Контрольна робота - Українські землі у складі великого князівства литовського та речі посполитої

Подождите немного. Документ загружается.

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ВНУТРІШНІХ СПРАВ

навчально-науковий інститут заочного та

дистанційного навчання

факультет заочного навчання цивільних сосіб

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

НА ТЕМУ:

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА

ЛИТОВСЬКОГО ТА РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ

КИЇВ 2009

ПЛАН

1. Суспільно-політичний розвиток України XIV – XVI ст.

2. Основні етапи входження українських земель до складу ВЛК та

Речі Посполитої. Люблінська унія та її наслідки для України.

3. Соціально-економічне становище українських земель XIV –

XVI ст.

4. Боротьба зовнішніх сил за українські землі у зазначений період.

Зовнішньополітичні аспекти життя України.

5. Міжконфесійні відносини. Берестейська унія та її насідки.

Висновки

Список літератури

Ослаблені монголо-татарськими нападами, роздроблені на окремі

князівства українські землі на початку XIV ст. стали об’єктом експансії

сусідніх держав. Передусім Литви та Польщі. Пізніше – Московського

князівства, Кримського ханства, Туреччини.

1. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК

УКРАЇНИ XIV – XVI ст.

У XIV – XVI століттях більшість українських землі знаходились під

владою Великого князівства Литовського та Речі Посполитої, що істотно

вплинуло на соціальний та політичний розвиток України.

Із заходу через Польщу і Литву на Україну почала поширюватися

система станової організації суспільства. На відміну від класів, які

уособлювали економічний статус певних соціальних груп, стани виникали на

основі визначених законом прав, привілеїв та обов'язків. Спочатку правові

відмінності між станами не були чітко визначені, і люди могли переходити з

одного стану до іншого. Та згодом цей поділ стає спадковим.

Найвищим станом вважалася шляхта. Шляхта була привілейованим

стан. В шляхетському стані існували різні соціальні прошарки: князі, пани,

зем’яни та бояри.

Князі і пани належали до найвищої верстви шляхти і іх називали

магнатами.

Князі – найзаможніша частина шляхти, титулована знать, до якої

належали нащадки удільних князів із династії Рюриковичів і Гедиміновичів:

Острозькі, Сангушки, Чарторийські, Вишневецькі, Заславські та ін. Серед

них виділялися:

„княжата головні”- не підлягали місцевій адміністрації, входили до

великокнязівської ради і виступали у військові походи зі своїми загонами під

родовими гербами;

„княжата-повітовники” – підпорядковувалися місцевій адміністрації, не

входили до великокнязівської ради і виступали у військові походи у складі

повітового ополчення.

Пани – заможна шляхта, яка не мала князівських титулів, але

відрізнялася давністю роду, спадковим землеволодінням і певними

привілеями. Найбагатші пани разом із князями становили групу магнатів –

найбільших землевласників.

Дрібна шляхта складалася з підданих, які дістали свій статус на службі

в кавалерії, охороняючи замки чи кордони. Їхніх земель вистачало тільки на

те, щоб утримувати сім'ю, до них належали зем’яни та бояри.

Зем’яни – середня військово-службова шляхта, залежна від князів і

панів, яка здобула шляхетство і право спадкового землеволодіння за

військову(боярську службу; виконували особисту кінну службу з певною

кількістю озброєних вершників.

Бояри – дрібні шляхтичі-службовці, що виконували різноманітні

дорученн, та „панцерні слуги”, які особисто відвідували військову службу:

походили від селян-слуг. Володіли землями за умови виконання своєї

служби.

До середини XV ст. влада зосереджувалась у Великому князівства

Литовському в руках великого князя, який здобував престол, пройшовши

через процедуру обрання батьком та Радою Панів (Пани-Рада). Ним ставав

один з представників династії, не обов'язково найстарший. Великий князь

зосереджував у своїх руках законодавчу, виконавчу та судову владу, керував

військом, здійснював зовнішню політику.

Він радився з великими феодалами (магнатами) лише з власної волі. З

другої половини XV ст. Рада Панів поступово перетворилась у другий за

значенням елемент державної влади, з яким великий князь повинен був

радитись обов'язково. Більше того, Пани-Рада отримала повноваження

захищати місцеві інтереси перед самим Казимиром як польським королем.

Так Пани-Рада стала "вищим урядом країни". Вона розділила з князем права

на управління державою. Питання зовнішньої політики, оголошення

мобілізації, судові справи, призначення провінційної та центральної

адміністрації залежали від неї. З'їзд Пани-Ради відбувався щорічно, а з 1532р.

— двічі на рік. До неї входили представники династії Гедиміновичів, бояри,

магнати, урядовців, впливові міщани, загалом до 70 осіб.

Від середини XV ст. започатковується практика скликання Вальних

сеймів — загальних зборів представників усіх прошарків феодалів. В

основному сейм збирався для виборів великого князя. У XVI ст. Вальний

сейм асоціювався у політичній свідомості шляхти з невід'ємним правом

висловлюватись з проблем державного управління. У 1512 р. вперше обирали

на сейм делегатів, хоча паралельно зберігалась практика вільної участі в

сеймі всіх бажаючих. Тривалі війни з Москвою стимулювали політичну

активність шляхти, яка намагалася впливати на встановлення податків для

військових потреб, розмір військових загонів тощо. 3 часів Сигізмунда I

шляхта активізувала сеймову діяльність, наполегливо вимагаючи виборного

земського суду, обмежень щодо втручання магнатів, місцевої адміністрації в

її справи.

До середини XV ст. значне місце в системі управління державою

належало удільним (місцевим) українським князям або нащадкам

Гедиміновичів. Кожний з них спирався на раду зі служивих бояр,

представників знатних місцевих родин, єпископів. Після ліквідації удільних

князівств територія країни була поділена на повіти (староства). Їх очолювали

намісники (старости), призначені великим князем чи Пани-Радою. У великі

міста призначали воєвод, малих урядовців. Вони відповідали за збір податків,

виконували поліцейські та судові функції, організовували військовий захист,

управляли господарством на землях великого князя.

До непривілейованого стану того часу належали міщани і селяни, які в

свою чергу поділялись на такі прошарки: міщани – патриціат, бюргерство і

плебс; а селяни – слуги, данники і тяглі.

Патриціат – найзаможніша частина населення міст, яка складалася з

найбагатших і впливових купців і ремісників майстрів; бюргерство – середня

за рівнем своєї заможності частина міського населення, до якої належали

цехові майстри і більшість купецтва; плебс – міське поспільство, що

становило основу соціальної піраміди міста і складалося з дрібних ремісників

і торговців.

Слуги – особисто вільні селяни, які перебували на службі, отримуючи

за це земельні наділи і звільняючись від інших повинностей; данники –

особисто вільні селяни, які сплачівали державі данину (чинш) натурою або

грошима; тяглі – селяни, які не мали власної землі й вели господарство на

земельних ділянках, що належали державі або землевласникам, за

користування землею вони були зобов’язані виконувати відробіткову

повинність зі своїм тяглом (робочою худобою), були як особисто вільними,

так і прикріпленими до своїх наділів.

Отже, перебування українських земель у складі Литовсько-Руської

держави мало такі соціально-політичні особливості:

 всі українські землі, що опинилися у складі Литовської держави,

вважалися власністю династії Гедиміновичів, зберігаючи, особливо на

перших порах, попередній політико-адміністративний устрій, певну

автономію, правову традицію, давні місцеві звичаї, православну віру,

яку активно переймали литовські правителі.

 руські князі та бояри на підставі угод з великим князем литовським

служили йому як васали;

 в адміністративно-політичному устрої українських земель стає

помітною ініційована Литвою централізадія влади;

 населення держави поділено на соціальні стани.

2. ОСНОВНІ ЕТАПИ ВХОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ

ДО СКЛАДУ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО ТА РЕЧІ

ПОСПОЛИТОЇ. ЛЮБЛІНСЬКА УНІЯ ТА ЇЇ НАСЛІДКИ ДЛЯ

УКРАЇНИ.

У даному питанні необхідно зазначити значення для українських

земель підписання договорів між Литвою й Польщею — так званих уній.

Кожну таку унію слід розглядати як певний етап змови польських і

литовських феодалів з метою загарбання українських земель. Такими

етапами стали: Кревська унія, яка була підписана у серпні 1385р.

Передумовою її стало те, що польських магнатів і шляхту дуже

приваблювали українські землі. Владні кола Польщі внаслідок переговорів з

Великим князем литовським Ягайлом запропонували йому польський

престол і руку королеви Ядвиги. Так з’являється Кревська унія, відповідно до

якої Ягайло став королем польським і за це мусив поширити в землях

Великого князівства Литовського латинь, звільнити полонених поляків,

приєднати литовські й руські землі до польської корони, а також повернути

всі раніше втрачені Польщею та Литвою землі.

Литовці не хотіли пускати поляків безпосередньо на литовські землі, і

вже 1389 року Кревська унія була скасована і проголошена незалежність

Великого князівства Литовського. Більше того, після перемоги під

Грюнвальдом у 1410 р., де Литва зіграла провідну роль у перемозі над

німецькими лицарями, до Литви від Польщі відійшло Поділля.

Другим етапом зближення Литви й Польщі можна вважати

Городельську унію 1413Xр. В цьому документі було закріплено литовську

автономію, але закріплювалися права лише для католиків. Це призвело до

загострення відносин між православними та католиками. Серед православних

поширився рух до Москви, яка оголосила себе “третім Римом” і почала

збирати землі Київської Русі. Скрутне становище українських земель

ускладнювалося тим, як тероризували український народ кримські татари.

Вони були одночасно в союзі з Москвою і Литвою.

Відомо, що 1482 року кримський хан Менглі-Гірей зруйнував і

жорстоко пограбував Київ. Цар Іван III подякував йому за київський погром,

а великий князь Литовський Казимир написав ханові, що розгром Києва —

це “кара за гріхи”. Цей факт яскраво свідчить про реальне становище

українських земель у II пол. XV ст., коли чужинецькі держави, маючи власні

інтереси, вирішували долю України.

На початку XVI ст. у Великому князівстві Литовському відчувалася

поляризація інтересів різних верств населення. Польські магнати, маючи

землі і багатства у Великому князівстві Литовському, тиснули на уряд щодо

об’єднання Польщі і Литви в єдину державу. Литовська верхівка прагнула

політичної незалежності Великого князівства і пропонувала укласти унію з

Польщею. Українське і білоруське православне панство мало промосковську

орієнтацію. В цей час на політичну арену в Литві та Польщі виходить шляхта

— нова сила, яка висуває свої вимоги й претензії в політичній та економічній

сферах.

Коли після безплідних сеймів 1565-1566 рр. Наприкінці 1568 р. з

питання про унію в Любліні було призначено новий сейм за участю

представників литовських станів, литовські магнати і тут зуміли утримати

представників шляхти в повній слухняності та звели спільний сейм до

конференцій двох окремих сеймів.

Це виявилося в тому, що, коли литовське бачення унії (зі збереженням

широкої автономії) розбіглося з польським (зі злиттям Литви й Польщі в

одну державу), то посли Литви – князі К.Острозький, Г.Ходкевич,

Є.Волович, К.Радзивілл та ін. – вирішили зірвати сейм і таємно виїхали з

Любліна, щоб зібрати шляхетське ополчення для боротьби проти унії.

Проте Сигізмунд-Август за підтримки польських магнатів та шляхти

обох країн оголосив універсал про відібрання в Литви та приєднання до

Польщі Волині й Підляшшя. Не відчувши реального спротиву послабленої

війною та суперечностями Литви, король видав ще один універсал про

приєднання до Польщі Київщини й Брацлавщини.

Таким чином, територія Великого князівства Литовського вдвічі

зменшилася. Тепер литовські посли змушені були повернутися на сейм. Вони

просили не відбирати в них маєтності й зберегти певну автономію залишкам

їхньої держави. Поступилися і найбільші противники унії українські магнати

О.Чарторийський, К.Острозький, Б.Корецький, К.Вишневецький,

розраховуючи на те, що не будуть позбавлені своїх привілеїв.

Отже, 1 липня 1569 р. було підписано Люблінську унію, у відповідності

до якої Польське королівство та Велике князівство Литовське об`єдналися в

єдину державу – Річ Посполиту з виборним королем, спільним сеймом,

спільною казною й грошовою одиницею, єдиною зовнішньою політикою.

Литва втратила свою державність, ставши частиною Речі Посполитої та

зберігаючи автономію лише в місцевому управлінні, організації війська та

судочинства. З усіх українських земель під владою Литви залишилися тільки

Берестейщина та Пінщина, що межували з Білоруссю, а всі решта українські

землі, тобто переважна більшість їх, відійшли під владу Польщі.

Люблінський сейм закінчився в середині серпня 1569 р. За словами

М.С.Грушевського, “…в декілька засідань на ньому було здійснено те, чого

не могли досягнути тривалі війни і сторіччя дипломатичних переговорів і

хитрощів”.

Для України Люблінська унія мала вкрай негативні наслідки.

Опинившися під владою кріпосницької й католицької Польщі, переважна

більшість українських земель зіткнулися з загрозою для самого існування

українців як окремої народності.

Як зазначає І.П.Крип`якевич, “Люблінська унія, усуваючи з

українських земель литовську владу, знищила також рештки українськиї

державних традицій, що заховалися під формами автономії у Великому

князівстві Литовському…Весь розвиток життя ішов під важким наступом

Польщі”.

Внаслідок унії польські магнати і шляхта здобули великі можливості

для привласнення українських земель, нещадного визиску селян і міщан та

для духовного поневолення народу. Українському народові доводилося

докладати величезних зусиль, щоби не дати себе знищити чужій силі. Ці

зусилля вивилися в зародженні та діяльності українського козацтва, братств

тощо.

Люблінська унія спричинила зміни в адміністративному управлінні

українських земель. Вища державна влада в Речі Посполитій належала

королеві й вальному сеймові, до якого входили магнати, шляхта й вище

католицьке духовенство.

Територія держави поділялась на шість воєводств: Руське, Белзьке,

Волинське, Подільське, Брацлавське та Київське. На чолі кожного з них був

воєвода. Воєводства поділялися на повіти, які очолювали старости,

призначені королем. Представниками адміністративної влади були також

каштеляни (коменданти фортець).

Під впливом унії змінилася й судова система. У кожному повіті

впроваджувалися гродські та земські суди. Гродський суд очолював староста.

Цей суд розглядав важливі кримінальні справи про наїзди, пограбування,

побої, вбивства, крадіжки. Земський суд обирався місцевою шляхтою. Він

розглядав цівільні справи, межові суперечки шляхти, розв`язував конфлікти

щодо нерухомого майна.

В судово-адміністративних установах Волинського, Брацлавського та

Київського воєводств застосовувалися Литовський Статут 1529 р.

Судочинство велося українською мовою. Вищою судовою інстанцією був

Люблінський трибунал.

Органами шляхетського самоврядування були сеймики у волостях і

повітах. На сеймиках шляхта вирішувала місцеві справи й обирала судових

урядовців та послів до вальних сеймів та трибуналів.

Характеризуючи соціальні наслідки Люблінської унії,

М.С.Грушевський зазначає: “Князі й магнати, що перед тим мали дуже