Реферат - Перша Опіумна війна

Подождите немного. Документ загружается.

Зміст

Вступ ……………………………………………………………………... с. 3

1. Історичні витоки та початок Першої Опіумної війни ………… с. 4

2. Бойові дії Першої Опіумної війни ……………………………..… с. 10

3. Нанкінський договір та результати Першої Опіумної війни ... с.15

Висновки ………………………………………………………………... с. 18

Список використаної літератури …………………………………… с. 19

Вступ

Кінець вісімнадцятого — початок дев'ятнадцятого століття

ознаменувався колоніальним розподілом світу між провідними

європейськими державами, і в першу чергу, Францією і Англією.

Війська останніх проникали в різні куточки планети — в нетрі Африки,

степи Азії, острови Океанії, дельту Амазонки, включаючи до своїх

метрополій все нові і нові землі.

Європейців вже довгі сторіччя манив до себе Китай, слава про

багатства якого тьмарила все, про що тільки могли чути люди.

Неосяжна країна, з багатомільйонним населенням, тисячолітньою

історією і накопиченими сторіччями багатствами і витворами

мистецтва приковувала погляди політиків і купців Туманного Альбіону,

які мріяли вступити хоча б на сантиметр цієї великої країни, щоб потім

чітко і планомірно перетворити її на свою колонію. Але всі спроби як

англійців, так і представників інших європейських країн проникнути і

влаштуватися в Китаї, чи то під виглядом купців, мандрівників або

дипломатів не приносили взагалі ніякого результату. Це було

викликано особливими принципами, на яких будувалася китайська

політика. «Китайські правителі розглядали свою імперію як центр

світу, називаючи себе «Небесними імператорами», «Святими

імператорами», «Десятитисячолітніми володарями», «Повелителями

широкого простору», а китайські володіння — «Серединною

державою», «Піднебесною», «Вищою державою» та ін. Всі інші народи

та їх володарі, у тому числі і європейські, теоретично вважалися

данниками і васалами імператора». Його уряд не приймав чужих і не

посилав своїх послів до Європи.

Середина XIX в. Стала переломним періодом в історії Китаю. Цей

перелом був пов'язаний з насильним залученням китайського

суспільства до форм цивілізації, вироблених європейською гілкою

світового розвитку.

1. Історичні витоки та початок Першої Опіумної війни

На рубежі XVIII-XIX ст. західні держави, і в першу чергу Англія,

все більш настирливо намагаються проникнути на китайський ринок,

який в цей час починає частково відчинятися для іноземної торгівлі. З

другої половини XVIII ст. вся зовнішня торгівля Китаю могла

проходити тільки через Гуанчжоу (за винятком торгівлі з Росією, яка

велася через Кяхту). Всі інші форми торгових відносин з іноземцями

були заборонені і суворо каралися за китайськими законами.

Китайський уряд прагнув контролювати справи з іноземцями, і тому з

даною метою число китайських торговців, яким було дозволено мати з

ними справу, було скорочене до мінімуму. Всього тільки 13 торгових

компаній, які склали корпорацію гунхан, мали право вести справи з

іноземними купцями. Діяли вони під прискіпливим контролем

урядовця, присланого з Пекіна.

Самим іноземним купцям було дозволене знаходитися на

китайській місцевості тільки в межах маленький концесії, розташованій

недалеко від Гуанчжоу. Але навіть і на місцевості цього поселення

вони могли бути лише протягом декількох місяців, влітку і весною,

коли фактично і велася торгівля. Китайська влада прагнула не

допустити розповсюдження серед іноземців відомостей про Китай,

справедливо вважаючи, що вони можуть бути використані для

проникання в країну. Самим китайцям під страхом смерті заборонялося

навчати іноземців китайській мові. Більш того, заборонявся навіть вивіз

книг, оскільки вони також могли бути використані для дослідження

китайської мови і отримання інформації про країну.

Протягом століть експорт продуктів з Китаю переважав над

імпортом. В Європі серед вищих прошарків суспільства величезним

попитом користувалися чай, шовкові тканини, китайський фарфор. За

куплені в Китаї продукти іноземці розплачувалися сріблом.

Перед правлячими колами Англії було поставлено непросте

завдання: добитися від китайського уряду, який того абсолютно не

бажав, більш широкого відкриття китайської країни для іноземної

торгівлі і підведення під неї договірно-правової бази. Англійські купці

прагнули також відшукати такі продукти, які мали б попит на

китайському ринку і експортом яких можна було б покрити вивіз

китайського чаю, шовку і фарфору.

Спроби Англії встановити дипломатичні справи з китайською

імперією на базі прийнятих в європейському світі принципів, зроблені в

кінці XVIII - початку XIX в., не увінчалися фурором. В 1793 р. До

Китаю була відправлена місія на чолі з лордом Джорджем Маккартні,

яка була відправлена на засоби англійської Ост-Індської компанії, але

при цьому представляла кошти британського уряду. До складу

експедиції входили ще два судна, навантажені зразками продукції, яка

була вироблена англійською індустрією.

Мета англійської експедиції була сформульована в пропозиціях,

звернених англійськими дипломатами до китайського уряду. Вони

полягали в наступному: обидві сторони обмінюються дипломатичними

представництвами; Англія одержує право відкрити постійне посольство

в Пекіні; китайський посол може прибути до Лондона; не рахуючи

Гуанчжоу для зовнішньої торгівлі відкриваються ще декілька портів на

китайському побережжі; китайською стороною здійснюються заходи з

метою усунення свавілля з боку урядовців, інсталюються митні тарифи,

які публікуються. Проте Китай відхилив пропозицію вступити в світ

тодішніх економічних і міжнародних відносин на рівноправній базі.

Ще менший підсумок з погляду встановлення відносин мала британська

місія на чолі з лордом Амхерстом, яка прибула до Китаю в 1818 р. Її

представники поводилися зухвало, китайська ж влада взагалі

відмовилися вести з ними переговори.

Отже, в перші десятиріччя XIX в. у відносинах між Китаєм і

Заходом, в першу чергу Китаєм і Англією, з'явилися гострі

суперечності: торгівля між двома сторонами розширювалася, змінюючи

свій характер, але міжнародно-правові інституції, які її б регулювали,

були відсутні.

Не менше складною для англійської сторони була і неув'язка

конфігурації характеру торгівлі між двома країнами з тим, щоб це не

суперечило меркантилістським принципам англійської політики. Але

китайський внутрішній ринок, який був фантастично ємкий за

європейськими масштабами. Слова, вимовлені імператором Цяньлунйм

про наявність в країні всього, що лише можна побажати, були

констатацією справжнього положення справ. Англійські торговці

наполегливо пробували відшукати продукт, який би був прийнятий

китайським ринком. В кінці XVIII ст. почали вимальовуватися контури

наступної конфігурації торгових зв'язків на Далекому Сході. Англія

поставляла тканини фабричного виробництва до Індії, індійські ж

продукти поступали на китайський ринок. Але китайський ринок не

хотів приймати не лише англійське сукно, але й індійський шовк. Та

все ж такий продукт, який б користувався попитом, кінець кінцем був

знайдений; ним виявився опіум, виробником якого (і експортером до

Китаю) була держава Великих моголів ще до її перевтілення в

англійську колонію.

Опіум був відомий в Китаї як медичний засіб, ще починаючи з VIII

ст. Вважається, що він був завезений до Китаю арабськими купцями.

Але як наркотична речовина опіум стає відомим з XVIII ст. завдяки

розповсюдженню його в період окупації голландцями Тайваню. В XVIII

ст. куріння опіуму розповсюджується серед мешканців ряду

приморських провінцій Південного Китаю, а в кінці XVIII ст.

опіумокуріння стає серйозною проблемою, існування якої починають

визнавати урядові кола. Типово, що ця згубна пристрасть охопила в

першу чергу верхи китайського суспільства – чиновництво.

Конкретно опіум як, мабуть, більш вдалий продукт для торгівлі з

Китаєм був вибраний англійськими купцями як засіб вирівнювання

торгового балансу між країнами. В Індії вирощування маку було

перетворено на монополію Ост-Індської компанії, яка зобов'язувала

індійських фермерів вирощувати цю рослину і здавати його як податок

колекторам компанії. Купці, що мали патент компанії, доставляли його

до китайського побережжя. Тут опіум продавали китайським купцям,

очевидно, за срібло, яке потім використовувалося для закупівлі чаю і

решти продуктів, які потрібні були англійцям. Таким чином, з погляду

комерційних інтересів англійців неув'язка була вирішена: срібло

продовжувало живити артерії англійської економіки і при цьому імпорт

з Китаю продовжував рости.

Але ситуація, що з'явилася, мала і певну етичну сторону, що

виразно усвідомлювалася як на Заході, так і на Сході. Торгівля опіумом

цілком справедливо розглядалася суспільною думкою і в самій Англії, і

в Китаї як аморальний, негідний шлях рішення комерційних проблем.

Типово, що керівництво Ост-Індської компанії заборонило

розповсюдження опіуму в англійській Індії, а вивіз його до Китаю

прагнуло представити як приватну справу комерсантів, що торгували з

даною державою. Різкій критиці торговля опіумом не один раз

піддавалася і представниками опозиції в англійському парламенті. В

самому Китаї ввезення опіуму не один раз заборонялося, зокрема

імператорськими указами 1796 і 1800 рр., але великі прибутки, які

одержували англійські купці, Ост-Індська компанія і Британія в цілому,

примушували продовжувати торгівлю наркотиком. Якщо в середині

XVIII ст. до Китаю протягом року ввозилося в середньому 400 ящиків

опіуму, то до 40-х років XIX ст. їх число вже складало близько 40 тис.

До цього часу прибутки від торгівлі опіумом перекрили доходи від

імпорту шовку і чаю. До 1836 р. доходи британців від торгівлі опіумом

склали 18 млн. лянів срібла, що перевищувало отриманий дохід у

результаті операцій з чаєм і шовком. Прибутки самої Ост-Індської

компанії від експорту опіуму перевершували одну десяту всіх доходів

компанії.

Таким чином, єдиною силою, здатною припинити цю торгівлю, був

китайський уряд. Проте прийняті ним укази не виконувалися. Недалеко

від китайського побережжя, в районі Гуанчжоу, іноземці влаштували

плаваючі склади, де зберігався опіум і звідки його одержували

китайські торговці. Місцева китайська влада не могла, а частково і не

хотіла покласти край контрабанді, оскільки сама була зацікавлена в

цьому промислі.

Не дивлячись на повну заборону на торгівлю та вживання в Китаї

опіуму (імператорські декрети 1729 і 1799 років), починаючи з 1773

роком Британськая Ост-Індська компанія отримує монополію на

закупівлю Бенгальського опіуму. В 1775 році вона нелегально, але дуже

вигідно для себе продає в Китаї 1,4 тонни опіуму. До 1830 року об'єм

продажів опіуму складає 1500 тонн. Не дивлячись на абсолютну

нелегальність цієї торгівлі, вона одержує повну підтримку

Британського уряду, чия мета — позитивний торговий баланс з Китаєм

— була досягнута починаючи з 1833 роком.

В 1834 році під тиском британських торговців у Ост-Індської

компанії відбирається монополія на торгівлю з Китаєм, що приводить

до нового буму продажу опіуму, і в 1835 році опіум складає 3/4 всього

імпорту Китаю. В 1838 році об'єм продажі опіуму склав 2000 тонн,

мільйони китайців всіх прошарків і станів були залучені в споживання

наркотиків. Урядовці з провінцій пишуть тривожні листи імператору:

якщо той не вживе негайних заходів, в Китаї скоро не залишиться ні

солдатів, щоб захистити імператора, ні грошей, щоб заплатити за опіум.

Безпосереднім приводом для початку військових дій став арешт в

березні 1839 р. китайським комісаром Линь Цзесюєм 1500 китайців-

споживачів опіуму, а також знищення 20000 ящиків опіуму, які

належали англійським купцям.

Могутнє лобі торговців опіуму примушує Британський уряд в

квітні 1840 року оголосити війну Китаю. В тому ж місяці флотилія з 40

кораблів з 4000 солдатами на борту покидає Індію у напрямі Китаю.

Таким чином, перша опіумна війна, яка тривала з 1840

до 1842

року, - це війна Великобритан

ії проти Кита

ю. Метою англійських

військ був захист торгових інтересів Великобританії в Китаї і

розширення торгівлі, у тому числі й опіумом

, якому перешкоджала

ціньська

політика заборони морської торгівлі.

2. Бойові дії Першої Опіумної війни

Весною 1840 р. питання про війну проти Китаю обговорювалося в

палаті общин і, не дивлячись на сильну опозицію безпосередньому

військовому втручанню Британії в дії в Китаї, було ухвалено рішення:

не оголошуючи формально війну, послати до китайського побережжя

військово-морську ескадру. В червні 1840 р. англійський флот, до

складу якого входило 20 бойових кораблів, при підтримці декількох

десятків цивільних судів, що мали в загальній трудності на борту

декілька сотень знарядь і більше 4000 чоловік команди, показався

поблизу південнокитайського побережжя.

Британський експедиційний корпус на момент відплиття з Індії

складався з 4-х полків.

 18-й королівський Ірландський полк - 582 чол.

 26-й Камеронський Ірландський полк - 806 чол.

 37-й Герфордширський Ірландський полк - 764 чол.

 49-й полк - 649 чол.

 Дві роти артилерії (9-фунт. гармати і 12-фунт. гаубиці) - 213 чол.

З індійських військ брали участь волонтери: з армії бенгальського

президентства брав участь Волонтерський Бенгальський полк (689 чол.)

і з армії Мадраського президентства брала участь Саперська частина

(324 чол.). Чисельність англійських військ, що діяли в Китаї, була

невелика. Але вони були добре навчені і озброєні по останньому слову

тодішньої військової техніки. Озброєння ж цінської армії безнадійно

застаріло; був відсутній єдиний план оборони, воєначальники діяли

кожний на свій розсуд, не піклувавшись про те, що робилося по

сусідству.

План військової кампанії був складений англійцями на базі

пропозицій, зроблених В. Жардіном, одним з великих комерсантів,

залучених в торгівлю з Китаєм (компанія «Джордан і Матіссон» і

понині є однією з більш впливових в комерційних колах Гонконга).

Перелік вимог, підготовлених англійцями, включав: компенсацію за

конфіскований опіум; відшкодування витрат на військову кампанію;

ліквідацію перешкод для розвитку торгівлі; встановлення рівноправних

відносин між країнами, на розсуд англійців; надання англійській

стороні острова поблизу китайського побережжя, який міг би стати

базою англійської торгівлі в Китаї.

Нанесення ударів передбачалося в декількох місцях. Спочатку

військові дії могли бути зосереджені на півдні, в районі Гуанчжоу –

основному центрі, через який проходила торгівля. У випадку, якби

китайський уряд не відреагував на це належним чином, наступним

місцем військових дій зобов'язані стати приморські провінції нижньої

течії Янцзи. Тут основним об'єктом удару були міста Чженьцзян, який

розташований в стратегічно принциповому районі, там, де з'єднуються

Янцзи і Великий канал, і Нанкін, стара столиця Піднебесної імперії.

Захоплення Чженьцзяну повинно було перекрити економічні зв'язки

між провінціями Центрального Китаю, що поставляли рис на північ і

конкретно маньчжурському двору, і столицею. Загроза Нанкіну, як

передбачалося, могла бути морально-політичним впливом на

китайський уряд і примусити його піти на ухвалення британських

вимог. Якщо ж перемога британського війська і на другому етапі війни

не призведе до бажаних результатів, тоді передбачалося перенести

військові дії конкретно на північ – за напряму Тянь-Цзінь-Дагу-Пекін,

що зробило б безпосередню небезпеку центральному уряду.

Як показали подальші події, цей військово-стратегічний план був

складений дуже успішно, і надалі конкретно він лежав на основі

військових кампаній, що здійснювалися іноземцями в Китаї.

Могутнє лобі торговців опіуму примушує Британський уряд в

квітні 1840 року оголосити війну Китаю. В тому ж місяці флотилія з 40

кораблів з 4000 солдатами на борту покидає Індію у напрямі Китаю.