Семигіна Т.В., Грига І.М. та ін. Введення у соціальну роботу

Подождите немного. Документ загружается.

74 Введення у соціальну роботу. Глава 4

Водночас уряд намагався вживати заходів для захисту найменш забезпе-

чених родин. У 1995 році було запроваджено програму житлових субсидій, а

малозабезпечені сім'ї з дітьми отримують додаткову допомогу (щоправда,

доволі незначну).

28 червня 1996 року ухвалено Конституцію нової держави, яка проголо-

сила Україну правовою та соціальною державою, закріпила соціальні права

громадян, зокрема право на соціальний захист. Однак очікуваної миттєвої

стабілізації політичного процесу не сталося. При цьому гарантовані Основ-

ним Законом права не завжди реалізують на практиці.

Водночас в Україні зберігалася ієрархічна адміністративно-командна си-

стема управління, спостерігалася слабкість громадянського суспільства та

ототожнювання політичних сил з державними інститутами та регіональни-

ми кланами.

Перманентне протистояння між українським парламентом та урядом да-

валося взнаки всі 90-ті роки. Виявом загострення цих стосунків стало рішен-

ня Верховної Ради від 1997 року, коли, незважаючи на відсутність у бюджеті

відповідних коштів і накладене вето Президента України, парламент таки

ухвалив підвищити мінімальну пенсію до вартісної величини межі малоза-

безпеченості (соціального нормативу, який замінює не існуючу в країні межу

бідності) та підвищити мінімальну заробітну платню.

Лише у вересні 1997 року було ухвалено першу урядову програму із

соціальної політики — "Основні напрями соціальної політики в Україні на

1997—2000 роки". У її першому розділі охарактеризовано стан соціальної

політики в 90-ті роки. В документі, зокрема, зазначалося: "Численні пільги,

соціальні виплати і допомоги нерідко впроваджувалися без врахування ма-

теріального становища різних категорій громадян та їх реальних можливос-

тей забезпечити власний добробут. Як наслідок, у суспільстві зростає соціаль-

не утриманство, що зменшує можливості для надання допомоги тим, хто її

дійсно потребує. Зменшення надходжень до бюджету загострило проблему

фінансування бюджетних установ освіти, охорони здоров'я, науки, культури.

Погіршився соціальний захист найбільш вразливих верств населення: дітей,

пенсіонерів, інвалідів, одиноких, безробітних і багатодітних сімей. Знизився

рівень соціально-трудових прав і гарантій громадян" [9].

Соціально-демографічний контекст

формування соціальної політики

За останні роки в Україні намітилися несприятливі соціально-демо-

графічні та медико-соціальні тенденції. Спостерігаємо зменшення чисельності

населення починаючи з 1993 року, після того, коли в Україні було зареєстро-

вано максимальну кількість населення — 52,2 мільйона.

Соціальна політика в Україні 75

КІЛЬКІСТЬ НАСЕЛЕННЯ (на початок року,

Рік

Кількість

населення

1940

41,3

1970

47,1

1985

50,8

1990

51,7

1993

52,2

1995

51,7

1997

50,9

млн. чол.)

1998

50,5

1999

50,1

2001

49,3

Аналіз результатів різних досліджень [10] та баз даних, що характеризу-

ють рівень життя населення (вибіркових обстежень, даних про отримувачів

соціальної допомоги тощо) [11] свідчать, що однією з найуразливіших со-

ціальних груп виявилися діти. Насамперед діти, котрі з різних причин позбав-

лені належного батьківського піклування (сироти та напівсироти, діти з не-

гараздних та неповних сімей), а також діти з сімей, де дорослі вимушені дба-

ти передусім про заробітки (внаслідок відсутності роботи, несвоєчасної ви-

плати зарплати тощо). Одна з найболючіших проблем — зростання кіль-

кості дітей-сиріт і так званих "соціальних сиріт" при тому, що форми опіки

та піклування над дітьми залишаються в Україні практично незмінними.

Виховання дітей, позбавлених батьківського піклування, в інтернатах на

сьогодні є необхідністю, що зумовлена багатьма чинниками, в першу чергу —

організацією державної системи опіки та піклування, відсутністю альтерна-

тивних форм влаштування дитини-сироти [12].

Однак у нас ще й досі не відпрацьовано законодавство щодо сучасних

шляхів розв'язання проблем дітей із особливими потребами: дітей-сиріт,

дітей, що залишилися без піклування батьків, дітей із проблемами фізично-

го, емоційного та інтелектуального розвитку. Мережа державних стаціо-

нарних установ, вочевидь, не забезпечує задоволення потреб та інтересів

цих дітей.

Негативна соціально-демографічна та соціально-економічна ситуація

призвели до того, що однією з ключових соціальних проблем стала пробле-

ма пенсійного забезпечення та соціального обслуговування людей похилого

віку.

Поширена практика неофіційної трудової діяльності, зростаюче без-

робіття та ранній пенсійний вік призвели до низького співвідношення між

працюючими та пенсіонерами. На кожного пенсіонера в Україні припадає

три працездатні особи, з котрих 1993 року робили відрахування до Пенсій-

ного фонду 1,6, а 1996 року — 1,2 особи. Лишень Албанія, Болгарія та Угор-

щина близькі до України за цими показниками [13].

За незначних змін чисельності населення України впродовж 1980—1996

років кількість пенсіонерів збільшилася за цей період на 35,5% і становила на

1998 рік близько 14 млн. осіб.

76 Введення у соціальну роботу. Глава 4

КІЛЬКІСТЬ ПЕНСІОНЕРІВ (на 1 січня відповідного року)

Рік

Всього, млн.

у т.ч. за віком

1983

11,2

7,6

1986

12,0

8,5

1992

13,6

10,3

1993

14,2

10,7

1995

14,5

10,7

1997

14,5

10,6

1999

14,0

10,4

2000

13,9

10,4

Унаслідок занепаду економіки та демографічних змін упродовж останніх

років пенсійна система України зазнала глибокої фінансової кризи, жертвами

якої стали ці 14 мільйонів пенсіонерів. Витрачаючи на пенсії велику, за міжна-

родними нормами, частку національного доходу (близько 10%), система має

дуже низький рівень пенсійного забезпечення (середня пенсія не перевищує

третини середньої заробітної плати), який не досягає прожиткового мінімуму.

Соціальне обслуговування людей похилого віку на початку 90-х років

здійснювалося здебільшого у державних закладах і поширювалося переважно

на тих громадян, котрі не мали сім'ї (самотніх). Варто додати, що наприкінці

80-х років окрім традиційних будинків-інтернатів (стаціонарних закладів), по-

чали з'являтися "територіальні центри" (нестаціонарні заклади). У 1997 році

були затверджені нові нормативні акти: "Типове положення про територіаль-

ний центр по обслуговуванню одиноких непрацездатних громадян похилого

віку та інвалідів" та "Типове положення про відділення соціальної допомоги".

Це дозволило розширити мережу центрів соціального обслуговування та

збільшити спектр послуг, що надають самотнім літнім громадянам.

Негативні медико-соціальні тенденції призвели до зростання кількості

інвалідів. У 1993 році в нас налічувалося майже 2 млн. інвалідів, або 39

інвалідів на кожну тисячу населення. В 1998 році в Україні на 50,5 млн. насе-

лення припадало вже 2,3 млн. інвалідів. Дуже гострою є проблема дитячої

інвалідності. Практично всі сім'ї, які мають дітей з обмеженими можливос-

тями, потребують матеріальної, психологічної, медичної та юридичної допо-

моги [14].

В українському суспільстві за умов трансформації всіх сфер життя та пере-

ходу до ринкової економіки молодь, як і переважна більшість інших верств на-

селення, опинилася у кризовому становищі. Майже 20% населення країни —

молодше 15 років. Успадкувавши від радянських часів традицію державних

служб для молоді, на початку 90-х років Уряд України створив Міністерство у

справах сім'ї та молоді і його структурні підрозділи — Соціальні служби для

молоді (ССМ). Перші осередки таких соціальних служб почали виникати з

1991 року у Харківській, Луганській, Дніпропетровській, Донецькій областях

та Автономній Республіці Крим.

Варто додати, що економічне становище країни не дає ССМ можливості

належним чином сприяти молоді в її соціальному становленні. Завдання, яке

було поставлено перед соціальними службами для молоді — "Дійти до кожної

Соціальна політика в Україні 77

молодої людини , за умов країни з перехідною економікою виявилося ма-

лоздійсненним. "Небажання погодитися з цим призводить до розпорошення

зусиль держави, а часто і до декларативного характеру її молодіжної політики

і, як наслідок, до зневіри молоді в державі і у справедливості суспільства" [15].

Останнім часом ці служби почали фокусувати свою увагу на найбільш

соціально вразливих категоріях дітей та молоді, розробляючи спеціалізовані

соціальні програми для "дітей вулиці", дітей-сиріт, підлітків із наркотичною

залежністю і т.ін.

90-ті роки відзначилися в Україні й низкою інших соціальних проблем, що

потребували адекватного вирішення:

- криміналізація суспільства; зростання рівня правопорушень, зокрема

серед підлітків та молоді;

- зростання кількості хворих на наркоманію та токсикоманію;

- поширення захворюваності на венеричні хвороби;

- стрімке зростання кількості людей, що живуть із діагнозом ВІЛ/

СНІД [16].

- поява біженців, шукачів притулку та мігрантів; проблема переселення

кримських татар; переселенців із зон, що постраждали внаслідок аварії на

Чорнобильській АЕС.

Звичайно, соціальний контекст є поліфонічним, і соціальних проблем на-

справді значно більше, ніж перелічено вище. Настільки більше, що це дозво-

ляє говорити про появу в Україні "нової соціокультурної реальності" [17].

ПСИХОЛОГІЧНИЙ

контекст

формування соціальної ПОЛІТИКИ

За умов загальної кризи суспільства для масової свідомості характерна

надзвичайна нестійкість, суперечливість. На нові складні ситуації свідомість

реагує масовими неврозами, нігілізмом, песимістичними настроями. Почасти

фіксуються протиріччя між ціннісними орієнтаціями і соціальними установка-

ми та реальною діяльністю. Все це спостерігаємо впродовж 90-х років і в Ук-

раїні, яка переживала не тільки кризу, але й перехідний період — період

суспільних трансформацій.

У більшості українців зруйновано традиційні форми адаптації, змінився

особистісний досвід, відбулася дезорганізація внутрішнього світу... "Найне-

безпечнішим у даній ситуації є те, що глибока й тривала системна криза, яка

поглиблюється перманентною психологічною кризою, закріплює певний психо-

логічний стереотип сучасної особистості, пов'язаний із негативно упередже-

ним ставленням людини до себе, іншої людини, до своєї держави" [18].

Ще однією з особливостей України 90-х років була інтенсивна міфоло-

гізація буденної свідомості, відновлення традиційних вірувань та поширення

нетрадиційних релігій і також містичних уявлень. Численні дослідники цьо-

го явища в посткомуністичних країнах уважають таку міфологізацію небез-

78 Введення у соціальну роботу. Глава 4

печною, оскільки вона формує ілюзійне світорозуміння, може зрештою вик-

ликати розчарування та апатію, інколи становить загрозу психічному здо-

ров'ю [19]. Хоча звернення українців до традиційних релігій певною мірою по-

зитивно позначилося на соціальній ситуації, зокрема на відродженні традицій

благодійництва, створенні благодійних організацій та соціальних служб...

Говорячи про психологічний контекст в Україні 90-х, варто згадати про

народження й поширення "масової культури" (фільмів, книг, музичних

творів), що здебільш пропагували брутальність, жорстокість, насильство...

У 90-ті роки зростало протиріччя між емоційними оцінками, викликаними

економічною ситуацією, і реальними установками у напрямі пошуку шляхів

підвищення життєвого рівня [20]. Відбувалося й запозичення елементів

західного способу життя, філософії прагматизму. Але ці зміни стосувалися

досить вузького прошарку населення. На початку 90-х (як і наприкінці деся-

тиріччя) значна частина населення сподівалася або на повернення "старих

часів", або на те, що проблеми буде вирішувати "хтось" без їхньої участі. В

середині 90-х років відчутно спостерігалася "девальвація" ідей реформування

та ідей незалежної держави, що лише поглибило дезадаптаційні явища, пере-

довсім у соціально незахищених групах.

Підсумовуючи, зазначимо, що адаптація населення до нових суспільних

умов, пристосування до інших цінностей — явище завжди складне й багато-

гранне. Проте очевидно: в Україні адаптація до глобального соціально-еко-

номічного переструктурування соціуму занадто затягнулася, що є, власне,

складовою системної суспільної кризи й тим підґрунтям, на якому виникла

соціальна робота як професія. Адже, як зазначалося в першій главі цього

посібника, потреба в соціальній роботі збільшується саме під час соціальних

та економічних криз, бо за таких умов з'являється чимало людей, котрі не

можуть обійтися без захисту й допомоги з боку інших членів суспільства.

Характеристика соціальної політики

Про соціальну політику говорять зараз усі, особливо в розпал передви-

борних кампаній. Усі дають їй оцінки: теперішні й майбутні депутати, їхні

довірені особи, журналісти, перехожі на вулиці, у яких беруть інтерв'ю...

Словом, всі й по-різному. Але якщо звернутися до наукових джерел, то ми

теж не знайдемо одного (єдино правильного) визначення. Й програми урядів

різних країн тлумачать зміст соціальної політики дещо відмінно.

У цілому до характеристики соціальної політики можна підходити на

трьох рівнях:

- академічному (науковому, політологічному);

- практичної політики;

- людських потреб.

Соціальна політика в Україні

В більшості визначень поняття соціальної політики пов'язане з низкою заходів

як уряду, так і інших організацій, спрямованих на підвищення добробуту та задо-

волення потреб як найменш захищених груп і індивідів, так і населення в цілому.

Необхідність соціальної політики в суспільстві обумовлюється існуванням соціаль-

ної нерівності та обмеженим обсягом ресурсів.

Поле діяльності соціальної політики обумовлено соціальними проблемами,

що існують в суспільстві, охоплює групи населення, в яких виникають ці пробле-

ми, обмежено певними сферами, що належать до компетенції СП.

Сфери діяльності соціальної політики: соціальний захист, зайнятість,

охорона здоров'я, житло, освіта.

Об'єктом соціальної політики є все населення країни. Суб'єктом соціальної

політики є держава [21].

Складові соціальної політики

- Ринок позначається на фізичній особі встановленими цінами, за-

робітною платнею, а також рівнем безробіття та кількістю вільних робочих

місць, загальним станом економіки і згуртованістю працедавців та робітничих

організацій.

- Сім'я відгукується на потреби фізичної особи на рівні емоцій, культури,

внутрішніх правил та розміром сімейних ресурсів. Вона

готує своїх членів до вступу в більшу спільноту, до

соціальної адаптації.

- Громадські організації та неформальні системи

підтримки (групи само- та взаємодопомоги) відігра-

ють важливу роль як посередники між фізичною осо-

бою, державою, сім'єю та ринком. Часто вони надають

ту соціальну допомогу, яку неспроможна надати дер-

жава, або надання якої їм делеговане державою.

- Держава:

- законодавча;

- виконавча;

- судова влада.

Одним із сучасних процесів у Західній Європі є потужний розвиток доб-

ровільного (недержавного) сектора, який бере на себе частину функцій, що

раніше виконували безпосередньо державні служби.

Складний період соціальних трансформацій та економічної неста-

більності, що його переживає Україна сьогодні, позначився на розвиткові

нових форм участі громади у розв'язанні соціальних проблем. За статисти-

кою, 1991 року було зареєстровано 319 з діючих на сьогодні громадських ор-

ганізацій, 1992 року — 1356, а 1993 року — 3257.

Виділяють чотири

складові соціальної

політики:

• ринок;

• сім'ю;

• громадські орга-

нізації;

• державу.

80 Введення у соціальну роботу. Глава 4

За даними на 1 січня 2000 року, у країні діє понад 20 тисяч недержавних ор-

ганізацій (НДО). Серед них — чимало організацій (благодійних, громадських,

приватних тощо), які серед своїх статутних завдань визначають, зокрема, на-

дання соціальних послуг різним категоріям населення. Так, зареєстровано по-

над 900 організацій, які опікуються розв'язанням проблем інвалідів, майже

1200 працюють з людьми похилого віку.

Кількісний аналіз громадських організацій за територією свідчить, що

найбільша їх кількість діє сьогодні у м. Києві (1850), Дніпропетровській, До-

нецькій, Львівській областях.

У країні більшість таких організацій лише роблять перші кроки, проте

продовжують роботу й ті НДО, що користуються державною підтримкою ще

з часів повоєнних. Це Товариства УТОГ, УТОС, Український Червоний

Хрест, його місцеві відділення та ін.

Однак ще важко визначити, яку реальну роль відіграє та чи та інституція в

реалізації соціальної політики України.

Мета та завдання соціальної політики

У рамках соціальної політики існує

конкретна практична мета — надання

особливого захисту й допомоги бідним і

малозахищеним групам.

Також спеціальну увагу приділяють

розв'язанню або полегшенню соціальних

проблем, що їх можуть спричинити еко-

номічні обставини або несподівана чи

ненормальна поведінка.

Крім цього, постійним прагненням є

сприяння посиленню соціальної солідар-

ності — зменшення нерівності в суспіль-

стві та уникнення економічної й соціаль-

ної маргіналізації населення.

Загалом, соціальна політика — неод-

нозначне поняття, пов'язане з низкою заходів уряду, спрямованих на підви-

щення добробуту населення. До неї можуть входити такі різнорідні компо-

ненти, як тактика та програми соціального захисту.

Отож, на практичному рівні інколи визначають, що соціальна політика —

це діяльність уряду в таких сферах, як:

- зайнятість населення;

- житлова політика;

- система охорони здоров'я;

- освіта;

- система соціального забезпечення.

"Основні напрями соціальної політи-

ки України на період до 2004 року"

містять такі розділи, що репрезенту-

ють сфери діяльності уряду:

• ринок праці та зайнятість насе-

лення;

• реформування трудових відно-

син;

• удосконалення системи оплати

праці та доходів населення;

• реформування системи соціально-

го забезпечення населення;

• захист громадян як споживачів;

• гуманітарна політика;

• регіональна соціальна політика.

Соціальна політика в Україні 81

Можна простежити три головних напрями соціальної політики:

- передбачення і при потребі реалізація державних гарантій для пом'як-

шення входження суспільства в рівновагу після надзвичайних подій (напри-

клад, природних і техніко-технологічних катастроф, епідемій, голоду тощо);

- перерозподіл ресурсів задля забезпечення всім соціальним групам

суспільства певного рівня життя з метою зняття можливого соціального на-

пруження;

- регулювання способу життя громадян заохочувальними (наприклад,

безподаткове благодійництво) та репресивними (наприклад, боротьба з пор-

нографією, наркотиками тощо) засобами.

Вважається, що соціальна політика є інструментом інтеграції національної

держави.

У наші дні переважає думка, що соціальна політика — один із видів регу-

лювання держави, яка зветься "державою загального добробуту". І що сам

розвиток ускладненої соціальної політики — фундамент сучасної держави за-

гального добробуту — супроводжує пізню стадію промислової революції.

Коли говорять про соціальну політику на рівні людських потреб, то йдеть-

ся про заходи й програми, що мають задовольняти основні фізіологічні,

соціальні, духовні потреби людини, які відомий психолог Абрам Маслоу

представив у вигляді ієрархічної піраміди:

Ми можемо знайти співвідношення між напрямами реалізації соціальної

політики й потребами людини. Отож, пересічна людина оцінює соціальну

політику через задоволення своїх потреб.

Крім потреб, при оцінюванні соціальної політики використовують і рівень

дотримання у даній країні прав людини. Бо коли ми подивимося, наприклад,

на Загальну декларацію прав людини, то побачимо, що в її статтях зафіксова-

на спроба гарантувати забезпечення саме основних людських потреб.

Декларація прав людини є тією документальною базою, яка визначає

концептуальні рамки національного законодавства, зокрема українського.

Але заради справедливості потрібно відзначити, що контроль за дотриман-

ням прав людини, зокрема права на гідні умови життя, — річ досить непро-

82 Введения у соціальну роботу. Глава 4

ста й суперечлива. Механізм реалізації потреб людини в соціальній політиці

недосконалий.

Варто зауважити, що коли говорять про права людини, то частіше ведуть

мову не про соціальну політику, а про соціальну державу.

Соціальна держава —

це держава, яка послі-

довно проводить полі-

тику,

спрямовану

на

захист прав людини.

Соціальна держава

Стаття 1 Конституції України говорить про те,

що наша держава є "суверенною і незалежною, де-

мократичною, соціальною, правовою". Що таке

"соціальна держава"? Заведено розрізняти теорію

(Конституція) й практику держави, що грунтується

на конституційних нормах. Коли підсумувати різні міркування щодо теорії

соціальної держави, зокрема досить обсягову статтю в "Малій енциклопедії

етнознавства" [22], то можна дати визначення, що якщо говорять про соціаль-

ну, правову, демократичну державу, то мають на увазі, що соціальну політику

здійснюють не тільки через державні інституції, а ще й на рівні громадянсько-

го суспільства, його інституцій (церква, партії, спілки за професією та інтере-

сами, благодійні фонди та організації тощо). Зали-

шається простір і для регіональної соціальної

політики на рівні самоврядних земель, областей, міст

тощо.

Чи є наявність соціальної політики гарантією

соціальної держави? Наразі соціальна політика є

необхідною, але недостатньою умовою існування

соціальної держави. Як стверджують деякі соціоло-

ги, оскільки кінцевою метою соціальної політики

держави є врешті її самозбереження, відтворення,

то можна назвати чимало прикладів — від колиш-

нього СРСР і Третього Райху до сучасної Куби і

Північної Кореї, коли ми маємо справи з держава-

ми, які неправильно було б назвати ані соціальни-

ми, ані правовими, хоча заперечити наявність

соціальної політики важко [23].

Українська держава в

Конституції зафіксувала

соціальні права грома-

дян, зокрема право на

соціальний захист, що

включає право на за-

безпечення в разі по-

вної, часткової або тим-

часової

втрати

працез-

датності, втрати году-

вальника, безробіття з

незалежних від них об-

ставин, а також у ста-

рості та в інших випад-

ках, передбачених за-

коном.

Інструменти соціальної політики

Соціальна політика, як будь-яка інша діяльність, для досягнення своїх

цілей може використовувати певний набір інструментів.

Застосування різноманітних інструментів, їх поєднання допоможе

розз'язати соціальну проблему комплексно: попередити її виникнення в май-

бутньому та вплинути на вже існуючі наслідки. Поданий нижче матеріал

Соціальна політика в Україні 83

грунтується на аналізі, зробленому Т. Ганслі (Канада) та О. Івановою (Ук-

раїна) [24].

Одним із поширених інструментів в Україні є фінансова допомога, якою на-

магаються покращити всі існуючі соціальні негаразди. Інструмент, безумовно,

необхідний, але ефективність соціальної політики в

Україні буде низькою, якщо, захопившись фінан-

совими (грошовими) допомогами, не розглядати-

муть можливостей паралельного використання

інших її інструментів.

Часто ефективнішим виявляється надання без-

готівкової допомоги. Прикладами такої допомоги є

житлові субсидії, часткове зменшення вартості то-

варів та послуг тощо.

Оподаткування. Важливим аспектом застосу-

вання цього інструмента в Україні на сьогодні є

введення податкових пільг (для малозабезпече-

них сімей, на утриманні яких перебувають важ-

кохворі або інваліди, котрі потребують

постійного догляду і при відсутності останнього

потрапляють під опіку держави; для молодого

подружжя при народженні дитини; для сімей, які

всиновлюють, беруть на утримання (fostering)

дитину або людину похилого віку; для безробітних, що починають власний

бізнес).

Послуги. Перекваліфікація на більш конкурентоспроможну спеціальність,

хоча з першого погляду вона потребує більше затрат, проте ефективніша за

наслідками, ніж довготривале надання допомоги по безробіттю; послуги по

догляду вдома за самотніми інвалідами та людьми похилого віку в багатьох

випадках вдало замінюють утриманням їх у будинках-інтернатах для старих

та інвалідів.

Безумовно, профілактичні заходи обходяться державі дешевше, ніж бо-

ротьба з наслідками; в Україні їм приділяють увагу, але аналіз ситуації, що

склалася, доводить, що ця увага недостатня.

До групи інструментів соціальної політики, що використовуються для

профілактичних заходів, можна віднести:

Консультування, рекомендації чи заохочення бажаної діяльності. Консуль-

таційні та рекомендаційні програми щодо підтримання здорового способу

життя, планування сім'ї, профорієнтаційне консультування.

Інформація. Інформація про наслідки, що їх може спричинити та чи та

діяльність (вживання наркотиків, тютюну, можливі шляхи отримання ВІЛ).

Обізнаність людей щодо існуючих соціальних установ, грошових виплат,

соціальних послуг підвищують їх дієвість. Інформаційної підтримки потре-

бують пенсійна реформа і програма адресної допомоги.

До основних інструментів

соціальної ПОЛІТИКИ відно-

сять:

• фінансову допомогу;

• безготівкову допомогу;

• оподаткування;

• послуги;

• консультування, реко-

мендації чи заохочення

бажаної діяльності;

• інформацію;

• заборону або обмеже-

ння певних дій;

• спеціальні стягнення;

• правові статуси;

• угоди;

• заходи стосовно взає-

модії груп населення та

установ.