Контрольна робота - Слобідська Україна в другій половині ХVІІ та ХVІІІ століть

Подождите немного. Документ загружается.

Харківський гуманітарний університет

«Народна Українська Академія»

Факультет «Заочно-дистанційного навчання»

Кафедра: Філософії і гуманітарних дисциплін

Контрольна робота

З курсу: Історія України в контексті всесвітньої історії

На тему: Слобідська Україна в другій половині ХVІІ та

ХVІІІ століть

1 семестр

Контрольна робота здана

В деканат

Виконана:

студенткою 1 курсу

групи БУ

Суріковою Іриною

Олександрівною

Перевірена:

Корнієнко Віра

Миколаївна

Харків 2009

ЗМІСТ

Вступ ……………………………………………………………………………………………. 3

Освоєння українцями території «Дикого поля»…………………………………………….... 3

Козацький устрій Слобожанщини……………………………………………………………... 8

Культура та побут Слобідської України……………………………………………………... 11

Висновки……………………………………………………………………………………….. 16

Список використаної літератури……………………………………………………………... 17

ВСТУП

На жаль, багато з нас поверхово обізнані зі своїм минулим. І причини цьому різні. Це

і байдужість і заклопотаність і багато іншого. Але основна біда в тому, що ми й не могли

по-справжньому знати свою історію, бо протягом десятиріч її перекручували,

переписували на догоду радянській владі, безпідставно перебільшуючи значення одних

подій і применшуючи або зовсім замовчуючи інші. Лише з прийняттям Україною

незалежності відроджується правдива історія нашого народу. Порівнявши «Історію міст і

сіл УРСУ. Харківська область», видану 1967 року, і «Наш край – Богодухівщина» видану

1993 року, я побачила, що багато питань про один і той же період висвітлюються зовсім

по-різному.

Метою мого дослідження стала зацікавленість історією краю, де я живу, і де жили

мої предки. Знання своєї місцевої історії потрібне кожному, бо воно робить нас духовно

багатшими, мудрішими. Немає історій кращої чи гіршої. Минуле не можна змінити,

виправити. Його просто треба знати таким, яким воно було в дійсності. На ньому потрібно

вчитися робити з нього висновки, щоб робити сьогодні менше помилок.

ЗАСЕЛЕННЯ ДИКОГО ПОЛЯ

Найчастіше під назвою Дике поле розуміли незаселену територію Лівобережної,

Слобідської та Південної України, яку в різні часи краяли Річ Посполита, Російська

держава і Кримське ханство. З другої половини ХІІІ століття степова та частина

лісостепової території басейну Сіверського Дінця в результаті руйнівних походів

монголо-татар надовго спустіла.

Сприятливі природно-кліматичні умови привели в цей район людей. Проте після

монголо-татарської навали ця земля протягом трьох століть була вільна, майже не

заселена, у результаті чого вона одержала назву Дике поле. Тут панували татари, їх

регулярні спустошливі набіги перешкоджали заселенню Дикого поля.

Щорічно навесні, коли степи вкривалися травою, татари виступали в грабіжницький

похід. Через територію Дикого поля пролягали шляхи, якими татарами робили свої набіги.

По території Слобідського краю пролягав Муравський шлях. Він проходив степами

Дніпровського та Донського басейнів від Кримського перешийку до міста Тули між

верхів’ями рік, але не перетинаючи ріки. Від Муравського відокремлювались Ізюмський

та Кальміуський шляхи. Цими шляхами татари здійснювали набіги на південні окраїни

Московської держави.

Перед Московською державою стало питання захисту своїх південних земель від

руйнівних набігів кримських татар. У зв’язку з цим поновилася боротьба між кочовими

татарами та осілими слов’янами за степ, за освоєння Дикого поля.

Московська держава нешвидко, потроху посувала свої кордони на південь. Уряд

надсилав у степи своїх дозорних, які спостерігали та охороняли південні кордони. Тут

розташовувалися застави, станиці дозорних, будували фортеці. Саме тому першооснову

цих міст, їхнє центральне ядро складали фортеці.

Активна урядова колонізація Дикого поля розгорнулась ще наприкінці ХVІ століття.

Тоді були побудовані міста Воронеж, Єлець, Бєлгород, Курськ, Оскол, Валуйки.

Деякі оборонні пункти розташовувалися далеко на південь від кордонів Російської

держави.

Серед таких міст була Балаклія, яка згадується в документах ще у 1571 році. «У

середині ХVІ століття на Осколі і на Дінці російським урядом було встановлено

сторожову службу. Сім варт, поставлених у 1571 році, мали повідомляти війська про

наближення татар. На підвищені, в гирлі річки Балаклійки, стояла тоді третя варта, яка

спостерігала за місцевістю, …»

. Засновники варти, російські козаки, назвали її в другій

половині ХVІ століття Ново-Серпуховом. Пізніше слободу було перейменовано в

Балаклію.

На початку ХVІ століття степова окраїна Росії була заселена дуже слабко. Зріст

чисельності населення, розвиток економіки краю все ще гальмувалися грабіжницькими

набігами татар. Міста, села розташовувались, як правило, в стороні від татарських

степових доріг, під захистом лісів та річок.

З 1635 по 1658 рік велося будівництвом Бєлгородської лінії укріплень (Бєлгородської

межі) – системи укріплень на півдні Російської держави, збудованої для захисту від

татарських нападів. Бєлгородська лінія укріплень проходила по території сучасних

Сумської, Бєлгородської, Воронезької, Липецької областей. Було побудовано багато нових

міст у районах Курська та Воронежа, з яких і склалася Бєлгородська межа. Спорудження

Бєлгородської межі дозволило захистити від татарських вторгнень та заселити великі

райони півдня Росії. По Бєлгородській межі проходив південний кордон Московської

держави.

За Бєлгородською лінією укріплень все ще зберігалося багато неораних земель,

«диких полів». У першій половині ХVІІ століття починаються переселення в ці землі

українців.

_________________________________________________________________________

Історія міст і сіл УРСР. Харківська область. // - К.: 1967. – с. 144

Задніпровська та лівобережна Україна перебувала під владою Польщі, але боролися

за свободу, землю, рідну мову. На чолі повстанців стояли козаки, але їх підтримував

увесь народ. Перше значне переселення народу з-під польської влади припадало на період

Хмельниччини. У перші три роки народного повстання Богдана Хмельницького, коли

козаки здобули перемогу під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями і Зборовом, народ

ще мав надію перемогти і здобути волю. Але нещаслива Берестецька січа розвіяла ці надії,

і в 1651 році почалося перше велике переселення народу.

Шукаючи волю та рятуючись від гніту польських феодалів, українські люди були

змушені залишати свої житла та йти шукати «кращого життя». Так почалося переселення

українців у прикордонні райони Московської держави.

Переселення українців у райони, прилеглі з півдня до Бєлгородської межі, набуло ще

більшого розмаху після з’єднання України з Росією. Це пояснюється тим, що з 1654 року

переселення українців на землі за Бєлгородською межею проходило вже в межах однієї

держави.

У зв’язку з будівництвом Бєлгородської лінії настало тимчасове затишшя в

татарських набігах. Проте небезпека цих набігів повністю ще не була ліквідована. Тому

Московські правителі охоче приймали переселенців, вони були корисні Росії для охорони

її кордонів від татар.

Українські переселенці, які посідали на незахищених землях за Бєлгородською

межею, отримували від царського уряду різні пільги: право безмитної торгівлі, звільнення

від податків, переселенці мали своїх виборних правителів, зберігали та поважали свої

звичаї та традиції. Таких поселенців називали «свободними». Слово «свобода» поступово

трансформувалось у слово «слобода». Поселення стали називатися слободами,

переселенці – слобожанами, а район їх розселення – Слобідською Україною, або

Слобожанщиною.

Серед таких поселень і виникли деякі міста і села Харківщини.

Місто Чугуїв розташувалося на правому березі Сіверського Дінця. Перші писемні

згадки про Чугуїв належать до 1627 року, де він представлений під назвою Чугуєва

городища.

У 1638 році до Бєлгорода прибув загін українських повстанців у кількості 865

чоловік на чолі з гетьманом Яковом Острянином. Вони звернулися до російського царя з

проханням прийняти їх у російське підданство, зазначивши, що більше не в силі зносити

жорстокі гоніння і смертельні вбивства від папежан. Незабаром сюди прибули ще 83

чоловіки. Кількість переселенців зростала. Уряд, прийнявши їх у підданство, наказав

бєлгородському воєводі оселити прибулих на Чугуївському городищі і дати з казни

допомогу хлібом,насінням для весняного посіву, матеріалами для будівництва житлових

приміщень, дворів і спорудження фортеці.

Протягом 3-років було зведено 6 башт. Чугуївська фортеця мала велике стратегічне

значення, вона була одним із форпостів Російської держави і однією з найстаріших на

Слобожанщині. Утиски і свавілля козацької старшини призвели до того, що 26 квітня 1641

р. в Чугуєві вибухнуло повстання. Українці покинули збудоване ними укріплення, а

російські служилі люди осіли Чугуїв.

1640 року українські козаки-переселенці з-за Дніпра на чолі з Кондратієм Сулимою

напали на татар, розбили їх та заснували фортецю на річці Мжі, яка одержала назву Зміїв.

Ця фортеця була однією з найміцніших слобідських фортець.

Поселення Бабаї виникло поблизу стародавнього городища Дінця на правому березі

річки Уди. Заселення Бабаїв почалося приблизно з 1643 року, коли ця земля була віддана

чугуївським боярським дітям. Зокрема, 25 жовтня 1652 року землі одержав за наказом

великого князя Олексія Михайловича чугуївський боярин Федір Клементійович Бабай,

який і залишив своє прізвище селу. Щодо топоніму «бабай», від якого ймовірно походить

це прізвище, то він має декілька значень: «нероба», «лежебока», «домовик», «дід»,

«батько». Коли у 50-роках у Бабаях було збудовано храм Архангела Михаїла, село ще

стали називати Архангельське.

У XVI столітті на місці, де було засновано місто Ізюм, знаходився татарський острог,

або укріплення Гузун-Курган. За письмовими документами, ще у 1637 році цар Михайло

Федорович указував про необхідність побудови фортеці на Ізюмському шляху для захисту

від татар.

Чи було тоді побудовано фортеці Ізюм, невідомо, але в 1645 – 1647 роках було

побудовано Ізюмський окоп. У другій половині ХVІІ століття Ізюм був зміцнений

Харківським полковником Григорієм Донець-Захаржевським.

Ще одним сторожовим містом, заснованим цього часу, було місто Валки. Це одне з

найстаріших міст на Слобожанщині. Колись там розташовувався вал та рів, а навкруги

біля р. Мжі та інших річок, жили українські пасічники. Вони й були першими

поселенцями цього краю. А у 1646 р. на тому місці за наказом московського уряду

збудовано фортецю Валки, або Можський острожок (від річки Мож), як її ще називали. У

1650 році нижче за течією річки Мож побудували поселення українські переселенці.

_________________________________________________________________________

А.Г.Слюсарський. Слобідська Україна // Х.: 1954, с.24 – 25

Історія міст і сіл УРСР. Харківська область. // - К.: 1967. – с. 528

Слово «валки» має декілька тлумачень: «кіл», «стовп», «частокіл», «тин», «земельне

укріплення». Дехто х дослідників вважає, що назва виникла від урочища Валки – нерівної,

горбистої місцевості. «Валками» називали горби, яри, хвилястий ландшафт.

Один із найстаріших пунктів Слобожанщини – Краснокутськ. У 1651 році група

переселенців з міста Корсуня оселилася у мальовничих (красивих, красних) куточках на

берегах річки Мерла. Від цього і пішла назва Красний Кут, яка з ХVІІІ століття

перетворилася на Краснокутськ. У 1652 році тут був побудований острог, а з 1657 року –

це укріплена фортеця.

У 1655 році була заселена козацька військова слобода Купенка. На високому березі

Осколу при впадінні в Оскіл невеличкої річки, яку люди здавна звали Куп’янкою, було

збудовано острог уже в 1683 року поселення називають Купецьким. Місто мало чимало

назв: Купенка, Купчинка, Куп’янка, Купецьке, Куп’янськ.

Ці назви свідчили про

торговельне значення поселення. Проте за населеним пунктом закріпилася назва, яка

походить від назви річки Куп’янка. Ця назва, імовірно, найдавніша і пов’язана х обрядом

очищення шляхом купання. У 1685 році Куп’янськ був названий містом.

Біля річки Уди розташовувалося поселення Вільшани. Історичні відомості про

селища сягають 1655 року. Із документів відома, що першими поселенцями тут були

вихідці з Богуславської Вільшани (на Київщині). На чолі загону козаків-переселенців, як

свідчать народні перекази, був сотник Семен Ковалевський. Назва цього поселення

походить від породи дерев «вільха».

У 1662 році біля річки Мерло розташовувалося місто Богодухів. На місці де

знаходився Богодухів, існувало Дякове Городище, про яке згадується у 1517 році.

Заснування українського міста на цьому місті належить до 60-х років ХVІІ століття. На

початку 1662 року, на Богодухівську гать, як тоді називали, на постійне проживання

прибули з Правобережжя українські козаки на чолі з отаманом Тимофієм Крисою. В описі

сторожових постів 1571 року згадується про Дяків Острог. Можливо, цей населений пункт

виконував завдання, пов’язані з функціонування прикордонної лінії, що являла собою

ланку сторожових постів, які оберігали південні кордони Російської держави від

спустошливих нападів татар. За народними переказами, серед захисників сторожі було

особа духовного звання незвичайної фізичної сили. Звідси, імовірно, й пішла назва Дяків

Острог.

Назва Богодухів, за однією версією, походить від гарного повітря навкруги. За

_________________________________________________________________________

Історія міст і сіл УРСР. Харківська область. // - К.: 1967. – с. 668

М.Бєляєв, Н.В.Чернігова. Наш край – Богодухівщина. // – Х.: РВП «Оригінал», 1993

с. 19 – 20.

іншою версією, свою назву місто одержало від першої в слободі церкви на честь

православного свята «Бога, Духа Святого».

До числа найдавніших поселень на території Харківщини належить Золочів, за

історичними джерелами, селище Золочів виникло в 1677 році, першим осадчим був козак

Костянтин Федоров. Спочатку місто являло собою фортецю, оточену валом і ровом.

Дехто з дослідників виводить перших поселенців із Львівщини, із Золочева, що

знаходиться на річці Золочівка, притоці Західного Бугу. Назву цього міста пов’язують із

річкою, дно якої вкрито піском, який виблискував наче золото. За іншими даними – в річці

були затоплені татарські човни із золотом. Згідно з іншою легендою, назву місто отримало

від золотих справ майстра, який виготовляв різні золоті речі. Серед інших тлумачень

назви міста є і такі, що пов’язує назву із місцевістю, наявністю селища золотих ланів,

хлібних нив.

У ХVІІ столітті втікачами на «слободи» було засновано ще багато населених пунктів

на Слобожанщині. Серед цих поселень – селище Гути, Дергачі, Залиман, Зачепилівка,

Зідьки, Івани (тепер Знамянка) та інші.

Усі міста, що виникали на Слобожанщині, поділяли загальну долю із сусідніми

поселеннями – зазнавали нападів ординців. Московські служилі люди мешкали у деяких

містах Слобожанщини, але переважно як військовий гарнізон серед більшості

українського населення.

КОЗАЦЬКИЙ УСТРІЙ СЛОБОЖАНЩИНИ

У другій половині ХVІІ столітті територія нашого краю являла собою окраїну

Російської держави, передовий оплот у боротьбі з татарами, що робили постійні напади та

набіги. Тому міста Харківщини у цей час мали значення, головним чином, як військові

оборонні пункти.

Умови життя на Дикому полі вимагали військової служби. В основі адміністративно-

політичного устрою міст-фортець, які виникли на території Дикого поля, лежала козацька

полкова система, що формувалась в часи Визвольної війни 1648-1654 рр.

У другій половині ХVІІ століття на Слобожанщині утворилося п’ять козацьких

полків: Харківський, Сумський, Охтирський, Ізюмський, Острогозький. Усіма справами в

полку відали полковники й полкова старшина, а в селах – обрані отамани.

Слобідські полки в адміністративних та військових питаннях були підпорядковані

_______________________________________________________________________

Історія міст і сіл УРСР. Харківська область. // - К.: 1967. – с. 12

бєлгородському воєводі, а через нього московському уряду.

Нічим не відрізнялося у перші роки свого існування від інших міст Слобідської

України і місто Харків. Спочатку воно було тільки укріпленим пунктом, фортецею серед

навколишніх слобід, сіл, хуторів. Особливістю адміністративного управління було те, що

в Харкові майже одночасно установилися дві паралельні адміністрації – одна козацька,

друга – воєводська, російська.

На Харківщині полковий устрій був такий. Харківські козаки поділялися на сотні, на

чолі яких були сотники. Сотні поділялися на десятки із десятниками на чолі. На чолі всіх

козаків був отаман.

Незабаром, у 1669 році, місто Харків перетворилося на козацьке полкове місто, стало

адміністративним центром Харківського Слобідського козачого полку. Першим

Харківським полковником став Григорій Єрофійович Донецьк-Захаржевський.

Харківський полк перебував під управлінням полковника та полкової старшини.

Спочатку полковник обирався всіма козаками більшістю голосів на все життя. Пізніше

вибори полковника були замінені призначенням.

Полковник завідував устроєм свого полку, мав право вироку до покарання винних,

управляв усіма землями свого полку, міг роздавати вільні землі тим, кого вважав гідними.

Усі свої розпорядження полковник підтверджував письмовими наказами – універсалами.

Універсал скріплювався підписом полковника та його гербовою печаткою, що вважалася

полковою. Полковникові підпорядковувалися всі верстви населення на території полку.

Полкову старшину складали 6 чиновників:

Полковий обозний – старший після полковника в полку, був начальником

гарматників та всіх укріплень фортеці. Під час відсутності або хвороби полковника

полковий обозний займав його посаду, проте не мав права видавати універсали;

Полковий суддя відав громадянськими справами;

Полковий осавул був помічником з військової частини;

Полковий хорунжий керував хорунжовими козаками та зберігав полковий прапор –

хоругву;

Полкові писарі – у полку було два писарі, один – секретар з цивільних справ, другий

– з військових.

Усі 6 чиновників складали постійну полкову раду. Вони радилися у найважливіших

військових справах. Усі чиновники на раді мали рівні голоси, крім полковника, який мав

два голоси. Розпорядником справ у раді був обозний.

________________________________________________________________________

Історія міст і сіл УРСР. Харківська область. // - К.: 1967. – с. 12

Ті ж особи вирішували і громадянські справи в полку. На цьому засіданні головував

полковник, а головним розпорядником був полковий суддя.

Устрій кожної сотні був схожий на устрій полку. Сотня управлялася сотниками, у

кожній сотні був сотенний отаман, осавул, писар та хорунжий.

Поруч із військово-козацьким полковим устроєм існувало московське воєводське

управління. Разом з воєводою прибувала значна кількість російських служилих людей, які

складали гарнізон фортеці і підпорядковувались воєводі. Головним обов’язком воєводи

був захист городян від нападів татар.

До обов’язків воєводи входили також утримання в належному стані міських

укріплень, їх ремонт, будова нових, зберігання пороху, ядер, гармат, а також керівництво

російськими служилими людьми. Під опікою воєводи був архів.

Правовими документами, в яких визначалась компетенція полків, були царські

«жалувані грамоти». У них закріплялись автономні права козацького управління,

визначалися привілеї: заселення козаками вільних земель, безмитна торгівля та заняття

різними промислами, звільнення козаків від усіляких податків.

На початок ХVІІІ століття на містах зберігався козацько-старшинний

адміністративно-політичний устрій. Але згодом царський уряд почав проводити

централізовану адміністративну політику, спрямовану на введення в Україні

загальноросійських порядків, скасування козацького самоврядування.

Ліквідація Слобідської автономії почалася за Петра І, багато зробила для знищення

слобідсько-української автономії цариця Анна Іоанівна, а завершила її знищення цариця

Катерина ІІ.

На початку ХVІІІ століття московський цар Петро І скасував у місті Харкові

воєводське управління, проте він же починає потроху зменшувати Слобідську автономію.

У 1700 році Петро І видав грамоту, згідно з якою полковники затверджувалися государем

у своїй владі назавжди. Це зменшило право вибору полковника. Слобідська Україна була

включена до складу Азовської губернії, а в 1718 році місто Харків відійшло до Київської

губернії.

Під час царювання імператриці Анни Іоанівни було зламано місцеве

самоврядування, слобідські козацькі полки перетворені на армійські. Полковники

перейменовані на прем’єр-майорів.

________________________________________________________________________

Кононенко О.Є., Шульженко Л.С. Харківщинознавство. Навчальний посібник. –

Х.: «Гімназія», 2002. – с. 75 – 76