Мозговий Л.І., Бучма О.В. та ін. Релігієзнавство: Навчальний посібник. 2-ге вид

Подождите немного. Документ загружается.

161

мозв’язках між собою та з іншими суспільними підсистемами і

суспільством у цілому. Політика може зумовлювати релігійні

зміни, концентровано виявлятися в релігії, але й вона справляє

великий зворотний вплив. Політичні ідеї можуть формулюватися

у відповідь на потреби релігійної сфери суспільного життя.

2. Функціональна взаємодія релігії,

держави і права

Взаємозалежність релігії і права як регулятивних сис-

тем, їх узгоджений вплив на соціальний розвиток полягає перед-

усім у тому, що вони є регулятором суспільних відносин.

Релігія і право пов’язані між собою взаємовпливом їх еле-

ментів (релігійної ідеології і правосвідомості, релігійних (церко-

вних) і світських судів, релігійних та правових норм); одновек

торна спрямованість однорідних елементів обох систем на інші

соціальні системи і суспільне життя (наприклад, релігії й права

на морально-етичні уявлення), взаємне регулювання юридични-

ми і релігійними нормами суспільних відносин; безпосердній

взаємовплив неоднорідних елементів релігійної і правової систем

(регулювання юридичними нормами релігійної поведінки і від-

носин, внутрішньоконфесійної діяльності і т

. ін.), чи опосередко-

ване (вплив релігійної ідеології на формування правових норм

через правосвідомість унаслідок сприйняття правосвідомістю ре-

лігійних уявлень та ідей); взаємодія галузей права з різними сфе-

рами релігії (регулювання релігійними і правовими нормами різ-

них сторін церковно-державних відносин, майнових та інших

прав конфесійних організацій і культових служителів, узаконен-

ня культових церемоній в різних сферах державного життя —

коронація, релігійна присяга при входженні на державні посади,

релігійна клятва в суді тощо).

Такі варіанти взаємозв’язків можуть слугувати причиною ін-

теграції чи дезінтеграції державно-церковних відносин (специ-

фічних взаємозв’язків релігійних організацій з державою) й ви-

значати їх характер: як відносин між

державою і панівною

церквою, державою і терпимими релігійними організаціями і

державою та конфесіями, що переслідуються.

Регулятором цих зв’язків за певних обставин може виступати

держава чи особливе організаційне утворення духовної влади —

Церква, яка за своєю природою є дуалістичною, що й визначає її

162

специфіку. Вона є симбіотичним модусом релігійних і суспіль-

них відносин. Її функціональність можна визначити як суспільну,

бо її діяльність розгортається в певній соціальній конструкції, де

вона постає як об’єднання віруючих того чи іншого релігійного

напряму на основі загального віровчення і культу, централізова-

ною системою управління життям, діяльністю та поведінкою ві

руючих, ієрархічністю, визначеною системою норм (релігійної

моралі, канонічного права тощо), цінностей, санкцій, розподілом

своїх членів на духовенство (професійних служителів культу) та

мирян (рядових віруючих). Належність до певної церкви може

визначатись як сімейними і національними традиціями, так і сві-

домим вибором особи. У процесі релігійної діяльності Церква,

виконуючи релігійні функції, здійснює

й політичні, соціальні,

економічні, правові, культурні впливи на особу та соціум. Але

все-таки основне покликання Церкви є специфічно релігійним.

Вона має забезпечити особливий зв’язок людини з трансцендент-

ним Богом.

З державно-церковними відносинами пов’язуються такі по-

няття, як свобода вибору і свобода совісті. У тандемі відношень

«держава —

церква» ці фактори мають бути визначеними не як

якийсь особливий дар держави, а як природне право кожної осо-

би на можливість вільного вибору релігії, світоглядних орієнти-

рів і переконань, що мали б визначити сенс особистісного буття,

мотиваційний каркас вчинків та поведінки індивіда (Свобода со-

вести, вероисповедания и религиозных организаций. — К.,

1996. —

С. 7).

Нехтування та ігнорування цього фактора, однобічність впли-

ву держави на церкву, антагоністичний тип відокремлення Церк-

ви від держави, що заперечує можливість вільного партнерства

між цими інституціями, призводили до викривлень і збочень сус-

пільного устрою в умовах світоглядного вакууму і сприяло вини-

кненню квазірелігійних утворень як результату пошуків нової ві-

ри

, нових духовних орієнтирів, цінностей та ідеалів.

Заборона державою релігії може призвести до наділення над-

природними властивостями осіб, націй, певних суспільних інсти-

туцій, виникнення так званих світських релігій, соціоцентричних

за своїм характером (зосереджених на сакралізації об’єктів зем-

ного походження).

Вшанування небесних богів світські релігії підміняли покло-

нінням богам земним. Вони

мали всі зовнішні ознаки релігії: віра

у надприродні властивості предмета відповідного культу, міфо-

логему, символіку, атрибутику, культову практику тощо. Наприк-

163

лад, у марксизмі-ленінізмі (багато хто з дослідників відносить

його до світських релігій) роль Святого Письма виконували праці

класиків, Святих переказів — мемуари більшовиків, вселенських

соборів — партійні з’їзди, ікон — портрети вождів, були свої та-

їнства й не обійшлося без сектантства.

За таких умов церковні інституції фактично перетворювалися

на придаток державного механізму

, а їхня релігійна діяльність

переслідувала далеко не релігійні цілі. Відомий релігійний діяч,

правозахисник Гліб Якунін зазначає: «Московська патріархія...

що формально зберегла спадковість єпископату від історичного

православ’я, використовуючи традиційні Богослужіння та обра-

зи... фактично була підрозділом держбезпеки, головною функці-

єю якої було обслуговування тоталітарного комуністичного ре-

жиму... принципи її організації

теж не могли бути соборними,

тобто відкритими для віруючих, для всеоб’ємної участі всіх пра-

вославних християн у справах церковних. Побудова Патріархії

відбувалась за іншими канонами, унаслідок чого з’явилась і по

цей день існує воєнізована структура — симбіоз КДБ й дорево-

люційного Святійшого Синоду» (Якунин Г. Подлинный лик Мос-

ковской

Патриархии. — Самиздат. — С. 1–2).

Таким чином, відбувалося усуспільнення релігійних відносин,

які переставали виконувати свої специфічні функції й перетворю-

вались у механічний спотворений придаток суспільних відносин.

При цьому на попередні форми психічної діяльності, світопережи-

вання особи накладався новий духовний зміст, що обумовило

сприйняття нової ідеї не розумом, а вірою. Соціалізм, ідеї якого

сприймалися

адекватно звичним релігійним чинникам, в індивіду-

альній уяві набирав вигляду своєрідної релігії: «рай переносився

на землю в якості світлого комуністичного майбутнього, великий

вождь поставав у ролі бога, вожді, менші за рангом, — у святих,

земне пекло — все темне минуле й оточуючий першу країну соці-

алізму світ зла, партія — своєрідна каста священнослужителів...

посередник між богом і віруючими. Віра в животворящу силу мо-

литви перетворилась на віру в лозунги, спокутну жертву міг при-

нести кожен, віддаючи своє (й чуже) життя в ім’я світлого майбу-

тнього, а страх Божий перетворився на страх перед всевидячим

оком держави й колективу, які претендують не лише на вчинки

, а

й на думки та почуття індивіда... При цьому залишався і розподіл

людей за вірою на «єдиновірців» — тих, хто вірить в ідею комуні-

зму («наший»), та «іновірців» — тих, хто вірить не так чи недо-

статньо (ті, хто взагалі не вірить, — ворог)» (Головаха Е. И.,

Бекешкина И. Э., Небоженко В. С.

Демократизация общества и

164

развитие личности. От тоталитаризма к демократии. — К.,

1992. — С. 25–26).

Об’єктивоване усуспільнення релігійних відносин притаманне

всім деспотичним тоталітарним державам. Виразних обрисів во-

но набуває в феномені культу особи, коли сакральний світогляд з

його неодмінним атрибутом — вищим божественним началом

трансформується у віру в доброго вождя (Сталін, Мусоліні, Фран-

ко, Гітлер — яскраві приклади

цього феномена). Злиття в масовій

свідомості найвищого ідеалу з міфологізованою постаттю Вождя

призводить до наділення його божественними атрибутами і необ-

меженою владою.

Одним із механізмів релігійно-світської свідомості стає обож-

нення об’єктивних інституцій, їх персоналізація, яку в історичній

традиції простежуємо від Гегеля, Канта і Маркса. На думку

Ф. Хайєка, соціалізм

з його розумінням «суспільства», по суті, є

пізніша форма анімістичних інтерпретацій порядку, історично

представлених різними релігіями та богами. Ця схожість не при-

меншується й тим фактом, що соціалізм часто-густо спрямований

проти релігії (Хайек Ф. А. Пагубная самонадеянность. Ошибки

социализма. — М., 1992. — С. 187).

Хайєк стверджує, що вижили і збереглися лише ті

релігії,

які підтримували власність і сім’ю, а оскільки комунізм є ре-

лігією, що має антивласнісне й антисімейне спрямування, то

занепад комуністичної ідеї близький. Він припускається дум-

ки, що Бог у розумінні людей є лише персоніфікацією тих

традиційних моральних норм і цінностей, які підтримують

життя людської спільноти, а «те джерело

порядку, яке релігія

приписує людиноподібному божеству, — пропонуючи своє-

рідну карту чи путівник, за допомогою яких окрема частина

вдало орієнтується всередині цілого, — не знаходиться поза

фізичним світом, а є однією з його характеристик, та занадто

складною, щоб якась складова цього світу могла скласти його

«картину» чи «образ»

(Хайек Ф. А. Пагубная самонадеян-

ность. Ошибки социализма. — М., 1992. — С. 239–240). Але

не виключено, що більшість людей здатна сприймати абстра-

ктні традиції лише як чиюсь особисту волю. Коли відверта

віра в надприродні сили заперечується як марновірство, ця

воля вбачається в «суспільстві». Так було в недалекому ми-

нулому. Хоча й нині його

залишки дають про себе знати. Так,

УПЦ МП перебрала на себе функції елемента ідеологічної па-

радигми, який тягне до відродження колишньої імперії на но-

вій (можливо релігійній) основі.

165

В умовах посттоталітаризму, який знаменує пошуки концепції

переходу до нової соціально-правової держави, релігійний чин-

ник набуває значущості наскрізного стрижня соціальної констру-

кції, «на роль якого не можуть претендувати ані анемічні в біль-

шості своїй політичні партії, ані розкраяні профспілки» (Єлен-

ський В. Релігія та політика в посттоталітарному соціумі // Релігія

і Церква в контексті реалій сьогодення. — К., 1995. — С. 22).

За таких обставин Церква, на яку спрямовані суспільні погляди,

«постає єдиним легітимним дотепер інститутом, фактично опону-

ючим ленінсько-сталінській ідеології і, «попри усвідомлення

зв’язку православної ієрархії з партійно-державним істеблішмен-

том, все ж не поєднується в масовій свідомості з офіційною докт-

риною і практикою» (Єленський В. Релігія та політика в пост

тоталітарному соціумі // Релігія і Церква в контексті реалій сього-

дення. — К., 1995. — С. 22).

Проте за довгі роки протистояння авторитарним режимам ре-

лігійні інституції були витіснені з притаманних їм сфер діяльнос-

ті й надто ослабли. Через це вони не могли швидко виробити

запровадити своєрідну «теологію посттоталітаризму». У цьому

вони розраховують на допомогу держави. А вона, переживаючи

складну суспільну кризу, потребує допомоги Церкви. Тому акту-

альним у вирішенні пов’язаних з цим проблем є використання

західного досвіду з питань регулювання державно-церковних ві-

дносин, релігійної свободи, забезпечення особистісних прав, сво-

боди совісті і

вибору. І за останнє десятиріччя в цьому напрямі

досягнуто певних успіхів.

Більшість західних країн виробили нову концепцію суспільст-

ва, за якою Церква обстоює порядок, заснований на гідності люд-

ської особистості виходячи з індивідуальної свідомості, віри й

розуму.

Релігія, будучи поєднаною з глибинними основами людського

буття, впливає на соціальні структури і

цінності. Важливість її

підкреслюється тим, що вона охоплює речі, які виходять за межі

світськості. Функціонування релігійних відносин залежить від

рівня релігійної свободи в певному суспільстві, а виміри релігій-

ної свободи пов’язані з незалежно еволюціонуючими частинами

доктрин в сучасних правових системах. Її розуміння залежить від

впливу концептуальних розробок в різних галузях

світського

права. «Часом релігійна свобода стає зв’язуючою ланкою конку-

руючих цінностей — рівності, свободи слова, гідності і особистої

свободи. Тому іноді робиться спроба звести релігійну свободу до

її світських компонентів. Але головним для релігійної свободи є

166

право релігійних моделей життя на те, щоб бути прийнятими на

своїх власних умовах, а не знаходити захист, якщо тільки вони

погоджуються зі світськими судженнями відносно того, що саме

необхідно захищати»

(Дьюрем К. Свобода религии: модель

США // Модели церковно-государственных отношений стран За-

падной Европы и США. — К., 1996. — С. 131).

3. Правове регулювання забезпечення

релігійної діяльності

Останнє десятиріччя минулого століття та перші кроки

нового ознаменовані формуванням нової суспільної, правової,

релігійної реальності в Україні, ознакою якої є звільнення від

ідеологічних міфів і догм та творення громадянського суспільст-

ва. Точкою дотику релігійної, суспільної, державної і правової

діяльності є створення можливостей для становлення загально-

людських ціннісних орієнтацій і духовних перспектив

шляхом

усунення протиріч у духовному житті та подолання морального і

правового нігілізму.

Громадянське суспільство як система суспільних інститутів

(сім’я, Церква, система освіти і науки, професійні об’єднання)

має забезпечити можливість реалізації потреб та інтересів окре-

мих індивідів і колективів. Таким чином, уможливлюється впро-

вадження «моральної арифметики» Ієремії Бентама («Найбільше

щастя для найбільшої кількості людей»), який розглядав суспіль-

ний інтерес як суму індивідуальних інтересів.

Зменшення впливу держави в умовах становлення громадян-

ського суспільства призводить до зіткнення індивідуальних інте-

ресів (які часто-густо протилежно спрямовані), ескалації соціаль-

них конфліктів та порушень розумного співвідношення свободи,

рівності, справедливості тощо.

У такому випадку необхідне

відновлення природної рівноваги

між силами громадянського суспільства і державної влади. Важ-

ливим чинником, який може вплинути на збалансування грома-

дянського суспільства і державної влади, є релігія (Церква). Для

здійснення цієї функції в Україні, практично в межах правового

поля і системи суспільних відносин, створені всі можливості: Це-

рква в суспільстві відокремлена від

держави, а школа — від Цер-

кви. Тобто Церква не може контролювати чи примушувати до дій

чи бездіяльності громадян, виконувати державні, політичні, ад-

167

міністративно-правові функції. Ознаками цього є відсутність

правових форм союзу держави і Церкви, представництва релігій-

них організацій в державних органах, права законодавчої ініціа-

тиви релігійних організацій, невтручання в систему правосуддя

та ін.

З іншого боку, держава не може втручатися у внутрішньо-

церковні справи, канонічну діяльність, самоуправління, не може

здійснювати державно-правовий

контроль, примус у сфері релі-

гійних відносин. Однак вона забезпечує охорону законної діяль-

ності релігійних організацій та захист прав віруючих, здійснює їх

правову регламентацію та контролює дотримання ними встанов-

лених державою законів. Правовий режим Церкви в Україні ви-

значений Конституцією і деталізований в інших законодавчих

актах.

Власне, сам факт прийняття

Конституції в Україні 28 червня

1996 року є актом усвідомлення «відповідальності перед Богом»

(Конституція, преамбула), що є підтвердженням значущості релі-

гійного чинника не тільки в історії українського державотворення

та сучасного її стану, а й його ролі у поступі українського суспіль-

ства. Передусім констатовано, що держава сприяє консолідації і

розвитку релігійної самобутності всіх

корінних народів і націона-

льних меншин України (Конституція, ст. 11). Це є ознакою релі-

гійного плюралізму. Гарантоване право на свободу світогляду і ві-

росповідання та закріплений правовий режим Церкви в Україні:

«Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави,

а школа — від Церкви» (Конституція, ст. 35). Заборонена діяль-

ність політичних партій

, що розпалюють релігійну ворожнечу

(Конституція, ст. 37). Обов’язки держави щодо релігійних органі-

зацій та релігійних організацій перед державою і суспільством ви-

значені у законі України «Про свободу совісті та релігійні органі-

зації». Сполучною ланкою між Церквою і державою є Державний

орган у справах релігії, який має забезпечувати проведення держа-

вної

політики щодо релігій і Церкви (ст. 30).

Задекларована рівність конфесій перед законом чинна лише в

державно-правових відносинах. Про рівність релігій у суспільно-

політичній сфері можна говорити з певною часткою умовності. У

суспільстві різні конфесії не завжди отримують однакове визнан-

ня серед громадян, адже історично його доля може бути пов’я-

зана з певною конфесією. Так, історично Україна тісно пов’язана

з православною Церквою, тому не випадково переважна частина

її населення релігійно ідентифікують себе з Православ’ям. Зна-

чущість цієї конфесії в історії, культурі, державності, моральності,

168

спадкоємності традицій українського суспільства відзначена і на

законодавчому рівні. Так, Кодекс законів про працю України ви-

значив такі православні релігійні свята — Різдво Христове, Пасха

(Великдень), Трійця — як святкові і не робочі дні (ст. 73). Проте,

зважаючи на багату палітру поліконфесійність українського сус-

пільства і проголошений релігійний плюралізм з гарантіями рів-

ності,

у цьому ж законодавчому акті закріплено: «За поданням

релігійних громад інших (неправославних) конфесій, зареєстро-

ваних в Україні, керівництво підприємств, установ, організацій

надає особам, які сповідують відповідні релігії, до трьох днів ві-

дпочинку протягом року для святкування їх великих свят з відп-

рацюванням за ці дні» (ст. 73).

Законодавчо закріплені і певні переваги

релігійної діяльності

порівняно з політичною. Так, Закон України «Про збройні сили

України», обмежуючи політичну діяльність у збройних силах, га-

рантує кожному військовослужбовцю право сповідувати будь-

яку релігію або не сповідувати ніякої, уможливлює відправляти,

одноосібно чи колективно, релігійні культи і ритуальні обряди,

вести релігійну діяльність з дотриманням вимог Конституції та

законів

України (ст. 17). З метою подолання негативних наслідків

державної політики щодо релігії і Церкви, Закон України «Про

альтернативну (невійськову) службу на основі Конституції Укра-

їни» (ст. 35) визначив організаційно-правові засади альтернатив-

ної (невійськової) служби, право на яку «мають громадяни Укра-

їни, якщо виконання військового обов’язку суперечить їхнім

релігійним переконанням, і ці

громадяни належать до діючих згі-

дно із законодавством України релігійних організацій, віровчен-

ня яких не допускає користування зброєю» (ст. 2).

Світськість Української держави підкріплюється законодав-

чим закріпленням неможливості правового регулювання релігій-

ними організаціями шлюбно-сімейних відносин і реєстрації актів

громадянського стану. Так, згідно із сімейним законодавством,

ставлення до релігії не може

обмежувати права та встановлювати

переваги при одруженні і в сімейних відносинах, а релігійний об-

ряд шлюбу не має правового значення і є особистою справою

громадян.

Водночас релігійні організації наділені низкою переваг (пільг).

Ті з них, які зареєстровані і не займаються підприємницькою дія-

льністю, звільняються від земельного податку (ЗУ «Про плату за

землю», ст. 12), мають пільги по оподаткуванню (ЗУ «Про оподат-

кування прибутку підприємств», ст. 7, 13; ЗУ «Про податок на до-

дану вартість», ст. 5) та ін.

169

Як бачимо, функціональна взаємодія держави, суспільства й ре-

лігії окреслюється чіткими правовими рамками соціально-де-

мократичного устрою. Але релігія, як уже було зазначено, може ві-

дновити баланс в системі взаємодії у громадянському суспільстві

«Через свої моральні послання, своє критичне ставлення до властей,

освітню діяльність у суспільстві й через свій приклад

виконання

обов’язку робити свій внесок у суспільний розвиток та вдоскона-

лення демократії», — відзначає доповідач Парламентської асамблеї

Ради Європи Луїс Де Пьюг (див.: Правові основи свободи совісті і

релігії та релігійних організацій // Упорядник Бабій М. Ю. — К.,

2002. — С. 60–61). При цьому він застерігає від зрощування релігії і

політики як суспільних феноменів: «

Релігія не може зайняти місце

демократії і не повинна намагатися посісти владні позиції. Відпо-

відно і політичні партії не повинні охоплювати релігійні деноміна-

ції. Теократія є не найвищим ступенем демократії, а її заперечен-

ням» (там само). Л. Де Пьюг припускає, що «релігії можуть стати

головними активними захисниками прав людини та громадських

етичних і моральних цінностей» (там само).

І саме засобом виконання цієї соціальної й етичної ролі, або

місії, сучасні конфесії України роблять певний внесок у творення

соціальної, правової, демократичної держави і громадянського

суспільства (наприклад: матеріали Всеукраїнського форуму

«Плід правди сіється творцями миру». — К., 1998). Відомий бо-

гослов о. Іван Шевців підкреслює: «Саме

аспект моральний або

етичний суспільного питання є насамперед причиною зацікав-

лення і встрявання Церкви в нього з тим, щоб надати цьому пи-

танню етичного спрямування, розв’язати його в гармонії з прав-

дивою і найвищою метою людини, Божими заповідями і хрис-

тиянськими чеснотами» (Шевців Іван. Християнська Україна. —

Київ-Дрогобич, 2003. — С. 74).

Інший церковний діяч, кардинал Йозеф Гьофнер, підкреслю-

ючи, що самі по собі «політичні партії є «світськими» утворен-

нями і не підпадають під керівництво Церкви», зауважує, що «в

сьогоднішньому суспільстві з плюралістичним світоглядом Цер-

ква деколи змушена буде займатися програмами політичних пар-

тій, щодо яких вона як берегиня вчення про віру і

мораль матиме

застереження… християнин має право — мало того, він зобов’я-

заний, згідно із засадами своєї віри, брати участь у політичній ро-

збудові держави, суспільства й економіки» (Гьофнер Йозеф.

Християнське суспільне вчення. — Львів, 2002. — С. 266–267).

Проте й демократія має недоліки, на які звертають увагу і бо-

гослови (і стають пророками). Так,

о. Іван Музичка твердить:

170

«Великою хибою демократії є те, що в її нутрі може легко твори-

тися корупція, моральний розклад. В демократії діють люди, а не

ангели. Клопіт є не в системах, а в людях, які можуть бути обма-

нщиками і шахраями або просто не вміють правити урядами. Ли-

хо не в демократії, в

якій обманців проженуть виборці, а в неде-

мократіях, коли обманці й розбійники дістаються до влади.

Народ тут вже нічого не може зробити і «вибирає» їх далі собі на

сором і лихо … Коли наша тепер демократія в Україні має свої

хиби, недоліки, то лікуймо це опозицією, розумною і творчою

критикою, вказівками, порадою

за допомогою преси… Не міняй-

мо вартостей, на яких поставлене життя людини, її держава…

Оцінюючи ідеології, не піддаваймося емоціям, як німці перед

Гітлером собі на сором або росіяни перед Леніним, бо ж то буде

собі на загибель» (Музичка Іван. Християнство в житті особи і

народу. Вибрані твори. — К., 1999. — 151–153). Водночас о.

Му-

зичка відзначає, що Церква може співпрацювати з будь-якою си-

стемою, яка визнає основні права людини, і прийме всякий суспі-

льний лад, який цінує людську гідність і «дозволяє людині

виконати Божу волю» (там само. — С. 157).

4. Релігія і суспільство в контексті

глобалізаційних реалій сьогодення

Сучасна суспільна ситуація характеризується загост-

ренням проблем національної, державної і духовної безпеки, фо-

кус яких окреслюється тим, що:

1. Визначальною мегатенденцією сучасної епохи є тріумф ін-

дивідуалізму. Центральне місце в суспільстві займає індивід,

який заміщає в цій ролі плем’я, націю, групу тощо, на свій розсуд

обирає середовище, самостійно визначає свої

дії і несе особисту

відповідальність за власні вчинки, створює нові відносини і цін-

ності, релігійний вияв яких може бути джерелом як етнічної, на-

ціональної консолідації так і за певних умов — виявом руйнівної,

асоціальної, антинаціональної сили.

2. Зміни в інформаційних та біологічних технологіях, підні-

маючи лаштунки над таємницею життя, детермінують кризові

явища в спіріосфері. У зв’язку з цим актуалізуються питання ду-

ховної безпеки (нові експериментальні технології в керуванні ма-

совою та індивідуальною свідомістю тощо). Не тільки людське

тіло, а й дух потрапляє в сферу товарних відносин. Відбувається