Малахов В.А. Етика

Подождите немного. Документ загружается.

При цьому, як твердить філософ, особа може скільки

завгодно хитрувати, намагаючися виправдати свою

аморальну поведінку, висувати незаперечні, здавалося

б, докази власної невинності, — все це, однак, не

примусить замовкнути невблаганного обвинувача на

такому процесі, якщо тільки дана особа усвідомлює, що

при скоєнні несправедливості вона перебувала при здо-

ровому розумі, могла користуватися свободою. Совісті,

таким чином,

відводиться

роль суворого внутрішнього

прокурора, який

невідступно

стежить за

тим,

щоб

людина дотримувалася загального закону обов'язку як

вищого принципу своєї моральності.

Втім, сам Кант уже

стикнувся

з тим, що описаною

функцією наглядача при моральному законі значення

совісті далеко не вичерпується. Це засвідчила, зокрема,

дискусія навколо практичних висновків із запропоно-

ваних кенігсберзьким філософом формулювань кате-

горичного імперативу. Так, з першої його формули,

тобто «формули універсалізації» (див. лекцію 7) недво-

значно випливало, поміж іншим, те, що людина за

жодних обставин не має права говорити неправду. Цю

заборону Кант вважав фундаментальною і, за свідчен-

нями сучасників, неухильно додержувався її у власному

житті. Аж ось відомий французький мислитель і полі-

тичний діяч

Бенжамен

Констан

в одній із своїх статей

звертає увагу на парадокси, пов'язані з абсолютизацією

цього принципу: адже його неухильне проведення

означало б, що ми не маємо права сказати неправду

навіть у відповідь на запитання зловмисника, чи не

переховується в нашому домі наш друг, котрого цей

зловмисник переслідує.

Кант, треба сказати, поставився до цього зауважен-

ня з достатньою серйозністю, присвятивши його спрос-

туванню спеціальну працю «Про уявне право говорити

неправду через любов до людини» (1797). У цій праці

філософ, виходячи з учення про категоричний імпе-

ратив, обґрунтовує думку про те, що навіть і в згадано-

му випадку неправда була б злочином проти моралі.

Розглянуте питання має, однак, природне продовження.

Припустимо, господар оселі вчинив «морально» й видав свого

гостя злочинцю. Як має реагувати на це його совість? Відповідно

до засад кантівської етики, вона мала б бути вдоволеною вико-

нанням морального закону! І справді: суворий ригорист І. Кант

саме в даному (чи не єдиному) разі раптом починає виправдувати

безвідповідальність. Він запевняє, зокрема, що не сам господар 231

оселі, що фігурує в даному прикладі, заподіює шкоду

гостеві-не-

вдасі,

а «випадок» Виявляється навіть, що тут і саме «правосуддя

ні до чого причепитися не може, хоч якими б були непередбачені

(?) наслідки» такого вчинку . Веління категоричного імперативу

виконане

—все

інше,

мовляв, не в

нашій

владі...

На щастя, реальна людська совість є не лише нагля-

дачем при моральному законі, а й автономною духов-

ною інстанцією, що виходить із власних підстав. Вона

дає людині змогу тверезо оцінювати реальні умови

виконання загальних норм моралі в тій чи тій конкрет-

ній ситуації (що виключає «безсовісне» виконання

обов'язку, приклад чого ми щойно бачили) і разом з

тим — усвідомлювати власні неповторні моральні

зобов'язання, що надбудовуються над «етикою закону»,

етикою загальних норм моральності, а в критичних

випадках змушують і до того, щоб заходити з нею в

суперечність. Говорити неправду аморально, але не-

зрівнянно краще прийняти цей гріх на душу, ніж

віддати безвинну людину до рук убивці. Красти теж

недобре, але що робити, коли страждає від голоду

дитина і нагодувати її нічим? Людська моральність

ніколи не застрахована від наявності подібних «точок

ризику», точок конфлікту між обов'язком людини та її

власним сумлінням. Загальних рецептів для таких си-

туацій, ясна річ, бути не може — крім велінь того ж

обов'язку. Можна сказати тільки одне: в тому, як ми

дані конфлікти вирішуємо, знаходить вияв моральна

зрілість кожного з нас.

Принципове значення має при цьому те, що неми-

нучість у певних випадках подібних ризиковано-відпо-

відальних рішень совісті сама по собі нічого не виправ-

дує, не створює ніяких прецедентів легального (тобто

узаконеного) порушення загальних норм морального

обов'язку. Неправда лишається неправдою, задля яких

би високих цілей ми б до неї не вдалися, крадіжка —

крадіжкою, так само як убивство людини лишається

найтяжчим гріхом

навіть

на справедливій війні. Більше

того: негативне значення таких аморальних актів, якщо

вони обрані совістю, навіть зростає, оскільки саме їх

«совісна» реалізація створює найбільшу загрозу

реляти-

візації

моральних норм. Учинки, до яких веде подібний

вимушений аморалізм, важким тягарем лягають на

душу й серце порядної людини. І все ж трапляються в

житті ситуації, коли вони стають для неї принаймні

182 можливими: якою мірою — вирішує її совість.

Таким чином, за своєю роллю в моральній свідомо-

сті людини совість — це не тільки критичне судження,

застереження або вирок,

ай

— у відповідності з етимо-

логією — певне звіщення, засвідчення особливої

змістовної позиції, що саме в такий спосіб уходить до

моральної свідомості, де й постає як основа відповід-

них суджень, вироків, пересторог.

Але ж звідки береться саме

звішуване

совістю, сама

її «вість»?

Для релігійної свідомості, точніше, для свідомості

непохитно віруючої людини, такого питання може не

існувати. Совість за традицією нерідко тлумачиться

безпосередньо як голос Божий, який лунає в серці

людини. Проте віруючі ми чи ні, філософський харак-

тер етики вимагає раціонального пояснення моральних

феноменів на основі вихідних очевидностей реального

існування людини. До того ж саме відчуття совісті

підказує, що в її «особі» ми маємо справу з чимось

невіддільним від внутрішнього єства власного нашого

Я, хоча, можливо, й таким, що виходить при цьому за

його межі, навіть безмежно перевершує його.

Разом з тим у філософії останніх століть, насампе-

ред матеріалістичній і екзистенціальній, совість нерідко

постає як усвідомлення людиною своєї корінної

буттєвої

визначеності, як звернений до неї поклик са-

мого буття: «Стань такою (таким), якою (яким) ти є!»

Відомі міркування Маркса відносно того, що в респу-

бліканця, мовляв, інша совість, ніж у рояліста, а в

заможної людини — інша, ніж у незаможної, окреслю-

ють у цьому відношенні той же, по суті, принциповий

підхід до проблеми совісті, що й, скажімо,

філософія

Гайдеггера,

яка в більш рафінованій формі пов'язує

совість із

буттєвою

покликаністю

людини.

Цінним у такому підході безперечно є те, що він

сполучає феномен совісті з особливостями реального (і,

ширше,

буттєвого)

становища людини у світі. Однак

він залишає

неосмисленими

такі істотні аспекти цього

феномена, як його вкоріненість у свободі людини, його

зв'язок з моральними цінностями, його загальнолюдсь-

ке спрямування.

Справді-бо,

— починаючи з останнього, — хоча

конкретні вимоги совісті відбивають особливості реаль-

ного становища кожної людини та її неповторну інди-

відуальність, усе ж сама совість при цьому постає як

певне тяжіння до загальнолюдського, універсального;

133

вона наче прокладає для нас туди шлях з точки, в якій

ми перебуваємо нині.

Далі. Власне про совість можливо говорити тільки

тоді, коли «вість», що її подає нам наш внутрішній

голос, має моральний сенс, коли вона торкається

питань добра і зла, обов'язку, відповідальності тощо.

Будь-які «поклики» й «заклики»

буття,

що мають іншу

визначеність — скажімо, почуття соціальної або групо-

вої солідарності, прагнення до влади, любов тощо, —

безпосередньо не є тотожними совісті (хоча те чи інше

відношення остання має до всього, що відбувається у

внутрішньому світі людини). Не може заступити місце

совісті наша партійна чи національна причетність, тим

більше не варто змішувати з нею, скажімо, жаль

зловмисника, якому не вдалося довершити ретельно

підготовлений злочин (явище так званої злої совісті).

І, нарешті, важливо, що голос совісті, хоч яким би

владним він був, завжди звертається до нашої свободи

вибору, свободи волі. Вказуючи, що можна було

вчинити

інакше,

ніж учинили або чинимо ми, він тим

самим розширює нашу свободу.

Тимчасом

«поклик

буття» у

позаморальній

сфері (від елементарного голоду

до творчої піднесеності митця) цю свободу нерідко

обмежує, або ж і зовсім зводить її до єдино можливої

адекватної відповіді на нього.

Все перелічене свідчить, що буття, «покликом» і

«голосом» якого постає совість, є буття особливе: воно

із самого початку пов'язане з вибором як реалізацією

людської свободи, й тими відносинами, в які особа

завдяки цій своїй свободі вступає.

У певному розумінні вся духовно-моральна пробле-

матика людського існування загалом починається з

того, що розвиток культури ставить людину перед

вибором, смислові засади якого закладені в

універсумі

духовності.

Реалізуючи

свою свободу вибору, кожен з

нас обирає життєвий шлях, рід діяльності, партнерів по

спілкуванню, ту або іншу систему ціннісних орієнтацій

тощо. При цьому, однак, кожен вибір чогось певного є

водночас відмовою від чогось іншого. Вже тільки через

це жоден конкретний вибір не в змозі вичерпати всю

безмежність запитів, реально звернених до особи, без-

межність можливостей, що становлять неповторне

життєве тло її існування.

Свідомість можливості іншого вибору, іншого

234 життєвого шляху, яка складається внаслідок цього,

може, певна річ, бути цілком буденною, такою, що не

виходить за межі узвичаєного перебігу життя. Може —

аж поки з незліченної множини нереалізованих запитів

та «покликів» життя не викристалізується і не стане

відчутним певний єдиний образ і тон альтернативного

вибору, можливо, більш відповідного первісним зв'яз-

кам і настановам людського буття, певний імператив,

що спонукає людину усвідомлювати всю проблема-

тичність морального вибору, доконаного нею, життє-

вого шляху, що уявлявся раніше безсумнівним, і судити

себе з позицій «іншого» Я — того, ким вона могла б

бути й ким не стала.

На відміну від уявлень про обов'язок, справедли-

вість тощо совість неможливо об'єктивувати, поставити

перед «внутрішнім оком» свідомості як завершений,

чітко визначений ідеальний предмет. Спроби репрезен-

тувати її таким чином нездатні, по

суті,

виявити нічого,

крім тих або інших конкретних ситуацій, що тягнуть за

собою нескінченний шлейф якихось аналогічних

випадків, похибок, помилок, чиїхось невиправданих

сподівань тощо. Світ совісті, можна сказати, весь по-

спіль складається з таких конкретних обставин; разом

з тим він всеосяжний, як реальний людський світ.

Надбанням безпосереднього особистого досвіду тут

зрештою стає тиск реальної загальності

спільнотного

буття людини. Цей морально-практичний тиск нероз-

дільних людських доль, прагнень, страждань справді

здатний спричинитися до трансформації фундамен-

тальних життєвих настанов даної людської суб'єктив-

ності. Якщо

теоретично-пізнавальна

свідомість скоріше

дистанціює,

відділяє людського суб'єкта від предметів,

з якими він має справу, наче підносить його над ними,

то совість із притаманною їй

екзистенційною

вагомістю

знову й знову повертає людину до вихідної ситуації

вибору, «прив'язує» до неї, спонукаючи переосми-

слювати її наново, в дедалі ширшому контексті проб-

лем і страждань людських.

Таким чином, вторгнення совісті в духовний світ

особистості завжди містить у собі дещо надмірне, що

перевершує наявні можливості як зовнішньої дії, так і

внутрішнього освоєння й осмислення в межах системи

уявлень, що склалася. Втілюючи безпосередньо в

індивідуальному досвіді реальну важкість буття людсь-

кої спільноти, імперативи совісті завжди

максималі-

стичні,

незмінно

вимагають від особи більшого, ніж 235

вона здатна здійснити на даний момент, націлюють на

творчо-критичний перегляд її загального ставлення до

світу. Через це совість, якщо вже вона в людини є, —

неодмінно має «боліти», турбувати, бентежити свого

носія: це її

нормальний

стан.

Фрідріх

Ніцше,

щоправда,

вважав нечисту совість «глибоким захворюванням»,

одначе підкреслював, що це «хвороба в тому сенсі, в

якому хворобою є

вагітність»

Видатний

мислитель-

гуманіст

Альберт Швейцер у праці «Культура і етика»

висловив із цього приводу фразу, що стала крилатою:

«Ми ніколи не маємо ставати глухими. Ми житимемо

у згоді з істиною, якщо глибше відчуємо конфлікти.

Чиста совість є винахід

диявола»

В цьому зв'язку

доречно згадати й одного з самостійно мислячих

етиків

радянської доби Я. А.

Мільнера-Іриніна,

який писав у

своїй фундаментальній праці: «Той, хто говорить про

"спокійну совість" людини, не відає, що говорить, бо

спокійна совість — нонсенс. Індивід може відчувати

певне вдоволення від результатів своєї праці, спрямо-

ваної на торжество доброго, на розумне вдосконалення

себе й довкілля, але совість ніколи не дозволить йому

заспокоїтися на досягнутому, хоч яким би досконалим

воно йому здавалося, оскільки вона — первісне й

все-

конечне джерело всілякого морального

неспокою»

Втім, у таких складних питаннях, як життєве зна-

чення совісті, не може бути однобічних істин. Є своя

правда і в

невідбутньому

прагненні людини «очистити»,

«заспокоїти» власну совість; про цілющу роль здорової

совісті читаємо в О. С. Пушкіна:

Ах! чувствую: ничто не может нас

Среди мирских печалей успокоить;

Ничто, ничто... едина разве совесть.

Так, здравая, она восторжествует

Над злобою, над темной клеветою.

Но если в ней единое пятно,

Единое, случайно заведется;

Тогда — беда! как язвой моровой

Душа сгорит, нальется сердце ядом,

Как молотком стучит в ушах упрек...

И рад бежать, да некуда... ужасно!

Да, жалок тот, в ком совесть нечиста.

Добре відомо, що надмір неспокою, тривожності

може привести людину до відчаю, що неослабні докори

совісті часто-густо знаходять розрядку в

неконтроль-

236

ованих

діях, породжують «революційну» нетерплячку,

яка не доводить до добра. «Диктатура совісті», хоча це

й красиво звучить, на практиці виявляється не кращою

за будь-яку іншу диктатуру. Що ж до прагнення

підмінити законність «революційною совістю», то в

нашій країні довго ще, мабуть, не виникне потреби

спеціально нагадувати, до чого такі підміни спричиню-

ються.

І все ж мати приручену, знешкоджену совість —

надзвичайно принизливо для людини. Конче потрібна

життєва рівновага повинна досягатися не за рахунок

того, що совість притуплюють, позбавляють жала, — її

й без того обмаль у нашому нинішньому житті, — а

шляхом взаємозбагачення совісті й виробленого віками

спільного людського морального розуму, насичення її

елементами позитивного світосприйняття, надання її

рішенням справді гуманних і культурних форм вияву.

В цілісності духовного існування людини творчий

неспокій совісті постає як важливе джерело внутріш-

ньої активності, що

ірадіює

з власне моральної сфери

аж до теренів безпосередньо практичної діяльності

людини. В галузі людських почуттів імператив совісті

вимагає щирості, шляхетності; перед мисленням він

висуває завдання, не спокушаючися заспокійливими

напівправдами, будь-що прагнути до істини, хай навіть

трагічної й гіркої, — саме це ми насамперед вкладаємо

поняття

совісного мислення. Особливого конкретно-

го змісту, що не може втратити свого значення для

людини із сумлінням, набувають у кожному разі

вимоги жити по совісті, працювати по совісті, судити

по совісті тощо.

Безпосередньо формотворчий вияв енергія совісті

знаходить у специфічній духовній активності, яку можна

охарактеризувати як моральну уяву людини. Совісному

поглядові на світ властиво втілювати реальний тиск

буття в конкретні

зримі

образи, насичені повнотою

духовного змісту. Тим самим, з одного боку, відбува-

ється одухотворення реальних людських стосунків, до-

лання стражденної «німоти» буття, з іншого ж — сама

духовність у своєму конкретному прояві наче підтягу-

ється до реалій людського спілкування, посилює

ступінь своєї адекватності системі моральних відносин

між людьми.

Протягом останніх століть у суспільній свідомості

вкорінилося уявлення про людей з переважно етичною

спрямованістю духовного життя як про суб'єктів 237

черствих, сухих, позбавлених дару творчої фантазії. Але

ж, як зауважив одного разу Шарль Бодлер, «дозволено

спитати: Що таке доброчесність без уяви? Це все одно

що доброчесність без

милосердя»

Поряд з уявою влас-

не естетичною існує й відіграє незамінну роль у духов-

ному житті людей також уява совісті — напружений

пошук духовних сходжень у реальних людських супе-

речностях і конфліктах, розкриття й передбачення

можливісного

аспекту моральної проблематики зага-

лом. Для справжнього мистецтва це його совісне дже-

рело (пор. назву відомої статті Марини

Цвєтаєвої

«Мистецтво при світлі совісті»), очевидно, є не менш

важливим, ніж суто естетичні передумови. Істотну

стимулюючу роль відіграє уява совісті і в інших сферах

людської духовності.

Разом з тим основне перетворювальне значення

совісті відносно духовної сфери в цілому полягає в

демонстрації неспроможності самовдоволеного й само-

достатнього стану останньої. Совість не обмежується

тим, що вимагає практичних справ, які б відповідали

духовним переконанням особистості, — така вимога

випливає із суті людської моральності загалом. Совість

наполягає на більшому — на практичному перетво-

ренні самої цілісності духовного буття, реалізації його

як дійового чинника моральної присутності людини у

світі. Суттєвими напрямами цього практичного перет-

ворення, що визначають якісні зміни людського став-

лення до світу внаслідок роботи совісті, є, зокрема,

розкаяння і вчинок. Як перше, так і другий, кожне у свій

власний спосіб, об'єктивують совісне напруження,

постають як його кінцеве втілення. Проте якщо розка-

яння таким чином об'єктивує зусилля совісті у вну-

трішньому світі людини, то вчинок виносить цю

об'єктивацію назовні, у світ людської діяльності.

РОЗКАЯННЯ

Розкаяння являє собою зумовлений роботою совісті

акт глибокого перегляду особистістю засад власної

поведінки й свідомості. Моральної цінності й внутріш-

нього сенсу розкаяння набуває лише як вільне духовне

самовизначення людини; вимушені «каяття» ваги не

мають.

За своєю суттю розкаяння є виправлення духовної

похибки на основі внутрішньої переорієнтації людської

особи, істотної для її подальшого розвитку. За всієї

цілісності даного душевного акту він, як свідчить його

осмислення в богословській і філософській літературі,

являє собою поєднання таких чотирьох елементів:

а) визнання суб'єктом певних дій або помислів як

таких, відповідальність за які він несе;

б) відкрите засудження ним цих помислів або дій;

в) вияв готовності зазнати за них справедливого

покарання;

г) перебудова

внутрішніх

засад свого буття у світлі

позитивних духовних цінностей.

Засвідчення розкаяння перед Богом (для віруючих)

і людьми є покаяння. В більшості культур і релігій

покаяння здійснюється у канонічних формах або ж

принаймні з використанням деяких усталених елемен-

тів (наприклад, цілування сирої землі тощо). Власне

моральний сенс цього полягає в тому, що щиросерд-

ність розкаяння має бути доведена довершеністю пока-

яння, його

«виконаністю»

аж до останньої літери,

останньої крихти.

Справжнє покаяння завжди є важкою справою для

людської душі, котра має переборювати власні дурні

нахили, потяг до самоствердження, гордість. Ця важ-

кість, що її повинна здолати душа задля свого виправ-

лення, є її покута. Людина, яка розкаялася, мусить

спокутувати свої провини — відробити, вистраждати

(«страдати»

старослов'янською й означає «важко тру-

дитися»), відбути хоча б умовний еквівалент заподіяної

шкоди. Нарешті, кінцеве виправдання особи, що спо-

кутувала, називаємо спокутою. Принципове значення

має те, що ні розміри й характер

покути,

яку треба

відбути, ні можливість вважати певну провину спокуто-

ваною не можуть визначатися в однобічному порядку

суб'єктом, що провинився: спокута як феномен людсь-

кого буття існує лише в конкретній системі моральних

відносин. Ніхто не може вважати, що він спокутував

свій гріх, поки для цього немає чітких підтверджень

ззовні: з боку людської спільноти або ж служителів

церкви — коли йдеться про сферу релігійної мораль-

ності. Істотно разом з тим, що покуту, яку повинна

нести людина, з нею в багатьох випадках можуть поді- 239

ляти

ті, хто їй співчуває. Приклади цього знаходимо

навіть у побуті Печерського монастиря

XI—XII

ст., що

славився своїм суворим статутом: і тут єпитимію одного

з братів нерідко поділяли з ним троє або четверо інших,

«за великую любовь» (Києво-Печерський патерик,

слово 12).

Тема розкаяння протягом тисячоліть посідала

важливе місце в різних культурах і релігіях, що акцен-

тували, проте, різні її аспекти. Певним чином це відби-

лося в самих термінах, котрими позначали дане понят-

тя. Так, єврейське

«тшува»,

що набуло значення «роз-

каяння»,

первісне

означало «повернення», «поворот»,

«відповідь»; базовий сенс розкаяння тут недвозначно

пов'язується з тим, що людина повертається до справ-

жньої мети свого існування, відновлює деякий вихід-

ний стан буття у процесі

відповідання

Богові. На

відміну від такого суто онтологічного

(буттєвого)

ас-

пекту, грецьке metanoia (дослівно — зміна розуму)

виразно підкреслює аспект інтелектуальний. Що ж до

латинського

poenitentia

(від

«роепа»

— покарання), то

воно висуває на передній план вольовий і аскетичний

аспекти.

І в сучасній культурі уявлення про розкаяння і

покаяння аж ніяк не виглядають анахронізмом. Кілька

років тому проблема покаяння постала в нашій куль-

турі з особливою гостротою через відомі обставини

перебудови й лібералізації суспільного життя. Без

перебільшення можна сказати, що «горючого матеріа-

лу» для покаяння накопичилося на той час більш ніж

достатню; окремі заклики до нього пролунали, проте

підтримані не були — ні представниками правлячих

кіл, що довели країну до катастрофи, ні широкими

масами трудящих, що на горе своїм дітям та онукам

покірно будували комунізм. Навпаки, явно переважала

«твереза» думка, що потрібно, мовляв, не каятися, а

робити діло — як робили його 70 років до того... Так

СРСР і

КПРС

пішли з історії нерозкаяними, залишив-

ши в спадок нащадкам, поза всім іншим, і моральні

свої борги. Тим часом ще в 1933 р. видатний росій-

ський мислитель Георгій Федотов пророче попереджав

співвітчизників про неприпустимість нехтування пока-

янням, ознаки чого він вбачав, як то кажуть, по обидва

боки барикад, що перетнули навпіл країну з

тисячоліт-

240

ньою

християнською культурою: «Ця нечулість

націо-