Оглоблин О. Українська історіографія

Подождите немного. Документ загружается.

Окремо слід зазначити й про те, що він виховав ціле сузір’я

відомих вчених (Л. Винар, В. Омельченко), які відіграють

помітну роль в науковому українознавстві і сьогодні.

До кінця свого життя науковець жваво і з ностальгічним

почуттям цікавився всіма процесами, що відбувалися в Ук-

раїні, з радістю вітав хвилю державотворчого оновлення,

вірив, що український народ-трудівник переборить всі труд-

нощі і гордо увійде до когорти європейських країн. З цією ві-

рою він і помер 16 лютого 1992 р. в м. Спрінгфільді (США)

Еміграційний доробок вченого великий і різноманітний.

Хронологічно він охоплює всі ключові періоди української

історії. Плідно О. Оглоблин працював і в ділянці генеалогії.

Серед його синтетичних праць вартісної цінності набрала

“Українська історіографія. 1917–1956 рр.”, серед спеціальних

робіт треба, насамперед, відмітити його монументальне і ґрун-

товне дослідження над шедевром української національно-

патріотичної думки кінця ХVІІІ століття “Історією Русів”.

Як найкращий знавець Мазепинського ренесансу, вчений на-

писав розлогу монографію “Гетьман Мазепа і його доба” (1960),

де підвів підсумок своїй титанічній майже півстолітній праці

з цієї проблематики. Значного розголосу набула і його книж-

ка “Люди Старої України” (1959). Великий історично-літе-

ратурний та громадсько-науковий сенс мають і його спогади

про відомих діячів українства, його духовних речників

А. Шептицького, Д. Дорошенка, Б. Крупницького, Н. По-

лонську-Василенко та інших.

* * *

Українською історіографією О. Оглоблин займався все

своє творче життя. Він одним з перших серед викладачів Ки-

ївського ІНО ще у 1920-х роках почав розробляти і читати

лекційний курс з національної історичної думки. (Заради

правди все ж зазначимо, що до нього деякі питання україн-

ської історіографії піднімали і інші дослідники, зокрема

В. Антонович, М. Довнар-Запольський, Д. Яворницький,

М. Грушевський, О. Грушевський, В. Іконников, але вони

носили спорадичний характер). Джерела зафіксували лекції

проф. О. Оглоблина з цього аспекту періоду історіографіч-

ного піднесення в Україні як синтетичного, так і індивіду-

ального спрямування: “Звичайна схема “руської” історії, її

зміст, коріння та історія”, “Звичайна схема” в науковій істо-

ріографії російській ХVІІІ–ХХ ст.”, “Звичайна схема “поль-

ської” історії, її зміст, коріння та історія”, “О. М. Лазаревський

в науці економічної історії України”, “Історичне значення

Антоновича” та інші

Як можна здогадатися, для творчої манери Олександр Пет-

ровича, переобтяженого адміністративною працею, було ха-

рактерне складання до історіографічних лекцій тільки кон-

спективних планів, тоді як його учні, шануючи фантастичне

перевантаження вчителя, конспектували лекції. Переглянуті

і відредаговані О. Оглоблиним і редакційною комісією з його

послідовників О. Іванського та К. Подолою, вони у 1930 р.

були дозволені до друку Київським окрлітом у кількості аж

37 примірників

У 1940–1941 рр. Олександр Петрович у КДУ ім. Т. Г. Шев-

ченка розробив і прочитав курс лекцій з української історіо-

графії, які охоплювали період від “Історії Русів” (кінець

ХVШ ст.) і до 1920-х років включно (М. Грушевський,

М. Слабченко). Його відмінність від попередніх лектур

вченого полягала, насамперед, в тому, що науковець виму-

шено намагався подавати національний історіографічний

процес через призму марксистської схеми історії України, як

того вимагали обставини і час.

Природно, еміграційний етап в діяльності суспільство-

знавця позначився його відірваністю від джерел. Тому пи-

тання національної історіографії зайняли чи не центральне

місце в його науковому доробку. Однак дослідник вже менше

звертався до своїх ранніх зацікавлень, а тематично і хроно-

логічно цілеспрямовано обробляв аспекти української істо-

ричної думки 1920-1950-х років. З реєстру його праць емі-

граційного періоду зазначимо тільки основні, які знайшли по-

пит у читачів ще за життя О. П. Оглоблина: “Українська істо-

рична наука під совєтами в 1920–1930-х рр.” (Визвольний

шлях. – Лондон, 1951. – Ч. 4/5, Підпис – О. Мезько), “Про

деякі загублені праці й видання Всеукраїнської Академії наук

у Києві” (Науковий збірник УВАН. – Нью-Йорк, 1957. –

Т. П), “Українські гуманітарні науки під Совєтами в 1920–

1930-х рр.” (Альманах-Календар Гомону України на 1956 рік. –

Торонто, 1956), “Думки про сучасну українську совєтську

історіографію” (Нью-Йорк, 1963), “Завдання української

історіографії на еміграції” (Український історик. – 1963. –

Т. 1. – Ч. 1), “Українська церковна історіографія” (Україн-

ський історик. – 1969. – Т. 4). Ми тут свідомо опускаємо чис-

ленні історіографічні статті вченого мало не про всіх націо-

нальних істориків, які були спеціально написані ним для

“Енциклопедії українознавства”, бо це окрема тема. Зайве го-

ворити, що і там знайдеться чимало матеріалу до української

історіографії 1920–1950-х років.

Етапною в біографії дослідника стала його монографія

“Українська історіографія. 1917–1956 рр.”, яку Олександр

Петрович вмістив в т. 5–6 “The Annals of the Ukrainian Acad-

emy of Arts and Sciences in the U.S.” (Нью-Йорк, 1957). Цю

працю він писав на пропозицію президента УВАН М. О. Вє-

тухова і професора Колумбійського університету Філіпа

Мозлі ще з початку 1950-х років, маючи на меті підготувати

англомовне видання відомої книжки Д. Дорошенка (1882–

1951) “Огляд української історіографії”, котра охоплювала

період від ХІ до ХХ століття і була видана у Празі у 1923 р.

Спочатку О. Оглоблин планував написати тільки додатки до

дорошенківської студії, проте згодом, в процесі роботи, ог-

лоблинські коментарі виросли до самостійного історіографіч-

ного дослідження, яке і побачило світ разом з працею Д. До-

рошенка в англомовному варіанті у 1957 р. Не має сумніву,

що Олександр Петрович вважав підготовку цього видання

своїм громадянським і моральним обов’язком перед пам’яттю

свого померлого друга і колеги, з яким заочно заприязнився

ще на початку 1920-х рр. “Значною подією в моєму науковому

житті було знайомство з славнозвісною працею Дмитра Іва-

новича Дорошенка “Огляд української історіографії”. Книж-

ка досить скоро, мабуть, 1924 року, дісталася до Києва, і я

просто захоплений був нею. Мене привабила не так бібліо-

графічна частина її, зрештою мені більш-менш відома, як

новий підхід і до самої історіографії, що її Дорошенко вважає

наукою про розвиток історичної думки на тлі національної

ідеї, і до критичної оцінки історіографічних явищ ХІХ – по-

чатку ХХ століття”, – пригадував він на еміграції

. Звичайно,

в своїх лекційних курсах київського періоду Олександр

Петрович спопуляризував цю працю

. Як водиться, і Дмитро

Іванович не був у боргу перед О. Оглоблиним. Відчуваючи

його емоційний імпульс, він відгукнувся прихильною рецен-

зією на монографію свого київського колеги “Очерки истории

украинской фабрики. Мануфактура в Гетьманщине” (1925)

Тоді ж суспільствознавець через ВУАН відправив Дмитру

Івановичу низку своїх найголовніших праць

, однак в умовах

погрому національної історичної науки в УСРР, який розпо-

чався наприкінці 1920-х – на початку 1930-х рр., годі було й

думати про контакти з еміграційним вченим. Вони віднови-

лися щойно під час Другої світової війни. Листовний зв’язок

наповнився новим змістом. Лаштувалися творчі плани, об-

думувалися перспективні наміри, зокрема Д. Дорошенко

зацікавився студією О. Оглоблина про “Історію Русів”,

висловлював надію побачити її виданою

, сприяв обранню

Олександра Петровича на дійсного члена Українського істо-

рико-філологічного товариства у Празі (1942)

. Щоправда,

цим зв’язки і обмежилися. Війна і тут внесла свої корективи.

Особисто заприятелювали вони вже на еміграції. У співав-

торстві написали статтю “історіографія” для “Енциклопедії

українознавства”, розбудовували українську історичну науку

за кордоном. Але по-справжньому співробітничати вони лед-

ве чи встигли. У 1951 р. Д. Дорошенко помер, так і не зреа-

лізувавши чимало своїх творчих планів. Виданням його нау-

кової спадщини займалася його дружина Наталія Михайлів-

на (1888–1970), яка перед смертю заповіла весь історично-

літературний архів Д. Дорошенка О. Оглоблину

Підсумовуючи взаємини двох відомих істориків, слід заз-

начити, що вони були оповиті серпанком щирості і сердеч-

ності. Мабуть, так склалося неспроста. Логічно думати, що

духовний зв’язок між Д. Дорошенком і О. Оглоблиним йшов

від їх територіальної спорідненості, позначеної рисами

земляцтва (обидва вважали своєю малою батьківщиною

Новгород-Сіверщину). Немалу роль грала і та обставина, що

дослідники тематично і хронологічно займалися дотичними

проблемами (історія Гетьманщини, історія національної іс-

торіографії), доповнюючи, а іноді випереджаючи один одного.

Звичайно, це тільки незначні штрихи до відносин О. Ог-

лоблина і Д. Дорошенка, однак, гадаємо, вони малюють більш

чітку картину появи праці Олександра Оглоблина “Україн-

ська історіографія. 1917–1956 рр.”.

Не буде перебільшенням сказати, що на сьогодні це най-

ґрунтовніше і правдиве дослідження розвитку (а в УРСР і

занепаду) національної історичної думки за часів тоталітарної

доби. Важливо підкреслити, що О. Оглоблин був безпосе-

реднім свідком і учасником тих подій, він сам у 1920–1930-х рр.

творив українську історіографію. Тому логічно, що окремі сю-

жети його праці місцями переростають у своєрідні спогади.

Взагалі, про ті буремні і страхітливі роки тільки деякі суспіль-

ствознавці залишили свої мемуари. Йдеться, головне, про емі-

граційних науковців (Н. Полонська-Василенко, Л. Окин-

шевич). Ті ж, хто пережив кошмари сталінщини в УРСР, во-

ліли мовчати. Тому наукова вага праці О. Оглоблина нес-

півмірно велика.

Структурно і хронологічно оглоблинська монографія

складається з декількох історіографічних розділів, в основ-

ному поділених за регіональним принципом: Наддніпрянська

Україна (1920-і, 1930-і, 1940-і рр.), Галичина, Буковина,

Карпатська Україна, розвиток національної історичної думки

в еміграції (до і після Другої світової війни). Іноді перо дос-

лідника досягає свого апогею і фіксує мало не всі відомі йому

праці українських вчених, які працювали в ділянці національ-

ної історії. Від цього студія О. Оглоблина має всі ознаки

бібліографічного довідника. Ще один аспект цієї книжки слід

підкреслити. О. Оглоблин вивів на світ божий чимало дос-

лідників, які були відомі у 1920–1930-х рр., а сьогодні про

них згадують хіба що окремі спеціалісти (приміром, йдеться

про К. Антиповича, Д. Бованенка, В. Камінського, К. Кушнір-

чука, І. Балінського, П. Фоміна та ін.). Ясно, що все це пере-

ваги оглоблинського дослідження.

Разом з тим Олександр Петрович не обійшов увагою і

наукові школи українських істориків 1920-х років, без яких

просто важко уявити тодішній історіографічний процес. Це

такі школи, як історико-соціологічна школа акад. М. Гру-

шевського, соціально-економічна школа акад. Д. Багалія,

історично-економічна школа акад. М. Слабченка, історично-

юридична школа акад. М. Василенка, які пізніше були

розгромлені. І зараз питання відродження наукових шкіл, а

разом з ними і кращих традицій в галузі історії України стоїть

надзвичайно актуально. Симптоматично тому, що своєю пра-

цею О. Оглоблин немов би перекидає генетичний місток між

істориками, дає нам ключ до розуміння, що зв’язок між

поколіннями не перервався. Акцентуючи увагу на цьому, заз-

начимо й інший аспект студії. Як учасник і свідок багатьох

важливих історіографічних подій, Олександр Петрович,

зрозуміло, мав своїх прихильників і опонентів. До його друзів

слід записати акад. М. Слабченка, істориків К. Антиповича,

Д. Бованенка, М. Левченка, М. Марченка, Н. Полонську-

Василенко. Натомість зі школою акад. М. Грушевського

(О. Гермайзе, О. Грушевський, М. Ткаченко та ін.) у нього

взаємини не склалися

. Але О. Оглоблин залишив свої емоції

і підійшов до оцінки життя і діянь істориків різних шкіл

кваліфіковано, безсторонньо та зважено. Взагалі, сьогодні

статті Олександра Петровича вважаються чи не найкращими

в національній історіографії.

Звісно, з часу створення оглоблинської монографії “Укра-

їнська історіографія. 1917–1956 рр.” пройшло вже чимало літ.

Наша обізнаність з цієї проблематики і з цього періоду зросли

у десятки разів. Очевидно, сьогодні ми можемо відшукати в

ній деякі недоліки і прорахунки біографічного та історіогра-

фічного характеру, позначені рівнем тодішніх знань. Але не

будемо це ставити на карб вченому, який тоді створив першу

синтетичну працю про національну історичну думку 1917–

1956 рр. По можливості ми їх намагалися виправити або до-

повнити в коментарях. Ясна річ, ми також далекі від гадки,

що в національних і закордонних архівах не знайдеться ук-

раїнського варіанту чи якогось матеріалу до цієї праці

О. Оглоблина. Все це можна буде врахувати у подальшому.

Логічно нагадати і таку обставину. Монографія Д. До-

рошенка “Огляд української історіографії” була перевидана

в Україні Інститутом української археографії та джерело-

знавства ім. М. Грушевського НАН України у 1996 році

(упорядники Ю. Пінчук та Л. Гриневич), отже, вихід у світ

студії О. Оглоблина на його батьківщині вже на часі.

Людина великої посвяти і промотор прогресивний ідей,

О. Оглоблин, без сумніву, заслуговує на шану співвітчиз-

ників. Гадаємо, що процес повернення постаті великого істо-

рика всеукраїнського масштабу на свою материзну тільки по-

чинається, і це невеличка передмова прислужиться всім, кому

не байдуже його ім’я та справи.

Переклад з англійської зроблений кандидатами історич-

них наук О. Кураєвим та О. Юрковою. Коментарі складені

доктором історичних наук І. Вербою та кандидатом

історичних наук О. Юрковою.

В роботі О. Оглоблина, що є продовженням праці Д. До-

рошенка, нумерація посилань починається з 213 числа. Для

зручного користування даним виданням упорядники вважа-

ють за потрібне розпочати нумерацію посилань від номера 1.

Посилання, зроблені перекладачами та упорядниками, позна-

чені зірочкою (

доктор історичних наук Ігор Верба

Винар Л. Олександер Петрович Оглоблин. 1899–1992. Біографіч-

на студія. Нью-Йорк, Торонто, Київ, Париж, 1994. – С. 12–15.

Центральний державний архів вищих органів влади та управління

України (далі – ЦДАВО України), ф. 3561, оп. 1, спр. 346, арк. 11.

Зберігся її диплом про закінчення Санкт-Петербурзького училища

глухонімих. Див. ЦДАВО України, ф. 3561, оп. 1, спр. 350, арк. 1.

Державний архів м. Києва, ф. 246, оп. 1, спр. 4, арк. 14-зв.

Див. Оглоблин О. Спогади про Миколу Зерова та Павла Фили-

повича // Хроніка 2000. Наш край. – К., 1993. – № 1–2. – С. 87–104.

Див. Оглоблин А. П. Очерки истории украинской фабрики. Ма-

нуфактура в Гетьманщине. – К., 1925. – 270 с.; Оглоблин А. П. Очерки

истории украинской фабрики. Предкапиталистическая фабрика. –

К., 1925. – 232 с. (премія Укрголовнауки за 1926 р.); Оглоблін О. П.

Нариси з історії капіталізму на Україні. Вип.1. – К., 1931. – 174 с.

Оглоблин О. Пам’яті Дмитра Багалія (1857–1932–1957). Дмитро

Іванович Багалій і українська історична наука // УІ – Нью-Йорк, То-

ронто, Мюнхен. – 1988. – № 4. – С. 104.

Див. Заруба В. Історик трагічної долі (Академік Михайло Єлисе-

йович Слабченко) // Архіви України. – 1992. – № 5/6. – С. 79.

Більш докладно про це див.: Винар Л. Олександер Оглоблин як

дослідник гетьмана Івана Мазепи і його доби // УІ – 1989. – № 4. –

С. 44–49.

ЦДАВО України, ф. 166, оп. 6, спр. 5913, арк. 229-зв.

Рукописний відділ Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН

України, ф. 37, спр. 531, арк. 29.

Полонська-Василенко Н. Українська Академія Наук (нарис істо-

рії). – К., 1993. – Ч. 2. – С. 17.

ЦДАВО України, ф. 3561, оп. 1, спр. 303, арк. 1–110.

Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського. Інститут

рукописів, ф. Х, № 3761, арк. 5–5-зв.

Там само, № 2992, арк. 6.

Полонська-Василенко Н. Історична наука в Україні за совєтської

доби та доля істориків // Записки НТШ. Париж, Чикаго, 1962. –

Т. CLXIII. – С. 25.

ЦДАВО України, ф. 14, оп. 1, спр. 1729, арк. 86–91.

Там само, ф. 3561, оп. 1, спр. 6, арк. 40.

За свідченнями доктора історичних наук Катерини Стецюк, вона

зустрічала О. Оглоблина наприкінці літа 1941 р. і він їй розповів, що

йому не запропонували і не допомогли виїхати з Києва. (Особисте свід-

чення К. Стецюк автору 20 березня 1992 р.).

Державний архів Київської області, ф. 2356, оп. 4, спр.6–А, арк. 6;

спр.18–А, арк. 91; оп. 3, спр. 6, арк. 3.

Там само, ф. 2412, оп. 1, спр. 32, арк. 9.

ЦДАВО України, ф. 3561, оп. 1, спр. 55, арк. 1–7.

Див. Домбровський О. Олександер Оглоблин і Українське Істо-

ричне Товариство // УІ – 1989. - № 4. – С. 30–37.

Омельченко В. Проф. д-р Олександер Оглоблин (Життя і діяль-

ність) // УІ – 1989. – № 4. – С. 40–43.

Некролог на смерть О. Оглоблина // Старожитності. – К., 1992. –

№ 5. – С. 16.

Більш докладно див.: Верба І. Олександр Оглоблин: Життя і пра-

ця в Україні. – К., 1999.

ЦДАВО України, ф. 3561, оп. 1, спр. 292, арк. 1.

Оглоблин О. Мій творчий шлях українського історика // Збірник

на пошану проф. д-ра Олександра Оглоблина. – УВАН у США, Нью-

Йорк, 1977. – С. 39.

ЦДАВО України, ф. 3561, оп. 1, спр. 275, арк. 122-зв.

Дорошенко Д. [Рец. на кн. Оглоблин А. Очерки истории украин-

ской фабрики. Мануфактура в Гетьманщине. – К., 1925] // Суспільство. –

Прага, 1926. – Т 3. – С. 171.

Див.: З листів Д. І. Дорошенка до О. П. Оглоблина // Оглоблин

Олександер. Студії з історії України: Статті і джерельні матеріяли. –

Нью-Йорк, Київ, Торонто, 1995. – С. 303.

Там само. – С. 304–307.

Винар Л. Олександер Петрович Оглоблин. 1899–1992. – С. 38.

Винар Л. “Заповіт” Наталії Дорошенко // VІ – 1999. – № 2/4. –

С. 269.

Про конфлікт між М. Грушевським і його школою та О. Ог-

лоблиним див.: Верба І. До взаємин Олександра Оглоблина з Михай-

лом Грушевським (1920-ті роки) // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. –

1999. – № 1/2. – С. 233–259.

УКРАЇНСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ

В НАДДНІПРЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ

Відновлення української державності у 1917 році відкрило

нові перспективи для розвитку української історіографії.

Наукове вивчення минулого України стало нагальною потре-

бою нації. Прискорився розвиток історичних досліджень, зо-

крема питань української державності в минулому. Основна

увага була спрямована на висвітлення історії української Ко-

зацько-Гетьманської держави сімнадцятого та вісімнадцятого

століть. За рамки цього періоду виходить чільна праця укра-

їнської історіографії “Україна на переломі” В’ячеслава Липин-

ського. Чисельність публікацій з української історії почала

швидко збільшуватись: відновились такі видання, як “За-

писки Українського наукового товариства у Києві” та “Украї-

на”, у Києві з’явився новий історичний часопис “Наше ми-

нуле” (1918–1919 рр.). З’явилась також ціла серія інших ви-

дань як у столиці, так і в провінції, переважно у Харкові.

Заснування Української академії наук у Києві (14 листопада

1918 року), Українських державних університетів (у Києві

та Кам’янці-Подільському), історико-філологічного факуль-

тету у Полтаві, кафедр історії України та українського зако-

нодавства в існуючих університетах (у Києві, Харкові та Оде-

сі), заснування Національних архівів, Національної бібліо-

теки та Національного музею – усе це відкривало світле май-

бутнє для української історичної науки.

Однак окупація України радянською Москвою та розподіл

українських територій між сусідніми державами створили