Шпаргалка - Історія економічної думки

Подождите немного. Документ загружается.

Недостатній розвиток капіталізму в сільському господарстві, промисловості

мали наслідком аграрне перенаселення, надлишок робочих рук. Неможливість

знайти роботу на батьківщині змушувала селян емігрувати. З кінця XIX ст.

еміграція набуває масового характеру. Переселялися до Канади, США,

Аргентини, Бразилії. Перед першою світовою війною цей потік зменшився,

частина емігрантів навіть повернулася назад.

На сезонну роботу емігрували до Німеччини, Румунії, Данії, Росії тощо.

Промисловість у Західній Україні розвивалась занадто повільно. Переважала

дрібна промисловість. Австрійський уряд не сприяв розвиткові промисловості

в західноукраїнських землях, не надавав ніяких пільг, допомоги та ін.

Стримував розвиток промисловості й брак підприємців, котрі мали б великі

капітали, втрата інтересу до промислової діяльності з боку поміщиків, також

імпорт промислової продукції з більш розвинених провінцій імперії.

Саме через імпорт якісної продукції фабрично-заводської промисловості

західних провінцій Австрії занепадають скляна, фаянсово-порцелянова,

цукрова, шкіряна, текстильна, паперова, сірникова галузі промисловості в

Західній Україні. В кращому стані були галузі, які не зазнавали конкуренції і

навіть експортували частину своєї продукції (борошномельна, спирто-

горілчана, тютюнова, лісопильна, соляна.)

В 50—60-х роках XIX ст. тут розпочинається промисловий переворот.

З кінця 70-х років XIX ст. швидко почала розвиватися нафтова промисловість

Галичини. Під впливом збільшення попиту на нафтопродукти почалось

переобладнання нафтодобувної й озокеритної промисловості. Ручне

видобування нафти замінюється новою технікою, застосовується

вдосконалений метод буріння глибоких свердловин, для видобутку нафти

почали використовувати парові, а пізніше двигуни внутрішнього згоряння.

Їхня потужність на території Дрогобицької і Станіславської гірничих округ

зросла в 1913aр. майже до 50 тис. к.с. Зростав видобуток нафти. У 70-х роках

він становив 20—30 тис. т на рік, у 1909 р. — 2053 тис. т. Понад 4/5 усього

видобутку нафти на початку ХХ ст. припадало на Борислав.

Нафтова промисловість Прикарпаття знаходилась у руках іноземного

капіталу: німецького, англійського, французького, американського,

бельгійського. Місцевий галицький капітал мав тільки 12,25% з усього

вкладеного в нафтову промисловість капіталу.

У 60-х — 70-хaрр. західноукраїнські землі були з’єднані залізницями з Заходом

і Росією. Звідси в західноукраїнскі землі почали вивозити промислову і

сільськогосподарську сировину. Східна Галичина перетворилася на внутрішню

колонію Австрії і стала ринком збуту та джерелом сировини для австрійської

метрополії.

Іноземний капітал проникав у борошномельне виробництво, лісопильну

промисловість.

У 70—80-ті роки в лісопильну промисловість, найбільш розвинену й технічно

оснащену, почали вкладати капітали австрійські і німецькі капіталісти. Вони

скуповували величезні масиви галицьких лісів, засновували парові тартаки,

вивозили одержану продукцію на європейські ринки.

Важкої промисловості в Західній Україні майже не існувало. Деякого розвитку

набула металообробна і машинобудівна промисловість. Інші галузі

промисловості були розвинені дуже нерівномірно. Досить успішно розвивався

видобуток солі, цегляне виробництво.

Хімічна промисловість була представлена нафтопереробними заводами.

Виробництво фарб, мила, соди було незначним.

Дрібними підприємствами були представлені швейна, взуттєва, килимарська

промисловості.

З кінця ХІХ ст. в Галичині існувало кілька паперових фабрик.

Проте, треба сказати, що з кінця XIX — на початку XX ст. тут відбувається

концентрація виробництва, виникають монополії у нафтовій промисловості,

деревообробній тощо. Картелі й синдикати не давали можливості розвиватися

тим галузям, які були для них небажаними.

Економічна відсталість західноукраїнських земель позначилась на стані шляхів

сполучення (їх було мало), на соціальній структурі населення. Великих міст

було небагато. Західна Україна залишалась відсталою аграрною провінцією

Австро-Угорщини. На початку XX ст. в промисловості Галичини було зайнято

9%, в Закарпатті — 5% населення.

Галузева структура, хоча і зробила після реформи 1848aр. значні кроки вперед,

залишалась однобокою і мала типовий колоніальний характер.

81.Роль держави у економічному розвитку України пореформеного періоду.

Основною рисою економічного життя в пореформений період став бурхливий

розвиток ринкового господарства. Реформи 1860—1870-х років відкрили

широкий шлях новим соціально-економічним відносинам, дали можливість

утвердитись їм як пануючій системі. Саме ці реформи дозволили зламати

феодальні відносини, завершити промисловий переворот, сформувати ті

соціальні групи, які притаманні ринковій економіці. Залишки феодальних

відносин, що зберігалися в сільському господарстві, утруднювали розвиток

ринкових відносин, які все-таки поступово завойовували позиції як у

селянських, так і в поміщицьких

господарствах.

Розвиток ринкових відносин вимагав створення стабільної фінансово-

кредитної системи, що передбачало проведення ряду реформ. Першим кроком

стає реформування Державного банку Росії, головними функціями якого були

дисконтні операції, надання позичок, купівля-продаж золота-срібла тощо. В

Україні функціонувало три контори Державного банку — в Києві, Харкові та

Одесі, а також 24 його філії в інших містах, які здійснювали кредитування

торгівлі, промисловості та сільського господарства.

У 1894 p. за участю міністра фінансів С.aЮ.aВітте (до речі, він мав

надзвичайно широкі повноваження: йому підпорядковувалися торгівля,

промисловість, департамент залізниць та ін.) був розроблений та затверджений

новий статут Державного банку, який значно розширював його функції. Перед

банком було поставлене завдання сприяти через короткотермінові кредити віт-

чизняній торгівлі, промисловості та сільському господарству, полегшити

грошовий обіг, зміцнити грошову та кредитну систему. В 1897 p. банку надано

право здійснювати грошову емісію.

Серед банків, які належали державі, варто назвати Селянський (заснований

1882 p.) та Дворянський (заснований 1885 p.). Державний селянський банк

знаходився у віданні Міністерства фінансів і мав в Україні 9 філій.

У пореформений період створювалась і велика кількість приватних,

найчастіше акціонерних, банків. Перший в Росії акціонерний Комерційний банк

був заснований у Петербурзі в 1864 p. А в Україні в 1868 p. засновано

Київський приватний комерційний банк та Харківський торговельний банк, у

1871ap. — Київський промисловий, в 1872 p. — Катеринославський

комерційний та інші великі банки. Серед 39 комерційних банків, що

функціонували в 1873 p. в імперії, в Україні діяло 10 акціонерних комерційних

банків.

Важливою умовою функціонування економічної системи, заснованої на

ринкових відносинах, є підтримка нормального грошового обігy. Але до 1890-

х років ця система була майже повністю розладнаною, паперові гроші були

нестійкими, незабезпеченими, курс їх постійно знижувався, золоті та срібні

гроші практично зникли з обігу. В країні існувала висока інфляція, яка була

вигідна великим землевласникам, що вивозили хліб за кордон за золото.

Водночас інфляція створювала великі труднощі для молодої буржуазії. Перед

країною постала необхідність переходу до золотого стандарту, в якому були

зацікавлені як вітчизняні, так й іноземні інвестори, адже він гарантував їм

стабільність у підприємницькій діяльності.

Але для переходу до золотого стандарту був необхідний достатній золотий

запас держави. На створення такого запасу і були спрямовані зусилля

С.aЮ.aВітте як міністра фінансів. З осені 1894ap. в Росії розпочалоля

нагромадження золота в Держбанку, що досягалося не лише за допомогою

активного зовнішньоторгового балансу, але й зовнішніх позичок. Крім того,

було запроваджено високі непрямі податки (акцизи) на товари масового

попиту: сірники, гас, тютюн, цукор, горілку, бавовняні тканини тощо, що

дозволило практично ліквідувати дефіцит державного бюджету, а непрямі

податки зросли протягом 1890-х років на 42,7%. Збільшився також

поземельний податок та гербовий збір.

У 1895 p. в Росії запроваджено винну монополію, тобто виключне право

держави на торгівлю спиртними напоями. Дохід від винної монополії до

1901ap. зріс у 7,5 раза.

Всі ці заходи дозволили в 1894—1895 pp. стабілізувати грошову одиницю та

провести грошову реформу. В 1897 p. було прийнято закон «Про карбування та

випуск в обіг золотих монет», відповідно до якого було випущено золоті монети

номіналом 5 крб., 10aкрб. (червінець), 7,5 крб. (напівімперіал) та 15 крб.

(імперіал). Золотий карбованець дорівнював 9,774 г чистого золота. Старий

паперовий кредитний карбованець прирівнювався за існуючим тоді фактичним

курсом до 66,3 коп. золотом, тобто, фактично, відбулася девальвація

карбованця. Слід зазначити, що російська валюта залишалася твердою до

початку Першої світової війни.

Грошова реформа 1895—1897 pp. мала прогресивне значення. Вона зміцнила

фінансово-кредитну систему країни, сприяла розвитку економіки, розширенню

торгівлі й зовнішньоекономічних зв’язків, посилила приплив вітчизняних та

іноземних капіталів у економіку, і до кінця сторіччя Росія перетворилася з

аграрної в аграрно-індустріальну державу із середнім рівнем розвитку.

Взагалі іноземний капітал відігравав дуже важливу роль у промисловості

країни. Він активно вкладався в гірничо-металургійну промисловість Донбасу

та Криворіжжя, в машинобудування та інші галузі. Припливу іноземного

капіталу сприяла відповідна політика царського уряду, який очолював

наприкінці XIX — початку XX ст. С.aЮ.aВітте, особливо посилення

протекціонізму в зовнішній торгівлі. У 1891 p. встановлюється мито на

іноземні товари в розмірі 33% їх вартості, а деякі товари обкладалися майже

заборонними митами, в той самий час експортне мито було досить незначним.

Високі митні збори на іноземні товари, що ввозилися, захищали внутрішній

ринок, забезпечуючи його для вітчизняної промисловості, і сприяли розвитку

підприємництва та промислового виробництва. Водночас така політика

обумовлювала приплив у країну капіталів, а не товарів.

82.Загальна характеристика основних напрямів української економічної думки

другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

83.Київська соціально-психологічна школа про закономірності та особливості

ринкової еволюції в Україні (М.Бунге, Д.Піхно, О.Білімович та інші).????

М.Туган_Барановського (1819-1919) – учений зі світовим ім’ям, що

зробив вел. внесок у розвиток багатьох теор. проблем економіки. Народився

в дворянській сім’ї в Харківській губернії. Т.-Б. став першовідкривачем

сучасної інвестиційної теоррії циклів. Ще 1894р. він опублікував працю

“Промислові кризи в суч. Англії, їх причини і вплив на нар. життя яку

захистив як магістерську дісертацію в Моск. ун-ті. Він критично

проаналізував сучасні йому теорії ринку та криз і високо оцінив теоретичні

засади “теорії реалізації” Сея , яка стверджувала, що пропозиція порджує

попит. Він підкреслював правильність думки Рікардо і Сея про те , що межа

вир-тва визн. прод. силами людства .Він писав, що поит на товари

створюється самим вирибництвом і жодних зовнішніх меж для

розширеного відтворення, крім браку прод. сил, не існує. Це на його думку

підтверджує ідея про зв. пром. коливань з період. зростанням основного

капіталу . Він розглядає проблему криз, аналізуючи економічні коливання,

рух “економічної активності”, а також фактори , що зумовл. таку активність

. Т.-Б. звертає увагу на виявлення гол. рушійної сили ек. активності і робить

висновок, що це є рух інвестицій. Він першим сформулював осн. закон

інвестиційної теорії циклів , відповідно до якого фази пром. циклу визн

активністю інвестування. Саме збільшення інвестицій у галузях , що

виготовляють засоби вир-тва порджує мультипрлікаційний процес всіх

елементів ек. активності.

Джерелом приб. він наз весь капітал.

У багатьох дослідж. “Учення про гран. кор-сть”, “Осн. помилка абстрактної

теорії кап-зму” та ін. вчений намагався переорієнтувавти П.Е. в Рос. та Укр.

на позиції

Велику увагу він приділив питанню розвитку капіталізму в Рос., що в

останнє десятиріччя 19ст стало головним тор питаням у країні. Було

опублік його докторську дисетацію “Рос. фабр. в минулому та сучасному.

Історико-економічне досл.”

Відомий учений-економіст М. Бунге, професор, згодом ректор Київського

університету, а у 80-ті pp. — міністр фінансів Росії, критично ставився до

ідей класичної школи політичної економії. Він став фундатором Київської

психологічної школи, яка згодом здобула високу оцінку на Заході. Бунге

вказував на велике значення для розвитку політичної економії правильного

визначення її предмета і вважав, що складність такого визначення

пояснюється нечіткими позиціями ліберальної економічної школи та

соціалістів. Обстоюючи шлях капіталістичного розвитку як необхідний і

природний, М. Бунге критикував соціалістів за те, що вони засуджували

існуючий порядок і вбачали свій ідеал у «вигаданих формах суспільного

устрою». Цінність речі Бунге визначає її корисністю, «придатністю»,

величина якої залежить від

попиту і пропозиції. Згодом він розробив теорію цінності на засадах

психологічної школи і визначив цінність як «корисність».

84.Столипінська аграрна реформа та її реалізація в Україні.

Проте так і залишалося невирішеним аграрне питання. С. Ю. Вітте, який розумів,

що розширити внутрішній ринок можна лише за рахунок збільшення

купівельної спроможності основної частини населення — селянства, що було

можливим лише шляхом поширення приватного, а не общинного

землеволодіння, починає роботу з підготовки нової аграрної реформи. Проте

довести до кінця цю справу йому не вдалося, і реформу проводить уже його

наступник — П.aА.aСтолипін, ім’я якого вона й отримала.

Столипінська реформа передбачала, перш за все, руйнування громади, в якій

П.aА.aСтолипін, як і С.aЮ.aВітте, вбачали головний гальмуючий фактор

розвитку продуктивних сил сільського господарства.

Масова участь селян у революції 1905—1907 pp. фактично заставила

переглянути підходи до вирішення аграрного питання та поступитися

громадою.

Початком реформи вважається опублікування указу від 9 листопада 1906 p.

«Про доповнення деяких положень діючого закону стосовно селянського

землеволодіння та землекористування». Суть його полягала у відміні закону

1893 p. про непорушення громади. Всі громади ділилися на дві категорії: ті, де

переділів землі не було протягом останніх 24 років, і ті, де переділи

громадських земель мали місце. Селяни першої категорії громад відразу

проголошувалися власниками землі, незалежно від їхнього бажання. Для

другої категорії громад необхідна була згода 1/3 селянських дворів, після чого

громада ліквідовувалася, а домовласники ставали особистими власниками

землі, що відміняло особисто-подвірну власність (поширену на більшій

частині України), а наділ переходив у особисту власність домовласника. Крім

того, селяни другої категорії громад отримували право закріплювати за собою

існуючі наділи, але повинні були сплатити за наявні надлишки землі за цінами

1861 p., істотно нижчими порівняно з цінами початку XX ст.

Указ мав ще пройти затвердження в державній Думі, aлe його відразу почали

перетворювати в життя. Остаточне ж утвердження указу відбулося лише 14

червня 1910 p., після чого закон повністю набув чинності. В травні 1911 p.

було видане «Положення про землеустрій», за яким проводилося створення

відрубного та хутірського господарства шляхом ліквідації черезсмужжя. За

згодою 1/5 домовласників можна було взяти землю однією ділянкою. Якщо

садиба селянина при цьому залишалася в селі, то така ділянка називалася

відрубом, а якщо селянин переносив на свій наділ і садибу — хутором. Хутори

знайшли своє найбільше поширення в Україні, в той час як в інших регіонах

Російської імперії більш поширеними були відруби.

За законом від 14 червня 1910 p. в індивідуальну власність перейшли землі від

48 до 51,7% у Правобережній, від 34,2 до 42% — у Степовій та від 13,8 до

16,5% — у Лівобережній Україні. Протягом 1906—1913 pp. в Україні було

створено 226 тис. хутірських господарств. При цьому правом виходу з громади

скористалися, в основному, дві категорії селян: бідняки та заможні, причому

питома вага бідняків була переважаючою. Вони, як правило, укріпивши свій

наділ, продавали його та переселялись у місто або на нові землі за Урал. Їх

землі купували не лише заможні селяни, але й середняки, а також громада.

При цьому кількість проданих та куплених земель розподілялася приблизно

однаково: на 100 селян-продавців припадало 96,6 селян-покупців.

Парадоксальним було те, що найбільш заможні селяни-куркулі не завжди

надавали перевагу виходу з громади, адже набагато вигіднішим для них було

зберігати її та тримати в кабалі сусідів-«общинників». До того ж, указ

передбачав обмеження, за яким дозволялося скуповувати не більше 4—6

наділів, тобто землі, що припадала на одну душу чоловічої статі. Таким чином,

після купівлі землі у більшості селян (53,3%) було менше 15 десятин на двір, у

30,3% — від 15 до 25 десятин, а у 14,4% селян — більше

25 десятин землі. При цьому господарства, в яких було 15 і більше десятин

землі, у більшості не застосовували найману працю. З метою попередження

спекуляцій землею указ передбачав заборону продажу землі неселянам та

іноземцям.

Помітну роль у проведенні аграрної реформи відіграв Селянський

поземельний банк, який значно активізував свою діяльність, змінивши

напрямок надання кредитів та позичок на користь індивідуальних власників,

надаючи останнім певні пільги (у 1913 p. серед покупців землі було 79,7%

селян-одноосібників). Зростають і обсяги продажу — якщо з 1882 (року

заснування банку) по 1905 рік банк продав 8275,9 тис. десятин, то за 1906 —

1913 pp. — 8460,4 тис. десятин землі.

Селянський банк надавав селянам позички під купівлю землі терміном на 55,5

року. Загалом за роки реформи Селянський банк надав позичок більше ніж на

1 млрд крб.

Особливе місце в Столипінській аграрній реформі посідає переселенська

політика. З метою скорочення соціальної напруги та аграрного перенаселення

уряд сприяє переселенню за Урал близько 3 млн чол., з яких більше 1aмлн з

України. Переселенці отримали більша 31 млн десятин землі, завдяки ним

населення Сибіру за 1906—1913 pp. зросло на 153%, посівні площі — на 80%.

Переселенці отримували певні пільги, в тому числі звільнення від податків на

п’ять років, безвідсоткові позички в розмірі від 100 до 400 крб. з відстрочкою

сплати на три роки; за рахунок держави будувалися залізниці, водосховища,

криниці. Проте фінансова підтримка була явно недостатньою, переїзд

організовано погано, багато людей загинуло, частина не змогла

пристосуватися до суворих сибірських умов. Приблизно 1/6 частина

переселенців повернулась в Європейську частину Росії.

Проте, незважаючи на низку недоліків, наслідки реформи були досить

успішними. Значно зросла частка селянських посівів, сільське господарство

почало переходити до інтенсивних методів, зростає врожайність. Збільшується

й частка товарної селянської продукції. Особлива роль у цьому процесі

належить кооперативам — кредитним, виробничим, збутовим, споживчим. В

Україні цей рух розпочався ще в другій половині XIX ст.: споживчі

кооперативи в Харкові (1866 p.), Києві (1868 p.) та в інших українських містах,

сільськогосподарські артілі М.aЛевицького. Але перші роки XX ст.

характеризуються надзвичайним поширенням цього руху, утворенням перших

кооперативних союзів, створенням Київського кредитного банку

(Союзкредит).

Отже, в цілому питання реформування аграрного сектора залишається

невирішеним. У своїй основі господарство залишається екстенсивним,

ефективність його була низькою, врожайність зернових була майже вдвічі

нижчою, ніж у Франції, втричі — ніж у Німеччині. Сільськогосподарські

машини були великою рідкістю в селянських господарствах, мінеральні

добрива застосовувалися лише у великих спеціалізованих господарствах,

причому до 90% усіх мінеральних добрив завозилося з-за кордону.

85.Основні проблеми ринкового розвитку у теоретичній спадщині М.Тугана-

Барановського.

86.Українська економічна думка ІІ половини ХІХ ст. про генезис ринкових

відносин: методологія аналізу, напрями та основні проблеми дослідження.

87.Світове господарство: сутність та етапи становлення.????

88.Зміни в господарствах країн Західної цивілізації в 20 – 30 рр. ХХ ст. та їх

відображення в теоретичній системі Дж. М. Кейнса.

До 30их років 20ст панувала думка що за допомогою вільного цінутвореня

економіка автоматично прямує до рівноваги (попит = пропозиції) але

згодом ця теорія вичерпала себе, яскравим прикладом цього був циклічний

характер розвитку капіталістичної економіки. На рубежі 20ст монополії

остаточно знищили вільну конкуренцію як регулятор капіталістичного

господарства, вільне переливання капіталу та робочої сили, вирівнювання

витрат виробнитва, цін та норми прибутку стають тепер неможливими.

Економічна криза 1929-33рр продемонструвала очевидну невідповідність

між високим рівнем розвитку продуктивних сил та ірраціональністю

стихійних ринкових процесів.

Перші кроки були зроблені у США у “новому курсі” Рузвельта. На перших

порах втручання в економічне життя пояснювалося практичними

міркуваням без відповідної теоретичної бази. У 1936 англ економіст Кейнс

видав книгу “Загальна теорія зайнятості, процента, грошей”, цим самим

створивши теоретичну базу нового напряму котрий обгрунтовує

неможливість саморегулювання капіталістичної економіки на мікрорівні та

необхідності державного втручання в економічні процеси.

Кейнс(1883-1946)-англ.ек-ст, держ. і політичний діяч. Гол.праця - “Загальна

теорія вартості, процента і грошей” (1936) - книгу сприйняли у колі великої

буржуазії і назв. “біблією кейнсіанства”.

Кризи 1929-1933рр. змінює погляди Кейнса, він пориває з ідеями

фритредерства, вв., що доба вільної конкуренції вичерпала свої можливості.

Він чітко сформулював новий напрям ек. теорії дер-го регулювання ек-ки.

Оперував величинами, що визначають рівень та темпи зростання

нац.доходу- споживання, нагромадження, заощадження, інвестиції,

зайнятість. Він заклав основи макроекономічному напрямку ек-ки.

Кейнс вважав, що проблеми розви-го кап. сус-ва, слід шукати не у сфері

пропозиції ресурсів, а у сфері попиту. Кейнс поставив під сумнів існування

за умов монополістичного кап-му вільного руху цін у напрямку зниження

(досвід показав, що ціни залишаються незмінними навіть заумов зниження

зарплати та спаду вир-ва.

Він показав неможливість постійного зниження норми процента з метою

стимулювання інвестицій. Є ета, нижче якої суб”єкти не передадуть свої

заощадження у позичку, а триматимуть їх у вигляді ліквідних засобів з

метою страхування себе у разі ускладнень.

Отже він намагався показати, що мех-зм автоматичного зрівнювання

попиту та пропозиції, що на ньому грунтується неокласична теорія є

утопією.

За К. витрати на споживання зростають мірою збільшення доходу, що є у

розпорядженні сус-ва. Але зі зростанням доходу зменшується показник

граничної схильності до споживання, а відтак зменшується і частка

споживання в доході. Це пов”язано з тим, що частина НД заощаджується.

Причину цього К. бачив в схильності людини споживати менше в міру

збільшення її доходу - “основний психологічний закон сус-ва”.Умова

досягнення рівноважного стану ек-ки за К. полягає щоб вакуум між рівнем

доходу і споживанням заповнювався збільшенням інвестиційних витрат

К. виділив 3 мотиви зберігати гроші готівкою;

- трансакційний мотив (бажання мати готівку для нгепередбачених

платежів) ;

- мотив перестороги;

-спекулятивний мотив.

За К. зменшення зарплати не здатні зменшити безрбіття.

Теорія попиту на гроші у К. - теорія “ переваги ліквідності “. Ліквідність за

К. - це можливість ати за одиницую часу за макс. ціною будь-яке майно.

Значення теорії К.;

-висуває на перший план проблеми реалізіції (неефективного попиту), що

започаткувало розвиток динамічної теорії циклу.

-теорія НД та мультиплікатора увійшли в післякеййстанські теорії ек.

зростання;

-поєднав ек. теорію та ек. політику.

89.Криза світового господарства (1929 – 1933 рр.) та шляхи виходу з неї.

Сутність політики «Нового курсу» Ф.Д. Рузвельта.

Сутність політики «Нового курсу» Ф. Рузвельта полягала в активізації ролі

держави, включення її до процесів регулювання економічного життя. Лінія

«Нового курсу» передбачала жорстку боротьбу і являла собою певну

рівнодіючу багатьох сил: великого бізнесу, банківських кіл, дрібних

підприємців, фермерів, профспілок, широких мас працюючих і велику кількість

безробітних. Перші дні президентства Рузвельта були ознаменовані екстреними

заходами з боку уряду. За умов банківської кризи, що вибухнула (банки

банкрутували один за одним), президент оголосив загальні «банківські

канікули» до 9 березня й запропонував Конгресу США «Надзвичайний закон

про банки». Положення закону доводили, що Рузвельт не пристав на необхідну

для багатьох націоналізацію банківської системи. Закон передбачав такі заходи:

1)надання Федеральною резервного системою (ФРС) позик банкам;

2)наділення міністра фінансів повноваженнями, до яких входило право

запобігати масовому вилученню внесків;

3)заборону на експорт золота;

4) продаж банкам ФРС облігацій державної позики.

Завдяки введенню таких заходів банки змогли отримати від держави позики під

заставу цінних паперів і державних облігацій.

На підставі закону про надзвичайний стан в Історії США вперше була змінена

концепція бюджетної політики, тобто держава свідомо пішла на перевищення

витрат над доходами. Припинився обмін банкнот на золото, яке зрештою

остаточно вилучили з обігу. Щоб уникнути гіперінфляції, держава вжила

заходів для закупівлі золота у населення за ціпами, що перевищували курс

долара стосовно золота

Поряд зі зростанням державного контролю над банківською системою

посилювався контроль над біржею і ринком цінних паперів. У 1933—1934

роках, незважаючи на критику з боку ділових кіл, було прийнято кілька законів,

які регулювали випуск цінних паперів, у результаті чого було:

1) встановлено контроль над випуском акцій (у разі випуску компанією акцій

усі її директори несли персональну відповідальність за випуск);

2)передано контроль над ринком цінних паперів до спеціально створеної

комісії, членів якої призначав Президент;

3)обмежувалося використання банківського кредиту в операціях на біржі;

4)заборонялися будь-які маніпуляції з цінними паперами;

5)вводився щорічний звіт корпорацій, зареєстрованих на біржі.

Двома найважливішими законами першого терміну президентства Ф. Рузвельта

(1933-—1936), що вплинули на подальший розвиток економіки США, можна

вважати закон про відновлення національної промисловості (НІРА) і закон про

регулювання сільського господарства (ААА), ухвалені на початку 1933 року.

На відміну від «Нового курсу» Рузвельта, Велика Британія в боротьбі з

наслідками «Великої депресії» не пішла шляхом порятунку промисловості,

фермерських господарств і проведення реформ у соціальній сфері.

Головним у діяльності уряду лейбористів було:

1)виправлення дисбалансу бюджету;

2)поліпшення становища у внутрішній і зовнішній торгівлі.

Англійці залишалися консерваторами стосовно переходу до дефіцитного

бюджету, хоча така політика США згодом цілком виправдала себе. Велика

Британія використовувала у боротьбі із наслідками світової кризи власний

величезний історичний досвід головного «банкіра світу». Тому в 1931—І934

роках уряд Великої Британії головним економічним завданням вважав забезпе-

чення сприятливих фінансових умов для розвитку промисловості, сільського

господарства, торгівлі.

У цей період уряд Франції проводив соціальну програму, спрямовану па

зниження рівня безробіття, організацію громадських робіт. Ця політика

передусім стосувалася державного сектору і певним чином забезпечувала вихід

економіки з кризи із найменшими втратами.

«Велика депресія» 1929-—1933 років далася взнаки й на господарському житті

Німеччини через «прив'язку» економіки до іноземних кредитів зі США,

Великої Британії та Франції. Припинення допомоги з боку провідних країн, які

теж переживали важку кризу, погіршило становище Німеччини (збанкрутувало

68 тис. підприємств, криза охопила банківську сферу, кількість безробітних

сягнула 8 млн осіб).

Нездатність уряду Веймарскої республіки ефективно протидіяти економічній

кризі, намагання монополій відновити втрачені позиції на світових ринках,

різке падіння життєвого рівня були головними чинниками встановлення

фашистського режиму в Німеччині 1933 року й приходу до влади НСДАП.

Економічна політика фашизму мала яскраво виражений статистичний

характер. Антикризові заходи набули рис надзвичайних, оскільки

переслідували не так тактичні цілі виведення господарства у режим

зростання, як стратегічні військово-політичні: повернення втрачених

територій і ринків збуту, подальше розширення кордонів Німеччини,

зрештою — світове панування.

90.Вплив Першої світової війни на розвиток господарства європейських країн

та США. Версальська угода та її економічна суть.

У період Першої світової війни вирішального значення для економік країн, які

брали в ній участь, набули потреби фронту. Держава не обмежувалася

функціями замовника і покупця військової продукції. Масштабність воєнних

дій і загострення економічних проблем змусили уряди країн, що воювали,

перебрати на себе частину організаційних функцій та забезпечення взаємодії

між приватними підприємствами, що обслуговували потреби фронту.

Управління економікою з боку держави набуло форм контролю й розподілу

стратегічних ресурсів, продовольства, засобів транспорту і робочої сили.

Так, у США в 1917—1918 рр. створюється низка комітетів,

відповідальних за розміщення державних замовлень та розподіл робочої

сили, палива, сировини, транспортних засобів. Діяльність цих нових

державних інститутів координувалася військово-промисловою радою.

Аналогічна централізація була характерною і для Німеччини («військово-

сировинні союзи»), Англії (міністерство військового постачання).

Завершення війни спричинило неминучий процес повоєнної реконверсії

економіки США, Великої Британії та Франції. Наприклад, Велика Британія

розформувала майже всі створені під час війни органи контролю. Та попри те,

що уряд організував розпродаж багатьох військових заводів, під контролем

держави залишалося вчетверо більше підприємств, ніж до війни. Це було

свідченням того, що до планів уряду не входила остаточна відмова від

державного регулювання економіки.