Малахов В.А. Етика

Подождите немного. Документ загружается.

нею відкривається простір (звісно, далеко не безпро-

блемний) вільного вибору, вільної жертви, вільного

відповіданий

Богові. Впродовж тисячоліть історії хри-

стиянства свобода утверджується як один з найглибших

внутрішніх вимірів існування людини, людського «я».

«"Я"

... це — свобода», — читаємо, зрештою, ми в

С. К'єркегора

Втім, свобода заявляє про свої права й у царині

зовнішніх стосунків між людьми. Вже епоха

Відрод-

ження означала в цьому плані певне оновлення вироб-

лених,

античністю уявлень про громадянську свободу,

які з плином часу набувають дедалі конкретніших рис,

збагачуються економічними, соціальними, політични-

ми та власне гуманітарними аспектами. Основні віхи на

цьому шляху — формування засад вільного підприєм-

ництва,

буржуазні революції

XVII—XVIII

ст., євро-

пейське Просвітництво, боротьба трудящих за свої

права, опір тоталітарним режимам, сучасний правоза-

хисний

рух...

Усе перелічене, однак, — лише окремі історичні й

культурні модифікації основоположної ідеї європейсь-

кої свідомості, яка спалахує і в мужніх словах спар-

танських вояків, що не схилили голови перед перським

сатрапом, і в діяннях героїв антифашистського опору,

і в моральній позиції наших недавніх дисидентів. Це

про неї,

натхнені

її непереборними чарами, складали

пісні Володимир

Висоцький

і Олександр Галич. Великий

французький поет XX ст. Поль Елюар писав, що

народився для того, аби назвати її ім'я. Хоча, звичайно,

ім'я це називали й до нього — зокрема славетний

рицар Дон

Кіхот

Ламанчський

звернувся одного разу

до свого вірного зброєносця з такою палкою промо-

вою: «Воля,

Санчо,

є одна з

найдорогоцінніших

щед-

рот, які небо виливає на людей; з нею не можуть

зрівнятися ніякі скарби: ні ті, що криються в надрах

землі, ні ті, що заховані на дні морському. Заради волі,

так само, як і заради честі, можна і треба ризикувати

життям, і, навпаки, неволя є найбільше з усіх нещасть,

які тільки можуть скоїтися з

людиною»

Для кожного, зрештою, настає свій час назвати сво-

боду її власним ім'ям.

Поза іншим, це важливо й з огляду на різноманіт-

ність конкретних проявів самої

ідеї

свободи, інколи

таких, що вульгаризують її до

невпізнання.

Існує, зок-

рема, свобода анархічна, свобода, що переростає у сва- 271

волю — гірше за те, утверджує себе як своєрідне раб-

ство навиворіт. Як афористично формулює сутність

цього досить поширеного розуміння свободи його апо-

логет Д. Донцов, «без панування нема свободи... Хто не

запанує, не матиме

волі»

Отже: або ви пани, тоді ми —

раби й холопи, або ми люди вільні, тоді ви — раби

нашої волі. Третього в такій інтерпретації не дано.

Після всього сказаного немає потреби спинятися на

моральній кваліфікації подібної, сказати б, свободи з

приставкою

«недо».

Повноцінна в моральному відно-

шенні свобода передбачає, як ми вже бачили, свідоме

ставлення людської суб'єктивності до власної волі,

вміння підпорядковувати її загальнолюдським смислам

і цінностям, нормам універсального спілкування.

Освоєння зовнішньої реальності й моральний контроль

над самим собою постають двома рівною мірою

важливими моментами справжньої людської свободи.

І все ж у кожному з незчисленних реальних утілень

свободи той або інший з названих моментів здобуває

неминучу перевагу. Відповідно до цього й у власне

екзистенційному

своєму аспекті ідея свободи актуалізує

два

протинаправлені

вектори, що визначають загальну

скерованість існування людини: вектор визволення і

вектор відповідальної причетності. Перший з них най-

більшою мірою виявляється у свободі дії, свободі твор-

чості: людина тут насамперед прагне здолати певне

обмеження, вийти за грань пізнаного й освоєного нею,

створити щось принципово нове, що змінило б дотепе-

рішню ситуацію її існування. Свобода в такому її

розумінні є, так би мовити, силою «відцентровою»:

вона веде людину вперед, розкриває перед нею нові

можливості, нові обрії буття.

Водночас, як про це свідчить людський досвід, ідея

свободи може набувати й цілком протилежного, «до-

центрового»

екзистенційного

спрямування: в дієвих

проявах свободи вибору, в актах морального самови-

значення людина як автономна

істота

спрямовує свою

волю саме всередину наявної ситуації свого буття —

визначає своє місце в ній, стає на бік тієї або іншої з

діючих у ній сил, гармонізує відносини між її компо-

нентами. Якщо в першому разі воля людини в цілому

скерована на реалізацію певних цілей або ідеалів, що

виходять за межі існуючого стану речей, то в даному

випадку йдеться про прийняття реальності такою, якою

302

вона є тут і тепер, — адже вибирати загалом можна

лише з-поміж того, що є наявним, що вже сформува-

лося як предмет вибору. Чим більш значущим з огляду

на корінні життєві орієнтації людської особистості

виявляється подібний вибір, тим більше він потребує

рішучості й тверезої моральної мужності — адже звер-

нення до наявного буття і прийняття його таким, як

воно є, неминуче тією або іншою мірою постає і як

самовизначення суб'єкта подібного вибору, добровіль-

не обмеження ним власних можливостей і прерогатив

заради чіткої позиції в бутті.

Відчуваючи свою відповідальну причетність до

цього буття (буття своєї батьківщини, народу, родини,

колективу, буття рідного міста або села, буття природи

загалом і т.

п.),

особа свідомо ототожнює себе зі своєю

позицією, своєю роллю в зазначених зрізах буття: з

моменту вчинення подібного вибору вона вже не може

дистанціюватися

від ситуаційних

визначень

її як «пат-

ріота» чи

«космополіта»,

«лівого» чи «правого» тощо —

бо ж то є визначення, котре вона сама обрала й ут-

вердила актом власної волі; на докори опонентів їй

тепер лишається відповідати словами фундатора Ре-

формації

Мартіна

Лютера: «На тім стою і не можу

інакше!» — якщо тільки й справді інакше вона не

може.

Зазначений акт прийняття, суб'єктивного санкціо-

нування реальності, якою вона є, не втрачає своєї

життєвої ваги навіть тоді, коли емпіричної альтер-

нативи даній реальності не існує, тобто коли вибору в

такому розумінні начебто й немає. Фундаментальна

здатність людини до свободи знаходить свій вияв у

тому, що по суті ми, здебільшого не помічаючи цього,

обираємо, утверджуємо власним рішенням навіть те,

що раз і назавжди дається нам невідворотним ходом

подій і жодної суб'єктивної підтримки з нашого боку,

здавалося б, не потребує. Хоч як парадоксально це

звучить, люди справді-таки обирають власне походжен-

ня і батьківщину, любов, страждання і смерть, нерідко

саме на цьому зрізі самовизначення демонструючи свій

справжній духовний ріст. Обирають, разом з тим

обираючи себе — таким чином вибудовуючи власний

життєвий світ, щоб у ньому дана онтологічна обумовле-

ність їхнього існування не виглядала сліпою випадко-

вістю, набувала глибинного змісту.

Проте головний сенс будь-якого людського вибору —

передусім у діянні, яке стає можливим на його основі. 273

18—1-1924

«Доцентровий» вектор свободи вибору й морального

самовизначення спрямовує діяльність людини в

щільний і складний, сповнений суперечливих інтересів

світ

туг-і-тепер

буття, світ, де кожна дія неминуче стає

символом певної суб'єктивної позиції, демонстрацією

тієї або іншої системи моральних цінностей. Інакше

кажучи — стає вчинком.

Запитання Яке відношення має пізнання необхідності до

людської

свободи?

Чим визначається власне моральний аспект сво-

боди?

Чи може свобода дії служити достатньою підставою

для обгрунтування відповідальності людини за

вчинене? Аргументуйте Вашу точку зору.

Чи є

синонімічними

терміни «свобода» і «воля»?

Якщо ні — в чому Ви вбачаєте відмінність між

ними?

В чому полягає філософський сенс парадокса

«буріданова

віслюка»?

чому,

на Вашу думку, полягає основна складність

пояснення свободи волі людини?

Що дає ідея

міжсуб'єктного

спілкування для пояс-

нення свободи волі людини?

Чи здатна людина обрати саму себе? В якому

розумінні? Аргументуйте Вашу відповідь.

Рекомендована

література

Бергсон А Опыт о непосредственных данных со-

знания // Бергсон А. Собр. соч.: В 4 т. М., 1992. Т. 1.

С. 111—155.

Бердяев Н. А. Философия свободы. Смысл творчест-

ва М , 1989. С. 9—250.

Берлін

І.

Дві

концепції'

свобода // Сучасна політична

філософія. К , 1998. С.

56—113.

Бернард

Клервоский.

О благодати и свободе воли //

Средние века. Вып. 45.

М.,

1982. С.

265—297.

Виндельбанд

В. О свободе воли //

Винделъбшд

В.

Избранное: Дух и история.

М.,

1995. С.

508—654.

Гальцева

Р. Свобода воли // Философская энцикло-

педия.

М.,

1967. Т. 4. С.

564—568.

Кьеркегор

С. Наслаждение и долг. Ростов н/Д., 1998.

274

266—276,

290—298.

О свободе человеческой воли / А Шопенгауэр, Е и

Н Рерихи М ,

1991

64 с

Сартр Ж П Экзистенциализм — это гуманизм //

Сартр Ж -П Тошнота Избр произведения

М,

1994 С

435—469

Фромм Э Бегство от свободы М , 1990 269 с

Шеллинг Ф В Й Философские исследования о сущ-

ности человеческой свободы и связанных с ней

предметах // Шеллинг Ф В Й Соч В 2 т М , 1989

Т 2 С

86—158

Шопенгауэр А Две основные проблемы этики // Шо-

пенгауэр А Свобода воли и нравственность М , 1992

46—124

18*

ЛЕКЦІЯ

МОРАЛЬНІ

ПРОБЛЕМИ

ЛЮДСЬКОЇ

ДІЯЛЬНОСТІ

ВЧИНОК ЯК ПЕРШОЕЛЕМЕНТ

МОРАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

...4 вересня 1965 р. в незадовго перед тим

відкритому столичному кінотеатрі «Україна» від-

бувалася прем'єра фільму С. Параджанова «Тіні

забутих предків». Зустріч творчої групи з гляда-

чами, що передувала показові стрічки, була по-

справжньому хвилюючою: адже всесвітньо визна-

ний шедевр нарешті могли побачити й оцінити на

батьківщині, куди його так довго не допускали.

Виступали режисер, оператор, хтось з акторів...

Аж раптом публіка почула схвильовані слова

юнака, який, дедалі напружуючи голос, говорив

про те, яких зусиль коштувало «пробити» цей

талановитий і щирий фільм, як важко взагалі

стало

дихати

на Україні; про

арешти,

які розпо-

чалися серед української інтелігенції... «Грома-

дяни! Невже ми допустимо повторення 37-го

року?!»

— неначе шмагав покірливі душі при-

суши

тремтячий від власної правоти юнацький

голос — але в динаміках уже наростало виття, і

хтось непомітний,

схаменувшися,

відтягав непе-

редбаченого промовця від

мікрофона...

Зала виру-

вала, люди почали підводитися з місць — аж ось

розпочався фільм. На екрані попливли чарівні

карпатські краєвиди, замерехтіли трагічно-прек-

расні епізоди

життя,

сцени жорстокості й любові.

Й не було, здавалося, в залі людини, яка не

відчувала б серцем усієї повноти правди, що спа-

лахнула на мить у цьому зіткненні слова й фільму.

Багато хто з присутніх, як виявилося

згодом,

запам'ятав ту мить

назавжди.

Юнака, що зламав крихку благонадійність «небезпечної»

прем'єри, звали Іваном

Дзюбою.

Його протест підтримали Василь

Стус, В'ячеслав

Чорновіл,

які були в залі. Всі вони незабаром

поплатилися.

Стуса,

зокрема,

було відраховано з аспірантури

Інституту літератури АН

УРСР,

згодом за продовження «дисиден-

тської» діяльності арештовано й засуджено. Помер він у

спецта-

борі на Уралі 4 вересня 1985 р.

—день

у день через 20 років після

того пам'ятного для київської інтелігенції вечора...

Отже, що таке вчинок?

Попереднє визначення подане в назві цього розділу.

Як у галузі трудової діяльності людини елементарною

осмисленою цілістю є реалізація тієї чи іншої

мети,

галузі наукового пізнання — встановлення чи відкрит-

тя певної істини, в мистецтві — творення художнього

образу, так у царині власне моральної активності такою

цілістю, що надає останній довершеної й осмисленої

форми, постає не що інше як учинок. Уся справа,

однак, у тому, як розуміти саму моральну діяльність,

адже, з одного боку, вона не існує як щось особливе

поряд з іншими предметно визначеними різновидами

діяльності людей, з іншого ж — мало не в кожному з

цих різновидів діяльності

—економіці,

політиці, спорті

й т. д. і т. п.

—рано

чи пізно відшукується свій власний

моральний аспект.

Найчастіше, якщо не зважати на проміжні позиції,

зустрічаються два підходи до розуміння суті моральної

діяльності — більш широкий і більш вузький. Згідно з

першим, ширшим підходом, діяльність є моральною,

якщо узгоджується з вимогами моралі, її нормами та

цінностями. Якщо людина сумлінно виконує свій

обов'язок, з повагою ставиться до ближніх, дотриму-

ється правил порядності, в нас є підстави вважати її

поведінку, її діяльність моральною — на відміну від

діяльності аморальної, що порушує приписи моралі.

У вужчому ж розумінні власне моральною є лише

така діяльність, яка ґрунтується на усвідомленому

виборі її суб'єкта й має на меті активне утвердження

певних моральних цінностей. З такого погляду можна

говорити про домінуюче моральне значення тих або

інших проявів людської активності як про їхню спе-

ціальну ознаку, зовсім не вважаючи при цьому всі інші

форми цієї активності чимось обов'язково амораль-

ним.

277

Указане розрізнення є важливим для нас, оскільки

воно дає змогу зрозуміти, що, взагалі кажучи, справж-

ній моральний учинок є явищем рідкісним у повсякденно-

му людському

житті.

Можна бути чесною, порядною,

доброю людиною і не здійснювати при цьому жодних

учинків — поки складність моральної поведінки

залишається суто «технічною» складністю виконання

певних зобов'язань і не тягне за собою сумнівів від-

носно самих духовно-моральних засад, що їх репрезен-

тує дана особистість, пов'язуючи з ними уявлення про

власну гідність. Інакше кажучи, якщо певний обов'язок

є безсумнівним, виконувати його легко в моральному

відношенні (навіть якщо у

відношенні

фізичному це

вимагає граничних зусиль усього людського єства), й

особливої потреби в такому «кванті» суто моральної

активності, як учинок, не виникає. Інша справа, коли

ця безсумнівність відпадає і ми усвідомлюємо пробле-

матичність,

дискусійність

ціннісних засад нашого

буття,

усвідомлюємо,

що обстоювати їх у полеміці з

опонентами

можемо лише шляхом власного вибору,

власної відповідальної дії. Саме в такому разі проста

відмова плескати в долоні, простий намір розмовляти

рідною мовою стають учинком — не тому, що важко,

мовляв, виконувати вимоги людської моралі, а тому,

що потрібно захищати її

духовно-ціннісні

основи.

Враховуючи

сказане,

вчинок можна визначити як

практичний акт цілеспрямованого утвердження певних

моральних цінностей у ситуації,

де

ці цінності беруться

під сумнів або заперечуються. Беручися захищати дані

цінності, людина наче виступає з ряду (звідси російське

«поступок»), відокремлюється від маси, втручається у

відкриту

недієвість

буття, розв'язку якої заздалегідь

передбачити неможливо. Саме відсутність онтологічних

гарантій щодо стверджуваних цінностей і пов'язана з

цим неминучість морального ризику відрізняють учи-

нок від

того,

що називається «героїчним учинком» або

подвигом, — діяння, спрямованого скоріше на досяг-

нення певної мети, аніж на її полемічне ствердження у

світі. Подвиг — зрушити з місця, «подвигнута» якусь

украй важку у

фізично-жштєвому

відношенні, але

безсумнівно потрібну справу. Вчинок — зробити щось

за рішенням власної совісті, на свій страх і ризик, без

сподівань на загальне схвалення власних моральних

jyg

мотивів.

За всієї своєї ризикованості справжній учинок,

звичайно, із самого початку несе в собі потужній мо-

ральний пафос; втручаючись у рутинний перебіг справ,

він утверджує в ньому дієвість совісного суду, преро-

гативи вищих людських цінностей. У зв'язку з цим слід

підкреслити, що за своєю конкретною етичною спря-

мованістю вчинок може бути добрим або злим, але він

принципово не може бути бездуховним — смисловий

універсум

людської духовності знаходить у ньому свою

безпосередню реалізацію, предметно продовжується в

неповторній ситуації його здійснення.

За словами відомого

соціопсихолога

І. С. Кона, «всі

вчинки здійснюються в конкретній

ситуації»

тобто

визначаються не лише абстрактними закономірностя-

ми моральної сфери, а й реальним людським

спів-бут-

тям у світі. Універсальність морального вибору набуває

у вчинку форми й присмаку конкретної

внутріситуа-

тивної

діяльності, підпорядковується до певної міри

власній логіці останньої. Той же згаданий на початку

розділу виступ І. Дзюби і В.

Стуса,

як

і будь-який

справжній учинок, мав поза всім іншим і цілком кон-

кретну ситуативну мету. Утвердження цінностей

цупкій структурі вчинку по суті невіддільне від «суворої

прози» практичного

цілепокладання

— тільки завдяки

цьому воно й не лишається голою декларацією, а

постає дієвим проявом людського духу тут і тепер, у

«силовому полі» даного моменту.

Разом з цим, «замикаючися» на

конкретну

ситуа-

цію, моральний учинок

незмінне

виходить за її межі —

або, завдяки акумульованій ним духовній енергії,

підносить сану цю ситуацію на рівень високої драми

людської свободи й цінностей, де історія моральності

постає перед нами в цілісних сценах на зразок похован-

ня

софоклівською

Антігоною

свого брата

Полініка,

присяги, що її приносить датський принц Гамлет духові

вбитого батька, розкаяння Родіона Раскольникова

перед Сонечкою Мармеладовою тощо. Здатність мо-

рально-смислового ядра вчинку до

«трансцендування»

за межі наявного контексту життя безпосередньо

пов'язана з масштабністю тих цінностей, що їх репре-

зентує й утверджує суб'єкт учинку. В кожному разі,

ґрунтуючися на виборі, тобто орієнтації на те бажане,

що вже якимось чином сформувалося і заявило про

себе в людському житті, вчинок розкриває, робить ак-

туально присутніми в наявній дійсності певний духов- 279

но-ціннісний

порядок, певну систему смислових натя-

гів, що виходять далеко за межі діючого суб'єкта.

Відтак, осмислюючи людський учинок, ми не милуємо-

ся із самої його неповторності (як, скажімо, при

сприйнятті твору мистецтва), а намагаємося начебто

«прочитати» його, розпізнати (за низкою принципово

вже засвідчених у суспільній свідомості взаємопов'я-

заних ознак) той порядок цінностей, що його обстоює

суб'єкт даного вчинку. Так і згаданий виступ в «Украї-

ні» здобував свій реальний сенс лише в контексті ут-

верджуваної ним загальної ціннісної позиції — як

притишеної на той час, але живої в інтелігентській

свідомості системи цінностей українського національ-

ного життя, так і універсальних цінностей людської

моральної автентичності.

Таким чином, здійснюючися в певній ситуації, на-

чебто «вибухаючи» в ній, учинок

незмінно

окреслює

навколо себе своєрідне смислове поле, що залучає його

до

надситуативних

духовно-ціннісних зв'язків куль-

тури, поле, здатне радикально змінити весь сенс вихід-

ної ситуації в цілому. Осяяна вчинком, ця ситуація

набуває якісно нових рис, що вже не можуть бути

зведені до її попереднього стану; для сформованої

християнською традицією моральної культури Європи

прообразом цієї необоротності справжнього вчинку

постає не що інше, як самий божественний Першо-

вчинок

— хресна жертва Христа, після якої, як ствер-

джували вже отці християнської церкви, світ змінився

у самій своїй основі й принципово вже ніколи не може

бути таким, яким був раніше. Так і людські вчинки хоч

на крихтину, але змінюють світ довкола нас: мужнє

утвердження власної гідності, прощення, адресоване

ворогові, прояв співчуття там, де на нього не сподіва-

лися, — вносять у наше життя елементи цієї моральної

необоротності.

Як бачимо, справжній моральний вчинок за своєю

суттю є досить вагомим зрушенням у всій структурі

людського

буття,

взятого в єдності його духовних, мо-

ральних і безпосередню

життєвих

аспектів. Особа, що

зважується на вчинок, неминуче йде на певний ризик —

передусім моральний, але нерідко й на фізично-

життєвий також, інколи — на свідому самопожертву.

Разом з тим кожен учинок означає певний зсув реаль-

ності, яка оточує діючого суб'єкта, — реальності куль-

турної, соціальної, реальності особистих стосунків.