Оглоблин О. Українська історіографія

Подождите немного. Документ загружается.

кох випусках “ЗНТШ” протягом двадцятих-тридцятих років

(та окремими репринтами), базувались на багатому докумен-

тальному матеріалі, зібраному ним в польських, українських

та російських архівах, і є найзначнішим внеском до історіо-

графії Хмельниччини.

Окрім своєї основної діяльності І. Крип’якевич надруку-

вав надзвичайно багато наукових трактатів, статей, матеріалів

і рецензій. Він також написав багато цікавих науково-попу-

лярних статей з різних питань загальної історії України (пе-

реважно ХVІІ ст.) та з історії Західної України, переважно

Галичини і Львова. Серед них потрібно відзначити історіо-

графічні огляди (узагальнюючі або присвячені окремим іс-

торикам).

У своїх наукових працях двадцятих і тридцятих років

І. Крип’якевич постає представником державницького

напрямку в українській історіографії, який одночасно пов-

ністю визнав значення соціального та економічного факторів.

Характерним для Крип’якевича є те, що він не тільки піддає

глибокому аналізу окремі історичні явища, але й на основі

цього аналізу прагне досягти синтезу в рамках усієї україн-

ської історії. Він також написав серію загальних академічних

курсів з історії України.

Якщо Крип’якевич працював переважно на терені Науко-

вого товариства ім. Шевченка, то два інших українських

історика, старші учні Грушевського – С. Томашівський та

М. Кордуба – представляли українську історіографію голов-

не у закордонному науковому житті.

Степан Томашівський (1875–1930), приват-доцент

кафедри австрійської історії Львівського університету, якого

Перша світова війна та відновлення української держави на

“ЗНТШ”, т. СХХХІІІ; “Монети Б. Хмельницького і П. Дорошенка”,

“Стара Україна”, 1924; “Остафій Астаматій (Остаматенко), український

посол в Туреччині 1670-х рр. ”, “Україна”, т. VI, Київ, 1928; та інші.

Під час останньої війни Крип’якевич продовжував дослідження дер-

жави Богдана Хмельницького. Нещодавно він опублікував монографію

“Богдан Хмельницький”, Київ, 1954.

деякий час відірвали від наукової діяльності та навіть від

Галичини, 1926 р. став приват-доцентом, а 1930 р. професором

кафедри історії Сходу Ягеллонського університету у Кракові.

Його наукові праці цього періоду стосуються історії україн-

ської Церкви та історії княжої доби. Найважливішими з них

є: “Предтеча Ізидора. Петро Акерович, незнаний митрополіт

Руський (1241–1245)” у “Записках Чина СВВ”, т. ІІ, №№ 3–

4, 1927, і окремо; “Петро – перший уніатський митрополіт

Руси-України”, Львів, 1928; “Боярин чи ігумен?”, “Записки

Чина СВВ”, т. ІІІ, №№ 1– 2, 1928; “До історії Перемишля і йо-

го єпископської катедри”, там же; та “Вступ до історії Церкви

на Україні”, “Записки Чина СВВ”, т. ІV, №№ 1–2, 1932; друге

видання вийшло у Філадельфії на початку сорокових. На ува-

гу заслуговують також наступні праці Томашівського: “До

історії перелому Хмельниччини”, “Ювілейний збірник ВУАН

на пошану академіка Д. І. Багалія”, Київ, 1927, вийшла також

окремо; та “Нова теорія о початках Русі”, “Kwartalnik Histo-

ryczny”, т. 43, І, та окремо, Львів, 1930 (у ній розглядається

концепція В. Пархоменка).

Разом з В. Липинським С. Томашівський є засновником

української державницької історіографії.

Мирон Кордуба (1876–1947), колишній професор Черні-

вецького університету, розгорнув широку наукову та викла-

дацьку діяльність. Він став професором Варшавського уні-

верситету, і ця посада надала йому можливість репрезенту-

вати українську історіографію перед польським та закордон-

ним науковим світом. Він брав активну участь у конгресах

істориків як у Польші, так і за її межами, розповсюджуючи

докладні дані про розвиток української історичної науки

в усіх українських землях та за кордоном. Кордуба писав на-

риси з сучасної української історіографії для Міжнародної

конференції істориків Східної Європи у Варшаві (1928) та для

Міжнародних історичних конгресів: VII-го у Варшаві (1993 р.)

та VIII-го у Цюриху (1938 р.). Ці огляди були видані фран-

цузькою мовою. Більше того, Кордуба також опублікував ба-

гато статей і рецензій з питань історії України у польських,

німецьких (“Zeitschrift für osteuropäische Geschichte”) та

французьких (“Le Monde Slave”) періодичних виданнях.

М. Кордуба здійснював частину своїх досліджень в Україн-

ському науковому інституті у Варшаві разом із Комісією з

вивчення українсько-польських проблем, котра видавала що-

тижневий “Бюлетень польсько-український”, та зосередив

свою діяльність переважно на історії Галицько-Волинської дер-

жави та Західної України в цілому. Він опублікував нарис “За-

хідне пограниччя Галицько-Волинської держави в ХІІІ ст.”,

“ЗНТШ”, тт. CХХХVІІІ–CХL, Львів, 1925; та серію інших

праць, нарис “Історія Хмельниччини і Підляшшя”, т. І, Краків,

1941. Кордуба також цікавився козацьким періодом та опу-

блікував працю “Богдан Хмельницький у Белзщині і Холм-

щині”, Краків, 1941; він також був автором розділу, присвя-

ченого історії Речі Посполитої часів Хмельниччини: “The Re-

gion of John Casimir: part I, 1648–54”

39*

у широко відомій праці

“The Cambridge History of Poland”, vol. І, “From the Origin to

Sobieski (to 1696)”

40*

, Кембрідж, 1950.

Під час Другої світової війни Кордуба переїхав до Львова,

де продовжував вивчати історію західноєвропейських земель

періоду середньовіччя. Важкі умови німецької окупації та пе-

реслідування з боку радянської влади перервали його наукову

діяльність та прискорили його смерть.

Серед інших істориків старшого покоління треба назвати

наступних:

Іван Кревецький (1883–1940) працював переважно у га-

лузі української історіографії. Найважливішою його публі-

кацією була: “Українська історіографія на переломі”, “ЗНТШ”,

тт. СХХХІV–СХХХV. Він працював також над історичною

бібліографією.

Богдан Барвінський досліджував добу Мазепи. Він опу-

блікував нариси: “Слідами гетьмана Мазепи”, “ЗНТШ”,

39*

“Правління Яна Казиміра: частина І, 1648–54”. – прим. перекл.

40*

“Кембрідзька історія Польші”, т. І, “Від початків до Собєського

(до 1696 р.)”. – прим. перекл.

т. CХХІХ, 1920 та т. CХLІХ, 1926; “До побуту Орлика в Ста-

ніславові”, “Ювілейний збірник ВУАН на пошану академіка

М. С. Грушевського”, Київ, 1928; та генеалогічне дослідження

“Конашевич в Перемиській землі в ХV–ХVІ ст.”, “ЗНТШ”, т. С.

Василь Герасимчук (1880–1944) вивчав період гетьману-

вання Б. Хмельницького та І. Виговського, найзначнішою

його працею є: “До питання про статті Б. Хмельницького”,

“ЗНТШ”, т. С. Його збірка матеріалів з історії Хмельниччини

з польських джерел, підготовленна для Археографічної комі-

сії ВУАН, не була видана.

Омелян Терлецький досліджував історію Галичини ХІХ ст.,

зокрема події 1848 р.

Микола Чубатий (нар. 1889 р.), професор Українського та-

ємного університету та Богославської академії у Львові, вив-

чав питання історії українського права та української Церкви.

Він видав монографію: “Державно-правне становище укра-

їнських земель Литовської держави”, “ЗНТШ”, тт. СХХХІV–

CХХХV, CХLІV–CХLV, та окремо, Львів, 1926; нарис “Прав-

не положення Церкви в Козацькій Державі ХVІІ–ХVІІІ ст.”,

“Богословія”, т. І–ІІ, 1925; історіографічні огляди “Literatur

der ukrainischen Rechtsgeschichte in den Jahren 1919–1929”

41*

“Przewodnik Historyczno-Prawny”, т. І–ІІ, 1930, та окремо,

Львів, 1931; та “Gegenstand der Geschichte des ukrainischen

Rechtes”

42*

, “Contributions à l’histore de l’Ukraine au VII-e Congrès

International des sciences historiques, Varsovie, aout, 1933", Львів,

1933.

Крім того, М. Чубатий також написав курси лекцій для

студентів університету з історії українського права: “Огляд

історії українського права. Історія джерел та державного пра-

ва”, тт. І–ІІ, Львів, 1921; друге видання, Львів, 1922; третє

видання, Мюнхен, 1947 (циклестиль); та з історії української

Церкви: “Історія української Церкви”, чч. І та ІІ, Schloss Hir-

schberg, 1946, на циклестилі. Проф. Чубатий жив у Сполуче-

41*

“Література з історії українського права в роках 1919–1929”. –

прим. перекл.

42*

“Предмет історії українського права”. – прим. перекл.

них Штатах з 1939 р., працював у Науковому Товаристві

ім. Шевченка, та з 1944 р. був редактором “The Ukrainian

Quarterly”. Він продовжує свої дослідження історії Церкви.

Микола Андрусяк (нар. 1902 р.), випускник Львівського

університету, пізніше приват-доцент та професор Україн-

ського Вільного Університету у Мюнхені, присвятив себе вив-

ченню історії Козацько-гетьманської доби. Він написав на-

риси: “До історії боротьби між Петром Дорошенком та Пет-

ром Суховієм у 1668–1669 рр.”, “ЗНТШ”, т. CL, 1929; “До

історії правобічних козаків у 1689–1690 рр.”, “ЗНТШ”, т. С,

1930; “Павло Тетеря як член Ставропігійського Братства у Льво-

ві”, “ЗНТШ”, т. CLІ, 1931; “Зв’язки Мазепи з Станіславом

Лещинським і Карлом ХІІ”, “ЗНТШ”, т. CLІІ, ч. І, 1933; “Геть-

ман Іван Мазепа як культурний діяч”, “Мазепа”, т. ІІ, Вар-

шава, 1939; та інші; а також монографію “Мазепа і Правобе-

режжя”, Львів, 1938. Андрусяк також вивчав окремі проблеми

церковної історії сімнадцятого століття: монографія “Józef

Szumlanski, pierwszy biskup unicki lwowski, 1667–1708”

43*

Львів, 1934; нарис “Іван Хлопецький, перемиський право-

славний єпископ-номінат в 1632–1633 рр.”, “ЗНТШ”, т. CХLVІІ,

1927; та інші; з української історіографії: нарис “До питання

про авторство Літопису Cамовидця”, “ЗНТШ”, т. CХLІХ,

1928; та серію історіографічних оглядів у виданнях: “Літопис

Червоної Калини”, Львів, 1932, №№ 9–10; “Kwartalnik His-

toryczny”, т. 48, Львів, 1934; “Праці Українського Наукового

Інституту в Америці”, “І. Збірник Українського Наукового

Інституту в Америці”, Сен-Пол (Міненаполіс) – Прага, 1939;

з історії Галичини дев’ятнадцятого століття, зокрема нарис

“The Ukrainian Movement in Galicia”

44*

у “The Slavonic and

East European Review”, т. ХІV, №№ 40–41, Лондон, 1935–1936;

в галузі старої історії України: нарис “Останні Романовичі”,

“Науковий збірник Українського Вільного Університету.

43*

“Йосип Шумлянский, перший уніатський єпископ Львова, 1667–

1708”. – прим. перекл.

44*

“Український рух в Галичині”. – прим. перекл.

Ювілейне видання”, т. V, Мюнхен, 1948. Нарешті Андрусяк

написав курси з історії України: “Історія України. І. Княжа

доба”, Прага, 1941; та “Історія Козаччини”, Мюнхен, 1946,

(циклестилеве видання).

Михайло Возняк (1881–1954), історик літератури, приді-

лив багато уваги невирішеним проблемам української історії

та історіографії. Він опублікував нарис “Хто ж автор Літопису

Самовидця?”, “ЗНТШ”, т. СLІІІ, ч. І, 1933; монографію

“Псевдо-Кониський і Псевдо-Полетика (“Історія Русов” у

літературі і науці)”, Львів, Київ, 1938; цінний документальний

матеріал “Бендерська Комісія по смерті Мазепи”, т. І, Вар-

шава, та серію біографічних нотаток, присвячених Мазепі,

особливо датам його народження і смерті.

о. Йосафат-Іван Скрутень (1894–1951) особливо цікавив-

ся проблемами історії Української греко-католицької церкви.

Він опублікував, головним чином у “Записках ЧСВВ”, серію

джерелознавчих нарисів та статей, присвячених біографії

Святого Йосафата Кунцевича та історії Василиянського Ор-

дену в Україні. Особливої уваги заслуговують його нариси-

біографії Отців-Василіян (на основі зібрання рукописів ми-

трополита Лева Кишки): “Записки ЧСВВ”, т. І–ІV, 1924–1932;

про “Синопсис” монастиря у Підгірцях, “Записки ЧСВВ”, т. І,

ІІІ, ІV; та нарис “Un demi siècle d’Histoire de l’ordre des

Basiliens”

45*

, Варшава, 1953.

o. Теодосій-Теофіл Коструба (1907–1943), історик, котрий

передчасно пішов з життя, опублікував серію нарисів і статей

з історії української Церкви княжої доби, частина яких увій-

шла до його збірника “Нариси з церковної історії України Х–

ХІІІ століття”, Львів, 1939; друге видання, Торонто, 1955.

о. Коструба також досліджував історію Галицько-Волинської

держави та історію Галичини, друкуючи (починаючи з 1929 р.)

результати своїх розшуків у “Записках Наукового Товариства

ім. Шевченка” (т. CL), у “Записках ЧСВВ”, “Богословії” та

інших виданнях. Він також переклав “Галицько-Волинський

45*

“Півстоліття історії ордену Василіян”. – прим. перекл.

Літопис” сучасною українською мовою (з анотаціями), що

вийшов двома частинами у Львові 1936 р.

о. Роман Степан Лукань (1907–1943) досліджував деякі

проблеми історії української Церкви (зокрема, історію мо-

настирів) та історії культури (преси та бібліографії).

Ілля Витанович (нар. 1899 р.) присвятив свою увагу пи-

танням економічної та соціальної історії України, відзначимо

працю “Історія і сучасний стан західно-українського села”,

Подебради, 1935, циклестилеве видання; та нариси з історії

соціально-політичної думки на Україні у дев’ятнадцятому –

двадцятому століттях – присвячені О. Русову, М. Туган-Ба-

рановському, В. Навроцькому та іншим.

Іван Карпинець працював у тій самій галузі, згадаємо його

нарис “Галицькі залізні гути та їх продукція в рр.1772–1848”,

“ЗНТШ”, т. CLIV, 1937.

Роман Зубик досліджував історію цін у п’ятнадцятому –

сімнадцятому століттях.

Омелян Пріцак (нар. 1919 р.) працював над політичною

історією періоду Мазепи. Представник молодшого покоління

галицьких істориків (до Другої світової війни), студент про-

фесора Крип’якевича, він опублікував нарис “Іван Мазепа і

княгиня Анна Дольска”, “Мазепа”, т. ІІ, та склав докладну біб-

ліографію Мазепи і його доби для третього тому збірника

“Мазепа”, який, однак, не був виданий через війну

. Період

Мазепи також досліджував о. доктор Павло Хрущ, який опу-

блікував деякі результати своїх розшуків у “Записках ЧСВВ”

(VІ, 1–2)

Слід також відмітити роботи Адріяна Копистянського, ви-

давця матеріалів з історії Львівської Ставропігії вісімнадця-

Рецензовано Д. І. Дорошенком у “Jahrbücher für Geschichte

Osteuropas”, 1937, № 1.

У 1948 р. О. Пріцак опублікував нарис “Союз Хмельницького

з Туреччиною 1648 р.”, “ЗНТШ”, т. СLVІ, Мюнхен, 1948. Подальші дос-

лідження О.Пріцака мають декілька напрямків, переважно присвячені

орієнталістиці.

Його монографія “Іван Мазепа до гетьманства” все ще не опублі-

кована.

того століття

та о. Андрія Іщака (1887–1941) з історії Церк-

ви: “Унійні і автокефальні змагання на українських землях

від Данила до Ізидора”, “Богословія”, Львів, т.т. І, ІІ, V, 1923,

1924, 1927; “De Zacharia Kopystenskyj eiusque Palinodia”

46*

“Богословія”, т.т. VІІІ, ІХ, 1930–1931.

Микола Голубець (1892–1942) опублікував багато нарисів

з історії України та українського мистецтва. Він є автором

“Великої історії України”, виданої І. Тиктором, Львів, 1935;

друге видання, Вінніпег, 1949.

Зазначимо також, що наукові і науково-популярні та зви-

чайні періодичні видання і книжки в Галичині періоду трид-

цятих-сорокових років містили чимало нарисів, статей та ма-

теріалів з історії Галичини, присвячених, зокрема, українсько-

му національному відродженню. Тут слід відзначити праці

декількох авторів: Амврозій Андрохович, “І.Лаврінський,

один з піонерів українського відродження в Галичині”, “ЗНТШ”,

т. СХХVІІІ, 1919; Іван Брик, “Слов’янський з’їзд у Празі

1848 р. і українська справа”, там же, т. СХХІХ, 1919; Кирило

Студинський, “Матеріали для історії культурного життя в Га-

личині в 1797–1857 рр.”, “Українсько-Руський Архів”, т. ХІІІ–

ХІV, Львів, 1920; о. Тит Войнаровський, “Das Schicksal des

ukrainischen Volkes unter polnischer Herrschaft”

47*

, Відень, 1921;

Кость Левицький, “Історія політичної думки галицьких укра-

їнців 1848–1918”, тт. І–ІІ, Львів, 1926–1927, та його ж “Історія

визвольних змагань Галицької України 1914–1918”, Львів,

1929–1930; та багатьох інших.

Друга світова війна спричинила чимало змін та труднощів

існуванню української історичної науки в Галичині. Протягом

першої радянської окупації права української науки та вищої

освіти формально були в Галичині визнані. Польський уні-

верситет Яна Казимира у Львові був трансформований в Ук-

Він також опублікував популярне видання “Історії Руси”, т.т. І–

ІІІ, Львів, 1931–1933.

46*

“Про Захарію Копистенського та його Зречення”. – прим. перекл.

47*

“Доля українського народу під польським пануванням”. – прим.

перекл.

раїнський державний університет ім. І. Франка, а українські

професори, котрих польська влада позбавляла можливості

викладати в університетах, були призначені викладачами.

І. Крип’якевич був призначений завідувачем кафедри історії

України, на факультеті також працювали історики О. Тер-

лецький (кафедра всесвітньої історії), М. Андрусяк (корот-

кий час) та інші. Це надало можливість об’єднати молодих

студентів, які вивчали історію у Львівському університеті,

на історичному факультеті у І.Крип’якевича. Львівський дер-

жавний університет почав видавати “Записки Історичного та

Філологічного Факультетів”, де друкувались праці україн-

ських істориків Львова та Києва

. Цей факт мав певне зна-

чення для подальшого розвитку української історіографічної

науки.

Однак, разом з цим, радянська окупація Галичини приз-

вела до великих втрат української науки, зокрема історичної.

Перш за все, усі довоєнні

48*

публікації були заборонені, а деякі

роботи, що були готові до друку або навіть у друці, знищені.

Було втрачено цілі серії видань Наукового товариства

ім. Шевченка, особливо найсвіжіші тоді томи “Записок”

(“ЗНТШ”, т. CLVI, Праці історично-філологічного відділен-

ня)

, та “Сьогочасного і минулого” (т. ІV). Нові видання Ук-

раїнської Богословської академії та Богословського науко-

вого товариства були знищені. Втрачено було також останні

випуски “Записок ЧСВВ” (т. VІ, №№ 3–4). Подібна доля ви-

пала й приватним виданням.

Наукове товариство ім. Шевченка на початку 1940 р. було

трансформовано у Львівське відділення Академії наук Укра-

їнської РСР, частиною якого був Інститут історії України

(офіційно – відділення київського інституту), очолюваний

професором І. Крип’якевичем. В ньому працювали О. Тер-

лецький, В. Герасимчук, Йосип Пеленський, Ф. Срібний, Фе-

Зокрема, нариси Н.Полонської-Василенко та О. Оглоблина.

48*

Тобто до вересня 1939 р. – прим. перекл.

Пізніше (у 1948 р.) том СLVI “ЗНТШ” побачив світ за кордоном,

але мав вже інший зміст.

дір Голійчук, І. Карпинець та інші. Співробітники інституту

працювали переважно над історією західноукраїнських те-

риторій (переважно дев’ятнадцятого століття) та збирали

матеріал для відповідних розділів великої “Історії України”,

що тоді готувалася київським інститутом. Науковці львівсько-

го відділення разом з київськими істориками взяли участь

у засіданні історично-філософського відділення Академії

наук Української РСР, що відбулося у Львові весною 1941 р.

Наукова робота львівського відділення повинна була здій-

снюватись у рамках “марксизму-ленізму” і перебувала під су-

ворим контролем установ радянської влади.

Становище історичної науки протягом німецької окупації

Галичини 1941–1944 рр. не набагато відрізнялося від попе-

реднього періоду. Львівський університет був ліквідований.

Відділення Академії наук було залишено, однак будь-яку нау-

кову діяльність було заборонено. Наукове товариство ім. Шев-

ченка не було дозволено відновити навіть у вигляді науково-

дослідного інституту. Німецька окупаційна влада заборонила

видання буть-яких історичних праць за винятком дуже об-

меженої за обсягом навчальної літератури.

Однак навіть за таких важких обставин львівські історики

не припинили своєї роботи. Використавши можливість існу-

вання професійної асоціації науковців, відновила свою нау-

кову діяльність історично-філологічна секція Наукового то-

вариства ім. Шевченка. Найбільш жваво продовжував пра-

цювати історичний підвідділ та історичний кабінет, які очо-

лював професор Крип’якевич. Наукові зібрання істориків від-

бувались 1943 та 1944 років під головуванням професора

Крип’якевича за участю усіх українських істориків, які пере-

бували тоді у Львові (Б. Барвінський, С. Білецький, Ф. Голій-

чук, І. Карпинець, М. Кордуба, І. Левкович, о. Р. Лукань, В. Ма-

цяк, Ф. Срібний, О. Терлецький, І. Витанович та інші), а та-

кож істориків з Наддніпрянщини, котрі тоді перебували у Львові

(В. Дубровський, О. Оглоблин, Н. Полонська-Василенко).

Тоді ж було підготовлено до друку чимало наукових на-

рисів, однак їх можна було публікувати лише у формі корот-