Семинар по истории Украины - Становище українців за Литовсько-Польської доби. Формування українського козацтва

Подождите немного. Документ загружается.

1 липня 1569 р. було затверджено, окремо польським і литовським сеймами Люблінську унію, яка

передбачала:

– об’єднання Польщі і Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу Річ

Посполиту;

– на чолі об’єднаної держави стояв монарх, який титулувався королем польським і великим

князем литовським, обирався на спільному польсько-литовському сеймі;

– спільними для Польщі та Литви були сейм і сенат;

– запроваджувалася єдина грошова одиниця;

– Литва зберігала певну автономію, маючи окремі закони – Литовський статут, судову

систему, військо, уряд і адміністрацію;

– до Польщі, у складі якої вже перебували Галичина, Холмщина та Західне Поділля,

відходили всі українські землі, що раніше належали литовцям: Підляшшя (сьогодні – територія

Польщі), Волинь, Поділля, Брацлавщина та Київщина;

– українська шляхта зрівнювалася у правах із польською та литовською.

Вимоги української еліти на Люблінському сеймі були мінімальні: збереження станових

привілеїв та руської мови в офіційному діловодстві, свобода віросповідання.

Люблінська унія – це подія надзвичайної політичної ваги. По-перше, завершився

об’єднавчий процес між Литвою і Польщею, започаткований у 1385 р. у Крево; по-друге, нове

державне утворення призвело до кардинальних геополітичних змін в регіоні та вплинуло на

зовнішньополітичні орієнтації сусідніх держав; по-третє, Польща отримала можливість

безпосередньо втручатися у справи тепер вже усіх українських територій.

Наслідки Люблінської унії. Люблінська унія створила потужну політико-правову базу для

здійснення великомасштабної стратегії, спрямованої на згортання національного життя в

українських землях, розширення та зміцнення на них панівного становища польської шляхти,

посилення економічних та соціальних утисків місцевого населення, встановлення кріпосного

права, пограбування природних багатств, ліквідацію духовних та культурних цінностей.

Наслідки втілення в життя цієї стратегії були для України фатальними.

По-перше, втрата значної території (Підляшшя, Волині, Брацлавщини та Київщини), де

найдовше зберігалася політична та економічна відокремленість від державного організму Литви,

на тривалий час загальмувала розвиток автономістських тенденцій в українському суспільстві.

По-друге, зміни в адміністративно-територіальному устрої. Впровадження чужих за своєю

природою виконавчих та судових органів, засилля в них іноземців і відсторонення від влади

українців – призвели до згасання національного життя, державних традицій.

По-третє, Люблінська унія прискорила процес поляризації в тогочасному суспільстві.

Українські князі та шляхта не скористалися нагодою. Щоб заявити у сеймі право України бути, як

Польща і Литва, третім рівноправним учасником федеративної Речі Посполитої.

По-четверте, унія відкрила польським магнатам та шляхті широкі можливості для

захоплення українських земель. Причому, король роздавав землі на «вічність» шляхті не лише

«порожні», а й залюднені селянами та козаками. Польські магнати (Потоцькі, Калиновські,

Жолкєвські та багато інших) захоплювали велетенські володіння (особливо на Брацлавщині та

Подніпров’ї), нещадно гнобили селянство та міщан, утискували козацтво (деякі шляхтичі навіть

катували й вбивали селян та міщан, спалювали села).

По-п’яте, зміцнення та зростання феодальної власності на землю посилювало кріпацтво.

«Артикули» Генріха Валуа (1573 р.) запроваджували необмежену панщину «з волі пана».

Литовський статут 1588 р. встановлював норму, за якою селянин, що прожив на землі пана понад

10 років, ставав кріпаком; до 20 років було продовжено термін розшуку селян-втікачів та

повернення їх до пана. Шляхтич регламентував повинності селян, розпоряджався їхнім майном та

життям. Селянин знаходився в юрисдикції вотчинного суду.

По-шосте, на руйнування старого аграрного ладу був спрямований «Устав на волоки» (1577

р.), за яким господарство селянина підпорядковувалося інтересам фільварку: посилювалося

майнове розшарування, збільшувалася панщина, зростала натуральна й грошова рента.

По-сьоме, магнати й шляхта безжалісно експлуатували природні багатства. Зокрема, з

метою розширення орних земель вони вирубували старовинні пущі, випалювали ліси.

По-восьме, унія посилила дискримінацію українського населення в містах. Українцям

перешкоджали при вступі до ремісничих цехів. Обмежували в праві на проживання у містах,

обкладали непомірними податками. У містах господарювали євреї, німці, поляки, які займалися

торгівлею, орендували фільварки і промисли.

По-дев’яте, після унії з боку польської влади та католицької церкви в українських землях

активізується політика витіснення української мови, культури, православної церкви.

1.4 Формування українського козацтва

Термін «козак» вперше зустрічається у початковій монгольській хроніці (1240 р.). У

перекладі з тюркських мов він означає «одинокий», «схильний до завоювання». Пізніше, у ХIV ст.

цей термін вміщено в словнику половецької мови (1303 р.) і трактувалось як «страж», «конвоїр».

Щодо українських козаків то перше письмове повідомлення про них міститься у «Хроніці»

М.Бєльського, який у 1489 р. повідомляв про козацьку допомогу польським військам наздогнати

татарський загін на Брацлавщині.

Теорії походження козацтва. До сьогодні проблема виникнення українського козацтва є

дискусійною. Історик О.Д.Бойко виокремлює більше десяти версій походження козацтва. Серед

них можна назвати наступні:

1) Хозарська – ототожнює козаків з давніми народами степу «козарами» або «хозарами»;

2) Черкаська – вважає виникнення козацтва одним із наслідків процесу міграції в

Подніпров’я черкесів (черкасів), які до того проживали в Тмутаракані;

3) Татарська – виводить козацький родовід з татарських поселень, що виникли на Київщині

ще за часів Володимира Ольгердовича (князь київський, копильський, слуцький, приблизно 1362-

1389 рр.) та Вітовта (великий князь литовський, 1382-1392 рр.), де шляхом злиття татарського

населення з місцевими жителями утворилася якісно нова верства – козацтво;

4) Автохтонна – доводить, що ніби то козацтво є прямим спадкоємцем вічових громад

Київської Русі. Які за литовської доби не зникали, а лише трансформувалися у військово-службові

формування, підпорядковані великому князю литовському;

5) Болохівська – пов’язує козаччину з існуванням в давньоруських автономних громад так

званих болохівців, які після встановлення монгольського іга добровільно прийняли протекторат

Орди;

6) Бродницька – висвітлює генетичний зв’язок козацтва зі слов’янським степовим

населенням періоду Київської Русі – «бродниками», які жили у пониззі Дунаю;

7) Уходницька – пов’язує виникнення козацтва з утворенням на території Наддніпрянщини

громад вільних озброєних людей, котрі прибували за рибою, бобрами, сілью, дикими кіньми та

іншою здобиччю;

8) Захисна – пояснює появу козацтва необхідністю дати організований відсіч наростаючій

татарській загрозі;

9) Соціальна – виникнення козацтва пояснює посиленням економічного, політичного,

національного та релігійного гніту, яке штовхало селянство до масових втеч на вільні землі та

самоорганізацію в нових місцях проживання.

Існують й інші теорії. Однак жодна з них не може пояснити виникнення козацтва, оскільки

базується на якомусь одному чиннику, хоча більшість з них містить раціональні зерна.

Причини виникнення і джерела козацтва. Відомо, що те чи інше історичне явище

зумовлено, як правило, низкою чинників. На думку О.Д.Бойко, чинниками, що створювали

можливість появи козацтва були:

– існування великого масиву вільної землі із сприятливими для життєдіяльності умовами;

– досвід освоєння південних територій уходниками, добичниками, бродниками та ін.;

– природне прагнення людей до міграції в пошуках кращого, до самозбереження,

самоствердження і самореалізації.

Однак можливість і реальність це різні речі. Можливість не завжди може трансформуватися

в реальність. Процес зародження козацтва був зумовлений реаліями життя, реальними причинами.

Серед них можна виокремити:

– економічні: захоплення польськими, литовськими та українськими феодалами земель;

нестача у селян власної землі; трансформація феодальних землеволодінь у великі товарні

господарства; господарське освоєння та заселення вільних земель Подніпров’я та за

дніпровськими порогами, так зване Дике Поле;

– соціальні: посилення феодальної експлуатації українських селян та міщан з боку

феодалів; збільшення повинностей і податків; запровадження кріпосної залежності селян;

– політичні: витіснення польською владою з політичного життя українців, обмеження їх

прав і свобод; прагнення польської влади перетворити козацтво на стражів південних рубежів Речі

Посполитої від турецько-татарських нападників; бажання установити контроль над втекачами за

Дніпрові пороги;

– національні: політика ополячення українського населення; утиски і обмеження

української культури та мови; наступ католицької церкви на права православного населення;

– військові: зростання зовнішньої загрози, пов’язаної з боку Кримського ханства, пізніше –

Турції; прагнення козаків захистити себе і свою землю від спустошливих набігів татарських орд.

Саме поєднання економічних, соціальних та інших чинників і викликало появу козацтва.

Незаселені південні території відзначалися великими багатствами. Саме сюди кожної весни

направлялися ватаги чоловіків на «уходи» – полювати на диких звірів, ловити, в’ялити та солити

рибу, збирати мед диких пчіл тощо. На зиму більшість уходників поверталися додому. Але були й

такі, що не бажали коритися польській владі залишатися в степу постійно, закладаючи там свої

зимівки (засіки) та хутори.

Спочатку цим промислом займалися в основному мешканці Придніпров’я. Однак в процесі

посилення економічного, національного, релігійного гніту до них почали приєднуватися втікачі з

інших українських земель – Галичини, Західної Волині, Західного Поділля.

Соціальний склад козацтва був досить різноманітним: кріпосні селяни, міщани, а також усі

незадоволені феодально-кріпосницькими порядками та національно-релігійним гнобленням. В

цілому ж соціальну природу козацтва визначили джерела його формування, які під впливом

соціально-економічних факторів складалися в різні періоди його існування. Проблеми, які

довелося розв’язувати литовській владі і порубіжному українському суспільству в другій половині

ХV – на початку XVI ст. спричинили, з одного боку, масове покозачення всього населення

прикордонних міст і сіл. На боротьбу з татарами виступали бояри, службові люди, міщани, осілі

козаки, що володіли нерухомим майном, як мінімум – власним будинком та селяни навколишніх

сіл.

З іншого боку, економічні мотиви прискорювали зростання верств добитчиків та уходників-

промисловців, що поповнювалися на цьому етапі за рахунок ремісників, торгових людей, неосілих

козаків, безземельних селян або ж власників незначних земельних ділянок – городники,

халупники, комірники, підсусідки – тісно не пов’язаних із землеробством і готових займатися

допоміжними промислами, в тому числі й козакуванням.

В українському козацтві існувала і аристократична, рицарська течія, яскравими

представниками якої були Д.Вишневецький, відомі шляхтичі С. Копицький, І. Свирговський, Л.

Чорницький, Я. Шах та інші, хто з патріотичних мотивів відмовлявся від своїх багатств, цивільної

служби і цілком віддавався козакуванню.

Еволюція козацтва. Перші згадки про козацтво датуються ХІІІ ст, проте як окрема

соціальна верства, зі своїми окремим устроєм, звичаями, організацією, козаччина почала

формуватися водночас з шляхтою протягом ХVI-XVII ст. Майже до кінця ХVI ст. термін

«козацтво» фіксував не соціальний статус, а спосіб життя, род занять, і лише на порозі XVI та

XVII ст. козаччина приймає певні вироблені форми.

В процесі формування козацтва можна виокремити три періоди (в науковій літературі

існують й інші варіанти періодизації):

Перший період – кінець ХV ст. – до середини XVI ст. протягом століття козацтво було

переважно суспільно-побутовим явищем, не маючи сталої структури й організації. На ранньому

етапі свого розвитку в козацтві поруч із захисними функціями уживалися елементи руйнівного

характеру. За прикладом татар з південноукраїнських сіл та замків виходили в степ ватаги шукачів

легкої здобичі.

Однак, походи на татарські улуси становили тільки одну із сторін діяльності низових

козаків. Величезні простори необроблених і незаселених земель сприяли розвитку уходництва.

Дрібна шляхта, міщани та селяни навесні відправлялися в південні степи на промисли, де вони

займалися мисливством, рибальством, бортництвом, добували сіль. З огляду на постійну

небезпеку збройних сутичок з татарами, уходники об’єднувалися у невеликі ватаги або громади і

відповідно озброювалися. Для зберігання та переробки продукції з промислів та захисту від

ординців споруджувалися тимчасові стоянки-засіки (січі) або ж «городці». З розширенням

колонізаційної діяльності створюється ціла система українських осередків, розташованих на

південь р. Самари аж до татарського прикордоння.

Покозачення населення посилилося і в результаті змін у землеволодінні та зародження

товарно-грошових відносин у Великому князівстві Литовському. Виключення селян із розряду

землевласників, збільшення відробіткової ренти та зростання позаекономічного примусу

викликали у них негативну реакцію і спричинили їх втечі на вільні землі.

Другий період – з середини XVI ст. наступає новий етап в історії українського козацтва. У

цей же час козацтво зростає чисельно, виникає два його різновиди: низове і городове, формуються

організаційні структури (Запорозька Січ, козачі реєстрові загони). Цей етап супроводжувався

перенесенням виробленого в степах козацького ладу на волості, створюючи тим самим

передумови становлення нового соціального стану. В цей час відбувається послаблення

української присутності в середовищі панівних верств Литви. В ході проведеної владою ревізії

прав на шляхетство значна частина українського боярства не довівши своє право на

землеволодіння жалуваними грамотами, була переведена до розряду державних селян.

Південноукраїнське боярство було змушене відстоювати свій статус військовою службою у

складі реєстрового козацтва. Саме з цієї категорії виросли визначні козацькі вожді П.Сагайдачний,

М.Дорошенко, Б.Хмельницький та ін. Отже, бояри та слуги стали ще одним важливим джерелом

поповнення козацтва.

У формуванні козацького стану взяли участь тисячі безпомісних і дрібних шляхтичів з

Волині та Галичини, отримавши за конституцією варшавського сейму 1590 р. земельні володіння у

Подніпров’ї та Лівобережжі. Серед прибулих було немало й таких, хто головним своїм заняттям

вважав військове ремесло.

Втім, у цей період (друга половина XVI – на початку XVII ст.) козацтво формувалося

переважно за рахунок селянства і міської бідноти, верств, що найбільше потерпали від шляхти.

Третій період – перша половина XVII ст. У цей період козацтво перетворюється на

провідника, оборонця і захисника інтересів українського суспільства, православ’я. Запоріжська

Січ – основа українського козацтва стає помітною військово-політичною силою у Речі Посполитій

і в Східній Європі, з нею починають рахуватися монархи Туреччини, Московії та інших держав.

Реєстрове козацьке військо. Зростання козацтва викликало занепокоєння серед правлячих

кіл Польщі й Литви. Для приборкання непокірної козацької вольності було вирішено взяти

частину козаків на державну службу та надати їм певні привілеї. Тим самим передбачалося, з

одного боку, зміцнити свої збройні сили на південних кордонах де посилювалася татарська

загроза, а з іншого – розколоти козацький рух, протиставити офіційно визнану державну частину

решті козацтва.

Перші спроби перетворити козацтво на державне військо були в 1541 р, коли Сигізмунд І

наказав укласти реєстр (список) їх в Київському, Канівському та Черкаському округах. Але лише у

другій половині XVI ст. козацтво здобуває правове визнання польської влади. У 1572 р. король

Сигізмунд ІІ Август видав універсал про утримання найманого козацького формування. 300

козаків було прийнято на державну службу, записано в реєстр (список) і отримало правовий статус

регулярного війська. Внесені до «реєстру» козаки вилучалися з підпорядкування місцевих властей

і переходили під владу гетьмана. Отримання реєстровими козаками особливих прав та привілеїв

стало початком козацького імунітету для всього козацтва, підставою формування його як

козацької верстви. Всупереч бажанням уряду козацтво зробило власні висновки з цієї реформи:

хто козакував, той вважав себе вільним від будь-якої місцевої влади, окрім свого старшого.

Розпочалося масове покозачення українського населення і «реєстр» на деякий час припинив своє

існування. Утворений Сигізмундом ІІ загін козаків був розформований.

Перші офіційні державні реєстри козаків датуються кінцем 70-х років XVI ст. Після

поразки у Лівонській війні та активізацією низового козацтва уряд Речі Посполитої повернувся до

ідеї відновлення реєстрових формувань. Король Стефан Баторій у 1578 р. вписав до реєстру 500

козаків, які за свою службу звільнялися від податків, одержували землю на правах рангового

володіння та платню (15 флоринів на рік), зберігали військово-адміністративну незалежність та

судовий імунітет. Командиром призначався черкаський староста Д. Вишневецький. З кінця XVI

ст. козацьке реєстрове військо стало називатися Запорозьким. Реєстровці отримали резиденцію-

містечко Трахтемирів (неподалік від Канева) та військові регалії: малинову корогву, військову

печатку, бунчук, бубни і труби. У місті повинен був розміститися арсенал, а у міському монастирі

– козацький шпиталь. Крім того, король надавав право православним привілегію постачати

козакам шаблі.

Так було покладено початок реєстровому козацькому війську. Основним завданням якого

була охорона кордонів та контроль за нереєстровим козацтвом, що фактично опинилося поза

законом.

У подальшому чисельність реєстрових козаків збільшувалася: у 1590 р. – 1000, 1625 р. –

6000, у 1630 р. – 8000 осіб. Удосконалювалася їхня організаційна структура. Реформування

реєстрового козацтва розпочав П. Сагайдачний, який був гетьманом війська Запорозького у 1610-

1622 рр. Він вперше створив дисципліновану козацьку армію, яка стала дійсно боєздатним

військовим формуванням.

Важливим кроком у становленні козацтва став його адміністративний поділ. У 1625 р.

організаційно реєстрове козацтво мало 6 полків: Білоцерківський, Канівський, Черкаський,

Корсунський, Переяславський і Чигиринський. Полки поступово набували статусу військово-

територіальних одиниць. Їх назва походила від назви міст, де перебувало управління полком і

проживала полкова старшина на чолі з полковником.

Однак, після козацько-селянських повстань 1620-1630-х років привілеї та права козацтва

були значно обмежені. У 1638 р. польським сеймом, після придушення повстання на чолі з

полковником реєстрових козаків П.Павлюком (Бутом), була прийнята «Ординація війська

Запорозького реєстрового», яка зменшила реєстр до 6 тис. і обмежила привілеї й права козаків.

Було ліквідовано виборність старшин і скасовано козацьке судочинство. На військові посади

призначалися представники польської або полонізованої шляхти. Два полки реєстровців повинні

були постійно перебувати на Січі. На початку визвольної війни у травні 1648 р. всі реєстрові

полки приєдналися до повсталих козаків, склавши основу армії. Таким чином, протягом XVI ст.

склалося три чітко не розмежовані категорії козацького стану:

– реєстрові козаки – кількісно обмежене формування, яке перебувало на королівській

службі;

– нереєстрові козаки – основна частина козацтва, що мешкала у прикордонних територіях,

вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно-визнанного статусу;

– запорозькі (низові) козаки – проживали поза межами Речі Посполитої, за порогами

Дніпра, де створили військово-політичну організацію Запорозьку Січ.

2. Захопивши у XIV-XV ст. Галичину, Західну Волинь і Поділля, Польща прагнула

оволодіти й українськими землями, які входили до складу Великого князівства Литовського. Але,

окрім бажання Польщі, визрівали ще й об'єктивні умови для унії між Польським королівством і

Литвою.

Найважливішим внутрішнім чинником у цьому процесі була позиція української шляхти.

На початку XIV ст. перед нею постав реальний вибір: або єдина, усталена Польща, або ослаблена

Лівонською війною Литва. Польща для українських феодалів означала привілеї, обмеженість

королівської влади, гарантовані політичні свободи. Не останнє місце тут посідала й проблема

військової повинності - адже у Польщі домінувало наймане військо.

Не можна було скидати з рахунків і зовнішній фактор. Війна Литви з Москвою,

підтримуваною Данією та Швецією, призвела до втрати територій, і Велике князівство Литовське

гребувало значної військової та фінансової допомоги.

Тому вже на середину XVI ст. були здійснені перші спроби підписання унії. Але реальних

результатів сторони домоглися лише в 1569 р. на засіданні об'єднаного сейму у Любліні. Після

того як частина литовських, українських і білоруських магнатів, не задоволених польським

проектом унії, намагалася зібрати шляхетське ополчення для боротьби за свої права, король

Сигізмунд III Август своїми універсалами приєднує українські землі - Підляшшя, Волинь, а потім

Київщину і Брацлавщину, зрівнявши місцеву шляхту цих земель у правах і привілеях з польською

шляхтою. Повстанці змушені були повернутися на сейм. Депутати Великого князівства

Литовського підписали акт про державну унію і склали присягу на вірність їй. Це означало

створення держави Річ Посполита (дослівно з польської мови - спільна справа). В ній мали бути

король, який обирається, сейм, єдина зовнішня політика, загальна скарбниця. Автономія Литви

зберігалася лише у питаннях місцевого самоврядування, організації збройних сил і у правничій

сфері. Українські землі навіть не входили до литовської автономії, а були віднесені до складу

польських воєводств - Руського (Львів), Белзького (Белз), Волинського (Луцьк), Київського (Київ),

Подільського (Кам'янець), Брацлавського (Брацлав). Воєводства очолювалися призначеними

польськими магнатами.

Люблінська унія 1569 р. відіграла, безумовно, велику історичну роль у долі України. При

цьому вона мала досить суперечливі наслідки. Передусім вона сприяла посиленню польської

соціальної, національної, релігійної, культурної експансії. Але вона ж возз'єднала українські землі,

забезпечила зростання культурно-освітнього руху, знайомство з західноєвропейською культурою.

Окрім цього, саме Люблінська унія викликала рух опору, соціальну активність різних верств

українського населення в боротьбі за національне виживання.

Після 1569 р. більшість українських земель було зайнято найбільшими польськими

магнатськими родинами, які стали там необмеженими власниками. Посилюється кріпацтво.

Литовський статут 1588 р., який діяв у Речі Посполитій разом із польським феодальним правом,

остаточно закріпачував селян, які прожили на землі феодала 10 років. Визнавалися необмежена

панщина і заборона переходу селян в інше місце без дозволу поміщика.

Основою економіки українських земель й надалі залишалося сільське господарство, яке

мало натуральний характер, тобто забезпечувало потреби передусім власника маєтку. Але

поступово з'являються фільварки - феодальні господарства, які базувались, як і раніше, на

примусовій праці селян, але вже значною мірою пов'язувалися з ринком. Окрім землеробства і

тваринництва, у фільварках розвиваються різні ремесла - млинарське, риболовне, бджільницьке.

Все це забезпечувало господарям фільварків значний прибуток.

Розвиваються міста - і державні, і ті, які перебували у приватному володінні. Мешканці

міст боролися за введення Магдебурзького права - виборного місцевого самоврядування, - з тим

щоби вийти з-під влади феодала. Тоді ці міста ставали опертям королівської влади у боротьбі

проти свавілля магнатів.

Після 1569 р. посилився процес покатоличення українського населення. Кризовий стан

православної церкви створював умови для поширення ідеї церковної унії в українському

суспільстві й породжував її активних прихильників. Моральна деградація церковних ієрархів,

дезорганізація православної церкви не давали можливості їй бути гарантом збереження

національних традицій. Тому перед православ'ям України постала проблема вибору: або зберегти

церкву, жертвуючи національною самобутністю, або, реформуючи церкву, врятувати цю

самобутність.

На захист православ'я виступили братства - міщанські організації, створювані при

парафіяльних церквах. Найбільш впливовим було львівське Успенське братство, яке мало функції

контролю над духовенством. Спираючись на підтримку константинопольського патріарха,

братство активно втручалось у внутрішньоцерковні справи, що не могло не викликати спротив

вищого духовенства. Все це проходило паралельно активізації діяльності єзуїтських організацій у

Речі Посполитій. Розгортається релігійна полеміка, де талановиті проповідники, такі як П. Скарга

(«Про єдність церкви Божої», 1577 р.), працюють на ідею унії.

У 1590 р. львівський єпископ Г. Балабан виступив за підписання унії. Його підтримали

єпископи холмський, пінський та луцький. Вони подають заяву королеві Сигізмунду III, і той у

1592 р. відповідає згодою. У 1595 р. у Кракові папський нунцій схвалює умови унії, і 25 грудня

того ж року в присутності папи римського Климента VIII вона була проголошена. Юридичне

оформлення унії мало відбутися у 1596 р. в Бересті. Але собор одразу ж розколовся на дві частини

- уніатську та православну.

Уніатська частина затвердила греко-католицьку церкву, підпорядковану папі римському.

Визнавалися основні догмати католицької церкви, але мова богослужіння залишалася

церковнослов'янською, а обряди православними. Уніатське духовенство урівнювалося з

католицьким: не сплачувало податків, отримувало місця у сеймі. Уніатська шляхта могла

претендувати на державні посади.

Таким чином, ватиканська ідея унії, яку й було реалізовано, означала приєднання

української національної церкви до католицької.

Але православний собор, що проходив водночас, не визнав правомірність рішення уніатів.

Замість консолідації українське суспільство ще більше розкололося.

Після Берестейського собору починається наступ на інтереси православ'я. Церковні землі

передавались уніатам, православні фактично втратили вищу церковну ієрархію. Не набагато

кращим було становище й греко-католицької церкви. Католицька верхівка розглядала її радше не

як самостійну церковну організацію, а як засіб посилення власного впливу. Опинившись

зрадниками для православних, уніати не стали й повноцінними, з погляду Риму, католиками.

Отож Берестейська унія не сприяла об'єднанню православних і католиків, але в історії

України ці дві церкви міцно пов'язані між собою.

3. Зрозуміти будь-яке історичне явище глибоко і всебічно можна лише через звернення до

його коренів. Важливо окреслити, хоча б наближено, хронологічні рамки, в межах яких останні

простежуються. Крім того, необхідно врахувати весь комплекс економічних, політичних та

соціальних чинників цього тривалого процесу.

Серед первісних теорій появи українського козацтва значне місце належить етимологічній,

побудованій на семантичних висновках. Польські шляхетські історики Павло Пясецький, Самуель

Твардовський, Веспасіан Каховськийb виводили термін "козак" від слова "коза", зважаючи на

спритність козаків. Український літописець Григорій Грабянка, а за ним і російський дворянський

історик Олександр Рігельман вбачали в останніх нащадків хозарських племен.

В ряду прихильників гіпотези про походження українських козаків від чужоземних народів

слід назвати російського історика M.M. Карамзіна, який вважав попередниками козацтва половців

і чорних клобуків. Слідом за В.М. Татищевим версію про те, що козаки вийшли з Кавказу,

повторили Г.Ф. Міллері П. І. Симоновський.

"Козак" — термін тюркського походження і запозичений українцями від південних сусідів.

Щодо його генези існує чимало версій, більшість яких розглянуто в дослідженнях Д. І.

Яворницького та Г. І. Халимоненка. У широкому розумінні "козак" — це вільна людина, шукач

пригод, бурлака. Водночас цей термін застосовувався для означення прикордонника, вправного

вершника, найманого воїна, степового розбійника, добичника тощо.

Не викликає сумніву існування тюркських козаків у Криму та Північному Причорномор’ї

вже в XIII—ХІV ст. У половецькому словнику за 1303 р. слово "козак" означає вартового, або ж

людину, яка перебувала на передовій сторожіb. Термін козаки стосувався й нижчого прошарку

татар, осаджених князем Вітовтом південніше столиці Вільно.

Соціальні причини виникнення українського козацтва полягали у поглибленні суспільного

поділу праці, змінах у земельних відносинах. Після перетворення українських князівств на

воєводства традиційний принцип общинного землеволодіння поступово підмінювався роздачею

маєтностей князем, як верховним сюзереном, особам вищого (князі, пани, зем’яни-шляхта) і

середнього (бояри) станів, які перебували на військовій та адміністративній службі. Відповідно з

розряду землевласників виключалася найбільш численна верства — селянство. Природним

явищем став зростаючий відхід селян з центральних регіонів на окраїни, що в той час не

зустрічало перешкод з боку властей. Навпаки, при відсутності регулярного війська переселенців

планувалося використати у боротьбі з полчищами кочівників.

Разом з тим, з кінця XV ст. у Великому князівстві Литовському спостерігалося зародження

товарно-грошових відносин. На загальнодержавному рівні його чітко ілюструвала устава 1514 р.,

спрямована на збільшення прибутковості великокнязівських маєтностей за рахунок розширення

площі дворової ріллі, яку передбачалося обробляти із застосуванням праці тяглих людей.

Збільшення відробіткової ренти викликало відповідну реакцію з боку селянства. Однією з

найпоширеніших форм протесту проти соціального гніту стали втечі. Відсутність документальних

свідчень не дає права ствердно говорити про участь цієї категорії селянства у козакуванні до

середини XVI ст., хоча й для заперечення можливості такого явища немає підстав.

Отже, саме охоронці південного прикордоння й уходники-промисловці, які перебували в

постійних контактах з татарськими кочівниками, вперше зустрічаються у джерелах другої

половини XV ст. під назвою "козаки". З цього часу джерельні свідчення про козацтво на терені

південноукраїнського степу простежуються регулярно. Давнє побутове явище козакування

поступово набувало широких масштабів, залучаючи представників різних соціальних верств.

умови прикордоння витворили своєрідний тип людини, характерною рисою якої було поєднання в

одній особі воїна і трудівника.

З початку XVI ст. козаки займають уже визначну територію. Стрічаємо їх по староствах

Київському, Канівському, Черкаському, Переяславському, Білоцерківському, Вінницькому,

Хмельницькому та ін. До середини XVI ст. козаками називали людей, які займались уходними

промислами на південному порубіжжі та боротьбою з татарами. На жаль, в актових матеріалах про

них збереглися лише фрагментарні згадки, але й вони дають підставу для конкретних висновків

щодо джерел формування козацтва.

Документальні свідчення про участь у козацьких походах представників місцевої

адміністрації, зокрема, південноукраїнських старост Предслава Лянцкоронського, Остафія

Дашковича, Єжи Отруся, Миколи Сенявського, Берната Претвича, Семена Пронського та ін. стали

основою для проголошення їх історіографією XVII—XVIII ст. організаторами українського ко-

зацтва, першими гетьманами і т. ін. Насправді ж, виконуючи обов’язки по охороні кордону,

старости замовчували факт спільних дій з козаками, бо це загрожувало немилістю великого князя

або ж сплатою з власного рахунку за збитки, заподіяні козаками.

Через брак документальних свідчень нелегко судити, наскільки вдавалося старостам

виконувати поліційні функції. Більше відомі випадки, коли вони в обхід закону очолювали загони

служебників та козаків і здійснювали сміливі рейди в південні степи аж до Чорноморського

узбережжя. Для боротьби з татарами власті активно залучали і місцеве населення. Так, у привілеї,

наданому місту Лисянці, підкресювалося, що його мешканці мають ставити палісаду, а кожний з

міщан повинен запастись рушницею, двома фунтами пороху і копою куль

Немало інформації про джерела формування українського козацтва міститься в

кореспонденції правителів сусідніх держав, зокрема турецького султана та кримського хана. Так,

на початку 40-х років хан Сагіб-Гірей писав з Бахчисараю польському королеві Сигізмунду І :

"Приходят козаки черкаские и каневские, стают на Днепре под нашими улусами и чинят шкоды

нашим людям. Майже аналогічний лист турецького султана Сулеймана II до того ж короля від

1546 р., в якому зазначалося, що з "далеких замків, належачих до Польщі минулого року козаки,

очолювані Претвичем, Сангушком і Пронським, здобували приступом Очаківську фортецю.

Отже, актові матеріали і наративні джерела переконливо свідчать про вихід козаків з

українських міст. Та це зовсім не означає, шо козакували власне міщани — ремісники чи торгові

люди. Саме вони не завжди складали більший відсоток населення, насамперед, прикордонних

міст, призначених для оборони краю від ординської агресії. Щоб вважатися повноправним

громадянином, тобто, перебувати під захистом міського самоврядування, користуватися

привілеями, які надавалися городянам, зокрема правом займатися ремеслом, вести торгівлю на

міському ринку, необхідно було володіти нерухомим майном, як мінімум — власним будинком.

Цим пояснюється той факт, що в південноукраїнських містах ревізори фіксували значну кількість

бездомних, або ж "людей прихожих". На Волині та Північній Київщині серед них переважали

селяни, які намагалися здобути свободу за міськими мурами. На противагу міщанам більшість

козаків не мали власної осідлості і ходили в степ на промисли або ж служили у заможних городян.

З середини XVI ст. спостерігається новий етап в історії українського козацтва. За слушним

зауваженням І. П. Крип’якевича, на цей час: "в степах виробився оригінальний тип господарки, а в

його обороні нова воєнна організація; знов під впливом сеі господарки і в війні зі степовими

ордами повстала нова козацька суспільність, зі своїм окремим побутом і окремим світоглядом.

Виробивши собі новий лад в степах, переходять козаки до давніх українських центрів, до городів;

тут лучаться з міщанською опозицією против нових міських порядків, переймають на себе її

боротьбу з локальними урядниками і реорганізують міста за своїм ідеалом. Цілий цей процес

відбувається дуже скоро; козацький лад так знаменито відповідав пограничним відносинам і в

своїм поході показав стільки сили, що протягом двох-трьох десятиліть скозачіли всі міста над

степовим поясом". Отже, перенесення козацького устрою на волості стало важливою передумовою

формування окремого соціального стану. Цей процес збігається з характерним для середньовічних

держав переосмисленням панівним класом свого місця в суспільстві.

Зростання престижу козаччини залучало до королівської служби нових представників

привілейованої верстви як українського, так і польського походження. Проект католицького

біскупа Йосипа Верешинського по створенню козацького князівства за Дніпром, очевидно,

ґрунтувався на реальних фактах наявності значної кількості шляхти серед українського козацтва.

Шляхтичі не лише очолювали реєстрових, а й становили основну масу козацької старшини. Тим

більше, що в її середовищі перебувало чимало представників польського етносу, зокрема шукачів

військових пригод, авантюристів. Під егідою Ватикану створювалась ліга європейських

християнських держав для боротьби проти турецької агресії, на що відпускалися значні кошти.

Головну військову силу ліги мало становити запорозьке козацтво.

Створення Січі. Важливу роль у консолідації козацтва, формуванні його організаційної і

військової структури відіграла Запорозька Січ. Про час і місце її виникнення існують різні

твердження. Це зумовлено тим, що козаки стихійно прибуваючи на Запоріжжя будували свої

засіки («січі») в різних місцях. Проте такі населені пункти були слабо укріпленими, і під натиском

ворога швидко припиняли своє існування, не лишаючи після себе відомостей в історичних

джерелах. Перша писемна згадка про Запорозьку Січ з’явилася у 1551 р. у польського історика М.

Бєльського, який у своїй «Всесвітній хроніці» повідомляв, що у першій половині ХVI ст. на о.

Хортиця збиралися козаки для нагляду за переправами, занять промислами та для боротьби з

татарами.

Заснування першої Запорозької Січі історики, як правило, пов’язують з ім’ям Дмитра

Вишневецького (Байди). Це один із перших відомих в історії українського козацтва гетьман.

Нащадок литовського князя Ольгерда. У 1551 р. – черкаський і канівський староста, організатор

боротьби з татарами. З 1560 р. – на службі у московського царя І.Грозного, у 1561 р. повертається

в Україну. У 1563 р. здійснив похід до Молдавії. Через зраду військо зазнало поразки, а сам

гетьман потрапив в полон. Був відправлений до Стамбула і там страчений.

Під керівництвом Д.Вишневецького протягом 1552-1556 рр. на о.Мала Хортиця було

побудовано фортецю. Оборонні укріплення не лише захищали козаків. А й стали осередком

згуртування запорозького козацтва.

У різні часи Січ розташовувалася у різних, але завжди добре захищених місцях. Після

татарського погрому на Хортиці у 1557 р. Січ по черзі знаходилася на о. Томаківці (1560-1593), р.

Базавлук (1593-1638), Микитиному Розі (1638-1652), р. Чортомлик (1652-1709), р. Кам’янці (1709-

1711), в Олешках (1711-1734), на р. Підпільній (1734-1775). Загалом Січ змінювала своє місце

розташування 8 разів. Кожна Січ мала добре укріплення: оточені ровами, високі (до 10 м) вали,

зверху яких ішов дерев’яний частокіл із загострених паль, а також сторожові башти. Усередині

Січі стояли курені – великі приміщення для козаків. У центрі знаходилася церква та майдан, де

відбувалися загальні ради. У передмісті Січі жили тисячі ремісників, торговців.

Адміністративно-політичний устрій. Історики (В.Щербак та ін.) вважають, що ідея

створення міцного укріплення на південних кордонах виникла ще у 20-30-х роках XVI ст. у

зв’язку із спробами литовського уряду прийняти козаків на службу. За задумом влади, зведення

Хортицького замку мало подвійну мету: створення форпосту боротьби проти татарської агресії і

здійснення контролю над діями козацтва.

Однак Запорозька Січ в історії українського народу відіграла більш значну роль. Вона стала

тим місцем, де козацтво продовжило державницькі традиції України. Козацтво витворило власну

військово-політичну і господарську організацію, поступово перетворюючи її у своєрідну державу

зі значними підконтрольними територіями, багатотисячною армією, адміністративним апаратом,

скарбницею, звичаєвим правом та власною символікою.

Створення Запорозької Січі стало потужним імпульсом для консолідації козацтва,

формування його самосвідомості. З часом на Запорожжі сформувалася нова українська (козацька)

державність, яка стала прообразом справжньої держави. На Січі була створена збалансована

структура управління, яка включала законодавчу, виконавчу і судову гілки влади (за формою

правління це була демократична республіка). Демократичний характер влади на Січі був

зумовлений дією таких принципів, як:

– заперечення феодально-кріпосницької залежності та станової нерівності;

– рівність у праві на участь в органах управління та володінні землями і угіддям;

– вільний вступ до лав запорожців, незалежно від соціальної, національної чи релігійної

приналежності тощо.

Однією із головних ознак держави є існування особливої системи органів та установ, що

виконують функції державної влади. Вищим законодавчим органом влади на Січі була рада.

Право участі в якій мали всі без винятку козаки. Інколи ради були представницькі – за участю

депутатів від куренів або ж виключно старшинські. За традицією козацькі ради збиралися 1 січня,

на Великдень та на Покрову. До компетенції загальної ради входили найважливіші справи життя

козацького товариства: переобрання кошового отамана і старшини, встановлення військового

устрою, вирішення питань війни і миру, ведення переговорів з представниками інших країн, про

поділ землі і угідь, про покарання важливих злочинців.

Виконавча влада належала Кошу в особі кошового отамана та козацької старшини. Гетьман

або кошовий отаман мав вищу військово-адміністративну владу, очолював дипломатичні

переговори, затверджував судові вироки. Тобто в його руках концентрувалася військова,

адміністративна, судова й духовна влада. Але він не був необмеженим володарем Січі, він був

лише старшим серед рівних. Його владу обмежували три умови: звіт, термін і рада. Кожний

отаман щорічно, під час наступних виборів звітував товариству про свої дії та вчинки.

До уряду Січі – генеральної старшини – крім кошового отамана, входили також: писар

(очолював канцелярію, складав і підписував документацію); військовий суддя (виконував

обов’язки отамана за його відсутністю, вершив вищий суд); осавул (організовував охорону Січі,

підтримував дисципліну й порядок у війську); обозний, пушкар (очолювали артилерію, керували

побудовою табору в поході, займалися обліком і комплектуванням війська). До козацької

старшини входили також військові служителі: хорунжий, бунчужний, канцеляристи та ін. У різні

часи чисельність козацької старшини була не однаковою (іноді становила понад 150 осіб).

Важливою ознакою держави є також наявність права, що закріплює певну систему норм,

санкціонованих державою. Судова система Січі будувалася на козацькому праві, в основі якого

лежав звичай і здоровий глузд. Козацьке право фіксувало ті відносини, що сформувалися у Січі:

закріплювало військову та адміністративно-територіальну організацію Січі, регламентувало

діяльність адміністративних і судових органів, порядок укладення договорів на

землекористування, визначало види злочинів та покарань. Козацьке право було глибоко

гуманістичним, оскільки воно забезпечувало захист особи і майна на Січі.

Серед головних ознак держави можна назвати також наявність певної території, на яку

поширюється юрисдикція даної держави. Запорозька Січ мала свою територію, яка називалася

«землями Війська Запорозького». Землі Січі розташовувалися на території сучасних

Дніпропетровської, Запорізької, частково Херсонської, Кіровоградської, Донецької, Луганської та

Харківської областей. Варто зауважити, що територія Січі постійно змінювалася, а кордони

відповідно переносилися.

В адміністративно-територіальному відношенні Січ поділялась на територіальні паланки

(округи) і військові курені. Курінь – це і своєрідна казарма, в якій постійно проживали козаки, і

адміністративна одиниця у самій Січі, і водночас завжди готовий до дії бойовий підрозділ.

Кількість куренів зростала відповідно до збільшення козаків і досягла у другій половині ХVI ст. 38

одиниць. Сам курінь-казарма вміщував 150-200 чол., хоча загальна кількість приписаних до того

чи іншого куреня могла досягти до 600 козаків. Більшість з них тільки числилися за ними,

проживаючи постійно разом із сім’ями при своїх господарствах на території, що