Кузьменко С.Г. (ред.) Міжнародне приватне право

Подождите немного. Документ загружается.

141

Глава 6. Деліктні забов’язання в міжнародному приватному праві

навіть за відсутності шкоди, що підлягає грошовій оцінці. Зокрема,

до деліктів без шкоди у англо-американській цивілістичній доктри-

ні належать: порушення володіння, письмовий наклеп, фізичний

вплив на особу (незаконне позбавлення волі) тощо.

Шкода за цивільним законодавством Японії розглядається за-

лежно від блага, якому вона завдана: майнова (пошкодження речі),

моральна (завдання тілесних ушкоджень – ст. 710 ЦК). Збиток

може бути активним чи пасивним залежно від форми поведін-

ки делінквента. Загалом наявність шкоди доводиться потерпілим,

крім випадків презумпції шкоди в разі пошкодження речі, тілесних

ушкоджень тощо, і тоді залишається проблема визначення такої

шкоди у грошовому еквіваленті. Подібні вислови наводяться й щодо

моральної шкоди, заподіяної близьким родичам, у випадку смерті

потерпілого.

Майнові збитки, згідно з японським цивільним законодавством,

можуть виникати не тільки при втратах майнового характеру, але й

при завданні моральної шкоди чи посяганні на особисті права. Од-

нак, якщо при завданні майнової шкоди відшкодуванню підлягає

вартісний еквівалент порушеного майнового права, то при завданні

моральної шкоди – саме вказаний моральний збиток. При цьому об-

числення морального збитку здійснюється, виходячи з меж страж-

дання, що спричиняються звичайній людині, а також з врахуванням

звичаю і принципу справедливості [6, С. 144–146].

Подібні висновки маємо за наслідками аналізу й російського ци-

вільного законодавства, однак про моральну шкоду мова може йти

лише у випадках, встановлених діючим законодавством (п. 1 ст. 151,

п. 2 ст. 1099 ЦК). Тобто, коли те чи інше моральне або фізичне страж-

дання окреслено російським законодавством як моральна шкода, то

вона підлягає відшкодуванню в межах деліктних зобов’язань. В час-

тині різновидів майнової шкоди за російським законодавством ст.

15 ЦК РФ подібним чином до ст. 22 ЦК України визначає сутність

реальних збитків та упущеної вигоди. Стаття 151 ЦК РФ під мо-

ральною шкодою розуміє будь-які фізичні чи моральні страждання

фізичної особи або приниженні честі, гідності, ділової репутації фі-

зичної особи чи ділової репутації юридичної (ст. 152 ЦК РФ).

Причинний зв'язок між протиправною поведінкою делінк-

вента і заподіяною шкодою як наступна передумова виникнення

деліктної відповідальності розглядається у цивільному законодав-

стві країн сучасності. Причинний зв’язок розуміється правниками

142

Міжнародне приватне право

як філософська категорія, що відображає такі об’єктивно існуючі

зв’язки в природі і суспільстві, в яких одні явища виступають при-

чиною, а інші – наслідком таких причин. Серед теорій причинного

зв’язку у національних правових системах поширеними є теорія ек-

вівалентності (теорія необхідної умови), змістом якої є обов’язкова

наявність протиправної дії як передумови виникнення деліктного

зобов’язання, і теорія адекватного причинного зв’язку, сутністю

якої є констатація причинного зв’язку у випадку, коли протиправна

дія суттєво збільшує можливість настання шкідливих наслідків [11,

С. 430–431].

§ 823 НЦУ, ст. 1382 ФЦК чітко пов’язують протиправну пове-

дінку делінквента і відповідні негативні наслідки такої поведінки,

що створює відповідні правові наслідки виникнення зобов’язання

з відшкодування шкоди. Водночас, при встановленні причинного

зв’язку німецька та швейцарська судова практика зазвичай керу-

ються теорією адекватного причинного зв’язку, недотримання якої

призводить до визнання помилки у праві, а не у факті. § 254 НЦУ

містить з приводу цього чіткий припис, згідно з яким розмір відшко-

дування може бути зменшений залежно від того, яким чином винні

дії потерпілого сприяли настанню шкоди.

Згідно з п. 1 ст. 1064 ЦК РФ, причинний зв’язок є обов’язковою

передумовою виникнення деліктного зобов’язання і існує об’єктивно,

незалежно від свідомості учасників такого правовідношення.

За японським цивільним законодавством, деліктна відпові-

дальність не встановлюється за відсутності реального причинного

зв’язку між протиправною поведінкою делінквента та заподіяною

потерпілому шкодою, який повинен бути доведений саме останнім.

За певних обставин доведення такого зв’язку є досить проблематич-

ним, як-то наявність причинного зв’язку між хворобою і споживан-

ням хворим певного лікарського препарату [6, С. 144].

В англо-американському праві віднайшла своє місце доктрина

“ближньої причини”, згідно з якою особа відповідає лише за дії, що

стали найближчою причиною заподіяної шкоди. У цьому аспекті

буде доречним такий приклад: у порту Сіднея через халатність ко-

манди танкера відповідача Wagon-Mound в морі при заправці вили-

лась велика кількість нафти, яка розплилась акваторією, досягнув-

ши верфі позивача. Останній, отримавши завірення від відповідача,

що за нормальних умов нафта, що розплилась на поверхні води, є

безпечною, продовжив ремонт судна на власній верфі. При цьому

143

Глава 6. Деліктні забов’язання в міжнародному приватному праві

під час проведення зварювальних робіт краплі розплавленого мета-

лу потрапили на пропливаюче ганчір’я, яке запалало й стало при-

чиною пожежі, що мала наслідком заподіяння шкоди верфі та судну.

За наслідками розгляду такої справи суд ухвалив рішення, згідно

з яким відповідач несе відповідальність лише за той збиток, який

«розумна людина повинна була передбачити». Тобто, у цьому ви-

падку загалом розумно було передбачити можливість забруднення

нафтою верфі позивача, але не пожежі, причому виниклої саме в та-

кий незвичайний спосіб.

Додатково треба вказати, що до цієї справи суди чітко керува-

лися рішенням Апеляційного суду за справою Polemis and Furness,

Withy & Co. (1921) З К.В. 560, згідно з яким відповідач, що не до-

тримується необхідних заходів обережності, несе відповідальність

за прямі збитки, навіть якщо їх і не можна було передбачити [8, С.

379].

Висвітлюючи проблему каузальності в англо-американському

деліктному праві, не можна оминути питання «втручання» певної

причини (novus actus interveniens) при подальшому розвитку на-

слідків заподіяння шкоди. Причиною «втручання» може бути не-

скінченна кількість подій, обставин, а також дій інших осіб. Судовою

практикою були зроблені спроби напрацювати правила неможли-

вості покладення на делінквента відповідальності при подібній при-

чині. Однак, з огляду на сутнісні ознаки цієї правової системи, всі

питання, що пов’язані з застосуванням novus actus interveniens по-

вністю перекладаються на вирішення судів. Зокрема, суди дотриму-

ються позиції: якщо можливість виникнення причини «втручання»

могла бути передбачена «звичайною людиною», то делінквент несе

відповідальність на загальних підставах [5, С. 74–77].

Вина як наступна умова виникнення деліктного зобов’язання

визначається у цивільно-правовій теорії у декількох значеннях: 1)

як психічне ставлення делінквента до вчиненого ним діяння, що по

суті запозичене з сутності вини в публічно-правовому делікті; 2) як

необхідна дбайливість і обачність делінквента при виконанні сво-

їх обов’язків та реалізації своїх прав. Загальним для всіх правових

родин є виділення вини делінквента у двох формах: наміру чи нео-

бережності.

У цивільному кодексі Наполеона відсутнє чітке відмежування

категорій протиправної поведінки та вини як передумов виникнен-

ня деліктного зобов’язання, більше того – протиправна поведінка

144

Міжнародне приватне право

сприймається як складова вини. При цьому Французький цивіль-

ний кодекс за критерій розмежування між деліктними та квазіде-

ліктними зобов’язаннями сприймає саме форму вини делінквента,

якщо вина у формі умислу, то маємо делікт, у формі необережнос-

ті – квазіделікт. Однак, оскільки правові наслідки як для деліктів,

так і квазіделіктів однакові, то практичне значення таке законодавче

відмежування не має.

ФЦК у ст. 1384 передбачає відповідальність не тільки за свої дії,

але й за дії інших осіб та шкоду, завдану речами делінквента. Так, в

межах означеної статті передбачена відповідальність батьків за шко-

ду, завдану неповнолітніми дітьми, наставників – за шкоду, завдану

їх учнями, наймачів – за шкоду, завдану при виконанні ними своїх

обов’язків, згідно зі ст. 1385 ФЦК, особа несе відповідальність за шко-

ду, завдану її тваринами, а також згідно зі ст. 1386 ФЦК, за шкоду, за-

вдану руйнуванням будівлі внаслідок недоліків ремонту чи дефектів

будівлі. Французькій цивілістиці властиве також поняття змішаної

вини, коли судова практика враховує вину як делінквента, так і по-

терпілого для встановлення відповідних правових наслідків.

Водночас, німецьке цивільне законодавство розглядає проти-

правну поведінку делінквента незалежно від вини. Остання при

цьому чітко розуміється як суб’єктивне відношення делінквента до

вчиненого ним протиправного діяння. Подібно до французького ци-

вільного законодавства НЦУ теж передбачає випадки притягнення

до відповідальності особи не за свої дії, як-то за дії неповнолітніх

(§ 823), дії осіб що виконують певні обов’язки за замовленням де-

лінквента (§ 831). Також за аналогією зі ст.ст. 1385, 1396 ФЦК §§

833–836 передбачають відповідальність власників тварин і відпові-

дальність за шкоду, завдану руйнуванням будівлі внаслідок її кон-

структивних дефектів чи неналежного утримання.

У цивільному законодавстві Російської Федерації чітко відмеж-

овується вина у формі умислу чи необережності, за яких може йти

мова про виникнення делікту. Пункт 2 ст. 1064 ЦК РФ чітко фор-

мулює, що особа, яка заподіяла шкоду, звільняється від відповідаль-

ності, якщо доведе, що шкода заподіяна не з її вини. Таким чином

підтверджується обов’язковість вини як умови делікту й встанов-

люється презумпція винуватості делінквента. Аналіз ст. 1083 ЦК

РФ дає привід до висновку про правове значення саме грубої нео-

бережності потерпілого для правових наслідків зменшення відпо-

відальності делінквента. Більше того, російським законодавством

145

Глава 6. Деліктні забов’язання в міжнародному приватному праві

передбачаються випадки безвинної відповідальності у випадку за-

подіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки (п. 1 ст. 1079 ЦК),

заподіяння шкоди незаконними діями органів дізнання, попере-

днього слідства, прокуратури та суду (ст. 1070).

Стаття 709 ЦК та рішення Верховного суду Японії від 22 груд-

ня 1916 року передбачають необхідною передумовою виникнення

деліктної відповідальності наявність при заподіянні шкоди наміру

чи необережності з боку делінквента. Під умислом тут розуміється

усвідомлення делінквентом того, що його поведінка матиме наслід-

ком завдання шкоди іншій особі, а під необережністю – зневага ви-

могами законодавства або відсутність належної уваги, що проявля-

ється звичайною людиною. Водночас, для окремих правопорушень

обов’язковою умовою виникнення деліктного зобов’язання є наяв-

ність саме умислу як-то при обмані чи насильстві, а в решті випадків –

наявність умислу чи необережності не відмежовується [6, С. 137].

Англо-американське право в переважній частині передбачає на-

стання деліктної відповідальності за наявності вини з боку заподіюва-

ча шкоди. Під суто юридичним поняттям вини в межах цивілістичної

доктрини цієї правової родини розуміється не більше ніж відхилення

від зразка поведінки, яку суспільство вимагає від індивіда для захис-

ту інших. Основними формами вини є також умисел як прямий, так і

евентуальний, та необережність. Критерієм відмежування необереж-

ності від умислу є відсутність бажання шкідливих наслідків.

За загальним правилом англо-американське деліктне право при

встановленні рівня деліктної відповідальності і розмірів шкоди, що

підлягає відшкодуванню, не робить розмежування між умислом та

необережністю. Водночас, законодавством передбачені випадки ви-

никнення деліктних зобов’язань лише за наявності умислу в діях де-

лінквента, як-то заподіяння шкоди під впливом обману.

В системі правопорушень необережність посідає проміжне міс-

це між умислом і безумовною відповідальністю. Прикладом необе-

режності в діях делінквента може бути справа Vaugham v. Menlove

(1837 г.), згідно з якою власник стогу сіна був попереджений про

його перегрівання до небезпечної температури, а це може стати при-

чиною загоряння й подальшого розповсюдження вогню на сусідську

земельну ділянку.

З питань розмежування різновидів необережності необхідно

навести думку англійського судді Холма, який ще у 1704 році ви-

значав відмінність між звичайною, легкою та грубою необережніс-

146

Міжнародне приватне право

тю (ordinary, slight and gross), яка знайшла своє найбільше засто-

сування у розмежуванні деліктної відповідальності за наслідками

дорожньо-транспортних пригод. Надалі подібна позиція віднайшла

застосування у судовій практиці США, а в Англії переважно від неї

поступово відійшли. Під необережністю загалом, як і в більшості

правових систем світу розуміється така поведінка, яка виражається

у здійсненні чогось, що благорозумна, поміркована людина не зро-

била б за подібних обставин, у відмові від вчинення того, що благо-

розумна, поміркована людина вчинила б за подібних обставин.

Водночас, в межах англо-американської доктрини в більшості по-

зовів, що ґрунтуються на необережності, виникають передумови для

заперечень з боку відповідача з посиланням на необережність постраж-

далого, або так звану згадану вище «змішану вину». Суть подібних за-

перечень полягає в посиланні на те, що, допускаючи необережність з

боку відповідача, однак можна було б оминути заподіяння шкоди, якщо

б не зазначена необережність з боку потерпілого. Судовою практикою

напрацьовані такі правила, які обмежують дію принципу «змішаної

вини»: 1) якщо попередня необережність відповідача змусила пози-

вача поспішно прийняти рішення в критичний момент, то позивач не

несе наслідків змішаної вини тільки тому, що він не зміг обрати кращу з

можливостей; 2) будь-яка поведінка відповідача, що сприяла вчиненню

дитиною проступку, який мав наслідком заподіяння шкоди саме дити-

ні, виключає можливість відповідача посилатись на необережність ди-

тини як складову змішаної вини або навіть на її правопорушення.

Згадана безумовна відповідальність у англо-американському

праві тлумачиться як відповідальність за результати своєї діяльнос-

ті незалежно від поставлення питання про необережність. Виник-

нення подібних випадків припускає наявність такого положення,

коли діяльність пов’язана з ризиком і шкідливі наслідки можливі

незалежно від будь-яких заходів обережності, водночас діяльність

приносить достатню суспільну користь для того, щоб вона дозволя-

лась. Сама ж подібна діяльність допускається правом за умови при-

йняття на себе особою, що проводить таку діяльність, будь-якого

пов’язаного з нею ризику. Серед прикладів наводяться випадки

утримання диких і злих тварин, проведення підривних робіт, втор-

гнення домашніх тварин на чужу територію тощо [5, С. 79–87].

Таким чином, схематично передумови виникнення деліктних

зобов’язань у сучасних правових системах можна подати у такому

вигляді.

147

Глава 6. Деліктні забов’язання в міжнародному приватному праві

Передумови виникнення деліктної відповідальності у правових системах

Шкода

Майнова

Моральна

Номінальна

(США,

Англія)

Загальні

та спеціаль-

ні збитки

(США,

Англія)

Реальні

збитки та

упущена ви-

года (Росія,

Білорусія)

Протиправна

поведінка

Будь-яка

поведінка, що

суперечить

приписам

законодавства

(генеральний

делікт) Фран-

ція, Росія

Поведінка, що

визначена про-

типравною за-

конодавством

(сингулярний

делікт) США,

Англія

Наявні ознаки

генерального і

сингулярного

делікту (змі-

шаний делікт)

Німеччина,

Швейцарія

Причинний

зв’язок між проти-

правною поведін-

кою та шкодою

Реальність при-

чинного зв’язку

між протиправною

поведінкою та

шкодою (Японія)

Теорія “ближ-

ньої причини”

(США, Англія)

Теорія novus

actus interveniens

(причини “втру-

чання”)

(США, Англія)

Теорія еквіва-

лентності (Біло-

русія, Росія)

Теорія адек-

ватної причини

(Німеччина,

Швейцарія)

Вина

(крім випад-

ку безвинної

відповідаль-

ності)

Умисел

прямий та

евентуальний

Необережність

проста та груба

(Росія, Україна,

Японія)

Необереж-

ність звичай-

на, легка або

груба

(США, Англія)

Теорія зміша-

ної вини

Схема 6.1.

§ 6.2. Окремі деліктні зобов’язання в національних

правових системах

Крім загальних положень про деліктні зобов’язання сучасне

приватне право містить характеристику спеціальних деліктів, серед

останніх суттєве місце посідають такі деліктні зобов’язання.

Зобов’язання з відшкодування шкоди, заподіяної дефектним де-

лінквентом, тобто суб’єктом, який через вікові чи фізіологічні особливос-

ті має неповний рівень дієздатності, закріплено у положеннях Німецько-

148

Міжнародне приватне право

го цивільного укладення (§ 832), Французького цивільного кодексу (ст.

1385), Цивільного кодексу Японії (ст. 714), Цивільного кодексу Росій-

ської Федерації (ст.ст. 1073–1078), Цивільного кодексу Португалії (ст.

ст. 487–489), Цивільного кодексу Білорусії (ст.ст. 942–947), у судовій

практиці англо-американського права, відповідно до яких самостійну

відповідальність неповнолітня особа не несе, окрім деяких винятків, на

прикладі конкуренції договірного та деліктного позову.

Зобов’язання з відшкодування шкоди, завданої при виконан-

ні обов’язків за договорами третім особам, мають місце у норма-

тивних приписах цивільного законодавства Франції (ст. 1386 ЦК),

Японії (ст.ст. 715, 716 ЦК), Німеччини (§ 831, 841 Укладення), Росії

(ст. 1068 ЦК), Білорусії (ст. 937 ЦК).

Деліктні зобов’язання, в яких делінквентом є орган влади чи

місцевого самоврядування, є цивілізованим напрацюванням взяття

вказаними суб’єктами на себе відповідальності за протиправні дії на

рівні з іншими учасниками приватноправових відносин. Так, Кон-

ституція Японії 1947 року, на розвиток її положень Закон про дер-

жавну компенсацію закріпив, що держава і муніципалітети несуть

рівну з наймачем відповідальність, передбачену ст. 715 ЦК «у ви-

падку, коли публічна посадова особа при здійсненні публічної влади

у зв’язку зі своїми службовими обов’язками умисно чи з необереж-

ності протиправно заподіює шкоду іншій особі». Держава у такому

випадку може звертатися з правом зворотної вимоги (регресу) до

таких посадових осіб лише при умислі або грубій необережності з їх

боку. Поряд з цим, на таких осіб розповсюджуються інші приписи

цивільного законодавства Японії в частині відшкодування шкоди,

як-то відшкодування шкоди, завданої третім особам, речами тощо

[6, С. 154–155]. Подібні норми містяться у приписах цивільного за-

конодавства Росії (ст.ст. 1069–1071 ЦК), Білорусії (ст.ст. 938–940)

та інших держав.

В межах викладених вище положень істотними розробками

цивілістики останніх років є напрацювання нормативної частини

деліктного права щодо так званої безвинної відповідальності, яка

отримала обґрунтування в межах теорії ризику. Сутність останньої

полягає у можливості настання шкідливих наслідків від певної ді-

яльності, речей, тварин, що не залежить від волі суб’єктів, в межах

контролю яких вказані об’єкти знаходяться [12].

Загалом напрацьовано три підходи до визначення небезпеч-

ної діяльності, яка окреслюється поняттям ризику, що має наслід-

149

Глава 6. Деліктні забов’язання в міжнародному приватному праві

ком настання суворої відповідальності. За першим, поданим у за-

конодавстві Німеччини, сувора відповідальність покладається на

суб’єктів, що здійснюють вказані у законодавстві види небезпечної

діяльності. У законодавстві Росії та Білорусії представлений другий

підхід нормативного закріплення небезпечної діяльності, під якою

розуміється відкритий перелік видів такої діяльності, суб’єкти якої

несуть відповідальність незалежно від вини.

І, нарешті, останній підхід дефініції небезпечної діяльності по-

лягає у формулюванні загальних критеріїв суворої відповідальності.

§ 520 другого Зводу деліктного права США містить перелік обста-

вин, що підлягають врахуванню при віднесенні судами діяльності

до небезпечної: висока ймовірність заподіяння майнової чи мораль-

ної шкоди, значний розмір заподіяної шкоди, можливість знизити

ризик проявом розумної турботливості, міра розповсюдження по-

дібної діяльності, цінність такої діяльності для суспільства. За на-

слідками виокремлення таких критеріїв небезпечної діяльності, до

останньої в межах американського деліктного права належать: ви-

користання вибухових речовин, будівельні роботи, що викликають

вібрацію, діяльність, що має наслідком поширення полум’я, води,

токсичних і радіоактивних речовин, зараження води і землі. Поді-

бної позиції дотримується і англійська судова практика на прикладі

судового прецеденту 1866 року у справі Райлендс щодо відповідаль-

ності землевласника, на земельній ділянці якого знаходяться небез-

печні об’єкти, відповідно до якого до подібних об’єктів були відне-

сені вода, що накопичується штучно в резервуарах, газ, стічні води,

вибухонебезпечні речовини, механізми та особи, що здатні завдати

певних незручностей [13, С. 142].

Сувора відповідальність за небезпечну діяльність у наведених

вище випадках розглядається у досить вузькій сфері. При цьому пе-

редбачається коло обставин, що звільняє делінквента від безвинної

відповідальності, серед яких вплив непереборної сили, наявність

випадку, сприяння потерпілого настанню негативних для нього на-

слідків внаслідок такої діяльності, використання небезпечної діяль-

ності на користь потерпілому тощо.

Поряд з безвинною відповідальністю при заподіянні шкоди

небезпечною діяльністю розглядається також і варіант винної від-

повідальності. Так, згідно зі ст. 1384 Французького ЦК, кожен від-

повідає за шкоду, завдану речами, що знаходяться у його володінні

без розмежування небезпечних та інших речей. Якщо мова йде про

150

Міжнародне приватне право

заподіяння шкоди річчю, що рухається, то потерпілому достатньо

довести лише причинний зв'язок. У випадку, коли шкода заподіяна

річчю, що знаходиться у стані спокою, або річчю, що рухається, але

не в разі зіткнення, потерпілий повинен довести, що річ була дефек-

тна, функціонувала аномально або була розміщена в аномальному

місці. До обставин, що звільняють від відповідальності у такому ви-

падку, належать форс-мажорні або непередбачувані і неконтрольо-

вані обставини, наявність яких повинен довести делінквент [8, С.

444–450].

В межах сурової відповідальності або відповідальності за шкоду,

завдану небезпечною діяльністю, поширеним є нормативне закрі-

плення регламентації деліктних зобов’язань щодо шкоди, завданої:

тваринами (ст. 718 ЦК Японії, § 833 НЦУ, ст. 1385 ЦК Франції, ст.

493 ЦК Португалії), транспортними засобами (ст. 1079 ЦК РФ, За-

кон Японії про відшкодування шкоди, завданої автотранспортними

засобами, Закон про відповідальність Німеччини, ст. 506–508 ЦК

Португалії), внаслідок використання атомної енергії (Закон Японії

про відшкодування шкоди, завданої використанням атомної енергії

1961 року, ст. 1079 ЦК РФ, Закон Німеччини про атомну енергію

1959 року), внаслідок забруднення природних ресурсів (Закон Ні-

меччини про регулювання водного режиму 1957 року, Закон РФ

«Про охорону навколишнього середовища», Закон Японії про горну

справу), внаслідок дефектів товарів, робіт та послуг (ст. 1645 Фран-

цузького ЦК, Закон Німеччини про медикаменти 1978 року, § 402

другого Зводу деліктного права США, ст.ст. 1095–1098 ЦК РФ).

У деліктному законодавстві країн сучасності прийнято окре-

мо регламентувати особливості відшкодування моральної шкоди,

пов’язаної з певними моральними, фізичними переживаннями че-

рез порушення прав особи.

Деліктне право Німеччини досить обережно підходить до питан-

ня захисту прав особистості. Проте, як підстави для відшкодування

моральної (немайнової) шкоди НЦУ визнає дії, що мають прояв в

нанесенні тілесних ушкоджень, заподіянні шкоди здоров’ю та об-

меженню свободи. При цьому, захищаються тільки умови фізично-

го існування індивіда. Про захист честі індивіда, сфери його при-

ватного життя від протиправних втручань в положеннях НЦУ не

йдеться. Винятком став тільки §12 НЦУ, який встановив, що особа,

чиє ім’я використовується іншою особою без дозволу, може вима-

гати від порушника утриматися від такого використання. Це право