестових походів :

- зміни на Близькому Сході в 2 пол. 11 ст.

- загальний економічний розвиток та загострення

соціальних суперечностей в феодальній Європі.

- Селянське питання.

- «священні війни» католицької церкви.

Осінь 1095 р. – папа Урбан ІІ зібрав у Клермоні церковний собор, де закликав усіх до

участі в Хрестовому поході. Всього було 8 хрестових походів, що тривали з 1096 по

1270 рр.

Навесні 1096 р. селяни Північної та Східної Франції, частково Західної Німеччини. На

чолі селян стояли Петро Ам’єнський та Вальтер Голяк. Селяни були

погано організовані, слабо озброєні, серед них було чимало декласованого елементу.

Після переправки на малоазійський берег, селяни зустрілись з турецьким військом і в

основному були перебиті. Таким чином, селянський похід закінчився невдачею.

Восени 1096 р. у похід пішли рицарі(французькі, італійські та західнонімецькі). Похід

очолив Готфрід Бульйонський, який вирушив на Схід зі своїми братами Балдуїном та

Євстафієм, також на чолі походу були : Роберти Фландрський та Нормандський,

Раймонд Тулузький, Боемунд Тарентський, а також папський легат Адемар. Всього в

поході брало участь 30-40 тис. рицарів.

Літо 1097 р. – битва під Дорілеєм; захоплення Едесси, Антіохії та Тріполі.

15 червня 1099 р. – захоплення Єрусалима.

54. Держави хрестоносців на Сході. Духовно – рицарські ордени.

На завойованих землях хрестоносці утворили 4 держави : Єрусалимське королівство,

Антіохійське князівство, графства Тріполі й Едесса. 3 останніх були васалами

Єрусалимського королівства. Вони поділялися на баронії, а баронії в свою чергу,

поділялись на рицарські лени. Конституція в Єрусалимському королівстві –

Єрусалимський асиз.

Духовно – рицарські ордени:

1119 р. – орден тамплієрів, або храмовників. Приміщення знаходилось на території

єврейського храму царя Соломона.

Незабаром, орден госпітальєрів, або іоаннітів.(патрон – св. Іоанн).

1190 р. – Німецький, або Тевтонський.

55. Другий і третій хрестові походи.

Проте, незважаючи на додаткову силу у вигляді духовно-рицарських орденів,

становище Єру-салимського королівства було дуже хитким. Найбільшої сили це

королівство досягло в 30—40-х роках XII ст. Та вже в 1144 р. з н а ч н у частину його

володінь (Мала Вірменія з Едессою) захопили турки. Єрусалимський король звернувся

до папи_з проханням закликати на допомогу проти турків нових рицарів з Європи.

Відповіддю на це був другий хрестовий похід 1147—1149 рр. У ньому взяв участь

французький король Людовїк VII і німецький імператор Конрад ІІІ. Незважаючи на

значні військові сили, другий похід закінчився цілковитою невдачею. Хрестоносці

намагалися здобути Дамаск, що загрожував Єрусалиму, але це їм не вдалося.

Становище

Єрусалимського королівства не поліпшилось, а навпаки, у другій

половині XII ст. воно погіршилося. У 1187 р.. Єрусалим захопили турки, на чолі

яких став султан Саладін, курд за походженням. Саладін (1171—1193) створив

велику державу з центром в Єгипті. Він володів усім Єгиптом, частиною Сірії,

частиною Месопотамії і намагався цілком ліквідувати Єрусалимське королівство. Проти

Саладіна в Європі було організовано новий, третій хрестовий похід (1189-1192).

Організатори його мали грандіозні наміри. У ньому брали участь три європейські

государі— французький, англійський і німецький — знаменитий Фрідріх І Барбаросса

з династії Штауфенів, який до цього вів багато воєн в Італії. Барбаросса не дійшов до

Палестини — він потонув у 1190 р. під час переправи через гірську сірійську річку.

Німецькі загони, втративши короля, майже всі повернулися в Європу. Два інші королі

— французький Філіпп II Август і англійський Річард І Левове Серце — були давніми

ворогами. Їхні дії в Палестині були малопогодженими. Кожен з них не довіряв

другому. Найактивнішим у війні на Сході виявив себе Річард І, який насамперед зумів

захопити острів Кіпр, після чого англійські війська разом з французькими обложили

важливу фортецю Акру (1191) на узбережжі Середземного моря. Акру взяли

союзники. Але після цього Філіпп II Август покинув Палестину і повернувся до себе у

Францію. Річард залишався у Палестині ще рік. У битві поблизу Яффи (серпень 1192

р.) Річард завдав Саладіну серйозної поразки, але Єрусалим здобути йому не вдалось.

Він зміг лише укласти з Саладіном договір, за яким європейським прочанам було

надано вільний доступ у священні для християн міста — Єрусалим, Віфлеєм, Назарет

та ін.

Найважливішим результатом третього походу було згадане раніше завоювання

західноєвропейцями острова Кіпр. Сюди пізніше переїхав із Акри єрусалимський

король із своїм двором. Кіпрське королівство виявилось найміцнішим з усіх володінь

хрестоносців. Воно проіснувало до другої половини XV ст., тобто 250 років.

56. Четвертий хрестовий похід.

На початку XIII ст. папа Інокентій III закликав Європу до нового хрестового

походу. Четвертий хрестовий похід (1202—1204) був своєрідним. На попередні

походи він був схожий лише назвою, зате досить красномовно розкрив загарбницьку

суть всього руху хрестоносців. До Палестини учасники четвертого походу навіть не

дійшли. Цього разу вони пішли не проти турків або інших мусульман, а проти

християнської Візантії. Особливо велику роль в історії четвертого походу відіграли

венеціанці, які змінили і самий маршрут походу. Феодальні керівники хрестоносців

спочатку мали намір йти на Єгипет — у володіння турецько-єгипетського султана.

Венеція, яка вела вигідну торгівлю з Єгиптом, але була заінтересована в ослабленні

Візантії, відвернула хрестоносців від їх початкового наміру і штовхнула їх на

завоювання свого суперника і конкурента по торгівлі — Константинополя.

Скориставшись із чвар всередині нової візантійської династії Ангелів_(що правили з

1185 р. після Комнінів), хрестоносці захопили в 1204 р. Константинополь і

створили на південній частині Балканського півострова нову державу під назвою

Латинської імперії. Як і Єрусалимське королівство, це була також типова феодальна

держава. На чолі імперії було поставлено північнофранцузького феодала Балдуїна,

графа Фландрського. У складі імперії було кілька великих васальних володінь:

Фессалонікійське королівство, герцогство Афінське, князівство Ахейське та ін.

Велику кількість земельних володінь у Візантії здобула Венеція: частину

Константинополя, м. Галліполі, Іонійські острови, деякі острови на Егейському морі,

о. Кріт, південно-західну частину Пелопоннесу. Венеціанський дож ЕнрікоДандоло.

що відіграв найбільшу роль у завоюванні Візантії, офіційно іменувався «Володарем

трьох восьмих Ромейської (тобто Візантійської) імперії» .

Залишалася незалежною лише частина імперії на півночі Малої Азії —

Трапезундська. На Балканському півострові залишався поза контролем Латинської

імперії Епірський деспотат (князівство).

Спираючись на співчуття греків, які жили під ярмом латинян, імператор

Нікейської імперії, найзначнішої із трьох згаданих територій Візантії, Михайло VIII

Палеолог у 1261 р. захопив Константинополь і вигнав звідти європейських феодалів. Так

було відновлено Візантійську імперію. Та відновлена Візантія була вже ослабленою

державою. Четвертий хрестовий похід покінчив з Візантією як з великою державою.

Володіння її після відновлення обмежувались лише незначною частиною

Балканського півострова й вузькою смугою Малої Азії. Залежні від Візантії болгари

звільнилася від візантійського ярма ще до четвертого хрестового походу— в 1186—

1187 рр. Майже одночасно від Візантії відпали і сербські володіння.

57. Останні хрестові походи.

Усього хрестових походів було вісім. Та перші чотири були найважливішими. Останні

чотири були й не такі багатолюдні, й не мали загальноєвропейського характеру. В них

брали участь лише окремі государі і окремі країни. П'ятий похід (1217—1221) цікавий

тим, що його організатори намагалися здійснити задум учасників четвертого походу.

Спочатку учасники п'ятого хрестового походу вели воєнні дії у Палестині, потім пере-

несли їх у Єгипет, де хрестоносці захопили м. Дамієтту, але потім в результаті невдач

змушені були звільнити захоплену ними частину долини Нілу. Велику роль на початку

походу, коли воєнні дії відбувались ще в Палестині, відігравав угорський король

Андрій ІІ.

Шостий похід (1228—1229) був походом на Схід онука Фрідріха І Барбаросси

— Фрідріха II Штауфена. Але й цього разу не було скільки-небудь широких воєнних

операцій. Фрідріху II скоріше дипломатичним, ніж воєнним шляхом удалось

повернути Єрусалим та деякі інші міста. Та незабаром (у 1244 р.) турки знову взяли

Єрусалим, і він вже остаточно був втрачений для християн.

Сьомий і восьмий хрестові походи організовував французький король Людовік

IX з метою зміцнити свій вплив у Північній Африці. У сьомому поході (1248—1254)

Людовік IX вів наступ на Єгипет і так само невдало. Він сам потрапив у полон і мусив

виплатити за своє звільнення великий викуп. Наступні воєнні операції французів у

Палестині (з 1250 р.) так само були безрезультатними. Під час восьмого походу

(1269—1270) Людовік зосередив свої зусилля на облозі м. Туніс, яким хотів

оволодіти, щоб мати опорну базу для дальших операцій в Африці. Та під час облоги у

французькому таборі почалася чума, і жертвою її серед багатьох інших став сам

король. Це була остання значна воєнна експедиція європейців, що ставила собі за

мету захоплення мусульманських територій на Близькому Сході під прапором

хрестоносного руху. Після цього походи на Схід припинилися. Володіння

хрестоносців одне по одному скорочувались і переходили до турків. У 1268 р. турки

взяли Антіохію, у 1289 р.— Тріполі, у 1291 р.— Акру. Острів Кіпр, де жили

«єрусалимські королі» після втрати Єрусалима, перейшов на кінець XV ст. до

венеціанців.

58. Посилення королівської влади у Франції у XII ст. і причини цього процесу.

Філіп ІІ.

Початок посилення королівської влади. Деяке піднесення королівської влади

почалося тільки в першій половині XII ст., за царювання Людовіка VI і Людовіка VII.

Людовік VI Товстий (1108— 1137) все своє майже тридцятирічне царювання провів у

боротьбі з баронами свого домену і добився кінець кінцем їх підлеглості. Бурхливе

зростання промислових міст у Північній Франції мало важливі політичні результати.

В цій частині Франції відбувався, як уже згадувалось, найсильніший і найзавзятіший

рух міст за здобуття прав комуни . Людовік VI спочатку вагався і не відразу зайняв

щодо них сприятливу позицію. Але вже за Людовіка VII (1137—1180), а особливо при

наступному королі Філіппі II Августі, королівська влада рішуче підтримувала міста в

їхній боротьбі проти місцевих феодалів.

Людовіку VII за допомогою династичного шлюбу вдалося було здобути дуже велике

герцогство на південному заході — Аквітанію. Та незабаром він розвівся з Елеонорою

Аквітанською, і цей великий політичний успіх зійшов нанівець. Більш того,

англійський король Генріх II Плантагенет, що поспішив одружитися з Елеонорою,

став володарем цієї багатющої області і небезпечним суперником Капетінгів. У

руках англійських Плантагенетів, що Були водночас і анжуйськими графами, в

середині XII ст. опинився майже весь захід Франції: Анжу, Бретань, Аквітанія, Гасконь,

частина Оверні, Пуату, Турень, Мен входили у володіння Плантагенетів, так само як і

герцогство Нормандія на півночі Франції. Плантагенети за своїми французькими

володіннями були васалами французького короля. Та володіння цих васалів у кілька

разів перевищували королівський домен.

Людовік VII брав участь у другому хрестовому поході, який приніс йому мало

вигод. Абат Сугерій, який управляв у його відсутність королівством, продовжував і

без короля успішну боротьбу , з місцевими баронами. Сугерій також енергійно

підтримував міста в їхній боротьбі з феодалами. Нарешті, маючи неабиякі фінансові

здібності, він упорядкував королівські фінанси, які зростали завдяки дедалі більшим

митам від торгівлі, а також в результаті підвищення рентабельності королівських

помість.

Філіпп II Август. Філіпп II Август (1180—1223), син Людові-ка VII, послідовно

проводив політику об'єднання французьких земель під своєю владою і зумів досягти в

цьому блискучих успіхів. Філіпп підтримував французькі міста — як ті, що були в

його королівському домені, так і ті, що знаходилися на території інших князів-

феодалів. Уже на початку свого царювання Філіпп II приєднав до королівського

домену на Півночі Пікардію і Вермандуа. Дальша боротьба його з Плантагенетами

завершилася дуже успішно. На початку XIII ст. Філіппові II вдалося відняти у

Плантаге-нетів більшість їхніх французьких володінь: Нормандію, Анжу, Мен,

Турень, частину Пуату (1204—1214). Вирішальним був 1214 рік, коли французи

розбили англійського короля Іоанна Безземельного (у битві під Лярош О'Муан, на

початку липня 1214 р.) і його союзників — фландрського графа і германських

феодалів (у битві при Бувині наприкінці липня того ж 1214 р.). В іншій битві — під

Бувіном — велику роль відіграли міські ополчення вільних французьких комун, що

наочно продемонструвало політичний союз королівської влади з містами.

За Філіппа II були проведені й інші важливі приєднання: Блуа — на захід і частина

Оверні на південь від королівського домену, східна частина Лангедоку на самому

півдні Франції відторгнуто від володінь графа Тулузького. Східний Лангедок був при-

єднаний вже наприкінці царювання Філіппа II, коли його син принц Людовік

(майбутній Людовік VIII) взяв участь у хрестовому поході проти єретиків —

альбігойців — на заклик папи Інокентія III.

Адміністративна реформа Філіппа II Августа. У зв'язку з приєднанням великої кількості

земель до королівського домену за Філіппа II була проведена важлива

адміністративна реформа. Усі королівські володіння були поділені на рівні

адміністративні округи, що називались бальяжами, на чолі яких були поставлені

королівські губернатори — бальї. Бальї нагадували своїми функціями графів Карла

Великого. Вони відали судом, стягуванням податків, скликали ополчення. Вони

зобов'язані були періодично подавати

королю письмові звіти. Призначали їх звичайно на короткі строки з людей, близьких

до двору і не зв'язаних родинними або іншими близькими відносинами з місцевою

провінційною знаттю. Бальяжів за Філіппа II було організовано всього 20. На півдні, в

Лангедоку, замість бальї призначали сенешалів. Відмінність сенешалів від бальї

полягала в тому, що ці: були чиновники, які походили з місцевого дворянства. Вплив

королівської влади на півдні, природно, був слабший, ніж на півночі, заході і

особливо в центрі королівства.

60. Франція в XIIІ ст. Людовік IX та його реформи.

Людовік IX Святий і його судово-адміністративні реформи. Після короткого

царювання Людовіка VIII у Франції довгий час царював онук Філіппа II Людовік IX

Святий, організатор останніх хрестових походів на Схід. Людовік IX (1226—1270)

вступив коли йому було 11 років. Феодальна знать новоприєднаних земель і

незалежні князі-феодали, які зберігали ще суто васальні відносини до корони,

намагались використати малоліття короля для нового роздроблення королівства.

Проте мати Людовіка IX королева-регентка Бланка_Кастільська, спираючись на

частину феодалів, зв'язаних з "двором, на королівських васалів з дрібних рицарів і на

підтримку міст, придушила заколот феодальної знаті. Ставши повнолітнім, Людовік

IX зміг ще більше зміцнити королівську владу, продовжуючи програму свого діда Фі-

ліппа II.

За Людовіка IX були приєднані південна частина Пуату і Західний Лангедок з

м. Тулузою, а також майже вся провінція Овернь. Король зумів у 1259 р_

;

_укласти

вигідний для Франції мир з Англією. За цим миром (який називається Паризьким миром)

англійський король остаточно відмовлявся від втрачених раніше на півночі і північному

заході провінцій — Нормандії, Анжу та ін., зберігай за собою лише Аквітанію та й то

на правах васала французького короля. Та найголовніше в царюванні Людовіка IX

становили не територіальні приєднання, а адміністративно-судові і фінансові

реформи.

За Людовіка IX оформилось центральне управління Францією. Королівська

рада, або королівська курія, із з'їзду феодалів перетворилась у XIII ст. на центральну

бюрократичну установу, яка розгалузилася на ряд відомств. Виділилась мала

королівська рада, або «вузька рада», яка стала чимось на зразок постійної наради

короля з його найближчими вищими чиновниками: канцлером, ко-нетаблем та іншими

небагатьма близькими до короля феодалами, що вже втяглися в політику

централізації. Особливою установою стала друга частина королівської курії, яка

відала розглядом судових справ. Вона дістала назву парламенту (буквально: рада, де

відбувається «судоговоріння»). Нарешті, з курії виділилась особлива рахункова

палата, яка відала стягуванням і витратою податків та інших королівських доходів.

Чиновниками короля, особливо в судовому відомстві, здебільшого ставали

особи, що навчались в університетах римського права, часто незнатного походження,

але зате зобов'язані королю своїм підвищенням і цілком віддані йому. Звичайно їх

називали легістами (від латинського слова Іех — «закон», «право»). Здебільшого

легісти походили з городян. Союз королівської влади з міста ми знаходив у цьому

факті своє нове підтвердження.

Король заборонив дуелі в своєму домені, примушуючи феодалів звертатися у

спірних випадках виключно до королівського суду. Він значно обмежив право

приватної війни, встановивши так званий 40-денний строк між сваркою і початком

війни з тим, щоб слабша сторона могла вдатися по допомогу до короля. Важливе

значення мала і судова реформа Людовіка IX. Королівський суд було оголошено

найвищим апеляційним судом для всього ко-ролівства, до нього могли звертатися

навіть з територій, ще не приєднаних до королівського домену. Деякі судові справи

(підпал, фальшива монета, викрадання жінок та ін.) мав право розглядати виключно

королівський суд.

Королівські фінанси. Людовік IX успішно конкурував з феодалами у

карбуванні монет. Він не скасував ще карбування і обігу монет інших герцогств і

графів, але примусив своїх васалів допускати в їхні володіння королівську монету

нарівні з місцевою. В результаті повноцінніша королівська монета, як правило, витіс-

няла гірші якістю гроші феодалів. Бюджет короля в середині XIII ст. дуже зріс. Крім

щораз більших прибутків від торгівлі, промисловості і від королівських помість (що

лежали в торгових, економічно розвинених районах), Людовік IX уміло використав а

фіскальною метою феодально-ленні відносини. За його правління касальні платежі з

великих феодалів становили величезні суми. Чималі надходження король мав з міст-

комун — так само як від своїх васалів. Великі суми сплачувала королю у формі

«дарів» французька церква. Роль постійного державного податку за Людовіка IX

відігравав хрестоносний податок, який надходив безпосередньо до королівської

скарбниці.

Загалом зростання королівських фінансів за Людовіка IX явно свідчило про

господарське піднесення, яке переживала тоді Франція. Політична централізація

країни, зумовлена розвитком грошового господарства, зростанням міст,

промисловості і торгівлі, з сво-іо боку позитивно впливала на розвиток усіх галузей

народного Господарства.

Селянський рух. В XIII ст. у Франції відбулися помітні зміни я становищі села. У

зв'язку із зростанням міст і початком розвитку товарного господарства в країні

частину кріпосних селян— Сврвів — феодали переводили на грошовий оброк. Хрестові

походи відіграли в цьому значну роль — вони були першим поштовхом до тілі.нення

селян, йдучи в хрестовий похід і, звичайно, маючи при ш.ому потребу в грошах,

феодал пропонував своїм кріпакам викупити свою волю або принаймні частину своїх

найтяжчих кріпосних ііпшішіостей. Кінець кінцем, така заміна натуральних

повинностей Грошовими вела до особистого звільнення селян і, отже, мала про-Ч"'

п і ш и й характер. Великим тягарем для селян були платежі в королівську

скарбницю і, зокрема, побори, пов'язані з хрестовими походами (сплата хре-

стоносного податку, викуп із полону короля Людовіка ЇХ та ін.). Погіршання

становища французького селянства в середині XIII ст. зумовило багато всіляких

місцевих конфліктів і виступів селян проти сеньйорів. Іноді ці виступи набували

широкого характеру, перетворюючись на масові рухи, що охоплювали цілі області. До

таких великих повстань, що поширилися на значну частину Франції, належить рух

1251 р., відомий під назвою руху пастушків (раьіои геих). Ідеологічно цей рух був

пов'язаний з хрестовими походами.

61. Франція наприкінці XIII- на початку XIV ст. Філіпп IV. Початок станової

монархії у Франції.

Філіпп IV Красивий і його сутички з Боніфацієм VIII. Філіпп IV Красивий

(1285—1314) —онук Людовіка IX — був третім видатним представником династії

Капетінгів. Вже на початку , , царювання Філіпп IV приєднав до королівського

домену багате графство Шампань, пограничне з Іспанією королівство Наварру і Ліоне

(Ліонська область з містом Ліон) на південному сході Франції. Потім протягом всього

свого царювання Філіпп IV намагався оволодіти Фландрією, цим найбільшим

промисловим краєм тодішньої Північно-Західної Європи. До кінця «фландрську проб-

лему» він так і не розв'язав. У 1302 р. французьких рицарів вщент розбили гентські і

брюггські ремісники та фландрські селяни у битві під Куртре («битва шпор»). Проте,

незважаючи на ці невдачі, частину Західної Фландрії з рядом промислових міст все ж

було приєднано до королівського домену, після того як королівські війська з свого

боку завдали фламандцям поразки поблизу Лілля у 1305 р. «Незалежних» васальних

князівств залишилось за Філіппа IV вже зовсім мало. Крім графства Фландрії, не були

приєднані лише герцогства Бургундія, Бретань, Аквітанія (що була у володінні

англійців) і графство Бургундія (північна частина колишнього королівства Бургундії).

У зв'язку із зрослими витратами під час фландрської війни, і також із щодалі

більшою марнотратністю двору Філіппа IV королівські фінанси на початку XIV ст.

були в катастрофічному стані Король різними способами намагався збільшити

доходи. Він позичав гроші у міст і звичайно не повертав їх; з метою грабежу виганяв і

євреїв з країни і знов допускав їх за нові побори; він псував монету, чим

розладнував французьку торгівлю; у королівських помістях селян за великі

гроші силою примушували викупляти свою свободу. Нарешті, Філіпп IV відчутно

зачепив інтереси могутньої католицької церкви, яка до цього сплачувала королю певні

суми, але не як податок, а у вигляді «подарунка» або «допомоги». Відтепер Філіпп IV

почав вимагати регулярних податків і з духівництва. Проти короля гостро виступив

папа Боніфацій VIII (1294— 1303), як і Григорій VII та Інокентій III , ревний

прихильник теократичних ідей. Папа категорично заборонив духівництву сплачувати

будь-які податки королю і, крім того, зажадав від короля припинення війни з

Фландрією у зв'язку з тим, що до нього звернувся із скаргою на короля граф

Фландрський. У відповідь на втручання папи Філіпп IV скликав у 1302 р.

представників трьох станів — духівництва, дворянства та городян — і

запропонував їм спільно вирішити конфлікт з папою. Генеральні штати — так на -

зивалися ці збори — висловились (включаючи і французьке духівництво) проти

претензій папи на втручання у внутрішні французькі справи. Підтриманий

Генеральними штатами, Філіпп IV перейшов до насильницьких заходів проти папства.

Папський легат у Франції був з наказу короля заарештований. Скориставшись

смутами у самому Римі, Філіпп IV послав туди свого агента Ногаре, який посилив

партію римських баронів, що ворогували з папою. Коли Боніфацій VIII відбув з Рима

у свій родовий замок Ананьї, Ногаре проник туди з озброєним загоном. Фактично

папа опинився на якийсь час під арештом. Незабаром після цих подій дуже старий вже

Боніфацій VIII помер. Після його смерті під тиском Філіппа IV папою було обрано

французького бордоського архієпископа, який прийняв ім'я Климента V. Климент V

не захотів жити в Римі, де йому загрожували нові повстання, і переніс свою

резиденцію у Францію. Спочатку він оселився в Ліоні, потім переїхав у м. Авіньйон,

де папи і залишалися протягом майже 70 років (1308—1378).

Отже, папи, які раніше легко здобували перемогу над феодальними королями та

імператорами, цього разу зазнали цілковитої невдачі у боротьбі з французьким

королем, що спирався на національні елементи і провадив національну політику.

У 1309_р. на вимогу Філіппа IV було скасовано багатющий орден тамплієрів, якому

король заборгував величезні суми грошей. Під тиском французького уряду орден було

піддано судовому процесу по обвинуваченню в єресі. Понад сотню рицарів-монахів

було спалено живцем на вогнищі, а все земельне майно і величезні грошові капітали

ордену були секуляризовані і перейшли у королівську скарбницю.

Генеральні штати. Генеральні штати, скликані першого разу у зв'язку з

конфліктом між королем і папою, збирались за Філіппа IV ще в 1308 і в 1313—1314

рр. Філіпп IV, зазнаючи постійних фінансових труднощів, щоразу пропонував штатам

санкціонувати нові податки. Ця функція затвердження нових податків мала велике

значення для наступної діяльності Генеральних штатів у першій половині XIV ст., за

наступників Філіппа IV.

Створення Генеральних штатів було кроком уперед у державному розвитку

Франції: виник новий важливий ^р_ган,_ що зв'язував короля з широкими і най1!

ПЖШ^гшгеоЖмй"1зерствами населення. Особливо важливим було залучення до

Генеральних штатів представників від багатих городян. Це свідчило про зрослий полі-

тичний вплив міст. Генеральні штати були новою формою союзу королівської влада з

містами, представленими тепер у масштабі всієї країни. Спираючись на третій стан,

король міг зміцнити свої фінанси і ще більше обмежити непокірних феодалів.

Роздроблена спочатку феодальна монархія поступилася місцем більш централізованій

становій монархії, в управлінні якою брали участь збори представників трьох

офіційних станів країни, серед

них і пред-ставнїіки нового класу, що формувався,—

буржуазії.

62. Причини і початок Столітньої війни. Поразка Франції біля Кресі та Пуатьє.

Столітня війна, що тривала з перервами з 1337 по 1453 р., була зіткненням

двох сусідніх феодальних держав, кожна з яких на той уже досягла значної

політичної централізації і мала значні територіальні ресурси. Основними причинами

війни були давні територіальні спори англійських і французьких феодалів за володіння

на континенті. Англійські феодали не могли забути втрати Нормандії і Анжу.

Французькі королі намагались остаточно ліквідувати останні володіння англійців в

Аквітанії. Та Аквітанія мала велике економічне значення для Англії. З Аквітанії

вивозили дорогі вина, фрукти, цінні породи коней. В Аквітанії у англійських феодалів

були численні помістя. Вони посідали там великі адміністративні і судові пости, мали

великі доходи. Яблуком розбрату між Францією і Англією була також Фландрія. Ще

Філіпп IV докладав усіх зусиль до того, щоб оволодіти цією невеликою, але багатою

промисловою країною. Та він зміг захопити лише частину її міст. Філіпп VI допоміг

фландрському графові у боротьбі з фландр-ськими комунами і тим самим посилив

свій вплив на Фландрію. Але з Фландрією тісно пов'язані були інтереси англійської

торгівлі. Сама фландрська промисловість не могла обходитись без анг-

лійської вовни. Фландрське питання можна вважати другою основною причиною

Столітньої війни між Англією і Францією.

Приводом до війни було домагання французького престолу англійським

королем Едуардом II I, що доводився по жіночій лінії онуком Філіппу IV. Але у

Франції встановився інший принцип наступності. Французькі юристи заявляли, що

королівський престол не може переходити по жіночій лінії. Цікаво, що при цьому

вони посилалися на «Салічну правду», яка забороняла жінкам наслідування землі.

Воєнні дії у Столітній війні розгортались дуже повільно. Війна офіційно

почалась у 1337 р. Фландрія і сусідній з нею Брабант перейшли на сторону Англії.

Фландрський граф утік до французького короля. Та тільки в 1340 р. англійці

розпочали рішучі дії, знищивши французький флот під Слейсе (поблизу гирла р.

Шельди). Ця морська перемога зробила англійський флот панівним на морі. Та

минуло ще кілька років, перш ніж англійці зіткнулися з французами на суші. Це була

битва в 1346 р. поблизу містечка Кресі у Північно-Східній Франції, на кордоні

Фландрії. Французькі феодали зазнали великих втрат. Англійські війська на чолі з

Едуардом III здобули цілковиту перемогу. Головною причиною поразки французів була

нездатність французьких рицарів

битись у загальному строю. Великою перевагою англійців була

наявність в їхньому війську чудових стрільців з лука. Англійські лучники були

найманим військом, яке вербували з верхівки селянства — йоменів . Вони влучно

стріляли з важких луків у ціль на відстані 350 кроків. Своєю стійкістю і упертістю, а

також своєю військовою вправністю вони звели нанівець переваги рицарського

важкого спорядження і рицарської індивідуальної хоробрості. Наступного 1347 р.

Едуард III захопив порт Кале, який став надовго опорним пунктом англійського

панування на континенті. Друга велика битва в Столітній війні відбулася у 1356 р.

поблизу м. Пуатьє. Англійські війська цього разу висадились не на півночі, а на заході

Франції. Французькі феодали сподівалися перемогти англійців, маючи більше

рицарської кінноти. Та англійці знову перемогли. Головнокомандуючим у англійців

був син Едуарда ІІІ—Едуард «Чорний принц», якому вдалося зайняти поблизу Пуатьє

зручні позиції у горбкуватій місцевості, де французькі рицарі не змогли діяти

маневрено. Під час бою з противником англійці захопили в полон багато французьких

феодалів і рицарів. У полон попав сам французький король Іоанн (Жан) Добрий (що

змінив у 1350 р. на престолі померлого Філіппа VI). Наслідком цієї перемоги "була

окупація англійцями великої території у Західній і Північній Франції. Крім Гієні і

Гасконі (дві провінції, на які розпалась, у XIV ст. Аквітанія), англійці захопили Пуату,

значну частину Оверні й інші французькі землі. Їхні загони грабували північ Франції,

доходячи майже до самого Парижа. Поразка у війні загострила класові суперечності у

Франції і створила в країні серйоз-

ну політичну кризу. Велика політична роль у цей період випала французьким

Генеральним штатам.

63. Повстання в Парижі під керівництвом Етьєна Марселя.

У зв'язку з тим, що король потрапив у полон, управління королівством тимчасово

перейшло до дофіна Карла (Шарля) та його феодальних радників. Становище уряду

було дуже важким. Грошей у скарбниці не було. Військові сили були

дезорганізовані. Англійці загрожували наступом на Париж. У центральному

управлінні панувало хабарництво, крадіжки, безладдя. Дофін змушений був

восени 1356 р. скликати Генеральні штати. Генеральні штати 1356р. мали

незвичайний характер. Вони були дуже численні, причому з 800 чоловік половина

депутатів належала до третього стану, що виявився найбільш активним і піддав

політику уряду гострій критиці. Опозицію очолювали демократично настроєний

ланський єпископ Лекок і старшина паризького цеху сукнарів Етьєн Марсель.

Генеральні штати зажадали від дофіна зміщення багатьох вищих чиновників,

зменшення витрат на двір і надання Генеральним штатам не лише права призначення

податків, а й збирання їх та витрачання. Генеральні штати вимагали також

регулярного скликання їх у майбутньому (тричі на рік). Щодо війни, то Генеральні

штати висловилися за її продовження, вимагаючи, щоб мир з противником було

укладено лише з їхнього відома. Усі ці вимоги Генеральних штатів були оформлені у

вигляді закону під назвою Великого березневого ордонансу 1357 р. (дофін підписав

його 3 березня 1357 р. ). Придворні феодали, обурені свавіллям третього стану,

наполягали на репресіях щодо Етьєна Марселя та інших лідерів руху. Дофін

схильний був не виконувати підписаного ним же березневого ордонансу. Тоді в

Парижі 22 лютого 1358 р. вибухнуло повстання, підготовлене прихильниками

Марселя. Паризькі ремісники і підмайстри в кількості до 3 тис. чоловік зібрались на

Королівській площі і вдерлися в королівський палац. Двох з головних радників дофіна

було вбито. Марсель після цього сам став «головним радником» дофіна. Але дофін,

для якого опіка Марселя була обтяжливою, зумів незабаром втекти з Парижа. Він

вибрав резиденцією м. Комп'єн (на р. Уазі, на південний схід від Парижа) і тут почав

об'єднувати навколо себе феодалів і найбільш поміркованих депутатів від третього

стану Генеральних штатів. У той же час навесні 1358 р. у районі на північ від Парижа

підготовлялось велике селянське повстання, яке дістало назву Жакерія.

64. Становище французького селянства в XIV ст. Жакерія.

Жакерія. Раніше вже йшлося про те, що незадоволення селян виявилось у

Франції ще в середині XIII ст. Окремі місцеві виступи селян-кріпаків зареєстровано

десятками в хроніках другої половини XIII — першої половини XIV ст. Основною

причиною широкого селянського руху був розклад феодальної системи, перехід від

старих, феодально-кріпосницьких форм експлуатації до нових, гнучкіших, заснованих

на товарно - грошових відносинах, які виявились для маси селянства ще тяжчими.

Звільнення селян-сервів від особистої кріпосної залежності і перетворення їх на

«нових віланів» посилено тривало у Франції у другій половині XIII і на початку XIV

ст. У 1315 р. король Людовік X видав указ про звільнення селян за викуп у своїх

королівських помістях. Король висловлював у ньому надію, що його приклад

наслідують й інші землевласники. Звільнення сервів тривало щодалі ширше. Нових

«вільних віланів», як почали називати колишніх сервів, що викупились на свободу,

ставало дедалі більше у французькому селі. «Старі вілани», які близько стояли до

сервів, також викупали свої повинності. Ті й другі перетворювалися на спадкових

держателів землі за певні грошові оброки (чинші). Проте «звільнення» лягло важким

тягарем на плечі французького селянства. Високі викупні платежі відразу кидали

«звільненого»

селянина до рук лихварів. Одночасно сеньйори, як і раніше, збер і г а л и над селянами

сеньйоріальний суд, а також продовжували стягати ряд натуральних поборів,

включаючи невелику панщину. Все це гальмувало розвиток селянського

господарства, затримувало перетворення селянина на самостійного вільного дрібного

товаровиробника.

У 1349 р. Францію спіткала чума («чорна смерть», яка завдала значних збитків

північнофранцузькому селу. Нарешті, Столітня війна з викликаними нею великими

державними податками і безконечними спустошеннями сіл як чужими —

англійськими, так і своїми — французькими феодалами вкрай виснажила французьке

село. Особливо великих збитків завдавали селянам так звані бриганди — мародерські

військові загони, що не визнавали над собою ніякої влади. Вони безкарно грабували

французькі села, віднімали у селян продовольство, майно, худобу, від чого господарства

селян занепадали, а самим їм доводилося переховуватися від грабіжників по лісах.

Місцеві сеньйори не подавали селянам ніякої допомоги у боротьбі проти бриганд.

Навпаки, серед сеньйорів були такі, що таємно потурали «капітанам» бриганд,

дістаючи частину награбованої здобичі.

Повстання 1358 р. почалося в окрузі Бовезі (округ з центром Нове) і охопило потім

великий район у басейні рік Сени, Марин і Уази. Повстали селяни Іль-де-Франсу,

Пікардії і Шампані. Найбільшого розмаху рух досяг у перші 10 днів червня 1358 р.

Селяни («жаки», як їх зневажливо називали дворяни) були до краю роздратовані

щодо феодалів. їх гаслом було: «Знищити всіх знатних людей до останнього». Вони

були переконані, що король стоїть за них, і на своїх прапорах зображали лілії —

емблему королівського герба. Очолив повсталих селянин Гільйом Каль, уродженець

одного з сіл округу Бовезі, що добре знав військову справу. На сторону селян

перейшли деякі невеликі міста Північно-Східної Франції, але їх було порівняно мало.

До повсталих приєдналося, наприклад, місто Бове і держалося союзу з ними досить

міцно. З інших міст «жаків» підтримували Санлі, Мо, Руан. З Парижа на

допомогу

«жакам» вийшов загін Жана Вайана, старшини цеху монетчиків, друга й однодумця Етьена

Марселя. Але Ам'єн, Комп'єн та інші більші міста відмовлялися підтримати «жаків».

Характерною була позиція самого паризького купецького старшини Етьєна Марселя. На словах

Марсель палко'співчував повсталим селянам. З його наказу до «жаків» вирушив загін парижан

під командуванням Жана Вайана. Та водночас Етьєн Марсель явно недооцінював важливості

селянського повстання. Допомога його «жакам» була зовсім недостатньою. Свій план боротьби з

дофіном Етьєн Марсель будував не на союзі з повсталими селянами, а головним чином на

союзі з найбільшим феодалом Франції — • наваррським королем Карлом Злим_Цей феодал

також був нащадком Капетінгів і також претендував на французьку корону. Крім пограничного

з Іспанією Наваррського королівства, Карл Злий мав багато помість у Нормандії. Перебуваючи

у момент повстання по сусідству з «жаками», Карл_Баваррський не залишився до нього

байдужим. Він напав на повсталих селян поблизу м. Клермон в долині р. Уази. Але врахувавши

ту обставину, що «жаків» було дуже багато, підступний принц не наважився на битву, а вдався до

хитрощів. Карл викликав до себе ніби для переговорів Гільйома Каля і віроломно арештував

його, а потім стратив, надівши йому на голову розпечену корону. Після цього в Північній

Франції почалась кривава розправа феодалів над селянами. До 20 тис. селян було перебито

загонами самого Карла Злого, а також загонами інших феодалів. Селян вбивали не тільки фран-

цузькі, а й англійські феодали, які поспішали допомогти в критичний момент своїм собратам по

класу навіть в умовах війни з ними. Так повстання «жаків» було потоплене в крові.

Недостатня організованість, довірливість селян до своїх ворогів — феодалів, відсутність у них

скільки-небудь чіткої і ясної програми — такі основні причини поразки Жакерії. Поразка

Жакерії, як і інших селянських повстань середньовіччя, була зумовлена відсутністю у селян

надійного союзника в місті, а без такого союзника жодне селянське повстання не може перемогти.

Політика Етьєна Марселя була класово обмеженою і недалекоглядною у селянському питанні. Та

Марсель сам незабаром поплатився за свою політичну помилку. Налякані селянським рухом,

феодали згуртувались навколо дофіна, його агенти посилили свою діяльність у Парижі.

Тимчасом і в самому Парижі наростало незадоволення. Скориставшись з цього, партія дофіна

зуміла організувати проти лідера опозиції ворожий рух у столиці. В одній з сутичок із своїми

противниками вночі проти 1 серпня 1358 р. Етьєн Марсель був вбитий.

65. Франція у першій половині XV ст. Відновлення Столітньої війни. Жанна

д’Арк.

Кінець XIV – поч. XV ст. був часом нової політичної кризи у Франції. Син Карла V

Карл VІ(1380-1422) став королем ще неповнолітнім. На початку 90-х років він

збожеволів і з того часу царював лише номінально. При дворі почалась боротьба

феодальних клік, які очолювали принци королівського дому. Боротьба між 2 групами :

група герцога Орлеанського, брата короля, підтримували Арманьяки; на чолі другої

стояв герцог Бургундський, що доводився дядьком Карла VI.(арманьяки і

бургіньйони).

1413 р. – повстання кабош’єнів. Початок 27 квітня з Парижа; очолював Сімон Кабош;

придушення повстання.

1415 р. – англійський король Генріх 5 відновлює воєнні дії з Францією, осінь 1415 р. –

битва під Азенкуром, поразка французів, завоювання Нормандії; 1420 р.- мир в Труа,

за яким Англія і Франція об’єднувались в одне королівство зі спільним королем, яким

після смерті Карла 6 повинен був стати Генріх 5, що одружився з дочкою Карла 6,

принцесою Катериною. 1422р. – помер Генріх 5 помер, незабаром відійшов у інший

світ і Карл 6. Англо-французька бургундська партія проголосила королем Англії та

Франції сина Генріха 5 і Катерини – Генріха 6, якому було 10 місяців. «Національна»

французька партія арманьяків проголосила королем дофіна Карла 7. Північ і південь –

дві ворогуючі області, 1428р. – облога Орлеана.

Народні виступи, один з виступів очолила Жанна д’Арк, березень 1429р. – Карл 7

прийняв її.

5 травня 1429 р. – звільнення Орлеана; коронація Карла в Реймсі. 30 червня 1431 р.-

спалення Жанни в Руані.

66. Франція у другій половині XV ст. Завершення політичного об’єднання

країни.

У другій половині XV ст. королівська влада досягла у Франції найбільшої могутності,

набуваючи вже рис абсолютної монархії. Найвидатнішим королем XV ст. був

Людовік XI (1461—1483), якого називають першим абсолютним королем Франції.

Більшу частину свого царювання він провів у нещадній боротьбі проти великих

феодалів. Феодали організували проти нього союз під гучною назвою «Ліга

суспільного блага». Головним вождем ліги був герцог Бургундський — Карл

Сміливий. З лігою був також зв'язаний рідний брат Людовіка XI (на ім'я теж Карл,

який незабаром помер).

Вдаючись до підкупів і всіляких інтриг, Людовік XI розладнав задуми ліги. Проти

герцога Бургундського Людовік XI зумів підняти лдтарінгських феодалів і

швейцарські союзні кантони. В 1477 р.,у битві під Нансі Карл Сміливий зазнав

поразки і загинув. Основна частина його володінь — герцогство Бургундське —

перейшло до Людовіка XI. Фландрію та інші нідерландські володіння Карла

Сміливого успадкувала його дочка Марія Бургундська, яка вийшла заміж за австро-

німецького принца Максиміліана Габсбурга. Розв'язавши бургундське питання,

Людовік XI міг вільно розправитися із заколотними феодалами. їх один за одним

заарештовували, катували, страчували. Зокрема, загинув весь дім Арманьяків.

З роками Людовік XI ставав дедалі більше підозріливим і недовірливим. Він

майже залишив Париж і здебільшого жив у своєму укріпленому замку Плессі ле Тур

під охороною шотландських і швейцарських стрільців. Побоюючись нових змов

феодалів, Людовік XI намагався спертися на міста, проте і їм не довіряв, обме жуючи

всіляко міські вільності. Зате він багато робив для розвитку міської торгівлі і

промисловості. Людовік XI старанно насаджував шовкові мануфактури в Ліоні і

організував там величезний ярмарок. Він уклав вигідний для північно-французьких

купців договір з Англією і підтримував купців Лангедоку в їхній конку ренції з

венеціанцями. Особливо протегував король місту Бордо. До королівського домену за

Людовіка XI були приєднані, крім герцогства Бургундського, інші великі області:

Пікардія — на півночі і Беррі — в центрі Франції , а також на півдні — графство

Прованське. За Людовіка XI було скасовано частину внутрішніх мит, що сприяло

значному пожвавленню внутрішньої торгівлі. Торговельно-промислова політика

Людовіка XI була політикою так званого меркантилізму, який прагнув нагромадити в

країні коштовні метали встановленням «сприятливого балансу» в зовнішній торгівлі,

коли вартість вивозу перевершує вартість ввозу. Одним з основних правил

меркантильної системи була сувора заборона взагалі вивозити за кордон золото і

срібло.

Страшний для феодалів, Людовік XI був своєю людиною для буржуа, яких він

іноді фамільярно називав своїми «кумасиками» і приймав у себе запросто у палаці.

Своєю зовнішністю — худий, сутулий, одягнений в потертий довгий камзол, постійно

заклопотаний і зайнятий справами — Людовік XI більше скидався на людину з

«середнього класу», ніж на короля величезного і вже досить централізованого

королівства, що починало наводити жах сусіднім менш централізованим або зовсім

ще не централізованим державам. Людовіка XI не любили й боялись в Європі, його

порівнювали з павуком, що снує тонку павутину різних дипломатичних інтриг, в яку

він намагався заманити свого противника.

Син Людовіка XI, Карл VIII (1483—1498), приєднав герцогство Бретанське (в

1491 р.), яке залишалося до того ще самостійним. Так завершився тривалий процес

політичної централізації Франції, який почався за Капетінгіз і закінчився при Валуа.

На початок 'VI ст. Франція перетворилася на одне з найбільших централізо-ннних

королівств у Європі.

67. Нормандське завоювання та його вплив на розвиток феодалізму в Англії.

Величезною подією в історії середньовічної Англії XI ст. було завоювання її

французько-нормандськими феодалами на чолі з Вільгельмом, герцогом

Нормандським, який дістав за це прізвисько Завойовника. Перепливши Ла-Манш 28

вересня 1066 р., Вільгельм вторгся на територію Англії з великим військом рицарів

кількістю близько 15 тисяч чоловік. В його війську були не тільки нормандці, а й рицарі

інших областей Франції, які шукали помість і кріпаків. Англійський король Гарольд,

який виступив проти Вільгельма, не міг зупинити наступу нормандців. У битві

поблизу м. Гастінгс 14 жовтня 1066 р. англосаксонські війська, що складались

частково з рицарів, частково з пішого селянського ополчення, зазнали повної поразки.

Гарольда було вбито. Після цього Вільгельм пішов обхідним шляхом на Лондон,

захопивши Дущі, Кентербері, Саутворк. Північніше Лондона його війська перейшли р.

Темзу. Лондон був відрізаний від півночі Імусив здатися.

Вільгельм вступив у Лондон, де його було проголошено 24 грудня 1066 р. королем

Англії під ім'ям Вільгельма І (Вільяма І). Під час коронації він поклявся додержувати

«добрих законів короля Едуарда», підкреслюючи тим, що він є його закон ни м

наступником. Тим, хто відмовлявся визнавати нового короля, загрожувала конфіскація

земель і вигнання з Англії. Проте влада Вільгельма І була остаточно закріплена тільки

після того, як він жорстоко придушив два повстання, спрямовані проти

нормандського панування на півночі Англії (у 1068 і 1071_ рр.).

В результаті завоювання країни і придушення повстань більша частина старих

англосаксонських феодалів втратила свої володіння, їх місце посіли нові, французько-

нормандські пришельці. Цілком було також замінейо єпископат англійської церкви.

Місце колишніх англосаксонських єпископів зайняли єпископи-французи. Величезну

кількість земель — майже всі ліси і близько 1/7 всіх оброблюваних земель —

Вільгельм взяв собі. Характерно, що, розподіляючи землі новим баронам, Вільгельм

уникав концентрації_ба-ронських володінь в одному місці. Найбільші барони мали

десятки і сотні помість, але ці помістя були звичайно розкидані у багатьох графствах.

Зміни в особовому складі класу феодалів мали для Англії подвійне значення.:

1) феодали були зобов’язані своїми землеволодіннями королю, і тому їх васальні

відносини ставали міцнішими. За свої володіння феодали повинні були відбувати

військову службу і сплачувати податки. Вільгельм вимагав, щоб йому присягали не

тільки його васали, а й васали його васалів. Військова – феодальна система набрала

централізованого характеру.

2) Дальший розвиток і посилення феодально – кріпосницьких відносин.

1086 р. – перепис населення.

68. Англія у XII ст. Реформи Генріха II та їх характер.

Сини Вільгельма І Завойовника продовжували зміцнювати королівську владу.

Особливо важливим щодо цього було царювання молодшого сина Вільгельма І —

Генріха І (1100—1135). За Генріха І було посилено королівський суд, який

перетворився на регулярно діючу судову палату із фахівцями-суддями. Час в ід часу

королівські судді роз'їжджали по країні і чинили суд в окремих графствах (так звані

роз'їзні суди). Судова палата дістала назву «Суду королівської лави». За Генріха І

оформилось також фінансове відомство. Вища фінансова палата називалася

«Палатою шахової дошки» (столи в ній було вкрито картатим сукном, що нагадувало

шахівницю). На цих столах рахували гр о ш і .

Після смерті Генріха І, який не залишив чоловічого потомства, в Англії почалась

тривала усобиця. Престол перейшов до його племінника Стефана Блуаського

(батько його був графом Блуа у Франції). Але на престол претендувала також дочка

Генріха І — Матільда, яка була спочатку одружена з німецьким імператором Генріхом

V, а потім (вдруге) вийшла заміж за французького англійського графа Жофруа

Плантагенета. Боротьба між Стефаном і Матільдою тривала близько 20 років.

Англійські феодали поділились під час усобної війни на два табори і, користуючись

ослабленням центральної влади, розоряли країну своїми грабежами.

В Англії панувала цілковита анархія. Тільки в 1154 р. усобиця припинилась. Престол

перейшов до сина Матільди Генріха II Плантагенета.

За Генріха II (1154—1189) Англійське королівство надзвичайно розширило свої

кордони. До володінь Генріха II входили, к р і м Англії і Нормандії, його спадкові

володіння у Франції — Анжу, Пуату, Турень та ін. Як посаг королеви Елеонори він

одержав герцогство Аквітанське. При ньому ж почалось завоювання Англією

Ірландії

Головною судовою реформою Генріха II було встановлення так званого суду

присяжних. Кожному рицареві, городянину і вільному селянину король надав право

звертатися до королівського суду, обминаючи феодальний, баронський суд.

Королівські роз'їзні судді, розглядаючи справи на місцях, залучали до розслідування

особливих «присяжних» — представників місцевого рицарства і заможних

фрігольдерів (як правило, в кількості 12 чоловік). Показанням цих свідків, які

присягалися в істинності своїх свідчень, віддавалась перевага перед старими формами

судового розгляду, який практикувався ще у феодальних судах, коли винність обви-

нувачуваного встановлювалась за допомогою катувань вогнем, розпеченим залізом,

водою та ін., або шляхом судового поєдинку. Посилення діяльності королівських

судів само по собі було важливою статтею королівських доходів. Але важлива була

політична сторона реформи. Завдяки їй Генріх II привертав на свій бік дрібних

рицарів, селян і так званих вільних держателів, або фрігольдерів, яких залишилось

незакріпаченими ще чимало в Англії, а також городян. Усі ці прошарки королівський

суд певною мірою захищав від сваволі великих феодалів. Проте величезна більшість

селянства країни — кріпосні вілани — була залишена на волю панів— лордів, які самі

чинили над ними суд і розправу (за винятком кримінальних справ, які підлягали

королівському суду). Королівський суд не приймав від в і л а н і в ніяких земельних та

інших майнових позовів як від кріпаків, вважаючи їх юридично неповноправними.

Щитові гроші. Генріх II зробив спробу створити постійне військо. Оскільки

рицарська служба васалів обмежувалась певним числом днів на рік, що було незручно

для ведення далеких воєн на континенті, Генріх II почав звільняти частину рицарів від

військової служби. Замість особистої служби такі рицарі повинні були сплачувати

військовий, або щитовий, податок. На ці гроші король міг наймати рицарів, які

погоджувались служити йому вже цілий рік. Запровадження щитових грошей мало

важливі соціальні наслідки. Завдяки їм англійське рицарство рано почало звільнятися

від військово-феодальної служби і перетворюватись у мирних сільських хазяїв.

Пізніше ця обставина відіграла велику роль у зближенні нижчого англійського

дворянства з міською буржуазією.

Зіткнення з церквою. Генріх II намагався поставити англійську церкву в повну

залежність від себе. Він вимагав, щоб вибори єпископів і абатів проводились з його

участю. Духівництво повинне було у кримінальних справах судитися

королівським судом, як усі інші піддані. Архієпископи з папою могли

зноситися тільки з відома короля.

Проте у проведенні церковної реформи Генріх II зустрів запеклу опозицію глави

англійської церкви, архієпископа Кентерберійського, Фоми Бекета. Підтриманий

єпископатом, світськими баронами і папою, Фома Бекет не погоджувався

втілювати в життя нові постанови, прийняті на вимогу короля на церковному соборі

в м. Кларендон (1164 р.). Роздратований Генріх II вирішив позбутися

непокірного архієпископа і наказав двом своїм рицарям убити Бекета. Архієпископа

було вбито ними під час богослужіння (1170). Проте результат необачного

розпорядження був дуже несприятливий для короля. Барони використали смерть

Фоми Бекета як привід до повстання проти Генріха II. Серед селянських мас,

становище яких у XII ст. погіршало у зв'язку з остаточним мкріпаченням, Фома зажив

слави «святого». В його виступах про-пі короля селяни вбачали протест проти

міцніючого феодально-пюрократичного ладу. Папа загрожував королю відлученням

від церкви, якщо він не очистить себе від обвинувачення в навмисному вбивстві Фоми

Бекета і не припин.тть втручання у справи цер-КВИ. Генріх II був змушений піти на

значні поступки. Він скасував кларендонські постанови. З'явившись (у наступному,

1171 р.) в і Кентербері, король публічно каявся біля гробниці вбитого архі-і

пископа в тому, що він віддав необмірковане розпорядження, яке неправильно

зрозуміли» як наказ про вбивство. Того самого року І енріх II почав завоювання

Ірландії, маючи, між іншим, на увазі ичодити цим папі, бо завоювання Ірландії тягло

за собою підлеглість папі незалежної ірландської церкви.

Останні роки царювання Генріха II пройшли знов у запеклій і оротьбі з баронською

опозицією. Барони Англії вступили в союз феодалами континентальних володінь

Плантагенетів. Вони підбурили проти старого короля його власних синів. У 1189 р.

було розкрито велику змову проти короля, в якій брали участь королева Елеонора і

королівські принци, діти Генріха і Елеонори. В обстановці цієї феодальної смути

Генріх II і помер.