Шпори - Історія середніх віків. викладач Рудь М. О

Подождите немного. Документ загружается.

69. Внутрішня та зовнішня політика Іоанна Безземельного. «Велика хартія

вольностей».

Велика хартія вільностей. За синів Генріха II Річарда І Левове Серце ( 11 89 —1 19 9)

та Іоанна (Джона) Безземельного (1199 – 1216) сталося ослаблення

королівської влади. Річард майже не жив в Англії, бо весь час був зайнятий або

хрестовим походом на Сході, або війнами у Франції. Іоанн Безземельний зазнавав

постійних поразок у боротьбі з Філіипом II Августом і кінець кінцем втратою

Нормандію, Анжу і ряд інших володінь у Франції. Крім того, втрутившись у вибори

нового кентерберійського архієпископа зіткнувся з папою Інокентієм I I I . Папа

відлучив Іоанна від церкви і заборонив богослуження по всій Англії (12 08 ).

Опинившись під загрозою втрати престолу і не відчуваючи за собою достатньої

громадської підтримки, король змушений був капітулювати.

Він визнав себе васалом папи і зобов'язався сплачувати в папську скарбницю

щорічну данину в 1 тисячу фунтів стерлінгів (1213 р.). Поразка в сутичці з папою

дуже підірвала авторитет короля в країні. Різного роду шантажі, здирства, побори і

насильства, що практикував Іоанн та його чиновники, викликали проти нього не-

задоволення не лише серед баронів та єпископів, а й серед рицарів та городян.

Одночасно давалися взнаки децентралізаторські тенденції великих феодалів, для яких

дедалі обтяжливішою ставала сильна королівська влада. Маса рицарів відмовлялася

брати участь у новій війні на континенті, яку затівав король і яку рицарство вважало

безперспективною. В результаті всього цього влітку 1215 р. проти Іоанна

Безземельного вибухнуло повстання. Керували повстанням великі барони. Але до

повстання приєдналось багато рицарів, а також місто Лондон. Взятий у полон, Іоанн

змушений був 15 червня 1215 р. підписати Велику хартію вільностеи.

Хартія 1215 р. була обширним політичним документом і містила 63 статті.

Складена вона була латинською мовою. Хартія містила численні поступки і привілеї

головним чином в інтересах класу феодалів. Баронам і рицарям вона забезпечувала

спадкове володіння їх феодами і сплату помірних васальних платежів «згідно із

звичаєм». В їхніх інтересах було створено привілейований «суд рівних» (суд п е рі в ) .

У статті 39 Великої хартії вільностеи король урочисто обіцяв, що жодна вільна людина

в Англії не буде заарештована, ув'язнена, позбавлена майна або вигнана з країни

інакше, як за законним вироком перів і за законами країни. Ця стаття стосувалась

передусім великих феодалів. В судових інтересах баронів була складена і стаття 34,

яка підкреслювала збереження баронських судів і гарантувала їм невтручання

королівського суду. Хартія згадувала про «Велику раду» королівства, що складалася з

баронів і рицарів (статті 12 і 14). Тільки за згодою цієї ради король міг одержувати від

феодалів додаткові кошти. Особливий комітет із 25 баронів мав право закликати

феодалів до повстання проти короля, якщо виявиться, що король не буде додержувати

статті подарованої хартії (стаття 61).

Ряд статей хартії стосувався міст. Городянам хартія гарантувала свободу

внутрішньої і зовнішньої торгівлі, вільний проїзд водними шляхами, єдність м і р та

ваги і міське самоврядування. Селяни-фрігольдери разом з рицарями дістали гарантію

недоторканності їхнього фрігольду. Лише найбільш пригнобленому класу суспільства

— закріпаченому селянству Велика хартія вільностеи ніяких вільностеи не дала. Вона

не скасувала кріпосного права. Навіть у тій статті її, яка королівським чиновникам

забороняла розоряти поборами в і л а н і в, мались на увазі не інтереси селян, а

інтереси їхніх лордів, які зазнали б при цьому збитків.

Як феодальний документ, що забезпечував інтереси передусім великих баронів,

Велика хартія вільностеи мала, проте, певне прогресивне значення. Вона була вимогою

не окремої групи баронів, а всього стану феодального дворянства в цілому, яке не

відкидало вже принципу політичної централізації, а зважало на нього і прагнуло

певного упорядкування державного управління. Дуже важливо було й те, що Велика

хартія вільностеи враховувала вимоги городян. Англійський третій сха^_впе£ше

тут_виступав як політична сила, на яку феодалам доводилося зважати. Велика рада

королівства, або парламент баронів і рицарів, що про нього згадується н хартії,

незабаром перетворилась — у тому ж XIII ст.— на англійський парламент, в якому, як

І у французьких Генеральних штатах, були представлені інтереси всіх трьох станів

королівства.

70. Виникнення англійського парламенту. Особливості формування станової

монархії в Англії.

Іоанн Безземельний, підписуючи Велику хартію вільностей, не збирався насправді

виконува ти її. Його підтримав і папа Інокентій 3, який звільнив короля від обов'язку

додержувати клятви. Іоанн почав готуватися до нової війни з баронами, яка незабаром

і вибухнула. У самий розпал

воєнних дій король помер, його наступник, малолітній син Генріх 3 (1216— 1272),

довгий час був іграшкою в руках баронської олігар хі ї . Та навіть після того, як він

став повнолітнім, мало що змінилося в управлінні країною. Навесні 1258 р. король

поставив вимогу баронам і рицарям, незважаючи напоганий врожай попереднього

року і голод в країні, сплатити третю частину, своїх доходів принцу Едмунду

(молодшому синові короля) для завоювання сіцілійської корони. У відповідь на

вимогу короля барони з'явились озброєними і в супроводі багатьох рицарів у палац і

зажадали усунення з керівних посад усіх «французів» і призначення особливої комісії

для проведення «реформи в королівстві». Баронський «шалений парламент», що

зібрався незабаром м і ,Оксфорді, виробив особливу конституцію («Оксфордські

провізії» ), яка ставила короля під постійний контроль баронів.

Спочатку барони діяли у згоді з рицарями. Та незабаром рицарі побачили, що

барони намагаються захопити владу виключно для себе , обмежуючись щодо рицарів

непевними обіцянками. Рицарі заявили протест. Їхні вимоги були виражені в іншому

документі,

відомому під назвою «Вестмінстерські провізії». «Вестмінстерські провізії»

регулювали відносини рицарів з їхніми сеньйорами — баронами, а також містили ряд

пропозицій про запобігання зловживанням королівських шерифів, есчиторів і суддів.

Особливо пишними виявилися найдрібніші рицарі (в Англії їх називали

бакалаврами»).

До руху приєднались, крім того, городяни і подекуди селяни, частково фрігольдери,

частково вілани. Баронська партія поділилась. Більшість баронів, налякана активністю

демократичних елементів, особливо селянським рухом, швидко перейшла на бік

короля. Але частина великих феодалів на чолі з Сімоном де Монфором продовжувала

боротьбу з королем, уклавши союз з рицарями і містами.

Навесні 1264 р. Сімон де Монфор розбив баронів, прихильників короля, у битві під

Люсьєном і захопив у полон Гедріха III та його старшого сина принца Едуарда. На

якийсь час Сімон де

Монфор_ став диктатором. Англії. На початку 1265 р. він скликав парламент у

розширеному складі: крім баронів і єпископів, на нього були запрошені представники

рицарства (по два чоловіка від графства) і міст (по два від кожного міста). Таким

чином, в Англії вперше було скликано парламент у складі всіх трьох станів — на

зразок французьких Генеральних штатів.

Сімону де Монфору не вдалося надовго залишитися при владі. Дедалі більше

баронів переходило до ворожого табору. принц Едуард зумів втекти_з_полону і став

головним організатором королівських сил".

У серпні 1265 р. Монфор у битві під Івшемом

зазнав поразки і був вбитий. Його прихильників було репресовано. Парламент знов

став збиратись у складі тільки великих феодалів.

Правління Едуарда І. «Зразковий парламент». Едуард І (1272— 1307) був досить

енергійним королем, який здобув великий досвід із «смути» 50—60-х років. Феодали,

налякані рухом середніх і нижчих класів під час баронської війни 1258—1265 рр.,

тісніше згуртувалися навколо королівського трону. Щоб зміцнити ще більше свої

позиції, Едуард І розпочав ряд завойовницьких воєн. Він завоював Уельс (1282) * і вів

тривалу війну з Шотландією. Війна з Шотландією була дуже важкою. Не маючи

досить ресурсів для продовження війни, король опинився в дуже скрутному

становищі. Бажаючи запобігти новим виступам опозиції і добитися необхідних

засобів, Едуард у 1295 р. сам скликав загальностановий парламент (оскільки склад

цього парламенту став зразком для аналогічних зборів у майбутньому, його пізніше

назвали «зразковим») . Парламент був скликаний у тому самому складі, в якому

збирався парламент Монфора в 1265 р. У ньому були представлені лорди — світські й

духовні, рицарі і городяни. Відтоді парламент Англії збирався вже систематично,

здобувши незабаром, у 1297 р., право затверджувати податки.

Розвиток парламенту в XIV ст. Особливо часто (майже щороку) парламент скликався

в середині XIV ст. за короля Едуарда III (1327—1377). Столітня війна з Францією, що

почалася, потребувала багато грошей. Маючи в них потребу, король щоразу повинен

був звертатись до парламенту, прохаючи в нього «субсидій» або «допомоги». В XIV

ст. в основному оформились і права англійського парламенту. Крім права

затверджувати податки парламент став також вищим судом у політичних справах,

зокрема службових злочинах, що їх чинили королівські міністри. 31343 р) парламент

поділився на дві палати. Верхня палата називалася палатою лордів і складалась із

духовних лордів, архієпископів, єпископів, абатів найбільших монастирів і світських

лордів — баронів. Нижча палата, так звана палата громад, складалась із рицарів, які

представляли графства, і з городян.

71. Рух за реформу церкви в Англіі. Джон Вікліф, лолларди.

Уїкліф і лоларди. Повстання 1381 р. мало і певну ідеологічну Підготовку. У роки

перед повстанням в англійському селі з'явилися проповідники, які називали себе

«бідними священиками». Це були учні знаменитого англійського церковного

реформатора Джона Уїкліфа. Джон Уїкліф (1320—1384), священик і професор Окс-

фордського університету, виступив у 60—70-х роках XIV ст. з вимогою реформи

церкви. Він відкидав вчення середньовічного католицизму про те, що церква не може

існувати без папи і що папська влада вища за королівську. Уїкліф доводив, що папа не

має ніяких прав на одержання данини з Англії. Він виступав також проти величезних

земельних багатств церкви і рекомендував урядові провести секуляризацію церковних

земель. Уїкліф виступав проти пишного обрядового культу, рекомендував посилити в

богослужінні момент проповіді. Він переклав Біблію англійською мовою і вважав за

необхідне правити в церкві також національною, англійською мовою (а не

латинською, як це було заведено скрізь в Європі в середні віки).

Виступи Уїкліфа мали велике ідеологічне значення. Він був одним з

попередників європейської Реформації, яка відбулася в Кпропі в XVI ст. Та його

трактати відіграли також і велику політичну роль. Відносини між Англією і папством

стали дуже ворожими під час Столітньої війни, коли авіньйонські папи під впливом

французьких королів всіляко допомагали французькому уряду в його діях проти

Англії. Проповіді і літературні твори Уїкліфа проти папства були тому особливо

актуальні. В середині ХІV ст.,за Едуарда III, було ухвалено спеціальний

парламентський статут,в якому заборонялось звертатися до папи з апеляцією в

судово-церковних справах. У 70-х роках англійський уряд відмовився платити данину

папі, яку виплачували Римові з часів Іоанна Безземельного. Маючи потребу в коштах

для ведення війни, уряд ладен був поставити питання і про секуляризацію церковних

земель. Дворянство — і лорди, і рицарі — давно вже із заздрістю дивилися на

величезні земельні володіння англійської церкви, які становили приблизно третину

всіх земель королівства. Реформа Уїкліфа була популярна і серед лондонських

городян, його заклики до спрощення і здешевлення церковного культу і перетворення

церкви в строго національну організацію, незалежну від будь-якої зовнішньої,

іноземної сили, забезпечили йому велику групу послідовників як у Лондоні, так і в

інших місцях, особливо на високорозвиненому півдні та південному сході Англії.

Послідовників Уїкліфа в Англії називали лолардами. Найбільш демократично

настроєні з його учнів, так звані«бідні священники», ще за життя Уїкліфа надали його рефор-

маторському вченню більш радикального, революційного характеру. Зокрема, вони

гостро виступали проти кріпацтва. Йдучи від села до села, вони вели пропаганду

серед селян. Кидаючи вогнем-блискавицею на адресу багатого вищого духовенства, а

також Світських феодалів — лордів, проповідники зміцнювали переконання

селянської бідноти в тому, що земля повинна належати всім, бо «бог створив усіх

людей рівними». По селах часто повторювали вираз, що став крилатим: «Коли Адам

орав, а Єва пряла, хто ж тоді був дворянином?». Один з таких народних

проповідників, Джон Болл, особливо відзначився своїми гострими нападками на

феодалів. «Мої любі друзі,— говорив Болл, звертаючись до селян,— справи в Англії

ніколи не підуть добре доти, доки все не стане спільним, коли не буде ні васала, ні

лорда і всяка різниця між людьми буде знищена, коли лорди перестануть бути панами

над нами».

З наказу архієпископа Кентерберійського Джона Болла було ув'язнено. Повсталі

в 1381 р. селяни звільнили його. Джон Болл став одним з вождів повстання.

72. Причини повстання англійських селян під керівництвом Уота Тайлера. Хід і

наслідки.

Повстання Уота Тайлера. Повстання, що увійшло в історію під назвою повстання

Уота Тайлера, почалось у південно-східному графстві Ессекс наприкінці травня 1381

р. Селяни вигнали тут збирачів поголовного податку і декого з них убили. Після цього

віла-ни піднялись на власників манорів. З Ессексу повстання перекинулось у сусідні

графства — Кент, Сефолк, Норфолк та ін. За короткий час повстання охопило більшу

частину графств Англії . Селяни громили манори світських і духовних лордів,

захоплювали в них хліб, худобу та інше майно, спалювали списки панщини і об-

рочних повинностей (так звані ренталі), які зберігалися у мано-ріальних архівах. На

бік повсталих селян перейшли деякі міста. У Кенті повсталі захопили головне місто

графства — Кентербері. Підтримали повстанців також міста Мідстон, Дартфорд та

інші. Тут же, в Кенті, знайшовся вождь, який об'єднав на деякий час селянські маси

Кенту, Ессексу та інших сусідніх графств і повів їх па Лондон. Його ім'я було Уот

Тайлер

Уот Тайлер виявився енергійним вождем. Він вирішив повести повсталих на

столицю королівства — Лондон, щоб добитися від короля задоволення вимог селян.

Самий похід на Лондон був задуманий ним правильно і швидко здійснений. Разом з

Джоном Гюллом, Джеком Строу (очевидно, дрібний рицар) та іншими помічниками

Тайлер вирушив з кентцями 11 червня до столиці з південного боку. В цей час вожді

ессекських селян, які домовились і ним, підходили до Лондона з північного сходу.

Міська влада Лондона не змогла перешкодити селянам пройти лондонським мостом і

увійти через міську браму в лондонське Сіті.

Протягом трьох днів—13, 14 і 15 червня 1381 р.— повсталі селяни були

господарями становища в столиці Англії. Декого з королівських міністрів — серед них

канцлера королівства Сімона Сед-бері (він же архієпископ Кентерберійський) і лорда-

скарбника Хейлса — було страчено. Повстанці розгромили всі лондонські н'язниці,

захопили і спалили головний лондонський судовий архів. .4 великих будинків було

зруйновано палац герцога Ланкастерського, дядька короля, що виконував обов'язки

регента через мало-літство Річарда II .

Майл-Ендська і Смітфілдська програми. Під час двох зустрічей селян з королем

(14 і 15 червня) були подані дві селянські петиції з вимогами повсталих. Одна з них —

Майл-Ендська (або Ессекськ а ) петиція — була більш поміркованою. Вона складалася з

4 пунктів: 1) скасування кріпосного права (віланства), 2) амністія повстанцям, 3)

встановлення свободи торгівлі по всій Країні, 4) встановлення дешевої орендної плати

за землю в розмірі •І пенсів за акр. Ця програма відображала інтереси найбільш за-

можних селян Англії.

Друга програма — Смітфілдська (або Кентська) містила радикальніші вимоги.

Селяни вимагали наділення їх землями з фонду церковних земель, вільного

користування общинними угіддями і скасування всіх станових відмінностей. Друга

петиція яскраво відображала потреби кентського малоземельного найбіднішого

селянства.

Уряд спочатку пішов на поступки. 14 червня були заготовлені і роздані

селянським общинам сотні відпускних грамот з королівською печаткою на них.

Задоволені грамотами, селяни Ессексу ввечері того ж дня покинули Лондон. Але

кентці залишились і почали готувати згадану вище другу петицію. Помітивши розкол

у рядах селян, власті почали діяти рішучіше. Під час другої зустрічі селян (кентських)

з королем у Смітфілді (15 червня) їхнього вождя Уота Тайлера було віроломно вбито.

Позбавлені керівництва, загони кентських селян були вигнані з Лондона. Рицарські

загони, що підійшли в цей час у Лондон з тих графств, де становище було

спокійнішим, створили достатнє військо, яке уряд міг направити на придушення

повстання. Після цього повстання було придушене в усіх інших місцях королівства.

Каральні експедиції, вислані з Лондона, протягом всього літа чинили люту розправу

над учасниками повстання.

Історичне значення повстання Уота Тайлера. Як і всі середньовічні селянські рухи,

повстання 1381 р. зазнало невдачі, виявивши звичайну неорганізованість,

розпорошеність своїх сил, неясність програми і грубі тактичні помилки. Англійські

селяни (як це раніше зазначалось і щодо французьких селян — учасників Жакерії)

наївно вірили, що король на їхньому боці. Розправившись з найбільш ненависними

чиновниками, селяни навіть не спробували утворити свій власний уряд. Плебейські

елементи міста сприяли селянському повстанню, але через свою слабкість не могли

очолити його і привести до перемоги.

76.Агресія німецьких феодалів в 12-13 ст.

У ХІІ столітті розпочинається новий етап наступпу на територіїї заселені словянами.

Керівну роль в ньому грали князі, які спиралися на союз церквою. Головну військову

сиу походів складали малі феодали-рицарі, брали також участь і міста,які прагнули

здобути торгівельні здобутки.

Наступ на словянське племя ободритів, які жили в нижній течії Ельби ободритов,

очолив герцог Баварі та Саксонії Генріх Лев з роду Вельфів – один з наймогутніших

німецьких феодалів того часу. Після тривалої та жорстокої боротьби на землях

ободритів було створено алежне від Генріха Лева Макленбургське герцогство. В той

же час було засноване і маркграфство Браденбургське на землях племені лютичів на

чолі з Альбрехтом Ведмедем. В XIII в. центром цього маркграфства став Берлін

(перша згадка в 1230 р.). Генрих Лев захопив також словянське Поморье (між Одером

та Віслою).Населення захоплених земель масово винищувалося, згонялося на

непригодні для землеробства території, а їх земі переходили до німецьких феодалів,

які запрошували для їх обробітку німецьких колоністів.

На початку XIII в. Німецькі феодали розпочали захоплення Східної Прибалтики. З

цією метою в 1202 г. За активної участі папи Інокентія ІІІ був організован новий

духовно-лицарський Орден меченосців, який до середини XIII ст. захопив територію

сучасної Латвії, а потім північну частину сучасної Естонії. В 1226 г. Тевтонский

орден, переведений за наказом папи з Палестини в Прибалтику, почав завоювання

земель литовского племені пруссів, які заселяли Балтійське узбережжя між Віслоюта

Німаном. До кінця XIII ст. їх землі були захоплені а саме племя майже повністю

винищене. В 1237 р. Обидва ордени злилися в один — Тевтонский. Його володіння

охоплювали майже все південно-східне узбережжя Балтійського моря. Спроба

німецьких феодалів рішити відти на Русь були присічені поразкою їх війська на

Чудському озері (1242).

74. Англія у 2пол.15ст.Війна білої та червоної рози.

У 1399 р. в Англії почала првити но ва династія Ланкастерів.

Останній представник династії Плантагенетів Король Річард II був скинутий своїм

двоюрідним братом Генріхом, герцогом Ланкастреським, який прийняв ім'я Генріха

IV (1399—1413). Щоб закріпитися на троні, нова династія запобігала перед

аристократією і єпископами, чим викликала незадоволення народних мас.

Використовуючи ненависть народних мас до Ланкастерської династії, прихильники

герцога йоркського намагались якнайшвидше захопити владу. У 1455 р. герцога

Йоркського Річарда було проголошено регентом королівства в зв'язку з хворобою

Генріха VI. Проте прихильники Ланкастерів, головним оплотом яких був відсталий

захід і південний захід, незабаром усунули його з посади регента. У війні Ланкастерів

з Йорками, спочатку перевага сил була на боці Ланкастерів. У 1460 р. Річарда

Йоркського було вбито. На чолі йоркської партії став син убитого Едуард, який в 1461

р. двічі розбив ланкастерців, захопив Лондон і був проголошений королем під ім'ям

Едуарда IV. Генріха VI було ув'язнено в Тауер.

В 1470—1471 рр. Ланкастери намагалися за допомогою великого феодала графа

Уорвіка, відновити на престолі Генріха VI. Едуард швидко розбив коаліцію і відібрав

престол. Генріха VI знову було ув'язнено в Тауері і там вбито. Едуард IV Йорк (1461

—1483) правив деспотично. Він конфіскував усі володіння ланкастерської знаті,

зосередивши в своїх руках величезний земельний фонд. Роздачею помість з цього

фонду він створював собі нову, покірну знать, що походила здебільшого з середнього і

дрібного дворянства. Заохочуючи розвиток англійської торгівлі, Едуард IV водночас

безцеремонно вимагав у буржуазії великих грошей у вигляді «подарунків», «позик»

тощо. Парламент Едуард IV скликав рідко і неохоче. Після смерті Едуарда IV владу

захопив його брат Річард III, який убив двох своїх племінників — дітей Едуарда IV. Це

стало приводом до розколу йоркської партії. Прихильники сім'ї Едуарда IV

об'єдналися з рештками ланкастерської партії і скинули Річарда III.

Вирішальна битва відбулася поблизу містечка Босворт 22 серпня 1485 р. Річард III

загинув в цій битві, а переможця,'"Генріха" Тюдора, далекого родича династії

Ланкастерів, було тут же проголошено королем" під ім'ям Генріха VII. Він одружився з

дочкою Р.дуарда IV Єлизаветою Йорк, об'єднавши, таким чином, обидва ворогуючі

феодальні угруповання.

81. Папська область в 11-12ст.Арнольд Брешианский

Папська держава в 11-13 ст. знаходилася на вершині своєї могутності. Головою

державки був голова католицької церкви. В XI—XII ст., коли в результаті успіхів

боротьбі пап з імперією вдалося поширити територію держави за рахунок расширить

частини Тоскани, Сполето і Веневента; в конці XII ст. підкорено Перуджу. В

економічному відношенні Папская область відставала від Північної Італії та Тоскани.

Містарозвивалися повільно, в селах консервувалося кріпосництво. Папство не

надавало прав самоуправлнням ні Риму ні ішним містам. У самому Римі знаходилося

бльзько 200 амків феодалів.

В 40-х годах XII в. В Римі загострилася боротьба за установление коммуны. В 1143

міщани та дрібни рицарі захопили Капітолій, проголосили республіку та вибрали

сенат; керівники республіки вважали себе наступниками тардицій Давнього Риму.

Великим впливом у створеній республіці користувався Арнольд Брешіанский. Раніше

він уже очолював опозиційний рух в Брешії, направлений проти епископа та багатого

духовенства. За це його вислали Італії. Кілька років він провів в Франції, де став

пслідовником відомого філософа Абеляра. Арнольд Брешианский вимагав відмови

церкви від земельних володінь, виступав проти світської влади, мріяв про могутність

Риму та єдність Італії. Під впливом його проповідей римляни руйнували феодальні

замки, папа був вимушений втікатиВ цей час в італію рушив Фрідріх I Барбаросса.

Сподіваючись на його допомогу у боротьбі з папою, сенат Римскої республики

запропонував йому імператорську корону. Але Фрідріх відмовив, вступив у Рим і

приняв корону від папи Адріана IV. Насилля німецьких рицарів викликали обурення

римлян, почалися сутички. Папа наклав інтердикт на Рим; у звязку з цим припинився

потік паломників, в результаті чого місто позбулося прибутків. В сенаті Римскої

республіки отримали гору помірні елементи; Арнольд Брешианский був вигнаний з

міста, а потім за наказом Фрідріха схоплений та страчений (1155). Римска республіка

була ліквідована, а влада папи відновлена.

84.Зародження раньокапіталістичних відносин в Італії. Виникнення мануфактур.

В XIV в Півн. І Сер. Італії виникаютьрраньокапіталістичні відносини. На початку XIV

цеховий устрій починає тормозитирозвиток ремесла. Виникає поділ цехів на старші і

молдші посилюється соціальна нерівність у середині цехів, погіршення становища

учнів і підмайстрів, які постпово перетворювалися в вічних підмайстрів, і фактично в

найманих робітникіів. Другою умовою було особисте звільнення селян, що

супроводжувалося х оезземеленням. Ці сеяни масово перехоили в міста, де згодом

утворили прошарок найманих робітників.

Найперше ранньокапіталістичні відносини зароджуютьсяв Флоренції. Вже в 30-х

роках XIV в. в Флоренції нараховувалося близько 200 тканиноробних майстерень.

Використовуючи найману праю в рік вони виготовляи до 80 тис. кусків тканини,

вартість яких в три рази перевищувала міський бюджет. В цих майтернях відбувався

розпоіл праці, що є однією з головних рис мануфактури. Враховуючи той факт, що в

цих майстернях використовувалася ручна праця, то фони отримали назву

мануфактури (латинських рука і робити).

Розквіт мануфактурного призводив до збагачення міської верхівки. Багаті пополани

вели активне будівництво палаців, церков. Робчий день робітників скалдав 14-16 год.

Вони працювали під наглядо наглядача, якого запрошували з іншого міста, який

слідкував що не створювалися незаконні союзи працівників. Якщо робітник не

відпрацьовув аванс його могли увязнити чи піддати тілесним покаранням.

Але ранньокапіталістичні відносини торкнулися лише окремих міст Пів. І Сер. Італії і

лише окремі галузі виробництва. В Папскій областй та на півдні панував фодалізм.

73.Економічний і соціальний розвиток Англії в XV ст.

Протягом XV ст. розклад феодалізму в Англії відбувався ще інтенсивніше.' Посилилось

значення промисловості в загальному господарстві країни. Англійська суконна

промисловість досягла особливо великих успіхів. В Англії вироблялося високоякісне

сукно, частину якого уже в значній кількості вивозили за кордон. Прядіння і ткацтво

вовни дуже поширилось не лише у містах, а й по селах у формі кустарного промислу

на скупників — «сукнарів». Поряд з вовною, яка й надалі займала велике місце в

англійському експорті, в XV ст. багато вивозилось також із сільських місцевостей

грубошерстих сільських сукон, які далі дороблялись у Фландрії.

В XV ст. англійські купці почали вести широку торгівлю у різ них морях. У зв'язку з

цим посилено розвивалося англійське кораблебудування. Частина великих купців, що

вели заморську торгівлю, утворили в 70-х роках XV ст. першу заморську компанію

купців, яка монополізувала у своїх руках насамперед торгівлю сукнами в Ла-Манші

на Північному морі.

Клас англійських феодалів в XV ст. різко поділився на дві частини: велике феодальне

дворянство, яке звичайно само не вело господарства, а здавало весь свій домен в

оренду, і середнє та дрібне дворянство, яке складалося з рицарів і джентльменів, що

експлуатували найману працю, торгували хлібом та вовною, посилали своїх синів до

міста навчатись ремеслу й торгівлі. Ця частина дворян, попередників майбутнього

джентрі, близько стояла до буржуазії за способом ведення господарства і часто

ріднилася з нею за допомогою шлюбів.

79.Політ-ий.р-ок Нім.у 14ст.Золота Булла

Характерні особливості розвитку Німеччини в 14 ст. – це слабкіекономічні зявзки між

її частини, процес централізації проходив в масштабах окремих територій, що

призвело до посилення влади окремих князів та послаблення влади імператора. Влада

міператора ставала все більше номінальною, іслугувала для сприяння агресивним

планам князів, з ццією метою скликалися і рейхстаги – загальноімперські зїзди

представників земель, що входили в імперію. Імператор мав повну владу лише на

його родових володіннях. В державі не існувало єдиного законодавства. Суду,

фінансової системи. В деяких князівствах існували станові збори латдтаги, які

фактично підкорялилися бажанням князів.

Найбільш могітніх князів, які мали право обирати імператора стали називати

курфюрстами. На виборах вони прагнули того, щоб новий імепратор не обмежував їх

сомостіності. Так коли рід Габсбургів розширив свої володіння вони вибрали нового

імператора з роду Люксембургів. Коли ж імператор Генрих VII Люксембургский

(1308—1313) в результаті династичного шлюбу став чешским королем, курфюрсты

вибрали після його смерті імператора з роду баварских герцогів Виттельсбахів —

Людвіга Баварского (1314-1347).

Людвіг Баварский намагався відновити похои в Італію. Він втрутився в боротьбу

партій і став на сторону римської міської аристократії проти против папі Іоанна XXII.

Але авантюристський характер походу разочаровал його римских сторонників, та

опозиційно налаштовані до папства бюргерскі кола німецьких міст, які підтримували

імператора. Похід Людвига завршився повним провалом, а німецькі князі, які не

бажали посилення роду Виттельсбахів, вибрали ще при його житті нового императора

з роду Люксембургів — Карла IV, який був одночасно і королем Чехії під іменем

Карла I.

При Карле IV (1347—1378) політична роздроленність була юридично закріпелена

виданною в 1356 г. «Золотою буллою». За князями визнавався їх повний суверенітет в

їх князівствах: право суда, збору мит, чеканки монети, эксплуатації горних багатств.

Були узаконенні війни між фаодалами (окрім війни вассала проти сеньора). Було

закріплено, що імператора виирає колегія з 7 курфюрстів (архиепископів Кельнского,

Майнцського, Трирского, короля Чешского, герцога Саксонського, маркграфа

Бранденбургського та пфальцграфа Рейнского). Було заборонено союзи міст,

проголошено, що імперія політичною організацією незалежних князів, що міста не

можуть незлежно від князів відігравати політичну роль.

85.Політичний устрій міст-держав Італії в 13-15 ст.

У зв'язку з успіхами ремесла і торгівлі в містах Північної і Середньої Італії помітно

посилюється політичний вплив торгово-ремісничого населення (пополанів) і падає

роль феодальних елементів — грандів.Найбільш яскравим прикладом цього може

служити Флоренція. Тут вже в 1250 р. була встановлена так звана "Перша народна

конституція", що закріпила панування пополанів, з'являється новий посадовець —

"капітан народу", що спирається на міське ополчення. У 1282 р. Флоренцією управляв

виборний пополанський уряд (пріорат). У пріорат входило 9 чоловік. Власники

майстрових і банківських контор складали "жирний народ", дрібні торговці і

ремесленники— "худий народ". Ще нижче стояли неорганізовані маси найманих

робочих — чомпі. Ще більш олігархічний характер носив політичний устрій морських

республік — Венеція і Генуя, що вели крупну посередницьку торгівлю. У них всіма

справами заправляли багатющі купці, що складали спадковий патриціат. Во главі

Венеції стояв обираний довічно дож, влада якого була обмежена Великою радою. З

початку XIV в. олігархічні тенденції в управлінні Венецією ще більш посилюються. У

той час була створена Рада десяти, якій доручався таємний нагляд за всіма урядовими

інстанціями, аж до дожа..У Генуї, де в XIII в. також панувала патриціанська олігархія,

з 1339 р. встановлюється довічна посада дожа, який спирався в основному на

пополанів. Позбавлений значною частиною політичних прав генуезький патриціат все

ж таки робив непрямий вплив на політичне життя республіки.Гостра боротьба

характеризує в XIII—XIV вв. і Мілан. У цій боротьбі пополани міста об'єдналися з

"моттою" — союзом дрібних і середніх дворян проти феодалів і архієпископа, до яких

прилучилася купецька патриціанська верхівка. До кінця XII в. влада в Мілані

опинилася в руках правителів з будинку Делла Торре, що спиралися на пополанів і

дрібне дворянство. Пізніше, в XIV в., коли Мілан значно розширив свої володіння, в

ньому встановилося одноосібне спадкове правління роду Вісконті.Таким образом, в

містах Північної і Середньої Італії склалися різні типи політичного правління.

Найбільш яскравими з них були пополанська республіка ( Флоренція), олігархія

патриціату (Венеція) і тиранія, близька до монархії (Мілан) .Виникнення і зміцнення

тиранічних режимів у Флоренції, Мілані і інших містах-державах Північної і

Середньої Італії хоч і сприяло деякій їх внутрішній централізації, але не порушувало

пануючої там політичної роздробленості.

75.Італійська політика нім.імператорів

Одночасно з агресивною політикою на Сході німецькі феодали не покидали планів

підкорення Італіі та папства. Головними провідниками цієї політики були німецькі

імператори.

Найбільш активним у цьому прагненні був Фридрих I Барбаросса (1152—1190) з

династії Гогенштауфенів (1138—1254). Спочатку Фридрих I добився певних успіхів.

В 1154 г. Він відправився в перший італьянський похід, матою якого було його

коронація в Римі. Війська ввійшли в Рим, охоплене антипапським повстанням на чолі

з Арнольдом Брешианским. Фридрих виступив проти них, і папа коронував.

В 1158 г. Фридрих I здійснив новий похід в Італію. В Ронкальській долині (біля

Пьяченци) він зібрав пердставників північно італьянських міст. На цьому сеймі він

провівв рішення про позбавлення міст прав самоврядування та призначення в них

намісника – подеста, які повинні були замінити виборних консулів. Фридрих

привласнив собі право вищої судової влади в містах Півн. Італії та обклав їх

податками. В 1162 г. Після двухрічної облоги був захоплен і зруйнован Мілан, який

відмовився підкоритися.

Приголомшені розправою з міланом більшість міст повстло. В 1167 г. вони створили

Ломбардскую лигу, куда війшло 22 міста Півічної Італії на чолі з Міланом , який

відбудувався заново. Активну допомогу Лізі надав папа Олександр ІІІ. В той же час

Фрідрху відмовили в підтримці і частина нім. Князів, у тому числі і наймогітнішій -

Генріх Лев. Вирішальна битва вібулася в 1176 г. нід Леньяно (півн.-схід від Мілана).

Фрідріх зазнав повної поразки.

Це була одна з перших битв де рицарське військо перемогло ополчення міських

ремісників та кіпців. В наступному році в Венеції Фридрих I капітулював і заключив

шестирічне перемиря, умови якого були закріплені в 1183 г. миром в Констанці

78. ОсобливрстСоц-економ. розвитку Німеччини в 14-15 ст.

.Для Німеччини XIV—XV вв. характерний був підйом міського життя, подальше

зростання ремесла і торгівлі, особливо міжнародної. Країни, розташовані по берегах

Балтійського і Північного морів, Венеція я Генуя, — зв'язувалися між собою шляхом,

який проходив через Альпійські проходи і по Рейну через Німеччину. Завдяки

вигідному положенню на шляхах світової торгівлі німецькі міста в XIV в. стали брати

все більш активну участь в торгівлі Європи зі Сходом, між північчю і півднем Європи,

а також між цими містами і країнами північної частини континенту. Проте, як і в

попередній період, особливістю економічного життя Німеччини залишався слабкий

зв'язок між її містами. Зростання ремесла і торгівлі і в XIV в. не привів до виникнення

загальногерманських ринкових зв'язків і єдиного економічного центру.У XIV—XV вв.

у містах стали частішати соціальні конфлікти, розвернулася запекла боротьба між

патриціанською аристократією і цехами. У багатьох містах результатом цієї боротьби

було захоплення влади цехами.Міста вимушені були вести боротьбу і з князями, що

прагнули накласти на них свою руку, і з рицарством, Слабіюча імператорська влада

не могла захистити міста від свавілля князів і грабежів лицарів. У цих умовах міста

вимушені були самі узяти на себе захист своїх інтересів з цією метою вони стали

об'єднуватися в союзи.Найбільшою з таких союзів була Ганза. До середини XIV в.

Ганза охопила вже майже всі німецькі міста, розташовані на берегах Північного і

Балтійського морів, і ряд інших, зв'язаних річковими шляхами з побережжям. Ядром

союзу стали Штральзунд, Паросток, Вісмар, Любек, Гамбург і Бремен. В умовах

пануючої в Німеччині політичної роздробленості Ганзейській союз виступав як

самостійна політична сила. Ганза в XIV в. вела самостійну зовнішню політику,

об'єднуючись з одними державами і воюючи з іншими. Проте при всьому своїй

могутності Ганзейській союз не міг стати ні економічним, ні політичним ядром

Німеччини. Кожне місто, що полягало членом Ганзи, вело свої справи самостійно. У

другій половині XIV в. міста Західної і Південно-західної Німеччини також стали

об'єднуватися в союзи. У 70-і роки XIV в. виникли Швабський союз міст і Союз

рейнських міст, потім що об'єдналися в 1381 р. Вигідне положення Німеччини на

шляхах світової торгівлі мало велике значення для розвитку ремесла.Але були

перешкоди. Одним з них була нерівномірність економічного розвитку країни, не

менше значення мала слабкість економічних зв'язків між окремими областями, що

перешкоджала утворенню єдиного внутрішнього ринку, а також політична

роздробленість.

З другої половини XIV в. після деякого полегшення положення селян в XII—XIII вв. у

Німеччині виявилося прагнення феодалів до зміцнення і розповсюдження кріпацтва і

до збільшення лежачих на селянах повинностей.

80. Розвиток міст в Північній і Середній Італія в 11-12 ст.

Головною особливістю міст регіону був їх швидкий економічний розвиток порівняно

з іншими містами Європи. Сеньорами міст були переважно єпископиТоргівельно-

ремісниче населення міст – пополани, рощпочинают боротьбу з сеньорами.

Найбільшого розмаху цей процес набуває в 11 ст. Міщани часто вступали в союз з

дріними феодалами - вальвассорами, які часто мали відношення до торгівлі і були

зацікавлені в послабленні великих феодалів; вони були професійними військовимию, і

тому сприяли успу боротьби з сеньорами. Вони брали участь в повстанні міщан Мілан

в 1035 г., а в 1042 г. в союзі з ними міланським міщанам вдалося виганти хнього

сеньора, архієпископа разо зі знаттю (капітанами), що його підтримувала. В 1044 г.

архиєпископ зазнав остаточної поразки і Мілан отримав самостійність.

Боротьба міст з сеньорами йшла з перемінним успхом. Але в кінці кінців сеньори

були вимушені йти на поступки. Спочатку міщани добивалися введення своїх

представників в єпископську раду та суд, а потім часто добивалися і політичної

самостійності. З початка XI і джо початку XII самостійність отримали Мантуя,

Феррара, Піза, Кремона, Болонья та інші. Так міста Ломбардії і Тоскани поступово

рухаються до становлення як міста-держави..

Зі встановення комуни влада переходила до колегії консулів , що займалася

господарськими, військовими та судовими справми. Консулів виирали зі знаті

(капітанів), вальвассорів і купцтва. Законодавчу владу мала «рада довірених осіб» —

креденца, яка вибирлась з усіх районів міста.

Із встановлення комуни гроші від торгівлі йшли на розвитокміської економіки, що

було однією з причин швидкого розвитку міст Півн. і Сер. Італії в XII—XII. Комуні

зазвичай підкорялася і навколишня сільська округа – «контадо». В майбутньому міста

інколи підкоряли собі інші міста, і тоді ця більш обширан область називалася

«дистретто».

Так в Півн. І сер. Італії утворилися міста держави — Флоренція, Сіена, Мілан,

Равенна, Падуя, Венеція, Генуя, Піза та інші.

83.ПОВСТАННЯ ДОЛЬЧІНО

Тяжке становище селянства часто приводило до поширення в його середі рухів

протесту, який часто приймав форму єресей. Так, близько 1260 р. була заснована

секта апостольських братів колишнім селянином Пармскої оласті Сегарелді.

Недивлячись на заборони папи та переслідування інквізиції секта поширилася майже

по всій Італії. Спочатку секта мало відрізнялас від інших сучасних єресей, але вже з

кінця 13 ст. в ній посилюються селянсько-плебейські настрої. Особливо помітними

вони становляться після страти в 1300 г. Сегареллі, коли секту очолив лідер

радикальнонастроєних апостоликів гірних районівПівн. Італії Дольчино.

Секта осуждала власність і проповідувала бідність, дотримувалася урівнювальних

ідей. Дольчіно пророкувався загибель папи, кардиналів, священників і монахів та

призначав конкретні строки наступу „тисячирічногоцарства Божого на землі”.

Майбутню загибель папства Дольчіно повязував з сицілійсьим королем Фріріхом

Арагонським, в чому проявлялися його монархічні ілюзії.

Напочатку 1304 г. Дольчіно зі свої спільниками зявляється в передгіррях Пьемонта

(Півн-Зх. Італія). Селянство Пьемонта переживало тройний гніт — світських сеньорів,

церкви та міст. Поява Дольчіно ще більше загострила ситуацію В березні 1305 військо

феодалів було роито апостоиками. Але годом вони були вимушені відійти в гори, де їх

блокували. Одного разу рештки апостоликів прорвалися на гору Цебелло, е звели

укріплення. Очоливший противніків верчельський єпископ спочатку не міг здобути

перемогу. І наказав виселити селян з навколишніх сіл, які постачали повстанців

харчами. Восени 1306 г. Папа проголосив хрестовий похід проти повсталих. В берені

1307 відбулася вирішальна битва коли повстанців вщент розбили. Дольчіно схопили і

стратили.

88.Правління імператора Юстиніана, його внутрішня та зовнішня політика.

Правління імператора Юстініана (527—565). Внутрішня політика

Юстініана була направлена до посилення централізації держави і зміцнення

економіки імперії, на активізацію торгівлі і пошуки нових торгових шляхів. Великим

успіхом візантійців було розкриття секрету виробництва шовку, таємниці якого

століттями оберігалися в Китаї. У своїй аграрній політиці Юстініан протегував

зростанню крупного церковного землеволодіння і в той же час підтримував середні

шари землевласників. Він політику обмеження влади старої сенаторської аристократії.

У правління Юстініана була проведена реформа римського права,

створене Зведення цивільного права. Він складався спочатку з трьох частин: Кодекс

Юстініана; Дигести; Інституції. Закони, видані самим Юстініаном з 534 по 565 р.,

склали згодом четверту частину і одержали назву Новели ( тобто Нові закони). Закони

Юстініана закріпили тенденції до фактичної ліквідації правових відмінностей між

римськими громадянами і скореними народами.

У 532 р. спалахнуло повстання Ніка, яке було пов'язано з боротьбою так

званих циркових партій Константинополя. Повстання почалися з виступу в іподромі

опозиційної партії прасинів. До ним приєдналася і частина венетов; низи обох партій

об'єдналися і зажадали скорочення податків і відставки найбільш ненависних

чиновників. Юстініан вирішив бігти із столиці, але імператриця Феодора зажадала

негайно напасти на повсталих. Урядові війська, очолювані полководцями Велісарієм і

Мундом, напали на народ, що зібрався в цирку, і учинили різанину.

У своїй зовнішній політиці на Заході Юстініан керувався перш за все

ідеєю відновлення Римської імперії. Першим в 534 р. пала держава вандалів в

Північній Африці. Потім послідувало завоювання королівства остготов в Італії.

Висадившись влітку 535 р. в Сіцілії, Велісарій швидко захопив цей острів,

переправився до Південної Італії і почав успішне просування в глиб країни. Велісарій

в 536 р. оволодів Римом. Але реставраторська політика Юстініана і свавілля

завойовників викликали широкий народний рух, який очолив остготській король

Тотіла. Він отримав блискучі перемоги над візантійськими військами. У 546 р. він

узяв Рим, незабаром відвоював у візантійців велику частину Італії, а також Сіцілію,

Сардінію і корсіку. У 552 р. до Італії з величезною армією прибув наступник Велісарія

полководець Нарсес. У червні 552 в битві у містечка Тагина армія Тотіли зазнала

жорстокої поразки, а сам Тотіла загинув. Проте остготи продовжували наполегливий

опір, і лише до 555 р. Італія була повністю завойована візантійцями. Одночасно із

завоюванням Італії Юстініан почав війну з вестготами в Іспанії, де йому вдалося

захопити ряд опорних пунктів в південно-східній частині Піренейського півострова.

Війна з Іраном тривала з перервами до 562 р. За мирним договором Лазіка залишилася

за Візантією, Сванетія і інші області Грузії — за Іраном. Візантія зобов'язалася

платити Ірану щорічну дань, але не допустила персів до побережжя Середземного і

Чорного морів. Невдалими для Юстініана були і війни на північних межах імперії.

Майже щорічно через нападали на територію Візантії слов'яни, авари, гуни,

протоболгари, герули, гепіди і інші варварські племена і народи.

82. Особливості політ.розвитку Під.Італії в 13ст. Сицилійска вечерня

У XIII ст. на півдні Італії існувала відносно міцна феодальна держава— Сицилійске

королівство. Королівська владаопиралася на дріних та середніх феодалів, рицарів. В

своїй більшості вони були повязані васальною присягою езпосередньо з королем.

Другою опорою централізації була церква, яка більше залежала від держави а не від

папи. Економічно слаборозвинуті міста знаодилися у повній владі короля.

Матеріальні ресурси центрально влади також заезпечував великий королівський

домен, створений ще в перо норманського завоювання. В 12 ст. Норманська династія,

породнилася з Гоенштауфенами, і з 1212 до 1250 г. Королем був онук Фридріха

Барбаросси — Фрідріх II Гогенштауфен, який з 1220 г. Був і імператором Священної

Римскої империї. В період дитинства Фридриха II Сицилійске королівство опинилося

фактично під владою папи Іннокентія III. Але після його смерті Фридрих II отримав

владу і зробив спробу перетворити Сицилійське королівство в свою головну опору у

боротьбі за володорювання в Середній та Північній Італії. Спираючись на дрібних

рицарів, Фридрих II подолав протиію баронів. В 1231 він видав «Мельфійску

конституцію», яка, наказувала зруйнувати усі феодальні зами, побудовані за останні

40 років. Посилювався королівський суд та збільшувалися загальнодержавні податки.

Фридрих II почав також створювати наймане військо з сарацин, що робило його

незалежним від великих феодалів. В той де час він не давав можливості містам

здобути самоврядування. За Фрідріха Сицілійське короівство стало найсильнішим в

Італії, але його посилення було нетривалим. Спрямував свою політику на боротьбу з

папством він розорював населення державиновими подаками: поземельним, ввів

соляну монополію, посилював експлуатацію короівських селян. В результаті країна

була економічно надірвана.

Після смерті Фрідріха II Сицилійське королівство в 1268 г. зі згоди папи було

захоплене братом французського короля Карлом Анжуйским. Карл проводив широку

завойовницьку політику: підкорив собі багато міст Італії, брав участь у хрестовому

поході в Туніс, організував похід на Константинополь. Для покриття військових

витрат він ввів новий поголовний податок. З метою отримати підтримку знаті Карл

Анжуйский був вимушений підсилити її привілеї, знову посилився вплив баронів,

погіршилося становище селян. У відповідь на посилення гніту та зловживання владою

іноемців в 1282 г. в Палермо вспихнуло стихійне народне повстання, яке отримало

назву «Сицилійска вечерня». Назва повязана з легендою, що умовним знаком до

повстання був колокольний звін до вечерні. овсталі вирізали увеь французький

гарнізон міста. Повстання поширилося на інші міста Сицилії. В результаті цих подій

Сицилійське королівство розпалося. Південня Італія під назвою Неаполітанського

королівства залишилася під вадою Анжуйскої династії, а Сицилія в 1302 перейшла до

Арагонского королівства.

86.Тирания Медичи во Флоренции.Савонарола.

Найхарактерніщшею тиранія була в Флоренції. В 1434 г. Після тривалої боротьби

кількох багатих родин фактичним правителем цього міст-держави став став банкір

Козімо Медичі (до 1468 г.). За нього ще зберігалася видимість республіканських форм

правління, але усе управління фактично зосереджувалося в нього. Козымо Медичы та

його наступники Пьеро іЛоренцо бли прихильниками банкірів та власників

мануфактур, в той же час вони висували гасла захисту. Популярність Медичі

приобрели також дадала широка будівнича програма, яка давала роботу простому

народу. Найбільшої могутності тиранія Медичі досягла при Лорепцо Пишному (1469

— 1492), голова найбагатшого банкірського дому Флоренції, мав контори в усіх

великих міста талії та Європи. Формально Флоренція залишалася республікою, але всі

керівні функції зосередилися Раді, яка повністю підкорялася Лоренцо. За його

наказом були придушені повстання в підвладних Флоренції містах: в Вольтерре в

1472, де народні маси під керівництвом бідняка Микеле Мео захопили владу, і в

Прато в 1470 г.

Після невдалого замаху на Лоренцо в 1478 його влада ще бульше посилилася. Був

приянятий закон згідно з якого замах на життя та власність Лоренцо називалося

«образою величност» і жорстоко наказувалося. Але хоч ззовні Флоренція і казалося

могутньо, але в середені ховалися глибокі протиріччя, які підтачували економіку

держави.

Політика Медичі не дивлячись на демагогічні загравання з народом вела до масового

незадоволення населення. Його висловив голова домініканського монастиря св. Марка

у Флоренції Джироламо Савонарола. Його програма була направлена на политичне і

релігійне оновлення Італії: він виступав проти світської влади церкви, критикувал

папство, осуждал багатство і лихварство.

Виступи Савонаролы, хоч сам він був противником народного повстання, сприяли

виступу народних мас. В 1494 г., під час вторгнення французських війск в Італію,

коли вони підійшли до Флоренції, син Лоренцо — Пьеро Медичі в результаті

повстання був виганий з міста і там утворилася республіка на чолі з Савонаролою.

Савонарола, який висловлював інтереси малих торгово-ремісничих прошарків

Флоренції, провів ряд реформ, які мали неоднозначне значення.

Відміна обвязкових займів, заборона лихварства, организація ломбарда, введення

прогресивного податку на нерухоме майно (децима), який наніс удару по

патриціанським родинам, виглядали як заходи, що проводилися в інтересах народу; в

той же час на чолі республіки була поставлена Велика рада, яка скаладлася з

найзаможніших громадян. Цей компроміс незадовольнив багатих і не влаштовував

бідних. Крім того, фанатичний аскетизм Савонароли, який під лозунгом боротьби с

«суєтой» закликав палити картини, музикальні інструменти, книги, став

незадоволення флорентійців. Авторитет Савонароли почав падати. Цим скористалася

папська курія і партія в Флоренції, яка її підтримувала. В 1498 Савонаролу схопили,

осудили і спалили як єретика.

87.Утворення Візантійської імперії та особливості її соціально-політичного

розвітку у ІV – V ст.

Візантія що оформилася як самостійна держава в IV в. в результаті

розділення Римської імперії на Східну і Західну (395 р.), перевершувала Західну по

рівню розвитку ремесла і торгівлі, багатству своїх міст, рівню духовної культури. Із

занепадом Риму, з переміщенням центру економічного і культурного життя імперії на

схід сюди перемістився і політичної центр Римської держави. У ранній період до

складу Візантійської імперії входили Балканський півострів, Мала Азія, Сірія,

Палестина, Єгипет, Киренаїка, частина Месопотамії і Вірменії, острови Кріт і Кіпр,

ряд опорних пунктів в Криму (Херсонес) і на Кавказі (у Грузії), деякі райони Аравії, а

з V в. — Іллірік і Далмация.

Імператор в руках якого зосереджувалася широка законодавча і

виконавча влада, був оточений поклонінням і східною розкішшю. Влада імператора

була обмежена такими установами, як сенат, державна рада (консистерій) і організації

вільних громадян міст (діми). Діми були політичними організаціями вільних громадян

візантійських міст, вони виконували господарські, політичні і військові функції. У

Візантії були особливо стійкі традиції пізньої Римської імперії. Центральне

управління зосереджувалося в імператорському палаці і ділилося на ряд відомств, на

чолі яких стояли вищі чиновники, що призначаються імператором. У IV—V ст.. у

армії відбулися істотні зміни. Все частіше починає практикуватися заміна постачання

рекрутів землевласниками сплатою грошових внесків. Все більшу роль в армії грають

найманці з варварських племен. Але на відміну від Західної Римської імперії, де армія

була сильно варварізована, у Візантії значну частину армії і особливо флоту складали

ще контингенти, набрані з місцевого вільного населення.

У соціально-політичному житті візантійського суспільства велику роль

грала християнська церква, в IV в. що стала союзником і опорою держави. І у сфері

церковної організації, і у області церковного догматизму вже в цей період

намічаються відмінності між західною і східною церквами. Східна церква постійно

змагається із західною в боротьбі за верховенство у всьому християнському світі.

Вже в ранній Візантії в основному складається складна і розгалужена

церковна ієрархія. Церкві належали численні земельні володіння, що обробляються

рабами, колонами, дрібними орендарями, а в містах — ергастерії і лавки. Церква

одержувала ряд привілеїв: духівництво звільнялося від сплати податків і повинностей

(за винятком поземельного податку); єпископи і інші вищі духовні сановники мали

право суду над всіма кліриками.

Народжуються єретичні учення. Аріанці втрачають своїх поклонників.У

30—40-х роках V в. у Сірії виникло нове єретичне учення — несторіанство.

Несторіанці критикували догмат про триєдиність бога і бачили в Христу тільки

людину, на яку тимчасово зглянувся божественний розум. У 431 р. на уселенському

соборі в Ефесі (Мала Азія) несторіанство було оголошено єрессю і піддано суворим

гонінням. Велике розповсюдження в ранній Візантії одержало монофізітство. У 451 р.

на Халкідонському церковному соборі монофізіти були засуджені як єретики.

77. Утворення і розвиток швейцарського союзу.

Вже у середині XIII ст. "лісові землі", розташовані в альпійських

долинах у Сен-Готардського проходу — кантони Швіц, Урі і Унтервальден,

об'єдналися для боротьби з Габсбургами, які прагнули оволодіти Сен-Готардом —

воротами на торговій дорозі між Німеччиною і Італією. У 1291 р. ці три кантони

уклали між собою "вічний союз" для боротьби за свободу. Першу вирішальну

перемогу швейцарці взяли в 1315 р. в битві при Моргартене (на південь від

Цюріхського озера), де війська Габсбургів були розгромлені селянською піхотою. Так

виник і затвердився Швейцарський союз, який протягом подальших двох століть

продовжував відстоювати свою свободу і політичну незалежність.

Спроба Швабського союзу і імператора Максиміліана I Габсбурга (1493—1519) знов

підпорядкувати Швейцарію закінчилася провалом. Затіяна ними війна в 1499 р.

закінчилася поразкою і привела до фактичного розриву всіх зв'язків Швейцарії з

імперією.

Потерпівши невдачу у військових діях проти Карла Сміливого,

Людовик XI перейшов до політики підтримки його ворогів — лотарингців і

швейцарців, що страждали від агресії герцога Бургундського. Король підтримував

також міста Фландрії, повсталі проти Карла Сміливого. Загибель герцога в 1477 р. в

битві при Нансі (у Лотарінгії) дозволила Людовику XI возз'єднувати з Францією

Пікардію, Ніверне і герцогство Бургундське (тобто західну половину Бургундії).

Графство Бургундське (Франш-Конте) і Нідерланди залишилися у дочки Карла

Сміливого Марії, що вийшла заміж за Максиміліана Габсбурга, сина німецького

імператора. Ці володіння послужили згодом основою для формування фамільних

володінь Габсбургів.

99. Турецькі завоювання на Балканах у 14-15ст.

Вихід до візантійських володінь османам відкрив вихід до Мармурового моря. В 1358

році загін турків переправився через Гелеспонт та зайняв Галіполі-розчищено шлях до

завоювання Балканського півострова. Мурад 1 – взяття Адріанополя 1361р(з 1365 – це

столиця Ос.ім) Наступне спрямування завоювань – Сербія.1371-битва при Мариці-

розгром сербів. 15 .06 1389-Косове поле.У цій битві загинув султан Мурад,але

перемогу здобули турки, Лазар страчений, Сербія-васальне князівство.1395 р. –

завоювання Болгарії. Перемога Баязіда 1 Йилдирима при Нікополесі у 1396 над

військом хрестоносців, які прийшли для визволення Балкан на заклик угорського

короля.Після – вторгнення в Угорщину, Валахію 1391-96,1397-Пелепонес.1394-

спроба облоги Константинополя Баязідом 1, але цьому перешкодило вторгнення

Тимура у Малу Азію у 1402 р. Осм.ім. володіла у Європі Фракією, Македонією,

Фессалією, Болгарією, Добруджою ,Албанією,Сербією.Візантія була зжата до меж

Константинополя. Але до цих пір землі османів були роз’єднані.Не вистачало

Звязуючого звена-Константинополя.

100. Завоювання Константинополя турками-османами.

Мета Мехмеда 2-встановити панування в Пд.Эвропі. Почав він з Константинополя –

вдале розташування та економічна та політична роль в імперії Османів, яку він міг

принести. До походу готувався довго та створив важку артилерію та флот. Збудував

фортецю Румелі-гісар – та,що перерізає протоку – вона відрізала Конст.від Чорного

моря. У березні 1453 – вирушає османська армія у чисельності 100 тис.+флот. А

Візантія – 7 тис.+30 кораблів флоту. Почалася облога, але її кінець прискорили

зрадники – венеціанці та генуезці, які проживали в районі Галати.Місто було

захоплено зі сторони Золотого Рогу – найменш укріплена бухта. 29 травня турки

увійшли у місто через ворота Романа, де дирку у стіні пробила Гармата Урбана.

Імператор загинув. 3 дні – грабування. Перейменували у Стьамбул. Завоювання

Конст. – те,чого не вистачало для об’єднання османських земель Азії та Європи.

Наслідок-розпад Візантійської імперії.Кінець середньовіччя.

10 1. Х ристиян ська церква на пороз і се редньовіччя. Аврелій

Авгус тин.

Напередодні Середньовіччя християнство вже стало офіційною

ідеологією Римської імперії (навернули Рим ську імперію у віру

Христову імператори Константан І Великий (274—337) та Феодосій І

(379—395). Християнська церква з духовної общини перетворилася на

ієрархізовану соціально-політичну організацію. За допо могою держави

вона збагатилася й надійно вкоренилася в суспільний організм.

Найважливіші проблеми теології (бо гослов'я) та церковної організації

вирішувалися на Все ленських соборах — зібраннях церковних ієрархів

(князів церкви). Упродовж 325—787 рр. відбулося сім собо рів*. Два

основні центри керівництва християнською церквою — Рим і

Константинополь. І Нікейський собор (325) підпо рядкував римському

єпископові західні провінції, антіохійському — східні,

александрійському — Єгипет і Лівію. II Константинопольський собор (381)

назвав константи нопольську кафедру другою за значенням після римської, бо

"Константинополь є Новим Римом". IV Халкідонський собор (451) урівняв у

правах і почестях константинопольського патріарха (голову помісної церкви на

Сході) з римським престолом (керівний орган західних діоцезій). Серед патріархів

лідерство поступово здобув патріарх Константинопольський. I I Конс-

тантинопольський собор 381 р. остаточно утвердив нікей ський Символ Віри й

засудив аріанство я к єресь. I I I Ефеський собор (481) проголосив догмат про

Пресвяту Богородицю.. А в р е л і й А в г у с т и н ( 3 5 4 —4 3 0 ) . А в р е л і й А в г у с ти н

н а р о д и вс я у н е з а м ож н і й с і м 'ї я з ич н и к а - ри мл я н и н а і х р и с т и я н к и

М о н і к и ( п і з н і ше к а т о ли ць к а ц ер к в а к ан он і з у в а ла ї ї ) . В і н з д о б у в

п р и с т ой н у о с в і т у у м і с ц е в и х р ит ор и ч н и х ш к ол ах , о д н ак є вр ей сь к о ю н е

в о л о д ів і а б ияк з н ав г р е ц ь к у . Х р е с т и в с я у ж е в 3 0- р і ч н о м у в і ц і ,

п р и ч ом у ц е й к р ок д ав ся й ом у н е л ег к о . С в о ї р е л іг і й н і п е р е ж и в а н н я в і н

д о с и т ь е м о ц і й н о в і д о б р а з и в у т в о р і "С по в і д ь " — д ух о в н о м у

д о р о г ов к а з і д л я х ри сти я н . І н ш і й ог о б ог о с л о в с ьк і п р ац і ( "П ро

Т р і й цю ", "П р о г р а д Б ож и й " т а і н . ) зн ач н о ю м ір ою з б а г а т ил и

х р и с т ия нс ь к у д у м к у р а н н ь о с е р е д н ьов і ч н о ї д об и . А в гу с т и н р о з ро би в

к о н ц еп ці ю ц е р к в и як і єр арх і ч н о ї орг а н і з а ц ії , п о б уд о в а н о ї п а су в о р і й

д и с ц и плі н і . Ц е р к в а м а є б у т и є д и н им п ос еред н и к ом м іж Б о г о м і

л ю д ь ми . Ц я б ог о с л о в с ьк а к он це п ц і я п і зн і ш е с т ал а п і д ґр унт я м д л я

т е о к ра т и ч н и х п ре тен з і й п ап с т в а . В о дн оч а с А вг у с т и н с фо рм у л ю в а в

д у ж е в а ж л и в у у п ол іт и ч н о м у в і д н о ш е н н і т е зу п р о т е , ш о д е р ж ав ні

о р г а н и , с ві т с ь к а в л а д а п о т рі бн і д л я о р г а н із а ц і ї х р и с ти я н с ь к ог о

ж и т т я . Ц я т е з а сп о н у к ал а ц е р к в у т о л е р а н т но с т ав и ти с я д о с в і т с ь к ої

в л а д и .

У р о з у м ін н і А в г у с ти н а , с в іт ов а і с т о р і я — ц е б оро т ь б а м іж д в о м а

" г р а д а ми " : н е в и ди ми м н е б е сн и м ( б о ж и м) і в ид и м и м з е м н и м

( л ю д с ьк и м ) .

102.Християнізація Європи.

Ще наприкінці IVст. Імператори Константин 1 і Феодосій 1 навернули Римську

імперію в християнство. Тоді ж стали християнами ряд варварських племен на

території імперії. Наприкінці Vст прийняв хрещення Хлодвіг, згодом були

християнізовані вестготи, племена Піренейського п-ова, лангобарди, окремі племена

англів і саксів. У VI-VII ст. англійські та ірландські монахи поширювали

християнство в найглухіші куточки Європи. Останніми на Заході прийняли

християнство полабські слов’яни, пруси, литовці у ХІІ-ХІV ст.. при цьому під духовну

владу папи потрапило населення польських земель, Сербія ж і Болгарія вибрали

Візантійську форму християнства і підпорядковувались Константинопольському

патріарху. Проте християнізація проводилась не лише добровільними методами, а й

насильницькими, н-д Карл Великий. Церква закликала коритися владі й життєвим

обставинам, тому посприяла феодалізації Європи. Вона згуртувала населення Європи.

Організацією Хрестових походів церква дала поштовх колонізаційному руху.

103. Ко нфронтація мі ж зх.і сх. . церк в ами. Схизма 1054.

Після розпаду Римської імперії па дві частини — Західну і Східну — над

християнською церквою невідво ротно нависла загроза розколу, адже кожна з

них воліла мати свою церкву. Східною церквою значною мірою керував візантій -

ський імператор. Він перебрав на себе скликання Вселенських соборів,

ініціював розробку "ортодоксальних догматів. На Заході ж, де влада римських

імператорів занепадала, зростав вплив єпископів і, зрештою , склалася

біполярна структура влади — влада світська і в л ада духовна.. Основні

розбіжності у догматиці та обрядовій практиці між західною і східною

християнськи ми церквами, що ускладнювали стосунки між ними. Так, східна

церква більше уваги приділяла питанням бого слов'я, західна ж — зовнішнім

рисам християнства: обря дам, дисципліні, системі управління церквою. Східне

духовенство не визнавало латини. Не сприйняла східна церква й догмат про

"благодать" і "чистилище", згідно з яким духовні подвиги святих людей

створили за пас "благодаті", розподіляти який серед мирян — звісно, не

задарма — має церква. Способом розподілу "благодаті" стала одіозна торгівля

індульгенціями. Найбільшим яблуком незгоди між обома церквами стало

утвердження західним духовенством у VI—XI ст.. догмату про сходження

Святого Духа не лише від Бога-Отця, а й від Бога-Сина.

Приводом до розколу християнської церкви стали ієрархічні чвари 858 р. у

Константинополі між ігуменом Ігнатієм, що став патріархом та Фотієм, який

очолив сх. Церкву. З ав ерши л о с я в се т им , щ о в 1 0 5 4 р . п а п с ь к и м л ег ат

Г у м бе рг і К о нс т а н т и но по л ь с ь к ий п ат рі ар х М их ай л о К е р у л а р і й

п у б л іч н о ви к л я л и о д и н о д н ог о, ос тат о ч н о р о з к ол о в ш и х р и с т ия н с ь к и й

с в і т .

З а х і дн у ц е р к в у с т а л и н ази в а т и римо-католицькою ( " в с ел е н с ь к ою "),

с х і д ну — греко-католицькою ( ч и православною — " і с ти нн о ю " ) . С хи зм а

( р о з к ол ) 1 05 4 р . п о р о д ил а н еб ез п е ч н и й к он фес і й н и й ш о в і ні з м . Р и м

п і д т ри му в а в і д ею з л и т т я к ат о л и ц и з му з п ра в о с л а в ' ям , у б а ч а ю ч и в

ц ь о м у в и го д у д ля с еб е . Б ул о роз р о б л е н о і д ею унії , з г і д н о з як о ю т і

п о м і с н і п рав о с л а в н і ц ер кв и , я к і п о ба жаю т ь о б ' є д н а т и с я , с п ри йм у т ь

к а т ол иц ьк у д о г м ат ик у т а виз н а ю т ь вл аду на д со бою ри м с ь к ог о пап и ,

з б е р е ж у т ь , с вою о б р яд о в і с т ь. У 1 27 4 р . в і з а н ті й с ь к и й і м п ер ат о р

М и х а й л о V I I I П ал е о л о г , з м ет ою з а р у ч ит ис я п о л і ти ч н о ю п і дт ри м к о ю

п а п и , п ог о д и в с я н а з лу ку о б о х ц ерк о в О д на к п р а в ос л а в н е

д у х о в ен с т в о і н а в і т ь ми ря н и н е в и з н а л и рі ше нь I I Л і о н с ьк ог о с о б о р у

п р о у ні ю . На Фл орен т і й с ьк о м у с о б о рі 1 4 3 8 р. бу л о с к л а д е н о а к т п р о

з л у к у о бо х ц е р к ов , о д н а к п рав о с л а в н і в л а д и к и , п о в ер ну в ш и с ь д о

К о н с т ан т и н о п ол я, в ідм о в и л и с ь в і д у ні ї.

104. Клюнійська реформа. Понтифікат Григорія 7.

католицька церква в сер. 11 ст. знаходилась в досить суперечливому становищі. З

однієї сторони, церква до того часу вже розповсюдила свій вплив на всю Зх. Європу.

В 11 ст. остаточно прийняли християнство скандинавські народи, Угорщина, Польща,

звільнилась від арабського панування значна частина Піренейського п-ова. Церква

володіла в різних країнах Європи значними земельними володіннями. Вона

управлялась безпосередньо з Риму. Проте інститут папства ще не був стійким, а влада

папи сильною. Папи зазвичай обирались римським духовенством та рим світською

знаттю, іноді прямо назначались імператорами. Відсутність чіткого порядку обрання

пап перетворювало ці вибори в постійні усобиці і тим самим давало можливість

імператорам втручатися у справи римської курії. Крім того імператори роз

поряджались церковними землями як суто державними. За таких обставин в

церковних колах виник рух, ціллю якого стало вирішення цих протиріч і посилення

влади пап як над церквою, так і незалежність церкви від світської влади. Виразили ці

настрої монахи Клюнійського монастиря, найбільшого монастиря в Бургундії, який

був досить багатим. В 11-12 ст. клюнійські монахи заснували десятки нових

монастирів у Франції, Німеччині, Італії, створивши таким чином своєрідну федерацію

монастирів, що знаходилась безпосередню під покровительством папи. У 1073 році

папою був обраний Григорій 7 (до 1085)(Гільдебранд). Він вважав, що папа своєю

владою може зміщувати королів та імператорів, в той час, коли він, папа, не підлягає

ніякому земному суду. Імператори і королі – васали папи, який по відношенню до них

являвся сеньйором. Григорій 7 провів низку важливих реформ, що сприяли

централізації та укріпленні католицизму. У 1059 р. був встановлений новий порядок

папських виборів. Папи повинні були обиратися виключно кардиналами, які складали

так званий верховну раду папи. Виборчі збори кардиналів називались конклавом.

Новий порядок виборів виключав будь-яку участь у них знаті чи імператора.

Слідуюча реформа, 1060 року мала за ціль дисциплінувати духовенство. Вона

встановлювала целібат для всього духовенства, що забезпечувало недоторканість

церковного землеволодіння. У 1075 р. Григорій 7 видав декрет про відміну

світської інвеститури. Тепер інвеститура – утвердження на посади духовних осіб -

надавалась виключно папою.

105. Папська могутність у 12-13ст.

Попри схизму Анаклета 2 (1130-1138) і заворушення, що виникають у зв’язку з

вимогою Арнольда Брешіанського про повернення церкви, що стала надто світською,

до апостольської бідності, завдяки діяльності Бернара Клервоського (поглиблення

набожності) у 12-13 ст. папство досягає найвищої вершини своєї могутності. Папство

знаходить підтримку у Франції. 1179р. Третій Вселенський Латеранський собор

вирішує, що для обрання папи потрібна більшість у дві третини кардиналів. Папська

влада досягла найбільшої могутності за Інокентія 3, при ньому ідея папської теократії

отримала найбільш загострене формулювання: Государям дана влада на землі,

священниквм на небі. Папський суд перетворився на гігантський трибунал, який

судив не лише по церковним, а й по деяким світським справам. Більшість королів

визнавали себе васалами папи. В розпорядженні папи були ордени монахів, при

Інокентії 3 була започаткована інквізиція. 1198-1216рр. Інокентій 3 стає не лише

намісником Петра, а намісником Христа, від якого усі світські володарі отримують у

лен свої держави. Ліквідація єпископської влади, централізація влади через папські

інституції легатів. Сицилія, Англія, Португалія стають леннозалежними. Створення

латинської церкви в Латинській імперії(1204). 1215 р. – 4 Вселенський

Латеранський собор. Рішення про єпископську інквізицію; заборона засновувати

нові ордени. Завершення створення папської «універсальної церкви» досягається бл.

1140р. за допомогою Зібрання церковного права.

106. Середньовічні єресі.Іквізиція.

Зрощення церкви зі світським життям після її звільнення від світських зв’язків

зумовлює утворення різних сект (єрисей), які заперечують право на панування І

володіння майном церкви. Найбільш поширеною єрессю, що виникла у др.. пол. 11 ст.

була єресь катарів, що була широко поширена в Пн. Італії (Ломбардія), та в Пд.

Франції. Після єретичного собору в Сен-Фелікс-де-Каранані (1167) перемагає

радикально-дуалістичне вчення Нікіти Візантійського. Найважливішою групою

стають альбігойці (місто Альбі у пд. Франції). Найближчим джерелом катарів-

альбігойців було болгарське богомільство (радикально-дуалістичне вчення, сувора

аскетичність). Катари відкидали необхідність існування феодальної католицької

церкви, феод держави, виступали проти війн. Єресь вальденсів отримала, а свою

назву від імені ліонського купця, який роздав своє майно бідним а сам виступив з

проповіддю покаяння та призиву до бідності (70-ті рр. 12 ст). вальденси набули

поширення в пд Франції, пд. Германії, Швейцарії, у 13-14 ст були поширені в Чехії. У

14-15 ст. єретичні рухи набувають особливо широкий характер, розділяючись на дві

основні течії: 1) помірковану бюргерську єресь, що виступала проти папства, що

сталила за мету створення нової «бюргерської церкви»; 2) селянську єресь, яка

виставляла програму соціального реформування с-ства на антифеодальних основах.

Католицька церква боролась із сектами з допомогою новостворених орденів,

хрестових походів та інквізиції. Єресі караються церквою до 12 ст. відлученням і

ув’язненням у монастирі. Після запровадження єпископської інквізиції (1215)

Григорій 9 (1231) створює папську інквізицію. Водночас впроваджено смертну кару

для єретиків у Франції, Німеччині. Інквізицією називався спеціальний церковний суд,

організований для розгляду справ, пов’язаних із єретизмом. Вже при Інокентії 3

справа інквізиції була передана ордену домініканців, що був заснований у 1207-

1208рр. іспанським дворянином Гусманом Домініком. Францисканський орден був

заснований у 1209-1210рр. Франциском Асізським, мета – анти єретичні проповіді

серед народу.

10 7. Че рнецтво.Като лицькі орде н и .

Чернецтво виникає на єгипетському і сирійському Сході. Сутність:

дотримання суворих форм християнства за допомогою аскетичних і

відлюдницьких ідеалів. Із 370 — розвиток західного чернецтва під впливом

"Життя Антонія".

480—543 Бенедикт Нурсійський (Нурсія — Схід. Сполето). Вій засновує бл.

529р монастир Монте-Кассіпо в Кампанії і створює па основі правил

Бенедикта західноєвропейську форму чернецтва. Завдання монастиря:

гостинність, допомога бідним і створення монастирської школи.

Монастирі стають центрами культури. 816/817 1-ша монастирська реформа

під керівництвом Бенедикта Аньянського: суворе дотримування

бенедиктинських правил. 10—11-те ст. 2-га хвиля, виникає клюнійський

рух, який походить з монастирів Клюні (заснований 910) та Горца.

Вимоги: реформа монастирського господарства, переведення монастирів

під захист папи (не під вла ду єпископату),, сувора чернецька дис ципліна

і покірність абатові. 1084 Бруно Кельнський засновує орден картезіанців;

1098 Абат РОБ ЕРТ з МОЛ Е ЗМЕ засновує орден цистеріанців. Характерні

риси цистеріанців: суворий аскетизм, простота (монастирська цер ква без

вежі), містична набожність, господарська діяльність. Колонізація нім.

Сходу. 1120 Норберт Ксантенський, з 1126 єпископ Магдебурга,

засновує орден премонстрантів в Премонтре. Членами є дові рені каноніки

(монастирське духовенство), а не монахи. Діяльність: піклуван ня про

душу і місіонерська діяльність, передусім па схід від Ельби, Жебрущі

ордени. їхнім ідеалом є насліду вання життя Ісуса. На відміну від

колишніх орденів земельної аристократії вони розвиваються в містах у

централізовано керовані, дисципліновані допоміжні організації папи.

Реформаторська спроба Франциска Ассизького (1182—1226} — сповнення

всього християнства первісним християн, духом — завершується після

втручання курії заснуванням ордена францисканців або міноратів. 1223

Орден затверджує ГО НОРІЙ ІІІ. Завдання: пробудження народної набож -

ності й наукова праця, вимога абсолют ної бідності.

1216 Домінік Калеруа засновує орден домініканців (1170—1221). Цей

орден кліриків повинен виступати проти єретиків (спо чатку проти

альбігойців), провадити серед них місіонерську діяльність і знову

підпорядкувати їх ієрархії. Головні зав дання — проповіді мандрівників,

а з 1231 йому, як ордену, доручається інквізиція.

З 1227 клариски утворюють жіночу гілку (другий орден) жебрущих

орденів. Зі спільнот відлюдників у 1156 па горі Кармель у Палестині

утворюється орден кармелітів. 1256 в Італії виникає орден августинців-

відлюдників.

108. Церква у 14-15ст.

У 1309р – переселення Климента 5 до Авіньйона. У авіньйонському вигнанні папа

розгортає пишний двір і бюрократію. Церковна фінансова с-ма переобтяжує

християнство. У 1347 р в Римі була встановлена республіка, на чолі з Пола ді Рієнцо,

опорою якого були міщани. Шукав підтримки у Карла 4, але той її не надав, а здав

його папі, проте невдовзі Рієнцо був амністований і повернувся до Риму, де його

вбила повстала знать у 1354р. У 1377р сьомий авеньйонський папа Григорій 11

переїхав до Риму, проте у 1378р помер. Думки кардиналів при виборі нового папи

розділились, внаслідок чого італійські кардинали обрали папою Урбана 6, а

французькі обрали Климента 7. Так цілісність католицької церкви була порушена, що

призвела до Великої Схизми (1378-1417).

110-111. Виникнення перших унів.

Університети. У монастирських та кафедральних школах утворюються співтовариства тих, хто

вчить і тих, хто навчається. структуровані за націями й академічними ступенями ці об’єднання

отримують самоврядування та судочинство. Перші у-ти виникли у 12 ст. як складові частини із

єпископських шкіл, що мали досить велику кількість професорів в області богослів’я та

філософії. Найбільш давній в Європі – ПАРИЗЬКИЙ, що існував в якості «вільної школи» ще в

пер пол. 12 ст. остаточно Паризький у-т оформився у др.. пол. 12 ст.- поч. 13 ст.(грамотою

Філіпа 2 Августа 1200 р. про права Сорбонни). Роль університетських центрів ще в 11 ст.

італійські вищі школи – Болонська, Салернійська. Найбільш типовий Паризький у- т, устав якого

ліг в основу інших у-тів Європи, складався із чотирьох факультетів: артистичного, медичного,

юридичного та богословського (що включав і викладання філософії). Нові у-ти виникають: 1) в

результаті відокремлення (Оксфордський, Паленсійський), 2) завдяки імператорському або

папському заснуванню. Іншими найбільш давніми університетами Європи стали Оксфордський,

Кембріджський у-ти в Англії, Саламанкський в Іспанії, Неаполітанський в Італії, засновані в 13 ст.

В 14 ст. були засновані у-ти в Центральній Європі, зокрема в Празі, Кракові, Кельні. В 15 ст.

число у-тів збільшувалось, а на 1500 рік їх нараховувалось у всій Європі 65 університетів.

Заняття проводилось латиною. Основним методом викладання були лекції. Розповсюдженою

формою наукового спілкування були диспути, де безпосередньо брали участь професори

університету. Влаштовувались диспути також і для схоларів. Студенти однієї національності

об’єднувались у земляцтва або «націю». Викладачі також створювали свої об’єднання

відповідно до предметів – факультети, очолювані деканами. Усі разом і викладачі і студенти

обирали главу університету – ректора.

112.Студентська творчість. Поезія вагантів.

Під впливом шкільної та університетської освіти з’являється і швидко поширюється

література та церковні на церковні та світські теми. Особливе місце в ній посідала

поезія вагантів (мандрівних акторів), що з’явилась у Пн Італії, Франції, Німеччині.

Носіями поезії вагантів були студенти, школярі, іноді навіть збіднілі рицарі. Ця

вільнодумна поезія тісно пов’язана з традиціями латинської поезії, була своєрідним

протестом проти пороків сучасного їй світу та аскетичних ідеалів церкви. Вона

викривала лицемірство, обман, розпусту, продажність єпископів та ченців, оспівувала

молодість, вільне життя, кохання.Кембріджська поезія,Карміна Гураме – збірки.

113. П’єр Абеляр (1079-1142) – один з найвидатніших схоластів середньовіччя,

паризький професор, зіграв велику роль в заснуванні Паризького університету,

являється творцем діалектичного методу. Його вислів – « Р О З У М І Ю Щ О Б

В І Р И Т И » . Твердження Абеляра про необхідність спирати віру на розум

та сумління привело багатьох від сповідання до глибокого

самоаналізу.Праці-Діалектика, Так чи ні,-1121 р. – рішення собору про

спалення.

114.Розвиток схоластики у 13ст.

Схоластика характеризує науку і теологію Середньовіччя, котра логічно осмислює

попередню традиціоналістську теологію, розвиває діалектичний метод і прагне дійти

поглибленого розуміння віри. Фома Аквінський (1225-1274) автор «Суми

богослів’я», яка була своєрідною енциклопедією середньовічного світогляду, який

розглядав церковно-релігійну сторону пізнання природи та с-ства. Крім

систематизації церковно-християнського догматичного вчення, Ф. А. розглядав

важливі економічні проблеми тогочасного с-ства. Роджер Бекон (1214-1292)

англійський монах, який один з перших наполягав на необхідності дослідного

вивчення природи, за його вченням, природа повинна служити людині.

115. . . Дипломатія країн Зх Є

На світанку Середньовіччя найдосконалішою вважалася

, дипломатична служба Візантії де краще збереглися давні римські

. традиції Західноєвропейські монархи запозичили у візантійців

. дипломатичний етикет У період високого Середньовіччя

дипломатичне спілкування . особливо активізувалося Його

пожвавленню сприяли також зіткнення Західної Європи з

, мусульманським світом і Візантією поява на Сході держав

. ' хрестоносців Саме тоді з явилися нові форми дипломатичних відносин

( , ). наприклад консульська служба Найефективнішу дипломатію

, , демонстрували Апостольська Столиця Франція італійські міста

. держави Папська дипломатія спиралася на авторитет католицької

. V . церкви Із середини ст папи тримали при константинопольському

— дворі своїх резидентів апокрисіаріїв ( дослідники вважають їх

першими постійними дипломатичними представ никами при

). іноземних дворах Підмурівок папської дипломатії заклав за доби

високо VII. го Середньовіччя Григорій Він відряджав до королівських

— дворів особливих уповноважених Апостольської Столиці .легатів

III. Блискучим дипломатом був Інокентій Він використав боротьбу за

XII — XIII . імператорський трон наприкінці на початку ст для зміцнення

папських впливів у Свя , щенній Римській імперії змагання між

— Капетінгами і Плантагенетами для перетворення Англії у васала

. IX папської курії Французький король Людовік успішно вирішував

політичні проб . , леми шляхом взаємних поступок Зокрема він

III (1216—1272). порозумівся з королем Генріхом Англійським За

IV правління Філіпа було закладено підвалини всієї подальшої

. французької дипломатії Він започаткував регулярне дипломатичне

. листування з іноземними посольствами Однак найбільші здобутки на

дипломатичній ниві мав XI (1461 — 1483),Людовік якого нерідко

називають " ".батьком сучасної дипломатії , Проте на думку багатьох

, дослідників справжньою батьківщиною сучасної дипломатії була

. Італія Активному розвиткові дипломатії в Італії сприяли чвари між

, , містами державами часті зміни урядів і політичних режимів загальна

' , нехіть до політичною об єднання країни наявність на півострові

' папської держави з її обширними міжнародними зв язками й

, відносинами політична відособленість Південної Італії та Сицилії й

. іноземне володарювання в них Дипломатичні акти у Венеції дбайливо

, XII . — " зберігали а з ст їх заносили в особливі книги Книгу дого ",ворів

" ' " . Пам ятну книгу подій та ін Наприкінці Середніх віків у Західній

Європі вже про . водились міжнародні конгреси Особливо важливу роль

в історії міжнародних відносин відіграли Вселенські собо XV . —ри ст

(1409), (1414— 1418), (1431 —Пізанський Константський Базельський

1449) -та Ферраро Флорентійський (1438—1439). Поряд із церковними

XV . соборами в ст скликалися — 'світські конгреси для розв язання

. складних міжнародних проблем У Середні віки зародилася наука

. міжнародного права

117-118. Героїчний епос.Сред.рицарська к-ра.

пануючий стан світських феодалів – рицарство – виробив у 13 ст. складний ритуал звичаїв,

манер, дворянської ввічливості (так звана куртуазність), різноманітний світських, придворних,

військово-рицарських розваг. Наприклад, в середні віки були значно поширені так звані

рицарські турніри – публічні змагання рицарів у вмінні володіти зброєю, що відображало

військову майстерність рицаря. Основою поетичного мистецтва було служіння дамі. В епічних

творах служба чоловіка уявлялося як рицарське дійство (на турнірі, придворному святкуванні), у

ліриці як шанування рицарем своєї дами. В рицарському середовищі створювались військові

пісні, прославляючи подвиги рицарства. Найбільш знаменитою була «Пісня про Роланда», що

виникла у Пн Франції в 11 ст. , остаточно сформована у 12 ст. Її сюжетом стали походи Карла

Великого в Іспанію, а саме поразка франків у Ронсельванському межигір’ї (778р.), в якій загинув

головний герой пісні Роланд. Звичайно сама пісня дещо зідеалізована в бік франків, тобто дещо

не об’єктивна. Такою ж героїчною поемою з рисами прославлення народного героя була «Пісня

про мого сіда», що виникла в 12 ст. в Іспанії, де найшла своє відображення багатовікова б-ба

іспанського народу проти арабів. Третьою найбільш популярною поемою була «Пісня про

Нібелунгів», створена в Німеччині на поч. 13 ст., в якій казкові елементи переплітаються з

ранньосередньовічними сказаннями (про Брунгільду, Атиллу та інш) та рицарським побутом

більш пізнього періоду (12-13 ст.). в 12 ст. з’явились, швидко отримавши поулярність, рицарські

романи, що викладали в прозаїчній формі різноманітні рицарські пригоди під час Хрестових

походів тощо. Найбільшою популярністю користувались цикли романів про короля Артура, про

Амадіса Гальського та інш.

11 9.Ром анське мистец тво 10-1 2ст.

Починаючи з X I ст. в архітектурі Західної Європи панував романський

стиль*. Однак найбільш творчо він формувався у Франції. У романській

архітектурі камінь поступився дереву і почав використовуватися спершу

у будівництві храмів, , . фортець а з часом і світських споруд Його

, обтесували у вигляді блоків і робили ними кладку посилюючи її

. різноманітним облицюванням Найсуттєвішою озна кою стилю була

, ,масивність викликана заміною пласких перекриттів склепінчастими

. що потребували товстих стін та міцних підпор Романські споруди були

геомет , ,рично простими з невеликими та вузькими віконцями

.хрестовими й циліндричними склепіннями

романське мистецтво, стиль у серед ньовічному мистецтві; виник в XI ст. у

Франції, тривав у Європі до XIII ст.; пер. релігійне мистецтво, пов'язане

з чернечими орденами бенедиктинів і цистерціанців; монастирі й церкви

простих, масивних об'ємів, сформовані на геометричних основах;

півкруглі арки; товсті стіни, невел. вікна: багатий скульптурний декор,

підпорядкований архітектурним формам; сакральний настінний живопис,

мініатюрний живопис, живопис на дошці, ткацтво, скульптура,

різьблення по слоновій кості, бронзове литво, ювелірна спра ва. Зразки р.

м.: у Франції церкви у Турні. Тулузі,; в Італії собор у Пізі та інш.

120.Готичне мистецтво

ґотика, стиль в європ. середньовічному мистецтві; виник у Франції бл.

середини XII ст., в деяких країнах дотривав до XVI ст.; знайшлала

втілення перерважно в архітек турі - типові гостролукові храми з ве-

ликими вітражними вікнами (фр. со бори: в Шартрі, Ам'ені. Реймсі.

Парижі: нім.: у Марбурзі. Реґензбурзі. Кельні: австр.: у Відні: англ.: у

Солсбері, Окс форді. Веллзі; ісп.:уБургосі, Сеґовії: іт.:у Мілані, Сіені,

Флоренції; пол.: у Кракові, Вроцлаві, Познані, Гданську; в Україні

трапляється рідко (церкви у Рогатині. Сутківцях. Острозі. замково-

оборонні споруди у Хотині. Кам'янці. Меджибожі. Невицькому. на

Закарпатті): замки, міські ансамблі: в красних мис тецтвах:

багатостулкові мальовані та різьблені вівтарі; мініатюри; декоративно-

ужиткове мистецтво (золотарство, ткацтво, виготовлення меблів): творці

часто анонімні, серед відомих П. Парлер, К. Шлютер. М. Пахер, брати

Лімбурґи, С. Лохнер, К. Віц. XII . У ст на півночі Франції виникли

елементи но — вого архітектурного стилю . готики Новий стиль заявив

, ,про себе такими рисами як вертикальна видовженість композиції

, , ,стрілчастість арок складна система підпор ребристе склепіння

— підпорядкованих основній меті максимальному зменшенню

. масивності споруди Протя XII . гом ст готичний стиль яскраво

( виявляється у Франції зокрема монастирський - , храм Сен Дені місце

, ; ховання французьких королів а також знамен собор Паризької

. Богоматері З часом готика стала версальним

. загальноєвропейським стилем Великі за площею та висотою

, готичні споруди фактично каркасні будівлі з міцним але легким

, .склепінням яке дає змогу влаштувати перекриття на макетній висоті

XIII . Вершини свого розквіту готика досягла у ст у будівництві

. ,численних багатонефових соборів Майже всі їхні стіни займали вікна

' витягнуті вгору розділені по вертикалі кам яним переплетенням з

. орнаментом Для їх оздоблення починають використовуватися

*. , вітражі Складний візерунок вікон багатоманітніх кольорових

, відтінків створювали дивовижне розмаїття світлових ефектів що

. XIV . справляло глибоке враження на віруючих У ст дорогий вітраж

, поступово замінюється розписом скла проте суть вітражної ідеї

. залишається Ця ідея працювала на досягнення єдності внутрішнього

, храмового простору з зовнішніми елементами зокрема композицією

, , ,фасаду що оздоблений численними скульптурними прикрасами

. являв собою справжнє мереживо Поширення готичного стилю у

католицькій Європі підтверджує спільність тенденцій її культурного

розвитку. ,Певним чином вони зумовлювалися впливом церкви

. XIVОскільки готичними були переважно культові споруди Наприкінці

— XV . , на початку ст готика ця за ,гальноєвропейська художня мова

починає існувати пе , реважно як аристократичний рух метою якого

було від .сторонення від реалій суспільного розвитку

48. Проблема генезису середньовічного західноєвропейського міста в сучасній

зарубіжній історіографії.

На початку розвинутого середньовіччя виникають міста. Теорії, щодо походження

середньовічного міста :

- романістична (Савіньї, Тьєррі, Гізо).

Бург і посад – 2 складові міста в середні віки.

- вотчинна (Ейгорн, Ніч)

- общинна (Маузер, Рот, Гірке); місто формувалося на основі сусідської общини.

- бургова (Кейтген, Метланд); місто виникає на основі бурга – укріплення.

- ринкова (Зом, Шредер, Шульте); сформувалося на основі ринкового поселення.

Всі вони – односторонні.

На початку XX століття німецький історик Рітшель вирішив об’єднати бургову та

ринкову теорії.

Едіт Еннен « Європейське місто в середні віки».