Решетило В.П. Національна економіка

Подождите немного. Документ загружается.

надлишок продукції на ринку, організовуватися в кооперативи, а також

орендувати землю і використовувати найману працю.

У промисловості НЕП передбачав повернення дрібних і середніх

підприємств їхнім власникам, проведення децентралізації управління

промисловістю. Підприємства могли об’єднуватися у трести. Була відмінена

обов’язкова трудова повинність, створювались умови для формування ринку

робочої сили. У промисловості також дозволялося використання найманої праці

та оренди. Під час проведення нової економічної політики залучався іноземний

капітал шляхом створення концесій і спільних підприємств.

У торгівлі створювалися умови для розвитку трьох її форм: приватної,

державної та кооперативної, відкривалися ярмарки. У 1922–1924 рр. було

введено в обіг нову грошову одиницю – червонець, який дорівнював 10

золотим карбованцям, став конвертованим і сприяв оздоровленню економіки в

цілому. Була введена єдина система податків, створювалися ощадні каси й

ощадний банк. НЕП сприяв розгортанню кооперативного руху. Сформувалась

єдина система кооперації: споживчої, сільськогосподарської, кредитної,

виробничої. Вона сприяла підвищенню продуктивності праці, заготівлі й збуту

продукції, ефективному кредитуванню селянських господарств. В умовах НЕПу

довоєнного рівня досягли галузі легкої, харчової промисловості, виробництво

предметів споживання. Проте відставали галузі важкої промисловості,

транспорт і зв’язок, які були під контролем держави. Ставала очевидною

невідповідність між ідеологією більшовиків і їхньою повсякденною практикою.

У кінці 20-х років НЕП було відкинуто. Приводом до цього стала чергова

хлібозаготівельна криза 1927–1928 рр. На початку 1928 р. почали

застосовуватись командно - адміністративні заходи керівництва, економіка

перейшла до етапу індустріалізації та колективізації УРСР. Основними

джерелами індустріалізації були: націоналізація промисловості, збільшення

прямих і непрямих податків, використання трудового ентузіазму трудівників і

примусової праці політичних в’язнів, колективізація сільського господарства,

конфіскація церковного і монастирського майна, прибутки від зовнішньої

торгівлі та ін.

На відміну від розвинутих країн світу індустріалізація в СРСР

здійснювалася не для задоволення споживчих потреб населення, а для

промисловості. Визнаючи, що в Україні утвердився тоталітарний режим і вона

була позбавлена навіть залишків національної економіки, все ж слід зазначити,

що будівництво тисяч нових заводів протягом десятиліття вивело Україну на

рівень великих індустріальних країн Європи. Її промисловий потенціал у 1940

році у 7 разів перевищував показник 1913 року. Ще ніколи в історії будь-яке

суспільство не мало змоги здійснити величезні економічні перетворення за

такий короткий період.

Але західноукраїнський регіон залишався аграрно-сировинним

придатком, ринком збуту, джерелом сировини й дешевої робочої сили для

іноземних країн. Після розпаду Австро-Угорської імперії і поразки

національно-визвольної боротьби західноукраїнські землі були розділені між

Польщею, Румунією і Чехословаччиною. Ці країни значно відставали від

промислово розвинутих країн Європи. Продуктивні сили Галичини розвивалися

відповідно до інтересів польської економіки (85% підприємств були дрібними,

понад 80% населення краю займалися сільськогосподарським виробництвом).

Таким чином, у міжвоєнний період Україна залишалася територіально

роз’єднаною, а її економіка розвивалася за принципами, що мало

узгоджувалися з інтересами українського народу.

Важливий вплив на розвиток української економіки здійснила Друга

світова війна і післявоєнна відбудова економіки. Початок Другої світової війни

приніс Україні значні територіальні зміни. Західноукраїнські землі (Східна

Галичина і Західна Волинь в 1939 р., Північна Буковина й Південна Бессарабія

в 1940 р.) були приєднані до Радянської України і СРСР в цілому. Це привело

до важливих економічних змін. Було ліквідовано приватну власність на основні

засоби виробництва, націоналізовано поміщицькі землі, промислові

підприємства, торгівлю і транспорт. На селі здійснювалася експропріація

власності заможного селянства. Водночас радянська влада асигнувала значні

кошти на реконструкцію промислових підприємств. Зі Сходу країни

направляли ешелони з верстатами, обладнанням, машинами. Особливу увагу

приділяли підприємствам харчової, легкої, місцевої промисловості. На початок

Великої Вітчизняної війни 1941 р. в Західній Україні фактично було

ліквідоване безробіття.

У результаті Другої світової війни Україна зазнала більше руйнувань,

аніж будь-яка інша європейська країна. На руїни були перетворені 720 великих

і малих міст, 28 тис. сіл України, 16,5 тис. промислових підприємств, 18 тис.

лікувальних установ, 33 тис. шкіл, технікумів, вузів і науково-дослідних

інститутів, 19 тис. бібліотек, понад 30 тис. колгоспів, МТС. Десять мільйонів

чоловік залишились без даху над головою. Проте найстрашнішими були

людські втрати, що становили 8 млн. чол. (військові – 2,5 млн., цивільні – 5,5

млн.). Загальні демографічні втрати, які включають убитих в боях, померлих у

концтаборах, депортованих, евакуйованих та емігрантів, становлять 14,5 млн.

чол.

Відбудова зруйнованого господарства відбувалася в надзвичайно

складних умовах. Як і раніше, випереджуючими темпами розвивалися галузі

важкої промисловості, хронічно відставали харчова й легка промисловість. До

травня 1945 р. було відбудовано й введено в дію майже 3 тис. великих

промислових підприємств України, що становило майже третину довоєнних

виробничих потужностей. Значні зміни в перші повоєнні роки сталися в

західних областях України. Тут розпочалася форсована ліквідація приватної

власності, примусове залучення селян до колгоспів, поспішна індустріалізація.

У цілому в 1950 р. промислове виробництво в західних областях становило 10%

загальноукраїнського (проти 3% у 1940 р.). Але поряд з вагомими успіхами в

промисловості, сільське господарство значно відставало. Характерною рисою

повоєнної відбудови було й те, що економічний розвиток відбувався переважно

на екстенсивній основі.

На етапі соціально-економічного розвитку України у 50-х – 60-х роках

значну увагу було приділено реорганізації управління промисловістю. Щоб

зменшити витрати централізованого виробництва, з 1953 р. почалося

скорочення кількості всесоюзних міністерств і передача частини економічної

влади республіканському керівництву. Прискорився процес технічної

реконструкції багатьох підприємств. Тисячі підприємств, позбувшись опіки

центру, запрацювали на повну потужність. Почалось виробництво багатьох

типів нових машин, агрегатів, приладів. Внутрішній ринок наповнювався

телевізорами, радіоприймачами, пральними й швейними машинами,

пилососами, холодильниками, велосипедами та іншими товарами вітчизняного

виробництва, яких раніше не вистачало. Темпи приросту промислової продукції

майже вдвічі перевищували ці самі показники за період 1965–1985 рр.

Проте реформи мали половинчастий характер. У той час як промислово

розвинуті країни світу розгортали ресурсозберігаючі технології, Радянський

Союз "переганяв" їх за видобутком сировини. У жовтні 1964 р. в СРСР до влади

прийшло нове керівництво, яке очолив Л.Брежнєв. Воно почало з економічної

реформи, яку часто називають "Косигінською реформою", що передбачала:

скоротити планові показники, створити на підприємствах фонди матеріального

стимулювання; кредитувати промислове будівництво, а не надавати дотації;

ліквідувати раднаргоспи і відновити галузеву систему управління; підвищити

закупівельні ціни на сільгосппродукцію; перерозподілити частку національного

прибутку на користь аграрного сектора. Перші кроки реформи дали позитивні

результати, але вже на початку 70-х років темпи реформи почали знижуватись.

Наступили роки застою. До середини 70-х років ХХ ст. радянська економіка

повністю втратила притаманний для 50-60-х років динамізм, розвиваючись

екстенсивними методами. Українська економіка перетворилась на інтегральну

частину "загальносоюзного народногосподарського комплексу", стала

заложницею економічної стратегії центру. В Україні розміщувалися

виробництва з незавершеним циклом, що робило республіку залежною від

інших регіонів СРСР. Її традиційно розвинуті індустріальні галузі економіки –

видобуток вугілля, металевих руд, важке машинобудування, виробництво

металів – швидко занепали через брак нових технологій, ставали

нерентабельними.

Основою радянської економіки, як і раніше, були паливно-енергетичний і

військово-промисловий комплекси (ВПК). В середині 70-х років частка ВПК у

загальному обсязі промислового виробництва становила понад 60%. На

військову промисловість працювало до 80% машинобудівних заводів. Перекоси

в структурі економіки обумовили її деформований, нераціональний характер.

Протягом 70-х років в Україні відбувалося уповільнення економічного

розвитку, що перетворилося на якісний занепад на початку 80-х років.

Поглибилися диспропорції між галузями господарства. Не вистачало товарів

широкого вжитку. Погіршувалась ситуація в сільському господарстві. Так,

механізація фактично була зведена до постачання колгоспам і радгоспам

низькоякісної техніки; хімізація значною мірою спричинила забруднення

земель і сільськогосподарської продукції хімікатами, а меліорація призводила

до розорення родючих земель і порушення екологічного балансу.

Відповідно до цього не змінювався на краще і добробут народу. Якщо

наприкінці 60-х – на початку 70-х років спостерігалося певне зростання

життєвого рівня людей, то в подальшому цей процес уповільнився, навіть

незважаючи на постійне зростання середньої заробітної плати. Неможливість

реалізації доходів через дефіцити на споживчі товари вела до зростання

інфляції, спекуляції, розвитку тіньової економіки, формування мафіозних

угруповань.

У другій половині 80-х років криза в економіці ще більше поглибилась.

Разючого удару і без того критичному станові завдали падіння цін на нафту і

природний газ на світовому ринку. Почався період, що ввійшов в історію під

назвою "перебудови". Висунута програма перетворень в економіці

передбачала "прискорення соціально-економічного прогресу" країни на основі

широкого впровадження досягнень НТП, створення нового господарського

механізму, активізації людського фактора. Реформатори прагнули поєднати

ринок із централізованим плануванням. Але спроби добитися економічного

зростання через розширення прав підприємств, активізацію приватної

ініціативи не мали успіху. Наслідком цього були: подальше падіння

виробництва, продуктивності праці, зубожіння найширших верств населення. У

держсекторі розвивалась бартерна економіка, а в підприємницькому секторі

головним стало не виробництво, а продаж товарів. Гігантськими темпами почав

зростати внутрішній і зовнішній борг. Значною перешкодою на шляху

реформування економіки України був її структурний дисбаланс. Зокрема,

питома вага важкої промисловості становила більше 70%. Оборонні галузі

поглинали до 2/3 науково-технічного потенціалу, 95% продукції виробляли

підприємства союзного підпорядкування. Залежність України від центру була

закріплена і в союзному фінансовому законодавстві. Закладений у ньому

принцип передбачав вилучення до союзного бюджету основної маси доходів

республіки та наступний її перерозподіл поза зв’язком з вилученою сумою,

результатами виробничої діяльності та розмірами споживання.

Недосконалі перетворення в економіці ще більше ускладнили соціально-

економічні проблеми і, як наслідок, призвели до формування масового

незалежного національного руху. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада Української

РСР проголосила Акт незалежності України.

1.4. ОСОБЛИВОСТІ Й КЛЮЧОВІ ЗАВДАННЯ СУЧАСНОГО ЕТАПУ

РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

Сучасна українська економіка останнім часом проходить дуже складний

шлях. Однією з основних причин цієї складності є політична нестабільність у

країні, часта зміна урядів, а відповідно напрямків розвитку, методів управління

ринком. Негативний вплив на економічний розвиток здійснює і світова

фінансова криза.

Після здобуття незалежності перед Україною постала проблема

формування та розвитку власної господарської системи:

1. Реформувати відносини власності на основі процесів приватизації та

роздержавлення. Обсяги промислового виробництва підприємств недержавного

сектора зросли з 18,2% у 1992 р. до більш ніж 82% у 2008 р. І ця тенденція

зберігається протягом останніх років.

2. Створити умови для розвитку всіх форм та видів підприємницької

діяльності. Але й на сьогоднішній день актуальними залишаються питання

підтримки й розвитку малого і середнього бізнесу, загальноцивілізаційного та

інституційного розвитку великого капіталу, ефективного державного

управління і регулювання соціально-економічними процесами в Україні.

3. Становлення ринку капіталів в Україні. Це процес формування однієї

з головних конструкцій ринкової економіки. Він характеризується

нагромадженням насамперед грошових активів, матеріальних цінностей і, у

подальшому, зростанням ролі людського та інформаційного ресурсів для

забезпечення процесів інтенсивного суспільного відтворення.

4. Створення умов і механізму первісного нагромадження капіталу.

Економіка України має вкрай низький рівень капіталізації, що можна пояснити

не тільки відсутністю сильного фінансового ринку, а й тим, що суспільне

багатство не є капіталізованим, воно не має ринкової вартості. Капітал

вітчизняних компаній і фінансових установ досить часто є або переоціненим,

або недооціненим, крім того, вітчизняні фірми скептично ставляться до

інституту довіри, що є одним з головних якісних їх характеристик поряд з

фінансовими показниками.

5. Важливим завданням реформ стало створення дворівневої банківської

системи.. У 1991 р. був створений Національний банк України і прийнятий

закон про банки та банківську діяльність. З 2001 року розпочинається процес

підвищення ефективності грошово-кредитної та фінансової систем, а також

забезпечення загальноекономічного зростання.

6. Зміна ролі держави в господарській системі України. Державне

управління стало переходити на принципи функціонального, ситуаційного

управління, індикативного планування, поєднання економічних механізмів

управління з адміністративними, була збільшена роль місцевих органів

самоврядування і суб'єктів господарювання.

7. Важливими напрямами економічних реформ в Україні стало також

необхідність сформувати структуру економіки за галузями,

народногосподарськими комплексами, сферами виробництва та

обслуговування, оскільки після розпаду СРСР економіка України не становила

цілісного комплексу (до 1991 р. в Україні вироблялось лише 20% кінцевого

продукту); переформувати управлінські і регулятивні органи, що відповідають

за розвиток економічної системи суспільства; створити сприятливі умови для

формування ринкової інфраструктури, структури ринків відповідно до нових

закономірностей функціонування економіки; визначити стратегічні напрямки

руху національної економіки - модель економічного розвитку; відповідно до

стратегії економічного розвитку сформувати інституційну базу економічних

реформ; створити умови для переходу національної економіки від системи за-

критого до системи відкритого типу.

8. Важливого значення набуває міжнародна економічна парадигма

розвитку України. За роки незалежності національна господарська система

досягла окремих успіхів у розширенні міжнародних економічних зв’язків.

Проте основним пріоритетом зовнішньоекономічного розвитку національної

економіки України залишається членство в ЄС.

Підводячи підсумки перших років незалежного соціально-економічного

розвитку України та перших реформ, слід зазначити наступне:

1. Перший етап ліберальних реформ 1991–1999 рр. показав, що

суспільство заплатило за них досить високу ціну: відбувся різкий спад

економіки (майже на 60%), посилилась інфляція (набула форми гіперінфляції ),

різко зменшився рівень життя населення, розірвались історичні зв’язки України

з іншими країнами СРСР.

2. Приватизація і лібералізація економіки призвели не тільки до

формування ринкової економіки, але й до виникнення тіньової та кримінальної

економіки, боротьба з якою є однією з найважливіших проблем сучасного

розвитку України.

3. Економічне зростання 2000-х років пов’язане в основному з кількісним

зростанням виробничого потенціалу, тоді як сучасний розвиток потребує

якісного зростання на основі сучасних наукоємних технологій.

4. Національна економіка України розвивається не ізольовано, а в межах

світового господарства, тому найважливішим показником розвитку економіки

країни є її конкурентоспроможність.

Перед Українською державою сьогодні стоять дуже складні завдання в

соціально-економічній сфері. Від того, як вони будуть розв’язані, залежить

наше майбутнє в умовах постіндустріальної цивілізації.

1.5. ОСНОВНІ ПОКАЗНИКИ РІВНЯ РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНОЇ

ЕКОНОМІКИ

Для вимірювання рівня обсягу національного виробництва

використовують наступні показники: валовий внутрішній продукт (ВВП);

валовий національний продукт (ВНП); чистий валовий продукт (ЧВП);

національний доход (НД); особистий доход (ОД); доход в розпорядженні (ДР).

Слід зазначити, що протягом майже сімдесятьох років у колишньому

Радянському Союзі розвивалась і використовувалась система показників, яка

мала назву Баланс народного господарства (БНГ). Характерною особливістю

цієї системи був розподіл суспільного виробництва на дві нерівнозначні сфери:

матеріальне виробництво і нематеріальна сфера. Відповідно до цієї концепції

сукупний суспільний продукт (ССП) і національний доход (НД) створювалися

тільки виробничою сферою, а продукт, вироблений нематеріальними галузями

економіки (житлово-комунальне господарство, побутове обслуговування,

охорона здоров’я, освіта, торгівля тощо) в розрахунок не брався.

У той же час у розвинених країнах світу поширена система національних

рахунків (СНР), уніфікована статистичною комісією ООН. Система

національних рахунків - це система основних макроекономічних показників

держави з урахуванням внеску у формування суспільного продукту усіх сфер

суспільного виробництва. Щоб уникнути подвійного рахунку – ситуації, коли

одна й та сама операція може бути врахована двічі, в СНР вирізняють такі

поняття:

- проміжна продукція – це товари і послуги, що купуються з метою

подальшої переробки, обробки або для перепродажу;

- кінцева продукція – товари і послуги, що купуються з метою кінцевого

споживання, не для подальшої переробки чи продажу;

- додана вартість фірми – вартість, що створена в процесі виробництва

на даному підприємстві і охоплює реальний вклад підприємства у створення

вартості конкретного продукту. Додана вартість не включає вартості проміжних

товарів і послуг, що були придбані фірмою і використані в процесі виробництва.

Перехід України до сучасної системи національного рахівництва почався

в 90-ті роки. Спочатку було введено відповідну систему макроекономічних

показників на основі категорії валового внутрішнього продукту (ВВП).

Валовий внутрішній продукт (ВВП) – це сукупність кінцевих

продуктів, вироблених на території країни усіма підприємствами і домашніми

господарствами, незалежно від їх національної та громадянської

приналежності, що мають центр економічних інтересів на території даної

країни, проводять виробничу діяльність і перебувають на її економічній

території не менше року.

До ВВП при цьому не враховують: суто фінансові угоди (купівля-продаж

акцій, облігацій); незавершене виробництво; перепродаж старих речей, які були

у користуванні; трансфертні платежі (виплати по соціальному страхуванню,

допомога з безробіття, стипендії тощо) і види діяльності, які неможливо точно

прорахувати (робота домогосподарств, тіньові операції, бартер).

Валовий національний продукт (ВНП) – ринкова вартість кінцевих

товарів і послуг, вироблених за рік резидентами країни як на її території, так і за

її межами (в інших країнах). ВНП вимірює вартість продукції, виробленої

факторами виробництва, що знаходяться у власності громадян даної країни, у

тому числі на території інших країн:

ВНП = ВВП + чисті факторні доходи

Чисті факторні доходи дорівнюють різниці між доходами, отриманими

громадянами даної країни за межами країни, і доходами іноземців, отриманими