Лекція - Промисловість і торгівля на українських землях у складі Росії у 1-й половині ХІХ ст

Подождите немного. Документ загружается.

Міністерство освіти і науки України

***

Кафедра історії України

ПЛАН-КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЇ

ПРОМИСЛОВІСТЬ І ТОРГІВЛЯ НА УКРАЇНСЬКИХ

ЗЕМЛЯХ У СКЛАДІ РОСІЇ У 1-Й ПОЛОВИНІ ХІХ СТОЛІТТЯ

2007

ПЛАН ЛЕКЦІЇ:

1. Переростання середньовічної промисловості в індустріальну: галузева

структура української промисловості та її технологічний стан.

2. Торгівля на українських землях:

а) ярмаркова та базарна торгівля;

б) стаціонарна торгівля;

в) кредитно-розрахункові установи.

У ХІХ - на початку ХХ століття українські землі перебували у складі 2-х

імперій – Російської та Австро-Угорської. Ще наприкінці ХVІІІ ст. було

остаточно впроваджено та зміцнено царську владу на Лівобережжі та

Слобожанщині. Нові зміни політичного ладу на частині українських земель,

підпорядкованих Польщі, відбулися після другого (1793р.) і третього (1795р.)

поділів Речі Посполитої. До складу Російської держави ввійшли Київщина,

Брацлавщина, Східна Волинь, а потім і Західна Волинь. Таким чином,

переважна більшість українських земель від Збручу на заході по Донець на

сході опинилися під владою імперії Романових. [7; с. 233]

Царський уряд розглядав Україну як органічну частину Російської імперії:

колоніальне становище українських земель, інші історичні процеси

безпосередньо впливали на їхній економічний розвиток, структуру та

географію транспортно-економічних зв’язків.

1. Переростання середньовічної промисловості в індустріальну:

галузева структура української промисловості та її технологічний стан

Одним із найважливіших чинників розкладу феодально-кріпосницької

системи і формування капіталістичних відносин в Україні у першій половині

ХІХ ст. був подальший розвиток промисловості, не дивлячись на те, що вона

являла собою переважною мірою не що інше, як продовження

сільськогосподарського циклу, тобто займалась переробкою аграрної

сировини. [7; с. 235] Індустрія, як бачимо, виконувала подвійну функцію:

створювала для землеробства ринок збуту (сировину для підприємств,

продукти харчування) і забезпечувала насичення сільських регіонів через

ринки товарами промислового виготовлення. [2; с. 61]

На початку ХІХ ст. підприємства були 2-х типів: поміщицько-

кріпосницькі та капіталістичні (купецькі, міщанські або селянські). У

поміщицьких виробництвах працювали кріпаки, в капіталістичних – наймані

робітники. У поміщицьких підприємствах працювали ті ж люди, що були

зайняті в сільському господарстві. [1; с. 373]

Найпоширенішими галузями промисловості України були: горілчана,

суконна, селітроварна, а починаючи із 30-х рр. – цукрова.

Спостережливий Олександр І в 1816 р. небезпідставно відзначав:

«Жителів Малоросії можна поділити на два класи: одні виробляють горілку,

а інші її п’ють». Саме ґуральництво, тобто винно-горілчана галузь до

середини ХІХ ст. залишалася провідною в Україні. [4; с. 63] Характерним для

горілчаної промисловості першої половини ХІХ ст. було зосередження цієї

прибуткової галузі в руках поміщиків. Царський уряд проводив політику

протекціонізму стосовно дворянських ґуралень. Надавалися привілеї на збут і

виробництво горілки. [2; с. 62]

Виготовлення горілки складало важливу статтю доходу поміщицьких

маєтків, бо вона давала прибуток у 2-3 рази більший, ніж зерно, з якого її

виготовляли. Навіть відходи виробництва приносили зиск: барда

застосовувалась для підгодівлі великої рогатої худоби. Навіть при падінні цін

на зерно ґуральництво все ж гарантувало поміщикам стабільний прибуток.

Подільський губернатор у «Рапорті про статистичний стан губернії» за

1837р. зазначав, що головна промисловість Подільської губернії –

хліборобство та ґуральництво. Зважаючи на прибутковість останнього,

багато поміщиків переробляли не тільки свій хліб, а ще й докуповували як у

своїх селян, так і на найближчих ринках. [2; с. 61]

Технологія вироблення горілки на поміщицьких ґуральнях була досить

примітивною. На багатьох підприємствах навіть у 30-і-40-і роки

використовували відкритий вогонь, хоча вже у 20-х роках почалося

будівництво більш досконалих парових ґуралень, що не тільки

прискорювало, а й збільшувало вихід продукту. [2; с. 61-62] Продукція

ґуральництва, вироблена на власному підприємстві, збувалася у своїх шинках

або перепродувалася відкупщикам. [2; с. 63] На 1860 рік Україна давала

близько 31% цього продукту в усій Росії, пересічно 73-75 млн. в рік, або десь

11-12 л. на кожного жителя. Споживалося теж, напевно, в середньому

більше, ніж по імперії в цілому. Недарма, в Україні діяв майже кожен 2-й

шинок імперії. [4; с. 63]

Як бачимо, виробництво і продаж спиртних напоїв були важливим

елементом виробничої діяльності та джерелом грошових надходжень.

Іншою важливою галуззю поміщицького виробництва було виготовлення

сукна. Починаючи з середини ХVІІІ ст. і до 40-х рр. ХІХ ст. воно було

монополізоване дворянством. Що ж приваблювало дворян у виробництві

сукна? Передусім наявність постійного й практично безмежного ринку збуту

(казенні солдатські сукна), підтримка субсидіями з боку уряду. Поміщики,

власники суконних підприємств, які зобов’язалися постачати сукно для

потреб армії, отримували безпроцентні кредити терміном на 10 років. [2; с.

63-64]

Але незважаючи на такі вигідні умови, протягом 40-х-50-х рр. поміщицькі

суконні підприємства скорочували своє виробництво або повністю

припиняли його. Причину цього слід шукати в розвитку купецьких суконних

підприємств, які відрізнялися від поміщицьких використанням

вільнонайманої робочої сили, вищим рівнем техніки, застосуванням

передових на той час технологій, зв’язком із ринком. [2; с. 64] Тільки не

багатьом вдалося перебороти стереотипи і запровадити деякі зміни на

підприємстві (вільнонайману робочу силу, відрядну оплату кріпакам, нові

технології, використання сили пару). Це дало можливість не тільки запобігти

скороченню виробництва, а навіть розширити його. Як приклад можна

назвати фабрики Понятовського (Таганча Канівського повіту Київської

губернії), княгині Радзивілл (містечко Хабне Радомишльського повіту

київської губернії), Головінського (містечко Стеблів Канівського повіту). [2;

с. 64-65] Отже, поміщицькі підприємства, залишаючись за своєю суттю

кріпосницькими, робили спроби переходити, хоча б частково, на комерційну

основу.

Не дивлячись на те, що у дореформений період технічні вдосконалення

впроваджувалися у мануфактурне виробництво безсистемно,

найпослідовнішого характеру технічний прогрес мав на капіталістичних

суконних мануфактурах у порівнянні із поміщицькими. Провідним центром

суконного виробництва в Україні став посад Клинці Чернігівської губернії.

Перші підприємства тут виникли у 1812 році, а перші машини на них

з’явилися через 20 років. У 1834 р. на 11 клинцівських мануфактурах, за

підрахунками Т.Дерев’янкіна, налічувалося 132, а в 1845 р. на 10

мануфактурах – 283 машини різних найменувань. Однак, з усіх 15-16

операцій технологічного процесу виготовлення сукон машини

застосовувалися фактично лише у двох – у чесанні й прядінні. Решта

операцій в основному виконувалася вручну. Майже всі машини клинцівських

мануфактур являли собою машиноподібні ремісничі знаряддя, при яких роль

рухової сили виконували самі люди і живе тягло. Виняток становили тільки 2

підприємства (Д.Зубова і Я.Степутіна та П.Ісаєва). Тут з самого початку

руховою силою була вода, а потім і пара. [7; с. 236]

Таким чином, можна стверджувати, що в дореформений період у

суконній промисловості України досить значне місце займали поміщицькі

підприємства. Їх розквіт припадає на першу третину ХІХ ст. У 40-х-50-х рр.

вони поступово витісняються підприємствами купецькими. Нездатність

пристосуватися до нових ринкових умов, неефективна праця кріпаків,

примітивна техніка не змогли скласти конкуренцію купецьким

підприємствам. Лише поодиноким поміщикам-власникам фабрик вдавалося

більш-менш успішно пристосуватися до потреб товарного господарства.

На таких підприємствах частково використовувалась вільнонаймана праця,

а кріпаки одержували певну винагороду за працю.

Щодо інших галузей промисловості, то широко розгорнута була салотопна

індустрія. У 1814 р. в Україні було 5 салотопень, а в 1861 – 128. Були вони

переважно у Катеринославській, Херсонській та Харківській губерніях. [5; с.

345]

З сало топленням пов’язана була свічкова та миловарна промисловість. У

1838 р. в Україні було 88 свічкових мануфактур, а напередодні 1861р. – 129 із

продукцією на 1015800 карбованців та 54 миловарних із продукцією на 314

тис. карб. [5; с. 345]

Було багато у ХVІІІ ст. селітроварень. У 1812р. із 393 селітроварень у всій

імперії 351 були на Україні, з тієї кількості 329 на Лівобережжі і 22 на

Правобережжі та Південній Україні. У кінці 1840-х років селітроварні на

Правобережжі та на Південній Україні зникли, головним чином внаслідок

того, що стали привозити з Чіле дешеву селітру. [5; с. 345]

Поширена була скляна промисловість. Гути, які потребували багато

палива, будували там, де було досить лісу. У 1805 р. було 38 гут в Київській,

Волинській, Чернігівській та Подільській губерніях, які виробляли звичайне

віконне скло, а також високоякісні вироби – кришталь: чашки, графіни,

люстри, канделябри, церковні речі. Українські скляні вироби вивозили до

Росії та Білорусії. [5; с. 345]

Але не ці галузі промисловості набули світового значення та поставили

Україну на одне із перших місць у світі, а цукрова промисловість.

Цукроварні виникли на Правобережній Україні в 20-ті роки ХІХ ст. першою

запрацювала в 1824р. цукроварня Понятовського в Київській губернії (с.

Трощині Канівського повіту); приблизно 1825-1828рр. В Подільській

губернії почала діяти цукроварня Сабвновських (с. П’ятківці

Ольгопільського повіту). [2; с. 66] Через 25 років Україна мала вже цілу

мережу цукроварень і в 1848-1849рр. з України вивезено 849,9 тисяч пудів

цукру. [5; с. 344]

Перші цукроварні були невеликими помісними підприємствами з

примітивною технікою. Все робилося вручну, рушійною силою була худоба.

Технологія також була примітивна: цукровий сік випаровувався у відкритих

казанах (топка безпосередньо розміщувалася під казаном), за допомогою

«голого вогню» (т.зв. «вогняний спосіб»). Для добування соку буряку

нарізались на тертушці, після чого їх пресували або вимолочували гарячим

чи холодним способом. Вихід цукру при такому способі виробництва досягав

8 фунтів із берковця. [2; с. 66]

Маючи усе необхідне у своєму розпорядженні (землю для вирощування

буряку, робочу силу, запаси палива) поміщики намагалися шляхом

виробництва цукру збільшити свої прибутки. [2; с. 66] Внаслідок розвитку

цієї галузі промисловості плантації буряків зайняли широкі простори землі,

витісняючи інші сільськогосподарські культури. [4; с. 344] Царський уряд

митною політикою сприяв розвитку цієї галузі: починаючи із 1819р.

повністю було заборонено ввозити цукор-рафінад, а цукор-пісок з тростини

обкладався митом в розмірі 75 коп. з пуда. [2; с. 66]

Середина 40-х рр. стала поворотною в розвитку цукрової промисловості

на Україні – починається технічна модернізація заводів. За прикладом

українських цукрозаводчиків братів Яхненків та Симиренка підприємства

переходили на парову технологію – згущення соку в закритих апаратах при

звичайному тиску. [2; с. 66]

Варто також сказати кілька слів про вищезгадану фірму Яхненків-

Симиренків.

Уродженці Черкащини, сини колишнього кріпака-ремісника

Михайла Яхненка – Степан, Кіндрат і Терентій разом із чоловіком

їхньої сестри Анастасії Федором Симиренком заснували в 40-х рр. ХІХ

ст. промислово-торговельну фірму, яка спеціалізувалася головним

чином на виробництві і продажу цукру. Розпочинали брати Яхненки

підприємницьку діяльність з орендування двох поміщицьких млинів у

містечку Сміла, торгівлі на ярмарках борошном та гуртовим

перепродажем худоби і шкіряного товару. Розквіт фірми «Брати

Яхненки і Симиренко» припадає на 40-і-50-і рр. ХІХ ст. Тоді слава про

неї гриміла по всій Російській імперії і навіть за кордоном, бо

продукція знаменитих українців вивозилася також у зарубіжні країни.

Сховища і крамниці фірми розташовувалися в найбільших містах

України і Росії, в тому числі у Москві й Нижньому Новгороді. У

місцевих поміщиків фірма орендувала величезні земельні масиви для

вирощування цукрових буряків. Побудована нею 1843р. в с. Ташлик на

Смілянщині цукроварня першою в Україні застосовувала замість

застарілої «вогневої» нову «парову» технологію виробництва цукру. [6;

с. 94-95]

Парові заводи у порівнянні з «вогневими» забезпечували більшу

продуктивність праці, зменшували собівартість продукції. Введення парової

машини змінювало й поділ праці на виробництві. Зникли одні виробничі

процеси, з’являються інші. Відпала необхідність у погоничах та конюхах,

скоротилася кількість робітників, які обслуговували преси, зникли ті, хто

обслуговував випарні та згущу вальні котли, і з’явилися робітники при

спеціальних апаратах. Загалом кількість людей після реконструкції

зменшилася, а продуктивність праці різко зросла. [2; с. 68]

Отже, починаючи із 40-х рр. ХІХ ст. набуває дедалі більшого розвитку

цукрова промисловість, яка відтіснили всі інші галузі помісного

виробництва. Скороченню виготовлення цукру, а в деяких помістях навіть

його ліквідації сприяло введення у 1851р. акцизно-відкупної системи. Цей же

час характерний для цукрової галузі швидким зростанням кількості заводів і

малою концентрацією виробництва. У 50-ті рр. уповільнюються темпи

виникнення нових заводів, збільшується випуск на вже існуючих, проходить

технологічне переоснащення, перехід від «вогняної» технології до парової.

Найбільш успішно цукрова промисловість розвивалася у Київській губернії. У

1849р. тут було виготовлено 57,8% українського цукру (382>000 пудів).

На загальному фоні впадало в око відставання важкої індустрії, цього

локомотива й мірила модернізації ХІХ ст. ЇЇ первісток – луганський ливарний

завод – швидко «зачах» і його довелося реорганізовувати. Таким чином,

продовжували діяти «прадідівські» ливарні та майстерні Поліського краю,

виробництво яких базувалося на розробці болотних руд. Фронтальне

обстеження таких підприємств у чотирьох губерніях (Київській, Подільській,

Волинській та Чернігівській), що його провів у 50-ті роки київський

професор М.Бунге, наочно показало їхнє убозтво. Всього за рік вони

виплавляли 12 тис. пудів чавуну – стільки ж скільки 1 сучасна домна в

Англії, і в 10 разів менше за один сучасний великий завод. Це приблизно 24-

25 грамів в рік на одного жителя вищеназваних губерній. Проте, більше

одного сучасного заводу в цьому регіоні М.Бунге вважав непотрібним мати –

платоспроможність населення не дозволяла реалізовувати металовироби у

скільки-небудь великих розмірах. Таким чином, за такого стану речей

розгортання машинобудування в Україні залишалось лише буйною

фантазією. І якщо, в цілому по Росії обсяги виробництва важкої індустрії на

середину ХІХ ст. складали лише 1% всієї продукції, то в Україні вони ще

нижчі, малопомітні. Під «машиноробними підприємствами» тодішня

статистика йменує звичайні поміщицькі майстерні, які виробляли

найпростіші знаряддя праці для села. [4; с. 63-64]

Така структура економіки – до індустріальна. Її збереження йшло врозріз

із загальноєвропейськими тенденціями нарощування важкої індустрії, які

взяли розгін саме в першій половині ХІХ ст.

Не згадуючи менших галузей промисловості, можна зробити такі

висновки: протягом 1-ї половини ХІХ століття промисловість України

пережила значну еволюцію. На початку століття це була переважно

поміщицька промисловість - головним чином спрямована на задоволення

власних потреб власника; мануфактура – з працею кріпаків, які

працювали тільки тоді, коли не було сільськогосподарських робіт, або

скарбові мануфактури, на яких працювали приписні, кріпосні селяни. З

1830-х рр. поволі відбувається заміна ручної праці машинною,

перетворення мануфактур на фабрики, а разом з тим заміна кріпацької,

мало інтенсивної праці вільнонайманою, більш кваліфікованою. З другого

боку використання машин зменшує кількість працюючих, робить

невигідним для власника тримати кріпаків і підготовляє свідомість

потреби ліквідувати кріпацтво.

Характерною ознакою колоніального стану України був постійний

зв'язок між її промисловістю і промисловістю Росії. Більша частина

продукції України ішла на експорт до Росії на потреби частково казни,