Оглоблин О. Українська історіографія

Подождите немного. Документ загружается.

190

(1924), проф. (1928-33) Ніжинського інституту народної ос-

віти. Науковий працівник Всенародної бібліотеки України

(1934–36). Науковий працівник (1937), директор (1942–

1947), зав. відділом археографії (1947) Інституту історії

України АН УРСР.

Основні праці: “До питання про певність відомостей Літопису Само-

видця й про автора літопису” (Записки Ніжинського ІНО. – 1926, Кн. VІ),

“До історії Руїни” (Записки Ніжинського ІНО. – 1928. – Кн. VIII), “Нариси

історії України ХVII – поч. ХVIII ст.” (Х., 1930), “Визвольна війна укра-

їнського народу проти шляхетської Польщі і приєднання України до Росії”

(Нариси з історії України. Вип. 6. – К., 1939).

Літ.: Дмітрієнко С. Студентські роки Миколи Петровського // Сіве-

рянський літопис. – Чернігів, 1995. – № 4; Білокінь С. Петровський Микола

Неонович // Вчені Інституту історії України: Біобібліографічний довідник.

Серія “Українські історики”. Вип. 1. – К., 1998. – С. 249–250.

58 стор. Єршов Анатолій Григорович (8.06. (ст.ст.) 1897, с. Тов-

качівка Льговського повіту Курської губернії – 11.01.1938,

Харків) – український історик, краєзнавець.

Закінчив Ніжинський інститут народної освіти (1922).

У 1922–1925 рр. – аспірант, у 1925–1930 рр. – науковий спів-

робітник Ніжинської науково-дослідної кафедри історії куль-

тури та мови по секції української і російської історії. Працю-

вав під керівництвом проф. Г. А. Максимовича та М. М. Бе-

режкова. 1925 захистив промоційну працю на тему “Історія

ремісничих цехів на Лівобережній Україні у ХVII–ХVIII ст.”.

Один з фундаторів Ніжинського наукового товариства крає-

знавства (1925), був заступником голова товариства у 1925 р.

та головою товариства у 1927 р. У 1927–1930 рр. співробіт-

ничав із Археографічною комісією та Комісією Лівобережжя

і Слобідської України при ВУАН. Брав участь в археографіч-

ній експедиції до Москви (1927–1928).

Заарештований у березні 1931 р. за звинуваченням у при-

четності до “повстанської контрреволюційної організації”,

звільнений через півроку за браком доказів. З осені 1931 р. –

науковий співробітник Інституту української культури

ім. акад. Д.І. Багалія, з 1935 р. – завідуючий відділом феода-

лізму Харківського історичного музею. Звільнений з посади

191

у листопаді 1935 р., у січні на роботі поновлено. 27.10.1937

вдруге заарештований. Розстріляний. Реабілітований 1958 р.

Основні праці: “До історії грошової лічби й монети на Лівобережній

Україні ХVП в.” (Науковий збірник за рік 1924. – К., 1925; Науковий збір-

ник за рік 1929. – К., 1929); “До історії цехів на Лівобережжі ХVIi–ХVIII вв.”

(Записки Ніженського ІНО. – Кн. VІ. – Ніжин, 1926; Кн. ІХ. – Ніжин, 1929);

“Летописное Повествование о Малой России” О. Рігельмана і “Краткая

Летопись Малыя Россіи”, видана В.Рубаном” (Записки Ніженського ІНО. –

Кн.VП. – Ніжин, 1927); “Про літописні джерела історичних праць Ст. Лу-

комського” (Записки Ніженського ІНО та науково-дослідчої катедри

історії культури й мови при інституті. – Кн. VIII. – Ніжин, 1928); “До відо-

мостей “Черниговскаго наместничества топографическаго описанія” О. Ша-

фонського” (Науковий збірник за рік 1928. – К., 1928), “Коли й хто написав

Густинський літопис?” (Записки НТШ. – Т. С: Ювілейний збірник на

пошану акад. Кирила Студинського. Ч.П. Праці історичні. – Львів, 1930).

Літ.: Коваленко О. Б., Ткаченко В. В. Єршов Анатолій Григорович //

Репресоване краєзнавство (20–30-ті роки). – К., 1991. – С. 341; Бойко О. Д.

Ніжинська науково-дослідна кафедра історії, культури і мови в історич-

ному контексті 20–30-х рр. // Література і культура Полісся. – Вип. 4. –

Ніжин, 1994. – С. 38–48; Острянко А. Ніжинська історична школа: доба

розквіту (20-і – початок 30-х рр. ХХ ст.) // Сіверянський літопис. – 2000. –

№ 5. – С. 31–38; Зозуля С. Ніжинське краєзнавче товариство 20-х рр.

ХХ ст. // Сіверянський літопис. – 2000. – № 5. – С. 98–104; Єршов А. До

питання про час виникнення м. Ніжина / Підготовка до друку і передмова

О. Коваленка та А. Острянка // Сіверянський літопис. – 2001. – №6. –

С. 94–99.

59 стор. Яворницький (Еварницький) Дмитро Іванович

(26.10.1855, с. Сонцівка Харківського повіту – 05.08.1940,

м. Дніпропетровськ) – історик запорозького козацтва, архео-

лог, фольклорист, етнограф, архівіст, археограф, письменник,

акад. ВУАН (1929).

Закінчив історико-філологічний факультет Харківського

університету (1881). У 1902–1933 – завідуючий Історично-

археологічним музеєм у Катеринославі (згодом Дніпропет-

ровську). 1920–1933 – завідуючий кафедрою історії України

Катеринославського (Дніпропетроського) ІНО. У 1923–24 рр.

завідував Катеринославським губернським архівним управ-

лінням. 1925–1929 – голова Науково-дослідної кафедри ук-

раїнознавства в Катеринославі (Дніпропетровську).

192

Бібліографія: Бібліографічний покажчик праць проф. Дмитра Івановича

Яворницького (1883–1928 рр.) // Збірник Дніпропетровського краєвого

історично-археологічного музею. – Дніпропетровськ, 1929, т. 1, с. 261–273;

Реєстр друкованих праць Д. І. Яворницького // Шубравська М. М. Д. І. Явор-

ницький: життя, фольклористично-етнографічна діяльність. – К., 1972.

Основні праці: “История запорожских козаков” (У 3-х тт. – СПб., 1892–

1897).

Літ.: Шубравська М. М. Д. І. Яворницький: життя, фольклористично-

етнографічна діяльність. – К., 1972; Шаповал І. М. В пошуках скарбів. –

Дніпропетровськ, 1990; Ковальский Н. П., Абросимова С. Б. Археографи-

ческая деятельность академика Д. И. Яворницького // Актуальные вопро-

сы теории, методики и истории публикации исторических документов. –

Москва, 1991; Абросимова С. Дмитро Яворницький. – Запоріжжя, 1997.

59 стор. Пархоменко Володимир Олександрович (09

(22).09.1880, м. Сміле Роменського повіту Полтавської губ. –

1942, м. Ленінград) – український історик.

Закінчив Полтавську семінарію, Петербурзьку духовну

академію. З 1905 р. – викладач історії Полтавської духовної

семінарії. У 1913–1921 рр. працював у Тифлісі, Каневі, Києві,

Полтаві, у Криму, Кубані. З 1921 р. науковий співробітник

ВУАН: редактор Комісії для складання біографічного слов-

ника діячів України ВУАН (з 1924), нештатний пост. співро-

бітник І-го відділу ВУАН з окремим науковим дорученням

(1925–1927), член комісії старої історії України ВУАН, член

Всеукраїнського Археологічного комітету (з 1924). З 1926 р. –

професор Дніпропетровського інституту народної освіти, го-

лова Дніпропетровського наукового при ВУАН товариства.

Заарештований 1929 р. у справі “Спілки визволення Украї-

ни”. Достроково звільнений у 1933 р. як інвалід. Після ліку-

вання у Сочі переїздить до Ленінграду, де працює в АН СРСР.

Помер під час блокади Ленінграду.

Основні праці: “Очерк истории Переяславско-Бориспольской епархии

(1733–1785 гг.). В связи с общим ходом малороссийской жизни того вре-

мени: опыт церковно-политического исследования” (Полтава, 1908);

“Христианство в Киевской Руси при Ярополке, брате Владимира Святого”

(Харьков, 1913), “У истоков русской государственности” (Ленинград, 1924).

Літ.: Ричка В. М. За сфабрикованим звинуваченням (В. О. Пархомен-

ко) // Репресоване краєзнавство (20–30-і роки). – К., 1991; Портнов А.

Володимир Пархоменко: штрихи до наукової біографії історика // Грані. –

193

Дніпропетровськ, 1999. – № 3 (5); Портнов А. До питання про місце

В. О. Пархоменка в українському та світовому історіографічному проце-

сі // Осягнення історії: Збірник наукових праць на пошану професора

М. П. Ковальського з нагоди 70-річчя. – Острог, Нью-Йорк, 1999.

59 стор. Греков Василь Олексійович (21.01.1870, м. Харків –

після 1934 (?) – історик, архівіст, педагог, дослідник історії

запорізького козацтва.

Закінчив історичний факультет Московської духовної ака-

демії. Деякий час був вільним слухачем Московського уні-

верситету. З 1890-х років викладав у духовній семінарії, гім-

назіях та трудових школах Катеринослава. У травні 1923 при-

значений на посаду архіваріуса-дослідника Катеринославського

губернського архіву. На початку 1930-х років ймовірно за-

арештований.

Основні праці: “Бунт сіроми на Запоріжжі в 1768 році” (ЗІФВ ВУАН. –

К., 1926. – Кн. ІХ), “Запорізький кіш і Коліївщина” (Україна. – 1928. – Кн.4).

Літ.: Христова Н. Греков Василь Олексійович // Українські архівісти:

Біобібліографічний довідник. Вип. 1 (ХІХ ст. – 1930-і рр.). – К., 1999.

60 стор. Клепацький (Клепатський) Павло Григорович

(12.01.1881, с. Пугачівка Київської губ. – після 1938 [?] – ук-

раїнський історик, історіограф, архівіст, краєзнавець.

Закінчив історико-філологічний факультет Новоросій-

ського університету (Одеса). Викладав у цьому університеті.

З 1918 – приват-доцент Кам’янець-Подільського українсько-

го університету (пізніше – інститут народної освіти). З 1922

очолював районне архівне управління у Кам’янці-Поділь-

ському. У 1924–1927 рр. жив у Полтаві, був співробітником

Фольклорно-етнографічної комісії ВУАН. Заарештований

1931 р. Після звільнення жив у Мелитополі, викладав у педа-

гогічному інституті. Змушений був виїхати з Мелитополя че-

рез переслідування. Працював у педвузах Оренбурга, Махач-

кали (1934–36). 1936 вдруге заарештований. В квітні 1938

засуджений до 7 років концтаборів. Подальша доля невідома.

Основні праці: “Очерки по истории Киевской земли. Литовский период”

(Одеса, 1912), “Огляд джерел до історії України (курс лекцій, читаних про-

тягом 1919 академічного року)” (Кам’янець на Поділлі, 1921), “Літопис

Самійла Величка” (Полтава, б/р. – 39 с.).

194

Літ.: Кириченко І. Архівне будівництво в Хмельницькій області // Ар-

хіви України. – 1968. – № 4; Ричка В. М. Загублене життя (П. Г. Клепат-

ський) // Репресоване краєзнавство (20–30-і роки). – К., 1991.

60 стор. Рибаков Іван Федотович (1889–?, Москва) – істо-

рик, архівіст.

Закінчив юридичний та історико-філологічний факуль-

тети Московського університету. Був першим деканом істо-

рико-філологічного факультету Полтавського університету,

деякий час його ректором. З 1920 виконував обов’язки заві-

дувача Центральним історичним архівом Полтавщини. У 1922–

1924 рр. – ректор Полтавського інституту народної освіти.

Згодом змушений був виїхати з України. Помер і похований

у Москві.

Основні праці: “Міське населення і соціяльні революції в Європі ХIII–

ХV вв.” (Полтава, 1920), “1825 рік на Україні” (Україна. – 1925. – Кн. 6).

Літ.: Пустовіт Т. Рибаков Іван Федотович // Українські архівісти: Біо-

бібліографічний довідник. Вип. 1 (ХІХ ст. – 1930-і рр.). – К., 1999. – С. 283.

60 стор. Гніп Михайло Оксентійович (1900–?) – історик,

архівіст.

У 1920-х рр. – аспірант Харківської науково-дослідної

кафедри історії української культури, член Комісії Лівобе-

режжя та Слобідської України (з 1927).

Літ.: Богдашина О. М. Діяльність Харківської науково-дослідної ка-

федри історії української культури імені академіка Д. І. Багалія (1921–

1934 рр.). – Х., 1994.

61 стор. Шугаєвський Валентин Андрійович (03.04.1884,

м. Київ – 02.11.1966, США) – український нумізмат, археолог,

історик.

Закінчив економічний відділ Петербурзького політехніч-

ного інституту та Петербурзький археологічний інститут

(1908). У 1910–1918 рр. працівник відділу нумізматики Дер-

жавного Ермітажу. У 1918–1920 рр. працював в органах

охорони пам’яток старовини і мистецтв у Києві і Чернігові.

З 1921 р. – зав. музеєм української старовини ім. В. Тарнов-

ського у Чернігові. У 1919–1922 рр. – професор нумізматики

Київського археологічного інституту. У 1927–1933 рр. – вче-

195

ний-охоронець, зав. нумізматичним відділом Музею культу

та побуту в Києві. У 1931–1939 рр. – зав. відділу нумізматики

Всеукраїнського історичного музею ім. Шевченка. З 1944 р.

на еміграції у Чехословаччині, з 1947 р. у США. Заступник

голови українського відділу радіостанції “Голос Америки”

у Нью-Йорку.

Основні праці: “До питання про грошовий обіг на Україні в ХVII віці”

(Науковий збірник за 1924 рік. – К., 1925), “Чи була на Україні в ХVII сто-

літті власна монета?” (Науковий збірник за 1926 рік. – К., 1926), “Що таке

“канак”?” (Ювілейний збірник на пошану акад. М. С. Грушевського. – Т. 1. –

К., 1928), “Монета і грошова лічба на Україні в ХVII столітті” (Науковий

збірник УВАН. – Т. 1. – Нью-Йорк, 1952).

Літ.: Кордиш-Головко Н. В. Шугаєвський // Свобода. – 1966. – 23 груд-

ня; Курас Г., Якушева-Омелянчук Р. В. А. Шугаєвський – історик, археолог,

нумізмат // Київська старовина. – 1995. – № 5.

61 стор. Федоренко Павло Костянтинович (30.10.1880, м. Ям-

піль Глухів. повіту тепер Чернігівської обл. – 05.02.1962,

м. Київ) – український історик, краєзнавець, архівіст.

У 1900–1908 рр. вчителював на Волині, 1909–1915 – нав-

чався на юридичному, потім на історично-філологічному фа-

культеті університету св. Володимира у Києві. У 1915–1916 рр.

перебував на військовій службі. 1916–1930- викладав у Чер-

нігівському учительському інституті (згодом – Чернігівський

інститут народної освіти), 1917–1920 – у Чернігівському

народному університеті. У 1923–34 рр. – завідувач, старший

науковий співробітник Чернігівського історичного архіву.

У 1927–1930 – науковий співробітник Науково-дослідної ка-

федри історії України М. С. Грушевського у ВУАН. Одночасно

у 1928–1932 рр. працював в Археографічній Комісії ВУАН,

1928–1931 за її завданням готував до друку “Опис Новгород-

Сіверського намісництва 1781 р.” (К., 1931). У 1920-х – на поч.

1930-х рр. – член Чернігівського наукового при ВУАН това-

риства, керівник його історично-філологічної (з 1929 – істо-

рично-краєзнавчої) секції.

Незаконно арештований 1930 і 1934. Обидва рази звіль-

нений через брак доказів його “контрреволюційної діяльнос-

ті”. У 1934–1938 працював у канцелярії Чернігівської міської

196

Ради. Втретє арештований 1938 і засуджений до 5 років зас-

лання. Покарання відбував у м. Казалинську в Казахстані.

Реабілітований 1959.

У 1943–1945 рр. викладав у Казалинському педагогічному

училищі, 1945–1946 – Конотопському учительському інсти-

туті. У 1946–1948 рр. – старший науковий співробітник іс-

торико-культурного заповідника “Києво-Печерська Лавра”.

У 1948–1954 рр. – зав. відділом, заст. директора Музею історії

Корсунь-Шевченківської битви у Корсуні.

Належав до школи О. Лазаревського в укр. історіографії.

Досліджував соціально-економічну історію Лівобережної

України ХVІІ–ХVІІІ ст. та історію Чернігівщини.

Основні праці: “О. М. Лазаревський та культурні цінності Чернігівщи-

ни” (Український Археографічний збірник. – К., 1927. – Т. 2. – С. XXII–

L); “З історії манастирського господарства на Лівобережжі ХVІІ–ХVІІІ

вв.” (ЗІФВ ВУАН. – Кн. ХІ. – К., 1927. – С. 103–170); “Завдання вивчення

манастирського господарства (робочий план і огляд архівного матеріалу)”

(Студії з історії України Науково-дослідчої катедри історії України в Київі. –

К., 1929. – Т. 2. – С. 1–35) та ін.

Літ.: Коваленко О. Б., Ткаченко В. В. Три справи і одне життя (П. К. Фе-

доренко) // Репресоване краєзнавство (20–30-і роки). – К., 1991. – С. 228–

233; Коваленко О. Б., Ткаченко В. В. Доля історика // Репресоване “від-

родження”. – К., 1993. – С. 198–211.

65 стор. Гуслистий Кость Григорович (01.10.1902, м. Олек-

сандрівськ Катеринославської губ., тепер м. Запоріжжя –

21.02.1973, м. Київ) – український історик, етнограф. Доктор

історичних наук (1963), член-кор. АН УРСР (1969).

Закінчив Дніпропетровський інститут народної освіти

(1926). Аспірант Дніпропетровської науково-дослідної ка-

федри українознавства (1928–1930), керівник – акад. Д. І. Явор-

ницький. Науковий співробітник (1936–1945), зав. відділом

історії феодалізму (1945–1947) Інституту історії України АН

УРСР, директор Центрального державного історичного ар-

хіву України у м. Києві (1944–1945), заступник директора з

наукової роботи та зав. відділом етнографії Інституту мис-

тецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР (1954–

1971).

197

Бібліографія: Гуслистий К. Г. Біобібліографічний покажчик. – К., 1972,

а також у кн.: Удод О. А. Кость Гуслистий – історик України. – К., 1998.

Основні роботи: “Нариси з історії України. Вип. 1. Київська Русь і фео-

дальні князівства ХII–ХIII ст.” (К., 1937, разом з Ф. О. Ястребовим), “Нари-

си з історії України. Вип. 2. Україна під литовським пануванням і захоп-

лення її Польщею (з ХІV ст. до 1569 р.)” (К., 1939), “Нариси з історії

України. Вип. 3. Визвольна боротьба українського народу проти шляхет-

ської Польщі” (К., 1941). Керував підготовкою колективної монографії

“Українці” (у скороченому вигляді опубліковано в першому томі “Народы

европейской части СССР” серії “Народы мира” (М., 1964).

Літ.: Білокінь С. Гуслистий Кость Григорович // Вчені Інституту історії

України: Біобібліографічний довідник. Серія “Українські історики”.

Вип. 1. – К., 1998. – С. 76–78; Удод О. А. Кость Гуслистий – історик України. –

К., 1998.

66 стор. Ястребов Федір Олександрович (28.11.1903, м. Су-

догда, нині Володимирської обл., Росія – 30.06.1973, м. Київ) –

український історик. Кандидат історичних наук (1939).

В 1926 закінчив Київський інститут народної освіти. З 1936

і до 1963 працював в Інституті історії України АН УРСР стар-

шим науковим співробітником, у 1942–1955 – зав. відділом

історії феодалізму та історії капіталізму.

Основні праці: “1905 рік у Києві” (К., 1930), “Нариси з історії України.

Вип.1. Київська Русь і феодальні князівства ХII–ХIII ст.” (К., 1937, разом

із К.Гуслистим), “Україна в першій половині ХІХ ст.” (К., 1939), “Повстання

декабристів” (К., 1945), “Революционные демократы на Украине. Вторая

половина 50-х – начало 60-х годов ХІХ ст.” (К., 1960).

Літ.: Ястребов Федір Олександрович [Некролог] // Український істо-

ричний журнал. – 1973. – № 9. – С. 157.

66 стор. Премислер Ілля Михайлович (25.11.1904, м. Жме-

ринка – 01.07.1969, м. Київ) – історик, архівіст, музеєзнавець.

Закінчив чотирикласне міське училище та історичний фа-

культет Харківського інституту народної освіти. У 1917–

1927 рр. працював робітником на залізниці, трамвайному за-

воді, завідувачем клубу, шкільним вчителем. У 1927 р. – поза-

штатний архівіст Центрального архіву революції у Харкові.

З листопада 1927 р. по листопад 1928 перебував у лавах Чер-

воної армії. З 1928 р. – вчений архівіст Центрального архіву

революції, з 1931 р. – референт сектору агітації, пропаганди

та археографії Центрального архівного управління УСРР.

198

Одночасно був науковим співробітником відділу друкованих

видань Центрального архіву революції.

У 1935 р. за рішенням ЦК КП(б)У переведений до Києва

для роботи старшим науковим співробітником в Інститут іс-

торії Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських інсти-

тутів (ВУАМЛІН), а у 1936 р. після ліквідації ВУАМЛІН –

до Інституту історії України АН УРСР. У 1939 р. захистив кан-

дидатську дисертацію. У 1940 р. перейшов на роботу до Ін-

ституту історії партії при ЦК КП(б)У.

З початком війни у липні 1941 р. пішов добровольцем на

фронт. Потрапив в оточення і був взятий у полон. Перебував

у Дарницькому концтаборі у Києві, після звільнення з якого

залишив Київ, перейшов лінію фронту і приєднався до діючих

частин Червоної Армії. Війну закінчив на Ельбі. Демобілізо-

ваний у 1946 р. в званні капітана. Нагороджений орденом

“Червоної Зірки” та медалями.

Після повернення до Києва працював в Інституті педаго-

гіки, а у 1953–1964 рр. – старшим науковим співробітником

Державного музею історії України у науково-методичному

відділі, згодом у відділі історії України періоду Великої жовт-

невої соціалістичної революції, громадянської війни та

побудови соціалізму. Член КПРС з 1950 р.

Автор близько 30 наукових монографій та статей, зокрема

“До методології та техніки пропаганди архматеріалів через

пресу” (Радянський архів. –1927. – Кн. 4–5), “До історії заво-

ду ім. Петровського (кол. Брянського) у Катеринославі” (Ар-

хів Радянської України. – 1932. – № 1–2), “Визвольна війна

українського народу проти німецьких окупантів у 1918 році”

(Більшовик України. – 1937. – № 4–5); “Київ у Жовтні

1917 року” (Соціалістичний Київ. – 1937. - № 10), “З історії

революційного Луганська” (К.: Держполітвидав, 1940), “Обо-

рона Луганска” (М.: Госвоениздат, Библиотека красноармей-

ца, 1940), “Революційна боротьба проти польського пануван-

ня в Західній Україні (1920–1939 роки)” (Західна Україна:

Збірник. – К., 1940), “Українська Радянська Соціалістична

Республіка: Короткий історичний нарис” (К.: Держполітви-

199

дав УРСР, 1940), “Боротьба за відбудову господарства на

Україні в 1921–1925 рр.” (Більшовик України. – 1947. – № 5),

“Ленінська “Іскра” на Україні” (К., 1950), “Революційний рух

на Україні на початку ХХ ст. (1900–1903 рр.)” (К., 1958) та ін.

Упорядник документальних збірок: Хронологія історії Ук-

раїни (1861–1917 рр.). – Вип. 2. 1861–1917. – К., 1940; Чер-

вона гвардія на Україні. 1917–1918: Документи. – К., 1937

(друге видання – 1939); Революція 1905–1907 рр. на Україні:

Зб. док. і мат. – К., 1949.

Літ.: Рубльов О. Премислер Ілля Михайлович // Вчені Інституту іс-

торії України: Біобібліографічний довідник. – К., 1998. – С. 259; Портнова Т.

Премислер Ілля Михайлович // Українські архівісти: Біобібліографічний

довідник. Вип. перший (ХІХ ст. – 1930-ті рр.). – К., 1999. – С. 277.

66 стор. Супруненко Микола Іванович (17.02.1900, м. Пол-

тава – 11.09.1984, м. Київ) – український історик. Доктор іс-

торичних наук (1953), професор (1955), акад. АН УРСР (1972).

У 1937 закінчив історичне відділення Інституту червоної

професури у Харкові. З 1937 і до кінця життя працював в Ін-

ституті історії АН УРСР: 1937–1941 – учений секретар, 1944–

1954 – старший науковий співробітник, 1955-1960 – зав. від-

ділом історії радянського суспільства, з 1960 – зав. відділом

історії Великої жовтневої соціалістичної революції та грома-

дянської війни.

Основні праці: “Очерки истории гражданской войны и иностранной

военной интервенции на Украине (1918–1920)” (М., 1966), “Перемога Ве-

ликої Жовтневої соціалістичної революції на Україні” (В 2-х тт., К., 1967).

Літ.: Гуржій І. О., Петренко В. С. Видатні радянські історики. – К., 1969. –

С. 208–210; Николай Иванович Супруненко. – К., 1980.

66 стор. Марченко Михайло Іванович (19.09.1902, с. Гатне

на Київщині – 22.01.1983, Київ) – український історик. Док-

тор історичних наук (1961), професор (1961).

У 1937 закінчив історичне відділення Інституту червоної

професури у Києві. У 1937–1939 – зав. відділом Інституту

історії України АН УРСР та зав. кафедри Київського педа-

гогічного інституту. З жовтня 1939 по листопад 1940 – ректор

Львівського державного університету. 23 червня 1941 р. ув’яз-

нений. 12.02.1944 звільнений за недоведеністю звинувачення.