Сафонов А., Хоботкова Л., Хижняк Н. Загальна екологія

Подождите немного. Документ загружается.

Аналіз плану

Рецензент повинен відзначити, наскільки вдало складено план (зміст) роботи, чи відповідає цей план

послідовності викладення матеріалу, чи є логічний перехід між розділами. План має бути неперевантажений зайвою

інформацією, оптимальний варіант – 4-5 основних пунктів. Вступ, висновки, обговорення тощо не позначаються

окремими цифрами. До характерних недоліків написання робіт творчого характеру відносяться випадки

, коли пункти

плану (змісту) взагалі не позначено як розділи тексту, або назви розділів не відповідають пунктам плану.

У такому випадку текст рецензії може містити наступний критичний аналіз:

«На сторінці 5 розділ має іншу назву – «Ріст населення». У плані такого пункту немає і навпаки, план містить

такі пункти: «Порушення режимів річок», «Зникнення

лісів», але у тексті ці розділи не виділено. Вважаю, що автору

слід ретельніше прослідкувати це у роботі та за планом визначити відповідні розділи, лише тоді реферат буде

відповідати вимогам та буде уникнуто плутанини».

Анотація

Наступна частина рецензії – анотація (дуже коротке викладення змісту реферату). Рецензії, де автори

вказують на недоліки чи

позитивні моменти роботи, не дають чіткого уявлення про наукове дослідження, а разом з

тим і про правомірність зауважень рецензента.

Критичний огляд змісту

Більш важливою та відповідною частиною рецензії є оцінка позитивних та негативних сторін роботи

(реферату, лекції) у формах, де сформовано реферативне зведення. Розглянемо деякі характерні моменти цієї

роботи. Аналіз

наукового дослідження рецензії має бути конкретним, доказовим, із визначеними прикладами та

посиланнями на роботу. Як приклад, наведемо уривок із рецензії лекції на тему «Збереження навколишнього

середовища…», де мова йде про недоліки роботи.

«Лекцію оформлено неохайно: відсутніми є план та поділи на розділи у тексті; у списку літератури

відсутня науково-популярна

література; велика кількість помилок друкарського характеру, неправильних

виразів (45 позначок на полях) призводять до недбалого відношення до тексту лекції. Назва лекції досить

узагальнена. Оскільки основна увага лекції приділяється охороні атмосфери сучасного міста, а не взагалі

оточуючому середовищу. Недостатньо висвітлено питання про забруднення атмосфери у промислових містах

Донбасу, в першу чергу Донецьку,

Макіївці, Маріуполі, Єнакієвому, Краматорську тощо. У той же час нічого не

сказано про заходи, що можуть поліпшити токсикологічне становище (очисні споруди на Макіївському

металургійному заводі, бездимне завантаження на Донецькому коксохімічному заводі, озеленення териконників

та відвалів вугільних шахт та ін.).

Побудова лекції також невдала: матеріал місцевого значення повинен бути тісно пов’язаним

із ключовим

питанням, а не розміщений наприкінці у вигляді додатків. Стиль не відповідає вимогам оформлення наукової або

науково-популярної літератури».

Суттєвим недоліком є така побудова рецензії, де викладений матеріал є перевантажений фактичним

матеріалом – відбувається процес «заміни оригінального аналізу». Такий документ позбавлений ознак рецензії та

перетворюється у переказ. Рецензенту слід звернути

увагу на співвідношення у праці, що аналізується, позитивного

та негативного аспектів природокористування. Не викликає сумніву те, що автор з наукової точки зору повинен

повідомити про негативні наслідки впливу людини на природу. У той же час автори, захоплюючись другорядними

проблемами природо-користування та сенсаційних даних, не наводять ніяких додаткових прикладів роботи,

що

проводиться з приводу поліпшення екологічної ситуації та усунення екологічного дисбалансу в системах.

Варто зазначити, що реферат повинен містити короткий письмовий переказ у формі публічної доповіді змісту

наукової праці або праць спеціалістів з обраної теми; огляд літератури певного напряму.

Такий огляд повинен надавати читачеві (рецензенту) уявлення про сучасний стан вивчення тієї

або іншої

наукової проблеми, де представлено співвідношення точок зору спеціалістів та відображена особиста оцінка їх

вірогідності та обґрунтованості.

На відміну від наукових статей, дисертацій, монографій, що мають за мету отримання нового знання, в

процесі самостійного дослідження та введення його в науковий світ за допомогою публікування, реферат не може

базуватися на

суто самостійних наукових результатах автора. Завдання реферату – узагальнити здобутки інших

вчених, самостійно визначити проблему на базі літературних свідчень.

Таким чином, реферат – це не переказ того, з чим ознайомлений читач, а наполеглива та серйозна праця, що

вимагає ґрунтовної підготовки автора.

Оцінка мовної культури

До завдань рецензента належать аналіз мови та стилю викладення

матеріалу. Критеріями оцінки є

коректність висловів, лексичне збагачення мови, художня виразність, зрозумілі вислови та вдалі ствердження.

Висока культура мови є обов’язковою і для рецензії.

Лексичні особливості визначаються словарним складом мови.

Українська, російська мови надзвичайно насичені та різноманітні – завжди можна винайти вдалий вислів та

слово для того, щоб коректно висвітлити думку. Якщо доповідач неточно використовує слова, він допускає лексичні

помилки. Багато помилок також відносяться до категорії грама-тичних.

Стилістика розглядає застосування засобів вираження думки, ідей, понять тощо. Вона вчить визначенню

смислових зворотів

, форм конструкцій, більш придатних до використання в даній сфері. Стилістичні помилки

ускладнюють сприйняття змісту, змінюють смисл тексту.

Аналіз великої кількості текстів лекцій та рецензій дає змогу навести приклади недоліків культури мови, які

були виявлені рецензентами (неправильні вирази підкреслено):

- «… цифри, що забруднюють

природу…»;

- «… внаслідок накопичення густого туману, загальна кількість смертей на 400 чоловік перевищує

звичайний рівень смерті

»;

- «… страждають від великої кількості накопичення епідемій

…»;

- «… площі посіву забруднено мишоподібними гризунами

…»…

Лекція не може вважатися повноцінною, якщо не врахований рівень підготовки аудиторії. Ось як пише про це

рецензент: «Нажаль, лекція не має адресата. Вона не розкриває тему, має багато наукових, зовсім незрозумілих

для слухачів, термінів…та ін.».

Особливо не можна допускати недоліки культури мови в рецензії. Наведемо декілька прикладів:

Лексично

неправильним є вислів рецензента «зникнення видового та кількісного складу рослин, птахів,

ссавців…». До цієї групи слід також віднести вислови: «Тему, що розглянуто автором можна вважати

просторовою

…», або «… лекцію написано просторовою мовою…».

Досить поширеною є стилістична помилка, яка міститься у частому повторі окремих слів та висловів. Так, у

одній з рецензій було написано: «…для сучасного часу це не реально, а реально чисельність населення Земної кулі

щорічно зростає на 3%. З цим неможна не погодитися та необхідно вказувати на реально існуючий вихід».

Аналіз списку літератури

Основним джерелом для написання реферату є першоджерела. Автор повинен їх оформити у вигляді списку,

або посилань. У свою чергу рецензент має визначити повноту та новизну використаної літератури, відповідність

змісту роботи, коректність цитування, правильність оформлення списку літератури (зазначено у методичних

вказівках з реферування).

Висновок рецензента

Висновок – найбільш важлива

частина рецензії. У висновку рецензент має надати не тільки загальну оцінку

творчої роботи, а й визначити пізнавальну та виховну ролі, а окрім того зробити аргументований висновок про

можливість використання роботи (рекомендувати для тієї чи іншої аудиторії, запропонувати авторові внести

корективи, вказати на можливість впровадження результатів).

Наведемо приклад позитивного висновку

«Відзначені

недоліки не зменшують значення тексту лекції та можуть бути еліміновані під час виступу.

Лекцію написано грамотно, на високому науковому ріні, в той же час досить популярно, що дозволяє

рекомендувати її проведення для широкої аудиторії».

Проілюструємо форму негативного висновку у рецензії

«Слід зазначити, що лекція є актуальною та викликає зацікавлення, але

не позбавлена недоліків також і

принципового характеру, що не дозволяє рекомендувати її для використання перед слухачами. Пропонується

автору доопрацювати матеріал, висвітити шляхи боротьби за збереження природного середовища, уважніше

прослідкувати стилістичні аспекти».

Етика рецензування

Рецензію можна порівняти із дзеркалом, де знаходять відображення взаємозв’язки між рецензентом,

автором, аудиторією. Дійсно, якщо рецензент

напише досить негативну рецензію, але при цьому не обґрунтує

доказів та не продемонструє доброзичливого відношення до автора, це може відбити бажання займатися лекційною

роботою. З іншої точки зору, рецензія, яка не висвітлює слабких сторін (за суб’єктивними обставинами), здатна

завдати більше шкоди (наприклад, погана лекція ніколи не буде мати необхідного

ефекту).

Рецензент провів кропітку роботу з аналізу реферату (лекції), вніс певні рекомендації з приводу покращення

роботи. Та все ж таки, якщо б рецензію, зберігаючи суттєві зауваження, було б написано коректно та поважно, вона

безперечно була б дуже корисною для автора.

ЕЛЕМЕНТИ НЕОЕКОЛОГІЇ

У зв’язку з появою останнім часом нових напрямків екологічної діяльності та, відповідно, нових термінів і

понять, доцільно визначити найголовніші з них, які не увійшли до відомих надрукованих екологічних довідників (М.

Реймерса, К. Ситника та ін.).

Алармізм – акцентування громадської думки на негативних і катастрофічних актуальних і потенційних

наслідках науково-технічного прогресу

. Може спричинити стресові ситуації та психічні захворювання.

Екологічний аудит – інструмент управління, за допомогою якого проводиться оцінка відповідності

управлінської системи того чи іншого виробництва до екологічних цілей та вимог. Які вимоги???? Збереження

балансу природного та додатково антропогенного. Основна мета(?) – перевірка екологічної безпеки на

виробництві, відповідність дій екологічним нормативам та законодавству.

Екологічний

бізнес – будь-яка комерційна діяльність, що поліпшує екологічні умови, сприяє охороні

навколишнього середовища, екологізації виробництва. Як правило становить більшу частку валового національного

продукту держави.

Екологічний бізнес включає:

• виробництво контрольно-вимірювальної апаратури, очисних пристроїв і споруд;

• виробництво екологічно чистих харчових продуктів і промислових товарів,

• розроблення і виробництво екологічних

технологій і техніки;

• використання вторинних ресурсів;

• відновлення природних ресурсів;

• екологізацію побуту, туризму тощо….

Гармонізація відносин суспільства і природи – сукупність антропогенних заходів, спрямованих на

зменшення техногенного тиску на довкілля, збереження біосфери й відтворення екосистем.

Господарська ємність біосфери – гранично допустимий антропогенний вплив на біосферу, перевищення

якого веде до збурення її

стану, з часом – до незворотних де градаційних процесів. Це, насамперед, - граничний

потік енергії, який людство має право споживати, використовуючи всі відомі джерела енергії, який становить

близько 1% загального потоку енергії в біосфері. Його перевищення людиною призводить до деформації біохімічних

колообігів, скорочення біорізноманіття, глобальних порушень навколишнього середовища.

Детеріорація – процес, протилежний меліорації, - погіршення,

псування землі або інших природних ресурсів,

об’єктів (розвиток пустель, солонців, "місячні пейзажі"…).

Екологічна ліцензія – документований дозвіл, який видається спеціалізованими державними органами

природокористувачеві, де зазначено види, обсяги, ліміти господарської діяльності щодо використання природних

ресурсів, а також екологічні вимоги до їх використання з вказанням наслідків невиконання цих вимог. Екологічна

ліцензія видається також

як дозвіл на викиди або скиди конкретного забруднювача на конкретний проміжок часу.

Торгівля квотами на забруднення – це найгнучкіший з усіх відомих заходів економічного регулювання якості

природного середовища.

Екологічний лізинг – 1) підприємницька діяльність, пов’язана з довгостроковою орендою на конкретних

контрактних фінансових умовах на певний період екологічного устаткування, вимірювальної екомоніторингової

апаратури,

ГІС-технологій (глоб. інформ. системи), банків екологічних даних тощо з поступовою поетапною

виплатою повної вартості орендованих екологічних послуг. Дає змогу більш оперативно та ефективно

організовувати природоохоронні заходи. 2) спосіб підвищення екологічних інвестицій – довгострокова оренда

екологічного устаткування (оборудования, оснащения), обладнання тощо на спеціальних взаємовигідних умовах,

особливо – при проведенні екологічної модернізації, технічного переозброєння

, екологізації виробництв

Екологічний менеджмент – підсистема загально системи управління в будь-якій галузі виробництва, яка

гармонізує діяльність і розвиток кожного підприємства та всієї галузі в довкіллі і в екологічному правовому полі.

Екологічний менеджмент забезпечує екологізацію загальних функцій управління, планомірну діяльність з охорони

природи і забезпечення екологічної безпеки.

Система екологічного менеджменту – організаційна

і функціональна (?) структури, які забезпечують

реалізацію екологічної політики підприємства; вона охоплює

діяльність з планування, обов’язки, відповідальність, досвід, методи, методики, процеси і ресурси

для формування, здійснення, аналізу та вдосконалення екологічної політики.

Екологічна політика – система концепцій, принципів, підходів, заходів, що визначає вплив суспільства на

навколишнє природне середовище, тактику й стратегію екологічно збалансованого

розвитку.

Екологічний паспорт – обов’язків комплексний екологічний документ, на основі якого визначається вплив

об’єкта людської діяльності на довкілля з метою контролю й мінімізації цього впливу. У паспорті містяться загальні

дані щодо об’єкту діяльності та спеціальні (специфічні) відомості. Наведені дані повинні бути цілком вичерпними та

не повинні викликати додаткового

значення.

Екологічна експертиза…. (нормування, аналіз, оцінка, моніторинг, критерії, причинно-наслідкові зв’язки,

судові стправи….)

Екологічна паспортизація – функція державного обліку об’єктів людської діяльності з метою їх класифікації

та інвентаризації за особливостями впливу на довкілля (типами й обсягами забруднень) для розроблення планів і

програм екологізації та еколого-безпечного розвитку.

Ліцензування природокористування – системи державних дозволів та використання природних ресурсів,

які оплачуються користувачами.

Пасіонарність – нездоланне прагнення людей до

діяльності. (за Л. Гумільовим).

Принцип збалансованого природокористування – розміщення і розвиток матеріального виробництва на

певній території має здійснюватися відповідно до її екологічної витривалості до техногенних навантажень.

Природно-ресурсний потенціал – здатність певної території без відчутної для себе втрати "віддавати"

певний обсяг природних ресурсів для народного господарства.

Рекреаційне навантаження – ступінь впливу відпочиваючих людей

на рекреаційні об’єкти (лісові, водні,

гірські та інші зони відпочинку, турбази тощо)…

Екологічна мережа – єдина територіальна система, яка включає ділянки природних ландшафтів, що

підлягають особливій охороні, і території та об’єкти природно-заповідного фонду, курортно-оздоровчі, рекреаційні,

водозахисні, полезахисні території та об’єкти інших типів, що визначаються законодавством України і

є часткою

структурних територіальних елементів, природних регіонів, природних ядер, коридорів, буферних зон.

Екологічно чистий продукт – продукт найвищої споживчої якості і конкурентноспроможності, що відповідає

чинним екологічним стандартам і є сертифікованим з наданням відповідної екологічної відзнаки маркування.

Екологічний прибуток – збалансована на користь людини й природи вигода, одержана за рахунок

зменшення шкідливого впливу

людини на довкілля, підвищення ефективності природокористування і зменшення

екологічних витрат. Це також прибуток від продажу екологічно чистої продукції, надання екологічних

консультаційних послуг, виконання екологічних робіт.

Екологічна катастрофа – широкомасштабна зміна екологічної та економічної ситуації, яка призводить до

повної деградації екосистем, загибелі значної кількості живих істот, тривалої зміни характеру захворювань і

надзвичайних соціально

-економічних потрясінь.

Екоцид – значне пригнічення і загибель екосистем, різних організмів, зокрема й людей, під впливом різних

або довготривалих змін одного чи комплексу екологічних чинників.

Екологічний імператив – звернена до людства вимога (подібна до закону моральної категорії) обмежити і

зупинити згубне для природи господарювання і в своїй діяльності спів вимірювати антропогенний тиск

на довкілля з

екологічною витривалістю біосфери. Це дотримання всіх екологічних правил і вимог, обмежень і заборон, чинних і

таких, що можуть виникнути в майбутньому, насамперед збалансованість виробництва з природою, співіснування

техносфери і біосфери згідно з концепцією збереження та відтворення останньої.

Сталий розвиток – усталений, еколого-економічно збалансований, екологічно безперервно підтримуваний

розвиток об

’єктів екологічного вивчення.

Визначень багато…

1) шлях максимізації довготривалих вигод для людства;

2) економічне зростання і розвиток, які доповнюють одне одного і не антагоністичні навколишньому

середовищу й суспільству;

3) такий економічний розвиток, який не підриває природну базу для майбутніх поколінь і зростає в

розрахунку на душу населення;

4) процес гармонізації

людства і навколишнього середовища…

Завдання: написати (дописати) приклади.

Освіта в галузі охорони природи

В найважливіших міжнародних документах останнього десятиріччя, присвячених проблемам

навколишнього середовища і гармонійного розвитку людства велика увага приділяється екологічній культурі і

свідомості, інформованості людей про екологічну ситуацію в світі, регіоні, на місці проживання, їх обізнаності з

можливими шляхами вирішення різних екологічних проблем, з концептуальними підходами до збереження біосфери

і цивілізації.

Державна політика

в галузі екологічної освіти повинна базуватися на таких принципах:

• розповсюдження системи екологічної освіти і виховання на всі верстви населення з урахуванням

індивідуальних інтересів, стимулів та особливостей соціальних, територіальних груп та професійних категорій;

• комплексності екологічної освіти і виховання;

• неперервності процесу екологічного навчання в системі освіти, в тому числі

підвищення кваліфікації та

перепідготовки.

Основною метою екологічної освіти є формування екологічної культури окремих осіб і суспільства в

цілому, формування навичок, фундаментальних екологічних знань, екологічного мислення і свідомості, що

ґрунтуються на ставленні до природи як універсальної, унікальної цінності. Екологічна освіта, з одного боку, повинна

бути самостійним елементом загальної системи освіти, і з іншого боку, виконує інтегративну

роль у всій системі

освіти. Ця мета досягається поетапно шляхом вирішення освітніх і виховних завдань та вдосконалення практичної

діяльності. Екологічна освіта – це сукупність наступних компонентів: екологічні знання – екологічне мислення –

екологічний світогляд – екологічна етика – екологічна культура. Кожному компоненту відповідає певний рівень

(ступінь) екологічної зрілості: від елементарних екологічних знань, уявлень дошкільного рівня

до їх глибокого

усвідомлення і практичної реалізації на вищих рівнях. Умовно можна виділити наступні узагальнені рівні екологічної

зрілості: початковий (інформативно-підготовчий), основний (базово-світоглядний), вищий, профільно-фаховий

(світоглядно-зрілий).

Вища екологічна освіта

спрямована з одного боку, на завершення формування екологічної культури

фахівців за різним фахом, і, з іншого боку, вона забезпечує підготовку спеціалістів із профільною вищою

екологічною освітою чотирьох рівнів (початкова, базова і два рівні повної вищої екологічної освіти), які відрізняються

за ступенем глибини, ґрунтовності й специфікою підготовки спеціалістів.

Вища екологічна освіта

Вихідним положенням вищої екологічної освіти є продовження базової середньої освіти на наступному,

більш високому рівні з метою формування у студентів високої екологічної культури, глибоких екологічних знань та

біосферного світогляду, підготовка бакалаврів, спеціалістів і магістрів у всіх сферах екологічної практичної

управлінської, освітньої та наукової діяльності.

Розвиток вищої екологічної освіти повинен базуватися

на комплексному збалансованому поєднанні

природничого, технологічного, економічного, юридичного і соціокультурного підходів.

Першочерговим завданням розвитку вищої екологічної освіти є розробка програм навчальних курсів з

екології у відповідності з вимогами часу, міжнародними принципами, можливостями ВНЗ, потребами регіонів та

відповідних стандартів.

В навчальних планах всіх ВНЗ (які не готують фахівців-екологів) на бакалаврському рівні

необхідно

передбачити курс екології, який би включав необхідні теоретичні і практичні аспекти, а також відповідні кожному

окремому ВНЗ курси з блоку прикладних екологічних дисциплін (можливо, у блоці вибіркових професійно-

оріентованих дисциплін). Для цього в навчальних програмах ВНЗ одним з обов'язкових курсів лекцій має бути курс

"Основи екології" (базові екологічні

знання), а також курси блоку "Прикладна екологія" (залежно від профілю ВНЗ –

"Агроекологія", "Урбоекологія", "Ландшафтна екологія", "Військова екологія", "Геоекологія", "Екологічні проблеми

енергетики", "Екологічні проблеми транспорту", "Екологічне право", "Економіка природокористування" тощо).

Особливе значення має екологічна освіта для студентів педагогічних вищих навчальних закладів,

майбутніх вихователів і вчителів, які поряд із загальним високим рівнем

екологічної культури мають опанувати

методику екологічної виховної роботи.

Суттєве значення має введення спеціального розділу з охорони навколишнього середовища та

раціонального природокористування у дипломні (кваліфікаційні) роботи (проекти) випускників технічного, аграрного,

військового та інших напрямів підготовки, залучення студентів до виконання науково-дослідних робіт з екологічної

тематики, до участі в екологічних гуртках, олімпіадах

і конференціях.

Другою, найважливішою функцією вищої екологічної освіти є підготовка фахівців-екологів різного освітньо-

кваліфікаційного рівня для освітньої галузі (вчителів, викладачів); для державних органів управління в галузі

охорони навколишнього середовища та раціонального природокористування; громадських організацій; для

підприємств, установ та організацій різних галузей народного господарства.

Вчитель-еколог повинен забезпечити викладання курсу “Основи

екологічних знань” у середніх

загальноосвітніх закладах, професійно-технічних закладах, а також проведення позашкільної еколого виховної

роботи. Підготовка вчителів екології повинна здійснюватись у педагогічних ВНЗ та класичних університетах.

Підготовка викладачів з екологічних дисциплін вищих навчальних закладів I - IV рівня акредитації відбувається

через магістратуру та аспірантуру з екологічних спеціальностей у класичних університетах, а також

у ВНЗ за

екологічним та галузевим спрямуванням.

Кожний окремий ВНЗ на рівні підготовки "спеціаліст" та "магістр" може надавати перевагу підготовці

фахівців-екологів того профілю, який необхідний в даний період галузям регіону (екологи-аграрники, екологи-

енергетики, екологи-лісогосподарники, екотехніки, геоекологи, радіоекологи, екологи заповідної справи,

екотоксикологи, інженери техноекологи, військові екологи, екополітики тощо) і

організацію якого ВНЗ може

забезпечити. На магістерському рівні відбувається також спеціалізація у екологічній науці в плані поглиблення і

розширення бакалаврського курсу.

В освітньо-професійних програмах підготовки бакалавра, спеціаліста та магістра-еколога необхідно

передбачити викладання наступних професійно-орієнтованих дисциплін: "Загальна екологія", "Екологія рослин",

"Екологія тварин", "Екологія людини", "Ландшафтна екологія", "Моніторинг навколишнього

середовища", блок

дисциплін напрямку "Прикладної екології", "Екологічний аудит", "Екологічний менеджмент", "Управління екологічною

безпекою", "Основи сталого розвитку", "Екологічна політика", "Економіка природокористування і природоохоронної

діяльності", "Нормування антропогенних навантажень", "Сучасні екологічні проблеми", "Екологічна економіка" тощо.

Зміст вищої екологічної освіти повинен віддзеркалюватися у Державних стандартах вищої освіти за всіма

напрямами підготовки згідно положень цієї Концепції.

Обов'язковим

є введення в навчальний процес лабораторних і практичних занять з екології, польових і

виробничих екологічних практик, в тому числі на базі структурних підрозділів Мінекоресурсів, органів державної

влади, а також за кордоном. Термін екологічних польових практик має бути не менше 3-х тижнів на рік (після 1-го, 2-

го, 3-го і 5-го років

навчання). Різні екологічні спеціалізації повинні мати різні за змістом, складністю завдань і

кількістю годин практики. Тематика курсових та кваліфікаційних робіт (проектів) повинна формуватися насамперед з

урахуванням реальних потреб регіону та держави з охорони навколишнього середовища та раціонального

природокористування.

Кожний окремий ВНЗ надає перевагу підготовці фахівців-екологів того профілю, який необхідний в

даний

період галузям промисловості, сільського, лісного та водного господарства, транспорту, енергетики, оборони тощо.

Підготовка фахівців-екологів у недержавних вищих навчальних закладах, повинна здійснюватися з обов’язковим

урахуванням положень концепції розвитку екологічної освіти України у повному обсязі.

Велике значення для підвищення рівня вищої екологічної освіти мають: міжвузівські, регіональні і

міжнародні контакти

викладачів і студентів (слухачів); участь фахівців Мінекоресурсів в розробці Державних

стандартів екологічної освіти; зв’язки з громадськими організаціями; регулярний обмін досвідом, стажування, ви-

конання спільних екологічних проектів, науково-дослідних програм і видання підручників та посібників; термінова

підготовка і перепідготовка педагогічних кадрів вищих навчальних закладів у галузі екологічної освіти.

Роль державних і неурядових організацій в

охороні природи та природокористуванні

Андрій Андрусевич

Неурядові екологічні організації в Україні: проблеми становлення та

розвитку

Кожний має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля (ст. 50 Конституції України)

Сьогодні в Україні діє понад 500 (1) екологічних неурядових організацій (НУО) (2), активних на місцевому та

національному рівнях (3). Екологічні НУО в Україні – явище доволі нове, незважаючи на багаторічну історію

товариств охорони природи (практично єдиного об’єднання громадян у сфері охорони довкілля, яке діяло в часи

СССР). Починаючи з кінця 80-х і особливо середини 90-х

рр. ХХ ст. екологічні НУО створювали новий образ

екологічного громадського руху в Україні. Водночас, можливо, зарано говорити про те, що сьогодні такий рух

вийшов на якісно новий рівень, адже окремі елементи екологічної складової суспільного життя таки були втрачені

(зокрема, значне редукування діяльности товариств охорони природи не було повною мірою компенсоване

новоствореними організаціями, особливо з точки зору цілісної екологічної просвіти населення).

Стан розвитку екологічного громадянського суспільства в Україні – питання значно ширше, аніж діяльність

НУО, і включає окремі аспекти діяльности державних органів, політичних партій, зрештою, екологічну свідомість

суспільства як самостійне явище. Ця стаття не ставить за мету дати комплексний і об’єктивний

аналіз усіх елементів

такого явища, як екологічні НУО в Україні. Натомість є особистим поглядом автора на стан розвитку екологічних

НУО та ряд проблем, пов’язаних із їх діяльністю. Зважаючи на те, що окремі міркування можуть бути гостро

сприйняті представниками громадських організацій, ця стаття містить якомога менше посилань на діяльність (назву)

конкретних

екологічних НУО.

Історія становлення та розвитку екологічних НУО – невід’ємна частина усього екологічного руху в Україні.

Значна частина екологічних НУО виникла як реакція на Чорнобильську катастрофу, деякі з яких є сьогодні

провідними екологічними НУО України. Иншим важливим чинником, що сприяв виникненню екологічних НУО, був

процес демократизації суспільства та держави в

цілому. Із к. 80-х рр. почали виникати громадські організації у сфері

захисту прав людини, прав дітей, вивчення становища жінки у суспільстві, різні благодійні фонди. Зрозуміло, що

екологічна «ніша» суспільного життя не залишилась поза увагою. На цьому ґрунті виникла ціла низка організацій, які

можна умовно поділити на дві групи: перша – невеликі групи

активістів, що спрямовували свої зусилля на вирішення

нагальних місцевих чи регіональних проблем та друга – організації, діяльність яких була спрямована на реформу

державної влади, хоч вони і обмежували себе екологічними питаннями.

Подальший розвиток екологічних організацій супроводжувався значним розширення їх діяльности (а часто і

повної зміни пріоритетів). Цей процес зачепив усі екологічні

НУО, незалежно від причин їх утворення. Становлення

НУО часто супроводжувалося перереєстрацією ряду організацій на всеукраїнські та міжнародні з метою

адекватного відображення їхньої діяльности. Водночас, цей процес був пов’язаний і з кризою ряду екологічних НУО

– ідеологічною, фінансовою.

У процесі свого розвитку та становлення екологічні НУО значно змінились і набули певних організаційно-

ідеологічних форм. Можна виділити принаймні три

типи таких форм, виходячи із організаційної структури, сфери та

методів діяльности: організації політико-лобістського характеру (policy organizations), ресурсні центри (think-tanks) та

організації місцевої дії (grassroots organizations) (4).

Перша група, як правило, характеризується широкою мережею місцевих осередків, високим рівнем співпраці

із державними органами на усіх рівнях (особливо національному), політико-лобістськими методами роботи. Такі

методи вирішення поставлених проблем включають

ініціювання парламентських слухань, прийняття державних

програм та планів в окремих сферах і вимагають прямої роботи із державними органами. Методи роботи переважно

пов’язані із тим, що саме вирішення питань вимагає зміни (впровадження) загальнодержавних підходів, наприклад,

заохочення альтернативних (зелених) методів отримання енергії. Власне, використання таких методів і вимагає

особливої організаційної структури (

наявність осередків), адже це додає ваги лобістським зусиллям таких НУО

(наявність кількатисячного членства додає значної «політичної» ваги з точки зору теорії сили). Цю групу організацій

часто сприймають як політично заангажовану. Дійсно, подекуди існують тісні зв’язки таких організацій із політичними

партіями. Инколи ж їхня «заангажованість» – результат невірного сприйняття суспільством їх

лобістських методів

роботи.

Друга група організацій характеризується невеликим штатом, широким колом професійних контактів та

аналітичними методами роботи. Їх основне завдання – дати ґрунт для подальших дискусій, роботи инших НУО чи

державних органів. Головні методи роботи – підготовка аналітичних звітів, які дають можливість сформулювати

певні програмні дії (наприклад, розробити пріоритети та план адаптації законодавства

до стандартів ЕС). Звідси і

відсутність необхідности численних осередків, адже головним є змога залучити та організувати роботу експертів.

Третя група організацій – це організації, що спрямовують свої зусилля на вирішення нагальних проблем

громади. Переважно їхня діяльність має місцевий характер. Особливістю таких організацій є їх близькість до

громади, до проблем, що їх

відчувають жителі конкретного міста чи селища. Водночас, инколи такі організації

займаються і регіональними проблемами (наприклад, в межах Кримського півострова). Перевага їх роботи – в

наявності конкретних результатів (очищення русла невеликої річки, наприклад) і важливість таких результатів для

місцевого населення.

Можна зробити припущення, що існує певний зв’язок між причинами виникнення та подальшим

розвитком

екологічних НУО. Організації політико-лобістського характеру переважно є результатом розвитку тих організацій, що

первинно виникли як реакція на Чорнобильську катастрофу. Вочевидь, рушійною силою було те, що первинні

завдання (пов’язані із подоланням наслідків Чорнобильської аварії) вимагали особливих методів роботи. Досвід

такої діяльности не міг не вплинути на подальший розвиток

організацій, які, розширивши сферу своїх пріоритетів,

залишили методи досягнення поставлених цілей. Організації ж другого та третього типу (ресурсні центри та

організації місцевої дії) переважно сформувались на основі тих, що виникли на хвилі демократизації суспільства.

Сучасний стан розвитку екологічних НУО характеризується рядом спільних ознак (проблем), які виявляють

реальні проблеми їх функціонування. До

таких ознак можна віднести відсутність цілісної стратегії діяльности,

низький рівень організаційно-фінансового розвитку та негативне сприйняття суспільством. Усі ці ознаки тісно

пов’язані, часто перебувають у причинно-наслідковому зв’язку.

Найліпше це проаналізувати на прикладі спорудження каналу Дунай – Чорне море в українській частині

дельти Дунаю. Будівництво каналу мало найбільший міжнародний

резонанс і без перебільшення його можна

назвати найбільшим екологічним скандалом України за усі роки незалежности. Реакція екологічних НУО, на мою

думку, яскраво виявила характерні проблеми сучасного стану їх розвитку та сприйняття суспільством.

У 2003 р. уряд України почав активну роботу з відновлення судноплавства в українській частині дельти р.

Дунай шляхом розробки

та узгодження проєкту будівництва каналу через гирло Бистре. Власне, відновлення

судноплавства, а не його запровадження, стало ключовим елементом позиції України (5). Очевидно, що головними

чинниками були стратегічна необхідність утвердитись у Придунайському регіоні шляхом розвитку транспортної

інфраструктури (6). Її розвиток передбачав відновлення вантажопотоків через українську частину гирла р. Дунай, де

до недавнього часу монополістом

була Румунія, на території якої функціонують кілька судноплавних каналів,

зокрема Сулінський канал, режим на якому регулюється Бєлградською конвенцією про режим судноплавства на р.

Дунай (1948).

Одним з найскладніших питань, що стали перешкодою для будівництва каналу, є екологічна цінність дельти

р. Дунай. Практично вся територія української частини дельти перебуває у складі Дунайського

біосферного

заповідника, а саме гирло Бистре розташоване у його заповідній зоні. Значна частина території дельти

охороняється як водно-болотні угіддя за Рамсарською конвенцією про водно-болотні угіддя міжнародного значення

1971 р. Окрім того, будівництво такого об’єкту на кордоні із Румунією поставило питання про застосування Конвенції

про оцінку впливу на навколишнє

середовище у транскордонному контексті 1991 р. (Конвенція Еспо) (7). Особливо

складним виявилось не питання будівництва каналу, а запропоноване місце його будівництва – гирло Бистре. Проти

будівництва каналу через це гирло виступив ряд національних та міжнародних організацій, включаючи Національну

академію наук України (8). У ряді висновків, підготовлених НАН України, обґрунтовується неминуче порушення

Україною своїх міжнародно-правових зобов’язань у випадку спорудження каналу через гирло Бистре (9). Подібну

позицію зайняли неурядові екологічні організації України та инших країн.

Проте зайняти позицію

– це одне, а вживати реальних кроків для вирішення проблеми – зовсім инше. На

жаль, коли проблема стояла особливо гостро (2003–2004 рр.), лише окремі НУО безпосередньо займались цим

питанням. Серед них Соціально-екологічний союз (Одеса), Печеніги (Харків), Київський еколого-культурний центр

(Київ) та ЕПЛ (колишній БФ «Екоправо-Львів). Чому инші потужні організації, які

часто вважають провідними, не

змогли зосередити свої зусилля на вирішенні цієї проблеми? Чому в той час, коли розгортався міжнародний

скандал навколо будівництва каналу, вони не вживали чітких координованих заходів, а займалися реалізацію инших

проєктів? На мою думку, показовою є і їхня участь в процесі прийняття рішення щодо каналу.

Одним із

важливих питань проєктування та спорудження каналу стало врахування думки громадськости

щодо проєкту і забезпечення участи громадськости у процесі прийняття рішення. З точки зору міжнародного права

постало питання застосування Оргуської конвенції. З часу розробки Оргуської конвенції Україна займала позицію

підтримки ідеї її прийняття. Міністр охорони навколишнього середовища головував на одній із сесій

першої Наради

сторін Конвенції (м. Лукка, Італія, 2002 р.), положення про пріоритетність імплементації та практичної реалізації

Оргуської конвенції Україна включила у План дій Україна-ЕС. Міністерство закордонних справ України неодноразово

заявляло про готовність України до діалогу з міжнародними організаціями та країнами щодо будівництва каналу

Дунай – Чорне море, виявляючи розуміння їхньої стурбованости

з приводу екологічних наслідків будівництва (10).

Уже після відкриття першої черги каналу у 2004 р. до України були запрошені експерти ряду міжнародних конвенцій,

організацій Европейського Союзу (11).

Водночас, намагання національних неурядових організацій взяти участь у процесі прийняття рішення щодо

будівництва каналу виявили дещо иншу позицію Міністерства охорони навколишнього середовища. Так, під час

розгляду судами

України позовів ЕПЛ, Міністерство заперечувало існування зобов’язань за Оргуською конвенцією –

як у відгуках на позовні заяви, так і в ході слухань у судах. В результаті проєктна документація техніко-економічного

обґрунтування інвестицій та першої черги будівництва каналу так і не була надана громадськості.

Однак, спроби забезпечити участь громадськости дали позитивний

результат у 2004 р.: проєктна

документація першої черги будівництва каналу була надана громадськості для ознайомлення. Але жодна екологічна

НУО України не надала своїх зауважень. Невже титанічні зусилля тих небагатьох НУО, які намагалися забезпечити

відкритість процесу прийняття рішення, були марними? Чому жодна із численних екологічних НУО не вважала за

потрібне надати свої фахові

зауваження? Чому засоби масової інформації звинувачували НУО ледь не у зраді

національних інтересів та роботі на иноземні спецслужби? Чому державні органи вперто ігнорували думку

громадськости, висловлену через засоби масової інформації, в індивідуальних та колективних зверненнях?

Можливо, аналіз характерних проблем розвитку екологічних НУО дасть відповіді на ці запитання.

Шлях, який пройшли

екологічні НУО від свого утворення до сучасного стану, був непростий. Умови їх роботи

різко змінилися у порівнянні із 80 – поч. 90-х рр., саме суспільство змінилось. Як зазначалось, значна частина

організацій виникла як реакція на конкретну проблему. Із плином часу проблема, навколо якої виникла організація,

або була вирішена, або не могла бути вирішена

цією організацією. Це поставило непросте завдання – що робити

далі? На жаль, досвід побудови громадянського суспільства в Україні невеликий, а тому піонери екологічного руху

не завжди чітко уявляли собі принципи побудови, внутрішньої конституції таких організацій. Звідси – відсутність

в переважної більшости НУО реальної мети, чи місії, яка б визначала рамки діяльности

та цінності організації.

Процес планування діяльности, особливо на далеку перспективу, або був відсутній, або відбувався спорадично.

Конкретні можливості визначали поточні пріоритети. Це призвело до того, що організації почали «накладатись» у

своїй діяльності, виникла свого роду конкуренція. З иншого боку, ряд організацій почали втрачати (або так і не

набули) свою ідентичність, і

відрізняють їх хіба назви. Певні організації зіштовхнулись з иншою проблемою –

необхідністю визначитися, що є пріоритетом: вирішення екологічних завдань чи реформа влади. Цьому особливо

сприяла зміна зовнішніх умов їх роботи, нові принципи функціонування влади стали реальністю, сприяння

зарубіжних фондів у цьому напрямку зменшилося. Часто такі організації, маючи значний досвід роботи і

вагомі

результати, не змогли знайти своє місце в нових умовах. Инколи вони просто ігнорували зміну зовнішніх обставин і

продовжували займатись звичною справою.

Відсутність реального планування пов’язане з іще однією проблемою –відповідністю потребам громади. В

умовах значного зовнішнього фінансування та існування гострої екологічної проблеми (тобто в період зародження

екологічного руху) мало

хто ставив таке питання. Коли ж період своєрідної «ейфорії» пройшов, практики визначення

та врахування потреб громади не було. Значна частина екологічних НУО і сьогодні не бачить такої потреби,

вважаючи, що вони здатні самостійно формувати потреби громади (населення). Це сприяє виникненню такого

явища, як елітність, тобто організація вважає себе настільки досвідченою,

що сама формує потреби громади і не

бачить необхідности їх вивчати. Нерідко діяльність таких організацій не підтримується населенням, бо вона надто

віддалена від реальних проблем та потреб, а проєкти не знаходять підтримки і розуміння навіть серед самих

екологічних НУО.

За умов відсутньої чітко визначеної мети (місії) діяльности організації, відсутности планування та врахування

потреб громади частина екологічних НУО не могли сформувати своєї ідентичности, цілісности своєї діяльности.

Відсутність ідентичности лише загострила проблему їх конкуренції, особливо в умовах скорочення фінансування.

Відсутність зв’язку із населенням унеможливлювало фінансування за рахунок підтримки громадянами (сьогодні

навряд

чи можна знайти екологічну НУО в Україні, бюджет якої формується хоча би на 10% за рахунок фінансової

підтримки громадян). Зрештою, фінансування – окреме питання.

Практично усі екологічні НУО сформувались за фінансової підтримки закордонних організацій (донорів). У

перші роки незалежности валову частку такої підтримки надавали США через державні програми (бюджетні кошти)

(12). Майже одночасно

на території України почали працювати приватні донорські організації, згодом з’явились

кошти Европейського Союзу (особливо через програму TACIS). Така підтримка була викликана різними чинниками,

у тому числі політичними інтересами відповідних держав. Об’єми фінансової допомоги та способи її надання не

сприяли нормальному розвитку організацій з точки зору організаційної та фінансової стабільности.

Початок нового

тисячоліття відзначився зміною пріоритетів донорських організацій, значним скороченням фінансування. Зміна

пріоритетів донорів означає на практиці припинення фінансування певної діяльности. Низка екологічних НУО

опинилась на порозі фінансової кризи. Незважаючи на прихід приватних донорів та допомоги ЕС, середовище

фінансування значно змінилось. Щоб отримати фінансування, багатьом довелось зайнятись новими видами

діяльности, припинити

свої первинні проєкти. Власне, поняття «проєкту» є також надзвичайно важливим для

розуміння суті проблеми фінансової стабільности НУО. Проєкт означає певне завдання, конкретні заходи з його

вирішення і відповідний бюджет. Організація як така не може бути проєктом, проєкт – це лише частина її діяльности.

Відповідно, більшість НУО опинились перед складним завданням: забезпечити

стабільність фінансування,

неперервність своєї роботи в умовах «проєктного» фінансування.

Боротьбу НУО за проєкти ще називають соціальним дарвінізмом (13) (подібно до боротьби видів за

виживання, НУО борються за фінансування). Це явище має кілька негативних наслідків, частина яких вже

згадувалась. Перший такий наслідок – непослідовність, нецілісність діяльности НУО. Сьогодні – один проєкт, завтра

– инший. Сьогодні

організація проти бізнесу, завтра розвиває корпоративну відповідальність і співпрацює із

вчорашніми ворогами. Ідентичність організації, послідовність у виконанні місії виглядають ідеалістичними поняттями

на тлі боротьби за фінансування. Инший неґативний наслідок – пріоритет отримання коштів над суспільною

значимістю роботи. Це те, що інколи у нас називають грантоїдством. Можна погодитись із думкою, що часто

кваліфікація

та енергія НУО йде на боротьбу за отримання коштів, а реальні суспільні зміни – далеко не головні

завдання, що ставлять вони перед собою (14).

Слід розуміти, що фінансування – реальна проблема. Критикувати екологічні НУО за непослідовність,

звинувачувати у грантоїдстві – недостатньо. Слід також визнати, що навіть за наявности підстав для такої критики,

немає аргументів

для неповаги до їхньої роботи. Значна частина екологічних НУО усвідомлюють важливість своєї

місії, лише для незначної меншости їх діяльність – лише спосіб заробити гроші. Люди, які працюють в екологічних

НУО, не просто працівники. Це часто віддані своїй справі фанатики і фахівці, що переймаються соціальною

значимістю своєї роботи. Водночас, зовнішні умови (зокрема особливості

фінансування) не єдиний фактор, що

сприяє непослідовності роботи екологічних НУО. Надзвичайно важливим фактором є особливості організаційної

структури, так би мовити, конституція НУО (15).

Управління та менеджмент екологічних НУО є ключовим фактором їх стабільности, послідовности та,

зрештою, ефективности. Процес визначення пріоритетів, стратегічного планування, оцінки ефективности, прийняття

поточних рішень є не менш важливими,

аніж зовнішні умови існування НУО. На жаль, доводиться констатувати, що

переважна більшість екологічних НУО функціонує за принципом «лідер (керівник) вирішує все». Хоч я особисто

прихильник теорії визначальної ролі особистости в історії, розвиток громадської організації не повинен цілковито

залежати від однієї особистости. Це стосується як організацій із численним членством, так і порівняно

невеликих.

Офіційно ледь не усі НУО мають колективний орган (-и) управління. Водночас, практика дещо різниться від

статутних положень НУО. Перша проблема, яка виникає – залежність НУО від керівника. На керівнику зосереджені

усі контакти, увесь досвід організації, а тому відсутня інституційна пам’ять. У випадку, якщо керівник вирішує змінити

місце проживання, роботу –

організація опиняється на межі краху. Друге, – одноособове «правління» не сприяє

адекватному прийняттю рішень, об’єктивній оцінці ситуації. Третє, – такий підхід не сприяє професійному росту

працівників, адже керівник часто є єдиною публічною особою організації. І останнє – організація уособлюється в

керівнику. Суспільство сприймає організацію виключно через особистість керівника, а не як окрему одиницю

із

своєю власною ідентичністю.

Колективне управління організацією теж має свої недоліки. Слід визнати, що на момент виникнення

більшости екологічних НУО ключову роль у їх становленні відіграла конкретна особа. Можливо, це особливість

постсовєтського менталітету, але инколи самі члени організацій не вміють колективно приймати рішень. Потреба

мати «царя» часто є підсвідомою, а

инколи і свідомо визнається (нам потрібен лідер!) Окрім того, часто самі

працівники організації є тими, хто приймає рішення (колективно). Це призводить до конфлікту інтересів: ті ж люди

визначають пріоритети, ставлять завдання, здійснюють безпосереднє керівництво/виконання завдань і оцінюють

ефективність роботи. Иншими словами, функції визначення пріоритетів, виконання робіт та контролю зосереджені в

100

одних руках. Це не сприяє об’єктивній оцінці діяльности і, врешті-решт, розвитку організації (16). Реальний вихід із

ситуації – наявність дорадчої ради, яка б складалась із осіб, прямо не залучених до роботи організації. Хоча багато

НУО формально мають такі ради, на практиці такі ради діють і виконують свої функції лише у дуже

малій кількості

екологічних НУО.

І остання ознака (чи проблема), про яку хотілося б згадати, – це особливість ставлення українського

суспільства до екологічних НУО. Надто часто до екологічних НУО ставляться негативно, особливо на побутовому

рівні. Якщо ЗМІ виявляють певне розуміння суспільної необхідности роботи екологічних НУО (навіть звинувачуючи

їх у зраді національних інтересів

, лобіюванні приватних інтересів), то державні органи та окремі громадяни

виявляють значний скептицизм, коли йдеться про екологічні НУО. Видається, що причини такого ставлення

державних органів та громадян різні.

Державні органи мають два головні застереження: 1) НУО – непрофесійні і не можуть мати науково

обґрунтованих позицій, 2) екологічні НУО неконструктивні (радикальні). Думка про непрофесійність з

часом

зміниться і НУО будуть сприйматися як рівноправний партнер з професійної точки зору. Сприйняття ж екологічних

НУО як радикальних, безкомпромісних є серйознішою проблемою. З одного боку, часто екологічні НУО дійсно

займають безкомпромісну позицію, висуваючи жорсткі вимоги у своїх зверненнях. Практично, головною тезою таких

звернень є «Ні!». Це призвело до того, що

, наприклад, ідея участи громадськости у прийнятті рішень з екологічних

питань практично скомпрометована в Україні. Державний орган «наперед» знає, що скажуть НУО під час

громадського обговорення якогось питання – скажуть «ні». З иншого боку, така ситуація викликана практикою

прийняття рішень: від громадськости приховують інформацію, її думку ігнорують. Відповідно, реакцією на таку

поведінку

державних органів є певний радикалізм. Ряд організацій спробували вирішити цю проблему шляхом

налагодження співпраці. Це мало як позитивні результати, так і неґативні – такі організації часто звинувачують в

заангажованості, навіть у зраді громадських інтересів (з боку инших НУО). Питання про зраду громадських інтересів,

можливо, не доцільно ставити, але питання конфлікту інтересів є

реальним. Яким чином громадська організація

може мати незалежну і послідовну позицію, якщо її керівник найчастіше працює на державній службі?

Особливо болісним є питання ставлення громадян до екологічних НУО. Якщо загальне ставлення до охорони

довкілля позитивне, то доволі часто у конкретному випадку ставлення є неґативним. Переважно неґативне

ставлення викликане конфліктом соціальних

та економічних інтересів із екологічними. На жаль, перші мають

перевагу серед громадян, адже це питання добробуту. Зв’язок між станом довкілля та добробутом часто

сприймається як теоретичний. Вочевидь саме це (пріоритет соціально-економічних особистих інтересів) є головною

причиною неґативного ставлення громадян до екологічних НУО. Зрештою, навіть не стільки до самих НУО

, як до їх

конкретних дій. Позитивному іміджу не сприяють і вище вказані проблеми розвитку екологічних НУО, особливо

відірваність від потреб громади. Практика показує, що, якщо виникає якась екологічна проблема, громадяни

самоорганізовуються, а провідні екологічні НУО залишаються осторонь.

Підводячи підсумки, хотілося б, перш за все, віддати належне тим екологічним НУО, які

продовжують свою

роботу зі збереження довкілля. Їх зусилля часто є єдиним чинником вирішення екологічних проблем. Впертість, з

якою вони долають проблеми свого розвитку та функціонування, викликана не особистими амбіціями, а бажанням

зберегти природу, захистити людину від неґативного впливу забруднення довкілля. Наявність організаційних,

фінансових та соціальних проблем розвитку екологічних НУО означає, що

перші кроки зроблено. Це означає, що в

Україні екологічна складова громадянського суспільства не відсутня, а значить, має перспективи розвитку.

Надзвичайно багато залежить від рівня екологічної свідомости суспільства, що може сприяти або гальмувати

розвиток екологічних НУО. З иншого боку, самі екологічні НУО несуть відповідальність за розвиток екологічної

свідомости, культури населення. Держава

повинна докладати комплексних та спланованих зусиль на формування

екологічної свідомости громадян. Внутрішні ж чинники проблем розвитку будуть подолані тими організаціями, які їх

усвідомлять, виконуючи наш спільний обов’язок: зберегти довкілля для прийдешніх поколінь.

1. Національна доповідь України про гармонізацію життєдіяльності суспільства у навколишньому природному середовищі, Київ, 2003.

2. У цій статті під неурядовими екологічними організаціями слід розуміти громадські та благодійні організації, зареєстровані та

території України і які мають статутні цілі у сфері охорони довкілля.

3. Екологічні НУО складають бл.11% усіх НУО України, див. Стан та динаміка

розвитку неурядових організацій України. 2002-2003

роки. Короткий огляд. – Творчий центр Каунтерпарт, Київ, 2004.

4. Паралельні назви англійською мовою носять умовний характер і мають на меті дати наближену характеристику НУО, відповідно до

відомої в розвинутих країнах класифікації НУО.

5. Такий підхід був центральним елементом позиції України під час другого засідання Постійної робочої групи Міжнародної комісії

захисту р. Дунай (МКДЗ) 16-17 вересня 2004 р. у Відні, на якому делегація України презентувала проєкт відновлення судноплавства в

українській частині дельти Дунаю.

6. Перспективы развития судоходства в украинском Придунавье // Зеркало Недели, № 1 (426) Суббота, 11 – 17 Января 2003 г.

7. Уряд Румунії наразі використовує усі можливості щодо застосування Конвенції Еспо, звернувшись до Комітету з імплементації

Конвенції Еспо та розпочавши спеціально передбачену Конвенцією процедуру запиту. Остання передбачає створення комісії, яка наразі лише

почала свою роботу. Власне, до завершення роботи Комісії призупинено розгляд звернень Румунії до Комітету з імплементації Конвенції Еспо

та до Комітету з дотримання Оргуської конвенції (у частині).

8. Про це свідчить лист Президента НАН України

ак.Патона Б.Є. до міністра охорони навколишнього середовища України Ігнатенка

П.М. від 14.04.2005р.