Папакін Г.В. Історія державних установ України. Урядуючі інституції та державні установи ІХ

Подождите немного. Документ загружается.

там боярських вотчин і навіть двору церковного ієрарха — владики

Перемишлянського. Утім, про їхні конкретні державні функції говорити

за браком свідчень важко. Знаємо лише, що вони були виконавцями

відповідальних княжих доручень.

Серед державних урядовців — керівників інституцій на Галичині

вперше з’явилася службова особа, яка керувала княжим двором — кня-

жий печатник (канцлер). При дворі великого князя Данила Галицького

печатником був Курило (Кирило), який завідував княжою канцелярією,

вів діловодство, охороняв княжу печатку, керував писарями, перекла-

дачами, виконував важливі державні завдання. Виконував він також інші

відповідальні доручення. Так, в 1241 р. князь Данило відрядив його в

Бакоту “исписати грабительства нечистивых бояр, и утиши землю”. Він

же був посланий воєводою в Болоховську землю. Згодом свого печатника

Данило призначив митрополитом Київським (1246). Цей факт дозволяє

нам стверджувати, що відповідальні державні посади займали люди

грамотні, освічені, які часто мали священицький сан.

Нарешті, останній придворний чин, що оформився в Галицько-

Волинському князівстві, — це чин стольника. Початкове призначення

стольників — прислужувати за столом князеві, подавати йому страви.

Але, мабуть, уже невдовзі вони почали відати всім князівським столом, як

придворні чини виконувати численні, часто дуже важливі доручення.

Через свого стольника Якова князь Данило проводив у кризовому 1241 р.

переговори з галицькими боярами. За деякими свідченнями, стольник

очолював також фінансову службу.

Серед інших державних мужів літопис згадує писарів та перекла-

дачів, які працювали в канцелярії. Були також збройники, отроки, децькі.

Збройник забезпечував військо зброєю, запасами, продовольством,

отроки і децькі виконували князівські доручення. Дещо окремо стоять

бродники: традиційно їх прийнято вважати вільним населенням Поду-

навського низу, що належав Галицько-Волинській державі, поперед-

никами козаків; водночас П. Грицак доводить, що насправді вони були

княжими відпоручниками і контролювали переправи через Дунай та його

гирло

Місцеву адміністрацію уособлювали воєводи, які здійснювали уп-

равління значними центрами Галицько-Волинської землі, а в разі відсут-

ності на місці великого князя — і Галичем. За свідченням літопису, вони

мали досить значні повноваження — аж до укладання угод. Так, коли

1232 р. волинський боярин Мирослав заміщав князя у Галичі, він не зміг

протистояти угорському війську і здав місто, уклавши угоду з угорським

королем. Данило потім дорікав йому, але не за перевищення повно-

важень, а за невигідні статті згаданої угоди

. Воєводи були ставлениками

князя і провідниками його політики, нерідко — взагалі чужинцями,

особисто відданими князю. Так, під час облоги галицького Звенигорода

київським князем Всеволодом місцеві городяни вирішили піддатися

йому, але воєвода на ім’я Іван Халдіїв (явний іноземець) придушив бунт.

Загалом можна стверджувати, що при вдосконаленні державного

апарату, прагнучи до спеціалізації його ланок, князі, певною мірою,

спиралися на досвід інших країн. Якщо аналогію печатнику можна було

знайти у Візантії, то посади стольника, сідельничого були явно запозичені

у західних сусідів Русі. Відбувалась і трансформація певних посад. Якщо

первісно тисяцький був керівником міського ополчення, то згодом

перетворився на княжого слугу — намісника у підкорених містах. Так, від

імені Данила Галицького Києвом керував тисяцький Дмитро, який нама-

гався організувати опір війську хана Батия 1240 р.

Галицько-Волинська Русь активно запозичувала терміни, що позна-

чали державні інституції, із Заходу. Так, в одній з грамот короля Юрія до

магістра Німецького ордену згадувалися барони як найближчі радники

короля. Четверо з цих сімох баронів названі палатинами, тобто наміс-

никами головних міст князівства. Але наразі важко сказати, чи були

насправді такими їх звання, чи просто таким чином руські терміни були

перекладені латиною.

Певне і, очевидно, не останнє місце в управлінні територією

Галицько-Волинського князівства посідали місцеві канцелярії. Насам-

перед це були старостинські канцелярії. Достеменно відомі два

галицько-волинські старости, або управителі: березький Григорій на

Закарпатті та “староста землі Русі” Дмитро Дедко, який, визнаючи

своїми сюзеренами одночасно трьох сусідніх королів — Любарта

Литовського, Казимира ІІІ Польського та Людвіка Угорського, намагався

проводити самостійну політику. Втім, очевидно, що посада старост

набула такого значення на останньому етапі існування Галицько-

Волинської Русі, коли роль верховної князівсько-королівської влади

підупала. Також існували міські канцелярії (канцелярія міста Воло-

димира). Вони відомі нам з тих галицько-волинських грамот, що

збереглися.

Отже, Галицько-Волинська держава продемонструвала подальшу

трансформацію порядку державного управління і дещо відмінний від

Київської Русі набір урядуючих установ, які здійснювали повсякденне

управління цим західним регіоном України. Разом з тим усі вони

засвідчують генетичне походження з єдиного давньоруського кореня, що

зазнав трансформації під впливом загальноісторичних процесів та

місцевої специфіки.

Висновки:

За часів Давньоруської держави (Київської та Галицько-Волинської

Русі) відбулося становлення державного апарату, на теренах України

виникли перші урядуючі інституції. Брак достовірних відомостей не

дозволяє нам точно назвати їх і вичерпно окреслити державні функції

кожної. Разом з тим наявна інформація про діяльність княжої адмі-

ністрації надає можливість говорити про номенклатуру посад тодішніх

державних службовців (княжих людей), завдання, які вони виконували за

дорученнями князя.

Отже, можна коротко охарактеризувати структуру державного

управління наступним чином. На чолі держави стояв князь — військовий

вождь, адміністратор, суддя, і навіть церковний зверхник, оскільки саме

він скликав собор єпископів і, зрештою, вирішував, кого поставити

митрополитом.

Боярська дума була радою прибічних бояр, неодмінним учасником

державного управління. Її вплив був значним — якщо князь учиняв щось

без поради з дружиною, то вона мала право відмовити князю у підтримці.

На зібрання додатково запрошували духівництво, найзаможніших купців.

У своєму “Повчанні” Володимир Мономах згадував наради з боярами як

постійні, майже щоденні. Літописець докоряв тим князям, які не радилися

з боярами, або ж надавали перевагу порадам молодих дружинників, а не

досвідчених, статечних бояр. Проте боярська дума не стала державним

органом з окресленими функціями та компетенцією: у ній брали участь за

запрошенням князя, обговорювали питання, що пропонувалися ним.

Віче, що бере свій початок від часів родоплемінного устрою, у

згаданий період було вже, фактично, атавізмом, утім літописець фіксував,

що з ним князю краще було домовлятися (“укладати ряд”), аніж супе-

речити йому. Воно докорінно змінилося за своїм складом, перетворилося

на елітний орган, втратило функції постійної інституції. Скликання віча в

ХІ–ХІІ ст. було скоріше винятком, кожного разу окремо зафіксованим

літописцем, аніж постійною практикою.

Урядовців будь-якого рівня призначав особисто князь, від нього

вони залежали, були відповідальними особисто перед ним. Один з них —

печатник — свого роду канцлер Давньої Русі. Найголовнішим урядовцем

князя був тисяцький, який заміщав князя на час відсутності, за ним ішли

соцькі, десяцькі. Усі вони виконували військові, адміністративні, а також

фінансові (фіскальні) функції.

Тіуни, посадники, вирники, мечники, отроки тощо виконували адмі-

ністративні та судові функції: керували певною територією, збирали

мито, судили і виконували вироки.

У загальних рисах така організація державного апарату була при-

таманна більшості ранньофеодальних держав, які утворилися на теренах

Західної, Центральної та Східної Європи за доби раннього середньовіччя.

Завдання для самостійної роботи

1. Сформулювати основні особливості державного устрою Давньої

Русі.

2. З’ясуйте роль княжої дружини та двору в державному управлінні

Давньої Русі в Х та ХІ ст.

3. Визначити роль Боярської думи і князівських з’їздів у Давній

Русі.

4. Виділити особливості державної організації Галицько-Волинсь-

кого князівства.

Запитання для самоперевірки:

1. Хто уособлював вищу державну владу в Київській Русі?

2. Які верстви населення брав участь у давньоруському вічі?

3. Якими були функції Боярської ради (думи) в ХІ–ХІІІ ст.?

4. Якими були обов’язки печатника при князі?

Котляр М. Ф., Ричка В. М. Княжий двір Південної Русі X–XIII ст. — К.: Наукова

думка, 2008; Ричка В. М. “Вся королівська рать” (Влада Київської Русі). — К: Інститут

історії України, 2009.

Моця О. П. Місце князівської військової дружини в державній системі Київської

Русі // Воєнна історія. — № 5–6 (23–24), 2005. — С. 53.

Юшков С. Нариси з історії виникнення і початкового розвитку феодалізму в Київській

Русі. http://litopys.org.ua/yushkov2/yush.htm

Див.: Нариси історії державної служби в Україні. — К.: Вид. “Ніка-Центр”, 2008. —

С. 22–23.

Юшков С. Нариси з історії виникнення і початкового розвитку феодалізму в Київській

Русі.

Див.: Заруба В. М. Держава і право Київської та Галицько-Волинської Русі (кінець

VIII ст. — початок XIV ст.): Навчальний посібник. — К.: Вид. “Істина”, 2007. — С. 17.

Игнатов В. Г. История государственного управления России. http://polbu.ru/

ignatov_gosupr/

Там само.

Моця О. П. Місце князівської військової дружини в державній системі Київської

Русі. — С. 59.

Там само.

Кирпичников А. В. Древнерусское оружие. — Вып. 3: Доспех, комплекс боевых

средств IX–XIII вв. — Ленинград: Изд. «Наука», 1971. — С. 61.

Пресняков А. Е. Княжое право в Древней Руси. Очерки по истории X–XII ст. — СПб.,

1909. — С. 25.

Юшков С. Нариси з історії виникнення і початкового розвитку феодалізму в Київській

Русі.

Вілкул Т. Дружина-віче: баланс абстракцій // СОЦІУМ: Альманах соціальної історії. —

Вип. 1. — К., 2002. — С. 35.

Юшков С. Нариси з історії виникнення і початкового розвитку феодалізму в Київській

Русі.

Ключевский В. О. Боярская дума Древней Руси // Ключевский В. О. О государствен-

ности в России. — М.: Мысль, 2003. — С. 3.

Там само. — С. 44.

Юшков С. Нариси з історії виникнення і початкового розвитку феодалізму в Київській

Русі.

Пресняков А. Е. Княжое право в Древней Руси. — С. 248, 249, 252 та ін.

Полонська-Василенко Н. Історія України. — Т. 1: До середини XVII ст. — К.:

“Либідь”, 1995. — С. 102.

Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. — Вид.

2-е, перероблене і розширене. — К.: “Критика”, 2005. — С. 45.

Там само. — С. 65.

Вілкул Т. Дружина-віче: баланс абстракцій.. — С. 28–29.

Толочко П. П. Древняя Русь: очерки социально-политической истории. — К.: “Наукова

думка”, 1987. — С. 230.

Ключевский В. О. Боярская дума Древней Руси. — С. 23.

Юшков С. Нариси з історії виникнення і початкового розвитку феодалізму в Київській

Русі.

Там само.

Див.: Нариси історії державної служби. — С. 27–32.

Грицак П. Галицько-Волинська держава. — Галич, 1995. — С. 23.

Юшков С. Нариси з історії виникнення і початкового розвитку феодалізму в Київській

Русі.

Котляр М. Данило Галицький: Біографічний нарис. — К.: Вид. дім “Альтернативи”,

2002. — С. 96.

Ключевский В. О. Боярская дума Древней Руси. — С. 55.

Грицак П. Галицько-Волинська держава. — С. 43.

Котляр М. Данило Галицький. — С. 212.

4. УРЯДУЮЧІ ІНСТИТУЦІЇ

ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО

ТА РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

(XIV–XVIII ст.)

4.1. ІСТОРИЧНА ДОЛЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ

ТА ІНСТИТУЦІЙНА СПАДЩИНА ДАВНЬОЇ РУСІ

у XIV–XVI ст.

Друга половина XIV — середина XVI ст. є періодом входження

більшої частини українських земель до Великого князівства Литовського

(ВКЛ) та Польського королівства, коли функції державного управління

над ними здійснювали центральні та місцеві установи обох держав.

Утрата внаслідок унутрішніх усобиць і зовнішніх завоювань неза-

лежності Давньоруської держави призвела до встановлення суверенітету

інших країн над українськими землями. Так, значна частина Правобе-

режної та Центральної України опинилась у складі Великого князівства

Литовського, Західна України — стала частиною Польського королівства.

1349 р. Польща завоювала Галицько-Холмське та Перемишлянське

князівства; Литва у 60-х роках XIV ст. підпорядкувала собі Поділля,

Київщину, Чернігівщину, Переяславщину, східну частину Галичини.

Приблизно тоді ж, 1370 р. Закарпаття (Marchia Ruthenorum) остаточно

підпало під владу угорських королів, які певний час претендувало навіть

на всю Галичину і вели запеклу боротьбу з Данилом Галицьким. На

Закарпатті почала урядувати угорська адміністрація, хоча назви адмі-

ністративних одиниць (жупи) мали сліди слов’янського походження.

Одним з правителів краю — жупанів наприкінці ХІV — на початку

XV ст. був литовський князь Федір Коріатович, до того — володар

Поділля. Належні раніше до Галицько-Волинського князівства землі між

Дністром та Бугом, у тому числі значна частина сучасної Буковини,

опинилися у складі Молдавського князівства, яке тільки-но почало фор-

муватись. Ця нова держава запозичила вагомі ознаки давньоруської

державності, насамперед офіційну мову (давньоруську), а також біль-

шість державних інституцій.

Таким чином відбувся розподіл державної спадщини та самої

території Давньої Русі між її сусідами. Місце українських урядуючих

інституцій, які здійснювали тут управління, посіли державні органи

інших країн. Незалежно від їх форми, назви та функцій, які могли

збігатися з установами попереднього часу, або були просто запози-

ченими, засадниче значення мав основний факт: правління та суд вони

чинили іменем іноземного господаря, тобто були вже не вітчизняними

органами управління, а іноземними управлінськими структурами на

українських теренах.

Важливим негативним чинником, характерним для дослідження

інституційної історії, як і загальної історії цього періоду, є відносно

вузька джерельна база. Слід зазначити, що відомостей про події XIV–

XVII ст. на українських землях збереглося навіть менше, ніж про часи

Київської та Галицько-Волинської Русі. Історики зізнаються, що й донині

ледь орієнтуються в подіях цієї доби, насамперед загадкового XIV ст., що

подеколи практично не піддаються реконструкції

4.2. ІНСТУТИЦІЙНО-ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА

ЛИТОВСЬКОГО ТА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У ЙОГО СКЛАДІ

Змушені констатувати, що, на відміну від Литви та особливо

Бєларусі, сучасна українська історична наука практично не вивчає

державні інституції доби Великого князівства Литовського, обмежуючись

короткими згадуваннями про долю українських земель у складі цієї

держави. Тому доводиться обмежитися посиланням на класичні нариси

В. Антоновича, М. Любавського, І. Лаппо

. Зародження Литовської дер-

жави та особливості її розвитку вивчав відомий польський історик

Г. Ловмянський

. Найновішою є праця литовського історика Т. Бара-

наускаса “Витоки Литовської держави”, в якій він розглядав роль “ранніх

маєтків” як центрів державного управління на початковому етапі станов-

лення ВКЛ

Основними джерелами для вивчення урядуючих інституцій цього

періоду виступають литовсько-руські та перші українські літописи, відомі

за іменами своїх авторів або ж власників, місцю віднайдення (Авраамки,

Супрасльський, Биховця, Баркулабовський, Густинський, Межигірський,

Львівський), європейські, насамперед польські хроніки, юридичні акти

Великого князівства Литовського: обласні привілеї, Судебник Казимира IV,

Литовські статути тощо.

***

Литовське князівство почало стрімко зростати з кінця ХІІ — по-

чатку XIII ст. завдяки, з одного боку, занепаду Київської Русі, з іншого —

під тиском німецьких лицарів-хрестоносців, боротьба з якими відіграла

роль каталізатора державного піднесення. Перші походи литовців на

руські князівства зафіксовані у ХІІ ст. Запис 1183 р. Новгородського

першого літопису повідомляє: “В ту зиму бились псковичи с литовцами и

много было сделано вреда псковичам”. У 1196 г. Ипатський літопис

уперше згадав ятвязькі напади на Волинське князівство: “В ту же зиму

[1196 р.] ходил Роман Мстиславич на ятвягов отмщать, ибо они воевали

его волость”.

Уже від самого початку свого існування ВКЛ не було моноетнічною

державою. Досі тривають дискусії щодо того, чиєю ж державою було

Велике князівство Литовське. Окрім самих литовців, на його спадщину

активно претендують білоруси, українці, поляки та навіть росіяни,

вважаючи його “Русско-литовским государством”.

Зрозуміло, що титульним та державоутворюючим елементом були

численні литовські племена (жемайти, ятвяги, власно литовці), а їх

походи на руські землі, за висновком Т. Баранаускаса, стали першою

ознакою створення і функціонування ВКЛ

. Початок такої військової

активності на кількох геополітичних напрямках був пов’язаний з іменем

легендарного литовського князя Скирмантаса, який першим об’єднав

литовські та жемайтійські племена. Але очевидним є й те, що з часів

фактичного засновника ВКЛ Міндаугаса (1237–1263) воно включало

Чорну Русь з центром у Новгороді-Литовському (суч. Новогрудок,

Бєларусь), який до того ж був однією з столиць князівства. За спо-

стереженням В. Антоновича, “Поширюючи межі своїх володінь на Русі за

допомогою литовського ополчення з свого Керновського уділу, Мендовг

набував у підкорених ним руських землях нові сили, які надавали йому

можливість продовжувати дальші завоювання на Русі, й поставити у

залежне від себе становище інших, сусідніх з його володіннями, дрібних

литовських родоначальників; групуючи таким чином сили, князь Кернова

и Новогродка-Литовського за допомогою Литви утримував и набував

руські землі та, спираючись на ополчення своїх руських областей, під-

коряв собі розпорошені дрібні литовські володіння”

. У другій половині

XIII — на початку XIV ст. ця держава зростала за рахунок східно-

слов’янських земель, які істотно переважали власне Литву як за своєю

територією, так і за рівнем соціально-економічного, культурного і полі-

тичного розвитку. Наслідком цього стало “зрущення” литовської прав-

лячої династії й усього устрою молодої держави, яка носила офіційну

назву Великого князівства Литовського, Руського та Жемаїтського.

Першим великим володарем цієї держави став князь Гедимінас (1316–

1341). Литовська держава увібрала в себе значну кількість руських

князівств (Полоцьке, Вітебське, Менське, Заславське, Турово-Пінське), а

також Підляшшя, Волинь та Київщину. Скориставшися послабленням

Золотої Орди, син Гедимінаса Коріат почав просуватися на Поділля; за

Ольгерда Гедиміновича (1345–1377) відбулося включення до князівства

Чернігово-Сіверщини та Наддніпрянщини. Поступово ВКЛ стало однією

з найбільших держав середньовічної Європи.

Не задовольняючися цим, пасіонарна частина литовської правлячої

еліти посіла і деякі князівські столи поза межами ВКЛ. Так, з 1340 р.

Галицько-Волинський стіл обійняв Любарт Гедимінович (хрещений у

православ’я як Дмитро); у 1393–1414 роках на Закарпатті осів зі згоди

угорського короля Жигмонда Федір Коріатович (колишній подільський

удільний князь). У грамотах він називав себе “Князем подільським,

ішаном (жупаном) берегським та шаришським”

. Литовські князі з

початку ХІІІ до другої половини XV ст. не менше 15 разів запрошувалися

також на новгородське та псковське княжіння (тоді ще незалежні від

Московії). Найвідоміший з них, Довмонт, учасник убивства Міндаугаса і

за це вигнаний з Литви, правив у Пскові в 1265–1299 роках і за свої ратні

подвиги був віднесений до лику святих.

Ситуація у державно-правовому полі молодої литовсько-руської

держави була досить специфічною. Бурхливий вихід на міжнародну

арену, географічне та політичне зростання держави спричинювали появу,

за влучним зауваженням польського історика А. Закшевського, нових

правових та державних інститутів, оскільки попередні вже не відповідали

потребам молодого східноєвропейського гіганта. Він назвав і ті дер-

жавно-правові зразки, якими користувалася ВКЛ: давньоруська спадщина

(з початку XIV ст.), державна практика Ордену хрестоносців (тоді ж або з

середини XIV ст.), Польського Королівства (з наступного століття), а

також чеські, німецькі та інші зразки. Причому він наполягає на тому, що

дуже важко розібратися, “коли місце мала справжня рецепція, а коли —

лише запозичення термінології, оскільки не завжди запозичений термін

визначав у Литві те саме, що і в країні походження”. Як на приклади,

польський історик посилається на адміністративно-територіальний термін

воєводство, державно-інституційні — воєвода (староста), бояри, які

змістовно різнилися від руських і польських похідних

Державна структура давньої Литви мала за основу маєток. Відсут-

ність міст (фортець, замків або ж просто великих укріплених городищ) як

адміністративно-державних центрів у литовців у ранній період відзначали

всі іноземні спостерігачі-сучасники, літописці та історики. Тому маєтки

набували не тільки господарського, але й політичного значення; їх

формування невіддільне від розвитку політичної організації та держави у

ВКЛ. За висновками литовського історика Т. Баранаускаса, “маєток був

адміністративним центром волості, з якого здійснювалося управління

всіма вільними громадами, що перебували на території волості. Сюди

ж стікалися і данини волості”. Він також зазначає, що першими

власниками маєтків були князі, центрами маєтків ставали городища.

Основним завданням маєтків було не стільки обслуговування князя в його

господарських потребах, скільки забезпечення виконання його державних

функцій як управителя волості: “Володіння маєтком було пов’язано з

перебуванням у владі, а не з особистим збагаченням”.

Джерела ХІІІ ст. згадують маєтки-замки, що належали дрібним

князям у балтських та фінських землях. Загальна кількість таких князів

(скоріше, племінних чи кланових вождів) доходила до сотні, принаймні

такі цифри називаються у повідомленнях про військові походи (на Волині

в 1234 р. загинуло 40 ятвязьких князів). Іноді такі замки називались

іменем володаря (скальський князь Сарейка в 1276 р. мав замок, названий

на його честь, — нині городище Шерейклаукіс).

Поступово волосний центр ставав пунктом збору данини з місцевої

людності. Разом з тим з’явились і умови для виникнення маєтків та

обслуговуючого персоналу для них — ті, хто не міг сплачувати данину,

потрапляли у залежність від волосного князя і працювали вже на нього.

За таких умов центр волості трансформувався в маєток.

Формування подібних маєтків слід пов’язувати з пізніми городи-

щами — резиденціями князів. У східній Литві — колисці литовської

державності — вони почали з’являтися в ХІ ст. Від XІІI–XIV ст. вони

відомі вже як великокнязівські маєтки. І до XV ст., на думку Т. Бара-

наускаса, основою державної структури ВКЛ залишалися такі маєтки

правителя.

Українські дослідники дотримуються інших поглядів, виводячі

урядуючи інституції ВКЛ, за давньоруською традицією, з дружини князя,

яка з розширенням території держави трансформувалась у велико-

князівський двір

. Але таким поглядам суперечить удільний характер

раннього ВКЛ, яке пройшло шлях, протилежний Давній Русі — не від

єдиної держави до удільних князівств, а від удільних князівств, що лише

визнавали першість віленського князя, через державу Гедиміновичів, де

нащадки панівного роду посіли місце удільних князів, до єдиної держави.

Державний устрій Великого князівства Литовського можна охарак-

теризувати таким чином. На чолі держави стояв великий князь. Він був

однозначно монархом, але отримував престол на змішаних підставах

наслідування й обрання: спадкоємцем ставав будь-який із синів великого

князя, не обов’язково старший. Це було найголовнішою специфічною

рисою престолонаслідування у ВКЛ. Невизначеність щодо правонаступ-

ництва влади спричиняла в ранній Литві смуту, яка мала місце, приміром,

після загибелі Гедиміна. Тоді все князівство розпалося на вісім уділів на

чолі з братом і синами покійного князя.

Згодом цей порядок унормовувався. Спочатку спадкоємця при-

значав батько-князь, за звичаєм не обмежений правом старшинства.

Папакін Г.В. Історія державних установ України. Урядуючі інституції та державні установи ІХ - початку ХХ ст

Подождите немного. Документ загружается.