Лекция - Вступ у антикознавство

Подождите немного. Документ загружается.

ВСТУП У АНТИКОЗНАВСТВО

План

1. Особливості античної моделі розвитку стародавніх

суспільств.

2. Періодизація історії Стародавньої Греції.

3. Географічне положення і природні умови Стародавньої

Греції, найдавніше населення.

4. Джерела з історії Стародавньої Греції.

5. Основні проблеми сучасного антикознавства.

П і дручники

1. История Древней Греции: Учеб. /Ю.В. Андреев, Г.А.

Кошеленко, В.И. Кузищин, Л.П. Маринович - М.: Высшая

школа , 1996.-399 с.

2. Хрестоматия по Истории древней Греции // ред. Д.П.

Каллистова- М.: Мысль, 1964.

Л і тература д о вс ього курсу

1. Античная Греция: Становление и развитие полиса : в 2-х т. –

М.: Наука, 1983.

2. Античные мифы и легенды: мифологический словарь /

составитель М.>Агбунов. – М.: Микис,1993.

3. Гиро П. Быт и нравы древних греков. – Смоленск: Русич,

2000. – 624 с.

4. Гревс Р. Мифы Древней Греции. – М.,1992.

5. Дьяконов И. М. Якобсон В.А. Гражданское общество в

древности>//ВДИ. – 1998. – № 1. – С. 22– 29.

6. История древнего мира: в 3-х тт. / Ред Дьяконов,

Цвенцицкая, Неронова. – М.: Наука,1988.

7. Лисовый И. А. Ревяко К. А. Античный мир в терминах,

именах и названиях. – Минск: Беларусь, 1996.

8. Мифологический словарь / Ред. Ботвинник, Коган,

Робинович, Селецкий. – М., 1985.

9. История Европы / Ред. Е. Голубцова. – М.: Наука, 1988.

10. Проблемы методологии античного мира // ВДИ. – 1994 –

№ 1. – С. 33-44.

11. Рыжков К.. Все монархи мира: Древняя Греция, Древний

Рим, Византия. – М.: Вече, 1998.

12. Чумаченко Б.М. Вступ до культурології Античності.

Стародавня Греція. – Київ, 2003.

Античність – термін для позначення періоду, пов'язаного з

історією держав Стародавньої Греції і Риму. Хронологічно він

охоплює період приблизно з I тис. до н.е. (Гомерівської Греції) по V

ст. н.е.( падіння Західної Римської імперії у 476 р.). Своїм корінням

цей світ пов`язаний з глибокою старовиною, III тис. до н.е.

Всесвітність історії – поняття внутрішньо суперечливе. Хоча ми

вважаємо, що історія розвивається відповідно до об'єктивних законах,

ці закони на регіональному і державному рівні діють по-різному.

Античний шлях розвитку виник на пізнішому етапі розвитку

стародавніх суспільств, через два тисячоліття після виникнення

стародавніх суспільств Сходу. Якщо атрибутивною ознакою держав

Сходу, що виникли на іригаційній основі, був принцип «влада-

власність», економічною основою античності є приватна власність.

Сучасні дослідники ( Цвенцицької, Д`яконова, Василь`єва) вважають,

що антична модель розвитку стародавніх суспільств з'явилася в

результаті певної «мутації», коли під впливом яких-небудь обставин

було знищено державний сектор, що спричинило бурхливий розвиток

приватного сектора і приватного рабства.

Для розуміння античної моделі парадигмальним є поняття

«полісу». Поліс – це структуроформуючий елемент даної цивілізації.

Оскільки він також є важливим для розуміння особливостей розвитку

суспільства, то заслуговує пильнішого аналізу.

Особливості полісу.

Спрощено поліс може бути визначено як місто-держава.

Територіально це виглядало таким чином: порівняно невеликі за

розмірами території були об'єднані навколо одного ( або декількох )

міських центрів. [ у Аттиці, наприклад, сформувалися два такі

центри: Афіни і Пірей. У Спарті взагалі не було міського центру, і

даний поліс являв собою об'єднання з п'яти сіл ]. Поліс міг існувати

як певний соціальний організм лише при порівняно невеликих

розмірах колективу і території. Ще Аристотель помічав, що

«територія полісу повинна бути легко доступною щодо огляду».

Платон вважав, що приблизно 5040 повноправних громадян –

ідеальна кількість для полісного колективу.

Проте визначення полісу не вірно зводити лише до одного

визначення міста-держави. Більш плідним є підхід, яким керувалися

стародавні. Для грецьких авторів поліс – певним чином організована

спільність людей. Аристотель визначав поліс як «співтовариство

вільних людей». Теорія ідеальної держави Платона – це, по суті,

проект ідеального полісу. Таким чином, поліс – колектив громадян та

матеріальні умови його існування. Отже, поліс – громадянська,

цивільна община. Ще раз підкреслимо, що поліс відрізняється від

інших видів общин відносинами власності.

Головна особливість полісної власності полягає в її подвійному

характері: вона одночасно виступає як власність державна і власність

приватна. За Аристотелем «власність повинна бути загальною тільки

у відносному значенні, в абсолютному ж вона повинна бути

приватною». Цей подвійний характер знаходить відбиток у двох

іпостасях: 1) визначенні категорії земель, що знаходились у

суспільному володінні; 2) лише громадяни полісу мають право на

ділянку в межах полісної території (т.з. принцип винятковості ).

Операції відносно купівлі-продажу землі не заборонялися, але

ретельно відстежувалися і не могли виходити за межі цивільного

колективу.

Для полісу також властивою була ідентичність політичного

колективу з колективом землевласників, тобто обумовленість

цивільного статусу правом власності на землю. В цьому відношенні

найбільш показовою була Спарта: повноправні громадяни володіли

кларосом ( ділянкою землі ), отримували особливе виховання, брали

участь в сесситіях. Розмір ділянки землі в Греції також визначалася

об'ємом політичних прав. Відповідно до конституції Солона нижчі

суспільні прошарки брали участь лише в народних зборах, а для

виконання полісних магістратів (посад) допускалися лише заможні

класи. Помітимо, що поступово цю особливість почали порушувати.

У подальшому, згідно головному «ойкосному» ( ойкос-господарство )

принципу, голос належав лише главам домогосподарства.

Демократизм поліса був ще однією найважливішою

характеристикою. У Стародавній Греції зв'язок між громадянином і

державою був безпосереднім. Суверенітет належав народним зборам.

У найдемократичніших полісах вживалися особливі заходи, щоб

забезпечити участь громадян в політичному житті. Система

магістратів була такою, що посадовці обиралися на короткий термін,

діяли колегіально. Іншими словами, принаймні в Стародавній Греції,

не було а ні влади, а ні війська поза народом. Своєрідним аналогом

грецького полісу була римська «цивітас». Між грецьким полісом і

латинською «цивітас» існувала істотна відмінність, яка визначалася

різною роллю магістратів – політичних посад. Д. Руссель

підкреслював наступне: «Поліс – община без будь-яких органів, що

стоять над нею». Цивітас – форма політичної організації дещо іншого

типу. У Римі дуже рано виявилася влада Сенату і окремих

магістратів.

У процесі розвитку полісу поступово формується особлива

система цінностей, яка забезпечувала духовне відтворення полісу –

збереження традицій і полісного світогляду. Один з ціннісних,

успадкованих з покоління у покоління принципів, свідчив: заняття

сільським господарством – вища цінність і чеснота громадянина.

Багатство, нажите на землі – багатство від Бога. Інший постулат:

праця – не для придбання багатства, а для добування життєвих

цінностей. Даний постулат має під собою об'єктивну основу. Для

успішного відтворення полісу було необхідне збереження

гомогенності (замкнутості) цивільного колективу;

Раніше більшість дослідників зводила відмінності Античної і

Східної цивілізації до відмінностей в характері і ролі общини на

Сході і Заході. Так практично загальноприйнятою була точка зору,

згідно до якої головна відмінність Сходу від Заходу, – в тривалому

збереженні на Сході общини. За сучасними розробками, саме

античний поліс був общиною в чистому вигляді, відродженням

первіснообщинної структури на новому рівні продуктивних сил,

рівня, який на відміну від первіснообщинного устрою допускав і

вимагав експлуатації людини людиною. Поліс – це община

рівноправних громадян, і експлуатувати тут можна тільки чужаків.

На Сході ж, навпаки, відбулося «накладення» на общину політичних

суперструктур у вигляді централізованої держави, що значно

деформувало структури централізованої держави, що також

деформували громадські структури. Отримана структура була значно

більш інерційною.

Третьою визначальною ознакою античної моделі є наявність

широко розвиненого рабства. В період історії Стародавньої Греції і

Риму рабовласництво набуває класичних форм. Це значило, що праця

рабів ставала основним структуроутворюючим елементом античного

суспільства, а держави Стародавньої Греції і Риму можуть по-праву

іменуватися рабовласницькими. Основними класами

рабовласницького суспільства були рабовласники, раби і вільні

виробники (селяни, ремісники і т.д.).

Виникнення особливої для свого часу античної цивілізації в

літературі іменують так званим «грецьким чудом». Окрім трьох вище

перерахованих чинників на формування грецького чуда впливали

особливості самовідчуття греків. В першу чергу грекам, на відміну

від східних цивілізацій, була властива зосередженість на земному

житті. Вони вірили в можливість досягнення людського щастя

шляхом власних зусиль.

Важливим проявом самовідчуття греків була повага до змагань –

компетивність. Головне щастя полягало в тому, щоб здобути собі

добру славу у сучасників і нащадків. Грекам і римлянам взагалі була

невластива скромність. Як розповідіє Геродот, після перемоги при

Саламіні грецькі воєначальники голосували, хто гідний нагороди, і

кожен подав голос на користь самого себе. Іноді слави намагалися

добитися вельми сумнівним способом: Герострат підпалив храм

Артеміди в Ефесі. Змагалися і в окремих професіях. До теперішнього

часу збереглися старогрецькі списки – свого роду «Книга рекордів

Гінеса», де перелічені окремі громадяни, що прославилися

огрядністю і худиною, пияцтвом або скупістю. Грунтуючись на цих

прикладах, петербурзький дослідник Зайцев А. І. запропонував

теорію, названу «агональною» (від грецького «агон»-

змагання) .Орієнтація на успіх і прагнення прославитися і бути

першим надали могутній поштовх розвитку науки, філософії,

мистецтва. Саме в цих чинниках – одна з причин грецького чуда.

Таким чином, антична цивілізація сформувалася на абсолютно інших,

відмінних від східної, принципах. Наявність приватної власності,

полісного ладу, рабовласництво і компетивність спричинили

утворення унікального суспільства, що стало стартовою точкою

розвитку європейської цивілізації.

Багатовікова історія Стародавньої Греції розподіляється на п'ять

періодів.

1. Егейській або Крито-Мікенський період (III-II тис. до н.е.,

дополісний період), для якого властивим є зародження і існування

ранньокласових суспільств і перших держав на Криті і Пелопонесі.

2.Гомерівський період (темні століття) (XI-IX ст. до. н.е.) –

передполісний період. Період родоплемених відносин, зміст якого

включає дорійське переселення, яке, мабуть, стало причиною

тимчасового занепаду.

3. Архаїчний період (VIII-VI ст. до н.е.) – формування полісного

суспільства і держави. Велика грецька колонізація.

4. Класичний період (V-IV ст. до н.е.) – розквіт старогрецької

цивілізації, щонайвищого розвитку рабовласницьких відносин.

5. Період еллінізму (друга половина IV ст. – середина I ст. до н. е.).

Характерною рисою епохи було виникнення більш значних і

складних політичних систем, ніж у попередню епоху, і

ознаменований об'єднанням процесів розвитку Стародавньої Греції і

Стародавнього Сходу, що раніше розвивалися у певній ізоляції.

Захоплення римлянами останньої держави еллінізму, Єгипетського

царства у 30 р. до н.е., означав кінець не лише етапу еллінізму, але й

розвитку грецької цивілізації. Балканська Греція і Македонія

втратили незалежність ще раніше, в 146 р. до н.е., перетворившись на

провінцію Римської імперії.

Загальною особливістю всіх держав старовини є їх залежність від

природних чинників. Цивілізація Стародавньої Греції була

первинною цивілізацією, що обумовило її місію – першою прийняти

виклик природи в регіоні. Люди освоювали і пристосовувалися до

місцевих природних умов.

У географічному значенні територія Греції розподіляється на три

зони: Північну (Епір, Фессалія); Середню Грецію (відокремлена від

Північної вузьким Фермопільським проходом), а також Південну

(Пелопонес). Держава Стародавня Греція розташовувалася на

території Балканського півострова і західному побережжі Малої Азії.

Балканський півострів омивався морями Егейськім (на сході),

Іонічним (на заході), Критським (південь). Береги Балканського

півострова були природно порізаними. У Греції не було місцевості,

розташованої від моря на великій відстані. Егейське море також

рясніло великими і малими островами і острівними ланцюгами

(Кіклада – уздовж півострова, Спорада – уздовж берегів Малої Азії).

Острови, розташовані на незначній відстані один від одного,

сполучаючи півострів з материком, дозволяли мореплавцям уникнути

страху віддалення від суші. Такі чинники були важливими для

інтенсивного розвитку мореплавання, торгівлі і рибальства.

_ Рельєф місцевості Балканського півострова різний. Гори

Балкани досягають найбільшої висоти в Македонії та Фракії. Значну

частину території Греції займають підвищення та узгір`я. Родючих

долин не багато. Найбільших з них лише дві: Фессальська і

Лаконська. В зв'язку з цим землеробство не набуло в країні широкого

поширення. Повсюдно поширено було лише розведення винограду та

садівництво.

Греція відрізняється багатством будівельного матеріалу (вапняку,

глини, мармуру). Не обділена Греція і рудами. У Фракії знаходилися

золоті копальні, в Аттиці – срібно-свинцеві руди, на острові Евбея і

півострові Халкідика – мідні руди, в Лаконіці – залізо. Наявність

різноманих корисних копалин сприяла ранньому розвитку

ремісничого виробництва в Греції.

Населення.

Територія Балканського півострова була заселена спрадавна.

Стародавні грецькі племена, звичайно, не були єдиним народом, та і

греками вони себе не називали. Так назвали їх римляни. У пізніший

період греки іменували себе еллінами. Родовід еллінів починався з

ХII ст. до н.е. Проте Греція була заселена з III тис. до н.е. племенами

негрецького походження. Греки називали їх «пеласгами» і

«карійцями». Вірогідно, вони не належали до народів

індоєвропейської мовної сім'ї.

Перші грецькі племена з'явилися на даних територіях не раніше

2200 р. до>н.е. – 2000 р. до н.е. Можливо вони були вихідцями з

Центральної Європи, придунайських районів. Імовірно,

найчисленнішою з цих груп були ахейці, які зайняли весь Пелопонес,

а у другій половині ХV ст. до н.е. досягли Криту. Саме тому Грецію II

тис. до н.е. в історичній літературі називають «ахейською Грецією».

Джерела також дозволяють визначити території розселення інших

грецьких груп. Іонійци, ахейці та еолійці розселилися на території

материкової Греції: 1) іонійци жили в Аттиці і півночі Пелопонесу);

2) ахейці – на Пелопонесі; 3) еолійці – у Фессалії і середній Греції

(окрім Аттики).

Греки впродовж довгого терміну не мали спільної мови і

розмовляли на численних діалектах. Загальногрецька мова, «койне»,

склалася лише в період еллінізму.

Як вважають, саме у ХIII – ХI ст. почалося переселення дорійців

на південь Балканського півострова, витіснення ахейців на південь. З

того часу для центрального регіону Греції була характерна деяка

етнічна однорідність.

4. Перш ніж перейти до безпосереднього ознайомлення з історією

Стародавньої Греції, слід встановити, якими свідоцтвами

користуються дослідники, відтворюючи картини життя людини, що

жила в басейні Егейського морити за п'ять або чотири тисячі років до

нашого часу. Або, як кажуть історики, що є джерелами з історії

Стародавньої Греції?

1. Традиційно для вивчення минулого вчені користуються

письмовими джерелами, різного роду документами. Серед них,

наприклад, офіційні документи – закони якнайдавнішого афінського

законодавця Драконта, якнайдавніші закони острова Крита, звіти і

кошториси державної скарбниці Афін. Неофіційні документи

характеризують приватне життя (надгробні написи; побутові

документи: листи, шкільні вправи, рецепти лікарів і інше, спогадами

сучасників, працями стародавніх істориків-очевидців і учасників

описуваних подій і т.п.)

2. Археологічні памятники. Вивчаючи житло, знаряддя праці, посуд,

прикраси, предмети, пов'язані з релігійними культурами, витвори

мистецтва і та ін., пам'ятники матеріальної культури, вчені можуть

відновити картину розвитку економіки, судити про соціальний лад,

побут, релігійні представлення людей, що жили в давно минулий час.

Завдяки розкопкам відкриті вулиці, храми, прикраси великого ряду

крупних стародавніх міст і т.п.

3. Ще одним важливим джерелом з історії Греції є усні віддання і

міфи, які, проте, в подальшому набули письмової форми. Можливо,

багато хто з вас читав, або чув розповіді про грізного царя острова

Крита Міноса і чудовисько Мінотавра, що мешкав у загадковому

лабіринті, про чудового художника Дедала, що піднявся із своїм

сином Ікаром в повітря на крилах. Через тисячоліття до нас дійшли

поеми великого оповідача Гомера «Ілліада» і «Одіссея».

Ще сто років тому вважали, що старогрецькі оповіді – це

прекрасна казка, красива поетична вигадка, яка не має реальної

історичної основи. Наприкінці минулого століття археологи

розпочали розкопки тих місць, що були пов'язані з гомерівським

епосом. Під шарами землі і піску, що тисячоліттями накопичувалися,

дослідники знайшли стародавні міста і фортеці, могутні оборонні

башти, драбини, колонади, басейни, багатобарвні фрески і т.п. Вчені

встановили, що у Гомера можна знайти історичні достовірні

відомості про Троянську війну, про реально існуючих Мікени і Трою.

Письмові джерела. Вивчення більшої частини письмових

джерел було полегшено знанням старогрецької мови. Адже мовна

традиція була збережена в академічному середовищі через епоху

середньовіччя і нового часу. Грецьку історіографію не можна назвати

наукою в буквальному розумінні цього слова, бо вона розвивалася як

один з жанрів літератури, основне призначення якої було повчання.

Найдавнішими літературними пам'ятниками є поеми Гомера

«Ілліада» і «Одіссея», про яких ми вже з вами згадували, а в

подальшому говоритимемо ще детальніше. Цінність цих творів

полягає у тому, що в них в яскравій формі знайшли віддзеркалення

побут, суспільний устрій, вірування і звичаї грецьких племен, на зорі

грецької історії, при переході від громадський родового ладу до

класового рабовласницького суспільства.

На межі VIII – VII ст. до н.е. з'явилися твори біотійського поета

Гесіода. Особливий інтерес для нас представляє поема «Труди і дні»,

яка знайомить нас з життям грецьких селян в ранній період існування

рабовласницького ладу.

У VI столітті в іонійських містах Малої Азії з'явилися прозаїчні

твори, творців яких називають логографами, тобто авторами

прозаїчних творів (від «логос» - слово, «графо» - пишу ). У ті далекі

часи кожне місто, кожна область мали свої власні легенди і перекази

про героїв. Логографи, цікавлячись минулим своїх міст,

використовували ці легенди і віддання, численні міфи і оповіді в

описах своїх міст, часто не відрізняючи дійсність від вигадки. У

цьому, зрозуміло, великий недолік праць логографов як джерел. З

іншого боку, ці прозаїчні твори представляють певний інтерес. У них

періодично зустрічаються згадки про реальні документи. Оскільки

логографи багато подорожували, їх географічні і етнографічні

відомості носять достовірний характер. Твори логографів дійшли до

нас в незначних уривках і в переказах стародавніх авторів.

Найбільшою популярністю серед логографів користувався Гекатей

Мілетський, який жив у другій половині VI – напочатку V ст. до н.е.

Йому належить так звана «Генеалогія», тобто родовід «героїв»

( мається на увазі міфічні предки ) і «Землеопису», в якому він

представив першу географічну карту Греції.

Серед пізніх логографов слід згадати Гелланіка з Метілен

(розташована на острові Лесбос), який жив у V – на початку VI

століть до н.е. Він поклав початок численним «аттікографам», тобто

нарисам з історії Аттики. Йому першому належить опис Аттики,

Афінської держави.

Вивчаючи пізніші літературні джерела – твори старогрецьких

істориків, філософів, письменників і т.п – важливо брати до уваги

політичні переконання авторів. Також необхідно враховувати

суб'єктивний характер авторських творів, властивий, втім, будь-якому

іншому історичному джерелу.

Першим істориком (у найближчому значенні цього слова ) по

праву вважають Геродота (490(480) – 430(424) рр. до н.е.). Геродот –

старогрецький історик з міста Галікарнас. Він походив із знатного

роду, що виконував значну роль в політичному житті міста.

Відповідно до інших нечисленних відомостей, Геродот брав участь в

боротьбі проти тиранічної влади і певний час жив вигнанцем на

острові Самос. Значну частину свого життя провів в подорожах.

Відвідав Малу Азію, Вавилон, Фінікію, Єгипет, Пелопонес, Сіцілію,

побережжя Чорного моря ( від Візантії до Ольвії). Вирішальне

значення у формуванні політичних поглядів зіграло перебування в

Афінах, близькість до Перікла. Афіни він вважав своєю другою

батьківщиною, тому червоною ниткою через його працю проходить

велика симпатія до Афін. Він високо оцінює їх роль у військових і

політичних подіях того часу, зокрема у греко-перських війнах.

Останні роки життя дослідник провів у Фурії ( Південна Італія).

Праця Геродота, умовно звана «Історією», містить обширний

етнографічний історико-географічний матеріал. Обьедіняющей ідеєю

праці Геродота є ідея боротьби грецького миру із східним світом.

Дослідження Геродота «Історія греко-перських війн» починається

словами: «Нижченаведені дослідження Геродот Галікарнасській

надає для того, щоб від часу не згладилися з нашої пам'яті діяння

людей, а також, щоб не були безславно забуті величезні, гідні

здивування, споруди, виконані частково еллінами, частково

варварами, головним же чином для того, щоб не забута було причина,

за якою виникла між ними війна». Кульмінація твору – похід Ксеркса

на Грецію (480>р. до н.е.). Надаючи докладний опис країн

Персидської держави, розповідає їх історію (особлива увага – Мідії та

Єгипту). Розповідаючи про похід Дарія на скіфів, описує історію

скіфів. У перших трьох книгах він викладає історію малоазійських

народів, Персії, Ассірії, Єгипту і прилеглих до нього країн, а у