Контрольна робота - Українські землі у складі великого князівства литовського та речі посполитої

Подождите немного. Документ загружается.

велику вагу і держали в своїх руках всю управу, тепер були зрівняні в правах

з рядовою шляхтою, - хоч на ділі, завдяки свому богацтву, вони й далі високо

підіймали ся над нею, держачи в своїй службі не раз цілі юрби біднішої

шляхти. Податки і військову службу з шляхти знято, вона тепер не знала

майже ніяких обовязків, а дістала величезні права…; коронні землі

роздавалися шляхтичам в доживотні держави і вони правили ними як

поміщики; ніхто, крім шляхтичів не міг дістати ніякого уряду світського, а

навіть і духовного”.

Українські феодали, дотримуючись своїх станових та особистих

інтересів, здебільшого, полонізувалися та окатоличувалися. Великими

землевласниками в Україні були як польські (Жолкевські,Потоцькі,

Конецпольські, Калиновські, Струсі), так і українські магнати (Вишневецькі,

Острозькі, Заславські, Збаразькі, Немиричі). Завдяки величезним

латифундіям на Київщині, Брацлавщині й Лівобережній Україні магнати

відчували себе “королев`ятами”, які не підпорядковувалися жодній

адміністрації. Ці “удільні князі” здійснювали суд над своїми підданими,

засновували міста і слободи, будували палаци, організовували військові

загони, роздавали землю за службу своїм васалам.

Ще одним наслідком унії можна вважати процеси народної та

феодальної колонізації, що розгорнулися в напрямку на схід та південний

схід. На нових землях оселялися селяни-втікачі з районів розвинутого

фільваркового господарства, де зростала панщина. Для заохочення селян

магнати оголошували тут “слободи” – новопоселенцям надавалися значні

пільги у виконанні повинностей на визначену кількість років.

Як зазначалося вище Люблінська унія спричинила привласнення українських

земель польськими магнатами й шляхтою, представники якої засновували тут

фільварки та промисли. Українська шляхта, що дотримувалася православної

віри, володіла невеликими маєтностями. В подальшому усунення української

шляхти від влади призвело до того, що багато її синів поповнили козацтво

(прикладом тому був Петро Конашевич-Сагайдачний), а в період Визвольної

війни середини XVII ст. багато українських шляхтичів стали керівниками

козацької армії.

Таким чином, Люблінська унія 1569 р. мала відчутні негативні наслідки

для українського народу, визначивши подальші процеси його суспільного

розвитку: посилення національного гніту та зростання національно-

визвольного руху.

3. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ СТАНОВИЩЕ УКРАЇНСЬКИХ

ЗЕМЕЛЬ XIV-XVI СТ.

Зв'язки українців з литовцями і поляками, а через них із Західною

Європою істотно вплинули на соціальний та економічний розвиток України.

Річ Посполита була найбільшою державою тогочасної Західної Європи

з населенням 7,5 млн і загальною площею 815 тис. км

. Поляки заселяли

лише 180 тис. км

цієї території і становили майже половину її населення.

Кількість українців, які жили на цій території, не перевищувала 2 млн.

Водночас із заходу через Польщу і Литву на Україну почала

поширюватися система станової організації суспільства. На відміну від

класів, які уособлювали економічний статус певних соціальних груп, стани

виникали на основі визначених законом прав, привілеїв та обов'язків.

Спочатку правові відмінності між станами не були чітко визначені, і люди

могли переходити з одного стану до іншого. Та згодом цей поділ стає

спадковим.

Найвищим станом вважалася шляхта. В Україні до неї належало майже

30 найбагатших князівських родів, які походили від суверенних колись

князів із династії Рюриковичів і Гедиміновичів: Острозькі, Сангушки,

Чарторийські, Вишневецькі, Заславські та ін. До шляхти належали також

багаті нащадки бояр київського періоду, які мали маєтки з 10-15 сіл.

Шляхтичів, які належали до найвищої верстви, називали магнатами.

Дрібна шляхта складалася з підданих, які дістали свій статус на службі

в кавалерії, охороняючи замки чи кордони. їхніх земель вистачало тільки на

те, щоб утримувати сім'ю. Загалом українська шляхта становила 5 % усього

населення.

Польські королі дбали про зміцнення могутності польської шляхти і

постійно (у 1387, 1413, 1430, 1434 та інших роках) надавали їй нові привілеї.

Наприкінці XV — на початку XVI ст. шляхта підпорядкувала собі місцеві

зібрання — сеймики, а пізніше й загальний сейм Речі Посполитої, якому

належала найвища економічна влада у країні. У 1505 р. польський сейм

прийняв закон, згідно з яким королю заборонялося без згоди шляхти

видавати закони. Після смерті останнього представника династії Ягеллонів

(1573) шляхта дістала право обирати короля і визначати його прерогативи.

Польська шляхта наступала також на права міст. Спочатку в 1505 р.

міста було позбавлено права голосу в сеймі. Щоб забезпечити собі більший

прибуток, шляхта в 1565 р. заборонила місцевим купцям купувати товари за

кордоном. Іноземні купці почали торгувати безпосередньо зі шляхтою.

Водночас сейм звільнив шляхту від мита. Натомість українська шляхта, щоб

мати такі права, повинна була переймати польські звичаї і навіть змінювати

власну православну віру, оскільки польські закони передбачали, що особа,

яка приймає католицизм, автоматично набуває рівних з польською шляхтою

прав. На цей шлях стало багато українських панів.

У тогочасних українських містах проживало до 15 % усього населення.

Багато міст мали Магдебурзьке право (у німецькому місті Магдебурзі вперше

було організовано самоуправління). У 1356 р. Магдебурзьке право дістав

Львів, згодом — Кам'янець-Подільський (1374 р.), Луцьк (1432 р.), Київ

(1497 р.). Зазвичай у місті управляло 40-50 багатих патриціанських родин. А

більшість населення міста становили пересічні робітники, ремісники, права

яких були дуже обмежені. Середні городяни складалися з купців і торгівців.

Жителі міста належали до стану міщан.

Майже 80 % населення України становили селяни, які були по суті

повністю безправними.

До середини XVI ст. в Україні остаточно встановлюється кріпосне

право. Феодали позбавляють селян їхніх громадянських прав.

У 1447 р. селян було позбавлено права на суд, тобто феодали могли

втручатися в особисте життя селян. Феодали також змушували селян

користуватися за плату панськими млинами і шинками.

Наступним обмеженням прав селян була заборона на їх переселення.

Згідно з рішенням сейму в 1496 р. право вийти із села мав лише один

селянин, а на службу або на навчання селянин міг піти тільки з дозволу пана.

А в 1505 р. сейм ухвалив рішення, згідно з яким селяни взагалі не мали права

переселятися без дозволу пана.

В Україні інтенсивно розвивалося велике феодальне землеволодіння:

магнатське, шляхетське, церковне. У зв'язку з тим, що на початку XVI ст. у

багатьох країнах Європи підвищився попит на продовольство, феодали в

Україні почали перетворювати свої володіння на комерційно спрямовані

господарства, що називалися фільварками. З 1557 р. фільварок стає основою

магнатського господарства. Селянські землі включалися у феодальні

володіння. Право на землеволодіння визнавалося тільки за шляхтою і

церквою. Селяни повинні були працювати на панському полі. Така робота

називалася панщиною. Якщо у XV ст. панщина становила лише 14 днів на

рік, то на середину XVI ст. — два-три дні на тиждень. Окрім панщини селяни

повинні були виконувати для пана й інші роботи.

Таким чином, тоді як у Західній Європі кріпосне право відмирало, у

Східній Європі, зокрема в Україні, воно посилювалося. Проте рівень

кріпацтва в різних регіонах України був різний. Наприклад, у рідконаселених

районах, зокрема в Карпатах та Наддніпрянщині, кріпацтва майже не знали.

А от у Галичині, на Волині воно набувало жорстокого характеру.

У зв'язку з посиленням експлуатації селян обсяги виробництва зерна

значно збільшились. Зерно почали експортувати до Голландії, Франції та

Англії переважно Балтійським морем. Водночас у південних районах Речі

Посполитої, наприклад у Поділлі, яке розміщувалося далеко від

торговельних шляхів, випасали великі стада худоби, а згодом переганяли їх

на продаж до Південної Німеччини або Італії.

В економіці України важливу роль відігравав видобуток солі, що

здійснювався в Галичині, з чорноморських лиманів та озер. Високого рівня

досягла обробка дерева. У лісах працювали цілі села теслярів і столярів,

бондарів, стельмахів. Чинбарі шили пояси, сідла, взуття, рукавиці та інші

вироби. Здебільшого на привізному металі працювали ковалі, слюсарі,

мечники, зброярі. З XV ст. почали виробляти горілку. Промисловість у місті

було організовано за цеховим принципом з метою захисту інтересів кожного

цеху, а також для контролю за якістю і кількістю вироблених товарів.

Наприкінці XIV — на початку XV ст. засновувались нові міста і

розширювались старі. Найбільшим містом у XV ст. був Львів із населенням

майже 10 тис, тоді як Київ, беззахисний перед набігами татар, налічував до 3

тис. жителів. У Львові було 14 цехів, що об'єднували 36 різних професій

ремісників. Процвітали й інші міста, зокрема Кам'янець, Луцьк. Внутрішня

торгівля здійснювалася на регулярних ярмарках. Розвиненою була й

зовнішня торгівля, особливо в Західній Україні, де проходили основні

торговельні шляхи між Європою і Сходом.

Таким чином, наприкінці XIV — у першій половині XVI ст. на

українських землях, які перебували під владою Польщі та Литви, відбувалися

значні соціально-економічні зміни. Створювалася нова соціально-класова

структура суспільства, зі зміцненням шляхти посилювався кріпосницький

тиск і запроваджувалося кріпосне право.

4. БОРОТЬБА ЗОВНІШНІХ СИЛ ЗА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У

ЗАЗНАЧЕНИЙ ПЕРІОД. ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІ АСПЕКТИ

ЖИТТЯ УКРАЇНИ.

У 1430 р. після смерті Вітовта великим князем литовським став

молодший брат Ягайла — Свидригайло, підтриманий частиною литовських

магнатів та українським боярством. Почалася запекла сутичка між при-

хильниками литовсько-польської унії та її противниками. У цьому конфлікті

найактивніше проти Польщі виступали українці. Однак бездарність

Свидригайла, його нерішучість і невизначеність дозволили перемогти

полякам та їх литовським однодумцям. Щоб утихомирити країну,

православну знать було зрівняно в майнових і особистих правах із

католицькою. У 1432 р. Свидригайло втратив великокнязівський престол на

користь молодшого брата Вітовта — Сигізмунда (Жигмонта) Кейстутовича, а

в 1435 р. остаточно був розгромлений новим правителем у битві під

Вількомиром. За підтримку своєї кандидатури Сигізмунд уступив Польщі

Поділля й території на волинському пограниччі. Одночасно він визнав

зверхність польського короля Ягайла, до якого мало відійти Литовське

князівство після його смерті.

Проте прихильники Свидригайла не змирилися з його поразкою. У

1440 р. вони вбили князя Сипзмунда, надіючись, що їх покровитель знову

посяде великокнязівський престол. Але прорахувалися, бо наступником став

13-річний син Ягайла Казимир. У 1445 р., після загибелі польського короля

Владислава III — старшого брата Казимира, останнього було обрано новим

королем. Одночасно він залишився і великим князем литовським. Отже,

відносини між Польшею і Литвою встановилися на основі персональної унії

зберіга-лися до сер. XVI ст.

Почуваючись у перші роки свого князювання невпевнено, Казимир,

щоб заручитися підтримкою шляхти та магнатів, видав у 1447 р.

загальноземсъкий привілей, який передбачав розширення феодальних прав і

привілеїв: гарантував особисту недоторканність, звільняв від ряду державних

повинностей, надавав право вотчинного суду, заборонив переходи селян з

одного маєтку в інший. Водночас він поновив уділъні князівства на

українських землях: Київське, що охоплювало також Переяславщину, де

правителем став син зміщеного Вітовтом київського князя Володимира

Ольгердовича Олелько (1441 —1454), а теля смерті останнього — його син

Семен Олелькович (1455 — 1471), та Волинське, що поширювалося і на

Східне Поділля, на чолі зі Свидригайлом (1445—1452). У 1458 р. було

створено незалежну Київську митрополію. Тим самим в Україні фактично

відновлювалася ситуація кін.. XIV ст., коли на значній її території

відродилася державність на засадах васального суверенітету. Проте таке

становище тривало недовго, і зі зміцненням позиций Казимира українські

удільні князівства були остаточно ліквідовані й перетворені на звичайні

провінції.

Скасування автономного статусу українських земель викликало

невдоволення та опір серед місцевої еліти. У 1481 р. була організована

князівська змова, в якій взяли участь князі Іван Гольшанський, Михайло

Олелькович і Федір Більський. Змовники мали намір захопити

великокнязівський престол і передати його Михайлові Олельковичу, братові

останнього київського князя, а в разі невдачі перейти під зверхність Мос-

ковського князівства. Однак змову було викрито, керівників — Михаила

Олельковича та Івана Гольшансько-го — страчено, і лише Більському

вдалося втекти до Москви. Також зазнало поразки повстання 1507 — 1508

рр. на чолі з князем Михаилом Глинським, якому, незважаючи на підтримку

значної частини української та білоруської шляхти, не вдалося відновити

незалежну українську державу на українських землях, що входили до складу

Литви. Після невдачі він перейшов на службу до московського князя. (Ряд

сучасних істориків оцінюють М. Глинсъкого лише як талановитого аван-

тюриста, якому вдалося перетворити епізод придвоної бортъби на подію

східноєвропейсъкого масштабу.) Отже, українці, які більше двох століть

перебували у складі Великого князівства Литовського, мали відносно

сприятливі умови для свого розвитку. У той же час, починаючи з прийняття

Кревської унії, їхні права поступово обмежуються. Насамперед істотно

змінюється становище православної знаті. Якщо в перші десятиліття після

приєднання до Литви українці і білоруси домінували у суспільно-

політичному житті, то тепер — відтісняються на другий план, поступаючись

представникам католицького віросповідання. Активнішою стає також

політика великих князів, спрямована на лівідацію залишків автономії

українських земель у складі Великого князівства Литовського.

5. МІЖКОНФЕСІЙНІ ВІДНОСИНИ. БЕРЕСТЕЙСЬКА УНІЯ.

З моменту розколу християнства 1054 р. на православну та католицьку

гілки ідея унії (об'єднання) завжди знаходила своїх прихильників. Якщо

православні вважали, що унія можлива лише за відмови Римського Папи від

ієрархічної першості в християнській церкві, то основною вимогою католиків

було визнання православними зверхності Папи.

Після церковного розколу слабіюча православна церква через критичні

обставини все частіше звертається по допомогу до Заходу, до церкви

католицької. Так сталося 1274 р., коли в Ліоні була підписана міжцерковна

унія, спрямована проти монголо-татарської загрози, так було і 1439 р. у

Флоренції, коли Константинополь прагнув заручитися підтримкою західного

світу в боротьбі з турками. Хоча ці унії не були тривалими, їхнє значення

полягає в збереженні та підтримуванні самої ідеї об'єднання церков, а також

у пошуках можливих форм церковної унії. Отже, наприкінці XVI ст. унійний

рух мав уже свою доволі довгу історію, протягом якої неодноразово доводив

актуальність та доцільність об'єднання.

Після укладення Люблінської унії популярність ідей уніатства в Речі

Посполитій посилилася. Зміцнення католицизму на тлі втрати православ'ям

своїх позицій дало змогу Ватикану розставити свої акценти в питанні

церковного об'єднання. Метою унії було приєднання православної церкви до

католицької з обов'язковим визнанням верховенства Римського Папи, тобто

розширення сфери впливу Ватикану на Схід та помітне збільшення

церковних володінь. Ідею унії активно підтримував польський король, адже

вона відкривала шлях для окатоличення та ополячення українських та

білоруських земель, тим самим сприяючи консолідації Речі Посполитої.