Сергійчук І. Новітня історія країн Азії та Африки (1918

Подождите немного. Документ загружается.

За вченням індуїзму звичайне буття людини (сансара) - це світ

ілюзій, безкінечна низка перероджень, які не мають цінності ні для

конкретних індивідуумів, ні для суспільства, ні для Всесвіту.

Повсякденне життя визначається кармою, тобто сумою добрих і поганих

вчинків у попередніх існуваннях. Людина при народженні одержує свою

долю і змінити нічого не може. Вона займає в суспільстві саме те місце,

на яке заслуговує. Тому в Індії не приживалися ідеї загальної рівності, не

було рухів народних низів під гаслами рівноправності чи соціальних

реформ. Положення індуїзму про непотрібність земного життя і пасивне

ставлення до нього були запозичені буддизмом. Індуїзм санкціонував

общинно-кастову систему. Кожна каста була замкнутою структурою з

точно визначеними правами і обов'язками її членів. Обов'язок керувати

державою покладений на брахманів, а захищати й' - на воїнів. Нижчі

касти не мали до цього ніякого відношення. Їх обов'язком було вчасно і

повною мірою сплачувати податки і виконувати інші повинності

незалежно від того, хто стояв при владі - місцеві правителі чи іноземні

завойовники. Індійські громадські діячі, захищаючи загальнонаціональні

інтереси, мусили враховувати менталітет народу і пов'язувати вчення

індуїзму з конкретними політичними завданнями, інакше вони не

знаходили масової підтримки. Найкраще це вдалося Махатмі Ганді. В

незалежній Індії запроваджувались поняття й інститути, характерні для

Заходу. У 80-90-х рр. XX ст. в країні посилюється роль ультрарелігійних

партій, які виступають з вимогами повернення до традиційних основ

суспільства, його перебудови ви засадах класичного індуїзму, навіть

якщо для цього потрібно обмежити чиїсь права.

Конфуціанська теорія базується на принципі суспільної су-

бординації» безумовної підлеглості молодших за віком і становищем

старшим у сім'ї і державі. Ідеалом Конфуція було досягнення соціальної

гармонії, створення такої держави, в якій всі піддані жили б щасливо під

егідою мудрого правителя. Цього можна домогтися шляхом загального

самовдосконалення людей від верхніх сходинок суспільної ієрархії до

нижніх. На думку філософа, народ такий, які правителі і чиновники, а не

навпаки. Конфуціанство було цивілізаційним підґрунтям країн Далекого

Сходу (Китаю, Японії, Кореї). Одночасно певні позиції тут мав буддизм і

місцеві релігії (даосизм, синтоїзм). Відбувався синтез цих учень. В нових

реаліях XX ст. в Китаї і там, де було поширене конфуціанство,

зберігалася висока суспільна дисципліна і організованість різних верств

населення в їх взаємовідносинах із владою.

Іслам вимагає від своїх послідовників повної покірності волі

Аллаха, пророка і тих, хто проводить її в життя. Держава і цер-

ква виховували мусульманина в дусі небагатьох, але обов'язкових

принципів і правил. Протягом століть його свідомість, поведінку, спосіб

життя, систему цінностей формували Коран, Сунна (для більшості),

шаріат. Характерними для ісламу є принцип єдності всіх мусульман в

єдиній общині - уммі, нетерпимість і жорстокість до інакомислячих

(невірних) аж до священної війни з ними. Нормою для мусульманських

держав є злиття релігії та політики, релігії і влади. В XX столітті

кількість мусульман збільшилась з 1/10 до 1/5 населення світу (понад 1

млрд. чол.). Виник ісламський фундаменталізм - доктрина, що вимагає

перебудови держави і суспільства на основі шаріату.

В ході історичного розвитку цивілізації Сходу вступали в контакти

між собою і з Заходом, що призвело до взаємопроникнення і часткового

синтезу релігій, культурних традицій, економічних зв'язків. Колоніалізм

у країнах Сходу відіграв суперечливу роль. З одного боку, колонізатори

пограбували їх, викачали матеріальні цінності, перетворили в ринки

збуту і джерела сировини, активно нав'язували чужі життєві цінності та

ідеї. З іншого боку, були продемонстровані досягнення західної

цивілізації, капіталістичної економіки, певною мірою способу життя,

прав і свобод людини. Почався синтез східних цивілізаційних основ з

новаціями західного зразка. Всі ці аспекти мають бути враховані при

вивченні новітньої історії країн Азії та Африки.

Країни Азії та Африки між двома

світовими війнами

1. КРАЇНИ АЗІЇ ТА АФРИКИ НА ПОЧАТКУ

НОВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ

Вплив Першої світової війни на колонії та

напівколонії

На початок новітнього часу переважна більшість афро-

азіатських країн була колоніями або напівколоніями

провідних імперіалістичних держав. Вони перетворились в

надійні джерела сировини, допоміжних матеріалів,

напівфабрикатів, у сфери вигідного збуту промислових

товарів, вкладення капіталів, використання дешевої робочої

сили. Володіння колоніями і зонами економічного впливу

дозволяло імперіалістичним державам утримувати сильні

позиції на світовому ринку. В Азії та Африці вони мали також

значні стратегічні та геополітичні інтереси.

В 1914 р. колоніальні володіння Англії займали

територію 33,5 млн. кв. км з населенням майже 400млн. чол.,

Франції - 10,6 млн. кв. км з населенням 50 млн. чол.,

Німеччини - 3 млн. кв. км з населенням 13,3 млн. чол. В кінці

XIX - на поч. XX ст. на шлях колоніальних загарбань стали

СІЛА і Японія, інтереси яких зіткнулися з інтересами

«старих» колоніальних імперій. Імперіалістичні суперечності

призвели до Першої світової війни (1914-1918), в якій пе-

ремогли держави Антанти.

Колонії і напівколонії були насильно втягнуті мет-

рополіями у війну, змушені були захищати чужі для них

інтереси. На територіях багатьох країн розгорнулись бойові

дії, що призвело до величезних матеріаль

них збитків. Мирне населення зазнавало безжалісного

пограбування з боку військ, властей, тимчасових правителів.

Місцеві жителі примусово зганялись на будівництво доріг,

військових об'єктів з надзвичайно важкими умовами праці.

Колонії були перетворені в тилові бази воюючих метрополій,

змушені були надавати їм сировину і навіть промислові

товари. Чоловіче населення зазнавало примусової мобілізації,

воювало на найбільш небезпечних ділянках фронтів.

Серйозно погіршилось становище широких верств

населення афро-азіатських країн, суттєво знизився їх і без того

невисокий життєвий рівень. Щни на продовольство, товари

першої необхідності скрізь зростали. Багато товарів взагалі

зникли з продажу внаслідок скорочення або припинення їх

імпорту. Навіть у країнах, розташованих далеко від фронтів,

порушились усталені економічні зв'язки, що спричинило

дезорганізацію господарства. Населення страждало від

голоду, епідемій тифу, іспанки та інших тяжких хвороб. Війна

принесла народам Азії та Африки розруху, масове зубожіння,

економічні негаразди.

З іншого боку, війна сприяла розвитку ринкових відносин

в колоніях і напівколоніях, бо послабила тиск Заходу на їх

економіку. Зайняті війною метрополії були змушені перевести

свою промисловість на виконання військових замовлень.

Скорочення ввозу товарів створило умови для зростання

національного капіталізму і економічного зміцнення

національної буржуазії, яка була зацікавлена і в отриманні

політичних прав.

В роки війни мільйони людей змушені були залишити

свої рідні місця, сотні тисяч брали участь у боях і навчилися

володіти зброєю. Їх рівень знань розширився, вони побачили

світ, зрозуміли сильні й слабкі сторони своїх поневолювачів-

колонізаторів і готові були боротися за свої інтереси.

Версальсько-Вашингтонська система. Переділ

колоній і сфер впливу

Підсумки Першої світової війни підвела Паризька мирна

конференція, яка відбувалася з деякими перервами з 18 січня

1919 р, по 21 січня 1921 р. В її роботі взяли участь

представники 32 країн, але фактично всі найважливіші

рішення з огляду на нове співвідношення сил на світовій арені

приймали Англія, СІЛА, Франція та Італія. Були укладені

мирні договори з переможеними державами - Німеччиною,

Австрією, Угорщиною, Болгарією, Туреччиною.

Створювалась нова міжнародна організація - Ліга націй, яка

мала сприяти розвитку співробітництва між народами і

гарантувати їх безпеку. Під прикриттям Ліги націй і був

проведений розподіл колоній Німеччини і володінь Османсь-

кої імперії між державами-переможницями. Вводилася

мандатна

система на управління цими територіями, оскільки їх народи нібито не

здатні самостійно керувати економікою і політичним життям. Мандати

на управління поділялися на три категорії. До першої входили колишні

турецькі території, визнання незалежності яких допускалось після

досягнення певного рівня розвитку. Держава, яка мала мандат на

управління, сама визначала строк, коли підмандатні території могли

претендувати на незалежність. Це стосувалося арабських країн. Англія

отримала мандати на Ірак, Трансйорданію та Палестину, Франція - на

Сирію і Ліван. До другої категорії потрапили німецькі колонії в

Центральній Африці - Того, Камерун. Їм не було надано ніяких гарантій

щодо одержання незалежності навіть у майбутньому. Третю категорію

складали колонії Німеччини на Тихому океані і в Південно-Західній та

Південно-Східній Африці, які фактично перетворювались у володіння

країн, що отримали мандати (Японія, Австралія, Нова Зеландія і Півден-

но-Африканський Союз). Під контроль Японії передавалась китайська

провінція Шаньдун.

Мандатна система не лише підтверджувала право колонізаторів на

володіння чужими територіями, але й установлювала колективну

відповідальність імперіалістичних держав за збереження колоніалізму.

Паризька мирна конференція не зняла цілком міжімпері-алістичних

суперечностей і претензій. СІЛА і Японія вважали, що її рішення далеко

не повністю враховували їх нову роль у міжнародних відносинах після

Першої світової війни. Суперництво великих держав у Азіатсько-

тихоокеанському регіоні тривало. Врегулювати конфлікти і спірні

питання мала Вашингтонська конференція, яка працювала з 12

листопада 1921 р. по 6 лютого 1922 р. В ній взяли участь СІЛА, Англія,

Японія, Франція, Італія, Бельгія, Голландія, Португалія і Китай.

Конференція зафіксувала нове співвідношення сил між імпе-

ріалістичними державами на Далекому Сході. Були прийняті договори

чотирьох, п'яти і дев'яти держав.

За «договором чотирьох» СІЛА, Англія, Франція і Японія

погодились поважати право кожної з них на острівні володіння в районі

Тихого океану і домовились про взаємні консультації, якщо ці права

будуть порушуватись якоюсь державою. Припинялась дія англо-

японського союзу 1902 р., який зачіпав інтереси СІЛА.

П'ять держав - СПІА, Англія, Японія, Франція, Італія - уклали угоду

про обмеження морських озброєнь. Встановлювалось співвідношення

між лінійними флотами цих держав у пропорції 5:5:3:1,75:1,75. СІЛА,

Британська імперія і Японія погодились зберегти статус-кво щодо

укріплень і морських баз на Тихому

океані. «Договір п'яти» означав першу перемогу СЛІА над Англією в

боротьбі за панування на морях.

Всі учасники конференції підписали «договір дев'яти» про Китай.

Він проголоігіував принцип визнання суверенітету і територіальної

цілісності Китаю. Це була декларація, позбавлена практичного змісту,

бо.договір не відміняв системи нерівноправних угод з Китаєм. Водночас

він зобов'язував всі нації дотримуватися принципу «рівцих

можливостей» у торгівлі й промисловій діяльності на всіі^ території

Китаю. Японія договір підписала, але боротьбу за переважне і навіть

монопольне право грабувати Китай не припинила.

Досягнуті у Вашингтоні угоди стали доповненням і розвитком угод,

вироблених на Паризькій мирній конференції. Ними завершується

створення версальсько-вашингтонської системи післявоєнного світу. Ця

система тимчасово врегулювала суперечності між головними

капіталістичними державами, але не припинила подальшої боротьби між

ними.

Таким чином, після Першої світової війни Англія і Франція

розширили свої колоніальні володіння, зберегли і зміцнили провідне

становище в колоніальному світі. Збільшили свої колоніальні здобутки

СПІА, Японія, Італія. Метрополії не збиралися добровільно

відмовлятися від панування над афро-азіатськи-ми країнами, від тих

вигод і переваг, які воно давало. Народи колоній і напівколоній

пересвідчилися, що вони можуть здобути свободу, незалежність і

самостійність лише ціною напруженої і безкомпромісної боротьби.

Характер і завдання національно-визвольного руху в

міжвоєнний період

Перша світова війна, агресивна політика великих держав, їх

небажання визнати за всіма народами право на самовизначення сприяли

створенню передумов для піднесення національно-визвольного руху в

1919-1923 рр. Проти колоніалізму виступали майже всі класи і соціальні

групи афро-азіатських суспільств:

національна буржуазія, дрібна буржуазія, інтелігенція, середні міські

верстви, селянство, а в деяких країнах також духівництво, офіцери,

вожді племен тощо. Незважаючи на різні, часом прямо протилежні

інтереси і соціальні суперечності вони об'єднувались на патріотичній

основі і боролись за здобуття національної незалежності. Це надавало

визвольним рухам загальнонаціонального характеру. У збереженні

колоніальних порядків були зацікавлені реакційне настроєні феодали та

компрадорська буржуазія, які боялися втратити своє особливе

становище і привілеї в результаті майбутніх реформ. На чолі рухів

стояла, як правило,

національна буржуазія. Вона створювала свої партії, патріотичні

організації. В тих країнах, де не було національної буржуазії, або ж

вона була надто слабкою, національно-визвольні рухи очолила

інтелігенція та інші впливові сили, (

Перші післявоєнні роки (1919-1923() ознаменувались серією

повстань, національних війн, визвольних рухів у колоніальних і

залежних країнах. Найбільшими серед них були: повстання 1919р. в

Кореї; «рух 4 травня» 1919 р.! в Китаї; війна Афганістану за незалежність

1919 р.; революційне піднесення в Індії 1919-1922 рр.; національна війна

турецького народу 1919-1923 рр.; повстання в Єгипті 1919 і 1921 рр.;

повстання в Іраку

1920р. та ін.

Визначний внесок у боротьбу своїх народів за незалежність

зробили Сунь Ятсен (Китай), М.К. Ганді, Дж. Неру (Індія), Хо Ші Мін

(В'єтнам), Сукарно (Індонезія), М. Кемаль (Туреччина) та ін.

2.ЯПОНІЯ

Економічне і політичне становище Японії на початок

новітньої історії

Японія використала свою участь у Першій світовій війні на боці

Антанти, щоб значно посилити свої економічні і зовнішньополітичні

позиції. Вона захопила німецькі колонії на островах Тихого океану і

орендні території в Китаї.

Під час війни, скориставшись сприятливими обставинами, Японія

суттєво розширила збут своїх товарів у Азії, Африці, Латинській

Америці. Вигідна торгівля принесла величезні прибутки концернам

Міцуї, Міцубісі, Сумімото, Ясуда та ін. Так, капітал банку Міцуї за

роки війни зріс у 5 разів, банку Сумімото - у 2 рази.

В 1914 р. золотий запас Японії оцінювався у 350 млн. ієн, в

1919 р. його вартість перевищила 2 млрд. ієн. Японія виступила

кредитором країн Антанти і надала Англії, Франції та Росії (до

Жовтневої революції) позики на суму 500 млн. ієн. Вона перетворилася

на серйозного конкурента на світовому ринку для

Великобританії та СІЛА.

Зросла економічна могутність японських монополій, які зба-

гатилися за рахунок воєнних замовлень, а також дістали можливість

розширити виробництво товарів для збуту за кордон. Валовий

національний продукт за 1914-1919 рр. зріс у 5 разів, з 13 до 65 млн.

ієн. Продукція японської текстильної промисловості по вартості

збільшилась майже в 4,5 рази, машинобудування - в 5,5 рази,

металургії - в 6 разів і т.д.

Незважаючи на економічне піднесення Японії внаслідок війни,

народні маси країни переживали труднощі та зубожіння. Ціни на

промислові товари підвищились на 120-300%, на продовольство -на 80-

100%. Влітку І^ІІ? р. в Японії відбулися «рисові бунти» — масові

народні виступи Дроти росту цін на основний продукт харчування

широких верст? населення - рис. Загальна кількість їх учасників досягла

10 мли. чол. В них взяли участь робітники, селяни, ремісники, студенті».

В 35 префектурах країни голодні люди громили рисові магазині, склади,

будинки спекулянтів. Основною вимогою був продаж риру за

доступними цінами. Почались сутички повсталих із поліцією та

військами, які тривали два місяці. Народні виступи мали стихійний і

неорганізований характер і зазнали поразки. Близько 8 тис. чол. постали

перед судами і були засуджені до страти, до тривалих строків ув'язнення

і каторжних робіт. Власті заборонили будь-які публікації на цю тему.

Безпосередньо після закінчення світової війни Японія намагалася

закріпити свої здобутки. Паризька мирна конференція передала їй права

на Каролінські, Маріанські і Маршаллові острови, що належали

Німеччині, і на китайську провінцію Шаньдун.

Японія взяла активну участь в антирадянській інтервенції на

Далекому Сході. Вона претендувала на російські території, на особливі

права і привілеї в Росії. Її розрахунки не виправдалися через поразку

антирадянських сил.

Боротьба між демократією і авторитаризмом у 20-х

роках XX ст.

Головним завданням у внутрішній політиці було ослаблення

соціальної напруги і досягнення стабільності. В політичному плані

Японія була конституційною монархією. При владі стояли консервативні

буржуазно-поміщицькі партії, які захищали інтереси фінансової

олігархії, великої буржуазії, поміщиків, генералітету. В уряді важливі

пости займали ставленики концернів, представники мілітаристських кіл.

У 1919-1925 рр. в Японії точилася боротьба за ослаблення жор-

сткого контролю держави над суспільством, за демократизацію гро-

мадського життя. Студенти, інтелігенція, дрібна буржуазія, робітники

створювали політичні партії, товариства, спілки ліберальної, соці-

алістичної, комуністичної, анархістської спрямованості. Як правило,

вони існували недовго і заборонялися властями під різними надуманими,

навіть безглуздими приводами. Кілька разів проти лівих організацій та їх

діячів проводилися репресивні кампанії.

Великого розмаху набув рух за загальне виборче право. Після

масових демонстрацій у Токіо в 1919 р. був прийнятий закон про

зниження майнового цензу на виборах у парламент. Це привело до

збільшення кількості виборців з 1,5 до 3 млн. чол. (при

кількості населення 56 млн. чол.). В 1925 р. парламент прийняв закон про

загальне виборче право для чоловіків. Закон визначав віковий ценз для

виборців - ЗО років і Денз осілості - 1 рік, що збільшувало кількість

виборців до Ї.З млн. чол. Цей закон відповідав інтересам буржуазії, бо

давав їй можливість потіснити в державному апараті військово-феодальні

елементи. Закон

набирав чинності в 1928 р. І

Одночасно був прийнятий і набрав чинності негайно закон про

захист громадського спокою, який с'гіали називати «законом про

небезпечні думки». Він визначав покарання через тюремне ув'язнення

строком на 10 років для членів організацій, які ставили за мету зміну

існуючого ладу або ліквідацію приватної власності. Закон часто

застосовувався проти демократичних сил.

У 1927 р. до влади прийшов кабінет генерала Танака, головним

завдаяням якого стало проведення «твердого курсу», «курсу

броньованого кулака» у внутрішній і зовнішній політиці.

25 липня 1927 р. Танака подав імператору меморандум -програму

завоювання японським мілітаризмом світового панування. «Заради

самозахисту і заради інших Японія не зможе усунути труднощі в

Східній Азії, якщо не буде проводити політику «крові й заліза», -

говорилось у меморандумі. Він передбачав захоплення Маньчжурії,

Монголії, Китаю, Індії, країн Півден-но-Східної Азії, ряду територій

СРСР. «Після цього, - писав Танака, - ми повинні розгромити СІЛА».

Всередині країни кабінет Танака спрямував свій удар проти

демократичного руху. В березні 1928 р. в ЗО префектурах були

заарештовані понад 1 000 членів робітничо-селянської партії. Ліги

пролетарської молоді, лідерів профспілок. Через рік ці організації

були'заборонені.

Танака вимагав від парламенту внести до «закону про небезпечні

дуійки» положення про смертну кару. Парламент відхилив вимогу

генерала, але він домігся призначення смертної кари за «небезпечні

думки» імператорським указом.

Політика кабінету Танака означала наступ реакційних сил і

японського мілітаризму.

Військові путчі 30-х років XX ст. Встановлення

мілітаристського режиму

Світова економічна криза 1929-1933 рр. завдала відчутного удару

по господарству Японії і стала поштовхом до активізації її агресивної

зовнішньої політики. Всередині пануючих класів посилились

суперечності. Дрібна й середня буржуазія не витримувала конкуренції з

монополіями і розорялась. Японські монополії поділялись на «старі» та

«нові» концерни. До «старих» належали концерни Міцуї, Міцубісі,

Сумімото. «Нові» концерни

виникли в роки Першої світової війни у військових галузях

промисловості і мали тісні зв'язки з мілітаристськими колами. Їх слабкою

стороною'була відсутність достатньої фінансової бази і залежалежність у

фінансовому відношенні від «старих» концернів. І «старі», і «нові»

концерни були зацікавлені у фашизації країни і в зовнішній експансії.

З «новими» концернами був тісно пов'язаний середній і молодший

офіцерський склад японської армії, так зване «молоде офіцерство»; Пі

люди переважно походили з дрібнобуржуазних верств, які особливо

страждали від труднощів кризи, і виражали їх настрої. Воєнщину також

не задовольняла модернізація армії, під час якої було скорочено кілька

тисяч офіцерів, а решті зменшено платню. Вона вважала, що парламент і

партійні уряди не здатні проводити ефективну зовнішню і внутрішню

політику.

Виник союз «молодого офіцерства» і «нових» концернів, який являв

собою японський різновид фашизму. Його соціальну основу складали

дрібнобуржуазні верстви. Низовими осередками фашистського руху були

націоналістичні організації, чорносотенні групи, гангстерсько-

терористичні товариства, в тому числі і в армії. Так, офіцери з

центрального апарату армії створили таємне «Товариство цвітіння

вишні», яке виступало за встановлення військової диктатури, загарбання

Маньчжурії і Монголії. Дуже агресивно себе поводила Група

імператорського шляху. «Молоде офіцерство» висунуло такі програмні

вимоги: вірність імператору, розпуск парламенту, обмеження діяльності

«старих» концернів, завоювання «життєвого простору» в Східній і

Південно-Східній Азії. З початку 30-х років «молоде офіцерство»

постійно влаштовувало змови і терористичні акти.

В травні 1932 р. «молоді офіцери» організували перший фа-

шистський путч. Вони вбили прем'єр-міністра Інукаї, здійснили напад на

управління поліції, кинули бомби в приміщення банків, штаб-квартири

«старих» концернів. У керівників путчу знайшли список осіб, яких

путчисти збиралися вбити. Це були відомі парламентарі, діячі політичних

партій, представники «старих» концернів. Виступ був придушений, але

він мав серйозні наслідки для парламентаризму. Фашистські елементи

домоглися змін на свою користь у порядку формування уряду. З 1932 р. і

до капітуляції Японії в 1945 р. він формувався виключно з представників

воєнно-бюрократичних кіл і називався «надпартійним кабінетом».

«Старі» концерни висували свого представника на пост міністра

фінансів, а «нові» концерни - на пост військового міністра.

У лютому 1936 р. відбувся другий путч «молодого офіцерства».

Змовники захопили парламент, військове міністерство, головне

управління поліції. Були вбиті недавній прем'єр-міністр адмірал Сайто,

міністр фінансів, головний інспектор військового

Сергійчук І. Новітня історія країн Азії та Африки (1918 - кінець XX ст.)

Подождите немного. Документ загружается.