Сергійчук І. Новітня історія країн Азії та Африки (1918

Подождите немного. Документ загружается.

навчання. Прем'єр-міністр Окада врятувався випадково. Центральні

райони Токіо три дні знаходились в руках путчистів, але їх не

підтримали ні Токійський гарнізон, ні населення. Цей виступ «молодого

офіцерства» також був ліквідований.

В японському суспільстві збереглися значні сили, які виступали

проти фашистського режиму. Це яскраво засвідчили парламентські

вибори 1936 р. За партії та організації, що висували антифашистські

лозунги, проголосувало 5 млн. виборців. Мілітаристські елементи

добились розпуску парламенту, але позачергові вибори 1937 р. дали

подібні результати. Скориставшись початком війни в Китаї, воєнщина

встановила свою диктатуру і отримала необмежені повноваження.

Зовнішня політика

З 1931 р. японські правлячі кола почали реалізацію своїх

експансіоністських планів, захопивши Маньчжурію. Вона потрібна була

японським монополіям як джерело сировини (залізна руда, кам'яне

вугілля, кольорові метали, ліс) і як плацдарм для подальшої агресії

проти Китаю, СРСР, Монголії. В 1933 р. Японія вийшла з Ліги націй. В

1934 р. вона відкрито повторила ту програму загарбань, яка була

викладена в меморандумі Тана-ка і відмовилась від виконання рішень

Вашингтонської конференції. В 1937 р. почались воєнні дії Японії проти

Китаю. Надалі вона захопила Індонезію, Індокитай, Малайю, Бірму,

Таїланд, Філліпіни. Народи поневолених країн зі зброєю в руках підня-

лися проти яронськогр окупаційного режиму. Це стало однією з причин

поразки Японії в Другій світовій війні.

3. КИТАЙ

Основні риси сусгіільно-економічного ладу Китаю.

Напівколоніальний статус

Китай був напівколонією великих держав. Особливі права і

привілеї тут мали Англія, Франція, Росія, Японія, Німеччина. Велику

активність щодо проникнення в Китай виявляли США. Імперіалістичні

держави розділили Китай на сфери впливу. Для їх торгівлі було

відкрито 100 портів. Імпортні товари звільнялись від внутрішніх мит, а

ввізні мита не могли перевищувати 5%. Держави мали право трим&ти

в Китаї свої війська, флот, поліцію, органи розвідки. 254 тис. іноземців

на території Китаю користувались правом екстериторіальності -

підлягали лише консульській юрисдикції і були непідсудні китайським

законам.

Іноземні монополії панували в економіці країни. На початок новітнього

часу в Китаї діяло 6,5 тис. іноземних фірм. В 1918 р. загальна сума іноземних

капіталовкладень оцінювалась в 1 млрд. 691 млн. дол., у тому числі прямі

інвестиції - 1 млрд. 92,8 млн. дол.; заборгованість китайського уряду становила

575,4 млн. дол.

В роки Першої світової війни зміцнилися позиції національної буржуазії.

Кількість китайських підприємств збільшилася в 2,5 рази, а чисельність

робітників на них -у 2 рази. Капітал китайських Сунь Ятсен компаній зріс у 1,5

рази. Досить швидко розвивались такі

галузі національного виробництва, як харчова, паперова, шовкомотальна.

Національна буржуазія була незадоволена економічним і політичним засиллям

великих держав у Китаї.

Після падіння монархії (1912) Китай перестав існувати як централізована

держава. В ньому склалося два уряди. Північний, або центральний, уряд

знаходився в Пекіні. В провінції Гуан-дун Сунь Ятсен створив південний уряд

Китаю. Його столицею було місто Гуанчжоу. Ні північний, ні південний уряд не

контролювали ситуацію на своїй території. Реальна влада належала

мілітаристським угрупованням. Генерали-мілітаристи, використовуючи

підтримку імперіалістичних держав, встановлювали свою диктатуру в провінціях

і групах провінцій. Вони запроваджували податки, внутрішні митні збори,

випускали гроші тощо. Військові не підкорялись центральному уряду в Пекіні

або підкоряли його собі, вели постійні міжусобні війни. Мілітаризм різко

погіршував ситуацію в країні, доводив населення до повного зубожіння.

На антиімперіалістичну боротьбу готові були піднятися широкі верстви

китайського народу. Їх інтереси об'єктивно виражала Національна партія -

Гоміндан, створена Сунь Ятсеном. В 1917-1919 рр. Сунь Ятсен написав працю

«Програма будівництва країни», що складалась із трьох книг - «Соціальне буді-

вництво (Перші кроки народовладдя)», «Духовне будівництво (Вчення Суиь

Веня)», «Матеріальне будівництво (Промисловий

план)». Він підбив підсумки розвитку Китаю після революції 1911-

1913 рр. і сформулював головні завдання, які стояли перед китайським

суспільством. У політичній сфері Сунь Ятсен констатував відсутність

демократичних традицій і силу традицій деспотизму, що призвело до

хаосу і всевладдя генералітету. Тому він пропонував ввести період

політичної опіки Гоміндану над народом, під час лівого необхідно

виховувати маси і формувати передумови для справжнього

народовладдя. В економічній галузі він доводив необхідність

модернізації з урахуванням світового досвіду і китайських реалій.

Провідну і регулюючу роль в економічних процесах, на його думку,

мала відігравати держава. Соціальну систему майбутнього Китаю

Сунь Ятсен назвав «державним соціалізмом», не конкретизуючи

змісту цього терміну, а лише зазначивши, що він має захищати

інтереси народу. Фактично, Сіі?нь Ятсен виступав за побудову

буржуазно-демократичної республіки.

«Рух 4 травня» 1919 р.

Першим великим народним виступом став «Рух 4 травня» 1919 р.

Приводом до нього послужило рішення Паризької мирної конференції

про передачу Японії китайських територій — колишніх володінь

Німеччини в провінції Шаньдун з портом Ціндао. 4 травня 1919 р.

студенти Пекіна вийшли на демонстрацію з вимогами захистити

суверенітет Китаю, не підписувати Версальський договір, покарати

зрадників національних інтересів. Глава пекінського уряду генерал

Дуань Ціжуй кинув проти студентів поліцію і війська. «Рух 4 травня»

охопив більшість великих міст Китаю. В ньому на патріотичній основі

об'єдналися студенти, інтелігенція, ремісники, торговці, підприємці,

пролетаріат. Створювались студентські асоціації, купецькі товариства,

інші організації. Вони проводили мітинги, демонстрації, збори. Почався

бойкот японських товарів. У Париж на адресу китайської делегації було

відправлено близько 7 000 телеграм протесту. Під тиском широких

верств населення прояпонський пекінський уряд дав розпорядження

звільнити заарештованих учас- і ників руху і заявив про свою відмову

підписати Версальский і договір. «Рух 4 травня» 1919 р. сприяв

консолідації антиімпері- і алістичних сил у Китаї. Багато його учасників

у майбутньому | стали відомими громадськими діячами, членами

Гоміндану, КПК»

відігравали важливу роль у політичному житті країни. І і

Створення КПК. І і II з'їзди КПК ^1

Із середовища радикально настроєної інтелігенції, активістії^Д «Руху 4

травня» вийшли перші китайські марксисти - ЧеньЦ

Дусю, Лі Дачжао, Ден Чжунся, Чжан Тайлей, Пен Дай та ін. Інтерес викликали

ідеї революційного перетворення світу і запровадження соціальної

справедливості, які вони трактували, виходячи з конкретних умов своєї країни. В

плані практичного втілення цих ідей китайські марксисти посилено вивчали

досвід російських більшовиків. Був перекладений на китайську мову ряд робіт К.

Маркса і Ф, Енгельса, твори В. Леніна і Л. Троцького, написані після жовтневого

перевороту 1917 р. В 1920 р. в Китаї почали виникати марксистські гуртки. В

липні 1920 р. виник перший марксистський гурток у Шанхаї (керівник Чень

Дусю), в жовтні 1920 р. - в Пекіні (керівник Лі Дачжао). Марксисти

організувалися також в Чанша, Гуаідчжоу, Ухані, Цзінані, в еміграції в Токіо. В

1921 р. виник гурток у середовищі китайської молоді у Франції, з якого вийшло

багато майбутніх лідерів КПК (Чжоу Еньлай, Ден Сяопін, Лі Лісань, Чень І, Лі

Фучунь та ін.). З листопада 1920 р. почав напівлегальне видаватися журнал «Ко-

муніст». Допомогу китайським марксистам надав Комінтерн. Виникли умови для

створення Комуністичної партії Китаю.

23 липня - 5 серпня 1921 р. в Шанхаї нелегально відбувся з'їзд

представників марксистських гуртків, який оголосив себе І з'їздом

Комуністичної партії Китаю. В його роботі взяли участь 12 делегатів від 7

гуртків, в яких нараховувалось 53 чол. Були присутніми представник виконкому

Комінтерну Г. Маринг і уповноважений Далекосхідного секретаріату Комінтерну

Нікольсь-кий. З'їзд розглянув такі питання: об'єднання марксистських гуртків у

комуністичну партію; вироблення програмних і статутних положень; прийняття

плану практичної роботи; обрання керівних органів. Були прийняті програмні

документи: «Перша програма Комуністичної партії Китаю», «Перше рішення про

завдання Комуністичної партії Китаю». Характер партії визначався як

пролетарський, проголошувався курс на соціалістичну революцію, повалення

влади буржуазії і встановлення диктатури пролетаріату (програма-максимум).

Найближчими завданнями партії (програма-мінімум) визнавались участь у

політичній боротьбі проти мілітаризму і бюрократії, забезпечення свободи слова,

друку і зборів. Боротьба робітничого класу протиставлялась усім іншим

напрямкам національно-революційного руху. З'їзд обрав тимчасове бюро КПК у

складі Чень Дусю (секретар), Чжан Готао і Лі Да.

Головною метою всього китайського революційного руху початку 20-х

років XX ст. було вироблення спільних дій проти залежності від великих держав,

напівколоніального статусу, мілітаризму. Комінтерн висунув ідею єдиного

антиімперіалістичного фронту, в якому б об'єднались різні політичні сили для

боротьби за національне і соціальне визволення.

16-22 липня 1922 р. в Шанхаї нелегально відбувся II з'їзд КПК. В

його роботі взяли участь 12 делегатів від 123 членів партії.

Обговорювались зміст програми-мінімум і тактика національно-

визвольного руху в китайських умовах. Делегати прийняли резолюції:

про міжнародне становище і КПК; про міжнародний імперіалізм і

КПК; про єдиний національний фронт; про вступ у Комінтерн; про

парламентську діяльність; про профспілковий рух і КПК; про молодіж-

ний рух; про жіночий рух; про Статут КПК. Основним рішенням з'їзду

було прийняття програми-мінімум. Вона була опублікована під назвою

«Декларація II з'їзду КПК» і містила такі вимоги: звільнення від гніту

імперіалізму, ліквідація мілітаризму, створення демократичної

республіки, автономія для національних меншин, прийняття трудового

законодавства. Програма передбачала підтримку комуністами

революційного буржуазно-демократичного руху і створення єдиного

антиімперіалістичного фронту з Гомінданом.

Створення єдиного антиімперіалістичного фронту між

Гомінданом і КПК

На початку 20-х років у країні склалася революційна ситуація. Перед

китайським суспільством стояли такі завдання:

звільнення від панування імперіалістичних держав; завоювання

політичної і економічної незалежності; знищення мілітаризму;

створення єдиної демократичної держави; проведення соціально-

економічних реформ. Всі вони були тісно пов'язані й переплетені. В їх

радикальному вирішенні були зацікавлені різні

класи і соціальні групи.

В 1923 р. провідні політичні партії Китаю Гоміндан і КПК

домовились про спільні дії в революції. І з'їзд Гоміндану (1924)

організаційно оформив створення єдиного фронту національно-

революційних сил. Програма фронту була викладена в маніфесті. Вона

представляла собою «три принципи» Сунь Ятсена — націоналізм,

народовладдя, народне благоденство в новому трактуванні. Принцип

націоналізму означав вигнання імперіалістич-

Чан Кайші

них держав з Китаю. Принцип народовладдя передбачав створення

суверенної демократичної республіки, в якій влада належала б усьому

народу. Принцип народного благоденства означав наділення селян

землею і обмеження великого капіталу. «Три нових принципи» Сунь

Ятсен доповнив трьома новими політичними лозунгами: союз із СРСР,

союз із КПК, опора на маси.

Першим реальним кроком спільних дій фронту стало створення

збройних сил. В 1924 р. на острові Вампу недалеко від Гуан-чжоу за

допомогою СРСР була створена військово-політична школа, яка

готувала кадри для революційної армії. Начальником військової школи

Вампу був призначений Чан Кайші (1887-1975). В 1924-1925 рр. тут

здобули підготовку 1700 офіцерів, а всього за період існування школи -

близько 8 тис. офіцерів;

Національна революція 1925-1927 рр.

В 1925-1927 рр. в Китаї відбулася буржуазно-демократична,

антиімперіалістична та антифеодальна революція. Вона почалася

подіями ЗО травня 1925 року в Шанхаї. В цей день англійська поліція

розстріляла студентську демонстрацію, яка проходила під лозунгами:

«Геть імперіалістів!», «Народ усього Китаю, об'єднуйся!», «Шанхай -

китайцям!» та ін. 1 червня 1925 р. страйк У Шанхаї став загальним. У

ньому взяли участь 200 тис. робітників, торговців, службовців, 50 тис.

студентів та старшокласників. Після подій ЗО травня в усіх великих

містах Китаю відбулися масові антиімперіалістичні страйки, мітинги,

демонстрації, почався бойкот іноземних товарів.

1 липня 1925 р. південний уряд в Гуанчжоу проголосив себе

національним урядом Китайської республіки і очолив боротьбу проти

мілітаристів, за об'єднання Китаю. Почалося формування збройних сил -

Національно-революційної армії (НРА). Важливу роль у її створенні

відігравала група радянських військових радників на чолі з В.К.

Блюхером.

Головною подією революції 1925-1927 рр. є північний похід

Національно-революційної армії (липень 1926 р. - березень 1927р.). План

походу розроблявся радянськими військовими спеціалістами. Його

метою був розгром мілітаристів Північного Китаю і зміцнення влади

національного уряду. Похід розгортався успішно. На кінець 1926 р. під

контролем революційних сил було 7 провінцій. Національний уряд

переїхав в Ухань. У березні 1927 р. НРА зайняла Шанхай і Нанкін.

Під час північного походу з'ясувалось, що члени антиімпері-

алістичного фронту мають різні кінцеві цілі. Національна буржуазія

дійшла висновку, що поглиблення боротьби проти імперіалізму,

посилення масового народного руху загрожує її інтересам. Вона

прагнула закріпитися при владі, встановити свою диктатуру,

але була не готова до відкритої конфронтації з великими державами і

не хотіла соціально-економічних реформ відповідно до третього

принципу Сунь Ятсена. Виразником цих прагнень національної

буржуазії став головнокомандувач НРА Чан Кайші.

З іншого боку, імперіалістичні держави були стривожені успіхами

революції і не бажали втрачати свої позиції. Вони увійшли в контакт з

Чан Кайші і допомогли йому підготувати

контрреволюційний переворот.

11 квітня 1927 р. Англія/Франція, СІЛА, Японія та Італія пред'явили

ультиматум властям в Ухані і Нанкіні з вимогою заплатити компенсацію

за збитки держав у ході бойових дій і припинити антиімперіалістичні

виступи. 12 квітня 1927 р. Чан Кайші здійснив контрреволюційний

переворот у Шанхаї. Деякий час революція продовжувалась у кількох

центральних провінціях, але в грудні 1927 р. і там вона зазнала поразки.

Революція 1925-1927 рр. викликала глибокі зміни в китайському

суспільстві. Були розгромлені угруповання мілітаристів. Посилились

позиції великої національної буржуазії. Мілітаристи, поміщики,

компрадори втратили владу. Управління державою перейшло до рук

гомінданівських генералів і партійної бюрократії, до яких примкнула

частина старих правителів. Вищі пости в державі займали різні діячі, але

фактично влада зосереджувалась в руках Чан Кайші, який офіційно був

лідером Гоміндану і головнокомандувачем Національно-революційної

армії. Його режим спирався на армію, спецслужби, партійний апарат,

нову бюрократію. Столицею держави став Нанкін. Укріпившись при

владі. Гоміндан приступив до проведення буржуазних реформ.

«Нанкінське десятиріччя». Внутрішня і зовнішня

політика Гоміндану

Влада Гоміндану утверджувалась у боротьбі з мілітаристами. В

1928 р. Чан Кайші продовжив північний похід, вступивши в блок з

деякими генералами. Були зайняті Тяньзцин і Пекін. Ряд мілітаристів

були розбиті, інші припинили боротьбу. Найбільш серйозний

противник, командувач маньчжурського угруповання Чжан Сюелян

оголосив про перехід на бік нанкінського уряду. В березні 1929 р.

духовний і світський правитель Тибету далай-лама теж визнав владу

Гоміндану.

В кінці 1928 р. ЦВК Гоміндану заявив про завершення військового

етапу революції і про вступ Китаю в період політичної опіки (1929-

1935). Були прийняті «Програма політичної опіки» і «Органічний закон

національного уряду». На період опіки встановлювалась монополія

Гоміндану на владу. Він створював Центральний Виконавчий Комітет,

якому підпорядковувався уряд. Вводи-

лась система п'яти влад (юанів) - законодавчої, виконавчої, судової,

екзаменаційної, контрольної. В самому Гоміндані не було єдності. Він

поділявся на численні фракції, які боролися за вплив і привілеї, що не-

гативно позначалось на централізації держави.

В економіці Китаю провідні позиції, як і раніше, займав англійський

капітал, але за рівнем інвестицій його швидко наздоганяв японський.

Частка приватного національного капіталу була незначною, дещо більшу

роль відігравали державні підприємства. На перший план своєї

соціальне- Мас Цзедун економічної політики гомінданівський уряд

поставив розширення і зміцнення державного сектора економіки.

Проводились заходи по створенню державно-приватних підприємств.

Схвалювались вклади національних інвесторів, до цього залучались і

вищі чиновники, керівництво партійного апарату, близьке оточення Чан

Кайші» всі вони змогли отримати непогані дивіденди. Вводилося

планування господарства. Здійснювалась фінансова реформа, був

створений державний банк. Дещо обмежувались економічні права

іноземців. Зокрема, підвищувались мита на імпортні товари, укладались

митні договори з іноземними державами.

У 1930 р. нанкінський уряд видав закон про сільське господарство,

який передбачав встановлення максимуму земельних володінь,

зниження орендної плати на землю до 37,5% урожаю, ліквідацію

суборенди і права вічної оренди. Було прийняте трудове законодавство,

за яким встановлювався 8-годинний робочий день, рівна оплата праці

для чоловіков і жінок, вводились оплачувані відпустки тощо.

У цілому економічна політика Гоміндану сприяла розширенню

ринкових відносин, зростанню національного капіталізму. В той же час

вона не дала великого практичного ефекту, що пояснюється

внутрішньою нестабільністю і постійною загрозою зовнішньої агресії.

Першою великою державою, яка визнала гомінданівський режим,

були СІЛА (25 липня 1928 р.), чиї позиції в Китаї поступово

зміцнювались. У 1928-1930 рр. гомінданівський уряд домігся

повернення деяких концесій і орендних територій. Відмінялось право

екстериторіальності для іноземців. Напруженими були відносини

гомінданівського режиму з Радянським Союзом. Чан Кайші постійно

звинувачував СРСР у «червоному імперіалізмі» й у втручанні у

внутрішні справи Китаю. Була проведена ціла серія ворожих

антйрадянських акцій. У травні 1929 р. війська Чжан Сюеляна напали на

радянське консульство в Харбіні і захопили Китайсько-Східну залізницю

(КСЗ). У відповідь радянський уряд заявив про розрив дипломатичних

відносин із Китаєм (17 липня 1929 р.). Була створена Особлива

Далекосхідна армія під командувацням В.К. Блюхера, яка розгромила

китайські війська в листопаді 1929 р. Китайська сторона пішла на

переговори. Були підписані угоди з представниками Чжан Сюеляна і

нанкінського уряду про відновлення статусу КСЗ. Лише після початку

японської агрбсії в Маньчжурії в грудні 1932 р. були відновлені

дипломатичні відносини між Радянським Союзом і Китайською

Республікою.

18 вересня 1931 р. японська Квантунська армія розпочала наступ у

Маньчжурії і зайняла її майже без боїв протягом нетривалого часу. В

січні-березні 1932 р. японці намагалися захопити Шанхай, але зустріли

рішучу відсіч 19-ї армії і населення. Тоді вони організували в

Манчьжурії «Рух за незалежність від Китаю» і в березні 1932 р.

проголосили там державу Манчь-жоу-го на чолі з колишнім останнім

імператором Китаю Пу І. Гомінданівський режим не визнав японських

загарбань, але й не чинив військового опору, вважаючи, що в нього

практично немає шансів протистояти Японії.

Перша громадянська війна (1927-1937)

Не всі політичні сили виявились задоволеними результатами

революції 1925-1927 рр. Зокрема, комуністи вважали, що Гоміндан не

здатний задовольнити потреби широких народних мас, проводити

соціальні програми в їх інтересах.

Боротьба між Гомінданом і КПК набула форми громадянської

війни 1927-1937 рр. В ряді провінцій КПК організувала свої збройні

сили - Червону армію Китаю. В 1928-1930 рр. виникло близько 15 так

званих визволених радянських районів. Китайські комуністи

одержували допомогу від СРСР і Комінтерну. В 1931 р. в провінції

Цзянсі відбувся Всекитайський з'їзд представників радянських районів.

Він проголосив створення Китайської Радянської Республіки,

сформував Тимчасовий уряд, прийняв проект конституції, закони про

землю, ирацю та ін.

В 1930-1933 рр. гомінданівські війська здійснили чотири походи проти

радянських районів, але всі вони закінчилися

ЗО

невдачею. В 1933 р. Чан Кайші розпочав п'ятий похід, план якого

розробили німецький генерал Сект і офіцери його штабу. Червона армія

залишила свої південні революційні бази і почала вимушений перехід в

північно-західні провінції. Розпочався Великий похід китайської

Червоної армії, який тривав з жовтня 1934 р. по листопад 1936 р. Армія

КПК пройшла з тяжкими боями 12 тис. км. Новою основною базою

комуністів став район на кордоні провінцій Шеньсі, Ганьсу, Нінься з

центром у місті Яньань. Наблизившись до кордонів СРСР і Монголії,

Червона армія Китаю прагнула створити собі надійний тил.

Після важких поразок, втрати радянських районів у Південному і

Центральному Китаї, великих людських жертв китайські комуністи не

сприймали ідеї припинення громадянської війни і співробітництва з

Гомінданом. Але загальнонаціональні інтереси вимагали примирення і

спільних дій проти японської агресії. В 1937 р. після нападу Японії на

Китай Гоміндан і КПК прийняли рішення про припинення бойових дій і

створення єдиного національного антиявонського фронту. Громадянська

війна 1927-1937 рр. закінчилась компромісом.

4. МОНГОЛІЯ

Соціально-економічне і політичне становище Монголії на початок

новітніх часів. Національно-демократична революція 1921 р.

На початку новітньої історії за рівнем розвитку Монголія була

однією з найбільш відсталих країн Азії. За даними перепису 1918 р. в ній

проживало близько 600 тис. чол., із них 92,2% - арати, 7,8% - феодали. В

країні налічувалось 780 монастирів, у яких перебувало 120 тис. лай три

загальній чисельності чоловічого населення 237 тис. Кількість-

грамотних становила всього 1% населення. Існувала одна

світськазагальноосвітня школа, в якій навчалось 100 учнів. Кілька'шкіл

діяло при монастирях. У країні працював один професійний лікар.

З XVII до початку XX ст. ^Монголія входила до складу Пінської

імперії. Після початку Сіньхайської революції в Китаї 1911 р. була

проголошена її незалежність у формі теократичної монархії. Державу

очолив лідер ламаїстської церкви бог-до-геген Джебзун-Дамба Хутухта

VIII. Так була відновлена монгольська національна державність. Проте

Т^їггая був категорично проти виходу Монголії з його складу.

Міжнародний статус так званої Зовнішньої Монголії остаточно

Визначила російсько-китайсько-монгольська угода 1915 р. в Кяхті. Вона

визнавалась

Сергійчук І. Новітня історія країн Азії та Африки (1918 - кінець XX ст.)

Подождите немного. Документ загружается.