Реферат - Установчі угоди ЄС. Конституційна хартія: сутність, порядок введення в дію

Подождите немного. Документ загружается.

Розділ IV. Єдиний європейський акт

Протягом тривалого часу формою фіксації змін права

європейських співтовариств були закти вторинного законодавства,

рішення Суду, а також звичаї. Перетворення, що відбулись з часу

укладення Римських договорів, зафіксував прийнятий 1986 року

Єдиний європейський акт. Він закріпив розширення компетенції

Співтовариств, (новими сферами їх діяльності названі регіональна

політика, наукові дослідження, охорона навколишнього

середовища), конкретизував положення щодо соціальної та валютної

політики.

Розглядуваний документ передбачає побудову у державах-

учасницях внутрішнього ринку, що визначається як простір без

внутрішніх кордонів, в якому переміщення товарів, осіб, послуг і

капіталу здійснюється без будь-яких обмежень.

Співробітництво в галузі зовнішньої політики регулюється

окремим розділом розглядуваного нормативного акта. Його

головними положеннями є наступні. Держави-учасниці

зобов’язуються спільно формувати та здійснювати зовнішню

політику, при цьому інформуючи одна одну. Встановлюється

обов’язковість взаємних консультацій держав з питань у даній сфері,

врахування позицій партнерів по об’єднанню.

В Єдиному європейському акті держави-учасниці поставили

собі за мету побудову Європейського Союзу та втілення в життя

економічного і валютного союзу.

Розділ V. Договір про Європейський Союз

Головна мета Єдиного європейського акту – створення

Європейського Союзу – була досягнута 1992 року, коли в

Маастрихті (Нідерланди) був підписаний договір про Європейський

Союз. Договір був підписаний 27 лютого 1992 року, а набрав

чинності 1 лмстопада 1993 року.

Слід відзначити, що референдум у Данії щодо ратифікації

названого договору мав негативний результат. Після цього було

проведено нове опитування у всіх державах-учасницях, яке

завершилось схваленням нової угоди.

Договір визначив завдання, мету і структуру новоствореного

об’єднання. Основу Союзу склали Співтовариства, спільна зовнішня

політика і політика безпеки держав-учасниць, їх співробітництво в

галузі юстиції та внутрішніх справ. Ця структура стала широко

відомою як три опори ЄС.

Принципами ЄС названі свобода, демократія, повага до прав

та основних свобод людини, панування права. Наголошується, що ці

принципи є спільними для всіх держав, які складають ЄС.

Метою ЄС проголошуються сприяння економічному і

соціальному прогресу та високому рівню зайнятості, досягнення

збалансованого і сталого розвитку, сприяння ствердженню

самобутності об’єднання як суб’єкта міжнародних відносин,

збереження досягнень Співтовариства.

Договір вносить зміни до всіх раніше прийнятих установчих

актів.

Передбачалось посилення захисту прав та інтересів громадян

та запровадження громадянства ЄС.

Акцентується увага на важливості завершення побудови

економічного і валютного союзу. Так, встановлюються строки

запровадження у державах-учасницях єдиної валюти (1 січня 1999

року), побудови відповідної системи інститутів. До компетенції

Союзу передається політика в галузі охорони здоров’я, культури,

освіти, захисту прав споживачів, зайнятості.

Встановлюється склад Європейської ради: голови держав аьо

урядів держав-членів, голова Європейської комісії. Головою

Європейської ради є голова держави чи уряду тієї держави, яка

головує у ЄС. Європейська рада збирається не менше 2 разів на рік.

Вона визначає принципи спільної зовнішньої політики та політики

безпеки, приймає рішення, необхідні для втілення її у життя,

забезпечує єдність дій Союзу. За загальним правилом, рішення з

питань спільної зовнішньої політики і політики безпеки

приймаються радою одностайно. Встановлюються також винятки з

названого положення, а саме прийняття рішення кваліфікованою

більшістю голосів. Це можливо у випадках прийняття рішення, яке

“засноване на спільній стратегії” або коли воно стосується “спільних

дій або спільних позицій”. Рада може уповноважити головуючу

державу на ведення перемовин щодо укладення угоди з державою

чи міжнародною організацією. Ці перемовини проводяться за

сприяння Комісії. Рішення щодо укладення такої угоди приймається

Радою одностайно за рекомендацією головуючої держави.

Здійснення представницьких функцій покладається на

державу, що головує у ЄС. Сприяння здійсненню цих повноважень

покладається на Генерального секретаря Ради, який виконує функції

Високого представника з питань спільної зовнішньої політики та

політики безпеки. Передбачається обов’язок головуючої держави

консультуватись із Європейським парламентом з питань спільної

зовнішньої політики та політики безпеки. Передбачається

інформування Європейського парламенту головуючою державою і

Комісією про розвиток зовнішньої політики та політики безпеки ЄС.

Вказується на регулярний характер такого інформування [4], разом з

тим його періодичність не передбачена.

Європейський парламент вправі ставити питання і давати

рекомендації Раді. Передбачається щорічне обговорення у

парламенті зрушень в сфері спільної зовнішньої політики та

політики безпеки.

Передбачається забезпечення високого рівня безпеки громадян

в рамках “простору свободи, безпеки та законності” шляхом

поглиблення співпраці поліцій та судів держав-членів ЄС, а також

зближення їх кримінально-правових норм. Спільні дії поліцій

держав-членів складаються із оперативного співробітництва, збору,

зберігання, обробки, обміну інформацією, спільних досліджень,

навчання та обміну кадрами, спільної оцінки методів розслідування.

Співробітництво судів включає в себе встановлення єдиних

процесуальних правил, екстрадицію, запобігання спорам держав

щодо юрисдикції.

Як бачимо, результатом підписання Маастрихтського

договору стало створення нового об”єднання – Європейського

Союзу – замість Європейських Співтовариств, що існували раніше.

В той же час управління Європейським созом покладалось на уже

існіючі Європейський парламент, Європейську комісію, Раду, Суд,

Палату аудиторів.

Розділ VI. Амстердамський договір

Проблема перегляду договору про ЄС поставала

неодноразово. При розробці Маастрихтського договору ряд держав

не підтримували загальну позицію, що обумовило неможливість

відлображення вирішення проблем, що постали, в установчих

документах ЄС. Наприклад, Велика Британія подавала заперечення

щодо пропонованого регулювання економічного і валютного союзу.

Це призвело до появи так званої “багатошвидкісної” (multi-speed)

концепції розвитку Європи. Згідно з її положеннями допускалось

посилене співробітництво заінтересованої групи держав всередині

ЄС, що стосувалось визначеного цими державами кола питань. [19].

Текст Амстердамського договору був розроблений

міжурядовою конференцією, що проходила 29 березня 1996 року в

Туріні. Розроблений документ дістав схвалення Ради ЄС і був

підписаний 2 жовтня 1997 року в Амстердамі (Нідерланди). Договір

набрав чинності 1 травня 1999 року.

Перша частина Амстердамського договору містить поправки

до положень, які регулюють діяльність Співтовариств та Союзу.

Друга частина містить положення щодо підготовки консоідованих

текстів договорів, третя – заключні пооження.

Значна увага приділяється побудові простору свободи,

демократії та законності, при цьому визначення розглядуваного

поняття в тксті договору не дається. Принципами ЄС названі, як і в

Маастрихтському договорі, свобода, демократія, повага до прав та

основних свобод людини, панування права. Для розвитку цих

принципів передбачається зробити прийняття рішень органами та

інститутами ЄС якомога прозорішим. Наголошується, що при цьому

мають бути максимально враховані потреби населення.

Передбачається обов’язковість обговорення у Парламенті рішення,

що його має прийняти Рада (процедура співробітництва).

Запроваджується також процедура спільного прийняття рішень, але

тут, на відміну від співробітництва, рішення має бути прийняте і

Радою, і Парламентом без внесення в нього будь-яких змін.

Передбачається можливість накладення санкцій на державу-

учасницю, що неодноразово порушувала основні засади

функціонування об’єднання. В такому випадку за рішенням Ради

деякі права даної держави можуть бути зупинені, але її зобов’язання,

як і раніше, залишаються чинними. Пропозицію з розглядуваного

питання вносить Комісія або не менше третини держав-членів.

Рішення приймається Радою одностайно, але при цьому Парламент

має надати свою згоду на запровадження санкцій.

Відповідно до положень Амстердамського договору

запроваджена посада Високого представника ЄС з питань

зовнішньої політики та політики безреки, але при цьому його

повноваження не були врегульовані.

До принципів побудови системи інститутів ЄС віднесено

пропорційність та субсидіарність. Принцип субсидіарності

передбачає можливість вирішення проблеми, що постала, або

окремими державами, або об’єднанням в цілому, залежно від

можливості вирішення даної проблеми окремими державами чи

необхідності задіяння Союзу в цілому. Принцип пропорційності

визначає, що Співтовариства мають діяти лише відповідно до своєї

мети, а система інститутів ЄС повинна бути збалансованою.

Як бачимо, в силу положень Амстердамського договору

посилилась роль Європейського парламенту при прийнятті рішень.

Керівництво зовнішньою політикою та політикою безпеки ЄС було

покладено на Генерального секретаря Ради, діяльність якого

забезпечується підрозділом політичного планування і раннього

попередження. Крім того, він може бути уповноважений на ведення

перемовин від імені Ради.

Розділ VII. Ніццський договір

Ніццський договір вважають завершальним етапом підготовки

до розширення Європейського Союзу (12, с. 22). Його підписання

відбулось 26 лютого 2001 року, а 1 травня 2003 року угода набрала

чинності. Слід відзначити, що результати первинних опитувань

щодо схвалення даного договору в деяких країнах мали негативний

результат, а наступні референдуми завершились успішно.

В угоді наголошується, що вона покликана завершити

підготовку функціонування інститутів ЄС, обумовлену

розширенням об’єднання. Договір уточнює порядок накладення

санкцій на держави-члени, що порушують фундаментальні

принципи діяльності ЄС, закріплені в Маастрихтському договорі.

Більш детально регламентується інститут поглибленого

співробітництва держав, яке відтоді було поширене на сфери

спільної зовнішньої політики та політики безпеки, а також

співробітництво поліцій та судів у кримінально-правовій сфері.

Зазнали змін кількісний склад і повноваження Європейського

парламенту. Число депутатів було збільшено з 700 до 732, в той же

час сумарна кількість депутатів від держав, які були членами ЄС на

момент підписання договору, становила 535.

Кількість голосів країн-членів у Раді була збільшена, при

цьому названі зміни торкнулись передусім найбільш населених

країн-членів. Загальна кількість голосів країн-членів у Раді

становить 321, а для прийняття рішення кваліфікованою більшістю

голосів необхідно набрати 232 голоси. [17]. Члену Ради надається

можливість запросити підтвердження того, що це гарантує

представництво не менш як 62 відсотків населення ЄС. При

порушенні цієї умови рішення не може бути прийняте, але при

цьому обумовлюється застосування даної умови лише на вимогу

члена Ради.

До 1 листопада 2004 року кожна держава Має по 1

представнику в Комісії, але із розширенням ЄС до 27 держав

кількість комісарів передбачається зменшити так, щоб вона була

меншою кількості держав-членів ЄС. Відповідно до Ніццського

договору голова Комісії призначається Радою кваліфікованою

більшістю голосів і його призначення має бути схвалене

Парламентом. Інші члени Комісії призначаються Радою за

погодженням з головою Комісії (Раді подається список кандидатів,

складений за пропозицією держав-членів).

Що стосується судової системи ЄС, то її структура стала

триланковою: спеціалізовані судові палати, Суд першої інстанції,

Суд ЄС. Передбачається, що зміни складу Європейської комісії та

кількості голосів у ній почнуть діяти після 1 листопада 2004 року, а

початок дії змін, що стосуються парламенту, пов’язується з

майбутніми виборами до нього (2004 рік). В угодах про вступ нових

держав має бути передбачена кількість їх представників у

Парламенті, Комісії, Раді,

Як уже було зазначено, в тексті Ніццського договору

акцентується увага на майбутньому розширенні ЄС. Отже,

передбачались реформи всіх його інститутів. Саме майбутнім

збільшенням кількості держав-членів пояснюється збільшення

кількості депутатів Парламенту з одночасним зменшенням

представництва у ньому майже кожної держави (незмінною

залишилась кількість депутатів лише від Німеччини та

Люксембургу). Можна говорити про підвищення ролі держав-

учасниць у формуванні інститутів ЄС, про що свідчить

вищеописаний порядок Призначення Європейської комісії.

Розділ VIII. Конституція Європейського Союзу

У грудні 2001 року Європейська рада прийняла рішення про

скликання Конвента про иайбутнє Європи, який мав з’ясувати

можливість розробки Конституції для ЄС, якщо це буде визнане

можливим, розробити такий документ. Відповідно до цього

вирішувалось питання складу і строків роботи Конвента.

У роботі Конвента брали участь представники Європейського

парламенту, Європейської комісії, парламентів та урядів держав-

членів Союзу і держав-кандидатів на вступ до нього (в тому числі

представники Румунії, Болгарії, Туреччини) – 107 делегатів, 107 іх

заступників та 13 спостерігачів. [12, с. 25]. Щодо роботи Конвента

висловлювались численні негативні прогнози, але його діяльність

виявилась успішною. Проект Конституції представили на саміті ЄС

у Салоніках 20 червня 2003 року, після чого роботу над ним

розпочала міжурядова конференція в складі всіх міністрів всіх країн-

членів ЄС, представників Європейської комісії та Європейського

центрального банку. Підсумковий документ – Договір про

запровадження Конституції для Європи - був схвалений на

спеціальному саміті ЄС у червні 2004 року і підписаний у Римі 29

жовтня 2004 року головами всіх держав-членів ЄС. [18]

Передбачалось, що він стане заміною всіх установчих договорів, що

були укладені державами-членами раніше. Підписаний договір

вважають унікальним, оскільки він з самого початку складався 20

мовами і є найбільшим за обсягом документом такого роду в світі.

Варто сказати, що висловлені думки щодо Конституції ЄС

були доволі різними.

Так, необхідність її існування обгрунтовувалсь тим, що

подальше розширення повноважень ЄС недоцільно [10], а також

потребою залучення якомога більшої кількості держав-членів до

заходів, що здійснюються ЄС в цілому. Одночасно наголошувалось,

що установчі угоди, що їх має ратифікувати кожна держава, є досить

складними для прийняття 15 країнами, а після розширення ЄС такий

порядок може стати неможливим для здійснення, а відтак, чим

раніше будуть запроваджені зиіни, тим краще.

Відсутність необхідності приймати конституцію ЄС

обстоювалась з тих позицій, що механізм дії “квазіконстицуції,

заснованої на послідовних угодах”, довів свою ефективність [10].

Крім того, наголошувалось, що об’єднання не готове до

запровадження конституції, оскільки жодна держава-член не мала

можливості перебудувати свої інститути. Серед інших аргументів за

відсутність конституції в ЄС назвемо такі. Розробка і поширення

проектів можливої конституції не знаходили жодних відгуків – ні

позитивних, ні негативних, насамперед через те, що до вирішення

даної проблеми не залучалась громадськість; її вплив при

застосуванні на наднаціональному рівні може бути негативним.

Конституція поєднує положення Договору про ЄС та Логовору

про ЄЕС, а також встановлює низку нових засад. Вона структурно

поділена на преамбулу, частини, розділи, підрозділи та статті.

Документ визначає природу, мету і завдання ЄС, його компетенцію,

систему інститутів ЄС, визначає порядок поглибленого

співробітництва держав-членів, а також співробітництва ЄС із

країнами, що не входять до його складу.

Складовою частиною Конституції є Хартія основних прав ЄС.

Тут же міститься посилання на Європейську конвенцію про захист

прав людини та основних свобод, згідно з якою мають тлумачитись

права, гарантовані і Конституцією ЄС, і названою конвенцією.

Серед галузей, в яких держави-члени здійснюють спільну

політику, названі громадянство, спільний ринок, конкуренція,

економічна і валютна політика, зайнятість, сільське господарство та

деякі інші.

Третя частина Конституції врегульовує функціонування

інститутів ЄС.

Четверта частина документа – загальні та заключні положення.

Її норми передбачають припинення дії договорів про утворення

Європейського співтовариства та Європейського Союзу після

набрання чинності Конституцією. Те саме стосується і змін до

договорів, що мають втратити чинність. Але при цьому акти,

прийняті на основі раніше чинних установчих угод зберігають силу

за умови відповідності їх Конституції. Встановлюється, що ЄС є

правонаступником Співтовариства.

Найсуттєвішими змінами щодо інститутів ЄС, що іх

передбачав розглядуваний договір, є такі: запровадження посади

Президента ЄС, що його призначає Рада кожні 2,5 роки;

запровадження посади міністра закордонних справ ЄС,

відповідального за дії Союзу на міжнародній арені, керівництво

спільною зовнішньою політикою та політикою безпеки Союзу;

скорочення кількості європейських комісарів до 2/3 кількості

держав-членів ЄС (з 2014 року); прийняття рішень “подвійною

більшістю”: для прийняття рішення достатньо його схвалення 15

країнами-членами, що представляють 65% населення ЄС; пряма

вимога слідування спільній зовнішній політиці ЄС, що

забезпечується правом Суду ЄС накладати штрафи та в інший спосіб

впливати на держави-члени, які не підтримують спільну зовнішню

політику ЄС

Конституція набирає чинності після її схвалення всіма

державами-членами ЄС або голосуванням у парламентах, або

шляхом проведення референдумів. На всенародному обговоренні у

Франції та Нідерландах 2005 року проект Конституції ЄС був

відхилений. На саміті ЄС 16-17 червня 2005 року представники

Великої Британії, Португалії, Данії, Ірландії оголосили про

відкладення референдуму на невизначений термін. Представники

Швеції заявили про нератифікацію договору до повторного

опитування у Франції та Нідерландах. Влітку 2005 року ратифікація

Конституції ЄС була зупинена. Надалі висувалось чимало варіантів

введення його в дію, але вони не мали успіху. Як результат, було

розпочато роботу над новою установчою угодою, що мала замінити

розглядуваний документ. Це – Договір про реформи, відомий також

як Лісабонський договір.