Ріяка В.О. (ред.) Конституційне право зарубіжних країн

Подождите немного. Документ загружается.

Конституційно>правовий статус людини і громадянина 71

громадянств, яке надається біпатриду з огляду на конвенції про

скасування подвійного громадянства. У разі самовизначення нації

і створення нової держави громадянство нової держави набуваєть

ся мешканцями цієї країни згідно із законом про громадянство,

як правило, автоматично. Згідно зі ст. 3 Закону «Про громадян

ство України» громадянами України вважаються:

а) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголо

шення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно про

живали на території України;

б) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релі

гійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального по

ходження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших

ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про

громадянство України» (від 13 листопада 1991 року) проживали

в Україні і не були громадянами інших держав;

в) особи, які прибули в Україну на постійне місце проживан

ня після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина

колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх страв

України внесено запис «громадянин України», а також діти та

ких осіб, які прибули разом з батьками в Україну, якщо на мо

мент прибуття в Україну вони не досягли повноліття;

г) особи, які набули громадянства України відповідно до за

конів України та міжнародних договорів України.

На відміну від натуралізації, дарування громадянства здій

снюється за особливі заслуги перед державою на основі постано

ви компетентних органів (президента, Сенату тощо), незалежно

від терміну постійного проживання, знання мови і т. ін.

Втрата громадянства (репудіація, або добровільна відмова).

За національним правом більшості держав є кілька підстав втра

ти громадянства.

Експатріація – вихід із громадянства за власним бажанням.

Згідно з законодавством Великобританії, США і ряду інших дер

жав для експатріації не потребується дозволу державних органів –

вона здійснюється за односторонньою заявою про відмову від гро

мадянства. У Франції свобода експатріації існує лише для осіб,

які набули громадянство Франції за «правом крові» за кордоном.

У Німеччині свобода експатріації обмежена для державних служ

бовців, суддів, військовозобов’язаних, які не відбули строкової

72 Розділ 7

служби. В Японії, Ірландії, Австрії, Україні існує дозвільна сис

тема експатріації; у виході з громадянства України може бути

відмовлено, якщо особа, яка порушила клопотання про вихід, має

невиконані зобов’язання перед державою, майнові зобов’язання,

з якими пов’язані істотні інтереси громадян чи організацій.

Денатуралізація – примусове позбавлення громадянства, на

бутого в результаті натуралізації. Денатуралізація, базується на

концепції недостатньої усталеності зв’язку натуралізованого гро

мадянина з його новою батьківщиною. Тому законодавство дея

ких держав встановлює умови, за яких акт натуралізації скасо

вується. Наприклад, натуралізований аргентинець за рішенням

суду втрачає громадянство у разі «перебування за кордоном по

над два роки» або за «завдання шкоди уряду Аргентини». Грома

дянство України втрачається внаслідок виявлення факту подан

ня неправдивих відомостей або фальшивих документів під час на

туралізації,

Денаціоналізація – примусове позбавлення громадянства осіб,

які набули його за правом народження. Так, громадянство Украї

ни втрачається внаслідок вступу особи на військову службу, служ

бу безпеки, поліції, юстиції або до інших органів державної влади

в іноземній державі без згоди на те державних органів України.

§ 2. Проблема подвійного громадянства, апатриди,

правовий статус іноземних громадян

Подвійне громадянство (біпатритизм) є таким правовим ста

тусом особи, за яким вона одночасно має громадянство двох або

більше країн. Подвійне громадянство виникає, поперше, за на

родження дитини у державі, де діє принцип «права грунту», від

батьків, які мають громадянство держави, де діє принцип «права

крові» (наприклад, Чилі – Україна, Аргентина – Росія, Бразилія –

Великобританія); подруге, за натуралізації, якщо законодавство

країни, громадянства якої набуває індивід, не вимагає відмови від

попереднього (Іспанія – Росія, Ізраїль –Україна); потретє, внас

лідок шлюбу жінки з іноземцем, якщо законодавство країни дру

жини зберігає за нею громадянство, а законодавство країни чоло

віка надає їй свого громадянства.

Принцип невизнання подвійного громадянства записаний у

ст. 3 багатосторонньої Гаазької конвенції 1930 р. «З деяких пи

Конституційно>правовий статус людини і громадянина 73

тань стосовно колізій законів про громадянство». Але цю конвен

цію ратифікували лише 13 держав, тому вона не набула значення

загальновизнаної норми міжнародного права. Проте у національ

ному праві багатьох держав подвійне громадянство не визнаєть

ся. Так, ст. 2 Закону України «Про громадянство України» вста

новлює: «Якщо громадянин України набув громадянство (піддан

ство) іншої держави, або держав, то у правових відносинах з

Україною він визнається лише громадянином України». Незва

жаючи на це, біпатриди фактично існують, через те перед судами

й посадовими особами постійно постає проблема визнання кри

терію встановлення єдиного законного громадянства біпатридів

з точки зору як національного, так і міжнародного права. Якщо

перед національним або міжнародним судом постає проблема

встановлення громадянства біпатридів, судді користуються пре

цедентом, створеним Міжнародним судом ООН у справі Нотте

бома, який був за документами одночасно громадянином Ліхтен

штейну і Гватемали. Згідно з вердиктом Міжнародного суду гро

мадянство біпатридів у спірних справах встановлюється за

концепцією ефективної громадянської належності, тобто керують

ся такими критеріями, як місце постійного проживання (домі

цилій), місце роботи, місце реального користування громадянсь

кими й політичними правами, володіння нерухомою власністю.

Особи без громадянства (апатриди) – особи, які позбавлені

громадянства за власним бажанням чи за рішенням компетент

них державних органів і не набули громадянства іншої країни.

Правовий статус іноземних громадян. Іноземцями визнають

ся особи, які не мають громадянства держави, на території якої

вони перебувають, але мають докази громадянства іншої держа

ви. Статус – правове становище іноземних громадян – регу

люється національним законодавством країни, в якій вони пе

ребувають, і міжнародними угодами. Разом із тим, іноземці збері

гають правовий зв’язок з державою, громадянами якої вони є.

Дипломатичний виступ такої держави на захист своїх громадян,

якщо їх права порушені державою перебування, не вважається

актом протиправного втручання у внутрішні справи іноземної

держави.

Сукупність прав і обов’язків іноземців, встановлених націо

нальним і міжнародним правом, створює їхній статус – правовий

режим іноземних громадян. Існує кілька його видів.

74 Розділ 7

Національний режим означає надання іноземцям державою

проживання прав, пільг і привілеїв, в основному рівних обсягу

прав своїх власних громадян і юридичних осіб. Даний режим вста

новлюється національними законами майже всіх сучасних дер

жав. Ці самі закони окремо обмежують права іноземців, виходячи

з міркувань безпеки, національної економіки та управління. Так,

згідно із Законом України «Про правовий статус іноземців» іно

земці не можуть обирати й бути обраними до органів державної

влади та самоврядування, а також брати участь у референдумах

(ст. 23), не проходять військову службу у Збройних Силах Украї

ни (ст. 24). Крім того, іноземці не можуть посідати окремі посади

або займатися певною трудовою діяльністю, якщо вона пов’язана

з належністю до громадянства України, наприклад, призначати

ся нотаріусами, суддями, прокурорами.

Режим найбільшого сприяння означає надання громадянам

держави, договір з якою передбачає цей режим, прав, не менших

за ті, що мають громадяни будьякої третьої держави. Режим най

більшого сприяння наближається до національного режиму. Вста

новивши національний режим для іноземців однієї країни, дер

жава, з огляду на принцип найбільшого сприяння, повинна нада

ти таких самих прав іноземцям інших держав, що мають режим

найбільшого сприяння.

Спеціальний режим означає поширення на громадян певних

держав особливих пільг чи обмежень. Даний режим встановлюєть

ся багатосторонніми регіональними і двосторонніми угодами, що

передбачають спрощений порядок перетинання державного кор

дону, безвізовий в’їзд тощо.

Закон України «Про правовий статус іноземців» говорить:

«Якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалі

зації прав і свобод громадянами України, Кабінет Міністрів Ук

раїни може прийняти рішення про встановлення відповідного

порядку реалізації прав і свобод громадянами цієї держави на те

риторії України». Іноземці зобов’язані поважати та дотримува

тися Конституції і законів України, шанувати традиції та звичаї

народу України. У галузі цивільних і сімейних прав іноземці при

рівнюються до громадян України, тобто діє національний режим.

Право притулку – надання державою можливості в’їзду на її

територію і перебування там особам, які на батьківщині або в дер

жаві постійного місця проживання переслідуються за політичну,

Конституційно>правовий статус людини і громадянина 75

наукову чи релігійну діяльність. Держава згідно зі своїми закона

ми визначає, чи існують підстави для надання права притулку тій

чи іншій особі. Стаття 14 Загальної декларації прав людини так

формулює право притулку: «Кожна людина має право шукати

притулок від переслідувань в інших країнах і користуватися цим

притулком. Це право не може бути застосоване у разі пересліду

вання, яке насправді спричинене вчиненням неполітичного зло

чину або діянням, що суперечить цілям і принципам Організації

Об’єднаних Націй».

§ 3. Рівність і заборона дискримінації

Якщо уважно вивчати міжнародні акти захисту прав людини,

конституції сучасних демократичних держав, то обов’язково мож

на помітити, що у багатьох цих документах прямо чи побічно ви

словлюється принцип рівності та заборони дискримінації.

Статті 1, 2 Загальної декларації прав людини; п. 2 ст. 2, 3 Між

народного пакту про економічні, соціальні і культурні права;

ст. 2, 3 Пакту про громадянські й політичні права проголошують

рівність усіх людей незалежно від раси, статі, мови, релігії, полі

тичних або інших переконань, національного чи соціального по

ходження, майнового становища, місця народження чи інших об

ставин.

Не слід змішувати субстанції (іпостасі) рівності — з одного боку,

принцип рівності прав, свобод і обов’язків усіх перед законом як

основну ознаку правової держави і, з другого – ідею соціальної

рівності, яка в деяких псевдонаукових ученнях доводилася до аб

сурду. Усі люди рівні за правовим статусом як особи й громадяни

держави, але різні за расою, статтю, мовою, вірою, політичними

переконаннями, соціальним походженням, майновим становищем,

фізичними даними, за своїми здібностями і бажаннями тощо. Спро

би «стригти всіх під один гребінець», рівняти розумну людину з

нерозумною, сильну зі слабкою, трудівника з ледарем, майстра своєї

справи з недбайливим працівником – безглуздя. Поняття «нерів

ність» є лише близьким за сенсом щодо поняття «відмінність».

Міжнародне й національне право визначає і закріплює такі права

людини, відносно яких за законом не можуть братися до уваги фак

тичні відмінності між людьми.

Гасло рівності знайшло своє втілення у міжнародному й націо

нальному конституційному праві: що дається одній особі у сфері

76 Розділ 7

прав – дається й іншій. Рівноправність – це рівність прав, свобод і

обов’язків – рівність вихідних можливостей і не більше того. Кож

на особа зацікавлена в реалізації своїх прав відповідно до своїх ба

жань, розуму, інтересів. Одна людина віддає перевагу наукам, дру

га – домагається популярності, третя – прагне багатства, а четвер

та – передусім поставила за мету проблему дозвілля. Перша людина,

якщо її прагнення відповідають здібностям, набуде кращої освіти,

ніж інша, друга – стане славнозвісною, третя – розбагатіє, а чет

верта знайде спокій і здоров’я завдяки культурі дозвілля.

Принцип рівності у його правильному розумінні не допускає

суперечності зі свободою і разом з нею дає кожній людині змогу

реалізувати своє право на індивідуальність. Свобода дає рівність,

яка дозволяє людям бути різними, не заперечуючи їх відміннос

тей. Рівність – це, насамперед, рівність можливостей, включаючи

можливість нерівного вибору, можливість нерівних успіхів у га

лузі освіти, а тим самим і в діяльності за фахом, можливість до

тримуватися тих чи інших релігійних і політичних поглядів.

Міжнародні норми й національні конституції різних країн не

однаково формулюють принцип рівноправності: іноді — у формі

заборони дискримінації, іноді — позитивно, іноді — поєднуючи

позитивну та негативну форми. Так, ст. 3 Основного Закону

Німеччини встановлює:

«1. Всі люди рівні перед законом.

2. Чоловіки і жінки рівноправні.

3. Нікому не може бути заподіяна шкода або віддано перевагу

за ознаками його статі, походження, раси, мови, вітчизни та місця

народження, віросповідання, релігійних чи політичних поглядів».

Німецький державознавець К. Хессе так пояснює цю статтю:

«...будьякій державній владі заборонено використовувати діюче пра

во в інтересах окремої особи або на її шкоду. Правову рівність, безпе

речно, можна визначити як радикальну вимогу правової держави».

Спроба колишніх соціалістичних держав запровадити замість

формальної рівноправності буржуазного суспільства загальну

фактичну соціальну рівність шляхом скасування приватної влас

ності виявилася неспроможною. Фактична соціальна рівність не

притаманна людському суспільству.

Безкомпенсаційна загальна націоналізація приватної власності

призвела суспільство не до соціальної рівності, а до зрівняльного

убозтва і, як передбачив французький письменник Гюстав Фло

Конституційно>правовий статус людини і громадянина 77

бер, «... якщо звести рівність до ступеня зрівняльності, – це буде

рівнозначно рабству».

Крім того, притаманний «країнам реального соціалізму» тота

літарний режим встановив таємну ієрархічну систему пільг і при

вілеїв для верхівки монопольно пануючої партії і певного кола

осіб, які керували всіма сферами життя держави.

Хоча жодний закон такого не містить, керівники, які належа

ли до так званої номенклатури, були фактично звільнені від кри

мінальної і адміністративної юрисдикції, мали спеціальні крам

ниці, санаторії, буфети і т. ін.

§ 4. Конституційні права та свободи

Природні права і свободи. Громадянське суспільство фор

мується в процесі перетворення підданих на громадян, тобто на

таких членів спільноти мешканців даної держави, які відчули по

чуття власної гідності та спромоглися робити політичний вибір,

спираючись на чітке розуміння того, з чого складаються їхні при

родні права. Це формування розпочинається одночасно з пере

творенням етнічного союзу на суверенний народ, який усвідом

лює себе як націю. Народ – це той, чия правосвідомість піднялася

до розуміння нагальної потреби визнання і здійснення природ

них і невід’ємних прав людини і громадянина, з одного боку, і

підпорядкування собі державних владних органів – з другого, ос

кільки тільки суверенний народ є законним джерелом влади.

Свобода полягає в тому, щоб перетворити державу з організації,

яка стоїть над суспільством, на організацію, яка суспільству підпо

рядкована. З цього приводу влучно висловився Г. Померанц: «Сло

во «нація» визначило перехід від вірності королю до суверенітету

народу. Нація – це піддані короля, які усвідомили себе сувереном».

Епоха Відродження пробудила в людях громадянські почуття

через усвідомлення своїх природних прав. Аналіз юридичних норм,

заснованих на природній сутності людини, дозволяє виділити два

види таких норм. Перший вид складають норми, зумовлені фізич

ними якостями і потребами людини, тобто норми, які регулюють

відносини між людьми щодо продовження роду: шлюбні стосунки,

батьківське піклування про дітей тощо. Другий вид об’єднує нор

ми та принципи, зумовлені інтелектуальними якостями людини,

розумінням таких понять, як добро і зло, свобода і рабство, спра

78 Розділ 7

ведливість і несправедливість, правда й неправда. Велика Фран

цузька революція (XVIII ст.) назвала природним правом людини і

громадянина право на «свободу робити все, що не завдає шкоди

іншому». Свобода є передумовою гідного людського існування. Це,

насамперед, свобода від безпідставного арешту, свобода від тортур,

свобода вибору місця проживання, свобода слова.

Виняткове значення свободи слова влучно сформулював анг

лійський драматург Р. Шерідан у відомому афоризмі: «Свобода

преси – єдина з громадянських свобод, яка здатна гарантувати

всі останні». Свобода слова — досить небезпечне, але конче по

трібне демократичній державі право людини. «Держава може

дійти сум’яття, — писав французький консервативний політик

де Бональд, — внаслідок того, що пишуть часописи, але вона може

загинути внаслідок того, про що вони мовчать».

Найважливішим з природних прав людини є право на життя.

Це природне право людини передусім містить принципи, які за

безпечують фізичне існування людини і людства в цілому, тобто

право на мир. Декларація про право народів на мир була схвалена

Генеральною Асамблеєю ООН 12 листопада 1984 р. (Резолюція

39/11): «...Генасамблея... переконана у тому, що життя без війни

слугуватиме основою... повного здійснення прав і свобод людини..,

що в ядерну епоху встановлення міцного миру на Землі є щонай

першою умовою збереження цивілізації, людства і його існуван

ня...». Сучасні держави закріплюють право на мир у своїх консти

туціях – правових актах найвищої правової сили. Так, Основний

Закон ФРН у преамбулі та в ч. 2 ст. 1 «...визнає непорушні і

невід’ємні права людини як основу кожного людського співтова

риства, миру і справедливості в усьому світі»; в ч. 1 ст. 26 заборо

няє дії, «...здатні порушити мирне спільне життя народів». Підго

товку агресивної війни Основний Закон ФРН проголошує анти

конституційною дією. Згідно зі ст. 11 своєї Конституції «Італія

відкидає війну як посягання на свободу інших народів і як засіб

вирішення міжнародних конфліктів...». Стаття 9 чинної Консти

туції Японії проголошує: «Щиро прагнучи міжнародного миру, зас

нованого на справедливості й порядку, японський народ на вічні

часи відмовляється від війни як суверенного права нації, а також

від загрози або застосування сили як заходу вирішення міжнарод

них спорів». У ст. 18 Конституції України висловлюється прагнен

ня нашого народу до миру в такій формі: «Зовнішньополітична

Конституційно>правовий статус людини і громадянина 79

діяльність України спрямована на забезпечення її національних

інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідно

го співробітництва з членами міжнародного співтовариства...».

Сучасне розуміння права на життя передбачає скасування смерт

ної кари. Від смертної кари відмовились або не застосовують її фак

тично понад 80 держав світу. До них належать 13 штатів США, деякі

країни Латинської Америки (Венесуела, КостаРіка, Бразилія,

Мексика, Колумбія), 40 держав–членів Ради Європи. Згідно зі

ст. 1 шостого протоколу Європейської конвенції з прав людини:

«Смертна кара скасовується. Жодна людина не може бути засуд

жена до такого покарання або страчена». «Держава може передба

чити у своєму законодавстві смертну кару за діяння, вчинені під

час війни або у період неминучої загрози війни...» (ст. 2). У той же

час ст. 2 згаданої конвенції передбачає, що позбавлення життя не

розглядається як порушення цієї статті, коли воно є наслідком не

минучості застосування сили: а) для захисту будьякої людини від

незаконного насильства; б) для здійснення законного арешту або

запобігання втечі людини, що законно перебуває під вартою; в) у

діях, законно вчинених з метою придушення бунту або заколоту.

Загальна декларація прав людини 1948 р. серед невід’ємних

природних прав людини називає також право приватної власності:

«Кожна людина має право володіти майном як одноособово, так і

спільно з іншими. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений

свого майна» (п. 1 ст. 1.7). Право приватної власності визнається

у конституціях майже всіх сучасних держав. Так, ст. 42 Консти

туції Італійської Республіки проголошує: «Приватна власність

визнається і гарантується законом, який визначає засоби її на

дбання і використання, а також її межі з метою забезпечення її

соціальної функції і доступності для всіх». Дійсно, хіба не є при

родним право тих, хто чесно працює, володіти як своєю власні

стю засобами праці, включаючи землю, так само, як і плодами своєї

праці. Без такого права, закріпленого і гарантованого конститу

цією, людина не може почувати себе господарем і, насамперед, гос

подарем самого себе, тобто бути дійсно вільною людиною.

Приватна власність бере свій початок ще за античності. Це не

конкретнокласове, а позачасове юридичне поняття, про що

свідчить висловлювання Ж.Ж. Руссо: «Той, хто перший вбив кіл

у землю і сказав: «Це моє» – був справжнім засновником грома

дянського суспільства». Експлуатація починається не з приватної

80 Розділ 7

власності, а з часу, коли вона поєднується з рабською, кріпацькою

чи найманою працею, яка дозволяє привласнення додаткового про

дукту. Якщо цього немає, приватна власність стає найважливішим

параметром економічної свободи людини і громадянина, отже, й

політичної свободи, без якої сучасне громадянське суспільство не

можливе. Зрозуміло, що для реалізації такої економічної свободи

потрібна нормально функціонуюча економіка, тобто така, де всі

учасники виробничих відносин рівноправні і мають змогу реалізо

вувати свої здібності у конкурентній боротьбі.

Право приватної власності довгий час було основним об’єктом

нападок радянських науковців, а її скасування провадилося влад

ними структурами під знаменитим гаслом: «Експропріюй екс

пропріаторів!» або більш відвертим – «Грабуй награбоване!». На

ціоналізація землі, промисловості, включаючи не тільки підприє

мства важкої промисловості, а й малі та середні підприємства,

сприяла зосередженню в руках держави знарядь і засобів вироб

ництва. Всеосяжна державна власність – економічна основа то

талітарної держави, скасування приватної власності позбавило

працівників і підприємців найбільш ефективного стимулу до сум

лінної праці, до виявлення особистої ініціативи.

Більшість постсоціалістичних держав включила до своїх кон

ституцій статті, що захищають свободу підприємництва і право при

ватної власності. Так, ст. 41 Конституції України проголошує: «Ко

жен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю

власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Право приватної власності набувається в порядку, визначено

му законом... Право приватної власності є непорушним.

Примусове відчуження об’єктів права приватної власності

може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної не

обхідності... та за умови попереднього й повного відшкодування

їх вартості».

Володіння, користування і розпорядження приватною власні

стю можуть бути ефективно реалізовані лише за умов свободи

підприємницької діяльності й ринку. Тому деякі конституції за

кріплюють і ці свободи у додаток до права приватної власності

(див.: ст. 49 Конституції Хорватії; ст. 42 Конституції України).

Права, які держава надає громадянам шляхом видання кон

ституцій та інших нормативних і законодавчих актів, можуть бути

скасовані державною владою. Але щодо природних прав людини,