Савостенко Т.О. (ред.) Державна політика сталого регіонального розвитку

Подождите немного. Документ загружается.

Київ

2008

Національна академія державного управління

при Президентові України

Дніпропетровський регіональний інститут

державного управління

ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА

СТАЛОГО РЕГІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ

Наукова розробка

За загальною редакцією Т. О. Савостенко

ЗМІСТ

ВСТУП ...................................................................................................3

1. ВИЗНАЧЕННЯ КАТЕГОРІЙНОГО АПАРАТУ СТАЛОГО

РЕГІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ ........................................................5

1.1. Місце регіону у системі адміністративно-територіальних

утворень ............................................................................................5

1.2. Діагностика регіонального розвитку. Поняття сталості

регіонального розвитку...................................................................10

2. ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД ЗАПРОВАДЖЕННЯ ПОЛІТИКИ

СТАЛОГО РЕГІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ ...................................16

3. НАПРЯМИ ПІДВИЩЕННЯ РОЛІ МІСЦЕВИХ ОРГАНІВ

ВЛАДИ В РЕГУЛЮВАННІ СТАЛОГО РОЗВИТКУ РЕГІОНІВ

УКРАЇНИ .............................................................................................24

3.1. Підвищення фінансової самодостатності місцевого

самоврядування...............................................................................24

3.2. Шляхи використання інвестиційних механізмів забезпечення

соціально-економічного розвитку регіонів ....................................28

3.3. Угоди регіонального розвитку як інструмент реалізації

державної регіональної політики ....................................................33

ВИСНОВКИ .......................................................................................37

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ..........................................38

УДК 332.14

Д36

Схвалено Вченою радою Національної академії

державного управління при Президентові України

(протокол № 144/3-14 від 27 березня 2008 р.)

Авторський колектив : Т. О. Савостенко (наук. кер.), В. І. Попруга,

І. Е. Польська, К. М. Огданський.

Рецензенти :

Л. М. Тимошенко, доктор економічних наук, професор, завідувач кафед-

ри економіки та управління національним господарством Дніпропетровсь-

кого національного університету ім. О.Гончара;

К. Ф. Ковальчук, доктор економічних наук, професор, декан екномічно-

го факультету Національної металургійної академії України.

Державна політика сталого регіонального розвитку : наук.

розробка / Т. О. Савостенко, В. І. Попруга , І. Е. Польська та ін.; За

заг. ред. Т. О. Савостенко. - К. : НАДУ, 2008. - 40 с.

Визначено поняття сталого регіонального розвитку, на підставі ана-

лізу закордонного досвіду визначено напрями удосконалення механізмів

державного регулювання сталого розвитку регіонів України.

Наукову розробку підготовлено на виконання розпорядження віце-

президента Національної академії від 4 лютого 2008 року № 14 - р "Про

наукові продукти за результатами науково-дослідних робіт за 2007 рік" та

наказу президента Національної академії від 9 вересня 2008 року № 37 - Н

"Про тематику науково-дослідних робіт на 2009 рік".

В основу наукової розробки покладено результати науково-дослідної

роботи "Державна політика сталого регіонального розвитку" (номер дер-

жавної реєстрації - 0106U006529) комплексного наукового проекту "Дер-

жавне управління та місцеве самоврядування". Керівник науково-дослідної

роботи - Т. О. Савостенко, к.е.н., доцент.

Розраховано на слухачів спеціальності "Регіональне управління" спе-

ціалізації "Регіональний розвиток".

Д36

Національна академія

державного управління

при Президентові України, 2008



18. Регіональна політика України: інституційно-правове за-

безпечення: Зб. офіц. док. / За ред. З. Варналія. - К.: НІСД, 2004. -

521 с.

19. Регіональне управління: Навч. посіб. / Л. М. Зайцева,

С. М. Серьогін, Н. Й. Коніщева та ін., за наук. та заг. ред. Л. М. Зай-

цевої. - Д.: ДФ УАДУ, 2000. - 240 с.

20. Регіони України: проблеми та пріоритети соціально-еко-

номічного розвитку: Монографія / За ред. З. С. Варналія. - К.: Знання

України, 2005. - 498 с.

21. Региональное развитие: опыт России и Европейского

Союза / Рук. авт. коллектива и отв. ред. А.Г. Гранберг. - М.: Эко-

номика, 2000. - 435 с.

22. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка:

Підруч. / С. І. Дорогунцов, Т. А. Заєць, Ю. І. Пітюренко та ін.; За

заг. ред. С. І. Дорогунцова. - К.: КНЕУ, 2005. - 635 c.

23. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка:

Навч. посібник / Є. П. Качан, Т. Є. Царик, Д. В. Ткач та. ін.; За

ред. Є. П. Качана. - К.: Видав. дім "Юридична книга", 2005. - 364 c.

24. Стеченко Д.М. Розміщення продуктивних сил і регіона-

лістика: Підручник. - К.: Вікар, 2006. - 396 с.

25. Топчієв О. Г. Теоретичні основи регіональної економіки. -

К.: Вид-во УАДУ, 1997. - 98 с.

26. Уткин Ф. И. Глобализация: процесс и осмысление. - М.:

Логос, 2001. - С. 195.

27. Финансы: Учеб. для вузов / Под ред. Л.А.Дробозиной. -

М.: ЮНИТИ, 2001.

28. Working for the Regions / Europ. Commiss. - Luxemburg:

Europ. Commiss., 2005. - 32 p.

ВСТУП

Україна увійшла у двадцять перше століття державою, яка

динамічно розвивається і прагне найактивніше включитися у сус-

пільно-економічні процеси сучасного світу та інтегруватися в євро-

пейське співтовариство. Така спрямованість розвитку вимагає від

центральних та місцевих владних структур нових підходів до за-

безпечення сталого економічного розвитку, використання економіч-

ного, людського і природно-ресурсного потенціалу країни та її ре-

гіонів, якісно нового рівня ефективності й конкурентоспромож-

ності економіки та умов життя населення.

Формування та реалізація державної регіональної політики з

урахуванням досвіду та відповідно до принципів регіональної по-

літики європейських держав є важливим кроком на шляху вклю-

чення національної економіки в європейський економічний простір

та інтеграції України у Європейське співтовариство.

Основним недоліком регіональної політики останніх років

були відсутність довгострокових цілей, а розвиток базувався на

тактичних заходах з одержання нагального ефекту. Зростання еко-

номіки було досягнуто головним чином за рахунок застосування

екстенсивних методів господарювання (та й то далеко не в усіх

галузях) і підвищення купівельної спроможності населення. Інно-

ваційні та інвестиційні складові цього зростання - те, на чому ба-

зуються сучасні інноваційні моделі економіки розвинених країн

світу, залишаються незначними.

Проблеми регіонального управління протягом останніх де-

сятиліть перебувають у сфері наукових інтересів таких вчених, як

А. Аганбегян, В. Адамов, В. Бакуменко, І. Будникевич,

І. Волошин, З. Герасимчук, І. Гришин, М. Долішній, В. Дорофієн-

ко, А. Єріна, О. Кузнєцова, В. Коломийчук, Л. Мельник, Н. Ниж-

ник, О. Осауленко, О. Сарахман, О. Топчієв. Але на шляху еконо-

мічних перетворень перед Україною дедалі глибше постають пи-

тання регіональної політики, яку визначено як ряд заходів, мета

яких полягає в наданні істотної динаміки регіональному соціаль-

но-економічному розвитку, залучаючи потенційні ресурси регіонів

до економічного обороту в більшому обсязі та ширше використо-

вуючи територіальний поділ і співпрацю шляхом розширення по-

вноважень і підвищення відповідальності місцевих виконавчих

органів влади та місцевих органів самоврядування у вирішенні

поточних і майбутніх проблем територій.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України від 28.06.1996 № 254к / 96-ВР /

www.zakon.gov.ua

2. Бюджетний кодекс України від 21.06.2001 року № 2542-III /

www. zakon.gov.ua

3. Закон України про стимулювання розвитку регіонів //

www.zakon.gov.ua

4. Про концепцію державної регіональної політики: Указ

Президента України від 25 трав. 2001 № 341/2001 // www.rada.gov.ua

5. Про затвердження Порядку здійснення запозичень до місце-

вих бюджетів: Постанова Кабінету Міністрів України від 24 лют.

2003 р. № 207 // http://ukr.net

6. Бутко М. Регіональні особливості економічних трансфор-

мацій в перехідній економіці. - К.: Знання України, 2005. - 476 с.

7. Гірш Г. Головна економічна проблема регіональної полі-

тики // Проблема побудови світової економіки / Під ред. Х.Юрген-

сен. - Геттенген, 1969. - С. 99.

8. Гоці С. Урядування в об’єднаній Європі: пер. з італ. - К.:

К.І.С., 2003. - 286 с.

9. Гранберг А. Г. Основы региональной экономики: Учеб-

ник для вузов. - 3-е изд. - М.: ГУ ВШЭ, 2003. - 495 с.

10. Державна стратегія регіонального розвитку на період до

2015 року // Офіційний вісник України. - 2006. - № 30. - С. 36 - 78.

11. Звіт Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку

за 2006 рік // www.guds.gov.ua/document

12. Концепція сталого розвитку України. - К.: Логос, 1997. -

17 с.

13. Лісничий В.В. Політичні та адміністративні системи за-

рубіжних країн. - Х.: Торнадо, 2001. - 352 с.

14. Манів З. О., Луцький І. М., Манів С. З. Регіональна еко-

номіка: Навчальний посібник. - Л.: "Магнолія 2006", 2007. - 262 с.

15. Методологічні підходи до визначення проблемних тери-

торій та напрями регулювання їх подальшого розвитку / Л. М. Зай-

цева, С. М. Серьогін, В. В. Антонов, та ін.; за наук. та заг. ред.

Л. М. Зайцевої: Монографія. - Д.: ДРІДУ НАДУ, 2003. - 144 с.

16. Павлова М.А. Региональная политика Франции. - М.:

Наука, 2004. - С. 34-56.

17. Регіональна економіка: Навч. посіб. / За ред. Я.Б.Олійни-

ка. - К.: КНТ, 2007. - 444 с.

Поняття "регіональний розвиток" зазвичай стосується

відмінностей у характеристиках зростання для різних регіонів краї-

ни. В Україні проблеми регіонального розвитку здебільшого по-

стають у формі запитань, що стосуються нерівномірного розподі-

лу доходів між регіонами; відмінностей у темпах зростання та рівнях

безробіття, а також впливу цих відмінностей на поширення бідності,

соціальних показників і соціального напруження. Враховуючи еко-

номічну, соціальну та політичну історію України, питання регіо-

нального розвитку виходять на перший план, оскільки окремі га-

лузі промисловості та райони економічної діяльності виявилися

нежиттєздатними у процесі переходу до ринкової системи.

Сьогодні на різних рівнях владної вертикалі наголошується

на важливості подолання проблем структурно слабких (відсталих,

депресивних) територій України. Однак, теоретизуючи на цю тему,

центральні органи влади часто переоцінюють власну роль у відрод-

женні регіонів, підносячи її до рангу "першої скрипки" в усіх без

винятку соціально-економічних сферах. Водночас варто пам’ята-

ти, що державна (як правило, пільгово-дотаційна) підтримка не є

достатньою умовою для реалізації потенціалу території. Набагато

важливішим чинником є готовність місцевої громади мобілізувати

власні ресурси - в першу чергу трудові, фінансові та інвестиційні.

У зв’язку з цим подальше поглиблення теоретичних та ме-

тодологічних аспектів у сфері розробки державної регіональної

політики сталого розвитку є важливим державним завданням, що

визначає актуальність та значимість даного дослідження.

ВИСНОВКИ

В макроекономічній ситуації, що склалася в Україні, можна

відокремити кілька процесів розвитку, під дією яких економіка за-

лишається нестабільною і тому несе в собі потужні заряди внут-

рішніх та зовнішніх загроз безпечному функціонуванню держави,

її регіонів та суспільства в цілому. Зокрема, це загострення палив-

но-енергетичної кризи; руйнування матеріальної бази накопиче-

ного промислового потенціалу, сільського господарства, транспор-

ту, зв’язку, будівництва; втрата передових позицій з різних напрямів

фундаментальної та прикладної науки; погіршення стану бюджет-

них сфер життєдіяльності суспільства; погіршення стану навко-

лишнього середовища; зубожіння широких верст населення; по-

гіршення демографічної ситуації.

За цих умов на перший план постає завдання розробки нової

ідеології господарювання та механізму її реалізації, які передбача-

ють теоретичне обґрунтування деяких економічних категорій.

Сталий розвиток є суттєвою ознакою ефективності функці-

онування будь-якої соціально-економічної системи. Якщо немає

прогресивного розвитку, то це говорить про розбалансованість

системи, ненадійність зв’язків та елементів, що її складають,

відсутність резервних можливостей в критичному стані, при не-

обхідності протидії загрозам, її адаптації до змінних внутрішніх та

зовнішніх умов.

Перехід до сталого розвитку повинен відбуватися в рамках

раціонального поєднання ефективного функціонування ринкової

системи та державного регулювання економіки, шляхом коорди-

нації дій у всіх сферах життя суспільства, переорієнтації суспіль-

но-політичних відносин соціальних, економічних, екологічних і

політичних інститутів держави.

Це можливо тільки в тому разі, якщо буде забезпечений ста-

лий розвиток усіх регіонів держави, що передбачає формування

ефективної просторової структури економіки країни при додер-

жанні балансу інтересів усіх регіонів, зменшення розриву у їхньо-

му соціально-економічному розвитку, вирішення проблем "депре-

сивних територій".

1. ВИЗНАЧЕННЯ КАТЕГОРІЙНОГО АПАРАТУ

СТАЛОГО РЕГІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ

1.1. Місце регіону у системі

адміністративно-територіальних утворень

У територіальній системі України можна виділити декілька

територіальних структур, що виконують різну роль у процесі сус-

пільного відтворення і сформувалися під впливом як економічних,

так і соціальних, національних, політичних, історичних чинників.

Тобто, існує три основних напрями регіональної структури-

зації (рис. 1.1).

Економічне

районування базу-

ється на територіаль-

ному поділі праці.

Економічний район -

це частина території

господарського ком-

плексу країни, для

якої характерна гео-

графічна цілісність і

економічна єдність.

Економічний ра-

йон, за визначенням

О. Топчієва [25], з

одного боку, - об’єкт

державного управ-

ління і регіональної

політики, з іншого -

територіальна при-

родно-господарська

цілісність, що має

історичну, природну,

соціальну, економіч-

ну специфіку, а та-

кож властиві йому

потенціал і умови

розвитку. І цей дру-

гий аспект стано-

Рис. 1.1. Інтегральна схема регіональної

структури територіальної системи

України

Критерії виділення регіонів

Економічне

районування на

основі територіального

поділу праці

Адміністративно-

територіальне

утворення (згідно з

Конституцією України)

Реалізація крупних

регіональних програм

Макрорайони

(Донецько-Придніпров-

ський, Південно-

Західний, Південний)

Економічні райони:

• Придніпровський,

• Донецький,

•

Східний,

•

Центральний,

• Поліський,

• Подільський

• Причорноморський,

• Карпатський

Територіально

–

виробничі комплекси:

Кривбас, Донбас

Промислові вузли

Автономна Республіка

Крим, області

м. Київ, м. Севастополь

Адміністративні

райони

Міста

Селища, села

Державна програма

соціально -

економічного розвитку

регіонів

Державна програма

економічного

та соціального розвитку

України та її областей

Програми розвитку

депресивних регіонів

Екологічні програми

Вільні економічні зони

Регіональна структура територіальної

системи України

Таким чином, при впровадженні механізму укладання угод

регіонального розвитку центральна та місцева влада повинні мати

спільне бачення майбутнього розвитку певного регіону, яке фор-

мує спільну мету та вимагає концентрації зусиль та ресурсів, уз-

годження дій у процесі її досягнення.

В Угоді необхідно чітко визначати зобов’язання сторін, ре-

зультат та критерії його оцінки. Тобто договірні засади передбача-

ють взаємну відповідальність центральних та місцевих органів ви-

конавчої влади і органів місцевого самоврядування з реалізації у

регіоні спільних заходів Державної стратегії регіонального розвит-

ку та регіональних стратегій розвитку, що потребує довгостроко-

вої координації дій центральних органів влади щодо галузевої по-

літики на регіональному рівні.

Широке запровадження договірних відносин між централь-

ними органами виконавчої влади та органами місцевого самовря-

дування дозволить підвищити прозорість використання ресурсів

розвитку у регіональному вимірі. Підготовка та реалізація Угоди

щодо регіонального розвитку передбачають максимальну

публічність та прозорість всього процесу. Це дозволить населен-

ню реально оцінювати роботу як центральних так і місцевих органів

влади щодо розвитку регіону.

Отже, угоди регіонального розвитку можуть та повинні ста-

ти дієвим інструментом регіонального розвитку, спрямованим на

досягнення спільної мети розвитку, заради якої і держава і регіо-

нальна громада концентрують зусилля та ресурси, узгоджуючи свої

дії у процесі її досягнення. Це той інструмент, який дозволить уз-

годжувати державні і регіональні інтереси щодо розвитку тери-

торії, концентрувати обмежені ресурси на вирішенні пріоритетних

напрямків розвитку кожного конкретного регіону.

вить основу регіонального підходу, регіонального управління,

організаційного поєднання державного управління і місцевого са-

моврядування.

Перші спроби районування території України припадають

на період входження її до складу Російської імперії.

На початку 30-х років Україна розглядалася як один із 13

великих економічних районів СРСР. Потім вона була розділена на

5 економічних районів: Центральний, Північно-Східний, Півден-

но-Східний, Південно-Західний і Західний.

У сучасній регіоналістиці зустрічається декілька варіантів еко-

номічного районування території держави, однак, Кабінетом

Міністрів України запропоновано таку мережу економічних районів:

• Донецький (Донецька і Луганська області);

• Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровог-

радська області);

• Східний (Харківська, Полтавська, Сумська області);

• Центральний (Київська, Черкаська області і м. Київ);

• Поліський (Рівненська, Волинська, Житомирська і Черні-

гівська області);

• Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області);

• Причорноморський (Автономна Республіка Крим, Мико-

лаївська. Одеська, Херсонська області і м. Севастополь);

• Карпатський (Львівська, Закарпатська, Івано-Франківсь-

ка і Чернівецька області).

Адміністративно-територіальне утворення. Виділення

адміністратив.

Територіально-виробничі комплекси - це певні форми тери-

торіального зосередження виробництва з різним рівнем їх утворень.

Промисловий вузол - це локальний промислово-територіаль-

ний комплекс, де при взаємній близькості підприємства поєднані

між собою тісними виробничими зв’язками, спільністю транспорт-

но-територіального положення, спільними системами інфраструк-

тури і поселень з метою найбільш ефективного використання при-

родних, матеріальних і трудових ресурсів. Промисловий вузол може

об’єднувати промислове виробництво в одному або кількох про-

мислових центрах на віддалі, доступній для щоденних трудових

поїздок населення. У вузлі також розвинуті зв’язки між установа-

ми і організаціями, що зайняті розробкою проектної документації

для промислових підприємств. Найбільш важливими факторами

формування промислових вузлів є економічний, демографічний і

По-третє, угоди щодо регіонального розвитку передусім при-

значаються для регіонів, визначених як "локомотиви розвитку",

тобто для областей із відносно більш розвинутими фінансовими,

адміністративними, кадровими та іншими ресурсами і з потенціа-

лом прискорення.

По-четверте, планується, що угоди регіонального розвитку

передбачатимуть гарантоване багаторічне фінансування (наприк-

лад, впродовж 3 - 5 років), що значно підвищить стабільність та

передбачуваність фінансового планування, яке здійснюють місцеві

органи влади.

Умови та порядок запровадження угод були затверджені Ка-

бінетом Міністрів у липні 2006 р. [3]. З одного боку, її опоненти

зосереджувалися на небезпеках посилення федералізму через вста-

новлення договірних відносин із регіонами, а з іншого - на загрозі

збільшення потреб у фінансуванні проектів із державного бюдже-

ту. Уряд України має наміри продовжувати цю політику і з цією

метою вже підписав меморандуми з обласними радами Дніпропет-

ровська, Донецька та Харкова.

Джерелами фінансування Спільних заходів Угоди є Держав-

ний бюджет, місцеві бюджети. До фінансування спільних заходів

можуть залучатися інші джерела відповідно до законодавства, зок-

рема кошти приватного сектору, міжнародної технічної допомоги.

Передбачається спільне вирішення завдань регіонального

розвитку здійснювати за рахунок добровільного об’єднання місце-

вих бюджетів територіальних громад в межах одного або декількох

регіонів. У підготовці та реалізації Угоди братимуть участь, з одно-

го боку, центральні органи виконавчої влади, з іншого, органи місце-

вого самоврядування.

В Угоді щодо регіонального розвитку визначаються обсяги

фінансування спільних заходів центральних та місцевих органів

влади, що є підставою для передбачення цих обсягів при форму-

ванні Державного та місцевих бюджетів на відповідні роки.

Протягом місяця після затвердження відповідних бюджетів

сторони Угоди щодо регіонального розвитку узгоджують свої бюд-

жетні розписи на фінансування спільних заходів Угоди. При необ-

хідності обсяги фінансування Угоди уточнюються при формуванні

бюджету на наступний рік або при внесенні змін до Державного

та місцевого бюджетів.

Ініціювати укладення угоди щодо регіонального розвитку

можуть як Кабінет міністрів України та центральні органи вико-

навчої влади, так і органи влади з регіону.

наявність інфраструктурних елементів. Найчастіше промисловий

вузол складається з кількох промислових центрів, один з яких вис-

тупає його ядром, а інші - супутниками. Такі вузли формуються

переважно у високоурбанізованих районах.

Адміністративно-територіальне утворення. Виділення ад-

міністративно-територіальних утворень у складі України пов’язане

з тим, що управління всіма сферами громадського життя з єдиного

центру неефективне, оскільки призводить до втрати оперативності,

нераціонального формування інформаційного забезпечення.

Адміністративно-територіальний поділ - це одна з форм еко-

номічного районування, що дозволяє суб’єктам здійснювати ціле-

спрямоване управління розвитком своєї території, постійно впли-

ваючи на хід економічних і соціальних процесів.

Для здійснення функцій управління адміністративно-тери-

торіальні утворення мають усі необхідні органи та служби:

• виконавчі, що зосереджують систему економічних, право-

вих, організаційних важелів, необхідних для здійснення функцій

управління;

• планові, що здійснюють планування або координацію діяль-

ності установ, організацій, розташованих на даній території;

• фінансово-кредитні, що забезпечують бюджетне плану-

вання і фінансування;

• статистичного й інформаційного забезпечення, без яких

неможливо здійснювати контроль поточної діяльності, аналіз тен-

денцій розвитку і прогноз економічних і соціальних процесів;

• спеціальні, що забезпечують дотримання правових норм і

правил поведінки суб’єктів господарювання (податкова, пожеж-

на, санітарна, екологічна інспекції тощо).

У відповідності до статей 132,133 Конституції України система

адміністративно - територіального устрою включає: Автономну Рес-

публіку Крим, області (Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, До-

нецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська,

Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одесь-

ка, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Хер-

сонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська), райони,

міста, райони в містах, селища і села. Міста Київ і Севастополь мають

спеціальний статус, що визначається законами України.

Територіальні одиниці розрізняються за рівнями: вищий (суб-

національний) територіальний рівень складають Автономна Рес-

публіка Крим, області, міста зі спеціальним статусом. Середній -

досягненні спільних цілей розвитку території. Територіальні гро-

мади, підприємці реально впливають на цей розвиток, оскільки

виконання зобов‘язань, взятих на себе регіоном, вимагає узгодже-

ності дій і політики розвитку усіх суб‘єктів регіональних відносин.

Успішно працюють закони Франції, Чехії, Польщі та інших

країн, які регулюють взаємовідносини щодо регіонального розвит-

ку між Урядом та регіональними органами влади на контрактній

основі. З 1989 р. при укладанні контрактів державою особлива

увага приділяється проблемним регіонам, пріоритет отримають зони

промислової конверсії та сільська місцевість. Хоча Угоди носять ун-

іверсальний характер, кожен регіон укладає свій контракт з держа-

вою, які відрізняються між собою згідно запропонованих заходів,

але всі вони сприяють економічному розвитку територій [8; 16].

У Законі України "Про стимулювання розвитку регіонів" уго-

ди щодо регіонального розвитку визнаються ключовим інструмен-

том державної стратегії сприяння співпраці між центральними та

регіональними органами влади у справі стимулювання розвитку

на регіональному рівні [3]. Хоча ідея таких угод розглядалася

Міністерством економіки із ретельним вивченням досвіду двох країн

ЄС - Франції та Польщі, - впровадження цих угод є для України

значним нововведенням.

По-перше, угодою щодо регіонального розвитку передбача-

ються відносини більш партнерства, ніж вертикальної субординації

між регіонами та Києвом, і вгадується наперед обіцяна конституцій-

на реформа, за якою регіони візьмуть на себе повне самоврядування

на відміну від теперішнього гібриду виборних обласних рад та дію-

чих паралельно їм державних адміністрацій, що підпорядковані цен-

тральній владі. Тим часом, угоди щодо регіонального розвитку бу-

дуть погоджуватися між Кабінетом Міністрів та обласними радами.

По-друге, контрактні домовленості дозволяють розподілити

фінансовий тягар значних капіталовкладень між центральними та

регіональними бюджетами, надаючи таким чином можливість для

реалізації того чи іншого великомасштабного проекту, який орга-

ни регіонального самоврядування неспроможні реалізувати тільки

власними силами. Такі домовленості передбачають згоду централь-

ного уряду надавати кошти на основі співфінансування на інфра-

структурні проекти, що розглядаються як пріоритетні завдання як

загальнодержавного, так і місцевого значення. Зі свого боку, регіон

має взяти на себе зобов’язання надати встановлену частку коштів

зі своїх власних ресурсів.

райони, міста обласного (республіканського АРК) значення, райо-

ни у містах. Нижчий - села, селища, міста районного значення.

Райони реалізації великих регіональних програм. Часто

розв’язання територіальних проблем неможливе без міжгалузевої і

міжрегіональної координації дій, концентрації ресурсів і їх викори-

стання відповідно до логіки досягнення поставлених цілей. Щоб

реалізувати принцип цільового управління, потрібні спеціальні

методи, що складають арсенал програмно-цільового підходу.

Прикладом використання програмно-цільового підходу може

служити розробка програм соціально-економічного розвитку ок-

ремих регіонів відповідно до постанов Кабінету Міністрів Украї-

ни. Наприклад, "Комплексна програма соціального та економічно-

го розвитку Донбасу". Можуть розроблятися також галузеві про-

грами, наприклад, Національна програма "Нафта і газ України до

2010 року".

Своєрідною формою регіональних комплексних програм є

програми формування спеціальних (вільних) економічних зон із ме-

тою залучення іноземного капіталу і виходу на світовий ринок.

Створення вільних економічних зон передбачає пом’якшення візо-

вого режиму, зміни в податкових, експортно-імпортних, земель-

них й інших законах і встановлення спеціального адміністратив-

ного порядку, закріпленого законом про вільні економічні зони.

Передумовами створення вільних економічних зон є:

• сталий економічний і політичний стан суспільства;

• наявність ресурсів, використання яких дасть інвесторам

очікуване різке зниження витрат у порівнянні із середньосвітовими;

• транспортна доступність і близькість до світових ринків;

• інфраструктурна облаштованість території, що претендує

на статус вільної економічної зони;

• сприятливий фінансовий клімат;

• пільговий режим оподаткування.

Виділення кожної із трьох названих територіальних струк-

тур здійснюється не тільки відповідно до визначених критеріїв,

але і з врахуванням багатьох чинників - природних, економічних,

соціальних. У кожному конкретному випадку перевага надається

тому або іншому чиннику або їхньому сполученню.

Регіон - частина території держави, виділена за сукупністю

різних ознак в адміністративну одиницю субнаціонального рівня,

діяльність якої свідомо направляється державними органами уп-

равління, а управлінські функції координуються ними для досяг-

агентств, аудиторських компаній та фінансових консультантів, вит-

рат при розміщенні та погашені позики).

3. Використання різноманітного інструментарію місцевих

позик.

Емітент має враховувати особливості та економічну доціль-

ність кожного з можливих видів запозичень - внутрішні та зовнішні

позики; банківські позики, позики спеціалізованих урядових і не-

урядових установ; інвестиційні позики бюджетів, взаємні позики

органів місцевого самоврядування, позики комунальних під-

приємств; короткострокові вексельні позики, єврооблігаційні по-

зики; використання диверсифікованих лінійок випусків облігацій

за часом погашення (трьох -, шести -, дев’ятимісячні, річні тощо),

а також різного номіналу, зорієнтованого на умови інфляційного

знецінення номінального обсягу кожного чергового випуску.

4. Забезпечення прозорості процесу емісії.

Залучення відомих рейтингових агентств та аудиторських

компаній, які супроводжуватимуть підготовчий процес, розміщен-

ня позики, контроль за використанням коштів та поверненням

місцевої позики.

5. Використання нових підходів.

• використання придбаних цінних паперів для податкових

заліків до місцевого бюджету, податкові пільги;

• врахування загальносвітових тенденцій розвитку ринку

цінних паперів та грошово-кредитних відносин.

6. Інвестиційне спрямування.

Відмова від фінансування інвестиційних витрат, і спряму-

вання позичкових коштів виключно та поточні потреби, на прак-

тиці викликає прогресуюче збільшення поточних витрат, виклика-

них зростанням витрат на ремонт інфраструктури, що руйнується.

За умови дотримання наведених рекомендацій, використан-

ня механізму муніципальних запозичень органами місцевої влади

матиме значно більшу ефективність.

3.3. Угоди регіонального розвитку як інструмент

реалізації державної регіональної політики

Одним із дієвих механізмів регіональної політики в країнах

ЄС є укладання угод щодо регіонального розвитку. В ході підго-

товки та реалізації таких Угод, Уряд розглядає органи місцевого

самоврядування регіонального рівня в якості реального партнера у

нення цілей суспільного розвитку і запобігання дії руйнівних

внутрішніх і зовнішніх сил.

Регіон має виробничо-економічні, ресурсні, науково-технічні,

фінансово-кредитні та соціальні прямі і зворотні зв’язки з госпо-

дарським комплексом країни.

Регіон є не тільки підсистемою соціально-економічного ком-

плексу країни, але й відносно самостійною його частиною із закін-

ченим циклом і особливими формами прояву стадій відтворення

та специфічними особливостями протікання соціальних і економі-

чних процесів.

У регіоні здійснюються повні цикли відтворення наступних

систем:

• населення і трудових ресурсів;

• основних і оборотних фондів;

• частини національного багатства;

• грошовий обіг;

• відносини з приводу виробництва;

• розподіл, обмін та споживання продукції.

В ринкових умовах роль і функції регіонів полягають, перш

за все, у формуванні економічних відносин, середовища життє-

діяльності населення.

Більш конкретно роль регіонів проявляється у виконанні ними

таких основних функцій:

1) інституціональних - визначають, з одного боку, економі-

чну самостійність, з іншого - політико-економічну єдність країни;

гарантують конституційні права населення та вільне проживання,

вільне волевиявлення, забезпечення законності та правопорядку;

2) економічних - спрямовані на забезпечення економічної без-

пеки країни і створення умов та можливостей вільного здійснення

економічної діяльності;

3) соціальних - гарантують права і можливості соціального

розвитку населення. Вони забезпечені економічним потенціалом

регіону;

4) екологічних - забезпечують повноцінне середовище жит-

тєдіяльності населення, здійснюють природоохоронні та інші захо-

ди по оздоровленню навколишнього середовища;

5) етнопсихологічних - сприяють реалізації етнокультурних

потреб населення;

6) політичних - спрямовані на розробку власної регіональ-

ної політики.

• порядок визначення цілей муніципальних позик (порядок

цільової структуризації коштів, отриманих від реалізації позик);

• порядок розміщення муніципальних позик;

• ступінь участі населення в процесах муніципальних запо-

зичень;

• умови випуску муніципальних позик;

• механізми гарантування муніципальних позик;

• нормативно-правова база, що регламентує випуск муніци-

пальних позик;

• проведення спеціальних заходів, що супроводжують ви-

пуск позик;

• порядок здійснення громадського контролю над викорис-

танням коштів.

Підвищення ефективності використання механізму муніци-

пальних запозичень передбачає вирішення наступних питань.

1. Забезпеченість муніципальних позик та надання додатко-

вих гарантій.

Інтерес інвестора знаходиться у площині збереження та

збільшення власного капіталу, тому емітент має надати достатні

гарантії щодо захисту вкладених коштів. На практиці це можна

досягти за рахунок:

• запровадження спеціальних статей у місцевому бюджеті;

• створення гарантійного позабюджетного фонду;

• надання у заставу високоліквідного комунального майна

(рухоме та нерухоме майно, цінні папери, земельні ділянки, які

знаходяться у власності територіальної громади);

• надання гарантій третіх осіб (центральних органів держав-

ної влади, фінансових та комерційних організацій).

2. Застосування економічних важелів.

Мета фінансових інвестицій - отримання максимального

прибутку від капіталовкладень за умови встановленого ступеня

ризику. Місцева позика, для зацікавлення інвестора, має характе-

ризуватися високою прибутковістю (перевищення рівня доходу над

дохідністю банківських депозитів) та високою ліквідністю (надан-

ня інвестору можливості оперативного у часовому вимірі продажу

цінних паперів). При цьому, емітент має прагнути до здешевлення

витрат на обслуговування позики (мінімізація вартості запозичен-

ня, що має бути нижчою за ставку банківського кредиту, а також

мінімізація витрат емітента на підготовчий процес - зменшення

вартості маркетингових досліджень, оплату послуг рейтингових

Економіка регіонів є підсистемою соціально-економічного

комплексу країни та має багато рис, які притаманні останній. Але

при цьому проблеми регіону не є дзеркальним відбитком націо-

нальних. Наявність регіональних проблем обумовлена певними

об’єктивними та суб’єктивними причинами, зокрема це:

• відмінності природноекономічних умов;

• обсяги й якість регіональних природних ресурсів;

• економіко-географічне розташування регіону (при пери-

ферійному розташуванні регіону підвищуються транспортні вит-

рати, зростають ціни, звужується ринок збуту - все це ускладнює

його економічний розвиток);

• структура виробництва, що склалась;

• політичні умови, форми загальної та регіональної політи-

ки, ступінь регіональної автономії;

• фізичні фактори розміщення (наявність або відсутність

портів, аеропортів, транспортних систем);

• соціально-культурні фактори (ступінь урбанізації, осві-

ченість населення).

Залежно від ознак економічного і соціального розвитку регіо-

ни можуть бути розділені на ряд типів.

До найважливіших показників типології регіонів слід віднести:

• наявність природних ресурсів;

• структура господарства;

• рівень економічного і соціального розвитку;

• ступінь розвитку виробничої і соціальної інфраструктури;

• демографічна ситуація;

• екологічний стан регіону.

1.2. Діагностика регіонального розвитку.

Поняття сталості регіонального розвитку

Структура господарства регіону характеризується за скла-

дом та співвідношенням основних сфер, галузей та видів госпо-

дарської діяльності. Це складне багатоаспектне поняття характе-

ризує "загальну конструкцію" господарського комплексу, її пози-

тивні та негативні особливості.

В Україні на загальнодержавному рівні введена "Класифіка-

ція видів економічної діяльності" ДК 009-96 (КВЕД) відповідно до

класифікації видів економічної діяльності, прийнятої статистичною

комісією Європейського Союзу (КАСЕ).

стицій та скороченню інвестицій у зв’язку із постійним збільшен-

ням поточних витрат можливо встановивши відповідність інвес-

тиційних витрат достатнім бюджетним надходженням, які у сучас-

них умовах можуть бути отримані за рахунок муніципальних позик.

Як видно, муніципальні позики покликані вирішувати чи-

сельні завдання, в залежності від яких можуть використовуватися

різноманітні механізми таких запозичень, а також поєднання та-

ких механізмів.

Муніципальні запозичення у розвинутій ринковій економіці

мають три основні форми та реалізуються у вигляді банківських

кредитів, вексельних запозичень та облігаційних емісій. Зазначені

форми можуть використовуватися як механізм короткострокового

залучення грошових коштів для поточних розрахунків, а також для

реалізації довгострокових муніципальних програм та проектів.

Інструментами муніципальних запозичень виступають без-

посередньо цінні папери, що випускаються муніципалітетами (век-

селя, облігації, похідні цінних паперів), податкові пільги інвесто-

рам; а також допоміжні засоби - реклама, проспект випуску, поло-

ження про порядок, правові акти, звіти.

З метою забезпечення постійної платоспроможності муніци-

палітетів, використовується раціональне поєднання різних форм

запозичень:

• ліквідні запозичення (строком 2 - 3 місяці, які нівелюють

нерівномірність надходжень податків та зборів до бюджету);

• стабілізаційні (строком не більше 1 року, які використову-

ються для усунення дефіциту бюджету);

• інвестиційні (строком більше 1 року, які мають інвестицій-

ну спрямованість).

За кордоном кожна форма муніципальної позики має свою

сферу застосування: банківські кредити використовуються для по-

криття короткострокових касових розривів, вексельні позики - для

покриття дефіциту муніципального бюджету, облігаційні позики -

для фінансування довгострокових капіталовкладень.

Перед прийняттям рішення стосовно здійснення запозичення

органам місцевого самоврядування доцільно провести аналіз кра-

щих практик та негативного досвіду запровадження механізму мун-

іципального запозичення у цільових муніципальних утвореннях. При

такому аналізі дуже важливим є врахування наступних параметрів:

• види муніципальних позик;

• структура муніципальних позик;