ня пояснити расові, психолопчні, культурні та інші особливі й за-
гальні риси їхнього розвитку зумовило поширення у другій половині
XIX ст. різних концепцій, теорій, шкіл, які поступово почали склада-
тися в єдину етнологічну науку. Вважається, що термін «етнологія»
вперше вжив у 1784 р. А. Шаван для вивчення цивілізаційного роз-
витку народів. Його застосування як назви нової науки про народи
та культури пов'язується з іменем Ж. Ампера, який у розробленій
1830 року класифікації гуманітарних наук окремо визначив і етно-
логію, розташувавши її між історією та археологією. Утвердження
етнології як самостійної науки знаменував процес подальшого ство-
рення й активної діяльності численних етнологічних об'єднань у краї-
нах Європи та Америки. З того часу й досьогодні не припиняються
дискусії навколо проблем, пов'язаних з об'єктом, завданнями та
змістом науки етнологія, а також самої інтерпретації цього поняття.
Поряд із термінами етнографія та етнологія для означення
науки, що досліджує специфічні ознаки, функції та законо-
мірності становлення етнічних спільнот, використовується по-
няття народознавство. Не враховуючи деякої специфіки друго-
рядного порядку, терміни «народознавство», «етнографія»,
а значною мірою й «етнологія» звучать як синонімічні в назвах
багатьох слов'янських та інших народів, наприклад, у поляків
— Ludoznawstwo, словаків — narodopis, у росіян — народове-
дение, а в греків — лаографія (laos — народ, grapho — пишу).
У багатьох європейських країнах вживання одного з понять —
народознавство чи етнографія або етнологія — нерідко зале-
жить від суб'єктивного вибору дослідника. Часто їхній зміст
відповідає поняттю «народні традиції», як от у Франції —
«Tradition popularies», в Іспанії — «Tradiciones populäres» і т. ін.
Українським відповідником цієї європейської та, зокрема, сло-
в'янської термінології є поняття українознавство, яке також не має
єдиної дефініції. Виходячи з двохсотлітніх вітчизняних та зарубіж-
них народознавчих традицій, в 1990-х роках склалися два основні
підходи щодо розуміння його суті. Основна відмінність між ними
стосується різного бачення широти об'єкта дослідження.
Згідно з першим підходом українознавство розглядається як
галузь народознавства, що повинна вивчати формування само-
14
бутності української спільноти. Таким чином, його відповідником
у германомовному народознавстві стає категорія «Volkskunde»,
а в романомовних країнах—«народна традиція» (франц. «Tradition
popularies», іспан. — «Tradiciones populäres»). З таких позицій,
наприклад, написані два навчальні посібники під назвою «Україн-
ське народознавство» (автором першого є Г. Лозко (Київ, 1995),
другий з'явився за редакцією О Павлюка (Львів, 1997)). У них ук-
раїнознавство передусім ототожнюється з українською етногра-
фією, а частково — й етнологією. Подібним за змістом до назва-
ної літератури є посібник за редакцією Є. Макарчука «Етнографія
України» (Львів, 1994 p.), де, крім відомостей про матеріальну
і духовну культуру, вміщені розділи про походження та етапи етніч-
ного розвитку українців, про їхні антропологічні риси тощо. Про
фактичне ототожнення наукових здобутків української етнографії
й етнології та розбудови їх організаційної структури з розвитком
українознавства свідчить і таке авторитетне видання, як «Мала
енциклопедія етнодержавознавства» (К., 1996. —Є. 144—145).
Згідно з другим підходом українознавство визначається як
всеохоплююча система знань про всі сфери життєдіяльності
українського народу від часу виникнення й досьогодні. Таким
чином, його витоки і процес формування шукають в культурних
пам'ятках X—XI ст, у козацьких літописах XVIІ—XVIII ст, в ідеях
«громадівців» і «хлопоманів» XIX ст. Отже, в українознавстві
бачили новий «надетнографічний» науковий напрямок, до яко-
го включали українську історію, етнографію, мову, географію,
тому визначні українські вчені Д. Дорошенко, В. Вернадський,
С. Єфремов виступали за те, щоб запровадити українознав-
ство як спеціальну дисципліну в навчальні заклади. Сучасні при-
хильники такого підходу визначають предмет українознавства
як цілісне знання про Україну, що є унікальним етнонаціональ-
ним феноменом. Воно повинно вивчати Україну як суб'єкт у за-
гальному контексті світової історії, що розкривається через фун-
даментальні поняття: «український світ», «Україна в світі», «ук-
раїнська мова», «українська національна ідея» тощо (І. Бичко).
Ця точка зору утверджувалася під впливом методологічних
ідей французької школи «Аналів» (М. Блок, Л. Февр та ін.). Ці
15