Реферат - Галицько-Волинське князівство після навали Батия

Подождите немного. Документ загружается.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КІРОВОГРАДСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА

Кафедра історії України

Р Е Ф Е Р А Т

ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО ПІСЛЯ НАВАЛИ

БАТИЯ

Науковий керівник:

Токар Н.М.

Виконала:

студентка 22-ї групи

історичного факультету

Скороход Ольга Володимирівна

Кіровоград – 2009

ПЛАН

Вступ

1. Монголо-татарська навала на землі Галицько-Волинської Русі.

2. Політичний розвиток князівства.

a. Данило Галицький.

b. Галицько-Волинська держава за останніх князів.

3. Соціально-економічний розвиток.

a. Сільське господарство.

b. Ремесла та промисли.

c. Розвиток міст та торгівля.

4. Культурний розвиток.

Висновок

Література

1. Баран В.Д. Княжий Галич в історії України / В.Д.Баран // Укр. іст.

Журн. – 2000. -№1. – С.67-75;

2. Історія України / За ред. В.М.IЛитвина. – К.: Знання, 2006. – 607 с.

3. Історія Української РСР. Том І. – Київ, 1979.

4. Котляр М.Ф. Галицько-Волинське князівство (до 300-річчя утворення) /

М.Ф.Котляр // Укр. іст. Журн. – 2000. -№1.- С.21-32.

5. Котляр М.Ф. Галицько-Волинська Русь. – К., Видавничий дім

«Альтернативи», 1998. – 336.

6. Котляр М., Кульчицький С. Шляхами віків: Довідник з історії України.

– К.: Україна, 1993. – 380 с.

7. Крип’якевич І.П. Галицько-Волинське князівство / І.П. Крип’якевич. –

2-ге вид., із змін. І доп. – Львів: Вид-во Ін-ту українознавства

ім.IІ.IКрип’якевича НАН України, 1999. – 219 с.;

8. Пасічник М.С. Історія України: державницькі процеси, розвиток

культури та політичні перспективи. – К.: Знання, 2006. – 735.

HTTP

://

WWW

LYTVYN

ORG

HISTORY

UKRAINE

INDEX

PHP

ARTICLE

10.

HTTP

://

WWW

READBOOKZ

COM

BOOK

/200/7604.

HTML

11.

HTTP

://

LITOPYS

ORG

KRYPGVOL

KRYPGV

12.

HTM

1. Монголо-татарська навала на землі Галицько-Волинської Русі.

Здобуття Києва відкрило шлях Батиєві на захід. Галицький літописець

повідомляє, як по тому хан «почув, що Данило перебував в угрів і сам пішов

до Володимира» (Волинського). Операції для завоювання південно-руських

міст були організовані його воєводами з вражаючим уяву навіть сучасної

людини розмахом. Наприклад, для здобуття невеликого волинського міста

Колодяжин вони застосували аж 12 таранів! Можна лише уявити, скільки їх

бухало в стіни і брами головних південно-руських міст — Києва, Галича і

Володимира Волинського[5;196].

Але й майстерність поневолених ханами іноземних механіків та

інженерів мала свої межі. Створені ними облогові машини виявились

безсилими перед могутніми фортецями Крем’янця і Даниліва на Волині — ці

міста уникли ворожого сплюндрування.

Тим часом головні сили монголо-татарського війська наблизились до

Володимира Волинського. Літописи описують його як велике, велелюдне,

добре укріплене місто. Подробиці штурму Володимира Батиєм залишились

невідомими. Мабуть, дуже вже боліло галицькому книжникові розорення

любого йому міста, коли він, уникаючи деталей, записав: Прийшов (Батий —

авт.) до Володимира і взяв його на спис і перебив людей, не милуючи».

Коли через кілька місяців Данило повернувся з еміграції до міста, він

побачив страшну картину спустошення і смерті: «Ніхто у Володимирі не

зостався живим, церкви були переповнені… мертвими тілами». Літописець

дещо перебільшив, однак становище і справді було жахливим. Археологічні

дослідження Володимира показали, що переважна більшість його захисників

загинула, а вороги, розлючені тривалим опором жителів, закатували

багатьох. Археологи знаходили у місті черепи людей із забитими у них

цвяхами. Такі знахідки відомі в Києві, Чернігові, Рязані та інших руських

містах, знищених татарами [5;196].

Під ударами ворожих таранів упав і Галич. Княжий двір і дружинники

перебралися з розореного міста до нової столиці — заснованого Данилом у

30-х роках і улюбленого ним Холма, неприступної фортеці, що стояла на

високій горі. Сам Данило в той час перебував у Польщі, де марно схиляв

князів до помочі Русі, яка знемагала під ударами монголо-татарських орд [1].

Татарська неволя зашкодила процесові об’єднання давньоруських

земель, що простежувався напередодні й чималою мірою був зобов’язаний

діяльності Данила Романовича в Південній Русі. Хани пильно стежили за

князями й не дозволяли нікому особливо зміцнюватись і вступати в союзи

один з одним. А винищення лицарства позбавило князів колишньої

могутності.

Особливо згубним «Батиїв погром» виявився для Галицько-

Волинського князівства. Він серйозно послабив князівську владу. З цього

скористалися ворожі Романовичам великі галицькі бояри й спробували

вихопити владу з рук своїх князів-сюзеренів. Це відчув на собі Данило

Романович незабаром після повернення з Польщі[5;197-198].

2. Політичний розвиток князівства.

a. Данило Галицький.

Данило Романович повернувся додому в пору, коли ворожі орди вже

забралися із західноруських земель до Угорщини і Польщі. На рідній землі

він побачив смерть, руїни і згарища. З покори вийшла навіть та частина

волинських бояр, що становила його опору в боротьбі за відновлення

батьківського князівства.

Поки Данило з родиною і почтом влаштовувався у Володимирі,

галицьке боярство знову почало кликати до себе в князі чернігівського

княжича Ростислава Михайловича. Коли тривали перетрактації з ним,

боярство безроздільно панувало в Галичині [5;197].

У скрутному становищі Данило виявив свої кращі якості державного

діяча і політика. Він уміло зіграв на суперечностях у боярському таборі.

Боярські верховоди не без його сприяння пересварилися й звернулися за

третейським судом до верховного сюзерена — цього від них вимагало

суспільство [7;96]. З торжеством пише галицький книжник, що Данило

"вимушений був їх ув'язнити, бачачи беззаконня їх". Так князь обезголовив

феодальну опозицію й зміг перейти в останній і рішучий наступ проти

боярства та їхнього ставленика Ростислава.

Галицькі бояри самі прискорили розвиток подій. Ростислав зважився

прийняти їхнє запрошення й разом із боярськими загонами вдерся до

Дністерського пониззя, тільки-но звільненого Данилом Романовичем від

узурпатора Доброслава. Цього разу дії галицько-волинського князя проти

заколотників були особливо рішучими. На чолі доброго війська його

полководець і "печатник" (охоронець княжої печатки, канцлер) Кирило

вийшов назустріч Ростиславу з Бакоти з регулярною піхотою ("пішцями") й

відкинув його аж за Дніпро [1].

Поступово зміцнюючи свою владу, Данило Романович докладає зусиль

до об'єднання сил руських земель для скинення ординського ярма. Відтоді

турбота про консолідацію Русі проти ворогів робиться головною метою

другої половини його життя. їй були підпорядковані внутрішня і зовнішня

політика Романовичів, їхні далекі й близькі політичні розрахунки [4].

Та невідкладним завданням став захист краю від зазіхань

чернігівського княжича. Влітку 1245 р. зібралася велика армія, щоб увести

Ростислава до Галича й убезпечити його від Данила. Головну ударну силу

складало угорське добірне військо на чолі з відомим полководцем Фільнієм.

Допомогу Ростиславу надали й поляки, надіславши численні загони. Багато

озброєних людей поставили під стяги Ростислава ті галицькі бояри, яким

пощастило уникнути Данилової кари. Спочатку військо, яким формально

командував Ростислав, а насправді Фільній, здобуло Перемишль, а далі

обложило міцну фортецю Ярослав. Залога й жителі міста відбили спроби

штурму, й Фільній наказав підтягнути з Угорщини осадну техніку.

Генеральна битва відбулася біля обложеного Ярослава 17 серпня

1245Iр. Вона була однією з найбільших в історії Русі XIII ст. і підвела

переможну риску під багатолітньою боротьбою Романовичів за відновлення

Галицько-Волинського князівства. Але ця перемога мала гіркий присмак, бо

на Русі на довгі десятиліття встановилась принизлива й виснажлива влада

примітивних і жорстоких кочовиків. її ярмо Данило відчув дуже швидко по

Ярославській вікторії — на власній шиї.

Монголо-татарські хани були не лише вмілими воєначальниками. Вони

виявили себе як розумні (на свій лад, звичайно) правителі. Батий та інші хани

не стали руйнувати систему феодальної влади і соціальну структуру

князівств і земель, що складалися впродовж кількох століть. Верхівка

завойовників здавала собі справу з того, що без сприяння місцевих князів і

бояр їй буде важко керувати Руссю. Через це і Батий, і його наступники не

скидають з престолів князів, а ставлять їх у залежність від себе, вимагаючи,

щоб ті обов'язково їздили на поклон і затвердження в посаді до ханської

ставки в Сарай на Волзі [9].

Поневолювачі скористалися з побоювання руського панівного класу

втратити багатства, землі й привілейоване становище. Граючи на цьому, а

також на страхові багатьох князів перед масами, хани й баскаки (намісники)

вправно перетягнули на свій бік більшість із них, і вона стала служити їм на

совість. Так унаслідок класової змови між монгольськими і руськими

панівними верствами останні зрадили свій народ. Проте не всі князі

схилились перед окупантами й стали зрадниками. До таких руських государів

належав Данило Галицький [9].

Державотворча діяльність Данила насторожила Орду. До всього,

Галицько-Волинське князівство аж до 1245 р. не було обкладене татарською

даниною, в ньому не було ординських намісників-баскаків. 1245 р., після

Ярославської битви, Батий звелів своєму намісникові в Південній Русі Мауці

послати до Данила посла з вимогою: "Дай Галич!" Як співчутливо пише

галицький літописець, Данило "зажурився, що не встиг зміцнити свою

землю фортецями, і подумав з братом своїм, і поїхав до Батия, говорячи:

"Не дам півотчини своєї, але поїду до Батия сам!"

Напевне, то була демонстрація сили з боку Орди й своєрідне

запрошення приїхати до ставки Батия, де на той час встигли побувати майже

всі руські визначні князі. Втім, у науковій літературі висловлювалась думка,

начебто Батий вирішив роздробити князівство Романовичів і віддати Галич із

волостю якомусь зайшлому князеві, наприклад, Михайлові чернігівському.

Проте вона не підкріплена джерелами.

Данило Романович щасливо відвідав Орду. Батий поставився до нього

доброзичливо й підтвердив його права на Галицько-Волинське князівство:

"доручили йому землю його" (Галицько-Волинський літопис). Так Данило

зробився "мирником" Батия, потрапив у залежність від нього. Ціною

особистого приниження він зберіг цілісність свого князівства, не впустив

татарських баскаків до своєї землі, здобув нарешті передишку для готування

до збройної боротьби проти Орди. Князь розв'язав собі руки у проведенні

західної політики, яку відсунув було на другий план [5;200-203].

Разом з тим він уклав проти Золотої Орди союз із своїм зятем, князем

володимиро-суздальським, а також польськими, литовськими князями та

угорським королем. Заради своєї мети галицько-волинський князь пішов на

зближення з римською курією. Але після розгрому в 1252 р. ординцями

володимиро-суздальського князя Галицько-Волинська держава залишилася

фактично віч-на-віч з наймогутнішим у світі супротивником. Це знову

змусило князя відновити зв'язки з римською курією й навіть коронуватися у

1253 р. Проте, переконавшись у нездатності Риму організувати хрестовий

похід проти Золотої Орди, Данило Галицький припинив з нею стосунки. Тим

самим він зняв конфесійну напругу в державі й заручився підтримкою

безкомпромісно налаштованого православного духовенства, яке володіло

умами селянства, міщанства й більшості бояр.

Після навали кочівників Данило присвячував багато уваги відбудові

країни (літопис згадує про знищення деяких міст - повертаючись з Польщі

1241 р., "Данило з братом прийшли до Берестя, не могли іти в поле через

сморід із трупів багатьох позбиваних, і у Володимирі не залишився ніхто

живий - церква святої Богородиці була виповнена трупами і тіами мертвих"

- Іпат.). Він укріплював головні міста, в тому числі Володимир, близько

1236Iр. побудував столицю Замужжя, Холм, та ряд укріплених замків [7;97].

Одночасно відбувалася реорганізація війська. Ударною силою в ньому стала

важкоозброєна князівська кінна дружина, а також селянське й міщанське

ополчення. Проти них не могли встояти ні легка татарська кіннота, ні

розбещена бездіяльністю європейська дружинна знать. Почалося визволення

Галичини й Волині від нечисленних татарських загонів і колабораціоністів з

деяких місцевих феодалів. Спільно галичани й волиняни в 1252 р. вигнали

татарську орду хана Куремси з пониззя за Дністер. Протягом 1254—1255 рр.

дружини Данила й Василька Романовичів та Лева Даниловича звільнили

землі вздовж Бугу, Случі й Тетерева. Галицько-Волинська держава на кілька

років здобула незалежність від Золотої Орди. Але в 1259 р. на кордонах

Волині з'явилося об'єднане татарське військо, послане великим ханом для

упокорення повсталих народів. Щоб вберегти своє дітище від розгрому,

Данило Галицький був змушений виконати наказ воєначальників про

знищення міських укріплень. Галичина й Волинь знову виявилися

беззахисними перед загарбниками, а сам князь мусив підтвердити васальну

залежність від Золотої Орди й направити свою дружину на допомогу татарам

у їхньому поході проти Польщі та Литви.

Невдача не зламала літнього князя. Він зробив нову спробу створити

антитатарську коаліцію з кількома європейськими державами. Але дружні

взаємини з Угорщиною, Чехією та Польщею так і не переросли у дієвий союз

європейських країн проти спільного ворога. До того, ж проти Данила

Галицького виступили ті сили краю, які за підтримки Литовської держави

князя Міндовга (1216—1263) почали визволяти Україну від татарських

завойовників. Спираючись на підтримку татар, Данило Романович відновив

свою владу над Новгородоцьким, Слонімським і Вовкомийським

князівствами.

Отже, в історії Галицько-Волинського князівства князь Данило займав

особливе місце. Його історичною заслугою було об'єднання в одне князівство

земель Галичини і Волині, роз'єднаних після смерті Романа. Виконуючи це

завдання, Данило спирався на широкі маси населення, які вели боротьбу

проти іноземної агресії і влади великих бояр. З'єднавши територію Галичини

і Волині в одне князівство, Данило сприяв його економічному розвитку та

політичній стабільності. Данилові не вдалося здійснити свою найголовнішу

мету — визволити західні землі з-під ординського ярма. Але державна

організація, яку він створив, була настільки сильна, що ханські орди не

змогли її зруйнувати, і Галицько-Волинська держава знову підвелася із

занепаду і набрала нової сили [8;94-95].

b. Галицько-Волинська держава за останніх князів.

Після смерті Данила Галицького у 1264 р. його син Шварно (бл. 1230 –

бл. 1269) і брат Василько зберегли напівзалежне становище української

держави від Золотої Орди. Воно не відповідало інтересам патріотично

налаштованої феодальної знаті, яка прагнула до визволення краю від

чужоземного ярма. Водночас Литва знемагала нерівній боротьбі з могутнім

Тевтонським орденом. Єдиний вихід з такого становища окремі українські та

литовські можновладці вбачали в об’єднанні сил для боротьби за

незалежність національних держав. У Литві їх очолював син Мін довга

Войшелк, а в ГВК – Шварно Данилович. Спочатку український князь допоміг

посіти батьківський престол Войшелкові, який у 1267Iр. добровільно передав

великокнязівський стіл Шварнові Даниловичу на тій підставі, що він був

зятем великого князя Міндовга. Однак українсько-литовський союз тривав

недовго. Побоюючись союзників, Лев Данилович (1264 – 1301) вбив

Войшелека, після чого до влади в Литві прийшло антиукраїнське

угруповання феодалів-язичників на чолі з князем Тройденом. Язичницька

Литва посилила наступ на Волинь.

З послаблення Галичини й Волині скористалася Золота Орда, її темник

Ногай під час походу ординських військ на Візантію і Болгарію в 60 – 70-х

рр. посилив свою владу над галицькими землями і ввів їх до складу власного

улусу, другого воєнно-політичного центру Золотої Орди. У 1275 і 1277 рр.

галицькі, волинські й монголо-татарські війська зробили два успішних похо-

ди на Литву. У 1280 р. Лев Данилович, як пишеться в Іпатіївському літописі,

"восхотє собе части (собе) в земле Лядьской, города на Вкраини, еха к

Ногаеви оканьному проклатомоу помочи собе прося оу него на Ляхы, он же

да ему помочь...". З допомогою улусу Ногая Лев Данилович приєднав до

своїх володінь українське Закарпаття й Люблінську землю, вів боротьбу за

краківський престол, підтримував добросусідські зв'язки з Угорщиною, а в

1278 р. підписав мирний договір із чеським королем Вацлавом. Волинський

князь Володимир Василькович (1271 – 1289) відбив спробу Литви заволодіти

Волинню, зайняв Турійськ і зосередив свою увагу на будівництві міст і

фортець, розвитку ремесел, торгівлі та національної культури. У складі

могутньої Монгольської імперії, без серйозної антиординської коаліції

європейських країн, Галицько-Волинська держава уникла руйнівних

вторгнень агресорів і тим самим дістала кілька десятків років для відносно

мирного розвитку. Становище краю суттєво не змінилося й після розгрому

Ногая золотоординським ханом Токтою в 1300 р. Скориставшись з

послаблення Золотої Орди внаслідок внутрішньої міжусобиці, Галицько-

Волинська держава посунула свої кордони на південь до гирл Дністра й

Південного Бугу. Наприкінці XIII – на початку XIV ст. Галицько-Волинська

держава переживала піднесення.

На початку XIV ст. міжусобна боротьба татарських ханів послабила

владу завойовників над Україною. Сприятливими обставинами для зміцнення

власних позицій найшвидше скористався галицько-волинський князь Юрій

(бл. 1301 – бл. 1315). У 1302 р. він послав на допомогу братові своєї дружини

польському князю Владиславу Локетеку військові загони. Але похід був

невдалим,

внаслідок чого Юрій втратив відвойовану батьком і добре освоєну

Люблінську землю. Значно успішніше діяв молодий правитель у мирній

розбудові власних володінь. За його князювання швидко розросталися міста

й села, розвивалися торгівля й культура. У 1303 р. була створена Галицька

митрополія, що значно зміцнило міжнародний авторитет західноукраїнської

держави й водночас послабило релігійні зв'язки з іншими українськими

землями. Правління Юрія — це доба золотого спокою, багатства й слави

Галицько-Волинської держави та її міжнародного визнання. Сам князь дістав

титул "короля Русі". Такий титул найбільше відповідав державотворчим

процесам, оскільки відродження нової держави на західних землях

відбувалося під давньою назвою "Русь". Інакше й не могло бути. В часи

розпуки й лихоліття громада завжди шукає опори своїм діям у славних

сторінках власної історії. А нею в житті українського народу й була могутня

Київська Русь. Відроджуючись під цією назвою, Україна тим самим

перебирала на себе велич і авторитет своєї попередниці. Сини Юрія Андрій і

Лев (1315 – 1323), хоч і розділили між собою територію князівства, але в

політиці завжди діяли спільно. Князі підтримували дружні стосунки з

правителями західних держав і тим самим забезпечили мирні умови життя

своїм підданим. Внутрішня стабільність стимулювала національне

піднесення серед місцевої феодальної верхівки та її прагнення до

незалежності від Золотої Орди. При цьому патріоти добре бачили

неспроможність власними силами досягти мети й тому в своїх діях

орієнтувалися на ті країни, які були готові виступити проти Монгольської

держави й разом з тим визнати правомірність державотворчих прагнень

української національної знаті. Такою країною і стала молода Литовська

держава.

Спочатку ворожі, потім добросусідські взаємини між Литвою й

Галицько-Волинською Руссю переросли в союзницькі. Таке політичне

зближення було закріплено династичним шлюбом наймолодшого сина

великого князя литовського Гедиміна (1316 – 1341) – Любарта, Дмитра в

християнстві, з дочкою Андрія Юрійовича. Союз галицько-волинських і

литовських князів викликав протидію монголо-татарської адміністрації. Хан

Узбек (1314 – 1342) спочатку підкорив собі сепаратистськи налаштованих

ханів кочових племен між Доном і Дніпром, а на початку 20-х років – і в

пониззі Правобережної України. Незабаром настала черга Галичини й

Волині. В жорстокій борні зі Золотою Ордою Галицько-Волинська держава

зазнала нищівної поразки. Князі Андрій і Лев у 1323 р. загинули в бою. Після

їхньої смерті припинилася династія князів Романовичів, яка так багато

зробила для блага України. Та відновлення золотоординської влади над усією

Україною не підірвало заповітної мрії частини української знаті про

державну незалежність.

Зі смертю братів Юрійовичів політичне становище українських земель

кардинально змінилося. Князь Гедимін вважав Волинь володінням свого сина