Реферат - Індустріалізація й колективізація в Україні: теорія та практика

Подождите немного. Документ загружается.

процесу, незадоволення робітників та інженерно-технічних працівників. Це

в свою чергу, викликало репресії НКВС, який у всіх зривах на виробництві,

новобудовах, на транспорті вбачав підступи «класових ворогів».

Друга п'ятирічка була новим важливим етапом індустріалізації. До ладу

діючих у СРСР стали ще 4500 підприємств. В Україні особливо швидко

розвивалося машинобудування, було налагоджено виробництво радіальних,

свердлильних, шліфувальних та інших верстатів, потужних паровозів,

доменного й прокатного обладнання, великих турбогенераторів, підйомних

кранів тощо. Новокраматорський завод важкого машинобудування, введений у

дію 1934 р., став одним з найбільших заводів цього профілю в Європі. У перші

роки другої п'ятирічки стали до ладу гіганти металургії: Запоріжсталь,

Криворіжсталь, Азовсталь.

Характерною особливістю другої п'ятирічки був також досить швидкий

розвиток легкої і харчової промисловості. Мільйони нових жителів міст слід

було забезпечити найнеобхіднішим.

Як і результати першої п'ятирічки, сталінське керівництво фальсифікувало

підсумки розвитку країни в 1933-1937 рр. Було оголошено, що промисловість

СРСР, як і УРСР, справилася із завданням п'ятирічки 1 квітня 1937 р., тобто за

4 роки і 3 місяці. Але це не відповідало дійсності. Проаналізувавши 46

найважливіших показників другої п'ятирічки, дослідники дійшли висновку, що

лише по 10 з них завдання були виконані. Якщо ж узяти повний набір

показників, то процент виконання плану п'ятирічки не перевищував 70-77 %

План третьої п'ятирічки, розрахований на 1938-1942 рр., був прийнятий

ХУІІI з'їздом ВКП(б), який відбувся в березні 1939 р. Європа стояла на порозі

нової світової війни, тому були різко збільшені асигнування на оборону. В 1939

р. вони становили 25% державного бюджету, в 1941 р. - 43,4%. Передбачалося

досягти швидкого розвитку перш за все воєнно-промислових галузей СРСР.

В Україні планувалося збільшити видобуток вугілля, нарощення потужностей

машинобудівної промисловості, хімічних підприємств, електроенергетики.

У цілому темпи розвитку промисловості в роки п'ятирічки не відставали від

запланованих. Це було результатом надзвичайних заходів, які, фактично

означали прикріплення робітників та інженерно-технічних працівників до

підприємств, новобудов, установ. Наприкінці грудня 1938 р. ЦК ВКП(б), РНК

СРСР разом зі слухняними профспілками прийняли спільну постанову «Про

заходи щодо впорядкування трудової дисципліни, поліпшення практики

державного соціального страхування та боротьбу із зловживаннями в цій

справі», якою запроваджувалась єдина трудова книжка, а виплати по соціальному

страхуванню робилися залежними від ставлення робітника до праці, у червні

1940 р. Верховна Рада СРСР прийняла указ «Про перехід на 8-годиннийі

робочий день, на семиденний робочий тиждень і про заборону самовільного

залишення робітниками й службовцями підприємств і установ». порушення

дисципліни прирівнювалося до кримінального злочину й каралось ув'язненнями.

Довоєнні п'ятирічки вивели Україну на якісно новий рівень економічного

розвитку. Тривалий час для ілюстрації цього вказували на зміну співвідношення

промислової й сільськогосподарської продукції. В усіх підручниках

стверджувалося, що за роки другої п'ятирічки питома вага промисловості у

валовій продукції народного господарства УСРР досягла 77,4%. Вважалося, що

це одне з найважливіших досягнень п'ятирічок. При цьому в основу

обчислення бралися вартісні показники. Але відомо, що ціни на продукцію

сільського господарства в ті роки були штучно занижені одночасно із

завищенням цін на промислову продукцію. Тому точно визначити питому вагу

різних секторів у загальному обсязі продукції неможливо. І все ж не викликає

сумніву, що в результаті перших п'ятирічок відбулось історичне зрушення:

переважно аграрний характер економіки України відійшов у минуле. На

карті Європи з'явилась індустріальна Україна. Досягнуто це було переважно

за рахунок форсованого розвитку чорної металургії й вугільної промисловості.

За обсягом виплавки чавуну Україна посідала друге місце в Європі (після

Німеччини), за видобутком вугілля - четверте місце в світі. Швидко нарощува

лися також потужності підприємств важкого машинобудування. В Україні

з'явилися сотні великих і середніх заводів, фабрик, шахт, електростанцій, і серед

них сім промислових гігантів-новобудов: Запоріжсталь, Криворіжсталь, і

Азовсталь, Дніпрогес, Дніпровський алюмінієвий у Запоріжжі, Краматорський

машинобудівний і Харківський тракторний заводи. На величезні підприємства

перетворилися п'ять реконструйованих об'єктів - Луганський паровозобудівний

завод, Макіївський, Дніпродзержинський, Дніпропетровський і Комунарський

металургійні заводи. Вартість кожного з цих дванадцяти

заводів за тогочасним

обчисленням перевищувала 100 млн. крб. Таких промислових гігантів у СРСР було

близько трьох з половиною десятків, однак вражаючі темпи розвитку важкої

промисловості не супроводжувалися відповідним приростом продукції легкої і

харчової, соціально-культурної сфери. Індустріальна потужність України була

зорієнтована на первинну переробку сировини і «виготовлення машин для

виробництва машин», а не на задоволення повсякденних потреб людини.[4, 156]

У роки довоєнних п'ятирічок мало що змінилось і в географії української

промисловості. Значні зрушення відбулися в традиційних промислових центрах

-"Донбасі, Придніпров'ї, а також у Харкові, Одесі, Києві, деяких інших великих містах

республіки.

Радянське керівництво постійно наголошувало на прагненні ліквідувати фактичну

економічну нерівність, що склалась між центром і національними районами в

імперські часи, сприяти гармонійному розвитку всіх радянських республік. Однак на

практиці цього не відбувалося. Хронічна нестача всього штовхала керівництво на пошук

найлегших, найекономічніших варіантів розміщення новобудов: споруджували там, де

були кадри відповідного профілю і кваліфікації, де існували запаси сировини і корисних

копалин. Переважно зі стратегічних міркувань нові виробництва розгортались у

східних районах СРСР. У результаті цього закріплювалася традиційна економічна

структура, яка ще до революції прив'язувала народне господарство України до потреб

імперії, а за нових умов продовжувала служити засобом підпорядкування республіки

центру. Що ж до досягнень важкої промисловості, то в умовах, коли Українська

РСР втратила свій економічний і політичний суверенітет, а її промисловістю

розпоряджалися центральні відомства, народ республіки від них мало що одержав.

В цілому, за роки перших п'ятирічок у надзвичайно складних умовах тоталітарного

режиму трудящі України створили потужну індустріальну базу, що ввела республіку в

коло економічно розвинутих країн світу.

2. Колективізація на Україні. Теорія і практика.

Шлях суспільства до соціалізму більшовики пов'язували із переведенням селянства

на рейки колективного виробництва.

Ідея соціалістичного перетворення сільського господарства пройшла досить

тривалу еволюцію. У 1917-1920 рр. виникли перші колгоспи. Це було результатом

об'єднання селянських господарств при активному сприянні радянської влади. Залежно

від ступеня усуспільнення, колективні господарства поділялися на кілька типів:

товариства спільного обробітку землі (ТСОЗи) - колективізувалися лише посіви;

артілі - колективізувалися посіви й майно, але залишалася, присадибна ділянка та

необхідний для її обробітку живий і неживий реманент; комуни - селянські

господарства повністю розчинялися в колективному. Незважаючи на всебічну підтримку

держави, селянство неохоче йшло в колективи. В.Ленін, який у перші роки радянської

влади активно підтримував колективізацію, у грудні 1920 р. змушений був визнати:

«Треба спиратися на одноосібного селянина, він такий, і в найближчий час іншим не

буде, і мріяти про перехід до соціалізму та колективізації не доводиться».[3, 221]

Новий імпульс ідея перетворення селянського господарства дістала в статті Леніна

«Про кооперацію», продиктованій на початку 1923 р. Кооперативи виникли задовго до

1917 р. і в умовах «воєнного комунізму» вважалися «буржуазно-торгашеською»

формою економічних зв'язків між виробниками, несумісною із соціалізмом. Тодішні

уявлення більшовиків про соціалізм, як про безтоварне господарство, засноване на

прямому продуктообміні між виробниками, суперечили господарській практиці

кооперації, що ґрунтувалася на товарно-грошових відносинах. Після переходу до непу

уявлення про методи соціалістичного будівництва на деякий час змінилося: тепер вони

включали ринок і товарно-грошові відносини. Виходячи з цього, у кооперації, що

гармонійно поєднувала індивідуальні та групові інтереси, В.І.Ленін почав вбачати шлях

як найбільш простий, легкий і доступний для селянства «при переході до соціалізму».

Цілком очевидно - кооперування і радянська колективізація не лише не поєднуються, а

й суперечать одне одному. Проте Й.В.Сталін, усупереч реальному стану речей,

оголосив у 1928 р. Колгоспи «найбільш яскравим видом виробничої кооперації».

Колгоспи були зручною формою, з допомогою якої можна було легко викачувати

ресурси в державний бюджет. Саме цим вони привернули до себе увагу

Сталіна. З самого початку колективізація розглядається як засіб для прискорення

індустріалізації, розв'язання хлібної проблеми, ліквідації заможного селянства -

головного ворога радянської влади.

Перший п'ятирічний план було оцінено як важливий крок на шляху до суцільної

колективізації. По СРСР передбачалося об'єднати в колгоспи 18-20% селянських

господарств, в Україні - 30%. Сталінське керівництво і його представники

в Україні визначили республіці сумнівну «пальму першості» в розселянюванні

Радянського Союзу.

План п'ятирічки, що включив і показники по сільському господарству, ще не був ,

прийнятий, а вже пролунали заклики до форсування колективізації. 1 березня

1928р. секретар ЦК ВКП(б) В.Молотов оголосив, що оцінка роботи місцевих

парторганізацій буде прямо залежати «від успіхів у розширенні посівів і

колективізації селянських господарств». У 1929 р. в обстановці боротьби з

«правою небезпекою», що її уособлювали противники прискорення колективізації, у

партії визрівають настрої на користь суцільної колективізації. Переломним у

цьому відношенні був листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б). Серед ініціаторів

форсування колективізації був і генеральний секретар КП(б)У С. Косіор, що

підтримав пропозицію Й.Сталіна, 1 В.Молотова і Л.Кагановича завершити суцільну

колективізацію протягом року. Резолюція пленуму «Про сільське господарство

України і про роботу на селі» стверджувала, що Україна має все необхідне, аби йти

прискореними темпами попереду інших союзних республік у справі колективізації

сільського господарства.

В обстановці загального запаморочення лунали і поодинокі тверезі голоси.

Нарком землеробства УСРР О.Шліхтер і голова Колгоспцентру І.Гаврилов

висловилися за те, щоб завершити колективізацію наприкінці п'ятирічки. Пленум

створив комісію для вивчення питання про перспективи організації колгоспів у

різних районах СРСР. Результати роботи комісії лягли в основу постанови ЦК

ВКП(б) від 6 січня 1930 р. «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави

колгоспному будівництву», в якій Україну було віднесено до групи районів СРСР, де

колективізацію планувалося завершити восени 1931р. або навесні 1932 р.

Постанова ЦК закликала до «соціалістичного змагання по організації колгоспів» і

розглядала сільськогосподарську артіль як найпоширенішу, але перехідну до комуни

форму колгоспів.

Селяни не бажали відмовлятися від своєї власності та передавати її в колгоспи.

Лише грубе адміністрування, погрози, облудні обіцянки щасливого й заможного

життя змушували їх вступати в колгоспи. Вишколений у дусі бездумного виконання

рішень Москви, партійно-державний апарат України виступив з рядом власних

ініціатив щодо прискорення темпів колективізації. У січні 1930 р. Шепетівський

окружком КП(б)У на своєму пленумі вирішив протягом весняної посівної кампанії

досягнути 75%, а до 13-х роковин жовтневого перевороту - суцільної колективізації.

Подібні рішення ухвалили Бердичівський, Криворізький, Сумський, Тульчинський та

деякі інші окружкоми партії. У маси було кинуто гасло «шалених темпів

колективізації». 24 лютого С.Косіор підписав лист-директиву місцевим партійним

організаціям України, в якій ставилося завдання: «Степ треба цілком колективізувати

за час весняної посівної компанії, а всю Україну - до осені 1930 р.» Таким чином,

вузьке коло партійних намісників центру, яким належала вся повнота влади у

республіці, скоротило строки колективізації на 1-1,5 року.[1, 397]

Ясна річ, досягти цього можна було лише грубим насильством, на що й

націлювали місцевий актив. У січні 1930 р. голова Колгоспцентру СРСР

Г.Камінський, виступаючи перед представниками районів суцільної колективізації,

сказав: «Якщо ви перегнете палицю і вас заарештують, пам'ятайте, що вас

заарештували за революційну справу». Таким чином, партійні й державні керівники

заздалегідь «відпускали гріхи» насильникам, звільняючи їх від будь-яких правових

чи моральних норм. У селі Передільському на Луганщині під керівництвом

уповноваженого з округу була влаштована демонстрація з червоним і чорним

прапорами. Демонстранти зупинялися біля кожного двору і пропонували господарю

стати під червоний прапор - якщо він «за соціалізм» або під чорний - якщо той «за

капіталізм». У Ровеньківському райокі тієї ж округи уповноважений районний суддя

засудив селянина до двох років ув'язнення за те, що він не вступив до колгоспу. У

с.Григорівці Амвросіївського району Сталінської округи місцевий кооператив під

тиском сільради перестав видавати товари тим біднякам, які не вступили до колгоспу.

С.В.Косіор у звіті ЦК КП(б)У XI з'їзду КП(б)У (червень 1930 р.) визнав: «...Кожний

партпрацівник на селі міг робити все, що йому завгодно». Темпи колективізації

стрімко зростали. Якщо на 20 січня 1930 р. у республіці було колективізовано 15,4%

селянських господарств, то на 1 березня - 62,8%. У колгоспи забирали все: реманент,

велику рогату худобу, коней, птицю.

Колективізація перетворювалася в комунізацію, що викликало впертий опір

селянства. У багатьох місцевостях України, у тому числі в тих, де партійні

керівники ще недавно рапортували про намір протягом року досягти суцільної

колективізації, мали місце антиколгоспні й антирадянські виступи. Але

праведний гнів селянства падав не на ініціаторів експерименту з колгоспами, а на

дрібних виконавців з місцевого партійного і радянського активу або уповноважених

з міських центрів, яких наділяли надзвичайними повноваженнями й тисячами

направляли схиляти «малосвідоме» українське селянство до соціалістичного раю.

Розрізнені селянські виступи було придушено. Поставлене в безвихідь селянство.

почало продавати або забивати худобу, ховати чи псувати реманент. Село поринуло

у вир самознищення. У 1928-1932 рр. в Україні було винищено близько половини

поголів'я худоби. На його відновлення потрібні були десятиліття.

Події набували таких загрозливих масштабів, що ігнорувати їх було неможливо.

21 лютого 1930 р. у Москві пройшла нарада парт керівників РСФРР і УРСР з участю

політбюро ЦК ВКП(б), що розглянула заходи по виправленню становища. На початку

березня 1930 р. Сталін виступив у «Правді» зі статтею «Запаморочення від успіхів»;

у якій засуджував «перегини». Але головна відповідальність за «викривлення

партлінії» покладалася на місцеве керівництво. Тоді ж було опубліковано Примірний

статут сільськогосподарської артілі, котрий давав колгоспникам право мати

корову, дрібну живність, присадибну ділянку. 14 березня ЦК ВКП(б) ухвалив

спеціальну постанову, якою зажадав від парторганізацій негайно усунути допущені

помилки.

Ці документи дещо заспокоїли селянство. Почався масовий його відплив з

колгоспів. Лише наприкінці 1930 р. цей процес був зупинений.

У ході колективізації постало питання про долю заможних селян. Офіційна

ідеологія зображувала їх як куркулів, лютих ворогів радянської влади, жорстоких

експлуататорів. Насправді, лише невелика частка їх використовувала

найманих селян. Як правило, основою їхнього добробуту була праця всіх членів

родини, ощадливість, хазяйновитість. Ця частина селянства була найміцніше

зв'язана із землею й не бажала з нею розлучатися. За даними статистики, в

Україні 1927 р. заможні селянські господарства становили 3,8% від загальної

кількості, або 200. тис. в абсолютному обчисленні.

З 1927-1928 рр. у політиці держави щодо заможного селянства з'являються нові.

акценти. Було посилено оподаткування, обмежено оренду землі, заборонено

використовувати найману працю, купувати машини, реманент. Ситуація

поставила заможних власників перед необхідністю ділити землю між членами сім'ї,

розпродувати майно й худобу та переїжджати до міста. Йшло вибіркове

«розкуркулювання». Внаслідок цього кількість заможних господарств різко

зменшилась.

Прискорення колективізації загострило питання про долю куркульства. У квітні

1929 р. на XVI партконференції секретар ЦК КП(б)У П.Любченко висловив

думку, що куркулі можуть працювати в колгоспі. Щоправда, остаточної згоди

з цього питання делегати не досягли. Лише в квітні 1929 р., після листопадового

пленуму ЦК ВКП(б), який проголосив перехід до суцільної колективізації, на

конференції аграрників - марксистів Й.Сталін визначив нове стратегічне завдання -

перехід від політики обмеження до політики ліквідації куркульства як класу. Цей

висновок увійшов у постанову ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. «Про темпи

колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву».; Наприкінці

січня була опублікована постанова ЦК ВКП(б) «Про заходи по ліквідації

куркульських господарств у районах суцільної колективізації». Особливо інтенсивно

терор проти заможних селян провадився в перші місяці 1930 р. На 1 червня

було «розкуркулено» 90тис.селянськихгосподарствУкраїни, що становило 1,8%

їх загальної кількості. Конфісковано й передано в колгоспи худоби, різноманітного

реманенту, будівель на суму 90-95 млн. крб. Характерно, що під «розкуркулення»

потрапляли не лише заможні господарства, а й ті, які не погоджувались йти в

колгоспи. їх оголошували «підкуркульниками». По суті, кампанія «ліквідації

куркульства як класу» була формою репресій щодо всього селянства. Загроза

«розкуркулення» висіла над селянами й примушувала їх вступати у колгоспи.

Прагнення радянського керівництва розгорнути новий наступ на селянство

відбилося в листі ЦК ВКП(б) «Про колективізацію», надісланому на місця у вересні

1930 р. Передбачалося, що протягом 1931 р. в Україні в завершиться суцільна

колективізація основних сільськогосподарських районів. Це призвело до прискорення

темпів колективізації наприкінці 1930- на початку 1931 р. Якщо1 січня 1931 р. у

колгоспах було 34,4% господарств, то 1 червня - 64,7%, а 1 листопада - 69,3%.

У 1931 р. тривала ліквідація заможних господарств і конфіскація майна тих

селян, які не бажали колективізуватися. Внаслідок цього навесні та влітку було

«розкуркулено» ще 23,5 тис. сімей, або близько 150 тис. чол. Випадки

«розкуркулення» траплялися й у наступні роки. Всього в Україні за роки

колективізації було експропрійовано близько 200 000 селянських господарств. Разом з

усіма членами сімей це становило приблизно 1,2-1,4 млн. чол. Понад половину з них

- близько 860 тис. чол. - виселили на Північ і до Сибіру. Ця безправна категорія

населення називалася «спецпереселенцями» і зазнавала нелюдських страждань,

використовувалася на найважчих роботах. Багато з них, особливо літніх, дітей, жінок

загинуло.

Наслідки колективізації драматичні:

1) сільськогосподарське виробництво було підірване до такої міри, що рівень 1928 р. у

виробництві зерна і поголів'я худоби вдалося відновити лише у 50-х роках;

2) ліквідовано економічну самостійність селян. їх знову повернули у стан кріпаків;

3) поневолення останнього порівняно незалежного класу селянства сприяло

подальшому зміцненню командно-адміністративної системи. Контроль сталінського

партійно-державного апарату над громадянами став повністю тоталітарним;

4) знищення найбільш кмітливої і працьовитої частини селянства; у решти зникли

матеріальна заінтересованість у результатах праці, почуття власника-господаря.

Відбулося «розселянювання»;[5, 303]

5) голодомор 1932—1933 рр. в Україні. Причини голоду тепер з'ясовані цілком. Це

був наслідок безвідповідальної, антинародної, злочинної політики московського центру

та їх прислужників в Україні, спрямованої на добування коштів для індустріалізації.

Голод був не наслідком стихії, а організований керівництвом, як московським, так і

українським штучно. Це був справжній геноцид проти українського народу.

Створивши колгоспи, держава установила над ними всеохоплюючий контроль.

Першою їх заповіддю були поставки державі. Розподіляти на трудодні після

поставок, як правило, було нічого, бо розміри цих поставок заздалегідь не

визначалися. За свою продукцію колгоспи одержували від держави чисто символічну

плату. Колгоспники покладалися в основному на свою присадибну ділянку. Вони

перетворювалися, в людей «нижчого ґатунку», головне суспільне призначення яких -

забезпечення індустріалізації дешевим хлібом. Примусити їх погодитися з такою

роллю можна було лише позаекономічними методами. І, справді, сталінське

керівництво, ввівши у 1932 р. паспортну систему в місті, фактично прикріпило селян

до землі, зробило їх державними кріпаками, об'єктом середньовічної експлуатації.

Одним із найжорстокіших злочинів сталінізму проти українського народу був

організований ним голод 1932-1933 рр. До цього голоду держава штовхала село, яке

відмовлялося прийняти колгоспну систему з початку колективізації. Протягом січня-

листопада 1930 р. в Україні було заготовлено 400 млн. пудів хліба. За такий же період

І931 р. державні заготівлі становили 380 млн. пудів. Але цього було досягнуто в

результаті знекровлення села. У багатьох селян у 1931 р. вилучили все зерно, у тому

числі посівний фонд. Узимку 1931-1932 рр. привид "голоду вже стукав у двері

селянських хат України. Фізично ослаблене ,селянство не могло ефективно провести

весняну посівну кампанію 1932 р. Ускладнювали ситуацію і безгосподарність у

колгоспах, повна незацікавленість селян у ефективній, продуктивній роботі в них.

Інформація про голод, що надходила з багатьох джерел, у деталях була відома

вищому керівництву партії й держави. Але замість того, щоб рятувати селян,

держава посилила тиск на них, прагнучи за будь-яку ціну виконати план

хлібозаготівель. На місця були направлені надзвичайні комісії ЦК ВКП(б). На

Україні хлібозаготівельну комісію очолював В.Молотов, який діяв особливо

.жорстоко. У районах, занесених на «чорну дошку», конфіскувалися продовольчі й

посівні фонди, припинялося постачання товарів, на місцевих керівників і

колгоспників обрушувалися репресії. Наприкінці грудня 1932 р. в Україну прибув

Л.Каганович, він привіз директиву Сталіна про здачу (в разі невиконання плану