Реферат - Утворення правоохоронних органів УНР

Подождите немного. Документ загружается.

загальним нарадам митниць права «звільняти від заборони товари, які зараз

знаходяться в гамазеях Митниць і Поштових Установ і були заборонені до

імпорту через обставини воєнного часу, випустивши їх на внутрішній

ринок».

4 квітня на засіданні комісійної ради було вирішено, що «для захисту

української промисловості і збереження інтересів скарбниці необхідне

найшвидше встановлення дійового нагляду кордонної охорони, в першу

чергу на західному і південному кордонах України – з Австро-Угорщиною,

Польщею або Німеччиною і по Чорному морю». Для здійснення цього

завдання визначалася потреба державного фінансування у розмірі 500 тис

крб. Більшістю голосів комісія ухвалила доцільність повернення до порядку,

існуючого в Російській імперії до 1898 р., коли кордонна охорона мала

особисту організацію, але складала частину митного відомства. На підставі

цих рішень уряд УНР затвердив Статут кордонної охорони, в якому

визначався штатний розклад і посадові оклади утримання кордонців.

Постановою Міністерства фінансів від 6 квітня було асигновано перші 100

тис. крб., на які, крім пропонованих кордонних пунктів, встановили митний

нагляд ще й в Голобах, Маневичах, Лунинці, Ямполі, Рибниці, Могилеві-

Подільському і Тирасполі. Подальше запровадження кордонних і митних

установ було неможливим, доки мирний договір України з Центральними

державами не увійде в законну силу, тобто не буде здійснено обмін сторін

грамотами про його ратифікацію. Про це 17 квітня Міністерство закордонних

справ УНР сповістило департамент Митних зборів. Згодом вирішення

кордонних проблем лягло вже на плечі гетьманського уряду.

Крім нових напрямів охоронної діяльності, пов’язаних із влаштуванням

зовнішньополітичних функцій уряду УНР, перспективи мирного життя

відкривали Центральній Раді й інші оковиди щодо налагодження

правопорядку всередині країни. Підсумки війни з Раднаркомом Росії

примусили «творців УНР» вгамувати свою прихильність до ілюзорної

військово-міліційної концепції і остаточно стати на позиції створення

регулярної армії та штатної міліції з окремими, притаманними тільки їм,

функціями. Переконавшись наочно, наскільки важливою є підтримка влади з

боку збройних сил, Центральна Рада перш за все намагалася навести порядок

у військовій галузі, тим самим одночасно вирішуючи й одну з

правоохоронних проблем: суспільство позбавлялося чи не головного на той

час криміногенного джерела – безконтрольних збройних формувань.

На початку березня реорганізований Генеральний військовий штаб

(складався на той час з двох генерал-квартирмейстерств з оперативного і

організаційного керування армією і трьох підвідділів: оперативного,

розвідувального й закордонного) терміново почав здійснювати заходи з

упорядкування існуючих в Україні військових частин. Міністр військових

Крушинський В.Ю., Левенець Ю.А. «Історія України.Події. Факти». - К.: «Зодіак», 2000.

С. – 150-152.

справ І. Немоловський 12 березня підписав наказ №1, який визначив перше

регулярне з’єднання УНР – «Запорізьку дивізію Осібної армії». Його кістяк

склало військо отамана З. Натієва, який ще в грудні 1917 р. згуртував

озброєне угруповання, що незабаром взяло участь у січневих боях у Києві на

боці Центральної Ради. 27 березня новий міністр військових справ і в. о.

міністра морських справ О. Жуковський своїм наказом під №124 розподілив

«всі військові частини, інституції, установи і управління на дві категорії: 1)

ті, що скасовані та продовжують своє існування і 2) частини і установи, що

формуються знов». Як перші, так і другі повинні були терміново надіслати

«відповідні відомості до Генерального штабу для затвердження і проведення

по військовому міністерству». Було наказано «надалі визнавати існуючими

тільки ті установи, що проведені і затверджені наказом Військового

Міністерства». Відтепер всі призначення особового складу віддавалися до

компетенції утвореного для цієї роботи Головного штабу, а призначення

старшин, здійснені після цього наказу, вважалися недійсними. Не

виключалася лише «можливість начальників окремих частин входити з

проханнями по призначенню старшин по особистій їх рекомендації».

Разом з тим визначалося, що «всі військові частини, інституції,

установи і управління, які постійно несли службу на користь і визволення

Української Народної Республіки до сього часу, і всі військові частини, що

були в поході, рахуються існуючими з часу їх сформування». Тобто

основним критерієм доцільності збереження військових частин стала їхня

недавня бойова перевірка у війні з більшовиками. Це свідчить про те, що

навчена гірким досвідом Центральна Рада тепер жадала, окрім військової

допомоги союзників, мати власний збройний захист від політичних ворогів. З

числа вірних їй збройних формувань військовим міністром того ж дня було

наказано увільнити від служби лише студентів Українського Народного

університету, а також розпустити окремий студентський курінь Українських

січових стрільців, що зорганізувався в Києві «в тяжкі дні боротьби УНР з

своїми ворогами – більшовиками».

Наступного дня О. Жуковський підписав додатковий наказ, де

наполягав на беззаперечному виконанні урядових телеграм від 10 лютого

1918 р. про скасування всіх військових інституцій Румунського і Південно-

Західного фронтів, Київського та Одеського військових округів. Він

попередив військових начальників усіх рангів, що в справі демобілізації

колишньої російської армії «ніяких відволікань не буде, ця праця повинна

обов’язково скінчитися в зазначені строки. Всі військові особи усуваються з

посад наказами їх окремих начальників, а коли таких нема, то ліквідаційними

комісіями, або губерніальними та повітовими комендантами».

Останній військовий інститут було введено на початку березня 1918 р. згідно

зі спільним наказом міністра внутрішніх справ і військового міністра «Про

утворення губерніальної і повітової влади» в «місцевостях, що

оголошувалися на стану військовому або обложному». Губернські і

підпорядковані їм повітові військові коменданти підлягали Військовому

міністерству і діяли при забезпеченні громадського порядку паралельно з

місцевими комісарами. Загалом нову українську армію планувалося

розбудувати у складі восьми територіальних корпусів піхоти і 4 Ѕ – кінноти.

Восени 1918 р. передбачалося здійснити призов новобранців до частин цих

корпусів.

Відмовившись від міліційної системи побудування армії, Центральна

Рада вдалася до зміцнення діючих штатних органів зі захисту громадського

порядку. Наприкінці березня уряд УНР припинив організацію Вільного

реєстрового козацтва і передав передбачені на його утримання 130 млн крб.

Міністерству внутрішніх справ і органам місцевого самоврядування на

розбудову міліції.

Крім поточної роботи, міліціонерам належало також взяти активну

участь у розшуку осіб, які вчинили злочини під час анархії і безладдя в

Україні. 5 березня 1918 р. Центральна Рада прийняла закон «Про покарання

всіх учасників війни і повстання проти Української держави». А 6 квітня

було створено «Анкетно-слідчу комісію для досліду випадків анархії й

неправомірного поводження властей цивільних і військових, з’ясування

політичних і соціальних умов на місцях». До її складу увійшли 25 членів

Центральної Ради. Комісія наділялася широкими повноваженнями щодо

визначення осіб, винних у вчинених правопорушеннях і злочинах. Вона мала

право видавати обов’язкові постанови, згідно з якими міністри УНР повинні

були відряджати підлеглих урядовців для припинення неправомірних вчинків

і провадження судових слідств, викликати на свої засідання всіх

представників цивільної і військової влади для пояснень і надання

документів 98. До забезпечення діяльності Комісії, крім міліцейських

органів, залучалися прокурори окружних судів і судові слідчі, які визначали

умови юридичної відповідальності на підставах «Уложения о наказаниях

уголовных и исправительных» (видав. 1885 р.) і провадили слідчі дії згідно з

«Уставом уголовного судопроизводства» (видав. 1892 р.). На всій території

УНР було відновлено діяльність органів юстиції і суду, існуючих до

тимчасового встановлення влади Рад.

Разом з тим слід констатувати, що після повернення до Києва

Центральна Рада залишилася вірною демократичним уявленням про

законність і не вдалася до огульної кровожерливої помсти своїм політичним

ворогам.

Гунчак Т. «Україна: перша половина 20 ст.». - К.: «Юрінком», 2004. С. – 229-232.

ВИСНОВОК.

Отже, оголошення про створення в Україні окремих радянських «держав»

взимку – навесні 1918 р. не супроводжувалося відмінностями в їхній формі

правління, устрою чи політичного режиму. Всі вони, як і радянська УНР,

були дзеркальним відображенням російського більшовицького державного

будівництва. Їхні «правоохоронні» осередки створювалися і діяли за

загальною радянською схемою «органів по боротьбі з контрреволюцією».

Декотрі з оголошених республік навіть не встигли створити власних

урядових установ. Цілком слушними є зауваження сучасного дослідника

Радянської Соціалістичної Республіки Таврида Ю. Дубка. Аналізуючи хід

спільного засідання від 7 березня 1918 р. (в Полтаві) Народного Секретаріату

і ЦВК Рад України, де йшлося про єдиний фронт Донецько-Криворізької,

Донської, Кримської і Одеської республік, він наголошує, що «при цьому три

останніх «республіки» ще тільки належало створити», і висловлює

припущення, що на конференції в Катеринославі 15 березня представників

Одеської і Донської республік не було зовсім 103. Це зрозуміло, оскільки

державне «будівництво» в Одесі, Луганську і Старобільську практично

обмежилося постановами цих міських Рад про оголошення себе «Радами

народних комісарів» 104. Враховуючи цей факт, ІІ Всеукраїнський з’їзд Рад у

Катеринославі (17–19 березня 1918 р.) прийняв резолюцію «Про державний

устрій», яка розглядала «Українську Радянську Республіку як республіку

федеративну, що об’єднує всі радянські об’єднання – вільні міста і

республіки як автономні частини Української Федеративної Радянської

Республіки» 105. Республіканська «хвороба» Рад в Україні набридла навіть

вождям більшовизму. 4 квітня 1918 р. Й. Сталін зауважив: «Доволі грали в

уряд і республіку, здається досить, час кинути гру».

Отже, спираючись на допомогу країн Четверного союзу, Центральна Рада

перемогла у війні з Раднаркомом Росії. За мирних умов вона відмовилася від

своєї правоохоронної концепції революційного періоду і започаткувала в

Україні розбудову різногалузевого державного правоохоронного апарату,

намагаючись дотримуватися при цьому загального демократичного курсу

зовнішньої і внутрішньої політики. Але за браком часу, що був відпущений

Центральній Раді історичною долею, період її владування не відзначився

створенням загальної системи правоохоронних органів, спроможних

забезпечити дотримання законності й усталення правопорядку в Україні.

Список використаної літератури:

1. Крушинський В.Ю., Левенець Ю.А. «Історія України.Події. Факти». -

К.: «Зодіак», 2000.

2. Гунчак Т. «Україна: перша половина 20 ст.». - К.: «Юрінком», 2004.

3. Ю. Зайцев « Історія України». – Львів: «Світ», 2003.

4. Котляр В. «Історія України». – К.: «Феміна», 2006.

5. Чугуєнко М.В. «Сторінки історії України». – Запоріжжя, 2002.