Рябець К.А. Екологічне право України

Подождите немного. Документ загружается.

Загальна частина

У правовій державі основним джерелом екологічного

права повинен бути закон. Це означає насамперед, що саме

в законах мають бути адекватно врегульовані екологічні

права й інтереси людини та громадянина, механізм їх забез-

печення та захисту, а також має визначатися основний зміст

правового регулювання суспільних відносин щодо охорони

довкілля, раціонального використання та відтворення при-

родних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки.

Закон – це засіб закріплення державної екологічної по-

літики. Він приймається Верховною Радою України та є

вираженням волі народу у визначенні політики держави в

сфері взаємодії суспільства і природи. Таким чином, народ

через своїх представників у законодавчому органі має мож-

ливість формувати державну екологічну політику.

Особливе місце закону в системі джерел екологічного

права обумовлене також тим, що всі інші акти як джерела

права носять підзаконний характер. Їхній правовий зміст

визначається обов’язковістю відповідності вимогам зако-

ну. Підзаконні акти прийняті з порушенням цього правила

не можуть використовуватися.

Кодекс – систематизований законодавчий акт, що ре-

гламентує однорідну сферу суспільних відносин. Він ха-

рактеризується такими ознаками: має високий рівень

упорядкування нормативного масиву; приймається пред-

ставницьким органом держави в порядку встановленої

процедури; є результатом правотворчості діяльності дер-

жави; має нормативний характер; регламентує найважли-

віші питання відповідної сфери суспільних відносин; від-

різняється властивим йому предметом (видом суспільних

відносин) та методом (способом упорядкування) право-

вого регулювання; породжує юридичні наслідки і займає

провідне місце в ієрархії нормативно-правових актів галузі

законодавства; має визначену форму та структуру, що пе-

редбачає виклад норм за частинами (як правило, загальна

Екологічне право України

та особлива), главами та статтями; містить норми, що за-

кріплюють принципи відповідної галузі права та відобра-

жають її особливості

Значну роль в системі екологічного законодавства віді-

грають Земельний, Лісовий, Водний кодекси України та

Кодекс України про надра. За своєю структурою приро-

доресурсові кодекси багато в чому подібні один до одного.

Пояснюється це, перш за все, наявністю багатьох спільних

рис у предметі й об’єкті правового регулювання. Так, усі

природоресурсові кодекси починаються з преамбули та за-

гальних положень, а закінчуються розділами, які передба-

чають відповідальність у галузі порушення законодавства

конкретного природного ресурсу. Майже в кожному при-

родоресурсовому кодексі у загальній частині визначається

коло регульованих ним відносин, завдання й принципи.

Обов’язковою ознакою даних нормативно-правових актів є

законодавче закріплення системи та повноважень держав-

них органів управління і контролю в галузі використання

відповідного природного ресурсу.

Неодмінно слід констатувати факт різниці дій природо-

ресурсових кодексів залежно від умов використання при-

родних ресурсів. Наприклад, земля є основою для здійснен-

ня будь-якої діяльності людини, в тому числі й діяльності

щодо використання інших природних ресурсів – надр, вод,

лісів, рослинного і тваринного світу. На підставі зазначено-

го при використанні цих ресурсів неминуче виникають зе-

мельні відносини, які потребують найчіткішого правового

регулювання. Ст. 19 Земельного кодексу України у перелі-

ку категорій земель визначає: в п. е) землі лісового фонду; в

п. є) землі водного фонду тощо. Саме тому окремі положен-

ня Земельного кодексу України лежать в основі Лісового

кодексу України і Водного кодексу України. Відповідно

Юридична енциклопедія. – Т. 3. – К.: Вид-во «Українська ен-

циклопедія», 1999. – С. 130-131.

Загальна частина

Земельний кодекс України серед вказаних законодавчих

актів має більш домінуючу юридичну силу.

Чинний Земельний кодекс України був прийнятий 25

жовтня 2001 року

. Потрібно підкреслити, «що саме цього

ж дня, 25 жовтня тільки сімдесят років тому, у 1922 році,

було прийнято перший Земельний кодекс тодішньої Укра-

їнської Радянської Соціалістичної Республіки. Побудова-

ний на зовсім інших, ніж ті, на яких ґрунтується нинішній

Кодекс, правових і політичних принципах та засадах, він

врегульовував відносини землекористування протягом

майже півстоліття, аж до 1 січня 1971 року, доки не прий-

шов на заміну Земельний кодекс УРСР, прийнятий 8 липня

1970 року. Як і його попередник, він встановлював тільки

одну форму власності на землю – державну»

. Наступний

Земельний кодекс, прийнятий у 1990 році, так само закрі-

плював виключну державну власність на землю. Більш

прогресивною була редакція Земельного кодексу України

1992 року, головною відзнакою якої було позбавлення дер-

жави монопольного володіння землею. Відповідно до ст. 78

Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 року зем-

ля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та

державній власності.

Нова редакція чинного Лісового кодексу України

була прийнята 8 лютого 2006 року

. Він є спеціальним

нормативно-правовим актом, що врегульовує лісові відно-

сини. На підставі ст. 2 цього Кодексу лісові відносини – це

суспільні відносини, які стосуються володіння, користуван-

Земельний кодекс України: Закон України від 25 жовтня 2001

року № 2768-III // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – №

3-4. – Ст. 27.

Законодавство України про землю: Земельний кодекс України.

Нормативно-правові акти з земельних питань. – К.: Юрінком Інтер,

2001. – С. 3.

Лісовий кодекс України: Закон України від 8 лютого 2006 року

№ 3404-IV // Урядовий кур’єр. Орієнтир. – 2006. – № 11. – С. 3-19.

Екологічне право України

ня та розпоряджання лісами і спрямовуються на забезпечен-

ня охорони, відтворення та стале використання лісових ре-

сурсів з урахуванням екологічних, економічних, соціальних

та інших інтересів суспільства.

Врегулювання гірничих відносин в Україні проводить-

ся, у першу чергу, відповідно до норм Кодексу України

про надра

. Цей Кодекс був прийнятий Верховною Радою

України 27 липня 1994 року. Правові приписи спрямова-

ні на охорону надр містяться у багатьох розділах Кодексу

України про надра, а спеціальним розділом є шостий (ст.

56-59).

Основним джерелом водного права є Водний кодекс

України від 6 червня 1995 року

. В його преамбулі зазначе-

но, що «усі води (водні об’єкти) на території України є на-

ціональним надбанням народу України». Основою цього по-

ложення є стаття 13 Конституції України.

Серед законодавчих актів природоресурсового законо-

давства суттєве значення відіграють не тільки природо-

ресурсові кодекси, а й закони України: «Про мисливське

господарство та полювання» від 22 лютого 2000 року №

1478-III

, «Про тваринний світ» від 13 грудня 2001 року №

2894-III

, «Про захист тварин від жорстокого поводження»

від 21 лютого 2006 року № 3447-IV

, «Про рослинний світ»

від 9 квітня 1999 року № 591-XIV

тощо.

Кодекс України про надра: Закон України від 27 липня 1994

року № 132/94-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1994. –

№ 36. – Ст. 340.

Водний кодекс України: Закон України від 6 червня 1995 року

№ 213/95-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – №

24. – Ст. 189.

Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 16. – Ст. 132.

Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 14. – Ст. 97.

Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 27. – Ст. 230.

Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 22-23. –

Ст.198.

Загальна частина

Природоресурсові кодекси і закони покликані у нашій

державі стати інтегруючою основою для розвитку відповід-

ної підгалузі природоресурсового законодавства.

Базовими складовими природоохоронного законодав-

ства в Україні є закони України: «Про охорону навколиш-

нього природного середовища» від 25 червня 1991 року №

1264-XII

, «Про природно-заповідний фонд України» від

16 червня 1992 року 2456-XII

, «Про екологічну експер-

тизу» від 9 лютого 1995 року № 45/95-ВР

, «Про Червону

книгу України» від 7 лютого 2002 року № 3055-III

та ін.

Щодо джерел антропоохоронного законодавства, то

крім зазначених вже законів України у § 2 цього розділу,

необхідно звернути увагу також на наступні: «Про захист

населення і територій від надзвичайних ситуацій техноген-

ного та природного характеру» від 8 червня 2000 року №

1809-III

, «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» від

13 липня 2000 року № 1908-III

, «Про об’єкти підвищеної

небезпеки» від 18 січня 2001 року № 2245-III

та ін.

Серед підзаконних нормативно-правових актів еколо-

гічного законодавства сьогодні особливе значення мають

постанови Верховної Ради України: «Про земельну рефор-

му» від 18 грудня 1990 року № 563-ХII

; «Про прискорення

земельної реформи та приватизацію землі» від 13 березня

1992 року № 2200-ХII

, «Про Основні напрями державної

політики України у галузі охорони довкілля, використання

природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки»

Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 41. – Ст. 546.

Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 34. – Ст. 502.

Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 8. – Ст. 54.

Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 30. – Ст. 201.

Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 40. – Ст. 337.

Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 42. – Ст. 348.

Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 15. – Ст. 73.

Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. – № 10. – Ст. 100.

Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 25. – Ст. 355.

Екологічне право України

від 5 березня 1998 року № 188/98-ВР

, «Про стан дотриман-

ня вимог природоохоронного законодавства при здійсненні

діяльності, пов’язаної з надрокористуванням в Україні» від

20 листопада 2003 року № 1310-IV

та ін., а також розпоря-

дження Кабінету Міністрів України «Про схвалення Кон-

цепції реформування та розвитку лісового господарства»

від 18 квітня 2006 року № 208-р

, «Про схвалення Концеп-

ції національної екологічної політики України на період до

2020 року» від 17 жовтня 2007 року № 880-р

тощо.

Контрольні питання

1. Розкрийте поняття джерел екологічного права.

2. Назвіть види джерел екологічного права.

3. У чому полягає зміст екологічного законодавства?

4. Які норми Конституції України безпосередньо регу-

люють екологічні відносини?

5. Охарактеризуйте законодавчі та підзаконні

нормативно-правові акти як джерела екологічного

права.

Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 38-39. – Ст.

248.

Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 11. – Ст. 148.

Офіційний вісник України. – 2006. – № 16. – Ст. 1207.

Офіційний вісник України. – 2007. – № 79. – Ст. 2961.

Загальна частина

Розділ ІІІ. Управління природокористуванням

та охороною довкілля

§ 1. Поняття та зміст управління в галузі екології.

§ 2. Принципи державного управління в галузі екології.

§ 3. Методи державного екологічного управління.

§ 4. Функції державного управління в галузі екології.

§ 5. Система органів екологічного управління та їх ком-

петенція.

§ 6. Правові засади державної екологічної політики.

§ 1. Поняття та зміст управління в галузі екології

Управління – це свідомий вплив людини на різнома-

нітні господарські і природні об’єкти та процеси, що відбу-

ваються в навколишньому середовищі, а також на людей,

пов’язаних із ними, який здійснюється для отримання ба-

жаних результатів

Відповідно до ст. 16 Закону України «Про охорону на-

вколишнього природного середовища» управління охо-

роною навколишнього природного середовища полягає у

здійсненні в цій галузі функцій спостереження, досліджен-

ня, екологічної експертизи, контролю, прогнозування, про-

грамування, інформування та іншої виконавчо-розпорядчої

діяльності.

Управління в галузі екології – це спрямування та ке-

рівництво діями з приводу забезпечення виконання норм і

вимог екологічного законодавства. Дане визначення ґрунту-

ється на тому, що управління, як суспільна діяльність з ко-

ординації, регулювання, контролю соціально-екологічних

процесів у сфері взаємодії суспільства і природи, насампе-

ред, повинно забезпечувати додержання норм та вимог за-

конодавства в разі виникнення екологічних відносин.

Екологічне управління: Підручник / В.Я. Шевчук, Ю.М. Са-

талкін, Г.О. Білявський та ін. – К.: Либідь, 2004. – С. 154.

Екологічне право України

Сучасна система державного управління в галузі еколо-

гії спрямована на реалізацію заходів, які мають покращити

стан довкілля (рис. 3.1).

Заходи адміністративного впливу щодо

покращення якості довкілля

облік природних ресурсів, аналіз стану навколишнього

середовища і його можливі зміни під дією господарського

розвитку

прогнозування та екологічне планування

матеріально-технічне забезпечення й фінансування

природозахисних заходів

удосконалення екологічного законодавства

екологічний контроль

удосконалення системи екологічного управління

наукові дослідження, екологічна освіта

Рис. 3.1. Заходи адміністративного впливу щодо покращення

якості довкілля

Структура правового механізму системи державного

екологічного управління підпорядкована загальному за-

вданню із забезпечення оптимальної якості середовища

проживання людини й природокористування на основі

узгодженого сполучення господарських і природоохорон-

них інтересів.

Метою державного екологічного управління є дія на ке-

ровану підсистему, таким чином, щоб вона позитивно відо-

Загальна частина

бразилась би на якості навколишнього середовища і його

окремих складових

Систему державного екологічного управління можна оха-

рактеризувати як комплекс керуючої й керованої сукуп-

ності. Її необхідно розуміти як органічну частину системи

державного управління народним господарством у цілому.

В системі державного екологічного управління до цих пір

не розроблена власна оптимальна організаційна структура,

яка б дозволила здійснювати управління з одного центру

за допомогою однотипних розпоряджень. На практиці це

призводить до значних труднощів і порушень. Максималь-

но ефективною системою державного управління може на-

зиватися лише така система, яка дозволяє переходити від

вертикальної системи галузевого керівництва до горизон-

тальної системи територіального управління та одночасно

враховує аспекти охорони навколишнього природного се-

редовища, раціонального використання природних ресур-

сів та забезпечення екологічної безпеки на всіх рівнях дер-

жавного управління народним господарством. Але взаємне

накладення територіального і галузевого принципів дер-

жавного управління робить таку систему занадто складною

для практичної реалізації в галузі екології.

Керуюча підсистема державного екологічного управління

створена сукупністю організаційних одиниць і інструмен-

тів, якими вона діє на керовану. Така підсистема не вини-

кає мимовільно, а створюється свідомою діяльністю. Для

свого функціонування й прийняття рішень вона повинна

володіти необхідними повноваженнями. Рішення – якісне

ядро державного управління. Змістом його є вибір з усіх

Рябець К.А. Організаційно-правові засади функціонування та

діяльності спеціальних органів управління у галузі охорони навко-

лишнього природного середовища в Україні // Сучасні проблеми

управління: Матеріали III Міжнар. наук.–практ. конференції. – К.:

ВПІ ВПК «Політехніка», 2005. – С. 160.

Екологічне право України

можливих варіантів дій. Якщо керуючий орган не має та-

кої можливості, значить він не вирішує, а відповідно і не

управляє процесом.

Організаційні одиниці виступають суб’єктами держав-

ного управління, елементами керуючої підсистеми і пред-

ставлені різними організаціями та установами.

В якості інструментів у загальному розумінні можна

назвати ті заходи, до яких вдається керуюча підсистема при

здійсненні державного управління в екологічній галузі. Їх

можна поділити на наступні види: технічні, технологіч-

ні, економічні, законодавчі, організаційні, виховні й інші.

Вони завжди направлені на досягнення основної мети дер-

жавного екологічного управління.

Керована підсистема державного управління представ-

лена об’єктом управління, яким в галузі екології є якість

довкілля, доцільність використання природних ресурсів,

оптимальний рівень екологічної безпеки.

§ 2. Принципи державного управління в галузі

екології

Принципи державного екологічного управління – це

основні положення, які визначають створення й функціо-

нування системи державного управління у галузі охорони

навколишнього природного середовища, раціонального вико-

ристання та відтворення природних ресурсів, забезпечення

екологічної безпеки.

Французький інженер і науковець Анрі Файоль (1841-

1925 р.р.) відзначив, що «будь-яке правило, будь-який ад-

міністративний засіб, що зміцнює соціальне утворення або

полегшує його здійснення, займає своє місце серед прин-

ципів». Крім того, саме він є одним із перших дослідників,

які намагалися систематизувати принципи управління. В

основу своєї системи А. Файоль поклав адміністративну

доктрину. Виходячи з неї, у 20-х роках науковець визначив