Реферат - Утворення правоохоронних органів УНР

Подождите немного. Документ загружается.

ВСТУП.

Захопивши наприкінці жовтня 1917 р. владу в Петрограді, проводирі

більшовиків відразу ж оголосили про мирну зовнішню політику. У

«Декларації прав народів Росії», ухваленій Раднаркомом 2 листопада, було

підкреслено право націй на самовизначення і відокремлення. Разом з тим на

міжнародній арені Раднарком Росії почав діяти від імені всіх народів

колишньої імперії. 15 листопада В. Ленін і Л. Троцький підписали звернення

до воюючих країн з пропозицією про встановлення військового перемир’я

для укладення загального демократичного миру без анексій і контрибуцій.

Звичайно, що такі умови проігнорувала сильніша сторона – Антанта, а

слабша – Четверний союз – відразу відреагувала. 2 грудня у Брест-Литовську

між делегацією Росії, Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії і Туреччини

було досягнуто домовленості про перемир’я до кінця року. Це дало

можливість РНК Росії зосередити увагу на її військовій експансії в Україну

під гаслом братньої допомоги українським трудівникам. Військо наркома В.

Антонова за підтримкою Червоної та Чорної гвардії Донбасу, Харківщини і

Катеринославщини протягом грудня захопило східні українські губернії, а в

першій половині січня 1918 р. – Полтавщину і Чернігівщину, наблизилось до

Києва. Йому допомогли збройні повстання Червоної гвардії у Катеринославі,

Одесі, Миколаєві і, зокрема, в Києві. 26 січня тридцятитисячна російська

армія М. Муравйова захопила Київ.

1. Радянські «правоохоронні органи».

Протягом січня – першої половини лютого 1918 р. влада на більшій

частині території України перейшла до радянського Народного Секретаріату.

24 січня його народне секретарство внутрішніх справ оголосило, що «жодне

розпорядження, яке надходить від скинутої Центральної Ради, не повинне

виконуватися», а ті, хто порушить цю вказівку, «будуть визнані ворогами

вільного народу України». Через три дні Народний Секретаріат оголосив про

скасування посад губернських, повітових і міських комісарів Тимчасового

уряду і Центральної Ради. Тоді ж спеціальною постановою уряду радянської

УНР були визнані недійсними старі судові, прокурорські і слідчі органи.

Таким чином була створена можливість для безперешкодних дій

надзвичайних більшовицьких органів.

Ще 18 грудня 1917 р. при ЦВК Рад України у Харкові виник Крайовий

військово-революційний комітет по боротьбі з контрреволюцією, який

поєднував адміністративні та каральні функції. За його зразком на території,

підвладній більшовицьким Радам, ними створювалися місцеві ВРК. 28 січня

1918 р. ВРК на чолі з А. Івановим виник у Києві. Але на другий день

виконком Київської Ради підкреслив, що функції цивільного управління ВРК

виконує тимчасово і надалі передасть їх різним комісіям Ради та відділам

виконкому. За собою комітет залишить лише охорону міста і боротьбу з

контрреволюцією. Це сталося 16 лютого, коли замість Київського було

створено Всеукраїнський ревком, який наполіг, щоб всі «районні» ВРК здали

йому справи не пізніше 21 лютого, а «провінційні» – встановили зв’язок для

отримання інструкцій.

У цей час, крім ревкомів, було створено й інші надзвичайні органи

радянської влади, а саме: революційні штаби, «трійки», «шістки», «сімки» та

«дев’ятки». Революційні штаби утворювалися ревкомами або безпосередньо

Радами для збройного знищення політичних ворогів; їхні функції подекуди

були тотожні штабам Червоної гвардії і наближалися до функцій російських

надзвичайних комісій по боротьбі з контрреволюцією. Для прийняття

каральних рішень цими органами не було обов’язковим, щоб у діях особи

існував склад злочину. Її винність визначалася не нормами права, а

«революційною доцільністю» скоєних дій.

У 1918 р. ревкоми намагалися вирішувати «юридичні» питання

подекуди й зовсім самостійно. Цей факт не приховували радянські історики

права.

Вони зазначали, що «на відміну від ревкомів, які створювалися до

більшовизації Рад, в ревкомах у цей період не було угодовців і

дрібнобуржуазних націоналістів... У здійсненні влади на місцях помітна роль

належала комендантам і комісарам, які призначалися чи обиралися

ревкомами, революційними штабами, а інколи й місцевими з’їздами Рад.

Штаб Головкому В.О. Антонова-Овсієнка, Центральний виконавчий комітет

Донбасу і всі інші революційні комітети систематично призначали комісарів

для виконання на місцях завдань військових, продовольчих і по боротьбі з

контрреволюційними елементами».

Тому засоби виконання цих завдань значною мірою залежали від

уявлення про законність повноважної особи.

Надзвичайні органи радянської влади визначали організацію і

компетенцію установ з охорони громадського порядку. Радянських

нормативно-правових актів щодо їхньої діяльності в Україні в 1918 р. видано

не було. Єдиним керівним документом була постанова НКВС РСФРР від 28

жовтня 1917 р. «Про робітничу міліцію», яка не визначала конкретних

організаційних форм міліцейських органів. Тому радянську міліцію тоді

створювали за рішенням місцевих Рад, ревкомів і органів військового

командування. Так, у Луганську згідно з постановою ВРК в листопаді 1917 р.

міліцію було сформовано переважно з робітничих дружин заводу Гартмана.

Для зміцнення особового складу Луганський комітет РСДРП(б) надіслав до її

лав кращих комуністів. Наказом №2 від 3 січня 1918 р. військовий комендант

Харкова і Харківського повіту зобов’язав міліцію вжити термінових заходів

для охорони порядку і встановлення громадської безпеки. Згідно з його

наказом міліціонери Харкова перевіряли виконання правил в’їзду і виїзду з

міста, контролювали розважальні заклади, перешкоджали спекуляції

харчами. До речі, зазначимо, що саме більшовикам, а не гетьману належить

пальма першості в офіційному застосуванні позасудових санкцій за

надзвичайним станом.

5 січня 1918 р. військовий комісар Бахмутського району А. Морель

оголосив наказ про військовий стан. Всім особам належало протягом трьох

діб з’явитися до його управління за дозволом на носіння вогнепальної зброї.

Тих, хто ухилиться, чекав «військово-революційний суд». Комісар також

попереджав, що «збройні напади каратимуться безпощадно на місці», а

продаж спиртових напоїв – арештом на 3 місяці чи штрафом до 3 000 крб. як

продавця, так і покупця. Наказом обмежувалося функціонування ресторанів,

кав’ярень і чайних до 12 години ночі, встановлювався особистий дозвіл

військового комісара на проведення святкових балів і театральних вистав,

заборонялися будь-які зібрання на вулицях і вихід громадян без необхідності

з помешкань після 24.00.

Протягом січня 1918 р. формування радянської міліції розгорнули свою

діяльність у Катеринославі та Одесі. В міліцейських органах промислових

районів України, робітничих центрів практично не залишилося колишніх

співробітників Тимчасового уряду і Центральної Ради. На решті території

України за браком часу більшовицькому уряду не вдалося зламати органи

охорони громадського порядку, утворені після Лютневої революції. Тут дії

Рад щодо існуючої міліції зосереджувалися на встановленні загального

контролю за її діяльністю: арешти колишніх поліцейських і надсилання до

Крушинський В.Ю., Левенець Ю.А. «Історія України.Події. Факти». - К.: «Зодіак», 2000. С. –

145-147.

міліцейських установ комісарів-комуністів з особливими повноваженнями.

Подекуди функції міліції брала на себе Червона гвардія. За умови наявності

більшовицьких військових залог і влади Рад існуючі міліцейські органи

виконували їхні розпорядження. Непокірних чекала кара.

Для захоплення влади на місцях більшовики використовували й

національні збройні формування, які під час наведення «революційного

порядку» не відрізнялися ліберальним ставленням до місцевих мешканців.

Охоче виконували «правоохоронні» функції і чорногвардійці, яких

більшовики використовували в той час як «авангардний загін революції»,

найбільш непримиренний до її ворогів.

Надзвичайний статус радянських «правоохоронних» органів практично

не обмежував їхніх повноважень. Пролетарські міліціонери, комісари,

коменданти й інші радянські уповноважені не були пов’язані в своїх діях

ніякими законодавчими актами і могли виступати як у ролі відправників

правосуддя, так і виконавців покарань. Щоб приховати цей очевидний факт,

радянські історики права змушені були пояснювати його «зовсім не

задовільним станом всіх засобів зв’язку».

Але вони не змогли не визнати, що, «хоча наприкінці листопада 1917 р.

був вже опублікований «Декрет про суд №1» Раднаркому РСФРР, а 10 січня

1918 р. – постанова Народного Секретаріату України «Про введення

Народного суду» від 4 січня, застосування цих законодавчих актів у практиці

судового будівництва почалося значно пізніше, в багатьох місцях лише в

середині лютого. За прикладом Петроградського військово-революційного

комітету ревкоми України після перемоги збройного повстання і

встановлення Радянської влади створюють слідчі комісії для боротьби з

контрреволюціонерами... Самі слідчі комісії, як правило, не судили

контрреволюціонерів, а доповідали про результати слідства Раді, яка

виносила вирок. Але здебільшого до створення народного суду, відповідного

вимогам законодавства, слідчі комісії тимчасово здійснювали функції

правосуддя... В грудні 1917 р. і січні 1918 р. були поширені також суди,

створені спеціально для розгляду однієї якоїсь конкретної справи на заводах і

в загонах Червоної гвардії. На селі судові функції часто здійснювали сільські

і волосні збори.

Про характер більшості вироків свідчить оголошення виконкому Ради

робітничих і солдатських депутатів Горлівського підрайону від 2 січня 1918

р.: «Особи, які вчинили крадіжку чужого майна, негайно підлягають

розстрілу. Особи, затримані при спробі прямо чи побічно надати сприяння

контрреволюційній стороні, вважаються ворогами революційних військ і

пролетаріату і віддаються негайно під розстріл. Особи, які розповсюджують

провокаційні чутки чи збуджують в загальній масі робітників до

дезорганізації, негайно будуть вилучені з середовища робітників і віддані під

розстріл».

Гунчак Т. «Україна: перша половина 20 ст.». - К.: «Юрінком», 2004. С. – 227.

Постанова Народного Секретаріату від 4 січня 1918 р. відкидала не

тільки апеляційне, а й касаційне оскарження рішень і вироків народного

суду, хоча за «Декретом про суд №1» касаційною інстанцією вважався

повітовий суд. Згодом Народне секретарство у судових справах почало

ліквідувати й старі окружні суди. 23 січня було оголошено «Положення про

революційні трибунали», в якому регламентувалася їхня організація і

процесуальні форми діяльності. Але за свідченням радянських істориків

права нові судові установи «на момент окупації України німецькими

імперіалістами... ще не були повсюди організовані. Там, де вони були

створені, вони не завжди організаційно оформлювалися і закріплювалися у

відповідності з нормами вказаних постанов».

Таким чином, старі органи юстиції залишилися осторонь виконання

своїх прямих обов’язків – здійснювати правосуддя, наглядати за

дотриманням законності і забезпечувати спрацювання її гарантій під час

захисту правопорядку, а нові ще не сформувалися. Отже, наприкінці 1917 –

на початку 1918 рр. в Україні в місцях панування радянської влади були

створені унікальні умови для червоного і чорного терору, які з «успіхом»

використовували надзвичайні радянські органи під приводом боротьби з

контрреволюцією.

2. Військово-міліційні експерименти ЦР у війні з Раднаркомом.

Київський крайовий уряд, який з 7 листопада 1917 р. перебрав на себе

решту повноважень петроградського Тимчасового уряду в Україні, відчував

ворожість із півночі і піклувався про створення збройної протидії. У відповіді

на Ультиматум Раднаркому Росії Генеральний Секретаріат 4 грудня 1917 р.

визнавав єдність фронту, який належав до військових дій російської армії.

Проте у складі Центральної Ради не було єдності поглядів щодо

створення «активної оборони». Певна частина її керівників віддавала

перевагу дипломатичним засобам. Вони намагалися делегувати своїх

представників до Петрограда, щоб переконати російський Раднарком у

недоцільності збройного протистояння Генеральному Секретаріатові.

«Пацифістське» крило Центральної Ради зволікало з укладенням мирного

договору з країнами Четверного союзу. 17 грудня воно домоглося відставки

генерального комісара військових справ С. Петлюри, який був прихильником

рішучої боротьби з російськими зазіханнями у справи України. 23 грудня

було оголошено закон «Про одстрочку від призову на військову службу і

одкомандирування з неї громадян Української Республіки», згодом – закон

«Про утворення Комітету по демобілізації армії». Але після того, як

російський Раднарком відкинув офіційну ноту уряду УНР від 24 грудня про

умови перемир’я, в Центральній Раді стали превалювати міркування про

необхідність створення власного війська і остаточного відокремлення від

більшовицької Росії.

30 грудня 1917 р. секретар військових справ М. Порш виніс на урядове

обговорення законопроект про формування української міліційної армії й

організацію національних гайдамацьких корпусів. Після схвалення

Генеральним Секретаріатом і палких дискусій в Малій Раді законопроект був

прийнятий. 3 січня 1918 р. з’явився тимчасовий закон про утворення

народного війська, який базувався на концепції загального озброєння народу.

Стара армія підлягала демобілізації і заміні народною міліцією для оборони

від зовнішнього ворога. Кістяк міліції повинні були скласти інструктори, які

пройшли відповідну спеціальну підготовку і отримували службову платню.

На їхні посади зараховувалися добровольці віком не молодше 19 років.

Кадри інструкторів об’єднувалися у підрозділи і частини, які

комплектувалися із закликаних місцевих мешканців. Для комплектування

народної міліції визначалося три округи – Київський, Харківський та

Одеський, куди пропорційно розподілялися інструктори. Така міліційна

армія підпорядковувалася Військовому секретарству, яке мало виняткове

право затверджувати на командних посадах інструкторів.

Наступного дня після прийняття військового закону Генеральний

Секретаріат розповсюдив військові функції й на українські утворення, що

були сформовані для захисту внутрішнього правопорядку.

Ю. Зайцев « Історія України». – Львів: «Світ», 2003. С. – 163-165.

З прийняттям на засіданні Малої Ради IV Універсалу, що оголошував

самостійність УНР, народному міністру військових справ і праці М. Поршу

належало провести військовий закон у життя і сформувати на його підставі

«осібну українську армію». Виконати це державне завдання спробував уже

новий міністр військових справ І. Немоловський, котрий заступив на посаду

18 січня. Його діяльність була пов’язана зі спробами утворення сімбіозних

охоронних підрозділів, які наділялися функціями, властивими і армії, і

поліції. 25 січня Рада Народних Міністрів ухвалила заснування Вільного

реєстрового козацтва, яке перебрало правоохоронні функції започаткованого

в 1917 р. Вільного козацтва. Тобто добровільна народна міліція відтепер

повинна була убезпечити державу як від зовнішніх, так і від внутрішніх

ворогів.

У стані війни з більшовицькою Росією надання міліції, крім

правоохоронних, ще й військових функцій зумовило частковий перехід

повноважень по її керівництву до військового відомства. Завдання Вільного

реєстрового козацтва полягало у внутрішній охороні повітів. Козаки і

старшини, мобілізовані органами Військового міністерства за

територіальним принципом, служили за контрактом певний строк. Вони

отримували платню від держави, на що асигнувалося 130 млн. крб. У справах

внутрішнього життя і навчання реєстрові козаки підлягали повітовим

військовим начальникам, а їхньою участю в боротьбі з заколотами і анархією

керували повітові комісари. У повітах формувалися муштрові сотні, які в

межах трьох-чотирьох повітів об’єднувалися в полки. Полки окремої губернії

складали кіш. Вільні реєстрові козаки вважалися на військовій службі і мали

керуватися вимогами «Статуту дійсної Армії УНР», введеного в дію наказом

військового міністра №1 від 10 лютого 1918 р. Він скасував всі старі

військові ранги і вводив єдину назву добровільно набраних

військовослужбовців – «козак». Субординація між командирами і

підлеглими, старшими і молодшими відтепер визначалася лише службовою

посадою. В іншому вони користувалися рівними громадянськими правами

без всяких обмежень.

Домінування міліційної охоронної концепції відбивалося на урядовому

ставленні до колишніх співробітників спеціальних служб і органів захисту

громадського порядку. Курс Тимчасового уряду на залучення до роботи в

міліції професіоналів за владних повноважень Центральної Ради було

загальмовано.

Ілюзорність такого підходу до оборони країни зараз вже не викликає

жодних підстав для дискусії. Демобілізація старої армії в умовах світової

війни була пов’язана з надзвичайно напруженою діяльністю багатьох

складових частин державного механізму, розбудова якого лише

започатковувалася в Україні. Тому її оголошення в УНР спричинило нову

хвилю анархії в існуючих військових частинах, що в свою чергу відбилося на

стані громадського порядку.

17 січня 1918 р. острозький повітовій комісар доповів волинському

губернському комісару, що «розпочався похід місцевого населення проти

волосних земських управ. Більшою частиною заколотників є солдати,

прибулі з фронту по демобілізації. Боротися з цим явищем нема ніякої

можливості. Не допомагає ні виїзд агітаторів, ні виїзд членів Повітової

Земської Управи».

Розгорнутися і надати суттєвої допомоги уряду УНР ні в військовій, ні в

правоохоронній галузі Вільне реєстрове козацтво не встигло. А залишена без

достатньої урядової уваги штатна міліція, започаткована Тимчасовим

урядом, за словами В. Винниченка, «була організована зле, ніхто її не

поважав, не боявся, не слухався».

Котляр В. «Історія України». – К.: «Феміна», 2006. С. – 184-187.

3. Організація національної охоронної системи УНР.

Охоронна концепція Центральної Ради зазнала певних змін з

відновленням її влади на більшості території України, коли припинялися

бойові дії і з’явилася реальна можливість для розбудови державного апарату

самостійної держави. Після агресії проти УНР більшовизм став визначатися

її лідерами як головний ворог української незалежності і демократії, тому

боротьба проти нього перетворилася на мету Центральної Ради. В січні 1918

р. було визначено курс УСДРП і керівництва УНР: союз з Німеччиною та

Австро-Угорщиною, опора на їхні війська в Україні і посилення боротьби

проти більшовизму.

У сучасній науковій літературі досить часто мусується питання про

доцільність стратегічного вибору Центральної Ради в міжнародній орієнтації

УНР. Ця проблема виходить за межі об’єкта нашого дослідження. Дозволимо

собі лише зазначити, що не війська Антанти, а саме німецькі та австро-

угорські частини окупували тоді західні етнічні українські території; що не

Антанта, яка, сподіваючись на близьку перемогу, виступала палкою

прихильницею «єдиної і неподільної Росії», а саме країни Четверного союзу

припускали можливість укладення двостороннього миру.

26 грудня 1917 р. нота Генерального Секретаріату УНР про участь

представника України в мирних переговорах у Брест-Литовському була

підтримана Центральними державами. Закріплення незалежності України

дозволяло їм ліквідувати український і румунський фронти, послабити Росію

і забезпечити постачання необхідного провіанту і сировини. Протягом січня

українській делегації в Бресті вдалося досягти визнання низки умов свого

уряду, які дозволяли вважати договір корисним для УНР. Зокрема,

передбачалося залучити до територій, підлеглих юрисдикції української

держави, Холмщину, скасувати для України воєнні контрибуції, домовитися

про виведення після ратифікації договору німецько-австрійського війська з

окупованих українських земель, вирішити питання про розрахунки за

продовольчі поставки до Німеччини й Австро-Угорщини. Згідно з окремим

протоколом від 20 січня 1918 р. ці країни зобов’язувалися компенсувати УНР

збитки за харчі і сировину машинами і промисловими виробами за

ринковими цінами.

У ніч з 8 на 9 лютого 1918 р. в Бресті було підписано мирний договір

України і Центральних держав. Саме цю дату варто визнавати за початок

встановлення української державності де-факто і де-юре. Проголошення 11

січня 1918 р. IV Універсалу Центральної Ради про створення Української

Народної Республіки ще не означало виникнення на політичній мапі світу

нової держави. Беручи до уваги укладену США і країнами Латинської

Америки «Монтевідейську угоду про права та обов’язки держав» (1933 р.), де

були сформульовані ознаки державності, найбільш визнані у світовій

юридичній науці, треба констатувати, що в січні 1918 р. УНР не відповідала

цим вимогам. По-перше, оголошена держава не мала дипломатичного та

міжнародно-правового визнання світовою спільнотою, тобто ще не стала

суб’єктом міжнародного права. По-друге, більша частина юридично

встановленої Центральною Радою державної території була окупована

військами інших країн (Австро-Угорщини, Німеччини, Радянської Росії).

Брестський мир змінив правовий статус військ центральних держав на

території УНР з окупаційного на союзний і позбавив радянської залежності,

крім українців, естонців, латишів, литовців, фінів, білорусів на території 780

тис. кв. км. з населенням 56 млн. Радянська Росія формально визнала умови

миру, але не збиралася погодитися з утратою територій колишньої імперії.

Постало питання про налагодження установ із захисту кордонів

новоствореної Української Держави. Підготовча робота у цьому напрямі

почалася відразу ж після відновлення 1 березня 1918 р. влади Центральної

Ради в Києві. Згідно з розпорядженням міністра фінансів через кілька днів

була створена комісійна рада з організації митної служби в Україні. Її

головою став Г. Троцький, членами: в.о. директора департаменту митних

зборів І. Гайдановський-Потапович, урядовці Міністерства фінансів Є.

Тржеціцький, П. Андрієв, П. Покровський і А. Граціянський. Робота ради

була плідною. Вже на першому засіданні (21–23 березня) було вислухано

доповідь командира відновленої кордонної сторожі В. Желиховського про

пожвавлення руху вантажів на кордоні з Австро-Угорщиною. Тому «з метою

захисту держави від спроб безмитного ввозу іноземних товарів, а рівно й

вивозу тих українських виготувань землі і промисловості, які за уявленнями

економічного характеру можуть підпадати під обмежені норми», рада

вирішила встановити тимчасовий митний нагляд у кордонних пунктах:

Радзивилові, Волочиську, Гусятині, Новоселиці, Збаражі і на ст. Брест-

Литовськ. Для цього в кожному пункті призначалися управляючий наглядом,

контролер, три помічники пакгаузного дозорця і шість доглядачів.

Тимчасовий митний нагляд до відпрацювання нового митного статуту

здійснювався згідно з вимогами Митного статуту, виданого в 1910 р. з

доповненнями від 1912 р., й інших нормативно-правових актів, виданих до 27

жовтня 1917 р., а також Загального митного тарифу (1903 р.) і конвенційних

угод Росії, Німеччини і Австро-Угорщини 1894-1904-1906 рр. Митні операції

обмежувалися перепусткою через кордон пасажирів з їхніми речами, серед

яких підлеглі до сплати мита, але не в товарному вигляді, випускалися (без

таврування) після утримання зборів; прийманням до огляду всіх

прибуваючих з-за кордону іноземних вантажів і поштових відправлень, які

переадресовувалися транзитом до Одеси, Києва чи Харкова; затриманням

контрабандних товарів, які після догляду і укладення товарного опису

відправлялися до Київської митниці.

Комісія відзначила, що складові приміщення митниць під час війни

заповнилися вилученими товарами (мануфактура, галантерея, одяг, споживчі

продукти, металеві вироби тощо), більшість з яких потрібна населенню

України. Тому перед Радою Міністрів було порушено питання про надання

Чугуєнко М.В. «Сторінки історії України». – Запоріжжя, 2002. С. – 176-179.