господарські та інші потреби. Право користування означає, що власник має право вилучати з речі її
корисні якості, одержувати доходи і прибутки від неї. Користування річчю може здійснюватися в
різноманітних (що не суперечать чинному законодавству) формах і способах: передача до найму,
оренда, споживання. За загальним правилом обсяг користування, що здійснюється відповідно до
закону, практично не обмежений крім випадків, коли це випливає із закону, договору чи інших прав
третіх осіб. Володар речі міг поступитися правом користування іншим особам, зберігаючи за собою
право власності.
Право розпорядження полягало в тому, що власник міг визначати юридичну та фактичну долю
речі, тобто відчужувати її всіма дозволеними способами, заповідати, встановлювати сервітути на
користь інших осіб, знищити її або викинути. Це право могло здійснюватися в різних юридичних
формах за однієї неодмінної умови – воно мало не суперечити закону. Цю правочинність власник
також міг передавати іншим особам.
У сукупності всі три правочини становлять зміст права власності, його сутність, хоч і не ви-
черпують усієї різноманітності прояву володарювання особи над річчю, її правового впливу на
відносини власності. Тільки у разі сукупності цих трьох прав можна говорити про право власності.
Абсолютність права власності є швидше ідеалом, до якого тяжіють інтереси володаря, але якого він
все-таки досягти не в змозі.
Залежно від суб'єкта права власність могла бути індивідуальною, або приватною, коли
суб’єктом-володарем була фізична особа, наділена відповідним правовим статусом. Вона могла бути
публічною, або суспільною, коли суб'єктом-володарем була юридична особа – корпорація публічного
права або державна скарбниця. Нарешті, власність могла бути спільною, коли одна і та ж річ була
предметом панування кількох рівноправних осіб.
Залежно від об'єктау права власність була колективною (поширювалася на речі, які не могли
бути за своєю природою і суспільним призначенням предметами індивідуального володіння) і
приватною (речі визнавалися придатними до індивідуального володіння). Залежно від походження і
ступеня володіння власність поділялася на законну, або квіритську, коли володіння було досягнуте
строго формальними, визнаними законами правовими способами, і природну, або бонітарну, коли
володіння було досягнуте неформальними способами, визнаними преторським правом
справедливими і такими, що відповідають інтересам як володарів, так і суспільства.
Слід вказати, що два права власності підлягали спеціальному регулюванню – право
користування і право розпорядження. По-перше, в реалізації цих правочинів інтереси власника
стикалися з інтересами інших осіб, по-друге, внаслідок того, що підставою власності було фактичне
володіння, яке регулювалося лише через умови виникнення. Способами придбання права власності
визнавалися формальні обставини, з настанням яких і отримувалося це право. Юридична практика
змусила римлян поділити способи придбання права власності на первинні і похідні. Первинні
способи набуття права власності полягають у тому, що право власності виникає вперше (захоплення
нічиїх речей; знахідка скарбу; переробка речей; набуття права власності за давністю володіння;
приєднання речей, змішування речей; виникнення вказаного права на річ, яку щойно виготовили).
Похідні способи набуття права власності ґрунтуються на праві попереднього власника. Основним
засобом похідного способу є договір як речового, так і зобов'язального права, а також перехід права
власності в порядку спадкування.
Втрата власності могла відбуватися унаслідок зміни фактичних обставин, пов'язаних з
матеріальною долею суб'єкта і об'єкта права і змінами правових обставин, що кваліфікували режим
речового права. Власність належить не речі, але особі. Тому смерть фізичної особи, припинення
існування юридичної особи-корпорації, припинення існування держави призводило до втрати права
власності на конкретну річ. Право власності припинялося і внаслідок зменшення статусу власника –
цивільного або станового. Втрату права власності на річ зумовлювала і загибель самої речі, як
фізична, так і юридична.
Порушення права власності змушувало власника вимагати від оточуючих відповідної
поведінки, чого потребувало і саме суспільство. Такий захист має різноманітні способи, методи,
форми. Захист права власності здійснювався і конкретизувався багатьма спеціальними позовами, що
передбачали судову гарантію від посягань на володіння, користування і розпорядження річчю. У
римському приватному праві було близько сімдесяти видів позовів. Для захисту права власності
основними позовами були віндикаційний і негаторний.
Першим зі способів захисту права власності був віндикаційний позов про повернення власнику
речі (rei vindicatio). Відповідачем за віндикаційним позовом завжди був фактичний володар речі,
тобто будь-яка людина, яка володіла спірною річчю. Позивачем виступав тільки власник речі,