Савчук Б. Українська етнологія

Подождите немного. Документ загружается.

Прихильники другої точки зору, що, як побачимо далі, стала

витвором радянської ідеології, але зберігає певні позиції і в наш

час, доводять, буцімто в Києворуській державі склалася т. зв.

давньоруська народність, на основі якої вже потім почали фор-

муватися три східнослов'янські народи — росіяни, українці та

білоруси. У розрізі таких двох позицій вирішується питання про

право на історичну спадщину Київської Русі.

Пізньосередньовічна концепція тісно пов'язана з теорією

давньоруської народності і є її своєрідним продовженням. Суть

цієї теоретичної конструкції полягає у доведенні, що процес

виокремлення українців як самостійного етносу розпочався

у XII—XIII ст, а завершився лише у XIV—XV ст, після монгольсь-

кої навали, яка саме й спричинила розпад давньоруської на-

родності. Такою була позиція офіційної радянської науки щодо

питання про виникнення східнослов'янських народів. Насправді

ж, як побачимо далі, виводити походження українського етносу

з давньоруської народності, а тим більше з пізнього Середньо-

віччя, є невиправданим хоча б тому, що таким чином фактично

«відсікається» і заперечується весь попередній складний і три-

валий процес його формування.

Під впливом радянської ідеології була відроджена вже приза-

бута реакційна великодержавна концепція, яка у вузьких колах

учених дістала назву «теорія колбочки». Вона почала формувати-

ся ще в другій половині XIX ст, коли представники великоросійсь-

кої історичної школи стали визнавати виникнення та існування ук-

раїнців (малоросів) лише в межах російського етносу, заперечую-

чи тим самим їхній самостійний розвиток. У 60—80-х роках

XX ст. «теорія колбочки» набула статусу офіційної концепції етнона-

ціонального розвитку слов'янських народів, що входили до скла-

ду СРСР На цій основі, спираючись на ідею інтернаціоналізації,

монтувалася теорія створення єдиної історичної спільності «ра-

дянський народ», що мав формуватися шляхом злиття всіх націй.

Окрім вищеназваних, є й інші теорії походження українсько-

го народу, що будуються на основі комбінації різних етнотвор-

чих процесів, які відбувалися у певному часі на нашій території,

а також на основі антропологічних ознак, що з'являлися внаслі-

док кровозмішування. На такій основі, наприклад, ще в кінці XIX ст.

виникла «азіатська теорія», прихильники якої коріння слов'ян-

українців шукали серед скіфо-сарматських племен та інших

численних кочових народів, що почергово перебували на тери-

торії України. Вона має чимало послідовників і серед сучасних

дослідників. Одні з них етногенез праукраїнської суспільності

виводять із синтезу слов'янських з іранськими та урало-алтайсь-

кими, головно тюркськими, елементами. При цьому доводить-

ся, що праросійська спільнота сформувалася на основі синте-

зу переважаючого угро-фінського з урало-алтайським компо-

нентом за незначної участі слов'янського субстрату. Інші дос-

лідники, применшуючи роль в україногенезі слов'янського ком-

понента, важливу роль у цьому процесі надають волзьким бул-

гарам і навіть деяким китайським племенам.

Виникнення численних екзотичних неарґументованих, а по-

части й псевдонаукових гіпотез про походження українського

народу зумовлюється невизначеністю предмета дослідження

та багатьма іншими, зокрема й політичними, факторами. У та-

кому розрізі правомірною є постановка питання вченого Л. Заліз-

няка, який вказує, що при вивченні історичних витоків українсь-

кого етносу слід визначити, що ми шукаємо: наших предків чи

найдавніших українців, які були першими носіями праукраїнсь-

кого етнокультурного комплексу. Пращурами тією чи іншою

мірою можна вважати всі народи, що в давнину проживали на

українській землі (кімерійці, скіфи, сармати, фракійці, хозари,

татари та ін.). З одного боку, їхні етнокультурні здобутки впли-

нули на формування української культури, з другого, також не-

заперечною є й генетична спорідненість, бо, зрештою, сучасна

людина є носієм генного коду всіх попередніх біологічних форм.

Проте це зовсім не означає суцільну хаотичність процесів

етногенезу, де неможливо визначити певні закономірності та

конкретні напрями. Кожен народ відрізняється від іншого не ок-

ремими ознаками, а всім комплексом етновизначальних кри-

теріїв і характеристик (територія, мова, форми життєдіяльності,

культура, самосвідомість, етноніміка тощо). Така унікальна ком-

бінація всіх головних елементів створює самобутню етнічну

носу (нації) тривало три—чотири тисячоліття, але ще не завер-

шилося й досі. З другого боку, іґноруючи фактор безперерв-

ності етногенезу, в 1990-х роках почали з'являтися схеми-пері-

одизації, автори яких допускають «прогалину» в етногенетич-

ному процесі. Одна з них, наприклад, за відправну основу ук-

раїногенезу бере трипільську протоцивілізацію (IV—III тис. до

H. X.), потім подальшими «ланками» розірваного етногенетич-

ного ланцюга виступають скіфи (VII—II ст. до H. X.), далі — анти

(III—VII ст. після H. X.) та русичі (VIII—XII ст).

Відомий український історик і археолог П. Толочко запропо-

нував періодизацію етногенезу українців на основі археологіч-

них даних, виділивши такі його етапи, як трипільський, шнуро-

вої кераміки, венедо-зарубинецький, анто-черняхівський, русь-

кий, монголо-татарський, польсько-литовський. Така схема по-

слідовно передає етнічну еволюцію на основі розвитку матері-

альної культури. Проте зміна археологічних культур не може

адекватно відображати глибинні етногенетичні процеси, пере-

дусім динаміку змін у духовній сфері.

Найбільш оптимальною, хоча, напевно, ще не досконалою є

періодизація українського етногенезу, запропонована М. Чми-

ховим. У ній вирізняються такі основні етапи формування ук-

раїнського етносу: 1) «археологічний»; 2) «скіфо-сарматський»;

3) «слов'янський»; 4) «києворуський» (давньоруський) — друга

половина X — перша половина XIV ст; 5) «іноземно-колоніза-

ційний» — друга половина XIV ст. — XIX ст; 6) «етнодемогра-

фічний» — XX ст. Ця схема позбавлена зайвої деталізації та

відображає стадійність і головні визначальні чинники етнічного

розвитку українців.

Ранньослов'янська концепція етногенезу українського наро-

ду, як показав Л. Залізняк, узгоджується із загальними закона-

ми етнічного розвитку середньовічної Європи. Переважна

більшість європейських народів, що знаходилася в зоні куль-

турно-історичного впиву Римської імперії (французи, німці,

англійці, іспанці, чехи, серби, хорвати, поляки та ін.), народила-

ся в ранньому Середньовіччі у V—VII ст. Падіння Риму збіглося

з Великим переселенням народів, але поступово ситуація ста-

білізувалася. Отже, безперервність розвитку названих євро-

пейських етносів, з-поміж них і українців, прослідковується саме

з доби раннього Середньовіччя, коли вони виникли. Племінний

етап їхнього формування закінчився в IX—X ст, призвівши до

консолідації у власних державах (Французькій, Англійській,

Чеській, Сербській, Польській та ін.). Вони, як і Київська Русь,

часто охоплювали й сусідні народи, стаючи середньовічними

імперіями. Внаслідок колонізації метрополією своєї периферії

через синтез мовно-культурного комплексу імперського етносу

та провінційної людності відбувалося зародження нових пост-

імперських етносів.

Хоча вітчизняна наука суттєво просунулася у вивченні україн-

ського етногенезу, ця проблема потребує подальшого глибоко-

го дослідження. Для цього поряд із відмовою від старих сте-

реотипів слід активно використовувати весь нагромаджений про-

тягом останнього століття фактологічний і теоретичний матері-

ал, а також методологію західної науки, що має чималі досяг-

нення у вивченні питань етнічного розвитку різних народів світу.

А загалом сучасний рівень знань достатньою мірою дозволяє

визначити зміст та характерні риси основних етапів формуван-

ня українського етносу.

Основи україногенезу та його «магістральна лінія»

Перш ніж перейти до розгляду конкретних етапів та характе-

ру формування українського етносу необхідно з'ясувати ті ос-

новні загальні фактори, що визначали суть цього процесу від

появи людини на території України до сучасного етнотворення.

При цьому слід враховувати, що, з одного боку, вони мають уні-

версальний, властивий і для інших народів характер, а, з дру-

гого, — свою неповторну специфіку. Отже, саме унікальне по-

єднання різних етногенетичних чинників формування українців

зумовило наявність таких самобутніх етнічних рис, які вирізня-

ють їх серед інших спільнот світу.

Важливою і необхідною першоосновою етногенезу є природ-

но-географічні (екологічні) умови. Український етнос форму-

вався на конкретній території з притаманними лише для неї при-

родно-географічними характеристиками. Екологічна основа для

його виникнення склалася 8—10 тис. років тому, коли після зник-

нення останнього льодовика на території сучасної України вста-

новилися близькі до сучасних кліматичні умови. Основна час-

тина української території входила до лісостепової ландшафт-

ної зони, її західним кордоном стали Карпати і Польська рівни-

на, вкриті мішаними лісами; східним — межа поширення чор-

ноземів; північним — лісисто-болотисте Полісся; південним —

Чорне й Азовське моря. Окремої неповторної цілісності тери-

торії України надає комплексне поєднання таких факторів, як

підсоння, флора, фауна, ґрунти, а також єдина водна система,

основу якої становлять басейни Дніпра та інших річок.

Свого часу ще С. Соловйов, хоча й дещо спрощено і прямолі-

нійно, але загалом правильно вказав на значення одноманітного

природного середовища для формування однотипного укладу

життя — господарства, звичаїв, вдачі, вірувань і, врешті, для ви-

никнення державних утворень. Природно-географічна ніша зумо-

вила існування притаманного лише Україні типу етнічності та ство-

рення на її території єдиної системи передачі етнокультурної інфор-

мації. На цій основі визначався поділ на «своїх», що існували в її

межах, а також на «чужих», що перебували поза ними.

Природно-географічне середовище також визначало харак-

тер формування соціальної основи українського етногенезу

у вигляді низки етнічних спільнот (мисливців, землеробів, ско-

тарів тощо), які в різні часи займали певні ареали української

території. Почергово змінюючи одна одну, вони не зникали без-

слідно, а ніби «накладалися» одна на одну. Таким чином, кож-

не етнічне утворення ставало підосновою для наступного, за-

лишаючи свій слід, свої впливи в загальному етногенетичному

«стовбурі». Протягом кількох тисяч років виникало безліч ком-

бінацій щодо взаємопереплетення різноетнічних субстратів, які

витворювали унікальність і неповторність як самого процесу

етногенезу, так і його головного «продукту» — українців.

Територія. Необхідною передумовою формування етнічної

спільноти є наявність більш-менш відкритого і цілісного про-

стору, де були б відсутні внутрішні природно-географічні кордо-

ни, які могли перешкоджати взаємопроникненю та передачі ет-

нокультурної інформації. На цій основі формувалося уявлення

та світосприйняття про «своїх» і «чужих», що водночас не пе-

решкоджало закономірному процесові поділу суцільного етно-

культурного простору на окремі локальні частини у вигляді пле-

мен, племінних союзів, субетнічних й етнографічних груп тощо.

Міґраціїта пертурбації' населення. Міжетнічні контакти та пе-

ремішування здійснювалися в результаті постійних переміщень

людських потоків, які у вигляді масштабних пертурбацій спрямо-

вувалися як усередину української території ззовні, так і з україн-

ської території поза її межі. Колонізації, спочатку господарські,

а згодом і військові, сприяли освоєнню й розширенню території

України та міксації різноетнічних субстратів. Мозаїчність українсь-

кого етносу в XIV—XX ст. посилювалася внаслідок перебування

окремих його частин у межах різних державно-політичних систем.

Три вищеназвані фактори дозволяють окреслити «магістраль-

ну лінію» україногенезу, суть якої полягає у змішуванні тубільної

людності з низкою етнічних спільнот, що почергово нескінченним

потоком з'являлися на території України. Серед них передусім

відзначмо носіїв неолітично-енеолітичних культур (трипільська та

ін.), угруповання індоєвропейців (носії культури шнурової керамі-

ки, ямної культури тощо), іраномовні (кімерійці, скіфи, сармати),

фракійські, германські, тюркські племена, а також безліч інших

етнічних груп, що в різний час вливалися в етногенетичне поле

України. Займаючи більшість території України або ж локальні еко-

логічні ніші, вони впливали на формування населення, відмінного

в антропологічному та етнокультурному відношенні від інших євро-

пейських реґіонів. Особливу роль у цьому процесі відіграла про-

вінційно-римська культура, яка, проникаючи через наддунайські

провінції Римської імперії та причорноморські грецькі колонії, не-

сла в Україну нову землеробську культуру, традиції ремісничого

виробництва та соціально-політичної організації.

На цій основі в першій половині І тис. почали виникати та

розвиватися слов'янські угруповання, які, заселяючи прикордон-

ну смугу між Лісостепом та Степом, згодом склали ядро україн-

ського етносу. Створена, таким чином, дослов'янськими етніч-

ними спільнотами специфічна етнічна основа при симбіозі

з власне слов'янською культурою зумовила виникнення унікаль-

ної української етногенетичної ніші, формування якої завер-

шилося у другій половині І тис.

Після завершення процесу етногенезу протягом другого тися-

чоліття після Н. X. продовжувалося формування українського

етносу Його характер, динаміку і напрямок визначали дві проти-

лежні й взаємопов'язані тенденції — інтеґраційна і дезінтеґрацій-

на, які великою мірою зумовлювалися зовнішніми чинниками. Кон-

солідація українства стимулювалася загрозою фізичного винищен-

ня (наступ кочового Степу в XII—XVI ст. й ін.) та етнокультурною

асиміляцією, передусім від Польщі та Московії. З другого боку,

природно-географічні умови та перебування України у складі різних

державно-політичних систем сприяли виникненню і поглибленню

різних проявів етнокультурного реґіоналізму (субетнічного, етно-

графічного). По Україні проходила межа розколу християнської

ойкумени на православний і католицький світи.

Таким чином, зміст та особливості українського етногенезу

зумовлювалися неповторною комбінацією таких унікальних за

своїми наріжними характеристиками факторів, як природно-

географічне середовище, територія, етнічні пертурбації та ін.

«Магістральну лінію» україногенезу визначали процеси міксації

тубільного та прийшлого населення. Кожна з присутніх на те-

риторії України етнічних спільнот не зникала безслідно, а, ніби

«накладаючись» одна на другу, перетворювалася таким чи-

ном на «етнічну підоснову» для формування прийдешніх сус-

пільностей. Важливе значення в цьому процесі мав фактор

соціокультурної пристосованості прийшлих племен до місце-

вої природної ніші. Все це забезпечувало наступність, тяглість

і постійне збагачення етнокультурної традиції.

Етноніми (етноніміка)

Вивчення будь-якого народу розпочинається з його імені —

етноніма (лат. еіппоз — народ, опота — ім'я). Проблему по-

ходження та перетворення загальної назви етнічної спільноти

на власну вивчає етноніміка (етнонімія). У вітчизняній науковій

традиції по-різному визначається її місце в системі гуманітар-

них дисциплін. Поширений підхід, згідно з яким етноніміку роз-

глядають як відгалуження ономастики (грец. опота — ім'я) —

наукової дисципліни, що вивчає власні імена. Проте багато вче-

них заперечує належність етнонімів до ономастичного просто-

ру, бо етнічні назви вживаються для йменування не лише ет-

носів, але й окремих індивідів, етносоціальних груп, військових

формацій (наприклад, перси, скіфи, татари), етнічних держав,

етнічних територій та в багатьох інших випадках. Поряд із цим

утвердилася позиція, прихильники якої розглядають етноніміку

як одну зі спеціальних (допоміжних) історичних дисциплін, ос-

кільки етноніми трактуються як джерела, що несуть важливу

інформацію про історичний розвиток народів.

Не вдаючись до поглибленого з'ясування цієї проблеми, ствер-

джуємо, що, оскільки етнонім є важливою невід'ємною ознакою

етносу, етноніміка заслуговує на всебічне вивчення з точки зору

етнологічної науки. Ця комплексна субдисципліна тісно пов'язана

з етимологією (наука про походження слів і їх генетичні зв'язки

з іншими словами), з лінґвістикою, археологією, антропологією,

історією та іншими науками. Використовуючи їхні здобутки, вона

розкриває важливий зріз проблеми походження етнічних спільнот,

відображає характер їхнього етнокультурного розвитку та міжет-

нічних взаємин. Етноніміка дозволяє виразніше простежувати ета-

пи та процеси формування етнічної самосвідомості і самоіденти-

фікації спільнот, що в різний час перебували на території України,

а також дає важливу інформацію для вивчення питань, що стосу-

ються розселення, суспільного устрою, побутової культури та інших

аспектів життєдіяльності українського етносу.

В останні десятиліття відбулася еволюція у поглядах щодо

змісту самого поняття «етнонім». Поступово утвердився підхід,

згідно з яким воно передусім повиннно передавати назву етно-

су як цілісної й відмінної від інших системи, тож у всіх інших

варіантах пропонується застосовувати терміни «псевдоетноні-

ми» і «етнофороніми». При з'ясуванні окремих питань етноні-

міки застосовуються й інші поняття, що передають характер ви-

никнення та видозмін етнічних назв. Так, якщо дослідник хоче

підкреслити, що йдеться саме про самоназву етносу, тоді вжи-

ваються терміни «автоетнонім» або «етноетнонім», а для на-

зви етносу, що давалася йому іншими спільнотами, — «екзоет-

нонім» чи «алоетнонім».

Дискусійною залишається ще одна проблема: яких назв ет-

нічних спільнот дійшло більше до нашого часу. Одні вчені вва-

жають, що сучасна наука оперує переважно екзоетнонімами,

бо через незрозумілість самоназв сусіди давали територіально

суміжним із ними спільнотам свої назви, які в переважній

більшості зафіксовані на письмі. Але, з другого боку, не слід

забувати, що саме самоназви найбільш живучі, бо вони були

міцно вкорінені в свідомості як письменних, так і неписьменних

народів. Слова-етноніми передавалися з покоління в поколін-

ня, тому вони такі ж древні, як і сам народ. У зв'язку з цим

в етнологічних студіях значно зростає значущість порівняльно-

го аналізу автоетнонімів і алоетнонімів, що суттєво розширює

характерстику етнічних спільнот.

Від етнонімів слід відрізняти передетноніми, тобто такі на-

зви, які ще не перетворилися на власні імена. Передетноніма-

ми часто виступають назви археологічних культур, що мають

важливе значення для ідентифікації архаїчних спільнот збирачів,

мисливців, рибалок, скотарів та землеробів. Окрім етнонімів,

комплекс етнічних проблем етноніміка розкриває через такі важ-

ливі категорії, як етнотопонім (назва краю, території), ло-

літонім (назва держави), етнополітонім — самоназва етносу,

що походить від назви держави.

Кожне слово-етнонім несе в собі важливий історичний зміст,

тому особливу значущість являє проблема їхнього виникнення.

Отже, етнічні назви народів можуть походити від: назв тотемів;

способу мовлення; місця проживання (територіальні наймену-

вання місцевих жителів часто називають «мікроетнонімами» або

«топоетнонімами»); назв річок (гідронімів); роду занять; спосо-

бу життя; особливостей носіння одягу; релігійних вірувань;

зовнішніх прикмет; знарядь праці та різних елементів сільсько-

господарської культури; характеру сімейних стосунків; особли-

востей ландшафту; сторін світу; слів, що місцевою мовою оз-

начають поняття «людина», «люди», а також через протистав-

лення понять «ми» — «вони», «свої» — «чужі» та багатьма інши-

ми шляхами. Безліч такого роду прикладів, як побачимо далі,

дає нам етноісторія України. Внаслідок перенесення імені вож-

дя чи династії на окремий народ створюються т. зв. маніфес-

таційні етноніми («ногайці» — від визначного діяча Золотої

Орди кінця XIII ст. Ногая та ін.).

В етноніміці, як і в топоніміці, при перетворенні загальної назви

на власну також діє «закон ряду». Він показує, що етноніми не

виникали самі по собі, ізольовано, а відображали певні міжетнічні

взаємозв'язки. Отже, назви народів існують не окремо, вони

співвідносяться одна з другою, ніби перебуваючи в певному ко-

роткому (парному) чи більш довгому ряді (ланцюгу) імен. Етноні-

ми стають важливою й обов'язковою ознакою етносу на пізніх ста-

діях його формування. Вони відіграють роль свого роду маркера

(символу, мітки) в ідентифікації різних елементів етнічної, а особ-

ливо етносоціальної структури, коли відбувається процес виок-

ремлення за принципом «ми» — «вони», «свої» — «чужі».

Мінливість етнонімів створює додаткові труднощі щодо їхньо-

го вивчення, адже внаслідок тривалого існування їхнє первісне

значення часто зазнавало суттєвої трансформації. Так само

змінювався зміст назви народів, що давалася йому іншими

спільнотами. Внаслідок міжетнічних стосунків історична семан-

тика етнонімів може набувати складних, часто непередбачува-

них варіацій і проявів. Так, в Україні у XIX ст «німцями» назива-

ли представників різних європейських народів, зокрема гол-

ландців і данців. Це явище передає М. Гоголь вустами пасічни-

ка Рудого Панька: «Німцями називають у нас всякого, хто лише

з чужої землі, хоча б то француз, чи цісарець, чи швед — все

німець» («Ніч перед Різдвом»). До недавнього часу європейці

«молдаванами» називали циган та греків, а «киргизами» — різні

народи Середної Азії, передусім казахів і туркменів тощо. В Ук-

раїні та Росії до XIX ст. «татарами» іменували мало не всіх пред-

ставників східних народів.

Між конкретним етносом та його назвою не завжди існує аб-

солютна відповідність, тобто, як відзначав Лев Ґумільов, вони

«не перекривають один другого». За таких обставин кілька ет-

носів може носити одне й те ж саме ім'я або ж, навпаки, один

етнос нерідко має кілька різних назв. Еволюція семантики екзо-

етнонімів може відбуватися і в зворотному напрямі — від імені

власного до загального. Так, тюрками до VI ст. називали нечис-

ленний народ, що проживав на східних схилах Алтаю. Після

того, як він поширив свої володіння до узбережжя Азовського

моря, де утворився Великий каганат, підкорені народи, що тут

проживали, крім збереження власних імен, також почали нази-

ватися «тюрками». У XVIII ст. цю назву вчені вже почали вжива-

ти стосовно мало не всіх кочових спільнот, а зі створенням

у XIX ст. лінгвістичних класифікацій до тюркської мовної групи

були зараховані народи, які ніколи не належали до тюркських

народів, зокрема чуваші, якути, турки-османи.

Отже, етноніми відіграють роль своєрідного маркера, який

сприяє збереженню «аріадниної нитки» при дослідженні склад-

них і суперечливих процесів етногенезу, міжетнічних стосунків

та етнокультурного розвитку українського народу. Водночас слід

розуміти, що етнонім передає (фіксує) лише назву спільноти,

а не її конкретні характеристики. Відтак не варто перебільшува-

ти, а тим паче абсолютизувати значущість етнонімів у вивченні

вказаних проблем, що може призвести до упереджених вис-

новків. Розкриваючи складність і мозаїчність етнічних процесів,

етноніміка відкидає «етнічну зарозумілість», формуючи щире

та прихильне ставлення до представників іноетнічних спільнот.

Література: Баран В. Д. Давні слов'яни. — К., 1998; Брай-

чевський М. Ю. Походження українського народу // Матеріали

до української етнології. —1995. — Вип. 4; Бромлей Ю. В. Очер-

ки теории этноса. — М., 1983; Гумилев Л. Н. Этногенез и био-

сфера Земли. — М., 1997; Грушевський М. С. Історія України-

уси

_ т. I. — К., 1991; Дашкевич Я. Основні етапи історії ук-

раїнської нації. Міфологізація і деміфологізація // Родовід. —

1991 _ ч. 2; Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України.

— К., 1999; Залізняк Л. Л. Проблеми етногенезу українців з по-

зицій сучасної європейської етнології // Маґістеріум. — Вип. 6.

— К., 2001; Ісаєвич Я. Походження українців. Історіографічні

схеми та політика // Матеріали до української етнології. — 1996.

— Вип. 1; Лозко Г. Етнологія України. К., 2001; Мавродин В.

Образование древнерусского государства и формирование

древнерусской народности. — М., 1971; Мавродин В. Проис-

хождение русского народа. —Л., 1978; Мавродин М. Формиро-

вание русской нации. — М., 1948; Мала енциклопедія етнодер-

жавознавства. — К., 1996; Нельга О. Теорія етносу. — К., 1997;

Обушний М. Етнос і нація: проблеми ідентичності. — К., 1998;

Павленко В. Н. Факторы этногенеза. —Харьков, 1993; Петров В.

Етногенез слов'ян. — К., 1972; СадохинА. П., Грушевицкая Т. Г.

Этнология. — М., 2000; Соловьев С. М. История России с древ-

нейших времен. — М., 1988. —Т. І; Степико М. Буття етносу. —

К., 1998; Українська народність: нариси соціально-економічної

і етнополітичної історії. — К., 1990; Українці. Історико-етногра-

фічна монографія у двох книгах. — Опішне, 1999; Феномен нації:

основи життєдіяльності. — К., 1998.

Тема 2.

Населення України в добу неоліту

та енеоліту

Проблема розвитку етнічних процесів на території України

у неолітично-енеолітичний період дискусійна, а чимало її ас-

пектів ще недостатньо вивчено вітчизняною наукою. Проте ре-

зультати досліджень українських і зарубіжних учених — М. Гру-

шевського, В. Даниленка, Л. Залізняка, К. Бунятян, В. Мурзіна,

О. Симоненка, Ю. Павленка, Д. Ламберта, В. Массона, Д. Джо-

хансона, О. Алексєєва, Б. Гракова, Г. Ковпаненка, Б. Мозолевсь-

кого, Г. Телєгіна, А. Тереножкіна, К. Смирнова та інших — зага-

лом дозволяють досить глибоко з'ясувати суть цього питання.

Передумови етнічного розвитку на території України

за неолітично-енеолітичного періоду

Антропосоціогенез. Україна не була ареалом початкового

процесу антропогенезу (походження людини), який згідно з на-

уковими даними розпочався в Африці, де близько 2 млн. років

тому сформувалася істота, що отримала назву Homo habilis.

Близько 1 млн. тому, коли клімат став прохолодніший, пралюди

— архантропи — з'явилися в Європі. Згодом, вірогідно двома

струменями — з півдня та з заходу, архантропи почали прони-

кати і в Україну. Можна вважати, що з цього часу, незважаючи

на постійні міграції та спустошення окремих реґіонів, її терито-

рія в сучасних кордонах уже ніколи не залишалася обезлюдне-

ною.

Майже мільйон років тривав процес антропосоціогенезу

коли поряд із удосконаленням біологічної морфології людини

йшло формування людського суспільства, провідною ознакою

якого є культура. Головними елементами соціологізації люди-

ни, що визначають її як суспільну істоту, є вироблення системи

адаптації до природного середовища; формування способів ко-

мунікації (мова, пам'ять) та осягнення світу (раціональні знан-

ня, образне мислення); вдосконалення творчості тощо. Основ-

ними проявами такої еволюції були не лише виготовлення ре-

чей утилітарного характеру, що забезпечували життєдіяльність,

але й формування різних елементів суспільної організації:

людських колективів, об'єднаних соціально-економічними зв'яз-

ками; вироблення норм співіснування в колективі (мораль, тра-

диції) та усталених форм продовження людського роду (шлюб,

сім'я) тощо. Способи добування їжі в цей час визначалися трьо-

ма типами привласнюючого господарства — основним було мис-

ливство, яке доповнювалося збиральництвом і рибальством.

Головними ознаками такої системи первісних стосунків були

колективні виробництво й споживання, а основою її функціону-

вання — спільне користування певною територією, яке закріп-

лювалося існуванням роду, общини та демократичним устроєм.

Доба мезоліту. Поступове ґлобальне потепління, що суп-

роводжувалося звільненням Європи від льодовика (XVI—XII тис.

до Н. X.), зумовило кризу мисливської діяльності та визрівання

передумов для глибоких зрушень у розвитку людського сус-

пільства. Період голоцену, тобто встановлення геологічних та

природно-кліматичних умов, які відповідають сучасним, за ар-

хеологічною періодизацією співпадає з середнім кам'яним віком

(доба мезоліту — IX—VI тис. до Н. X.). Ці зміни спрямовували

людську творчість на подальше освоєння природних ресурсів.

Мисливство, збиральництво, рибальство збагатилися такими

новими винаходами, як лук і стріла (перші механічні винаходи),

жнивні ножі, човни-довбанки, гачки, гарпуни тощо. Відбувся пе-

рехід від відносно осілого до рухливішого способу життя.

Зрушення, що відбулися за доби мезоліту, дозволяють уче-

ним окреслити першу більш-менш виразну етнічну сутуацію на

території України. Залишаючись головним осередком суспіль-

ства, родова община у певні сезони року розпадалася на неве-

ликі господарські групи, найменшою з яких була сім'я. Така

мобільність та пластичність общин зумовлювала розпоро-

шеність кровних родичів різними господарськими групами та

розширення межі спілкування людей. Це своєю чергою сприя-

ло формуванню схожої мови, самоусвідомленню певної спорід-

неності, що, ймовірно, знаходило вираз у спільній самоназві.

На основі сукупності родових общин, пов'язаних спорідненістю

шлюбних стосунків або сусідством, починає формуватися нова

етнічна спільність — плем'я, тобто протоетнос. Він визначав-

ся такими складовими, як спільна територія проживання, спільна

або схожа мова, усвідомлення власної самобутності та

відмінності від інших спільнот.

«Неолітична революція». Часткова стабілізація господарсь-

кого та культурно-історичного розвитку населення України за

доби мезоліту зумовила зростання його чисельності й густоти,

а також більш-менш визначила сталість його етнічного складу.

Подальші Глобальні суспільні зрушення призвели до т. зв. нео-

літичної революції, яка створила важливі передумови для фор-

мування конкретних етносів та вирізнення серед етнічно безли-

кого людського масиву окремих спільнот. Запропонований анг-

лійським істориком Г. Чайлдом термін «неолітична революція»

засвідчує, що у визначеному згідно з археологічною класифіка-

цією періоді неоліту (новий кам'яний вік — VI—IV тис. до Н. X.)

завдяки якісним змінам у стосунках людини з природою відбу-

лися суттєве прискорення розвитку та модернізація всіх сус-

пільних сфер.

Основу для глибоких зрушень у поступі людської цивілізації

дала зміна пріоритетів у формах виробничої життєдіяльності:

привласнювальну працю змінило відтворювальне господарство

— насамперед землеробство і скотарство. Люди стали менше

залежати від природи та почали переходити від кочового спо-

собу життя до осілого, що створювало нові можливості для на-

рощування творчого потенціалу. Тривалість перебування на

одному місці дозволила спрямувати сили на поліпшення побу-

ту, а надлишок їжі сприяв зростанню народжуваності. На цьому

тлі виникли такі елементи матеріальної культури, які завдяки

своїй виразності й стабільності стали важливими критеріями

для етнічної ідентифікації численних людських спільнот. Ідеть-

ся передусім про широкопрофільне використання глини для ви-

готовлення посуду, осель, прикрас і культових споруд. «Кам'яна

індустрія», здається, вже досягла своєї межі, тому починає інтен-

сивно вдосконалюватися техніка обробки деревини; винайден-

ня першого штучного матеріалу — кераміки, а також поширен-

ня ткацтва заклали основи ремісничого виробництва.

Подальші суспільні зрушення, пов'язані з поширенням на

території України відтворювального господарства, відбулися за

доби енеоліту (IV—III тис. до H. X.), коли люди почали користу-

ватися першим металом — міддю. На такому тлі виникає право

володіння та поглиблюється майнова диференціація, що обу-

мовило якісно новий етап у розвитку соціально-родових сто-

сунків. Основною клітиною людських об'єднань стає сім'я, яка,

ґрунтуючись на кровній спорідненості, виступає власником

землі, свійських тварин і знарядь праці. З упорядкованістю

шлюбних стосунків зміцнюється інститут роду, який ведеться

за батьківською чи материнською лініями. На цій основі почи-

нається відлік генеалогічної спорідненості. Внаслідок освоєння

нових земель родова община поступово поступається місцем

сусідській, але її члени зберігають первісні традиції та звичаї,

що стає основою для формування генетичної пам'яті про своїх

предків, про власне походження.

Балканська землеробська колонізація. Важливим факто-

ром розвитку етногенетичних процесів є масштабні пересе-

ленські рухи, учасники яких поширювали свої культурні надбання

на нові терени. Передусім через природно-кліматичні умови,

а також інші фактори Україна, як і вся Європа, не належала до

територій, де зародилися первісні форми відтворювального гос-

подарства. Таким чином, сюди воно було привнесене пересе-

ленцями зі Східного Середземномор'я, де хліборобство і ско-

тарство виникли й утвердилися біля X—VIII тис. до Н. X. Нові

форми відтворювальної економіки сприяли підвищенню про-

дуктивності праці та поліпшенню раціону харчування, що своєю

чергою призвело до демографічного вибуху серед землеробсь-

кої людності Близького Сходу. Щільність населення в період

неоліту порівняно з мезолітом тут зросла з трьох—п'яти осіб на

100 км кв. приблизно в 50—100 разів.

Екстенсивні методи господарства не відповідали глибинним

змінам у демографічній ситуації, що зумовило міграцію близь-

косхідних землеробів у менш заселені райони Східних Балкан

із придатними ґрунтами. Тут виникло два центри землеробсь-

кого господарства: палестино-сирійський — на узбережжі Се-

редземного моря та анатолійський — на півдні Малої Азії. Згідно

з думкою більшості дослідників саме з Малої Азії носії відтво-

рювального господарства, перетнувши в VII тис. до H. X. Егейсь-

ке море, потрапили до Європи. їхній головний потік був спрямо-

ваний у Фессалію (Східну Грецію) і далі на північ, у Подунав'я.

Звідси східнобалканські переселенці почали просуватися у двох

напрямках: один —до Центральної та Західної Європи, а дру-

гий — через Нижнє Подунав'я на межі VI і V тис. до H. X. досяг

Правобережної України.

За визначенням американського археолога та лінґвіста

С. Ренфроу, землеробська балканська колонізація Європи,

а отже й України, у VII—IV тис. до H. X. просувалася у вигляді

почергово наростаючих демографічних хвиль. Оскільки цей про-

цес здійснювався поступово протягом кількох тисячоліть, пере-

селенці несли з собою агрокультурні досягнення, спосіб життя

та мову не лише близькосхідних, а й європейських (грецьких)

зразків. На цій основі формувався і відповідний антропологіч-

ний тип.

Північноєвропейська (балтська) мисливська міграція.

Поряд із балканською землеробською колонізацією на терито-

рію України був спрямований другий потужний, хоч і менш мас-

штабний струмінь переселенського руху — балтська міграція.

Внаслідок затоплення великої частини балтійського узбереж-

жя пізньомезолітичне мисливсько-рибальське населення Захід-

ної Балтії (Ютландія, Північна Німеччина) в VI—V тис. до H. X.

почало пересуватися в південно-східному напрямі, зайнявши

простір від сучасної Данії до Сіверського Дінця, досягнувши

навіть узбережжя Чорного моря в районі Криму. Зі своєї пра-

батьківщини воно несло самобутню матеріальну і духовну куль-

туру, одним із яскравих елементів якої був кремінний інвентар.

Ці та інші фактори врешті спричинили суттєві зміни в демо-

графічній ситуації, що проявилося у збільшенні приросту та гу-

стоти населення. Згідно з найновішими науковими даними

в добу мезоліту (IX—VI тис. років до Н. X.) в ойкумені прожи-

вало лише кілька мільйонів людей, у V тис. — приблизно

ЗО—50 млн., а на початку нової ери — вже 250 млн.

Враховуючи вказані та інші передумови розвитку етнічних

процесів на території України у неолітично-енеолітичний пері-

од, слід зважати на те, що покладені в основу етнічної іденти-

фікації такі критерії, як панівний спосіб господарства та інші,

недостатньо досконалі, бо відтворювальний тип економіки не

існував у «чистому» вигляді. Проте вони можуть бути прийнят-

ними для з'ясування основних етногенетичних процесів. За доби

неоліту та енеоліту на території України окреслилися дві головні

етнореґіональні господарсько-культурні системи: 1) Лісостеп,

де переважали землеробське виробництво, осілий спосіб жит-

тя, а його населення тяжіло до європейської цивілізації; 2) Стел,

де домінували скотарі, що вели рухливий кочовий спосіб життя

і тяжіли до євразійських культур. Водночас у межах Лісостепу

та Степу визначаються етнокультурні ареали, де міґранти —

носії розвинених землеробської чи скотарської культур — змішу-

валися (чи співіснували) з місцевим населенням або ж довший

час зберігали «етнічну локальність». Окрім того, в окремих еко-

логічних нішах продовжували існувати спільноти аборигенних

лісових рибалок і мисливців, які зберігали традиційні привлас-

нювальні форми діяльності.

Землероби Лісостепу. Трипільська протоцивілізація

Характер суспільних, зокрема й етнічних, процесів у західно-

му Лісостеповому регіоні України визначався встановленням

природно-кліматичного оптимуму та міграційними процесами.

Ці два важливих фактори забезпечували стабільність розвитку

відтворювального господарства.

Західна смуга Лісостепу, що простягалася на заході від Во-

лині й Поділля, на півдні — до Дністра, на сході — майже до

Дніпра, стала тереном колонізації спільнот, що сформувалися

в Північній та Центральній Європі. У середині V тис. до Н. X. на

Закарпатті вони залишили культуру розписної кераміки, а на

Волині та Поділлі — культуру лінійно-стрічкової кераміки, яка

зародилася у Карпатському реґіоні. Носії цих двох культур мали

досить розвинені хліборобство і скотарство, що проявляється

поширення відтворювальної економіки в Європі у VII—V тис. до н. е.

(за Л. Залізняком)

у широкому асортименті зернових (ячмінь, пшениця, просо,

овес, жито) та в наявності великої і дрібної рогатої худоби та

коней і свиней. Серед науковців існують різні, часом супереч-

ливі думки з приводу взаємозв'язків прийшлого та місцевого

населення, проте не можна недооцінювати помітного впливу

носіїв культур розписної та лінійно-стрічкової кераміки на роз-

виток етнічних процесів у західній частині Лісостепу.

Проникнення та змішування в VI—V тис. до Н. X. прибульців

із Балкан і Кавказу з абориґенним населенням межиріччя

Дністра і Південного Бугу зафіксовано в елементах буго-

дністровської культури. Вона стала одним із зразків перехідної

стадії від привласнювального до відтворювального господар-

ства, коли початкові форми землеробства (після повеней зер-

но висівали в намул) поєднувалися з відгінним скотарством,