Реферат - Галицько-Волинське князівство після навали Батия
Подождите немного. Документ загружается.
Дмитра-Любарта й з ініціативи місцевої знаті почав розширювати його на
схід. Навесні-влітку 1324 р. русько-литовські війська здійснили визвольний
похід на Київське князівство. Напрямок удару був обраний не випадково.
Незважаючи на занепад, Київ продовжував зберігати за собою значення
номінального центру всієї Русі, і тому його здобуття мало б величезний
вплив на розгортання визвольного руху. Значну роль при цьому відігравало й
відоме прагнення частини київської аристократії позбутися чужоземного
панування. Після млявого опору київські бояри заявили, що підтримують
переможців, і визнали владу Гедиміна. За ними те саме зробила знать
Вишгорода, Черкас, Канева, Сліпорода та інших міст і містечок Подніпров'я.
За підтримку литовський князь зобов'язався повернути українським князям і
боярам їхні спадкові володіння, давні права і привілеї. Своїм намісником на
Подніпров'ї Гедимін залишив сина Федора. Однак перемога була не повною.
В Подніпров'ї у 1324 р. встановилося двовладдя. Поряд з адміністрацією
баскака діяла адміністрація й литовського князя. Так почалося масове
визволення руських земель з-під монголо-татарського ярма.
Успіх союзників на Подніпров'ї був затьмарений подіями в галицько-
волинських землях. Пропольськи налаштовані місцеві бояри обрали
галицько-волинським князем сина мазовецького князя Тройдена 14-річного
Болеслава (1324 – 1340). Це одразу спричинило збройний конфлікт між
Литвою і Мазовією. Тільки загроза агресії Тевтонського ордену змусила
супротивників припинити чвари й укласти в 1325 р. мир. За його умовами,
Гедимін відмовлявся від Волині, зате зберігав за собою заселені великою
кількістю українців Берестейщину й Підляшшя. Галицько-Волинська
держава втратила свої землі в Північному Причорномор'ї й мусила визнати
зверхність Золотої Орди. Князь Болеслав перейшов у православ'я, на честь
свого діда по матері взяв ім'я Юрія II й гарантував боярству збереження усіх
статків, давніх прав, звичаїв та привілеїв. Певний час Болеслав-Юрій II
воював з Польщею та Угорщиною за Люблінську землю, але без успіху. Його
позиції в краї були нестійкими. Намагаючись зміцнити своє становище,
Болеслав-Юрій II почав протегувати іноземцям – давав великі пільги
іноземним купцям і ремісникам, оточував себе католиками, які усували
національну знать від адміністративної влади. При цьому князь відступився
від православ'я і став заохочувати навернення українців до католицизму. Це
викликало масовий протест галичан. Бояри на чолі з Дмитром Дедьком
організували змову і в 1340 р. отруїли князя на бенкеті, а іноземців
винищили.
Галицько-волинським князем було проголошено Любарта, тісно
зв'язаного родинними узами з Романовичами. Але фактично його влада
поширювалася лише на Волинь. У Галичині запанували місцеві бояри на чолі
з "управителем і старостою Руської землі" Дедьком. Так Галицько-
Волинська держава розпалася на князівство Волинське й олігархічну
автономну республіку Галичину [8; 95-99].
Висновок
Галицько-Волинське князівство внаслідок навали Батия зазнало
руйнувань, але воно залишалося найміцнішим серед усіх південно-західних
князівств. Князь Данило кілька років не визнавав влади татарського хана.
Однак його влада похитнулася. Цим спробували скористатися син
чернігівського князя Михайла Ростислав, який став зятем угорського короля
Бели IV, сам угорський король і польські феодали.
Угорські рицарські війська, очолювані Ростиславом і угорським
воєначальником (баном) Фільнієм, польські загони, що їх послав один з
польських князів, а також дружини галицьких бояр виступили проти Данила.
Вони зайняли Перемишль і підійшли до м. Ярослава на р. Сяні. Вирішальний
бій під Ярославом відбувся 17 серпня 1245 р. Це був запеклий бій. Війська
Данила розгромили ворогів. Сам угорський бан Фільній («гордий Філя», як
його називає літописець) потрапив у полон до Данила, де його було страчено.
Ростислав утік на захід.
Однак у той час як на заході Галицько-Волинське князівство відбивало
напади угорських і польських феодалів, на сході йому загрожували ординці.
Оскільки міста ще не були укріплені і достатніх сил для відкритої боротьби з
ординцями бракувало, Данило на початку 1246 р. поїхав до Золотої Орди на
поклін до Батия і дістав від нього ярлик на князювання, визнавши, отже,
залежність від золотоординського хана. Проте це не означало відмови
Данила від боротьби з Ордою.
Данило збирав сили. Передусім він будував нові міста і розширював та
укріплював старі. Було побудовано в 1250-х pp. місто, назване на честь сина
Данила Льва Львовом. Як зазначав літописець, Данило «созда городы
многи». Збільшилася в Галичині й на Волині кількість населення, зокрема за
рахунок утікачів з Подніпров'я, розвивалися землеробство, ремесло, торгівля.
Наприкінці 1240 – на початку 1250-х pp. Данило здійснив кілька походів у
землі литовського племені ятвягів, що нападало на Північну Волинь, і
частину їх, що жила по Західному Бугу, підкорив своїй владі. Разом з
Північною Волинню (Берестя, Дорогичин) ця частина земель дістала назву
Підляшшя. Тут виникли західноруські міста Бєльськ, Кам'янець на Лосні,
Кобрин, Мельник. Водночас Данило поширив свій вплив і на західноруське
Турово-Пінське князівство.
Зміцнюючи своє князівство і готуючись до боротьби проти Золотої
Орди, Данило шукав собі союзників. Він дійшов згоди з угорським королем
Белою. IV (син Данила Лев був одружений з дочкою Бели Констанціею) і з
першим об'єднувачем Литви князем Міндовгом, а також з Польщею.
Римський папа Інокентій IV також пообіцяв Данилові допомогу і
королівський вінець з умовою, що буде укладена унія руської православної
церкви з католицькою під егідою папи. Щоб дістати допомогу для виступу
проти Орди, Данило дав згоду на унію, і в 1253 р. в Дорогичині був
коронований як галицько-волинський король. Та коли незабаром з'ясувалося,
що папа ніякої допомоги проти ординців подати не може, Данило розірвав з
ним угоду. Не дістав він реальної допомоги і від інших своїх союзників.
Незважаючи на це, Данило, скориставшись усобицями в Золотій Орді і
уклавши союз з володимирським князем Андрієм Ярославичем та деякими
іншими руськими князями, в 1254-1255 pp. виступив із своїми військами
проти ординського воєводи Куремси, що кочував зі своєю ордою на правому
березі Дніпра, і, як пише літописець, «держаше рать с Куремьсою, и николи
же не бояся Куремьсе». Були відвойовані в ординців землі по Південному
Бугу, Случі й Тетереву, а потім взято й місто Возвягль (Новоград-
Волинський).
Однак через деякий час хан Золотої Орди Менгу послав замість
Куремси воєводу Бурондая з великим військом, якому скли Галицько-
Волинського князівства протистояти не могли. На вимогу Бурондая,
«окаянного й проклятого», як його називає літописець, брат Данила Василько
і син Лев змушені були знищити укріплення міст Стожка, Львова, Кременця,
Луцька, Володимира. Тільки населення Холма відстояло своє місто від
ординців.
Хоч Галицько-Волинське князівство і визнало владу золотоординських
ханів, проте його залежність від них була меншою, ніж інших руських
земель, зокрема Наддніпрянщини. Воно не мало постійних баскаків, збирачів
данини, не було фіскальних переписів населення.
У 1264 р. помер галицько-волинський князь Данило Романович.
Літописець пише, що Данило був добрим князем, хоробрим і мудрим,
побудував багато міст, церков і прикрасив їх. Хоробрим був батько Данила,
говорить літописець, а сам Данило був «дерзъ и храборъ, от главъ и до ногу
его небе на нем порока» [10].
Наприкінці XIII – на початку XIV ст. наслідок посилення феодальних
усобиць і через татарські напади єдність і могутність Галицько-Волинського
князівства поступово послаблюється. Водночас на південно-західні і західні
руські землі все більше починають зазіхати польські, литовські й угорські
феодали.
Останнім галицько-волинським князем був Юрій-Болеслав (І325 – 1340
рр.) – син польського (мазовецького) князя Тройдена, родич галицько-
волинських князів по матері. Після смерті Юрія Болеслава самостійне
Галицько-Волинське князівство перестає існувати.
Вступ
Навала монголо-татар на чолі з Батиєм мала надзвичайно важливі
наслідки для всієї Русі. Велике історичне значення Галицько-Волинського
князівства полягає в тому, що протягом століття після монгольської навали у
ньому продовжували розвиватися традиції самостійного державного життя.
Проблематика даної роботи охоплює період від походу Батия на Русь у
першій половині ХІІІ століття до розпаду Галицько-Волинського князівства в
першій половині ХІV століття. В ній висвітлено особливості суспільно-
політичного та соціально-економічного розвитку південно-західних руських
земель після монгольського погрому.
Хоч і немає підстав говорити про суцільне спустошення, але є чимало
переконливих свідчень його істотного запустіння і непоправних
демографічних втрат, які позначилися на занепаді господарства та різко
загальмували розвиток культури.
Цілком очевидними є й негативні політичні наслідки монгольської
навали. Загибель у ході ординського вторгнення основної маси дружинників,
боярства не лише ослаблювала можливість ефективної протидії нападникам у
наступні часи, а й підривала політичні устої державної організації Русі. Крім
того, золотоординські правителі проводили цілеспрямовану політику
адміністративної дезінтеграції Руських земель, нівелювання ролі Києва як
загальноруського політичного та духовного центру. В цьому контексті стало
можливим зростання політичної ролі
Галичини й Волині як осередків
централізації Руської держави.