Шилов Ю.О. Давня історія України в контексті світової цивілізації

Подождите немного. Документ загружается.

опорну (хоча й міфічну) дату формування нашої етнокультури. При-

чому слов’янські назви Конка (ріка, над якою стоїть Савур-могила)

і Богатир мають арійське підґрунтя: ‘Журавлина’ Канка та ‘Сяюча

гора’ Балгатур (богатир Святогор давньоруських билин).

Під час дослідження глибин історичної пам’яті слов’ян необхідно

пам’ятати сказане вже про Трою і про можливу причетність до неї ле-

гендарних дат слов’янських та інших літописів.

2. Коли виникли слов’яни

Вище розглянуто чимало свідчень про те, що Аратта була яд-

ром праіндоєвропейських, а згодом також індоєвропейських народів,

серед яких прямими спадкоємцями того ядра стали праслов’яни та

слов’яни. Коли ж з’явилися останні?

Згідно зі свідченням “Велесової книги” [2б], пробувши одну тему

(10 тисячоліть, від кінця палеоліту до початку мезоліту з його сві-

дерською археологічною культурою та відповідною їй євразійською

мовною спільнотою), пращури слов’ян почали градіє ставити, вог

нища повсюди розкладати. Це свідчення про реалії держави Аратти,

тобто “трипільської археологічної культури”. А її малоазійсько-бал-

канське підґрунтя відповідає висновкам антропологів про те, що

слов’яни одвічно “тяжіли більше до південних і центральних, а не до

північних районів центральноєвропейського ареалу”, причому вони

були близькими до ілірійців, пеласгів, германців і кельтів [А. Г. Куз-

мін, 2003]. Останки з жертвоприношень і могил VI–II тис. до н. е.

дали змогу зробити висновок, що “фізичними предками українського

народу можна вважати і масивних творців дніпро-донецької культу-

ри неолітичної доби, і значно грацильніших трипільців, і принаймні

частину населення епохи бронзи” [С. П. Сегеда, 2001].

Подальша доля Трипілля почала з’ясовуватися відразу після від-

криття цієї археологічної культури. Вже 1899 року В. В. Хвойка пи

сав: “Народ, який створив ці пам’ятки, не міг зникнути безслідно, і

це була саме та гілка арійського племені, яка справедливо названа

протослов’янською і нащадки якої дотепер заселяють південно-за-

хідну Росію”, — тобто Україну. Надалі на цій позиції стояли захід-

ноукраїнські дослідники О. Кандиба, Я. Пастернак, О. Ольжич,

В. Щербаківський. Трипільське коріння слов’ян відстоювали також

авторитетні дослідники радянського часу: П. М. Третяков [1948],

Б. В. Горнунг [1963], Б. О. Рибаков [1965, 1981], В. М. Даниленко

[1965, 1974, 1999]. Була й інша вагома позиція, висунута в 1928 р.

М. Я. Марром: трипільці — пращури пеласгів. До неї схилялися

В. Георгієв і В. П. Петров. Згодом її ж відстоюючи, О. П. Знойко

[1989] спирався на відповідні розшифровки трипільської писемності

М. З. Суслопарова, а також на етноісторичні дані, які наводять не тіль-

ки пеласго-етруські, а й слов’янські відповідності. Схожих висновків

дійшли також О. Братко-Кутинський [1996], Л. І. Акімова [1996] та

ін. Суттєвого протиріччя між двома основними позиціями потракту-

вання етнічної належності Трипілля немає: і пеласги, і слов’яни на-

лежать до індоєвропейської спільноти, народи якої схожі між собою,

причому чим давніше — тим більше.

Автори “Давньої історії України” подали укладену Б. О. Рибако-

вим мапу прабатьківщини слов’ян від витоків Дону до гирла Одера

[Кн. 2. — К., 1995], але не навели його пояснень: то була людність,

представлена тшинецькою та похідними від неї археологічними куль-

турами. Саме їх мав на увазі російський академік, говорячи про “древ-

ні слов’янські племена в ХV–IX ст. до н. е.” [Б. А. Рыбаков, 1998].

А його українські колеги залишають без пояснень генетичні зв’язки

тшинецької культури слов’ян із попередніми середньодніпровською

й трипільською — приморське, або усатівське відгалудження якої

спроможне розкрити таємницю тодішньої появи (в)енетів та інших

слов’янських племен у Малій Азії, на Балканському півострові й далі

на захід.

Звичаї самоспалення й кремації, притаманні трипільській архе-

ологічній культурі, проіснували на Русі до хрещення, а згодом пе-

рейшли до старообрядців. Як вже було сказано, на людиноподібних

статуетках і посудинах Аратти, а також у похованнях людей досить

часто трапляються зображення зачісок і деталей одягу, які можна

порівнювати з традиціями українців і молдаван [А. П. Погожева,

1983; К. В. Зиньківський і В. Г. Петренко, 1987; З. Васіна, 2003].

Існують мовознавчі відповідності, зібрані останнім часом

Ю. Л. Мосенкісом [2001], А. Г. Кифішиним і М. І. Кікешевим [2003].

За висновками останніх, на території України «до древніх протошу-

мерських ритуальних формул-основ (VI–V тис. до н. е.) в середині-

кінці IV тис. до н. е. почали долучатися протохаттські елементи. Вони

виявилися в північній і південній лініях протохатто-давньоєгипетсь-

ких термінах, а згодом, у III–II тис. до н. е., отримали протослов’янське

“пояснення”». (Наведені дати слід поглибити на 2–1 тисячоліття.)

Описана картина має не тільки лінгвістичне, а й фольклорне обґрун-

тування: згадки про хаттів, очевидно, є в сказах “Про Хату-Русу” та

“Про Землю Руську-Полянскую” [Ю. П. Миролюбов, 1990]:

Билі Пра(дє)ди і Пра(ба)би наші в краю полудєнном,

і тамо жілі. І позвалі іх “до хати”,

от ворога боронітіся, а ворога отогнаті,

а коліж прішлі Пради, Щури і Пращури,

то люді хатьскіє поховаліся,

а Руси моглі самі воєваті і бітіся. (…)

А то єщє до Кєльчі було а до Комирєй

[кельтів і кіммерійців — Ю. Ш.]

колі Руса била одна в стєпу

і звалася Хата-Рсуа [Руса?], і нє мала она ворогов…

У “Вєді словена” [6, VII та ін.] є описи Колиці — міста-держави

араттського типу, традицію яких слов’яни зберегли до середньовіч-

чя і навіть пізніше. Образ Аратти (Аріти) проступає тут не тільки в

розповідях про винайдення скотарства та хліборобства, упорядку-

вання ланів і садів, особливе шанування великої рогатої худоби, — а

й у тому, що цю науку отримала першолюдина чоловічої статі Іма від

жіночих божеств. Останніх уособлювали ‘(малі) мами’ літніх жнив та

‘доньки’ озимих і весняних засівів:

…нехай навчать його малкі момі,

малкі момі та дєвойкі, –

як орати й як сіяти,

як жати білу пшеницю,

як місити чисте тісто,

чисте тісто — чистий хліб (пекти).

…а вже до Білграда (всі вони) прилетіли.

До Білого града, святого Колиця –

дев’ять момі і дєвойкі.

Дещо пізніші державні утворення такого типу, об’єднані вже між

собою в єдину систему, описує “Велесова книга” [24в, 17б]. Ознакою

Аратти-“Трипілля” є тут натяки на звичаї концентричного плануван-

ня та періодичного самоспалення-поновлення тих міст-держав:

І мали в часи ті державу,

і в давнину мали Кълоуне наше, і гради, і села, і вогнища,

що утворювали Землю…

Наші міста колом ставити маємо, як і отці наші.

Вище було зазначено, що Кълоуне, або Клунє (сучасне укр. клуня) —

це ‘Сховище’, чи ‘Зібрання’, яке походить від хаттського ‘Тельцем хра-

нимого’ калламасу (> укр. Коломия) й відповідає шумерським уру,

грецьким полісам, давньоруським “градам і вєсям”. Таке добровільне

зібрання міст-держав конфедеративного типу існувало від Аратти до

Київської Русі (з Артою-Арсанією у своєму складі) включно. Коза-

цькі заповіти називають їх Коло, Скýпа Краю та Скýпа Вкраїнська.

Араттський звичай государства (‘говяд Асурі дарувати’) жертвувати

Богові надлишки поголів’я своїх биків і корів також відображено у

“Велесовій книзі” [24в, 17б, 7є].

Можна навести також низку археологічно-етнографічних при-

кладів, що засвідчують праслов’янську належність Аратти-“Трипіл-

ля”. За Т. Д. Мовшею й В. Ф. Мициком, ритуальне начиння святилища

з раннього поселення поблизу с. Сабатинівка (Побужжя) відповідає

українському звичаю випікання весільного короваю. Тут, у будинку

площею 70 кв. м. археологи знайшли піч, зернотерки, корчаги для рі-

дини та замісу, курильницю, горщик з бичими кістками; рогатий трон

у вигляді молодого Місяця чи голови бика-Тельця, 16 глиняних жі-

ночих статуеток на узвишші за троном і 5 біля кожної із зернотерок,

1 кістяну статуетку на вході до приміщення. “Рогатий трон” призна-

чався, напевно, для коровайниці-свахи, яка молодих “місяцем обго-

родила, зорею підперезала”, — наслідуючи ведичну (аратто-арійську)

“свадху!”. Цей вигук супроводжував вогненне жертвоприношення

небесним богам і означав “благослови!”. Всередині однієї з модельок

(колекція С. М. Платонова; ЕТЦ) “дому народження Богині Інанни”

представлено хрестовидий вівтар із мискою посередині. Мабуть, то

хрещенська купель. Комплекс можна порівняти із українським зви-

чаєм приймати пологи. Баба-повитуха (по суті — “Праматір” села),

омиваючи немовля, за угодою з батьками одразу хрестила його (“бо

ще, не дай Боже, помре нехрещеним”), — а піп у церкві лише затвер-

джував обряд та ім’я… Аратто-шумерську Богиню-неньку Інанну

можна зіставити зі слов’янською Діванною, від якої походять Діва,

Дана, Ганна, Панна, Жіва, Іва тощо, а також русенсько-етруська

Діана із супутником Вербієм — І(Ю)ваном. Гілки івиверби — най-

давнішого з відомих “всесвітніх древ”, або “древ життя” індоєвро-

пейських народів — досі прикрашають спідниці болгарських дівчат,

які виконують ритуальний весняний танок “додол”; Б. О. Рибаков

вказав на відповідності того танцю й вбрання деяким зображенням

на трипільських посудинах. М. І. Чумарна розглянула з позицій цієї

ж культури “Кривий танець” та “хоровод” з їхніми обрядовими піс-

нями:

А ми просо сіяли, сіяли,

Ой Див-Ладо, сіяли, сіяли…

Бога Дива (тотожнього індоєвропейському Дьяусу, індійському

Дьяві, іранському Деву тощо) веснянки частіше називають Дідом. Пе-

ласги ж та греки вважали свого ДіяДзеусаЗевса “батьком богів”, що

відповідає патеру (папі італійців і росіян) римського Юпітера. “Ве-

лесова книга” [19], як і Рігведа індоаріїв, поєднує обидва поняття:

Молимо ПатараДяіє, що той ізведе огінь,

який Матирь-Сва-Слава принесла на крилах своїх

праотцям нашим…

Ім’я Праматері Сва можна тлумачити (за Б. І. Яценком) як ‘своя,

наша’, але точніше — як

‘Сова’. Образ Праматері-Сови вельми по-

ширений серед індоєвропейських народів; характерний він також

для тих трипільських посудин, форма і орнаментика яких одночасно

зображає і голову сови, і жіночий торс (із кришкою-чашею замість

голови). “Велесова книга” називає ще цей образ птиця Вишня — од-

ного з трьох найбільш шанованих в Індії богів. Вішну фігурує також у

“Вєді словена” і згадується в українських колядках:

Спредвішні

Народився бог Вішні.

Він по землі походив,

Нас із світу призовів.

Зображення стопи (відбитка підошви) Вішну шанують в Індії й

досі, як колись шанували в Україні творці арійських стел і могил. Кіль-

ка “плит зі стопами” є в Кам’яній Могилі. У вигляді стопи розбудова-

но найбільше місто “Трипілля”-Аратти біля сучасного села Тальянки

на Черкащині. Звідсіля, через аратто-арійські зв’язки, спорідненість

індійської віш(с)іграма з українською всією громадою та давньорусь-

кими “гради і вєсі”. А вишня — це, можливо, громадське дерево Вішну,

яке рясніло у садочках прадавнього Трипілля, як і в сучасному Виш

нопіллі (‘Захищене Вішну’ за араттських часів, а нині “Вишневе поле”

поряд із Тальянками) та й у всіх селах і містах України.

Археолог Ю. О. Шилов, спираючись на дослідження мовознавців

О. М. Трубачова і С. І. Наливайка, дійшов висновку, що зародження

індоарійських епосів “Рамаяна” й “Махабгарата” пов’язані з подіями

у Тавриді й на території між Кам’яною Могилою та дніпровською

Хортицею. Зокрема із входженням араттських брахманів у середо-

вище арійських племен V–ІІІ тис. до н. е., а також із походами між

Араттою, Шумером та Індією у ХХХІІІ–ХV ст. до н. е.

Дослідження описаних зв’язків між, з одного боку, араттською й

арійською, а з іншого — індійською й українською культурами можна

розпочати з пісні “Ой ізійди, місяць”. Дівчина “із двома дружками”

приходить свататися до парубка. Його матір не погоджується і дає їй

натомість “коня вороного” (а не гарбуза). За цими ознаками звичай,

що побутував в Україні ще й у ХVІІІ ст., стосується принаймні часів

амазонок античності, а, може, навіть V–IІІ тис. до н. е., коли пошири-

лася арійська кіннота й був шанований місячний календар. Проте ха-

рактерним той звичай є для дунайсько-дніпровської Аратти та індо-

арійської “Рамаяни”, де зветься сваямвара, — звідси свайба українців

та інших слов’ян. Чарівна місцина Дандака “Рамаяни” має античну

(до IV ст.) відповідність у Тавриді, де жило плем’я рамос. Існують та-

кож обопільні свідчення про особливе шанування жінок та інші оз-

наки матріархату, притаманного Аратті; поклоніння оленям має від-

повідність у кримських курганах IV–III тис. до н. е. Показова щодо

цього антропоморфна стела із с. Верхнєріччя. На її спині — колчан

і пара оленів, що прямують до Сонця; серед зображень на лицевому

боці — оголені жінка та чоловік, які тримаються за руки, хрестовидо

розведені. Може, це Рама та Сіта.

Араттський посуд і статуетки нерідко прикрашали зображеннями

биків і символами обробки ланів, що перегукується з народженням

на оранці Сіти — ‘Ріллі’. Дослідники (М. І. Чумарна, С. І. Наливай-

ко, Ю. О. Шилов) відстежують взаємозв’язки між сонячними оленями

індоарійської поеми й українськими веснянками та писанками; між

дружиною Рами, героїнею казки “Про Оленку і брата її Іванка” та сон

цеподібною Єленою, основною героїнею давньогрецької “Іліади”. Ос-

тання теж пов’язана з Тавридою. Найближче до неї поселення Аратти

(початку ІІІ етапу, тобто близько 3500–3000 рр. до н. е.) знайдено на

сивашському півострові Чонгар, але впливи трипільської культу-

ри археологи простежують і на південь від Сиваша, тобто в Тавриді

(Криму).

Із Великою війною нащадків Бгарати “Махабгарати” українську

Аратту найочевидніше пов’язують кілька моментів. По-перше, тво-

рення в її оріянських та арійських курганах основного міфоритуалу

індоєвропейських Вед — який, за визнанням мовознавців, був осно-

вою і “Махабгарати”, й “Іліади”. Започаткування обох епосів, а також

давніших пеласгійської “Гераномахії” і шумерського “Гільгамеша”,

дослідники простежують на придніпровських обширах між Кам’яною

Могилою та Порогами. Зокрема, у верхів’ях останніх (поблизу с. Та-

борище під Світловодськом) розташована найграндіозніша ділянка

Змієвих валів, рів вздовж якої перетворився на озера Волове Око й

Рев’яче. За легендою, все це побудував колись (до кургану, що височить

на валу серед кладовища початку минулого століття) “поміщик Рева”.

(Чи не представник роду Реви з “Махабгарати”?) Її творці знали також

Куру, царя кауравів. Вони близькі до Куара із індійсько-вірменської

легенди про трьох братів, яких М. Я. Марр, Б. О. Рибаков, С. І. Нали-

вайко та інші слушно порівнюють із давньоруськими Києм, Щеком

(‘Змій’, як і Мелтей із тієї легенди), Хоривом (Харіан). Можливо, що

від тих кауравів або ж пеласгійських коретів пішли троянські курити —

військові жерці, предтечі характерників українського козацтва.

На дощечці 17-б “Велесової книги” поряд із містами згадано також

достойні збереження прабатьківські степові хорпи — тобто “горби”,

кургани. Вони, як ми вже знаємо, насамперед набули поширення на

землях аріїв; але винайдені були, напевно, в Оріяні (чи не Ораза зі

“Сказів Захарихи”?) — в приморській частині пізньої Аратти. Саме

для Оріяни, центр якої був розташований на місці закладеного ко-

заками-запорожцями села Усатова під Одесою, було характерним

поєднання міста й курганів. Не випадково нащадки саме цих коза-

ків зберегли перекази, що сягають V–IV тис. до н. е. і відповідають

Оріяні — її об’єднаним араттським та арійським традиціям. У цих ко-

зацьких Заповітах згадки про станиці як столиці з “однією вулицею

крученою” пов’язані зі Скýпою Краю (Вкраїнською), яка “опорожена

Могилами Святими”.

Оріяна мала найпотужніший, мабуть, у тодішньому світі флот. До

Малої Азії, на Захід, потяглися кораблі оріян-переселенців за віки до

того, як їхні ж колісниці й кіннота рушили у похід на Схід, до Пенд-

жабу. Із схильною до розселення Оріяною можна пов’язати згадані

вище Рахманський і Навський (Мрецький) Великдень українців; наус

індоєвропейськими мовами не тільки ‘мрець’, а й ‘судно’. Легенда про

переселення (б)рахманів за море коментарів тут вже не потребує.

Можна лише навести той факт, що земляні горбочки із крашанками

Рахманського Великодня імітують ведичного Мартанд(р)у — ‘Мерт-

ве ядро(-яйце)’ із аратто-арійських курганів, що вперше набули поши-

рення саме в усатівській культурі. До того ж чимало писанок мають

відповідну, або “крито-мікенську” орнаментику. З іншого боку, харак-

терна для Троянської війни боротьба за зверхність батьківського пра-

ва над материнським розпочалася також в Оріяні. Саме тут відбулася

дивовижна переробка канону жіночих статуеток на фалосоподібні,

тобто чоловічі. Вони започаткували так звані Кікладські ідоли, що

набули поширення на островах і узбережжях Егейського моря разом

із керамікою та кинджалами усатівського типу.

Ота переробка образу Праматері на Прабатька дає наочну ілюс-

трацію до висновку Л. І. Акімової [1996], зробленого внаслідок вив-

чення культури троянців: “Географічно міфоритуальні події у тро-

янському світі, виходять за межі греко-малоазійського кола. Вони

охоплюють територію, позначену Тавридою або ТавроСкіфією […] і

Гіперборейською країною (місце проживання “зимового” Аполлона,

місце перебування Атланта)… У зв’язку з цим хочу відзначити ви-

няткову значимість “слави” в епосі Гомера […] Так, слава надзвичайно

вкорінена в етнопсихології слов’ян, назва яких, можливо, пов’язана з

цим поняттям. Очевидно, прабатьківщина слов’ян була розташована

на тій північній території, яка стала центром творення майбутньої “іс-

торії Трої”. Крім того, хочемо привернути увагу до одного грандіоз-

ного, виняткового за формою, значенням і функцією пам’ятника —

Кам’яної Могили під Мелітополем, у Приазов’ї”. Сюди слід додати, що

“Іліада” називає гіперборейців авіями — ‘славними’, звідкіля й Славія

(<С-кл(ео)-авія: ‘зі славою’ пеласгів і греків).

“Скази Захарихи”, козацькі Заповіти та Влес-книга дають мож-

ливість точніше визначити виникнення слов’ян — спочатку під інши-

ми, а згодом і під зазначеною щойно назвою.

Оріян неодноразово згадано у Влес-книзі. Найдавніші свідчення

[31, 38а, 5а] пов’язують їх із частковим переселенням аріїв до індій-

ського Пенджабу, перебуванням там і частковим також поверненням

до Наддніпрянської прабатьківщини. Ці події відбувалися десь між

1500–800 рр. до н. е. Але згадуваний у цьому контексті Сварог пог-

либлює виникнення слов’ян принаймні до 2400 р. до н. е.: так історики

астрономії датують появу цього, сонячного Зодіаку. Крайні датування

археологів “усатівського варіанту пізньої трипільської культури” —

3250–2200 рр. до н. е. Це збігається з початковою датою (“літ тому

5190”, близько 3226 р. до н. е.) Заповіту козаків Гладких–Чорних.

Вище ми познайомилися з оріянським святилищем-обсерва-

торією поблизу с. Маяки. Долучивши до цих даних численні сим-

воли Тельця, шанування якого було традиційним для всієї Аратти

(але лише в Оріяні поєдналося з чоловічими, а не жіночими статует-

ками), отримаємо змогу припустити укладання саме тут календар-

но-міфологічних уявлень слов’ян про своїх найголовніших богів —

Сварога й Даж(дь)бога, батька і сина. Згідно з “Велесовою книгою”

[25, 7є]:

Се мовив Ору Сварог наш:

“Як мої творіння створив вас от перст моїх (…)

І будьте як діти мої, і Дажбо буде Отець ваш (…)”.

І Дажбо нас породив од корови Замунь,

і були ми кравенці і скуфе — анти, руси, боруси і сурожці, —

і тако стали діди русове.

Кравенці і скуфе дослідники перекладають зазвичай як “кровни-

ки і скіфи” і зараховують їх до антів та ін. Проте із контексту напро-

шується інший переклад: коровичі і скотичі(биковичі; “волиняни”). А

хто ж іще міг народитися від корови-Землі? І чи міг би її запліднити

Дажбог, якби не був небесним Тельцем? Отже, дітей-нащадків поді-

лено між Землею та Небом — за ознакою переваги матріархального

або патріархального права. Так було в сарматів (де ‘царювали ма-

тері’) і скіфів (де задушені жінки мали супроводжувати померлих чо-

ловіків); за перемогу того чи іншого права ахейці та дорійці воювали

в Трої. Порубіжжя ж тих прав позначилося в Оріяні. Саме там звер-

хність Праматері Лади-Лати (від Рато, “Зодіакального Кола”) могла

змінитися на Сварога < С(у)вар-аг(ні), ‘Сонячний вогонь’, “Зодіак”.

Дажбог-Телець (< арій. Да(г)кша, кельт. Даг(д), хуррит. Дагі, шу-

мер. Дуг) має древнє коріння. Йому личать і сонячна вогненність

(перс. дагх, слов. ЯрТур), і дощова волога (рос. дождь; Телець, який у

зображеннях із Кам’яної Могили й Шумеру зволожує ниви слиною),

й давання (“дай дощу навесні!”). У заповітах українських козаків-ха-

рактерників Даж(бог) виказує свою появу ще за часів матріархату,

мабуть, у структурі майданів, святилищ-обсерваторій. Він зображе-

ний поруч із Малкою, яка має “добре прикривати Дажа” [А. М. Скуль-

ский, 1997]; або ж навіть у жіночій іпостасі. Так, у “Супойському пе-

реказі” (за Л. Безклубим): “Колись в сиву давнину народив Батько

Коло з Матір’ю Даж-землею під час нічної грози люд вкраїнський […]

та дав брата свого Місяця на сторожу козацтву тому характерному,

щоб берегли землю ту денно і ношно. А щоб вправні були та згурто-

100

вані, то докинув вісім променів своїх козацьких на небо, щоб у скруту

поглядали на Воза того”.

Оскільки ж Телець очолював зодіак (“коловорот ‘тварин’-сузір’їв”,

за М. О. Чмиховим та ін.) у 4400–1700 рр. до н. е., а основна зміна мі-

сячних календарів сонячними відбулася близько 2400 р. до н. е. — то

шанування СварогаЗодіака і ДажбогаТельця, як головуючого у

сонячному зодіаці, могло виникнути лише у 2400–1700рр.дон.е.

Звідси й час виходу слов’ян на історичну арену. Проте ця дата може

бути поглиблена до 3102–3226рр.дон.е.,згідно з козацькими ле

гендами про Савурмогилу та Скýпу Вкраїнську.

То був далекий передодень Троянської війни, з якої прийнято

починати писану історію еллінів, римлян і всієї Європи. А слов’яни

той літопис вели вже тоді. І він нараховував — на час занепаду Трої

десь між 1250–1020 рр. до н. е. — близько 18 тисячоліть, сягаючи

дослов’янських і навіть доіндоєвропейських часів. То була спадщи-

на передумов загальнолюдської цивілізації, — і слов’яни стали її най-

глибшим корінням. За “Сказом про Стару Старовину” (записаним

Ю. П. Миролюбовим від селянки Захарихи):

То било так давно, что ужє і давность сама

от старості вицвєла, і ужє нє відно, что а как,

і только думка старих людєй єщє сохраняєть

вспомін про то, і повєдаєть про тє часи.

Так (…) бил в Русах Царь Сварог,

а било у нєго много Царєй разних, і всє оні

билі Богамі жівимі, і носілі іх імєно.

Бліжнімі билі возлє Царя Сварога Пєрунцарь,

ВолосЦарь, Дажбо, Сєбо, Ладо, Яро, Купало (…)

І вздибілася Зємля Оразкая, морє кругом закіпєло,

дома сталі падать, а люді нє моглі стоять,

і много конєй, коров ногі поломало.

Тогда Царь Сварог пріказал лоді готовіть (…)

і от Зємлі Русов плить на полудєнь.

Народ, який почав шанувати Сварога-й-Дажбога, був, якщо ще й

не руським, то, безперечно, слов’янським — за етнокультурою. Але

назвав він себе так не відразу. Не тоді, коли почали формуватися

аратто-арійські Веди, а незабаром стався “Всесвітній потоп” і почав

відокремлюватися Шумер від Аратти. У ній вже, напевно, існували

дві узагальнюючі самоназви, відомі нам за Влес-книгою [38а, 7є та

ін.]: огнищани й кравенці (‘кровники’, а також ‘коровичі’).