Лекция - Вступ у антикознавство

Подождите немного. Документ загружается.

четвертій – опис Скіфії. V–IX розділи присвячені подіям греко-

перських війн.

Для стиля Геродота-історика характерні наступні особливості.

Розповідь Геродота наповнена екскурсами і відступами. Точні описи

чергуються з новелами і розповідями. У поясненні історичних подій

немає єдиного підходу.

Інколи він пояснює їх як результат суспільної діяльності, інколи

– провидіння богів. У Геродота багато загального з логографами. Він

також відомості з міфів сприймає як історичні події. Успіхи

історичного діяча вважає результатом здібностей і умінь конкретної

особи, в чому полягає чимала заслуга методу Геродота.

Питання про достовірність праці Геродота пов'язане з питанням

про джерела. Йими були: праця Гекатея Мілетського «Опис землі», а

також усна традиція. При тому, що матеріал, що використовується як

джерело, явно не був рівноцінним, Геродот старався сумлінно його

відтворити, при цьому часто забезпечував його своїм коментарем.

Геродот зробив такий значний вплив на подальших істориків, що

Цицерон назвав його «батьком історії».

Молодшим сучасником Геродота був афінянин Фукідід (близько

460–395>рр. до н.е. ), автор історії, присвяченій Пелопоннесській

війні. У своїй книзі автор показує запекле зіткнення двох воєнних

альянсів Еллади – Афінської морської держави і Пелопонесського

союзу на чолі із Спартою. За політичними переконаннями він був

помірним демократом, прихильником Перікла. Відомо, що Фукидід

пережив всю війну, усвідомлював її важливість і збирав інформацію

цілеспрямовано. На сьомому році війни Фукидід був стратегом і

очолював ескадру в сім кораблів поблизу о.Фасоса. За невдачі у

кампанії Фукидіда було вигнано і близько 20 літ провів у вигнанні.

Стародавні критики цінували Фукидіда як письменника. За словами

одного з них: «Афіняни вигнали Фукидіда як полководця, призвали

його назад як історика, дивуючись красномовству того, чию доблесть

раніше засуджували».

Історія Фукидіда – один з видатних історичних творів

античного миру. І хоча Фукидід молодший Геродота лише на 25–30

років, праця його склала цілу епоху в античній історіографії.

Відшукання істини – головна мета його праці. Фукидіда часто

іменують родоначальником історичної критики. «Я не вважав, -

пояснює Фукидід, - головним своїм завданням записувати те, про що

дізнавався від першого стрічного, але те, що чув від інших, після

точних, наскільки можливо, досліджень щодо кожного факту, окремо

узятого». Окрім свідоцтв сучасників, Фукидід користувався

документами, про існування яких ми взнаємо лише з його праці.

Метод Фукидіда максимально об'єктивний для свого часу. У своїй

«Історії» він розрізняє причини і мотиви подій. Фукідід не вірить в

чудеса, він з сумнівом ставиться до прогнозів, але не може подолати

фаталізму – віру в долю.

Події Пелопонесської війни подані у хронологічному порядку.

При цьому, військовим подіям надається найбільша увага. Хід

військових дій в своїй «Історії» Фукидід викладає послідовно і

систематично.Фукидид також не залишає без уваги сюжети

внутрішньої і дипломатичної історії, проте використовує їх задля

яскравішого опису військових дій. При цьому автор прагне показати,

який величезний вплив на хід війни здійснює боротьба усередині

окремих грецьких держав.

Фукидід прагне, за його словами, описати історичні явища так,

щоб його дослідження зберегло навіки значення для людства. Можна

стверджувати, що це завдання було виконано Фукидідом, бо він був

прямим попередником історіографії нового часу. Смерть

перешкодила Фукидіду закінчити свою книгу. Його дослідження

спробував продовжити Ксенофонт ( ок. 430 –355 рр. до н.е. ).

Ксенофонт походить з багатої афінської сім'ї. Будучи афінським

громадянином, він, проте, був супротивником афінської демократії і

прихильником олігархічної Спарти. Праця Ксенофонта «Грецька

історія» є продовженням праці Фукидіда. Інколи він умовчує в своїй

«Історії» про найважливіші події, що мають відношення до Афін, але

не пропускає другорядних подій, які позитивно характеризують

Спарту. Праця Ксенофонта має велике значення як першоджерело, бо

події першої половини IV ст. до н.е. описуються у цього автора

послідовно.

Як історик, Ксенофонт значно поступається Фукидіду. Він надає

велике значення «Втручанню богів», перебільшує роль окремих осіб

в розвитку історичних подій, ідеалізує Спарту і її політичний устрій.

Перу Ксенофонта належать і інші трактати: «Анабасис» ( Спогад

про похід грецьких найманців углиб перського царства); «Державний

лад Спарти», де ідеалізується спартанський політичний устрій;

«Економіка», де представлені цікаві відомості про економічну

історію Греції та ін.

«Найбільшим мислителем старовини» сучасні дослідники

називають Аристотелем (384–322 рр. до н.е). Великий

давньогрецький учений і філософ народився в місті Стагирі (кол. у

Фракії). У 17 років майбутній вчений переїхав до Афін, де навчався в

академії Платона. Після деякого періоду викладання в академії

Аристотель в Афінах відкриває свою школу. У 343 р. стає

вихователем Олександра Македонського. У 335 р. після повернення

до Афін заснував Лікей.

Праці Аристотеля охоплюють різні області знань. Школа Аристотеля

займалася описом державного ладу стародавніх держав. З 158 таких

«описів» повністю збереглася лише «Афінська політія».

Аристотель виправдовував рабовласництво, вважаючи його

природним станом в суспільстві. Рабство – суспільно-необхідний для

суспільства інститут. Оскільки громадяни повинні мати дозвілля, їм

слід бути вільними від турбот. Відстоюючи приватну власність,

Аристотель виступав проти планів Платона про усуспільнення майна.

Був прихильником переважання у суспільстві «середнього достатку»,

«середніх людей», що було б гарантом стабільності суспільства.

Виступав проти лихварства.

Аристотель розробив свою теорію держави. Держава, за

Аристотелем, покликана об'єднувати лише вільних людей, раби –

поза державою. Люди фізичної праці (ремісники) виключаються з

числа громадян. Причини утворення держави Аристотель бачив в

прагненні людей до спілкування. Держава – необхідна структура:

«Той, хто стоїть поза державою, або Бог, або звір». Велику увагу

приділяє формам держав. Держави розділяє на «вірні» (монархія,

аристократія, політія ) і «невірні» (тиранія, олігархія, демократія).

Ідеалом вважав політію – «середній» державний лад помірної

цензової демократії, де політичними правами користується більшість

населення. До Афінської демократії періоду розквіту відносився

негативно, розглядаючи її як «крайню демократію». Несхвально

відносився до діяльності Фемістокла і Перікла; кращим діячем

вважав Солона – творця «середнього» державного ладу ( з'єднання

демократії і аристократії ).

Історична література періоду еллінізму надзвичайно обширна.

Найбільший слід в історичній літературі того періоду залишили

походи А.>Македонського. Історії походів присвячені праці

сподвижників Олександра – Птолемея I, Арістобула і Клітарха, а

також праця історика II століття до н.е. Арріана.

У першій половині II століття до н.е. створив свою працю

«Загальна історія» видатний критик старовини Полібій ( близько 201–

120 рр. до н.е.). Полібій брав активну участь в політичному житті

Греції, був одним з керівників Ахейського союзу. Після третьої

Македонської війни (у 168 р. до н.е.). Полібій був серед тисячі

ахейцев, яких було відправлено заручником до Риму, де прожив

близько 16 років. Полібій – автор «Історії» в сорока книгах, з яких

повністю збереглися лише перші п'ять книг. «Історія» Полібія є

фактично першою спробою викладення «загальної історії» Греції,

Македонії, Малої Азії, Сірії, Єгипту, Карфагену і Риму в їх взаємному

зв'язку.

У центрі уваги Полібія – політична історія. Полібій вважає, що

головне завдання історика полягає не у описі подій, а їх поясненнях, в

з'ясуванні причинності і взаємозв'язку подій. Полібій вимагав від

історика особистої участі в подіях, знання про певних осіб, географії.

Сам він цілком відповідав цим вимогам. Працю Полібія можна

вважати одним з серйозних історичних творів античності.

У I ст. до н.е. і в перші століття нашої ери Греція, будучи вже

провінцією римської світової держави, дала ряд крупних світових

істориків. До їх числа відносяться Діодор Сіцілійський, який створив

велику працю з загальної історії під назвою «Історична бібліотека»,

що складалася з сорока книг. Його твір охоплює історію Сходу,

Греції та Риму. З історії Греції у Діодора ми знаходимо відомості,

недостатньо представлені в інших джерелах, починаючи з V століття

до н.е. Зокрема, в його «Історичній бібліотеці» є ряд цікавих

повідомлень про Філіппа та Олександра Македонських.

Ряд цінних цікавих відомостей з історії Стародавньої Греції

міститься в працях Плутарха (близько 46–126 рр. до н.е. ). Плутарх

народився близько 46 р. н е. у Херонеї. Будучи вихідцем з досить

багатої сім'ї, початкову освіту отримав у рідному місті, а потім

продовжив навчатися в Афінах. Знаходячись в Афінах, він став

свідком подорожі Нерона по Греції у 66 р. н .е. Не вважаючи себе

істориком, Плутарх прочитав в оригіналі всю серйозну класичну

літературу, відвідав Олександрію – центр культури еллінізму, Корінф

і Спарту, Рим. У місті Ромула він брав участь у філософських

суперечках і публічних виступах. Завдяки своїм знанням набув

прихильність імператора Траяна, і за деякими відомостями, був його

вчителем. У подальшому Плутарх брав участь у політичній

діяльності, обирався архонтом. З 95 р. н.е. Плутарх був верховним

жерцем одного з дельфійських храмів. «Порівняльний життєпис»

Плутарха – вершина античного біографічного жанру. Мета його

дослідження – не опис подій, але характерів, які, на думку автора,

часто виявляються в незначних вчинках, випадковому слові.

Дивлячись в історію, немов в дзеркало, кожен читач повинен

прагнути змінити на краще своє власне життя.

У роботі історик презентував біографії героїв Греції і Риму. З 70

парних біографій збереглося 46. Є також чотири біографії, паралелі

до яких втрачено. Об'єднуючи в пари біографії знаменитих римлян і

греків, Плутарх завжди знаходив схожість в долях своїх героїв. Так

Дідон і Брут об'єднані, перш за все, як платоніки. У діяльності і образі

думок відчувається вплив ідей академії. Пірр і Марій – обидва

хоробрі полководці, але нехтують духовною культурою. Підбір героїв

збірки наочно демонструє ставлення Плутарха до багатьох проблем

того часу. Порівнюючи біографії великих греків і римлян він часто

віддає перевагу другому, немов переклоняючись перед могутньою

силою, що зуміла підкорити греків. Але з іншого боку, якщо б він

прийняв позицію греків, його дії могли бути розглянуті як крок проти

Риму. Плутарх вірив в можливість відродження еллінства під владою

цезарів. Виразно усвідомлюючи всі мінуси римського панування, він

бачив вихід в непротивленні римлянам і умінні знайти впливових

покровителів. Зближуючи греків і варварів в своїх творах, Плутарх

прагнув довести своїм співвітчизникам, що римляни – не варвари, не

менш великий народ, ніж греки. Біографії Плутарха мали велике

історичне значення, адже він користувався численною літературою,

що не дійшла до нас. Свої біографії Плутарх висловлює у формі

історичної розповіді, зупиняючись в них не стільки на діяннях,

скільки на особах. Залишивши нащадкам безцінний історичний

матеріал, біограф з Херонеї не вважав себе істориком. Історія зі всіма

її фактами стала лише фоном для його оповідань.

Перу Плутарха належали і інші твори: «Етичні твори», «Про

підступність Геродота», «Римські розшуки». В цілому, судячи з

каталога, складеного його сином Лампрієм, Плутарху належать 210

творів. Але кращим з них є «Паралельні життєписи».

Історичні твори античної епохи дозволяють відновити в

основних рисах хід всієї історичної історії, виділити її основні

моменти, вони презентують велику кількість матеріалів для вивчення

грецького рабовласницького суспільства на різних стадіях його

розвитку.