Шилов Ю.О. Давня історія України в контексті світової цивілізації

Подождите немного. Документ загружается.

121

ки) антів і склавинів. Позиція цих фахівців не суперечить Нестору-

літописцю ХІ–ХІІ ст. та його попередникам, які ототожнювали най-

давніших слов’ян із населенням задунайського Норика, заселеного за

римських часів (в)енетами малоазійського походження. Такі виснов-

ки слушні, якщо взяти до уваги деякі положення нашої концепції і

вважати венедів найчисельнішими, типовими носіями слов’янської

етнокультури античних часів. Проте загалом (від середини, згідно з

Влес-книгою), історія слов’янства значно глибинніша.

Вище ми описали становлення самоусвідомлених слов’ян (спорід-

нених ванів–антів, енетів–венедів, сколотів–склавинів) у 2400–

1700 рр. до н. е. Тоді вони мешкали (межуючи із неслов’янськими

етносами індоєвропейської та ін. мовних спільнот) у лісостепах і сте-

пах Північного Причорномор’я — від Карпат до Кавказу, з центрами в

Оріяні й Борусії, з яких уже означилися шляхи часткових переселень

до Балкан і Троади, Месопотамії й Єгипту, Центральної й Північної

Європи, Зауралля та Індії. Ми розглянули події, які певною мірою

стосувалися Троади, й дійшли до часу Великого переселення народів

IV–VI ст., часів ранньої Візантії. Тоді слов’яни не тільки розселялися

по Європі, а й поверталися назад, до своєї Північнопричорноморської

прабатьківщини. Цьому сприяв тиск прибалтійських готів, племена

яких теж прагнули дійти до теплих узбереж Чорного моря. Від 230 р.

вони почали здійснювати свій задум.

Причорноморські слов’яни сподівалися на повернення північних

венедів, потребуючи їхньої допомоги в боротьбі з чужинцями за пра-

батьківську землю. За Влес-книгою [36а]:

Мовили Матері своїй, що будемо боронити землю нашу краще венедів,

які пішли на захід сонця і там перед ворогами землю упорядковують

і хибну віру взяли, тримаються її. (…)

А ми не дурні, не безумці, і вірити мусимо,

доки не по бачимо, що венеди повертаються

до земель наших, до степів давніх,

щоб глядати ватри іні, як у дні виходу од П’ятиріччя і Семиріччя,

коли на сході відійшли од нас.

Анти, як і споріднені з ними венеди, зберігали характерну для ско-

лотів близкість до кельтів [А. Г. Кузмін, 2003]. Зокрема, їхні імена —

Ардагаст, Келагаст, Доброгаст, Радогаст, Пирогаст та інші — засвідчу-

ють це другою частиною, яка в мовах обох народів означає ‘достойний

(гість)’.

122

Етнонім анти більшість дослідників виводить із розглянених

вище значень ван(д)вен(е)д і зводить до ‘слав(’ян)и’. Цьому не про-

тирічить семантика запропонованої О. М. Трубачовим ‘країни’.

Найдавніші анти існували серед слов’ян ІІ–І тис. до н. е. в різних

місцях — від Пенджабу до Адріатіки. Знаючи це [4г], автори “Велесо-

вої книги” не випадково розпочинають їхню історію з військово-русь-

кого протистояння готам ІІІ ст. до н. е. на Волині [24б] — на початку

шляху із Прибалтики до Причорномор’я:

Ми Дажбожі внуки і не сміємо нехтувати славою нашою за віки.

Се бо антами були по Руськолані,

а раніше були русами і лишилися ними.

Се про Волинь ідеться перше, яка била ворогів, бо хоробра є.

І та волинь є першим родом, будучи їх (антів) початком.

І анти Мезенмира здобули перемогу над готами і розтрощили їх надвоє.

Остання зі згаданих подій відбулася всередині VI ст. А їй переду-

вало створення Антського союзу східнослов’янських племен, поразка

його вождя Божа і перемога Вендеслава над готами у 375 р., початок

гунського нашестя цього ж року та інші важливі події. Вдруге згада-

ний “Велесовою книгою” [24а-б] Мезенмир прагнув досягти миру з

кочовими обрами (аварами Прикавказзя), але 560 року ті “пішли на

князя і забили його. І се Синє море одійшло од Русі”. Так анти зникли

з історичної арени, залишивши по собі (до VII–ХІІ ст.) Дулебський

союз і Тмутороканське князівство.

Проте у другій пол. V — першій пол. VІ ст., коли Антський союз

племен набув найбільшої сили, почав підійматися також Слов’янський

союз (йдеться про ті племена, що творили ядро Київської Русі).

Тимчасово утворилося два центри [7в]: “Тут русь зібрала свої сили

і розбила гунів, утворивши Край Антів і Скуфь Києву”. Отже, анти

були державотворцями з давньою й досить міцною традицією краян,

а Київ лише почав збирати скуфь‘скотичів’ — етнічно визначених,

але ще не згуртованих людей.

Їхнє об’єднання, наперекір північно-західним варягам та у злагоді

з ними, а також формування під час цього процесу Київської Русі роз-

глянемо нижче.

123

іХ

сХіДне розселення слов’ян

1. оріяни, боруси, сло(а)в’яни

Знаємо вже, що месопотамський Шумер виник внаслідок етно

культурного імпульсу із придніпровської Аратти, а вздовж шляху,

що поєднав ці держави, у V–IV тис. до н. е. почала формуватися

арійська спільнота племен. Цей процес з’ясували насамперед архео-

логи В. М. Даниленко, В. О. Сафронов і Н. О. Ніколаєва, Ю. О. Ши-

лов та інші, а згодом підтвердив шумеролог А. Г. Кифішин. Антро-

пологи, зоологи й ботаніки мають поглибити висновки Г. Кларка і

його колег [The Dawn of Civilization. — L., 1961], які дійшли висновку

про колонізацію у вищевказаний час Середнього й Близького Схо-

ду вихідцями із обширів між Карпатами та Кавказом. Спираючись

на праці дослідників, Л. Силенко [МАГА ВІРА. — N.-Y., 1979] зазна-

чає: “Коли ми звертаємося тепер до важливіших областей раннього

хліборобства, то знаходимо існування більших зв’язків із Трипіллям

(Україною), ніж із Стародавнім Сходом”, — не кажучи вже про поход-

ження звідси ж одомашнених коней і великої рогатої худоби, а також

винайдення возів та колісниць.

Серед дошумерських написів Кам’яної Могили, а також у написах

придунайської й придніпровської Аратти трапляється багато імен і

сюжетів, характерних згодом для Шумеру. Це і згадана вище Інан

на — Праматір і, водночас, втілення планети Венери. Це й БОГ-Тво-

рець Енліль, (‘Владика-вітер’), який розділив праострів Кіан (що під-

нявся із правод Акіану) на Матір-‘Землю’ Кі та Батька-‘Небо’ Ан.

Зображення Енліля було відкрито у Кам’яній Могилі археологом

Ю. О. Шиловим у 1990 р.; через кілька років шумеролог А. Г. Кифі-

шин прочитав серед цих та інших зображень опис діянь цього БОГА-

Творця — ім’я якого (як і назву Аратти) було відкрито ще серед пра-

написів епохи палеоліту. Відомо, що образ шумеро-вавилонського

Енліля використали євреї, західні семіти, для створення біблійного

Елоя (який зветься також Елогим, Яхве і Саваоф). Менш відомо,

проте більш очевидно, що прямим спадкоємцем шумерського Енліля

Кургаля (Ен-ліля Кур-галя, ‘Вітра коливання Гори високої’), а також

хатто-хеттського Лельвана став слов’янський Лель. Шанування цього

Бога весни та кохання (пов’язаного з індоарійськими весняними тан-

124

цями лілья — ‘туди-сюди, коливання’) призвичаєно до святкування

Красної гірки, за втілення якої годиться обирати могили-кургани. Їх

прообразом стала Кам’яна Могила, Шу-Нун (‘Закон Володарки’). Її

ж Інанну (‘Нун-Анну) можна також вважати пращуркою української

матінки-нені.

1925 і 1927 року в Лондоні були видані монографії Л. А. Веддел-

ла “Indo-Sumerian seals Deciphered” та “A Sumer-Ayran Dictionary”, в

яких автор довів спорідненість писемності й мови шумерів та арій-

ського санскриту — ‘штучно створеного’ жерцями-брахманами.

Побіжно було розглянуто питання про спорідненність найдавніших

писемностей Шумеру і Трої. Коли ж Л. Силенко переклав англійські

переклади свого попередника українською, то з’ясувалось:

(арат.) шумер. арій. (санскрит) україн. (слов.)

аг — агні — вогонь

абба — бап, тата — батько, тато

ама, нана — ма, мата, матрі — мама, матір, неня

ара — ара — рало, орати

асса — ашва — кінь, лоша

бабі — бгу — бути

бад — бад — біда

бал — вал — вал

бар 1 — вар(тан)а — (по)ворот(а)

бар 2 — бгратра — брат

бара — віра — віра

барті — бгараті — боярин(я)

бі — біс — бити(ся)

бід — від, вєд — вид(іти), бачити

бул — бгал — біль

гарі — арія — гарний

дара — дару — дорогий

дас — даса, даван — даси, давання

дім — дам — дім

дімма — тама(с) — темно, димно

дуг — діш — дума

дур — дур — дур(не)

егі, іхі — і, іті — йти

ліл — лєл, лубх — любов, любити

пад — піту, ада — обід, їжа

125

пур — прогі — правий

пі — пі — пити

хшаті — кшатрій — воїн, кошовий

Тільки з Аратти-“Трипілля” могла походити спільність хлібо-

робських термінологій Шумеру та України. Так, числа тузінь (12),

копа (60), ган (120) відповідають донедавна поширеним ‘дюжина’,

‘копиця’ (із 60 снопів збіжжя), ‘гон’ (60 або 120 саженів); міри дов-

жини гин та саг походять від ‘зігнутої’ руки (тобто ‘ліктя’) та ‘сягання’

(розведеними руками, ‘саженя’); срібний злиточок міна означав спо-

чатку ‘міняти’, а потім став ще й грецькою ‘монетою’.

Вище було наведено деякі схожі моменти слов’янської етнокуль-

тури — прямої спадкоємиці дунайсько-дніпровської Аратти (І), та

закавказької Аратти (ІІ), посередниці першої у відносинах із Шу-

мером. На батьківщині хурритських арратів розташовані багаті чер-

воною вохрою пагорби. Серед них був Сурікаш — ‘Кош Сур’ї’, назва

якого зрозуміла для давніх слов’ян. Назва гори біля входу в ту до-

лину “Поселення Сонця” — Савадан; тут ‘збирали дань’ з тих, хто

вивозив із Аратти-ІІ червону вохру. Місцеві удули‘вівчарі’, шухада

ли-‘рибаки’, рагаби-‘воїни’ могли б, напевно, порозумітися з тодішні-

ми слов’янськими гуцулами, ловцями щук і судаків, із русами — вої-

нами, які отримували ругу, платню за військову службу. Звідси (та

від долини Тавриси), напевно, й пішла Руса — місцева династія царів

Урарту. Її традиція простежується в згаданій вище “червоній Русі”

(за А. Г. Кузміним) причорноморської Тавриди. А хурритська назва

Інанни — Біанна — перегукується не тільки з назвами озер Севан і

Ван, а й зі слов’янськими Діванна, Дана тощо. Можна також зіста-

вити город (місто) й арді (наддніпрянська Гардаріка). У назвах

міст на Кавказі віднаходимо згадки про Аратту: Артаані, Артвіні,

Артануджі, Арташат, Артік тощо. Це унаочнює спорідненість ванів

з (в)енетами. Аратто-шумерських часів сягає також корінь серед-

ньовічних слов’ян-будаків, нащадків античних будинів, родичі яких

будії мешкали в іранській Мідії. Цей родовід розглянуто вище.

Збіги назв деяких міст-держав Шумеру (Кіян, Урук, Ума, Кіш)

з теперішніми населеними пунктами України (Київ, Урож, Умань,

Кі(о)шев) вказує на прадавні назви поселень Аратти. Вона була пра-

батьківщиною індоєвропейців. Після їхнього розселення Аратта,

розташована в межиріччі Дунаю й Дніпра, стала спільним джере-

лом також для культур Шумеру та Індії. Цим, зокрема, пояснюється

спорідненість писанок українського Великодня з відповідними тради-

126

ціями тих далеких країн. Відомо, що такі яйця шумери дарували один

одному на Великий День, а в індійському Кашмірі їх досі розписують

схоже до українських.

Перебуваючи в Індії, С. І. Наливайко та Ю. О. Шилов ознайомили

археологів Міністерства культури й науки із зображеннями будинків

та міст, кераміки й статуеток трипільської археологічної культури,

тобто Аратти. Першим враженням індійських науковців був вигук:

“Мохенджо-даро!” — є таке містечко в Пенджабі. Цим словом на-

звано також археологічні залишки найдавнішої цивілізації Бгарати

ІV–III тис. до н. е. Мабуть, то була описана в “Махабгараті” Аратта —

третя вже (після болгарсько-української та вірмено-іранської). Вона

могла виникнути внаслідок післяпотопних міграцій із Наддніпрян-

щини до Араратської долини й озера Урмія, а звідтіля врізнобіч — до

Месопотамії (‘Межиріччя’ Євфрату та Тигру) і до ‘П’ятиріччя’-Пенд-

жабу. Причому не обов’язково переселялися народи — достатньо було

й мандрівних жреців. Такі випадки нам уже знайомі: це експедиція

7000–6200 рр. до н. е. між Чатал-Гуюком і Кам’яною Могилою, потім

між Араттою і Араратом, між святилищами-обсерваторіями від Дніп-

ра до Алтаю й Британії, а ще пізніше — між Гіпербореєю й Делосом.

Вище було розглянено дані індоарійського епосу “Махабгарата”

[VIII: 27, 30 та ін.], які відобразили взаємозв’язки між дунайсько-дніп-

ровською Араттою-І та пенджабською Араттою-ІІІ. Шлях між ними

пролягав, напевно, через закавказьку Аратту-ІІ. Згадаймо відповідні

племена й міста двох перших: сіндів, сіверців, болоховців з Кудиним —

та сіндгівсувірів, бахліків з Кундіним. Ці та чимало інших фактів вка-

зують на відповідну міграцію IV–III тис. до н. е. наприкінці існуван-

ня Аратти-І (трипільської археологічної культури). “Велесова книга”

[31 та ін.] донесла відомості про наступну, арійську міграцію, в якій

взяли участь і прямі нащадки колишніх араттів. У середині ІІ тис. до

н. е. ними були оріяни й боруси. Похід із Наддніпрянщини до Пен

дебу-Пенджабу організували арії під знаменом божественного героя

Індри, який “дитиною прийшов із землі аріїв до краю Ін(д)ського”.

У той час цивілізація Аратти-ІІ (археологічна культура Мохенджо-

даро) щонайменше півтисячоліття вже лежала в руїнах.

Арії (найдавніші з яких Л. А. Ведделл занадто прямолінійно

ототожнив із шумерами, а В. В. Хвойка — з “трипільцями”) були

індоєвропейськими родичами праіндоєвропейських араттів або

хаттів. Якщо передостання спільнота формувалася у лісостепах

на основі носіїв хліборобської буго-дністровської археологічної

127

культури, то спільнота аріїв почала формуватися поблизу степових

кордонів Аратти на основі спорідненої сурсько-дніпровської куль-

тури скотарів. Аратта і Аріан IV–III тис. до н. е., зосередившись у

Дністро-Дніпровському регіоні, були в індоєвропейському світі не-

наче ядро і його оболонка. Остання, внаслідок екологічних зрушень

та своєї рухливості, сягнула згодом далеких країв. Цьому сприяло

поширення в аріїв коней, возів, колісниць. Для приборкування цієї

кочової стихії араттські брахмани запровадили у її середовище своїх

емісарів — знавців ведичної мудрості. Її тексти брахмани укладали

на санскриті — ‘штучно створеній (мові)’ для міжнародного спіл-

кування в індоєвропеському світі. Чи не найперший — принаймні,

доіндійський — напис тією мовою знайдено в арійському похованні

середини ІІ тис. до н. е. із кургану поблизу м. Артемівська Донецької

обл. [В. Кульбака і В. Качур, 1998]. Цей напис на горщику зрубної

археологічної культури засвідчує переддень часткового переселен-

ня аріїв до Індії. Вони також прийняли вагому участь у етногенезі

слов’ян — які, проте, не стали прямими спадкоємцями аріїв. Прямі

пращури слов’ян — боруси (населення центральної частини араттів),

а ще оріяни (аратти, змішані з аріями).

Вище також згадано дві значні міграції племен із української Над-

дніпрянщини на Близький Схід: аратто-шумерську (між серединами

VI–IV тис. до н. е.) та хуррито-арійську (ХХIV–ХХІІІ ст. до н. е.).

Третім походом, в якому теж простежується присутність слов’ян

(праслов’ян до 2400–1700 рр. до н. е.), став похід гіксосів на Єгипет

1700–1570 рр. до н. е. За визначенням Дж. Вільсона [див. Л. Силенка,

1979]: “Ханаани називали гіксосів “русами”. Ними збудовано селище

“Русасалем”, що значить “Русів постій, мир”. Зі слова “Руссалем” пос-

тало слово “Єрусалим””. Похід аріїв до Індії у середині ІІ тис. до н. е.

став четвертою із відомих міграцій наддніпрянців на Схід. У її складі

також були слов’яни — деякі племена чи роди оріян і борусів.

Їм не вдалося прижитись на новій батьківщині. Частина людей

вирішила об’єднатися й повернутися назад. Віче аріїв (Глс Аріув) доз-

волило їм це зробити. Союзники нарекли себе сла(о)в’янами: славни-

ми,щославословлятьБогів. Повернення очолили Орій-отець і троє

його синів [31, 38а, ін.]:

І там наказав отець (згідно з) Гласом Аріїв, трьом синам своїм

поділитися на три роди

і йти на південь і на захід сонця.

128

А то були Кий, Щек і Хорив.

І так зробили, і пішли три роди,

і сіли всі на землю свою (…)

Земля наша простяглася од сонця до сонця Сварожія.

Люди, які повернулись, домовилися з давніми родичами, що не

ходили до Індії і залишалися на місці. Вони надали поверненцям міс-

цину “в граді Індікиєві, який названо Київ. І в ньому стали селитися”.

То було, напевно, одне із 12 городищ тодішньої чорноліської археоло-

гічної культури, яку створили сколоти. Це припущення узгоджується

зі свідченням “Аргонавтики” В. Флака про (Х)Ору, матір (?) Колак-

саіса, сколотського вождя.

На батьківщині сини отця-Ора разом не ужилися. “Одійшли Хо-

рев і Щек від інших і переселилися до Карпатських гір [де існувала

вже Русь нащадків Богомира. — Ю. Ш.], і там інші городи заснували”

[36б]. Надалі “Хорват брав своїх воїв” і став родоначальником окремо-

го племені [7з, 36а]. Щек же закріпився в Карпатах, де “інша частина

Щехова лишилася з русами, і так на тій землі утворили з ними Русь-

колань”, відмінну від очоленої Києм на Правобережжі Дніпра [5а, 7з].

А Орій заснував місто-поліс Гол(и)унь [35а], руїни якого розташовані

на Лівобережжі, у верхів’ях Ворскли. Отак і почали поширюватися

перші слов’яни — не тільки за етносом (той, як зазначено вище, сфор-

мувався не пізніше 2400–1700 рр. до н. е.), а вже й за назвою.

Тут доцільно ще раз повернутися до Гелона, описаного давньо-

грецьким “батьком історії”. За Геродотом [IV, 108–109], це місто-дер-

жава було розташоване на землі кочових мисливців, рибалок і зби-

рачів будинів, які “що три роки справляють свято на честь Діоніса і

впадають у вакханічний запал”. Гелони ж (родичі агафірсів і скіфів)

відмінні від них. Вони шанують “святилища еллінських богів зі ста-

туями, вівтарями і храмовими будівлями з дерева, спорудженими на

взірець еллінських. (…) Мешканці Гелона споконвіку були еллінами.

Після вигнання з торгових поселень вони осіли серед будинів. Гово-

рять вони трохи скіфською мовою, трохи ж еллінською”.

Версія Геродота про вигнанців сумнівна, бо не узгоджується з

прагрецьким культом Діоніса місцевого населення. Вірогідніше, про

що вже було сказано, трактувати гелонів залишком індоєвропейської

спільноти оріянського типу, який не пішов на Захід разом із іншими

пелазгами й прагреками. Може, саме від гелонів рушали на Делос зга-

дані вище Опіс, Арга й інші гіпербореї. На користь такого припущен-

129

ня свідчать імена Гелона та Скіфа, грецьких царів Середземномор’я.

Може, посланці цих народів прийшли туди у складі команд “Арго” чи

кораблів Одіссея? В усякому разі, простежується чимало особливих

збігів Трої-Іліона й Гелона (‘Сонячних’, як і елліни) — пов’язаних, до

того ж, специфічними легендами про мандрівного Геракла. А основ-

не те, що саме через Гелон, описаний у “Велесовій книзі” й “Історії”,

можна щонайлегше пояснити відомі — але ж незрозумілі! — фахівцям

дивовижні збіги між культурами давніх України, Індії й Греції.

2. Кіммерійці та скіфи

Влес-книга містить вказівки про повернення з Індії оріян-і-бо-

русів (перших слов’ян) на рубежі ІХ–VIII ст. до н. е. А рубежем VIIІ–

VII ст. до н. е. більшість дослідників датує скіфську навалу, яка бу-

цімто прийшла до Північного Причорномор’я з-за Волги й прогнала

кіммерійців з їхньої вітчизни. Із цих двох подій Ю. П. Миролюбов та

О. І. Асов намагалися зробити висновок про східну прабатьківщину

слов’ян, яких не тільки ці, а й чимало інших дослідників намагаються

споріднити зі скіфами.

Із пізніми, змішаними вже зі скіфами можна споріднювати, але з

найдавнішими — ні! Бо “Велесова книга” неодноразово підкреслює,

що “були кіморії також отці наші” й однозначно відмежовується від

найперших скіфів-‘скитальців’ (за “Indoarica в Северном Причерно-

морье” О. М. Трубачова [1999], який і без Влес-книги дійшов виснов-

ку про спорідненість індоаріїв і з кіммерійцями, і зі слов’янами). Про

це волхви Новгородчини пам’ятали й після хрещення Русі: “Посилаю

речі Перуна проти лжеграмоти. Руси були кімрами і до кімрів жили…

Вічна Борусь, на костях стоїть”.

Геродот навів чотири легенди про походження скіфів. Перші дві

мають міфологічне підґрунтя й починаються від прабатьків — Тар-

гітая й Геракла. Із цими легендами ми вже ознайомилися. Останні

ж дві — історичні. “Батько історії” та його послідовники довіряють

здебільшого третій, її ми щойно переповіли. Проте вона погано узгод-

жується з іншими фактами, бо не зважає на них, а догоджає тогочас-

ній політиці.

Справа в тому, що Геродот був другом, однопартійцем і, напевно,

розвідником афінського полководця Перикла — ескадра якого під-

тримала грецькі міста-колонії Північного Причорномор’я у 437 р.

до н. е., через кілька років після перебування тут “батька історії”.

130

Перикл, за писемним свідоцтвом тієї пори, “показав варварам усю

силу й безстрашність афінян, які плавають де завгодно і підкорили

собі весь Понт”. А його друг показав грекам (своїм політизованим

твором), на який народ місцевих варварів можна спиратися, щоб

гнобити інші. Таким народом були у той час скіфи-кочівники. Тому

саме їм Геродот приписав етнокультури сколотів, кіммерійців та ін-

ших слов’ян — одвічного місцевого населення скуфів‘скотичів’, але

аж ніяк не скі(ит)фів‘скитальців’ (подібних до скотини, що степами

скитається, — звідси й співзвуччя цих назв). Автори “Велесової кни-

ги” ближчі до історичної істини.

За нею, князь Оседень (може, спільно з Орієм, який повернувся

з Індії) заклав місто-державу Сурож (зруйновану згодом афінянами

з ескадри Перикла). Співзвуччя його назви із закавказькими Сур’єю

і Сурікашем, а також із Сірією та Сураштрою й Саувірою індійської

Аратти (за “Махабгаратою”) не випадкове — воно відповідає напрям-

кам попередніх і наступних походів оріян. Усе це розвивалося за тра-

дицією, закладеною ще переселеннями араттів (хаттів), хурритів,

ванів, енетів. Нині Сурож має назву Судак. Він розташований над

Керченською протокою між Чорним і Азовським морями. А тоді то

були Понт і Меотіда, з’єднані Боспором Кіммерійським. Дослідни-

кам вдалося відшукати якісь історичні зв’язки між згаданими вище

горою Меру, С(Ш)умером, кіморами (кіммерійцями), саувірами, сівер

цями. Останні — безперечно слов’яни (на відміну від енетів, які тоді

ще не стали венедами). У Київській Русі сіверці населяли здебіль-

шого Чернігівщину, але вважали своєю дідівщиною Тьмуторокань

обабіч Протоки. Під назвою Кіммерія цю територію згадано вперше

в “Одіссеї” Гомера.

Історикам відомо про похід кіммерійців на Близький Схід задовго

до скіфів, а також про їх преребування там упродовж 783–595 рр. до

н. е. За Влес-книгою [6в та ін.], початок походу очолили Оседень та

Орій. Рід другого

і Сірію воював, і Єгипет.

А в ті давні часи у нас не було єдності (…)

то(му) перси забрали велику частину русів і загнали до Набсура. (…)

А інші [нащадки роду Осед ня? — Ю. Ш.] пішли з отарами

до заходу Сонця і там пропали.

Наші ж люди пішли на долини Набсурсара,

потім на Сірію і Єгипет.