Лекція - Промисловість і торгівля на українських землях у складі Росії у 1-й половині ХІХ ст

Подождите немного. Документ загружается.

частково – вільного ринку. З Росії спрямовувались українські вироби за

кордон, на Прибалтику, до Німеччини тощо, і туди приходили вони, як

російські, а не як українські.

Іншою характерною ознакою української промисловості було

опанування її чужоземними капіталістами. Серед них були росіяни –

Дягтеров, графи Бобринські, кн. Юсупов, Пастухов, жиди – Бродський,

Гальперін, Марґолін, поляки – графи Понятовський, Браницькі, князь

Радзивілл, англієць Юз, чужоземні концесіонери, що будували заводи

Донбасу.

На початку ХІХ ст. промисловість була представлена переважно

дрібними ремісничими майстернями феодального типу. Своєрідними

острівцями серед них вивищувалися нечисленні мануфактури, відкриті в

попередньому столітті. Більшість із них мала примітивну техніку й

залежну робочу силу, тобто за своїм характером це були підприємства

змішаного типу. Однак, із проникненням купецького капіталу вони

набували чіткішого буржуазного вигляду, а їхні власники виступали вже

чистими підприємцями-капіталістами. Саме їм належала головна роль у

руйнуванні середньовічних і становленні нових буржуазних відносин у

промисловості.

2. Торгівля на українських землях

Внутрішня торгівля на початку ХІХ століття зосереджувалася на ярмарках

та в місцях постійного торгу, інакше кажучи – на базарах і в крамницях.

а) ярмаркова та базарна торгівля

Iндустрiалiзацiя промисловості та сільського господарства зумовила

поглиблення суспільного поділу праці, господарську спецiалiзацiю окремих

районів України. А це в свою чергу сприяло розширенню внутрішнього

ринку, розвитку внутрішньої i зовнішньої торгiвлi. [7; с. 281]

У системі внутрішньої торгiвлi продовжували функціонувати ярмарки. В

Україні ярмарки влаштовувалися в усі пори року, але значні торгові операції

проводилися в січні, лютому, червні, липні, серпні, коли ґрунтові шляхи були

найбільш придатні для транспортування вантажів. [7; с. 281]

Торгові обороти окремих ярмарків були різними від кількох сот до

кількох мільйонів карбованців. Незважаючи на те, що міські ярмарки значно

поступались своєю кiлькiстю містечковим i сільським, на них припадала

основна частина торгового обороту. [7; с. 281-282] Діяли, зокрема, й

спецiалізованi великі ярмарки у Харкові (Хрещенський, Троїцький,

Успенський), у Сумах (Введенський), Полтаві, Кременчуці, Ніжині,

Кролевці, Стародубі, Києві (Контрактовий), Єлизаветградi (Георгіївський),

Бердичеві (Онуфріївський), Ромнах (Еллінський), Катеринославі, Одесі, що

були важливими пунктами всеросійського обміну. [1; с. 376] На цих

ярмарках широко практикувалась оптова торгівля, в якій головну роль

вiдiгравали купці й поміщики. Сюди надходили товари майже з усіх

українських губерній, багатих центральних губерній Росії, Бiлорусiї,

графства Польською, Прибалтики, а також із-за кордону. [7; с. 282]

Незважаючи на вiдсталiсть тогочасних засобів транспортування i

недосконалість шляхів сполучення, між великими ярмарками (Торгові шляхи

були ґрунтовими і перебували у дуже поганому стані. Їх рідко ремонтували, а

тому за негоди вони ставали непридатними для транспортування важких

вантажів. Будівництво шосейних шляхів в Україні почалося лише у 40-50-ті

рр. ХІХ ст., перші з яких з’єднали Харків з Москвою, Київ із Брестом. [7;

284]), що відбувались у рiзнi строки існував безпосередній зв’язок. Тiснi

контакти були також між великими дрібними ярмарками. [7; с. 282]

Зростала роль чумацького промислу. Лише зерна чумаки доправляли в

чорноморсько-азовськi порти до 40 млн. пудів щорічно. А традиційне

завезення ними солі в Україну досягло на середину ХIХ ст. 8 млн. пудів

щороку. Для перевезення такого вантажу потрібно було 120-130 тис. хур

(чумацьких возів). В асортименті чумаків з’явилися й нові товари: кам’яне

вугілля, продукція цукрових i салотопних заводів тощо. Транспортні шляхи

сягали Уралу i Середньої Азії. [6; с. 93]

Управитель Полтавської скарбничої палати Микола Арандаренко в своїй

тритомній iсторико-етнографiчнiй праці «Записки о Полтавской губернии»

[Полтава, 1848-1852 р.] так описував традиційний звичай організації

чумацького промислу: «Візникування своє чумаки провадять звичайно

валками (по-малор. фура), якi складаються з кількох десятків возів (по

чумацькому — паровиці). Валка, або фура, має свого отамана, який вiд iменi

цiлої валки най-мається для візникування, приймає заробітки i робить

розкладку за участю кожному. Таке товариство називається в них артіллю.

Кожний чумак у своїй артiлi підкоряється в суворому розумiннi всім умовам і

в разі вiдходження від них карається й навiть виганяється з артiлi. Отаман

вирішує всі суперечки остаточно, вiн призначає кару, i вся артiль

підкоряється йому безумовно». Чумаки-пiдприємцi, власники десятків хур i

волів, походили із заможних селян. Поронщиками до них наймалися зубожiлi

селяни. Деякі багаті чумаки започатковували згодом вiдомi родинні династії

великих пiдприємцiв. Отже, i цей промисел сприяв визріванню в надрах

феодально-кріпосницької системи капiталiстичного ладу. [6; 93-94]

Набагато менше значення у розвиткові національного ринку мали водні

засоби транспортування товарів. Але й у них відбувалися суттєві зміни.

Поряд з традиційними парусними суднами й плотами почали

застосовуватися пароплави. Перше парове судно для буксирування

вантажних барок збудоване в 1823 р. у маєтку князя М.С. Воронцова в с.

Мошнах Київської губернії. Через 12 рокiв мiж Кременчуком i Могильовом

почали ходити два пароплави віденського купця В. Розiнга. На

Дністровському лимані пароплави з’явилися у 1840 р., а на Десні — у 1844 р.

Наприкінці 50-х рокiв Дніпро фактично був поділений на сфери впливу двох

пароплавних компаній. На нижньому Днiпрi діяли «Товариство Днiпровсько-

Бузького пароплавства» і «Російське товариство пароплавства і торгівлі», а

вище порогів — «Товариство пароплавства по Дніпру i його притоках». У

1859 р. їм належало 17 пароплавств. [1; с. 377]

Важливу роль у внутрішній, а також зовнішній торгівлі відігравали купці.

Зростали суми зосереджених в їхніх руках капіталів. Дуже цікаве питання

про національність купецтва України ХІХ століття. Вже для Південної

України відзначалося перевагу неукраїнців у містах: Єлисаветграді – росіяни,

переважно старообрядці, в Маріуполі – греки, в Херсоні – греки, вірмени,

поляки, французи, в Нахічевані – вірмени і т.д., в Одесі, яка славилася своїм

космополітизмом, переважали серед купецтва поляки та жиди. У 1830-их

роках, з наказу Миколи І, переведено до Києва з Росії купців із великими

капіталами, які відразу зайняли провідне місце серед українського купецтва.

Так, до Києва прибули – Дегтярьов, Масалітінов, Фломін, Богатирьов,

Єлисеєв та інші. Однак, поряд із ними виростали й українські капіталісти:

серед них були брати Яхненки і зять одного із них – Симиренко. [3]

Ярмарки, з одного боку, зміцнювали зв’язки між окремими районами

України, об’єднували їх в одне економічне ціле, з другого - підтримували

зв’язки України з російськими промисловими центрами, а також iз зовнiшнiм

ринком, з країнами Центральної i Західної Європи, Сходу. [7; с. 282]

У ярмарковій торгiвлi в першій половині ХIХ ст. застосовувалися бiржовi

операції та широкі форми кредитування. Значним банківським центром, що,

крім інших, здійснював операції на ярмарках, був Бердичів. Через свої 8

банківських домів він мав зв’язки з банківськими домами Петербурга,

Москви, Варшави Одеси. Основні операції бердичівськi банкіри здійснювали

на Контрактовому ярмарку в Києві. В 1835-1844 рр. вони привезли туди 500-

600 тис. крб. сріблом, а в 1845-1849 рр. - більше1 млн. крб. [7; с. 282]

Дрiбнi мiськi, мiстечковi i сiльськi ярмарки обслуговували порівняно

невеликий район, переважно навколишні населені пункти. Торгівля тут

велася в більшості місцевими товарами вроздріб. У цих ярмарках брали

участь широкі маси місцевого населення. [7; с. 282]

У першій половині ХІХ століття Україна перетворилася на один із

найбільших центрів ярмаркової торгівлі Східної Європи. Тільки у 1858р. на її

території відбулося 1953 ярмарки, або 40% від їх загальної кількості в Росії.

Ярмарки мали велике значення в економіці України, сприяючи

торговельним зв’язкам між віддаленими місцевостями, полегшуючи

забезпечення людності потрібними товарами, особливо тоді, коли шляхи

сполучення були в первісному стані і восени та навесні ставали

непроїжджими. Шосейних доріг не було, тільки у 1850-х роках збудовано

шосе між Києвом та Брестом, Харковом та Москвою. У 1867р. Проведено

першу залізницю між Києвом і Курськом. Були річкові шляхи сполучення, але

на більших артеріях вони мали тяжкі перешкоди: на Дніпрі – пороги, на

Дністрі – каміння, та й навігація тривала неповний рік. По Дніпру ходили

баржі, вітрильні судна, плоти. Року 1823 спущено перший пароплав, а у 1838

засновано пароплавну компанію, яка мала два пароплави. За таких умов

сполучення, звичайно, ярмарки мали величезне значення.

Важливу роль у внутрішній торгівлі відігравали також сільські та мiськi

базари, торги.

На час реформи 1861 р. в містах України діяло 12140 базарів, на яких

асортимент товарів був досить широкий: крім сільськогосподарських

продуктів, продавалися мануфактурні, фабрично-заводські та ремiсничi

вироби. Мiськi базари iнколи були ринком для району, який охоплював

кілька повiтiв. [7; с. 283]

Серед містечкових виділялися базари у Ставищі (Таращанський повіт),

Смiлi, Городищі (Черкаський повіт),Таганчi (Канівський повіт Київської

гу6ерiiй). Значний торговий оборот на базарах у Смiлi, Городищі й Таганчi

був зумовлений насамперед тим, що тут знаходилися крупні на той час

промислові підприємства з великою кількістю робiтникiв. Згідно з

відомостями, опублікованими в «Журнале Министерства внутренних дел» за

1853 р., у Смілу привозилося товару на 15 тис. крб., а продавалося - на 13

тис. крб., в Городище вiдповiдно — на 12 i 10 тис. крб. На базарах у Смiлi

бувало 800 —1000 селян, 350—500 дворян, духовенства, купців i дрібних

торговців, у Городищі — 400—500 селян, 130—190 дворян, духовенства,

купців i дрібних торговців. [7; с. 283]

Сiльськi, мiстечковi та міськi базари в Україні були важливою ланкою в

тогочасній торговій системі. Через базари відбувався, обмін промисловими i

сільськогосподарськими товарами, здійснювався економічний зв’язок між

містом i селом. Базари були одним із діяльних засобів у дальшому зміцненні

економічних зв’язків між Україною i Центральною Росією.

Найбільш ходовими з місцевих товарів на українських ярмарках i базарах

були хліб та худоба. Торгівля хлібом зосереджувалась значною мірою у

руках торговцiв-скупникiв. Вiдвiдуючи сiльськi базари, мiськi торги та

ярмарки, вони скуповували хліб у селян i поміщиків, а потім перепродували

його оптовикам чи безпосередньо збували на внутрішньому або зовнішньому

ринках. Упорядники статистичного опису київської губернії, характеризуючи

торгівлю хлібом, відзначали, що «способи продажу хліба різні або поміщики

самі продають свої продукти в перші роки з доставкою їх до місць збуту,

переважно проїжджим купцям-християнам, що купують для Білорусії, або

вони продають одеським купцям на місці через посередництво комісіонерів,

яких відправляють одеські контори всередину губернії, нарешті значні партії

закуповуються купцями і різними промисловцями з євреїв». [7; с. 283]

Аналогічні свідчення про торгівлю хлібом у Херсонській губернії кінця

50-х рр. ХІХ ст. знаходимо в праці тогочасного економіста А.Шмідта. він

писав: «Торгівлею хлібом займаються окремо промисловці, які мають у краю

нескінченну кількість комісіонерів і торгівців, які одержують значний бариш

від свого посередництва. вони їздять по селищах, містечках і містах, на

базари, торги і ярмарки, скуповуючи хліб по частках, утворюють з них партії,

решетують його, продають тут же крупнішим торговцям або везуть в Одесу».

[7; с. 283-284]

До ярмарків наближалися своїм характером сільські та міські базари, що

відбувалися кілька разів на тиждень у призначені дні та години. На ці базари

приходили та приїздили селяни з своїми продуктами, а також крамарі з

різним крамом. У містах бували й щоденні базари, на які привозили селяни

свої продукти.

б) стаціонарна торгівля

Протягом першої половини ХІХ століття в Україні множилися торгівельні

заклади постійного характеру: крамниці, рундуки, ятки. У багатьох містах

крамниці містилися в так званих торговельних рядах. [1; с. 376] Кількість

постійних крамниць зростала не тільки по містах, але й по містечках та селах.

Про зростання кількості крамниць свідчать такі цифри: у 1825р. в Україні

було всього 3662 крамниці, а в 1861р. – 15089, тобто у 4 рази більше. У

деяких губерніях кількість крамниць зростала в ще швидшому темпі: у

Волинській губернії – більше як в 11 разів, Подільській – у 6, у Житомирі – з

97 до 698, в Кам’янці-Подільському – з 162 до 305. по малих містах кількість

крамниць у цей час теж зростала: у Борзні, Чернігівської губернії, з 2 до 58, в

Зінькові, Полтавської губернії, з 2 до 43, у Сквирі, Київської губернії, з 2 до

183. у 1854 році в Харкові було 991 крамниця, серед них 26 торгували

ювелірними речами, 11 книжками, 7 – порцеляною та скляними виробами. У

1845 році в Києві було 3 книгарні, 2 крамниці з кришталевим та

порцеляновим посудом, 6 – із модними товарами. [5; с. 348-349]

Жвава щоденна торгівля відбувалася у численних міських крамницях,

чисельність яких протягом 1825-1861 рр. зросла з 3,6 до 15,0 тис. Майже

так само збільшився й товарообіг. У крамницях продавалася продукція

переважно місцевого виробництва, відповідно й торгівля в них

обмежувалася впливом на невеликі місцеві ринки.

в) кредитно-розрахункові установи

Невід’ємною частиною господарського життя України були кредитно-

розрахункові установи. Головне їх призначення у дореформений (1861р.)

період полягало у підтримці поміщицького господарства. Дворянський банк,

а також інші кредитні установи («сохранные казны», «приказы

общественного призрения») давали позики під заставу населених маєтків.

Другою важливою рисою дореформеної банківської системи було те. Що

держава тримала в своїх руках монополію на використання грошових

нагромаджень. Усе це не відповідало індустріального розвитку країни. Тому

з припиненням видачі позик під населені маєтки (1859р.) почалася ліквідація

кредитних установ. Але, створюючи нову банківську систему, царський уряд

не хотів випустити із своїх рук керівних позицій у банківсько-кредитній

справі. Заснованому у 1860р. Державному банку були надані, крім права

провадити звичайні комерційні операції, й інші важливі функції. Це привело

до того, що разом з міністерством фінансів Державний банк з цілою мережею

свої контор і відділень на периферії мав вирішальний вплив на діяльність

інших банків. [7; с. 285]

У передреформену епоху зростали потреби у комерційному кредиті. З

розвитком мануфактур і фабрик з’явилося декілька приватних комерційних

банків, однак, вони мали незначні капітали. Цим користувалися лихварі, які

надавали грошові позики на кабальних умовах. На початку ХІХ ст. в Одесі,

наприклад, вони брали за надану позику 36% її суми. Із створенням

Одеського відділення державного комерційного банку лихварський процент

знизився до 12. [7; с. 285-286]

Отже, як бачимо, відставала вся комерційна структура – від кредиту до

реалізації продукції на ринку. Заклади кредиту – цього незамінного донора

великої економіки – продовжували уособлювати заклади лихварського типу –

сімейні банківські доми. В основному вони існували в Одесі та Бердичеві:

Родоконакі, Рафаловичів, Ефруссі й т.п. Вільного кредиту не вистачало, він

був дорогим6 річна ставка коливалась біля 15-25%. Кредит направлявся в

торгово-посередницькі операції та поміщикам – під заклад їхніх маєтків.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ ДО ТЕМИ:

1. Борисенко В.Й. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ

століття. 2-ге вид.: Навч. посібник. – К.: Либідь, 1998. – с. 373-378;

2. Гордуновський О.М. Розвиток промислового виробництва у поміщицьких

господарствах Правобережної України першої половини ХІХ ст. //

Український історичний журнал. – 2000. - № 1. – с. 61-71;

3. Донік О.М. Купецтво як стан в Україні ( ХІХ ст.) // Український

історичний журнал. – 2006. - №3. – с. 16-41;

4. Полонська-Василенко Н. Історія України: у 2-х Т. – Т 2. Від середини

ХVІІІ століття до 1923р. – К.: Либідь, 1992. – с. – 341-350;

5. Овдієнко П.П., Страшко Є.М. Нариси історії України ХІХ – початку ХХ

ст.: Навчальний посібник. – Ніжин. – 2001. – с. 55-68;

6. Сарбей В.Г. Національне відродження України. – К.: Видавничий дім

«Альтернативи», 1999. – с. 91-96;

7. Україна і світ. Історія господарства від первісної доби і перших

цивілізацій до становлення індустріального суспільства: Навчальний

посібник для вузів / Б.Д. Лановик, З.М. Матисякевич, Р.М. Матейко, О.Д.

Зубалій, В.І. Гринчуцький, Я.С. Глогусь, В.А. Андрущенко, Л.А.

Родіонова, О.В. Богоніс. За загальною редакцією заслуженого працівника

народної освіти України професора Б.Д. Лановика. – К.: Ґенеза, 1994. – с.

233-242, 281-295;